Строк минає на світанку

Чверть на другу

Вона пішла до сходів. Тепер вона була сама. Нарешті сама, уперше від восьмої вечора. Її не обіймали чоловічі руки. Чужий віддих не торкавсь її обличчя… Вона не дуже добре уявляла собі, яке життя в раю, але гадала, що воно має бути тільки таке: коли ти сама і поруч тебе — жодного чоловіка.

Бліда й зморена, вона поминула оту єдину лампочку над сходами. Спочатку йшла хоча повільно, проте цілком упевнено, та, здолавши два переходи, неначе охляла: її почало хитати з боку в бік, і мусила триматися то за стіну, то за дерев'яні поруччя.

Нарешті видобулась на саму гору і, тяжко дихаючи, прихилилася до своїх дверей. Ще трохи, зовсім трошки — і все. Все — до завтрашнього вечора…

Вона дістала ключ, встромила його в замкову щілину, обернула; відтак штовхнула двері й, вийнявши ключ, причинила їх за собою. Не рукою, не за клямку, а просто плечем, хитнувшись назад.

Намацала вимикач і засвітила світло.

Ну от! Це — твоя оселя. Оця кімната. Задля цього ти спакувала валізу і приїхала сюди. Про це ти мріяла в свої сімнадцять років. Для цього виросла гарна на вроду, ніжна, зваблива. Виросла…

Тут ніде й кроку ступити, щоб не спіткнутися на уламки. Вони громадяться по всій кімнаті, сягають кісточок, колін. Невидимі уламки — рештки потрощених мрій, розбитих сподівань, зруйнованих надхмарних палаців…

Тут ти іноді плакала ночами, плакала тихо, безгучно. Або ж просто лежала з розплющеними очима, нічого не відчуваючи, до всього байдужа. І міркувала: чи скоро постарієш? Либонь, уже скоро…

Нарешті вона відхилилась од дверей і, знімаючи капелюшка, кинула оком на тьмяне дзеркало в кутку. Ні, ще не скоро. Та й буде дуже прикро, коли це все-таки станеться.

Вона важко впала на стілець і скинула туфлі. Ноги даються людям не на те, що мусить ними робити вона. Хіба може людина отак без кінця танцювати!..

Вона встромила ноги у м'які пантофлі з безформними закотами і сиділа все так само нерухомо, безсило зронивши руки.

Попід стіною стояло старе, продавлене ліжко. Посеред кімнати, під лампочкою — стіл і стілець. На столі — конверт з маркою і надписаною адресою: «Місто Глен-Фолз, штат Айова. Місіс Енн Колмен». А поруч — аркуш поштового паперу. На ньому всього три слова: «Вівторок. Люба мамо!» — і нічого більше.

Закінчити листа — дрібниці, вона вже написала безліч таких листів. «У мене все гаразд. Вистава, в якій я граю, має великий успіх, і на неї важко дістати квитки. Вона зветься…» Можна поставити першу-ліпшу назву з газети. «Роль у мене не дуже велика, просто трохи танцюю, але в наступній виставі мені обіцяють роль із словами. Отже, бачите, мамо, за мене тривожитись нема чого…» І далі: «Прошу вас, не питайте, чи потрібні мені гроші. Це ж просто смішно. Самі бачите, я й вам трохи посилаю. Мала б посилати більше, бо платять мені цілком пристойно, але я трохи витратилася. В нашому ділі треба піклуватися своєю зовнішністю. А до того ж моя квартира. Вона дуже гарна, але коштує досить дорого. Та й негритянці, моїй служниці, платити доводиться. Але наступного тижня я неодмінно постараюся прислати більше…» І два доларових папірці ляжуть у конверт — папірці, невидимо зрошені її кров'ю.

