Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Тук-тук

Мій старий, така вже він людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляє людина здоровий сміх. Доки я не подорослішав, у більшості випадків я й гадки не мав, що тут смішне, та все одно сміявся. От узяти, приміром, перукарню. Йому було байдуже, скільки нахаб, плюючи на чергу, пролізе поперед нього. Сам він ладен був просидіти в черзі хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботніх справ значно вище, ніж довести власне волосся до ладу.

Перед виступом він попереджає: «Якщо ви таке вже чули, зупиніть мене». Зайде, було, до кабінету онколога і каже: «Скажіть, лікарю, а після вашої хемотерапії я зможу грати на скрипці?[1]»

А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипці грати, а в ящик, десь місяців за шість».

У відповідь, ворушачи бровами, як отой Граучо Маркс[2], та струшуючи попіл з уявної сигари, старий каже: «Місяців за шість? Хотілося б почути іншу думку».

«Добре, — киває онколог, — у вас рак. Це — по-перше. А по-друге, як на мене, від ваших жартів, теє, несе похабщиною».

З тим він і призначає хемотерапію. Тож, як лікар прописав, старого починають начиняти радіацією, навіть попри те, що їжа у нього в шлунку запікається скоріше, ніж перетравлюється на лайно, а сходити до вітру, за його власними словами, все’дно що силкуватися висцяти лезо бритви. Втім, кожної суботи він любісінько з’являється зі своїми жартами в перукарні, хоча потреби в тому вже немає — голова в нього лиса, як та більярдна куля. При цьому, позаяк від нього залишилися самі шкіра та кості, він, зі своїм лисим черепом, нагадує ходячий шкелет, якого чомусь змусили волочити за собою чималий балон зі стиснутим киснем, — у такому вигляді він більш за все нагадує каторжника, прикутого до чавунного ядра ланцюгом. Обплутаний медичними трубочками, що повз вуха забігають йому на лису як коліно голову і, зробивши петлю, пірнають углиб носа, він з’являється на порозі вже згаданого закладу зі словами: «Мені тільки підрівняти, на маківці, будь ласка». У відповідь — регіт. Зрозумійте мене. Мій старий — то вам ніякий не «дядечко Мілті»[3]. Та й Едґар Берґен з нього теж аніякий[4]. Неабиякий був би з нього лише Геловінський шкелет, та й то — якому топтати землю зосталося лише місяців з півтора, тож яка кому різниця, що він там каже, а в перукарні ржання, та таке, що й віслюк позаздрить. А все тому, що до вподоби хлопцям його натура.

Якщо серйозно, то я це веду не до того, щоб віддати належне його жартам. Може, це моя провина, що мені бракує потрібних слів, та в тому й річ, що мій старий був куди як смішнішим за те, про що йшлося в його, так би мовити, дотепах. Може, я чогось не розумію, бо відчуття гумору — це, здається, не той його талант, який я успадкував. Ще в ті часи, коли я був його маленьким Чарлі Маккарті[5], а тягнулися вони досить довго, бувало, питає він: «Тук-тук[6]?»

А я йому: «Хто там, га?»

А він: «Я-га».

А я: «То не ти “га”, а я — “га!”»

А він: «Я — Яга, а ти — Тига?»

А я: «Я — не ти, га, я — я — «га».

А він: «Ага! Так ти ще й йодля співати вмієш!»

Що до мене, то у ті роки я був занадто малим, аби второпати різницю між йодом та йодлем, бо мені взагалі було лише сім, і я тільки-но пішов до школи; я навіть не знав, чим Швейцарія відрізняється від «Шайноли»[7], але мені дуже кортіло догодити таткові, тому я привчив себе сміятися раніше, ніж розуміти. Тож, хоч що б він казав, мене це одразу смішило. А під «Ягою», як я гадаю, він мав на увазі мою маму, котра пішла від нас, а швидше — втекла. Єдине, що я дізнався про неї від старого, — вона була «справжня краля», яка вважала себе вищою від будь-яких жартів, тому з нею були лихі жарти. Вона дійсно не приймала жартів на свій рахунок, тому ось так і розрахувалася з ним.

А то спита він у мене: «От коли Вінні ван Гог відчикрижив собі вухо та відправив його отій повії, яка звела його з розуму, то яким чином він це зробив?»

