Строк минає на світанку

За десять хвилин перша

Для неї він був усього лиш рожевий квиток на танець. До того ж квиток зужитий, розірваний навпіл. З кожного такого десятицентового квитка вона мала два з половиною центи заробітку. То була просто одна з незліченних пар ніг, що ганяли ЇЇ по всій залі цілісінький вечір, аж до глупої ночі. Аніщо, нуль, але той нуль мав право попихати нею, як хотів, доки минали його п'ять хвилин. П'ять хвилин гримких, пронизливих, оглушливих синкоп, мов навальний буревій серед купи порожніх бляшанок — там, на естраді, де грає джаз. А тоді — нагла тиша, неначе хтось нараз вимкнув рубильник. І кілька секунд якоїсь дивної глухоти. Кілька секунд, коли можна звести дух, коли її ребра не стискав чиясь чужа рука. І знову все спочатку — ще один буревій, ще один рожевий квиток, ще одна пара ніг, що женуть її по залі, ще один нуль, що попихає нею як хоче.

Атож, оце і все, що вона про них думала. О, вона дуже любила свою роботу! Дуже любила танцювати… а надто — за гроші!.. Часом вона шкодувала, що не народилася крива. Або ж глуха — тоді б вона не чула тромбона, що задирав свого довгого носа до стелі. Тоді б вона прала чиїсь брудні сорочки у пральні чи мила посуд десь у кав'ярні. Та чи варто мріяти? Однаково нічого не справдиться. Але ж як трохи й помріяти — хіба це кому вадить? Втрачати однаково нема чого…

В усьому величезному місті вона мала одного-однісінького друга. Він завжди був там, де йому належало. До того ж він не танцював, і це була найбільша з його чеснот. Він весь час був напохваті й кожного вечора, здавалося, казав їй: «Тримайся, дівчино, лишилася тільки година! Ти витримаєш, ти завжди витримувала!» А трохи перегодя знову: «Тримайся, тримайся, дівчино! Тепер уже тільки півгодини. Я працюю на тебе». І нарешті: «Ще одне коло, дівчино! Тільки одне коло. На той час, як ти знову побачиш мене, буде вже рівно перша».

Він казав їй таке щовечора. Він ніколи не зраджував її. Єдиний в усьому Нью-Йорку він стояв за неї. І єдиний мав серце в ті нескінченні вечори.

Вона могла бачити його лише з двох вікон — з тих, що виходили на бічну вулицю, — і кожного разу, минаючи їх у танці, поглядала на нього. Вікна в залі завжди були трохи прочинені, щоб припливало свіже повітря і щоб перехожі на вулиці чули музику: може, хтось і заверне потанцювати. Перед іншими вікнами, застуючи небо, стриміли високі будинки, а з отих двох крайніх вона бачила свого друга. Він лагідно дивився на неї крізь вузький просвіток між двома будинками. Іноді позад нього видніла купка зірок. Ці зірки були ні до чого, а от він таки допомагав їй. Що ти візьмеш од зірок? Яка користь з усього сущого взагалі?..

Він був досить далеко, але вона мала гострі очі. Він нечітко вирізнявся на тлі чорної завіси неба — світляне кружало з дванадцятьма рисками всередині обода. І з двома світляними стрілками. Ті стрілки ніколи не задлявались, ніколи не спинялися, ніколи не збиткувалися над нею. Вони працювали на неї і неухильно, дюйм по дюйму, посувалися вперед і вперед, щоб визволити її, відпустити додому.

То був годинник — так, годинник на вежі «Парамаунт» у протилежному кінці Нью-Йорка, на розі Сьомої авеню та Сорок третьої вулиці. Як і всі годинники, він скидався на людське обличчя. Але то було обличчя друга. Незвичайний друг для стрункої двадцятидвохрічної дівчини з вогненно-рудим волоссям! Однак він таки справді допомагав їй, хоч як це дивно…

Того друга можна було побачити і з вікна її кімнатки в мебльованому будинку, коли стати на стілець і витягти шию, хоч звідти до нього було ще далі. Але там у безсонні ночі він видавався байдужим спостерігачем, котрого її життя анітрохи не обходило. А тут, у цьому білячому колесі, в цій божевільні, він щоразу допомагав їй — з восьмої вечора до першої ночі.