Отак вона завжди писала. І цього листа могла б закінчити з заплющеними очима. Можливо, допише його завтра, коли виспиться. Так, треба буде дописати — він уже три дні лежить на столі. Тільки не сьогодні. Часом людина так стомлюється, що її охоплює зневіра. Буває несила навіть збрехати. І тоді між рядків може прохопитися…

Вона підвелась і пішла до ніші в задній стіні. Там стояв газовий таганець. Вона витерла сірника, повернула кран — і над конфоркою спалахнув голубуватий вінчик полум'я. Тоді взяла з полиці й поставила на таганець старий бляшаний кавник. Каву засипано ще вранці, коли не так тяжко рухатися. Перш ніж розстебнути й зняти сукню, вона підійшла до вікна запнути фіранку. І — прикипіла до місця.

Він усе ще стояв унизу. Там, на вулиці, біля будинку. Той, що проводжав її. Стояв край тротуару, наче не знав, куди йти далі. Був нерухомий, але, видно, не спокійний.

А проте, він зостався не через неї, бо не дивився вгору, не шукав її очима у вікнах і не заглядав у двері, в яких вона зникла. Він поводився так само, як і тоді, коли йшов з нею, — озирався на всі боки, напружено вдивляючись у темряву. Авжеж, почуття, що володіли ним, неважко було вгадати навіть з височини третього поверху. Він таки чогось боявся.

Його поведінка ще дужче роздратувала її. Чого йому треба? Чому він не йде звідси? Вона хоче здихатися їх усіх, хоче забути про них — усіх, хто хоч трохи причетний до тієї божевільні, до її пастки! А він — один із них.

Їй хотілося напастися на нього: «Забирайся геть! Чого ти там стовбичиш? Ану мерщій ходу, поки я не гукнула поліцая!..» О, вона знала, що казати, аби примусити людину піти!..

Та не встигла вона розчинити вікно, як…

Він глянув уздовж вулиці, в напрямі Десятої авеню. І вона побачила, як він здригнувся й зіщуливсь.

Ще мить — він метнувся вбік і зник з очей. Певне, сховався за дверима будинку.

Але що ж його так наполохало? Вулиця внизу, як і раніш, була безлюдна й темна, мов револьверне дуло; тільки світло поодиноких ліхтарів скісно лягало на тротуар.

Вона стояла, притулившись обличчям до шибки: вичікувала й спостерігала. Нараз у темряві замаячіла невиразна біла пляма. Ще кілька секунд, і все стало зрозуміле — то був патрульний поліційний автомобіль. Він їхав тихо, з вимкнутими фарами, щоб застукати злочинців на гарячому. Не мав на меті нічого певного, нікого не вистежував. Просто їхав собі й завернув сюди, цілком випадково.

Ось він уже поминув будинок. Їй раптом схотілося відчинити вікно й гукнути їм, щоб зупинилися, сказати: «Отам, за дверима, ховається якийсь тип. Спитайте його, що він замислив». Та вона не зрушила з місця. Навіщо? її анітрохи не обходили його справи, та, зрештою, так само не обходили її і справи поліції.

Автомобіль поїхав далі й зник за рогом.

Вона почекала хвилин зо дві, щоб побачити, як він вийде з будинку. Та він не виходив. На тротуарі перед дверима нікого не було. Отже, він ховався десь на сходах. Певне, зовсім перелякався.

Нарешті вона запнула фіранку й відійшла од вікна. Але роздягатися не стала. Наблизилася до дверей і прислухалась. Відтак поволі відчинила двері. Вийшла на сходову площадку й, нечутно ступаючи у своїх м'яких пантофлях, рушила до поруччів; обережно нахилилася і поглянула вниз, у тьмяно освітлений глибокий колодязь, на саме його дно.

І там, унизу, побачила його. Він сидів згорбившись на долішніх східцях. Був без капелюха. Мабуть, зняв його і поклав поруч себе. Сидів спокійно, тільки раз у раз куйовдив рукою волосся.

Сама не знаючи навіщо, вона раптом засичала — не дуже голосно, але так, щоб він почув.

Він здригнувся, схопивсь на ноги й злякано подивився вгору. І побачив над бильцями її обличчя.

Вона подала йому знак піднятися. Він зараз же зник з очей, але вона чула, як він швидко йде нагору, переступаючи через східці. А невдовзі показався на останньому переході й от уже, відсапуючись, стояв проти неї. Дивився на неї запитливо і водночас неначе з якоюсь надією.