Сіль жарту полягала у відповіді «З повієдомленням». Але коли тобі лише сім і тобі незнайомий ані ван Гог, ані повія, то яка там до біса «сіль»; а ніщо не вбиває жарт скоріше, ніж чесно спитати у старого, коли і з чого сміятися. Отже, коли старий питає: «Що вийде, як схрестити свиню та графа Дракулу?» — я розумію, що зустрічне питання: «А хто такий граф Дракула?» буде великою помилкою, тому лише мовчки накручую себе, як той будильник, на дзвінкий регіт. І коли він мовить: «Упиросятко невмируще!», я радо вибухаю сміхом.

А він не вгамовується: «Тук-тук…», а я: «Хто там?» А він: «Радіо». — «Яке радіо?» — «Активне». — «Чого тобі, активне радіо?» — «Не активне радіо, а радіо активне». — «Добре, і чого ж тобі, радіо активне?» — «Радить, діти, не радіти, коли радій ніде діти!» Або: «Карл у кралі вкрав коралі, краля зробила Карлу…» Ще не закінчивши, він заливається сміхом.

А я? — що я? — я ще подиху не перевів і від попереднього жарту, як доводиться знову рвати кишки. І зовсім не тому, що жарт мені припав до смаку. Взагалі, я був не в тому віці, коли ти в змозі розділити радість хоча б від будь-якого дотепного жарту, позаяк у школі ми ще й до таблиці зразумноження не дійшли, не кажучи вже про таку незбагненну річ, як ділення у стовпчик. Отож провини мого батька в тому, що й на «перестановці місць доданків» я теж не розумівся, не було.

Утім, я був не один такий. Наша стара, що пішла від нас, за словами батька, останнього жарту теж геть не сприймала, тож своїм почуттям гумору я, мабуть, вдався в неї. А от поза гумором питання, як старого сприймати, ніколи не стояло. Гадаю, що й вибору-то немає: свого старого треба сприймати таким, яким він є, бо не нам вирішувати, у яких батьків народитися. Хоча сприймати буває тяжко, бо кому ж сподобається, коли твій старий якщо й дихає, то лише через якийсь балон, і лягає до лікарні радше не лікуватися, а помирати на захмарних дозах морфію, і червоного желе «Джелло»[8], яким їх напихають на вечерю, він і ріски в рот не бере. Зупиніть мене, якщо я вже казав, та у мого старого такий собі рак простати, що й навіть раком не назвеш, адже минуло чи то двадцять, чи, може, й усі тридцять років, перш ніж ми взагалі дізналися про його хворобу. Відтоді я й почав пригадувати, яких маленьких хитрощів старий мене навчив. Як-от, перш ніж копати яму, на лезо лопати треба попшикати WD-40[9], тоді й лопата піде як по маслу. А ще він навчив мене не тиснути на спусковий гачок одним пальцем, бо так, скоріш за все, потрапиш пальцем у небо, а «вичавлювати» його, як лимон, усією п’ятірнею. Навчив виводити цятки крові. Та наводити жарти. Безліч жартів.

Авжеж, про порівняння з Робіном Вільямсом не йдеться. Я бачив якось те кіно[10] з ним, із Вільямсом, коли він чіпляє червону кульку на носа і натягає таку велику перуку в стилі «афро», тільки не чорну, а всіх кольорів веселки, і завеликі клоунські пантофлі, а в петлицю встромляє штучну гвоздику, з якої цівкою б’є вода, і ти мимоволі віриш, що цей приятель, дійсно, неабиякий цілитель, що змушує хворих на рак малолітків умирати від сміху, не в тому сенсі, що вони вмирають сміючись, а в тому, що сміються і — більше не вмирають. Мало того, ці голомозі дітлахи, від яких зосталася сама снасть, гірша навіть за мого старого, на превеликий подив, сміючись, видужують.

А найдивовижніше те, що все це кіно базується на справжнісінькій «історії з життя».