Через партнерове плече вона з надією позирнула на свого друга, і той сказав їй: «Ще десять хвилин. Найгірше вже минулося. Зціпи зуби — і навіть незчуєшся…»

— А тут у вас людно…

Якусь мить вона не могла збагнути, звідки долинули ті слова, бо думки її занеслися десь далеко. Відтак звернула увагу на нуля, що тим часом кружляв її у танці.

Он як, йому ще й балачок заманулося? Е ні, з цим вона дасть собі раду. Он він скільки часу не наважувався обізватись, не те що більшість із них. Танцював-бо з нею вже третій, а то й четвертий танець поспіль; принаймні їй здавалося, що костюм такого кольору вже досить довго манячить перед її невидющими очима. А втім, хто його знає — вона ніколи по придивлялася до них, не намагалася відрізнити одного від одного. Цей один, либонь, надто мовчазний або просто сором'язливий, отож і заговорив не так скоро.

– ’Ге.

Вона не змогла вимовити це слово коротше, бо тоді зовсім не було б чого вимовляти. Він зважився на нову спробу:

— Тут завжди так багато людей?

— Ні, коли зачинено, нема нікого.

Атож, нехай собі витріщається. Вона не зобов'язана бути привітна. Єдиний її обов'язок — танцювати. Він заплатив свої десять центів тільки за роботу її ніг, а не за теревені.

У залі пригасили світло, як робили завжди перед останнім танцем. Вимикали горішні лампи, й пари човгали по підлозі у півтемряві, наче привиди. Це мало розчулити відвідувачів — нехай ідуть додому з таким враженням, ніби вони перебули цілий вечір на самоті з партнеркою. І все це — за ті ж таки десять центів і склянку лимонаду…

Вона скорше відчула, ніж побачила, що він трохи одхилив голову й пильно роздивляється її, силкуючись збагнути, чого вона така. Тоді відвела очі й незворушно, байдуже втупилась у нескінченний коловорот мерехтливих блискіток на стінах, що їх розкидала, обертаючись під стелею, велика дзеркальна куля.

Ти ба, він вдивляється їй в обличчя, хоче знати, чого вона така! Там однаково нічого не написано. Нехай би ліпше поникав по театральних агентствах, де, напевне, й досі витав її тінь, нетерпляче дожидаючи з раннього рання на найближчому до дверей стільці. Там неодмінно ще зостався її дух — адже вона змарнувала стільки часу в тих агентствах!.. Або заглянув би до поганенького кабаре на Джамайка-роуд — єдиного місця, де вона таки знайшла роботу, але мусила покинути її ще до початку репетицій ревю: була така необачна, що пристала на шефову пропозицію залишитися після того, як усі інші дівчата пішли додому… А ще нехай би зазирнув у щілину автомата на Сорок сьомій вулиці, у ту саму щілину, що одного незабутнього дня поглинула її останню монетку — найостаннішу, яку вона мала. Автомат клацнув і викинув дві пухкі пампушки; але відтоді він уже не клацав для неї, бо вона не мала більше монеток. А скільки разів по тому вона стояла перед ним голодна!.. Та насамперед нехай би кинув оком на стару, пошарпану валізу під ліжком у її кімнатці. Вона не важка, одначе повна. Повна вкритих цвіллю, спаплюжених, нікому не потрібних надій…

Ось де треба шукати пояснення, а не на її обличчі. Адже обличчя — це тільки маска.

Він знову спробував заговорити:

— Я ще ніколи тут не був.

Вона не спускала очей з сріблястих блискіток, що танцювали на стіні.

— Без вас було так нудно…

— Ви, мабуть, стомлюєтесь танцювати цілий вечір?

Цього вимагала його гідність — пояснити її грубощі якоюсь іншою причиною, а не особистою неприязню до нього.

Вона знала, добре знала, які вони всі… Цього разу її очі звернулись на нього, в них палала лють.

— Та що ви! Я ніколи не стомлююсь. А цих танців мені просто замало. Я ще й дома ночами вправляюся.

Удар був влучний, і він ураз опустив очі. Тоді знову подивився на неї.

— Е, то ви на когось сердита!..

Він вимовив це не як запитання, а як відкриття.

— Так. На саму себе.