Він був молодший, ніж їй спершу здалося. Молодший, ніж у тій душогубці. Там, либонь, сама обстановка надає їм лиховіснішого й бувалішого вигляду, ніж насправді.

— Що скоїлося, хлопче?

Вона переступила межу, що її сама собі створила, і тому говорила як могла грубо. Він сказав:

— Н-нічого… Я… Я вас не розумію… — І затнувся. Та зрештою здобувсь на відповідь: — Просто я сів трохи відпочити.

— Авжеж, — промовила вона незворушно. — Люди, яких ніщо не тривожить, завжди відпочивають на чужих сходах о другій годині ночі. Я знаю. То цілком природна річ. Недарма ж ви всю дорогу озиралися. Невже ви думаєте, що я нічого не помітила? І того, як ви гаялись у фойє, коли я виходила з свого хліва?

Втупивши очі в дерев'яне поруччя, він тер долонею по одному місцю, ніби хотів, але не міг стерти якийсь бруд.

Він ставав дедалі молодший на вигляд. Тепер йому було років двадцять п'ять. А там, коли вона вперше його побачила, він мав… Е, та хіба пацюки мають якийсь вік? В усякому разі, їхні літа нікого не цікавлять.

— То як вас звуть? Ви мені казали на вулиці, але я забула.

— Квін Вільямс.

— Квін? Ніколи, не чула такого імені.

— Це дівоче прізвище моєї матері.

З кімнати долинуло якесь шипіння, і вона метнулася туди. Хутко закрутила кран на таганці, зняла з конфорки кавник і перенесла на стіл. Двері лишилися відчинені, й вона підійшла зачинити їх.

Він не зрушив з місця і все так само тер поруччя, втупивши очі в підлогу…

Вона різко і владно сказала:

— Я оце зварила кави, то ви зайдіть на хвилину, поп'ємо разом. — І ту ж мить подумала: «Яка ти дурепа! Невже ніколи не порозумнішаєш? Чи ти не знаєш, що цього робити не можна? І все-таки робиш!..»

Він ступнув уперед, але вона стояла у дверях, немовби обороняючи вхід до кімнати.

— Тільки з однією умовою, — попередила крижаним голосом. — Я запрошую вас випити зі мною чашку кави — і нічого більше.

— Та ж я бачу, що ви за людина, в мене очі на місці, — сказав він напрочуд скромно — вона ще не чула такого від чоловіків.

— Ви собі не уявляєте, скільком чоловікам треба лікувати очі, — невесело пожартувала вона.

По тому оступилася набік, і він увійшов. Вона причинила двері.

— Говоріть тихо. У кімнаті поряд живе одна вреднюща баба… Візьміть собі отого стільця, а я присуну цей, якщо він не розвалиться.

Він поштиво сів на вказаний стілець.

— Можете кинути капелюха на ліжко, — великодушно дозволила вона. — Якщо дотягнетесь…

Обоє подивилися, як капелюх перекочував на ліжко, і невпевнено усміхнулись одне до одного. Та вона тут же схаменулася і притьмом споважніла; його усмішка теж згасла.

— В цьому баняку просто неможливо зварити одну чашку кави, — сказала вона, ніби вибачаючись за те, що покликала його до себе.

Потім дістала ще одну чашку та блюдце.

— У мене таких дві, бо їх продавали в крамниці по п'ять центів за пару. Мусила або взяти обидві, або переплатити, — пояснила вона. — Оце її вперше дістаю. Мабуть, треба обполоснути. — І пішла до позеленілого мідного крана, що був у тій-таки ніші. — Ви пийте, — мовила, стоячи до нього спиною, — не ждіть мене.

Вона почула брязкіт покришки на кавнику, коли він підняв його, щоб налити собі кави. І раптом покришка грюкнула об стіл, та так, що аж чашка задзвеніла.

Вона швидко обернулася.

— Що таке? Ошпарилися? Розлили на себе?