Я це до чого? А до того, що Сміх, що, втім, і їжакові зрозуміло, це — Найкращі Ліки. Проводячи, ясна річ, без ліку часу в лікарняному передпокої, я, саме собою, вигодив хвилинку на той самий «Рідерз дайджест». Правдиву історію з нього всі ми, якщо не читали, то напевно чули: жив та був собі один аміґо, і була у нього пухлина мозку, і була та пухлина завбільшки з грейпфрут, і через ту пухлину він вже збирався відкинути копита. Про те, що недовго залишилося, йому натякали вже геть усі: і лікарі, і священики, і патологоанатоми. Та їм на зло він примусив себе дивитися стрічку про «Трьох бовдурів»[11] нон-стоп. Ба більше, цей аміґо з четвертою стадією раку примусив себе ще й реготати, теж нон-стоп, з Ебота й Костело[12], з Лорела й Гарді[13], та ще й з цих, як їх, братів Маркс, щоб уже певнісінько. І що б ви думали? — оклигав. Ось що буває, коли гормонійно поєднати непереливки крові з хахоньками від ген-дорфінів.

Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б і мені не пригадати двійко-трійко улюблених дотепів старого, щоб теж, напевне, провести терапію сміхом — нехай набирається здоров’я. Здоров’я ж бо нікому не зашкодить?

З тими думками здоровий йолоп прямує навпростець до батькової палати в госпісі, рішуче підтягує стілець до ліжка і сідає. Потім втуплюється в землисте обличчя старого на смертній постелі й починає: «Так от, заскакує ота білявка до генделика за рогом, де раніше ніколи не бувала, цицьки — як цяцьки; булки — цупкі, і замовляє портер, скажімо, «Мікелоб». А бармен, не гвіздком у тім’я битий, потайки щедрою рукою підмішує у пляшку «Мікі Фін»[14], що одразу «вирубає» її як підтяту, і кожен перець у генделику по черзі користується з її стану, задравши їй спідницю та перехиливши бездиханне тіло через край більярдного столу. Та настає час зачинятися. І лише тоді, плескаючи по щоках, її приводять до тями і сповіщають, що пора, мовляв, і честь знати. І що ж, зо два-три дні ця ципа з цицьками та булками з’являється знов, замовляє той самий «Мікелоб» і дістає все те саме, що й минулого разу. І так триває не один тиждень, аж поки одного дня, зайшовши до генделика, вона не питає у бармена, чи може їй краще замовити «Будвайзер».

Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’їжджав» ще в першому класі, коли почув його вперше, так і досі не «в’їжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тішило його закінчення…

Бармен осміхається так красно і запитує: «А що? Невже від “Мікелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляється через стійку і хіба що не на вушко так шепоче: «Тільки між нами… Від «Мікелоба»? Та ні. Голова не бо-бо, а от манда…»

Так от, цей анекдот я вперше почув від старого, позаяк він сам мене його й навчив, але ж навчив у тому віці, коли я не знав не тільки, що таке «манда», а й яка користь від «Мікі Фіна», і як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця історія чомусь викликає у старого сміх. Більше того, якось, коли ми з ним сиділи в черзі до перукаря, він загадав мені встати й задекламувати всю цю історію, як віршик, і вся черга — хто листав журнальчик, хто в детектив поринув — разом з перукарями так і пирснула сміхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в іншої, яка ремиґала тютюн, жвачка через ніс пішла.

Отож бо, здоровий йолоп розповідає цю байку вмирущому батькові; це відбувається пізньої-пізньої ночі, коли в лікарняній палаті вже нікого немає, окрім їх двох і — що ж? — навіть і тіні усміху. Тоді він робить другу спробу й розповідає іншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комівояжера, якому телефонує певна фермерська дочка, з котрою той мимохідь звів знайомство під час своїх мандрів місяців зо два до дзвінка. Ось вона йому і каже: «Пам’ятаєш мене? Нам було дуже весело вдвох і ми гарно провели час. Ти ще обіцяв кохати мене хіба що не до гробової дошки». А той її питає: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я — вагітна! Мені нічого іншого не залишається, як накласти на себе руки!» А він їй: «Отакої! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комівояжерська любов…»

Коли мені було сім, і я не жартую, цим анекдотом я абикого міг довести до кольок в боку, а сьогодні дивлюсь, а старий — ані пари з вуст. Єдиний засіб, яким я міг сказати старому: «Я тебе люблю», — це сміх з його дотепів заради нього, навіть тоді, коли мені було не дуже смішно, і зараз я лише хотів того ж від нього. Мені було б досить усмішки, однієї-єдиної усмішки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повів. Та у відповідь анічичирк: ні охкання, ні стогону. Та гірше від несміху те, що старий примружує очі, зціплюючи повіки, а коли розліплює, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у дві важкі краплини, що під власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повітря, ніби йому нема чим дихати, і сльози починають котитися одна за одною, торуючи собі шлях зморшками по обох щоках і розпливаючись темними плямами по подушці. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала і кому ж вона вже дитина, що все-таки, здається, ніяк не може перерости глевтякуваті дотепи, у відчаї засовує руку в кишеню брюк і видобуває з неї штучну квітку гвоздики, з якої просто заради сміху чвіркає вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.