Отже, він не хоче вгамуватися! Невже нездатен зрозуміти натяку, навіть коли йому це втовкмачують навпростець?

— Вам тут не подобається?

Далебі, це запитання немов вінчало всі ті безглузді теревені, що ними він так незграбно пробував утягти її в розмову!

Вона відчула, як їй стиснулось у. грудях од люті. Тепер уже вибух був неминучий. Та, на щастя, відповідати не знадобилося: скрегіт і гуркіт бляшанок нараз урвався на якійсь відчайдушній ноті; мерехтливі блискітки на стінах вгасли, а натомість засвітилися лампи під стелею; труба вивергнула останню руладу, що правила тут за сигнал: «Час додому!» Примусова інтимність скінчилася, ще десять центів відроблено…

Вона спустила вниз руку, що безживно лежала на його плечі, й водночас примудрилася не грубо, але рішуче зняти його руку зі своєї талії. По тому зітхнула з величезною полегкістю, якої навіть не намагалася приховати.

— На добраніч. Уже зачиняємо.

Обернулась іти і вже була ступнула вбік, та в останню мить спинилася, помітивши подив на його обличчі. А він заходився нишпорити в кишенях, раз по раз видобуваючи звідти зібгані жмутки кпи і кін на танці. Ось він уже ледве держить ту купу обома руками.

— О боже, значить, мені не треба було стільки купувати! — мовив безпорадно, більше сам до себе, аніж до неї.

— Ви що, хотіли отаборитися тут на цілий тиждень? Скільки ви їх купили?

— Не пам'ятаю. Доларів на десять. — Він звів на неї очі. — Просто я хотів сюди потрапити і навіть…

— Он як, просто хотіли сюди потрапити? — глузливо перепитала вона. — Сто танців! Та в нас ніколи стільки й не грають за вечір. — І кинула оком на двері, що вели до фойє. — Не знаю тепер, що й робити, касирка вже пішла. Грошей вам не повернуть.

Він усе ще держав у руках ті квитки, але вигляд мав скорше розгублений, аніж засмучений.

— Та я й не прошу, щоб мені їх повернули.

— Квитки дійсні й на інші дні.

— Навряд чи я зможу ще коли прийти, — стиха озвався він і раптом простягнув квитки їй. — Візьміть. Адже ви маєте з них якусь частку, правда?

Її руки мимоволі потяглися були до тої купи квитків. Але ту ж мить вона опанувала себе й відступила.

— Ні! — мовила з викликом. — Я не розумію… Але однаково не треба, дякую.

— Мені вони ні до чого. Я ніколи більше сюди не прийду. Краще б ви їх узяли.

Там було багато відсотків, що самі йшли до рук, але, навчена гірким досвідом, вона вже давно поклала собі не поступатися ніколи й нікому, нехай би навіть це й не вело до якихось прикрих наслідків. Якщо поступишся раз, хоч у чомусь, то поступишся і вдруге, а там — іще, уже й легше, а відтак, дивись…

— Ні! — рішуче повторила вона. — Може, я й дурна, але мені не треба грошей, яких я не заробила.

І пішла, тепер уже зовсім: крутнулась на каблуках і подалася через спорожнілу залу до своєї убиральні. Обернулася тільки біля дверей, та й то цілком випадково, коли їх відчиняла. Обернулась і побачила, як він зібгав у руках свої квитки, байдужно кинув той безформний жмут на підлогу і рушив до виходу.

Він протанцював з нею щось із шість танців; отже, викинув квитків більш як на дев'ять доларів! І то був не просто показний жест, щоб її вразити, — адже він навіть не бачив, що вона дивиться на нього. Нічого не скажеш, легко розкидається грішми! Ніби не знає, куди їх подіти, як швидше їх позбутися. А коли це щось і означає, то тільки одне: він не звик мати гроші. Авжеж, на таких речах вона тепер уже розуміється. Ті, що мають гроші, завжди знають, куди їх подіти…

Вона знизала плечима й причинила за собою двері.

Тепер їй треба було дістатися на волю. Та це випробування її вже не лякало. То стало для неї однаково, що перейти брудну калюжу: потерпи якусь хвилю — і все минеться, і ти вже на тім боці.

Коли вона вийшла в залу, там стояв присмерк. Прибиральниці, яка мила підлогу, вистачало й однієї лампи.