Їй здалося, що обличчя його поблідло. Він похитав головою, але не підвів на неї очей. Скидалося на те, що був чимось надто вражений. В одній руці тримав кавник, а в другій — конверт. Той самий конверт з адресою її матері. І зачудовано дивився на нього.

Вона підійшла до столу.

— Що з вами?

Він поглянув на неї, не випускаючи з руки конверта.

— Ви когось знаєте у Глен-Фолзі, в штаті Айова? Адже ви туди посилаєте цього листа?

— Так. Ну то й що? — спитала вона різко. — Це я пишу своїй матері. — У її голосі бринів виклик. — Хіба що? Ви маєте що-небудь сказати з цього приводу?

Він похитав головою й підвівся з стільця, але зараз же знову сів, не спускаючи з неї здивованого погляду.

— Не може бути! — вигукнув нарешті й провів долонею по лобі. — Адже я звідти приїхав! Це моє рідне місто. Я приїхав звідти десь понад рік тому… Ви хіба теж звідти? — недовірливо спитав він.

— Колись там жила, — мовила вона обережно.

Вона не сказала «теж». Таку вже собі виробила вдачу. Навчилася нікому не вірити, ніколи й ніде. То був єдиний спосіб не дати себе ошукати…

Цікаво, куди це він хилить?.. Стривай-но! Він, здається, послабив пильність. Добра нагода звалити його з ніг прямим ударом.

— То ви, кажете, з Глен-Фолза? — Вона дивилася йому просто у вічі. — А на якій вулиці ви там жили?

Він відповів одразу, перше ніж вона встигла сісти.

— На Андерсон-авеню, недалеко від Пайн-стріт. Другий будинок за рогом, між Пайн-стріт та Оук-стріт. Майже біля самого рогу…

Вона пильно стежила за його обличчям. Авжеж, так упевнено називає людина своє ім'я.

— Ви ходили в кіно «Перлина», що на майдані біля суду?

Цього разу він трохи загаявся з відповіддю.

— Коли я там жив, — відказав розгублено, з подивом у голосі, — там не було ніякої «Перлини». У Глен-Фолзі було тільки два кінотеатри: «Штат» і «Стандарт».

— Я знаю, — стиха мовила вона й поглянула на свої руки. — Я знаю, що там нема такого кіно. — Руки їй злегенька тремтіли, і вона сховала їх під стіл. — А як зветься та вулиця, де перекинуто місток через залізницю? Пригадуєте, місток над видолинком, де проходить колія?

На це запитання міг відповісти лише той, хто народився там, хто прожив там півжиття.

— Та хіба ж то вулиця? — просто мовив він. — Місток збудовано в дуже незручному місці, між двома вулицями, і до нього треба добуватися вузькою стежкою. Усі на це нарікають, сама знаєте.

Так, вона знала. Але річ у тім, що й він це знав!..

— Боже мій, ви погляньте лишень на себе! — сказав він. — Он як зблідли. Я й сам допіру був не менше вражений.

Отже, все це правда? І їй випав такий дивний жеребок?..

Вона обізвалася майже пошепки:

— Знаєте, де я жила? На Еме-роуд. Пам'ятаєте, де це? Так? Це наступна вулиця після Андерсон-авеню. Власне, навіть не вулиця, а завулок. Стривайте, таж задні стіни наших будинків мають бути зовсім навпроти! Ну, чи бачив хто таке!..

Вона помовчала. Тоді здивовано спитала:

— Як же вийшло, що ми не знали одне одного?

— Я виїхав у Нью-Йорк рік тому, — сказав він.

— А я тут уже п'ять років.

— А ми переїхали на Андерсон-авеню після батькової смерті. Більше двох років тому. А раніше жили на фермі під Марбері…

Вона швидко кивнула головою, рада, що ілюзія не розвіялась.

— Он воно що! Коли ви приїхали в місто, мене там уже не було. Тепер мої родичі вже напевне знайомі з вашими. Сусіди ж бо…

— Мабуть, що так. Я оце наче зараз бачу їх перед собою. Мати завжди любила… — Він затнувся і сказав: — Я й досі не знаю, як вас звуть.