Ось чому не в змозі зупинитися, чадо давай розповідати про пóляка, який вийшов якось на полювання зі своїм штуцером. І ось іде цей зденек лісом, аж — гульк! — просто під деревом на ложі з м’якого зеленого моху — кобєта, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляється він, а ця кобєта — така собі здобна краля; вона ж, своєю чергою, грайливо розглядає зденека з його чималим штуцером та й питає: «Як ся маєш? Що робиш?» На що той відказує: «Та ось — полюю». А вона йому підморгує: «На стрільця і звір лежить. Може, я твоя здобич?!» Той знизує плечима: «Чом би й ні!» — і розряджає свій штуцер просто в неї: «Бабах!» Довго над лісом гуляла луна…

Свого часу цей анекдот про пóляка, хай яким він був бородатим, входив до золотого фонду наших жартів; як пісня, перевірена часом, він завжди викликав бурхливий відгук, та зараз відгуку не було — старий продовжував тихо вмирати. Він плакав, не роблячи жодної спроби бодай осміхнутися — він просто мав би зробити мені крок назустріч. Як же лікувати сміхом того, хто лікуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити підора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка різниця між собачим лайном та нігером?» А йому не стає краще. Тоді я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присів на морфій та на все таке, ти, звісно, стаєш глухим до всього іншого. Тож, аби просто перевірити, чи чує він мене взагалі, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя і питаю: «Яка різниця між чорницею і черницею?» І, не дочекавшись на відповідь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадільню: «Черницю можна трахнути!»

У розпачі я розливаюсь соловейком про усяку гомосячину, про мачо і мучачу, маланців і маланок — словом, пробую усі дійові курси лікування, відомі сучасній медичній науці, але старий ішов від мене не прощаючись. Людина, яка все довкола перетворила на великий анекдот. Той факт, що він навіть не огризається, лякає мене мало не до втрати мови. І з переляку я горлаю як навіжений: «Тук-тук!» І коли не чую відповіді, то для мене це рівнозначно тому, що старий втратив пульс. Я волаю: «Тук-тук!»

Я горлаю: «Навіщо екзистенціаліст переходить дорогу?!»[15]

А він тихо переходить у інший світ, так і не давши мені відповіді на самі екзистенційні питання. Він полишає мене тоді, коли я відчуваю себе бовдур бовдуром. У розпачі я хапаюся за його обм’яклі, наче чужі, посинілі пальці холодної-холодної, немов крижаної, руки, та він навіть і не здригається, коли я по синій льодяній долоні проводжу «Джой базером»[16]. Я горлаю: «Тук-тук!» Я волаю: «Чому? Чому стара пішла з сім’ї, чому залишила чоловіка з чотирирічним сином?»

Ніщо не вбиває жарт дужче, ніж просто попросити у старого пояснень, бо саме це і вийшло — саме цієї миті він і перестає дихати. Серцебиття припиняється. На моніторі — суцільна ізолінія.

Отож-бо, здоровий йолоп, котрий глупої ночі сидить біля ліжка в лікарняній палаті батька, вдається до найдотепнішого, як йому здається, аналога тих електродних прасок, що їх лікарі використовують, аби зупинити серцевий напад, до сміхового відповідника того, що цілитель Робін Вільямс застосував би до вас у покої клоунської невідкладної допомоги: такий собі дефібрилятор «Три бовдури»; так от, цей йолоп бере великий-превеликий бутафорський кремовий торт, змащений зверху грубим-грубезним шаром збитих вершків, такий, яким не погребував би і сам Чарлі Чаплін, якби його покликали рятувати ваше життя, і підносить цей торт високо-високо над головою, наскільки рук вистачає, і опускає його вниз, блискавично, як той баскетболіст, якому вдається слем-данк[17], або той поляк, що як грім серед ясного неба розряджає свій штуцер — бабах! — просто старому в рот.