Вона рушила через ту похмуру, схожу на велетенську печеру, пустку. Світло й темрява неначе помінялися місцями. Тепер надворі стало видніше, ніж тут, у залі. Проходячи повз два крайніх вікна, вона знову побачила його — свого друга й спільника. Він був, як завжди, на тому самому місці, і його круглий світляний циферблат звично вирізнявся на темному небі. Вона штовхнула обертові двері й вийшла у фойє, де ще горіли всі лампи. Там було двоє. Один сидів на диванчику, закинувши ногу на бильце, і, певне, на когось чекав: він ледве позирнув на неї. Другий був той самий, що танцював з нею останні декілька танців. Проте дивився він не на двері зали, звідки вона вийшла, а у вікно, на вулицю. Скидалося на те, що просто не знав, куди податись, і навіть у думці не мав когось очікувати.

Вона хотіла пройти повз нього мовчки, але він торкнувся рукою капелюха — був уже в капелюсі — й спитав:

— Ви додому?

Коли в залі вона була гостра, мов оцет, то тепер обернулася на сірчану кислоту. Тут не було розпорядника, що в разі потреби міг би прийти їй на допомогу, і вона мусила боронитися сама.

— О ні, я оце допіру прийшла. Я завжди піднімаюся сходами задом наперед.

Вона спустилася вкритими гумовою доріжкою східцями й вийшла на вулицю. Він лишився там, нагорі. Як видноти досі не знав, що йому далі робити. Але ж дивно — він, безперечно, ні на кого не чекав… Е, та що їй до того! Що їй до нього й до них усіх!..

На вільному повітрі було хороше; та після тої душогубки хоч де було б хороше. Одначе справжня небезпека чигала саме тут, на вулиці. Оті двоє, що походжали туди й сюди, ховаючись у затінку попід стінами будинків, аж ніяк не викликали довіри. В темряві жевріли тільки вогники їхніх сигарет, що звисали в обох зі спідньої губи. Вона не пам'ятала такого дня, щоб їх тут не було. Мов ті коти, що чатують біли йори, полюючи на мишу. Ті, що стовбичили там, нагорі, здебільшого дожидали якоїсь знайомої дівчини, а ці, що тинялися коло входу, підстерігали першу-ліпшу…

Повернувши на тротуар, вона рушила своєю дорогою. Вона знала наперед, як усе буде. Могла б написати про те цілу книжку. Та тільки не варто бруднити чистий білий напір. Далебі, не варт. Усе це просто брудна калюжа, що її треба переступити, йдучи додому.

Цього разу почалося з посвисту — до такого способу вони вдавалися нерідко. То не був щирий, відвертий, лункий посвист, а умисне приглушений, таємничий. Вона знала, що свистять до неї. А тоді почула й словесний додаток:

— Куди це ми так поспішаємо?

Та вона навіть не пришвидшила ходи, бо то означало б надати справі більшої ваги, ніж вона того варта. Коли вони думають, що ти боїшся, то стають іще нахабніші…

Чиясь рука вчепилась їй за лікоть. Не пробуючи випручатися, вона зупинилась і подивилася на ту руку, а не в обличчя.

— Забери, — мовила крижаним тоном.

До тротуару під'їхала машина. Її дверцята були гостинно прочинені.

— Ну гаразд, нас треба довго умовляти. Я вже повірив. А тепер ходімо — таксі чекає.

— Я з тобою і в одному автобусі не поїду.

Він намагався підштовхнути її до машини. Та їй вдалося зачинити позад себе дверцята і прихилитися до них спиною.

Навпроти зупинився якийсь перехожий. Вона позирнула через напасникове плече і впізнала того самого молодика, котрий стовбичив там нагорі, у фойє, коли вона виходила. Та вона ніколи й ні в кого не прохала допомоги на тих вулицях — так принаймні ніколи не помилишся. Та й однаково за хвилину все скінчиться.

Молодик підійшов ближче і невпевнено спитав;

— Може, мені слід щось зробити, міс?

— А вас, мабуть, треба запросити, як запрошують охочих виступити по радіо в «Годині добрих діянь»? Коли вам одібрало руки, покличте поліцая!

— Не треба нікого кликати, міс, — відповів він з дивовижною сумирністю, що аж ніяк не пасувала до обстанови.