— Мене звуть Руді. Руді Колмен. Цебто, справжнє моє ім'я Рут, але всі казали на мене Руді, навіть удома. Ой, як я ненавиділа колись це прізвисько! А тепер мені його наче бракує… То все через…

— Я розумію, через ваше волосся, — докінчив він за неї.

Його рука потяглася до її руки, повільно, несміливо, ладна миттю забратись, якщо її відштовхнуть. Її рука показалася з-під столу теж не дуже впевнено. Руки зійшлися, на мить з'єднались і знову роз'єдналися.

Вони зніяковіло всміхнулись одне до одного через стіл. Офіційне знайомство відбулося.

— Ну от… — мовив він нерішуче.

— Ну от… — стиха озвалася вона.

Здавалося, вони уклали угоду на грунті спільних інтересів.

— Я певен, що наші родичі там уже познайомились. Як ви думаєте? — спитав він.

— Постривайте-но! Вільямс… Щоправда, це дуже поширене прізвище… А чи нема у вас брата, з ластовинням?

— Є. Менший братик, Джонні. Але він ще хлопчисько, йому всього вісімнадцять.

— Б'юсь об заклад — він дружить з моєю племінницею! їй самій недавно минув шістнадцятий. Вона мені пише іноді, розповідає про свої сердечні справи. Саме тепер у неї нове захоплення — якийсь Вільямс, пречудовий хлопчина, коли не зважати на ластовиння. Та вона сподівається, що воно з часом зникне.

— А в хокей він грає?

— Так, у команді Джеферсонової школи, — відказала вона.

— Значить, це Джонні. Авжеж, це він!

Вони вражено похитали головами.

— Який тісний світ!

— Так, ваша правда.

Тепер вона вже безбоязно дивилася на нього. Та ще й як дивилася! Неначе вперше побачила. Неначе хотіла розглядіти кожну рисочку його обличчя, закарбувати в пам'яті… Звичайний собі хлопчина, щиросердий і простий, як бавовняна тканина. Нічого в ньому особливого — просто хлопець із сусіднього будинку. В житті кожної дівчини з невеликого містечка буває такий хлопець. І от він тут. Її хлопець! Той, що мав би стати її хлопцем, що став би її хлопцем, якби вона лишилася вдома, почекала ще трохи. Нічого особливого в ньому немає. Та й загалом у хлопцях із сусідніх будинків ніколи не буває чогось особливого — надто звикаєш до них…

Вони тихо розмовляли про своє рідне містечко, й очі їх мрійливо туманилися. Рідне містечко було тут, з ними, у цій кімнаті, а Нью-Йорк відступив за двері, в ніч. То вони змусили його відступити.

Обоє забули, хто вони, забули про все. Говорили вже не одне до одного, а кожен сам до себе. Та слова їхні зливалися в один швидкоплинний струмок, у безперервний потік спогадів.

— Отой дерев'яний хідник перед універсальним магазином… Там одна мостина завжди перекидалася, коли стати скраю. Либонь, її і досі не полагодили…

— А кав'ярню Грегорі пам'ятаєте? Які він вигадував назви! Морозиво «Східні ласощі Делюкс»…

— А Джеферсонова школа! Ви теж в ній училися?

— Аякже! Всі вчилися в Джеферсоновій. Там Іще перед ґанком обабіч сходів кам'яні укоси. Я завжди з'їжджала з них на ногах, коли йшла зі школи.

— Я теж. І англійську вам напевне викладала міс Еліот? Правда ж? У вас була міс Еліот?

— Авжеж. Англійську у всіх викладала міс Еліот.

На мить їй стало трохи боляче. Це хлопець із сусіднього будинку, а вона зустрілася з ним десь за дві тисячі миль і на п'ять років пізніше! Хлопець із сусіднього будинку. Той, котрого вона мала б знати, але ніколи не знала!..

— А в кінці головної вулиці — аптека, там теж непогано… — сказав він.