І попри чудодійну, добре задокументовану цілющу силу комедійного мистецтва, мій старий відходить, залишаючи під собою пляму кривавого лайна.

Ну, взагалі-то, це, мабуть, виглядало значно кумедніше, ніж я оце розповідаю. І якщо ви в цьому місці не регочете, то не картайте мого старого. Його провини в цьому немає. Провину я цілковито беру на себе, бо такий же з мене балагур. Знаєте, як буває: там солі не досипав, там перцю не додав, ударний рядок не підготував і — щонайкращий дотеп нанівець. Далеко по приклад ходити не треба. От і я пішов до тієї перукарні, де й розповів їм, як відходив мій старий і як я намагався його відживити, аж до самого торту з вершками, та й про торт повідав не криючись; не втаїв і того, як службовці шпиталю викликали гевалів-охоронців, і ті перепровадили мене до палати для пацієнтів з певними відхиленнями на невеличкий тридобовий карантин. І що ж? Навіть розповідаючи цю, найбожевільнішу, частину всієї історії, я, здається, її запоров, судячи з того, як ті дідугани з перукарні мовчки подивилися на мене. Я їм про те, як проводжав старого в останню путь не тільки поглядом, а й носом, бо той був з голови до ніг увесь у крові, лайні та збитих вершках, і не учути цього було неможливо, а вони, усі перукарі та їхні давні клієнти з їхньою тютюновою жвачкою, тільки дивляться на мене і хоч би хто «хе-хе» сказав. І тоді, як і багато років тому, в цій самій перукарні, я закидаю: «Тук-тук!»

Перукарі заклякають з ножицями в руках. Старі шкарбуни завмирають зі жвачкою в роті.

Я знову: «Тук-тук?» Усі затамували подих, і на мить мені здається, що я єдиний живий серед мерців. І я кажу їм: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди»[18]. Ви що, хлопці, не вивчали в школі Емілі… Снікерсон? Або про Жан-Поля… Стюарта не чули?»

Я ворушу бровами та струшую попіл з уявної сигари: «Хто там?» І сам відповідаю: «Я не знаю, хто там, — я навіть не вмію грати на скрипці!» Єдине що я знаю — що в голові моїй не клепки, а клоччя жартів, які просто так не викинути з голови, бо вони засіли в ній, наче пухлина, пухлина завбільшки як грейпфрут. А ще я знаю, що з часом навіть лайно собаче біліє і більше не смердить, — ось яке лайно не йде мені з голови, бо ним напихали мені голову усеньке попереднє життя, начебто це й справді весело. І вперше відтоді, як у ролі «малого бовдура» я на всю перукарню проголошував такі слова як «підор», «манда», «нігер» або «маланець», я зненацька збагнув, що то не я укидав жарти, а я… я — сам був жартом. Яке запізніле прозріння! Зрозумійте мене: добрий жарт, він як пісня перевірена часом, він як «Мікелоб», що подається приємно-прохолодним… от тільки з «Мікі Фіном»… і подається тим, хто всміхається так ласкаво, що вам і невдогад, як смачно вас вздрючили. Разючий дотеп тому й зветься разючим, що він вражає, а вражає він несподіванкою; це як у боксі: буцімто кулак у рукавичці, та ще й у м’якій, але ж вона приховує залізні костяшки; тож як поцілить такий у щелепу, то дійсно вражає — бах! — він наче дає зрозуміти: «Я кращий за тебе», «Я крутіший» і «Останнє слово, приятелю, за мною».

І стоячи посеред все тієї ж старої суботньої перукарні зранку як оглашенний я кричу: «Тук-тук!»

Я вимагаю: «ТУК-ТУК!»

І нарешті один з тих дивнуватих дідків, завсідників перукарні, мовить сиплим від тютюну ледь чутним шепотом: «Хто там?»

І я витримую паузу, пропускаючи такт, аби зберегти напругу, — цього навчив мене старий, коли казав, що вдало витримана пауза — це половина успіху, якщо не весь, — і після паузи я осміхаюся так ласкаво і кажу: «Радіо…»