Строк минає на світанку

Двадцять хвилин на п'яту

Квін знав прізвище і професію того чоловіка, та не тільки прізвище, але й ім'я, і тепер йому треба було дізнатися про одне — де його шукати. Проте, коли згадував, як мало залишилося часу, мимоволі думав, що не встигне нічого вдіяти.

Він зайшов у маленьку кав'ярню — з тих, куди ночами забігають підживитися шофери, — і взяв телефонну книжку. Там значилося три Артури Гоумзи. А втім, радіти ще рано. Адже він подивився тільки в одному районі Нью-Йорка, в Манхеттені. А є ще Бруклін, Кінс, Бронкс, Стейтен, не кажучи вже про околиці — Лонг-Айленд та інші місця. Той чоловік — маклер. Квін мало що знав про маклерів, але йому чомусь здавалося, що всі вони повинні мешкати у приміській смузі.

Один із тих трьох Гоумзів мешкав на Дев'ятнадцятій, вулиці, другий — на Шістдесятій, а третій — на вулиці, що мала не число, а назву. Квін ніколи раніш не чув такої.

Він заходився дзвонити. Набрав номер і терпляче ждав, розуміючи, що о такій порі навряд чи хто відразу підійде до телефону.

Нарешті в трубці обізвався хрипкий і заспаний жіночий голос (то був телефон на Дев'ятнадцятій вулиці).

— Кого треба?

— Мені містера Гоумза… Артура Гоумза.

— Он як! — зневажливо промовив голос. — То ви трохи опізнилися, хвилин на двадцять.

Жінка вже намірилася повісити трубку — Квін зрозумів це з її тону, — повісити різко, із злістю.

— А ви не могли б мені сказати, де його знайти? — скоромовкою випалив він, мало не похлинувшись словами, аби тільки вона не повісила трубки.

— У поліції. Там його й шукайте. З якої це речі ви дзвоните додому?

Отже, він пішов і сам здався? Пішов сам!.. Невже вони даремно мучилися цілу ніч?..

Та він хотів знати напевне. Тільки як про це довідатись? Ця жінка, либонь, і сама не знає. В усякому разі, по голосу цього не помітно. Говорить так, наче зовсім не хвилюється. А може, це якась служниця чи економка?..

— Він маклер, правда ж? Ну, розумієте… він грає на біржі?

— Хто? Він? — Кільканадцять років тамованого невдоволення вчувалося в тому голосі. Ціле життя, сповнене сварок, було за тими двома коротенькими словами. Здавалося, від пекучого гніву жінки трубка в Квіновій руці от-от розтане і перетвориться на клейку чорну масу. — Авжеж, маклер! Може, йому й хотілося б бути маклером… Сержант поліції — ось він хто! У десятому відділку, на Двадцятій вулиці. І нічим іншим ніколи не буде, бо на більше йому глузду не вистачить. Можете переказати йому мої слова. І ще, коли будете з ним розмовляти, скажіть, нехай не бреше, нібито він маклер. Певне, лазить по всіх пивничках і вдає з себе казна-кого! Якось був вигадав, ніби він охоронець губернатора. А ще одного разу наплескав, що він таємний агент. Ну, а тепер уже маклер! Мені набридло, що йому по ночах дзвонять усякі п'янюги…

Вона різко повісила трубку.

Один із них! Квін не хотів мати справ з жодним із тих людей. Навіть на віддалі двох миль, по телефону. Силкувався як міг, аби тільки не мати з ними справ.

Поки він отямився, минула ціла хвилина. Треба дзвонити далі. Хоч би як не хотілося, але треба.

Шістдесята вулиця…

Там обізвалися відразу — певне, чекали біля телефону. То був молодий жіночий голос, років десь на двадцять, чи, може, таке враження справляла щира, невимушена мова жінки. Адже є голоси, які ніколи не звучать по-дорослому. А скільки в тому голосі бриніло нетерпіння! Квінові здалося, що те нетерпіння змішане зі страхом.

Скидалося на те, що чекали саме його дзвінка: хто ж бо ще міг подзвонити в такий час. Жінка не слухала, що каже Квін, — їй було потрібно почути лише чоловічий голос. Цього було досить. Вона заговорила швидко-швидко, наче й не існувало у світі розділових знаків:

— Ох, Біксі, я думала, що ти вже ніколи не подзвониш! Чому ти так довго? Я чекаю вже кілька годин. Усе спаковано, і я сиджу на валізах. Кілька разів пробувала дзвонити тобі, але сталося якесь непорозуміння. Мені сказали, що там такого немає. Дурниця яка, правда? Біксі, я так була злякалася!.. — Вона засміялась. — Адже в тебе всі мої гроші й усі коштовності. Що б я тоді робила?.. Я тільки зараз про це подумала. А я ж уже послала йому телеграму. Я знаю, ти казав не посилати, але мені здалося, що так буде чесніше. То тепер ми вже просто повинні зробити те, що надумали…

І раптом цей потік слів урвався. Жінка зрозуміла. Хоч Квін нічого не сказав, вона збагнула свою помилку.