— А кручені паничі на вікнах…

— А ввечері на всіх верандах гамаки. Гойдаєшся собі, а поруч на підлозі — склянка лимонаду. Ви теж пили лимонад? Я — завжди…

— А вночі — ніякої музики. Тиша…

Голова її раптом упала на руки, так, наче їй підітнулися в'язи.

— Додому… — глухо долинув до нього її голос. — Додому!.. Як мені хочеться знову побачити маму…

Коли вона підвела голову, він стояв поруч. Не доторкнувся до неї, та вона відчувала, що хотів це зробити. Вона ховала від нього очі, повні сліз.

— Дайте мені сигарету, — мовила хрипко. — Я, коли плачу, завжди курю. Не знаю, що це таке зі мною. Я не плакала на людях уже хтозна-відколи.

Йому це не сподобалося. Сигарети він не дав.

— Чому ви не вертаєтесь? — спитав тихо.

Тепер їй знову здалося, що він набагато старший. А може, за цей час вона сама стала молодша? Тут, у великому місті, людина швидше старіє. От удома ти завжди молодий. І навіть коли думаєш про дім, то наче трохи молодшаєш на часинку.

Вона мовчала. Він спитав удруге:

— Чому ви не вертаєтесь? Чому не поїдете додому?

— Ви думаєте, я не пробувала? — сердито відказала вона. — Я давно підрахувала, скільки грошей треба на дорогу, і знаю все напам'ять. Не раз ходила в довідкове бюро… Прямий автобус є тільки один, відходить з Нью-Йорка о шостій ранку. Можна ще виїхати вечірнім автобусом, але тоді треба ночувати в Чікаго. А якщо заночувати в Чікаго або ще десь, то хтозна, чи не завагаєшся й не вернешся назад. Одного разу я навіть дійшла до самої автобусної станції і спаковану валізу при собі мала. Вже сиділа й чекала автобуса. А тоді не змогла. Втекла в останню мить. Здала квитка і знову притяглася сюди.

— Але чому? Чому ви не можете поїхати, коли хочете? Чому?..

— Тому що з мене нічого не вийшло. Вони там думають, що я неабияка зірка на Бродвеї, а я всього-на-всього платна партнерка в дансингу, лантух з тирсою, що його наймають, аби тягати по залі. Бачите оцей аркушик, на якому написано «Люба мамо»? Ось одна з причин — мої листи додому весь цей час. А тепер мені бракує сміливості повернутися, глянути їм у вічі й признатися, що я невдаха. На це треба чимало сміливості, а я її не маю.

— Але ж то ваші рідні! Ваша сім'я! Вони зрозуміють. Вони перші постараються розрадити вас, підтримати.

— Я знаю. Матері я можу розповісти все. Мова не про неї. А от сусіди, знайомі… Певне, вона всі ці роки хвалилася мною. Читала їм листи. Знаєте ж, як це ведеться… Звичайно, мати й сестри мені допоможуть. Вони й слова не скажуть. Але однаково їм буде боляче. А я цього не хочу. Я завжди хотіла повернутися так, щоб вони могли пишатися мною. А тепер, якщо я приїду, вони мене жалітимуть… — Вона позирнула на нього й похитала головою. — Та це тільки одна причина. До того ж не головна. Далеко не головна…

— А в чому ж річ?

— Я не можу вам сказати. Ви будете з мене сміятися. Не зрозумієте.

— Чого б я сміявся? І чому не зрозумію? Адже я й сам звідти і теж чужий у цьому місті, як і ви.

— Ну гаразд, слухайте, — сказала вона. — Причина — саме це місто. Ви думаєте, це просто кружальце на карті? Еге? А я вважаю його за свого особистого ворога і певна, що маю рацію. Це місто — лиходій. Воно змагає людину. Воно схопило мене в свої міцні лабети й не відпускає. 1 я не можу виїхати.

— Але ж будинки — це тільки бетонні стіни, що не мають рук. Вони не зможуть затримати вас силоміць, якщо ви надумаєте поїхати!