Він підтягнув напасника до себе, і вона почула глухий звук удару в кістку — певне, в щелепу. Той заточився, вдарився об задній буфер машини і, втративши рівновагу, гепнувся спиною на брук. Якусь хвилю ніхто з них трьох не зрушував з місця. Потім той, на бруківці, квапливо порачкував убік, кумедно перебираючи ногами, — певне, боявся, що відлетів не досить далеко. Як і годиться людині, що має доволі здорового глузду, аби не гаяти часу на запізнілі прояви хоробрості, він мовчки, без погроз чи лайки, підхопився на рівні й накивав п'ятами. Машина теж поїхала геть: шофер зрозумів, що поживи тут не буде.

Не можна сказати, що її вдячність була надміру палка.

— Ви завжди отак баритеся? — спитала вона.

— Але ж я не знав… То міг бути якийсь особливий ваш друг, — промимрив він.

— Ви гадаєте, що особливі друзі мають право чіплятися до людини, коли вона йде додому? І ви сам так робите?

Він усміхнувся.

— Я не маю особливих друзів.

— Можете вважати, що висловилися за двох, — сказала вона. — А мені вони й не потрібні.

Він зрозумів, що вона хоче урвати розмову і зараз же піти.

— Мене звуть Квін Вільямс, — мовив хапливо, намагаючись затримати її ще трохи.

— Дуже рада.

Ці слова прозвучали далеко не так приємно, як вони виглядають на папері.

Вона знову намірилась іти. Він обернувся 1 позирнув у той бік, куди подався її напасник.

— Як ви гадаєте — може, мені пройти з вами один-два квартали?

Вона не дозволила й не заборонила йому цього.

— Він не повернеться, — тільки й сказала.

Узявши її невиразну відповідь за цілковиту згоду, він рушив у ногу з нею на поважній відстані в один-два кроки. До кінця кварталу обоє ішли мовчки. Вона — тому що твердо поклала собі й пальцем не кивнути, аби підтримати розмову; він — тому, що був надто боязкий і не знав, про що говорити тепер, коли йому дозволено провести її. Перейшли вулицю. Вона помітила, як він озирнувся, але не сказала й слова. Так само мовчки поминули й другий квартал. Вона дивилася просто себе, так, наче була сама.

Підійшли до другого перехрестя.

— Мені ліворуч, — коротко кинула вона і повернула за ріг, неначе залишаючи його без зайвих церемоній.

Він не зрозумів натяку і, якусь мить повагавшись, повернув слідом за нею. Вона помітила, що він знову озирнувся.

— Можете заспокоїтись, — мовила глузливо. — Він утік зовсім.

— Хто? — здивовано спитав він. І тільки тепер зрозумів, про кого йдеться. — Та ні, я про нього й не думав.

Вона зупинилася, щоб оголосити ультиматум.

— Ось що я вам скажу, — почала рішуче. — Я не просила вас проводжати мене до самого дому. Хочете йти — справа ваша. Тільки затямте одне: нічого собі не уявляйте і не забирайте в голову ніяких дурниць.

Він вислухав її мовчки. Та й перед тим, коли вона хибмо витлумачила його настороженість, теж нічого не заперечив. То було чи не перше, що їй у ньому сподобалося, відтоді як він трапив їй на очі з годину чи дві тому.

Вони попростували далі, все так само осторонь одне від одного і все так само мовчки. То було незвичайне проводжання. Та коли вже хтось мав її проводжати, то вона воліла б, щоб саме в такий спосіб.

Тепер вони йшли провулком, темним, наче тунель, — над ним була естакада надземної залізниці.

Нарешті він заговорив. Їй здалося, що то перші його слова після сутички коло таксі.

— Невже ви ходите отут серед ночі сама?

— А що ж такого? Тут не страшніше, ніж там. А коли хто й нападе, то тільки щоб забрати гаманець.

Вона вже стомилася весь час тримати свої кігтики напоготові. Непогано було, хоч би задля переміни, сховати їх туди, де їм належало бути.

Він знову озирнувся — вже в котрий раз, — неначе в тій пітьмі, що крізь неї вони йшли, можна було щось угледіти.