— Хіба це не… — її голос згасав. Не замовк одразу, а якось неначе осів.

— Пробачте, може, я не туди потрапив, — лагідно мовив Квін. — Мені потрібний… я хотів би поговорити з Артуром Гоумзом.

Голос був уже неживий. І цей неживий голос проказав:

— Він у Канаді. На риболовлі. Поїхав минулого вівторка. Можу дати вам адресу…

— Минулого вівторка?.. Пробачте.

— Будь ласка, повісьте трубку. Я чекаю дзвінка.

Він повісив трубку.

Тепер зостався ще один Гоумз — той, що мешкав на вулиці з назвою.

Телефоністка на комутаторі зрештою сказала:

— Ніхто не відповідає.

— Подзвоніть іще, — попрохав Квін.

Вона знову заходилася дзвонити.

Нарешті гудки в трубці замовкли. Квін подумав, що телефоністка перестала дзвонити, і тільки за хвилю зрозумів. Вона не перестала. Просто трубку знято. Хтось зняв трубку і мовчав. Слухав і мовчав. Той «хтось» боявся!..

Так воно почалося. Обоє мовчали. Квін вичікував. Один мав поступитися. Поступився він.

— Алло, — сказав півголосом.

Той, другий, злегенька пирхнув і тихо промовив:

— Слухаю.

То був чоловічий голос, дуже низький і дуже обережний. Обережний навіть у тому короткому «слухаю».

— Це містер Артур Гоумз?

Треба затримати його біля телефону. Дізнатися, чи це він, і затримати. А тоді… А тоді… Та спершу треба почати…

— Хто це?

Не признався, що він Гоумз. І Квін вирішив узяти це за безперечне.

— Містере Гоумз, ви мене не знаєте…

Та голос не спіймався на цей гачок.

— Хто питає містера Гоумза?

Квін зробив новий захід:

— Ви не знаєте мого прізвища, містере Гоумз.

І знову голос обминув пастку.

— Я не казав, що я Гоумз. Я спитав, кому він потрібний. Якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу сказати вам, чи підійде містер Гоумз до телефону. Не знаю, чи він схоче розмовляти в такий час. Якщо ви не скажете, хто ви і навіщо вам потрібний містер Гоумз…

Саме оцього «навіщо» Квін і чекав. Тепер він міг почати.

— Гаразд, — мовив удавано згідливим тоном, — я скажу вам. Мене звуть Квін. Містер Гоумз не знає мене, а я хочу повернути чек, котрий йому належить.

— Що? — швидко перепитав голос. — Що ви сказали?

— Я сказав, що маю чек, котрий належить містерові Гоумзу. Але мені треба знати, чи з тим містером Гоумзом я розмовляю. Це містер Гоумз… містер Артур Гоумз, із маклерської контори «Ведербі і Додд»?

— Так, — швидко відповів голос. — Той самий.

Перший раунд виграно. Він попався. Тепер треба думати лише про те, як змусити його підійти ближче. Він попався.

Квін повторив те, що казав уже двічі:

— Я маю чек, котрий належить вам.

Він закинув цей гачок і чекав, доки той клюне. Голос був дуже обережний.

— Я вас не розумію. Ви кажете, що я вас не знаю, то як у вас може бути мій чек? — Голос зазвучав певніше. — Боюся, що ви помиляєтесь.

— Та ні ж бо, містере Гоумз, ось він у мене в руці!

Голос неначе затнувся і через силу спитав:

— А на чиє він ім'я?

— Зараз, хвилинку… — Задля більшої переконливості Квін трохи помовчав, а тоді проказав так, ніби читав уголос: — Стівен Грейвз…

Нехай Гоумз думає, що чек потрапив до нього випадково і що він нічого не знає. Адже їх іще розділяє надто велика відстань.

Голос захлинувся, немов застряг у горлі. Квін чув, як він силкується видобутись звідти.