— Я ж казала, що ви не зрозумієте. Будинкам не потрібні руки. Коли їх так багато, коли вони громадяться купою, вони отруюють повітря. Я не знаю складних і мудрих слів. Я знаю лиш одне: у цьому місті є якийсь особливий дух, що йде від усіх цих будинків. Поганий, лиховісний, мерзенний. І коли людина дихає ним надто довго, він потрапляє їй під шкіру, входить у кров — і та людина вже пропаща. Місто її здолало. А тоді лишається тільки сидіти й чекати. І через деякий час місто оберне її п те, чим вона ніколи не хотіла й не думала стати. Тоді вже пізно. Тоді вона може їхати куди завгодно, хоч би й додому, але все одно довіку залишиться тим, у що обернуло її місто…

Тепер він дивився на неї мовчки.

— Вам здається, що все це дурниці. Ви не вірите мені, але я певна, що це справді так. Місто — підле. Якщо людина трохи слабкіша від інших, трохи повільніша, якщо її треба злегенька підтримати, допомогти їй переступити через прірву — оцю людину воно й хапає. Отут воно й показує своє нице обличчя. Місто — підступне й боягузливе. Воно б'є тільки тих, що впали, тільки їх, тільки їх!.. Так, це мерзенне місто! Може, для когось воно й хороше, але той «хтось» — не я. А для мене воно мерзенне. Я ненавиджу його. Воно — мій ворог.

— Тоді чому ви не їдете? — знову спитав він. — Чому?

— Бо не маю сили розірвати пута, що їх наклало на мене це місто. Я переконалася в цьому того раннього ранку, коли сиділа на автобусній станції. Тоді я зрозуміла. Що дужче ти хочеш поїхати, то сильніше воно тебе тягне назад. Воно підкралося до мене нишком, нашіптувало мені: «Ти зможеш поїхати в першу-ліпшу мить. Чому б не спробувати ще раз, не почекати ще один день? Чому б не почекати ще хоч тиждень?» І коли кондуктор автобуса гукнув: «Рушай!» — я вже йшла назад, зі своєю валізою в руці. Йшла знесилена, переможена. Я не жартую, йшла, і мені вчувалося, як тромбони й саксофони насміхаються наді мною десь згори, з-під дахів будинків: «Ага, попалася! Ми знали, що тобі забракне сили! А-та-та! Попалася!»

Вона похилила голову на руки.

— Може, я не здолала розірвати ці пута тому, що була сама. Сама я надто слабка. Якби зі мною був хтось іще, хто міг би схопити мене за руку й не дати втекти… Тоді, може б… Тоді я не піддалась би.

Він увесь напружився. Вона це помітила.

— Шкода, що я не зустрів вас учора, — почула його голос. Він говорив скорше сам до себе, аніж до неї. — Який жаль, що ми познайомилися сьогодні, а не вчора!

Вона зрозуміла, що це означає. Вчора він зробив щось таке, чого не слід було робити. І тепер не може повернутися додому. Нічого нового вона не почула. Догадалась-бо одразу: щось його непокоїть.

— Ну, мені пора, — глухо мовив він. — Треба йти.

І підійшов до ліжка взяти свого капелюха. Вона помітила, як він одгорнув край подушки, а другою рукою шаснув до внутрішньої кишені.

— Заберіть! — мовила різко. — І не смійте… — Тоді трохи пом'якшила тон: — Я маю гроші на дорогу. Відклала ще вісім місяців тому. Навіть щоб купити бутерброд на зупинці.

Він надів капелюха і рушив до дверей. Ішов повільно, нерішуче. Минаючи її, злегка торкнувся рукою її плеча, ніби справляв обряд посвячення в лицарі. Спільне горе і взаємне співчуття єднали цих двох людей, нездольних допомогти одне одному, людей, що їх спіткала та сама біда.

Вона почекала, доки він дійде до дверей, а коли віл узявся за клямку, спитала:

— Вони шукають вас? Правда?

Він обернувся й поглянув на неї, анітрохи не здивувавшись. Навіть не спитав, як вона здогадалася.

— Ще ні. Почнуть шукати десь о восьмій ранку, найпізніше — о дев'ятій, — відказав просто.