— Ви що, боїтеся, щоб він не накинувся на вас із ножем? Він цього не зробить, не тривожтеся.

— Я й не помітив, що озираюся. Мабуть, така вже в мене з'явилася звичка…

«Щось його непокоїть, — подумала вона. — Без причини отак щоразу не озираються». Згадала його дивну поведінку в дансингу: спочатку набрав цілу купу квитків, а потім викинув їх, наче вони втратили всяку ціну, тільки-но минув вечір. Згадала й ще дещо і спитала:

— Коли я виходила, ви стояли там у фойє нагорі, пам'ятаєте? Ви когось чекали?

— Ні, нікого, — відповів він.

— Тоді чого ж ви там стояли? Адже було вже зачинено.

— Не знаю, — сказав він. — Просто ще не надумав, куди піти й що робити.

Чому ж тоді він не стояв на вулиці коло дверей? Відповідь напрошувалася сама: людини, що стоїть у фойє, з вулиці не видно. Поки вона там, їй ніщо не загрожує, а внизу, коло дверей, її легко помітити тому, хто підстерігає.

Та вона не спиталася в нього, чи правильний її здогад, бо ту ж мить у її свідомість з лунким скреготом — неначе впали залізні грати у фортечній брамі — вдерлась інша думка: «Не смій співчувати! Яке твоє діло? Що тобі до того? Навіщо тобі про те знати? Хіба ти нянька в цих нетрищах? Хіба про тебе саму хто коли потурбувався? Тебе й досі ще не навчили. До синців побили, а ти все подаєш руку кожному, кого здибаєш на дорозі. Що тобі зробити, щоб ти нарешті порозумнішала? Хряпнути тебе по голові шматком свинцевої труби?..»

Він знову озирнувся. Та вона не сказала нічого. Вони дійшли до Дев'ятої авеню, темної, широкої і похмурої. Червоні та білі намистини автомобільних фар не розганяли темряви. Раптом течія світляних намистин сповільнилась, а тоді й зовсім спинилася, перетворившись на блискучу діадему.

Вона вже була стала на бруківку, та він нараз відсахнувся назад.

— Ходімо. Зелене світло, — сказала вона.

Він одразу ж пішов за нею, але ця зупинка виказала його: дівчина зрозуміла, що причиною був не світлофор, а самотня постать на протилежному боці, що поволі віддалялась од них, — то черговий поліцай обходив свою дільницю.

Вони перейшли вулицю і вступили в безодню нового кварталу, де ледь мерехтіли три острівці світла. Тепер у повітрі відчувалася вогкість і гіркуватий дух нафти. Десь попереду розлігся хрипкий гудок буксира, до нього Озвався ще один — здалеку, з боку Джерсі.

— Уже недалеко, — мовила вона.

— Я ніколи не був у цьому районі, — признався він.

— За п'ять доларів на тиждень далі від річки житла не знайдеш.

Вона розкрила сумку й намацала рукою ключ. То був підсвідомий, майже інстинктивний порух — наперед упевнитися, що ключ на місці. Коли дійшли до середнього світлого острівця, вона зупинилася.

— Тут.

Він звів на неї очі. Вона подумала, що дивиться вія якось ніби дурнувато. Проте в його погляді не було нічого схожого на любосні заміри.

Вони стояли майже навпроти дверей її будинку, як завжди, розчинених навстіж. Раніше на сходах було зовсім темно, і вона страшенно боялася заходити в будинок уночі; та коли за дверима когось зарізали, там з'явилася маленька тьмяна лампочка. «Тепер принаймні буде видно, хто штрикне тебе ножем у спину, якщо це вже має статися…» — похмуро кепкувала вона в думці.

Вона не стала гаяти часу на прощання, щоб швидше опинитися на відстані, недосяжній для його простягнутої руки.

— Усе гаразд, — мовила коротко і в наступну мить була вже у дверях, а він лишився на тротуарі.

Досвід навчив її чинити саме так, а не стояти поруч і слухати умовляння та заперечення.

Та, перше ніж піти, вона ще помітила, як він знову озирнувся в темряву, звідки вони щойно вийшли. Ним володів страх.

Хто він був для неї? Просто рожевий квиток на танець, квиток, розірваний навпіл. Два з половиною центи заробітку з кожних десяти. Пара ніг, ніщо, нуль…