Це він! Він. Коли вже він так хвилюється на віддалі, то можна собі уявити…

Аж ось голос заговорив знову:

— Дурниці. Я не виписував чека на це ім'я. Слухайте, голубе, я не знаю, чого ви хочете, але раджу вам не…

Квін старався говорити спокійно.

— Якщо ви порівняєте його з корінцями вашої чекової книжки, то побачите, що я кажу правду. Збоку тут є число двадцять. Отже, це двадцятий чек у вашій чековій книжці. Виписаний він на банк «Кейз Нешнел». Датований двадцять четвертим серпня на суму дванадцять тис…

Квінові здалося, що чоловік на тому кінці проводу розпадається, — ось там грюкнуло, брязнуло, неначе він упустив з рук трубку.

Спіймався! Тепер уже спіймався!..

— А яким чином… яким чином цей чек опинився у вас?

— Я знайшов його, — просто відказав Квін.

— А чи ви не скажете… чи не скажете, де ви його знайшли?

Ага, нервується! Он як часто дихає, а то раптом зовсім затихає. А тоді знов починає дихати часто-часто. Квін чув усе це так, наче тримав біля вуха не телефонну трубку, а стетоскоп.

— У таксі, на сидінні. Мабуть, хтось там розкривав у темряві гаманця й загубив чек.

Нехай думає, що то Грейвз.

— А хто з вами був, коли ви його знайшли?

— Нікого. Я був сам.

Голос удав недовіру, немовби спонукаючи Квіна признатися.

— Е, так-таки сам? У таких справах дві голови завжди краще. Ну, скажіть, хто був з вами?

— Та кажу ж вам — нікого не було. Вам що, ніколи не доводилося бути самому? Нікого зі мною не було.

Голос хотів почути саме це. Відповідь йому сподобалася. Квін це зрозумів.

— А кому ви його показали? З ким розмовляли після того, як знайшли його?

— Ні з ким.

— А хто з вами зараз?

— Нікого нема.

— Чого ви раптом вирішили подзвонити мені о пів на п'яту ранку?

— Я подумав, що, може, він вам дуже потрібний, — відказав Квін так простодушно, що той не міг йому не повірити.

Голос помовчав — нехай співрозмовник думає, що він зважує його слова.

— Ну, припустімо, що це правда. Теоретично. Але припустімо й таке: цей чек мені не потрібен, він для мене нічого не важить. Що ви зробите в такому разі? Викинете його?

Неначе на це запитання могло бути дві відповіді!

— Ні, — спокійно мовив Квін. — Тоді я спробую розшукати того, на чиє ім'я виписано чек. Стівена Грейвза. І постараюся його знайти.

Коли досі супротивник іще зберігав самовладання, то тепер він подався. А втім, як добре подумати, він подався уже раніше. Здавалося, в трубці чути, як стукоче його серце. Наче от-от вискочить із грудей.

Раптом їхню розмову перепинили.

— Ваші п'ять хвилин скінчилися, — обізвалась телефоністка. — Вкиньте ще одну монету, будь ласка… — Вона зверталася до Квіна.

Він подивився на монету, котру держав у руці на той випадок, якщо перший дзвінок буде марний. На хвильку загаявся, аби випробувати того, другого.

Голос відчайдушно заволав:

— Хвилиночку! Не роз'єднуйте, дуже вас прошу!..

Квін кинув монету. Телефон клацнув — вони могли розмовляти далі.

«А я ще боявся випустити його! — подумав Квін. — Це він боїться мене випустити».

Голос неабияк перелякався. Він визнав за краще припинити комедію.

— Ну гаразд, я хотів би поглянути на той чек, що ви маєте, — поступився він. — Правда, він ні для кого анічогісінько не вартий. Просто вийшло непорозуміння і…

Квін не попустив йому.

— Чек повернуто з банку, — мовив гостро.

Голос і це проковтнув.

— Дозвольте мені спитати вас… Ви казали, ваше прізвище Флін?

— Квін. Та це не має значення.

— Розкажіть мені трохи про себе. Хто ви? Де робите?

— А яке це має відношення до нашої розмови?

Голос правив своєї:

— Ви одружені? Маєте сім'ю?

Квін зволікав з відповіддю. Навіщо він про це питає? Щоб прикинути, скільки заплатити йому за мовчання? Ні. Тут якісь інші мотиви. Може, хоче дізнатися, чи буде хто розшукувати його, Квіна, якщо… якщо з ним щось станеться…

Він відчув, як йому на потилиці дибиться волосся.

— Я одинак, — сказав нарешті. — Живу сам-один.

— І не маєте хоч би сусіда по квартирі? — вкрадливо допитувався голос.

— Нікого. Як самотній вовк.

Голос, здавалося, примірявся. Ходив довкола, обнюхував капкан і, нарешті, потягнувся до принади. Квін відчув, що принадою був уже не чек. Нею було його життя.

— Ну, то слухайте, Квіне. Я хочу побачити чек і, може, спробую щось для вас зробити.

— Авжеж, це справедливо.

— Де ви зараз?

Квін подумав, чи можна сказати правду. Мабуть, можна.

— Я на П'ятдесят дев'ятій вулиці. Знаєте, така маленька кав'ярня… На П'ятдесят дев'ятій вулиці. Я дзвоню звідти.

— Зараз я одягнуся… Розумієте, коли ви подзвонили, я був уже в ліжку. Я одягнусь і вийду, а ви йдіть… Стривайте, я подумаю…

Голос намагався щось обміркувати. Не тільки, де їм зустрітися, а щось іще. Квін спокійно чекав.

— Так от, я вас прошу: ідіть до Колумбової площі… знаєте, де Бродвей збочує від Центрального парку? На розі побачите кафе, воно відчинене цілу ніч. Зайдіть туди і… Ви маєте при собі гроші?

— Ні.

— Ну дарма, однаково зайдіть туди. Вас там ніхто не потурбує. Скажете, що чекаєте на когось. Сядьте біля вікна, біля самого вікна, що виходить на Бродвей. Через п'ятнадцять хвилин я дам вам знати.

«Навіщо йому знадобилося, щоб я перейшов в інше місце? — думав Квін. — Чому не хоче зустрітися зі мною тут? Певне, боїться пастки. Боїться, що тут зі мною хтось є. Він не сказав: «Я прийду туди». Сказав: «Я дам вам знати». Хоче побачити, чи я справді сам. Він веде хитру гру, та хоч би яка хитра вона була, це його не врятує. Чек у мене. І він хоче дістати його, хай би навіть це забрало цілу ніч і йому довелось би обійти весь Нью-Йорк…»

Квін і далі удавав з себе простодушного недотепу.

— Гаразд, — погодився він.

— Через п'ятнадцять хвилин, — повторив голос.

Розмова скінчилася.

Квін одійшов від телефону і подався до чоловічої вбиральні. Там він прихилився до стіни й скинув одного черевика. Вийняв із кишені чек, загорнув його в клаптик паперу й поклав у черевик. Тоді знов узувся. Він наслідував Грейвза.

Повернувшись до зали, він спинився біля прилавка з посудом. У кав'ярні, крім нього, нікого не було, а офіціант за прилавком дивився в інший бік. Квін узяв ножа і спробував пальцем лезо. Ніж був тупий. А втім, згодиться хоча б на те, щоб налякати. Він обмотав ножа паперовою серветкою і засунув у внутрішню кишеню піджака. Потім через парк пройшов до Колумбової площі і хвилин за дванадцять був уже в кафе. Сів за стіл біля вікна, що виходило на Бродвей, і чекав. Разів зо два озирнувся на протилежне вікно, з боку Центрального парку, йому здалося, що під вікном спинилася машина. Постояла трохи й повільно від'їхала. А може, просто стояла перед світлофором.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Минуло вісімнадцять… Двадцять…

Квіна охоплював неспокій. «Може, я не зрозумів? А що, як він просто вигадав час, щоб утекти? Можливо, він дужче боїться мене, аніж хоче здобути чек? Я певен, що Грейвза убив він. Безперечно, він. А я сам усе зіпсував і випустив його!»

Чоло йому зросив холодний піт. Квін витирав його, та піт виступав знову.

Раптом позаду нього, в касі, задзвонив телефон. Квін озирнувся, тоді знову втупив очі у вікно. Позаду хтось стукав у скло. Він озирнувся ще раз і побачив, що касир робить йому знаки підійти.

Квін підійшов до каси, і той сказав:

— Тут просять до телефону чоловіка, що сидить біля вікна. Слухайте, сюди ж не можна дзвонити… — І все-таки передав Квінові трубку.

То був Гоумз.

— Це ви, Квіне?

— Так. Що там у вас?

— Я чекаю на вас у барі Овена. Це на П'ятдесят першій вулиці.

— Що це за вигадки? Ви ж сказали мені прийти сюди. Чого ви крутите? Навіщо я маю гасати по місту?

— Нуте, йдіть сюди. Можете взяти таксі, я заплачу за вас. Скільки часу вам треба?

— А може, ви знову крутите?

— Та ні, я вже тут.

— Гаразд. Побачимо, чи ви там є.