Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Принц-жабеня

У Мони Ґлісон на щічці сіднички витатуйовано невеличкого Мікі Мауса, тому Ітан вирішує розпочати з нього. Він цілує те місце і каже, промовляючи ці слова впритул до шкіри:

— Уяви собі першого печерного первобутнього.

Мона каже:

— Не треба.

Вона каже:

— Лоскотно.

Проте не перевертається.

Знову ж, він цілує її мишеня і каже:

— Уяви собі якогось первобутнього, що його штрикнули обгорілою ломакою. Сажа застрягає в нього під шкірою, і тому первобутньому доходить, що ця темна плямка не збирається бодай колись щезнути…

Це вже після того, як Ітан сягнув першої, другої й третьої бази: Мона в його кімнаті, вони удвох в його ліжку, попереду перед ними один довгий день, аж до того як його батьки підуть з роботи. Для нього то була ще та битва — залишити на собі сині джинси. А одяг Мони повсюди. Її майка й спідничка. Покривають його стіл, покривають усе, окрім неї самої. Він стиснув її циці і прокволом стягнув з неї трусики. Татуювання в неї в такому місці, де її батьки ніколи не дізнаються, що воно там є. В тому-то й сенс. Мона вже така заведена, що готова йти до кінця. Вона скавулить і мокріє на простирадло, але Ітан не бажає повторити свої нещодавні, раніші катастрофи.

На відміну від першого татуйованого дикуна, йому хочеться бути вшанованим історією за своє відкриття.

Він зшилює губи й присмоктується, надаючи обличчю Мікі Мауса огидної пурпуровості. Він каже:

— Оціни: Гікі Маус[106].

Розпластана на животі Мона вивертається назад, але їй все одно не видно, без дзеркала ніяк.

Ітан запитує:

— Уявляєш собі як той перший печерний дикун збільшує на собі чорну плямку?

Ітан описує їй сажу і гострий уламок кістки, і як той хтось штрикає себе, аж поки не вкривається кров’ю. Яким божевіллям це мусило б здаватися іншим первобутнім. Як те, що пізніше виглядає крутим, завжди спочатку здається божевільним. Він щипає шкірку Мікі Мауса і каже:

— Уявляєш першу печерну пані, яка простромила собі вухо якоюсь сережкою?

Він каже:

— Що воно там не було, риб’яча кістка чи колючка якогось кактуса, вона тоді навіть не розуміла, що це вже сережка.

Мона хихотить і гладить його крізь джинси.

— Ви, пані, тепер уже куленепробивні. Усі ви вакциновані проти ВПЛ[107] і маєте мільйон способів, як не завагітніти.

Очі Мони перебігають туди-сюди між його матнею й обличчям. Вона зволожує язиком собі губи.

Ітан розповідає їй про практику «перлування», винайдену аборигенами островів Південного моря[108]. Абориген, той робить надріз на верхівці головки свого пеніса. Просто під верхній шар шкіри він вставляє перлину і щільно зашиває той надріз. Можливо, робить він це не самотужки. Можливо, потрібна ціла футбольна команда тонганців[109], щоби тримали його, поки це йому робить якийсь знахар. Але якщо там добре заживає, вони роблять це знову. Вони вставляють перлини, низку перлин, по всій головці його члена. Таким чином, коли в нього стоїть, ті перлини, ті маленькі тверді шишечки, вони перекочуються якраз там, де годиться пані.

Слухаючи це, Мона продовжує гладити, проте вже не так активно. Вона дивиться йому на штани і питає:

— Це те, про що ти мені не признаєшся?

— Ні, — відповідає Ітан. Він дозволяє їй думати, що там не аж так погано.

Хитрість полягає в тому, щоб діставатися правди дитячими крочками. Від татуювання до пірсінгу, далі — перлінг. Потім він описує їй сольове надимання. Як люди, здебільшого парубки, роблять маленький проріз у шкірі верхньої частини своїх мошонок. Він підкреслює множину, кажучи «парубки» і кажучи «мошонки», щоби це звучало менш схожим на окремі розваги збочених циркових фріків з ярмаркових атракціонів. Такий парубок вставляє собі в той проріз стерильну рурку і заповнює мошонку літрами соляного розчину. Лантушок такого парубка роздимається до розміру баскетбольного м’яча, і він заклеює ранку, щоб загоїлася.

Почуте змушує Мону припинити полювання на його зіпер. Вона ніби трішки зеленішає на лиці, але й це є частиною плану.

— Пані це також роблять, — пояснює Ітан. Зі своїми грудьми, з-під низу, за допомогою великої голки, як для забору крові. Якщо це груди або мошонка, воно залишається великим пару днів, перш ніж тіло тієї людини вбере в себе воду. — Я бачив зображення в мережі, — каже Ітан. — Від цього циці в тебе робляться великими і стиснутими разом, як у водяному бюстгальтері «Вікторія сікрет», тільки без самого бюстгальтера[110].

Цей образ змушує Мону схрестити руки в себе на грудях.

Ітан вибрав саме її, і то не тільки тому, що вона запальна. Він гадав, що вона виявиться менш упередженою. Не такою, як Ембер Рейнолдс або Венді Файнермен. Він знайшов Мону Ґлісон на курсі з поглибленого вивчення мікробіології. Під час занять з вірусології. Він її любить, бо вона любить віруси. Їхній зв’язок заповідано небесами. Щось ворушиться у нього в матні, немов немовля, що готове народитися.

— Модифікація тіла, — каже він.

Кожна епоха встановлює певний модний тренд, який здається кумедним з будь-якої іншої точки в історії. Тепер він може сказати, що в Мони двоїсте почуття щодо залізання до нього в штани. Вона таки заведена. Але всі ці його теревені прибрали гостроту з її жаги і збудження.

— На мою думку, — каже він, — заради чогось людина мусить покласти на вівтар власне життя.

Він собі відзначає, що дівчина проклала на ліжку між ними обома трохи вільного простору.

Ітан питається:

— Ти коли-небудь чула про Бурдейну капусту?

А Мона, вона перепитує:

— Брюсельську капусту?

Ітан повторює, повільно:

— Бурдейну. — І уточнює: — Як десь у борделі.

Тепер вже Мона дивиться насторожено. Лоб у неї береться зморшками, так, ніби їй насправді не хочеться зв’язати все це докупи.

Він питається:

— А як щодо «гальмівних ґульок»?[111]

Зморшки настороженості зникають з її лоба. Вона киває.

Ітан питається:

— Ти знаєш про «варену кукурудзу»?

Мона пускає собі під лоба очі. З осовілим від полегшення виглядом вона каже:

— Звичайно.

Ітан хитає головою.

— Ти поняття не маєш, про що я говорю.

Він кидає погляд, щоб упевнитися, що вікно закрите. Двері замкнені. Він прислухається до звуків, чи не ходить хтось у межах чутності. Коли впевнився, що берег чистий, він продовжує, повідомляючи:

— Ці речі так називають вуличні.

— Шльондри? — питає Мона.

Ітан підіймає пальця і, виправляючи її, уточнює:

— Повії.

— Варена кукурудза? — перепитує Мона.

— Просто вислухай, — каже їй Ітан. Він розповідає про поїздки до східної частини міста. Як пізнього вечора вислизаєш з будинку і їдеш автобусом у східну частину міста. Іншим часом, по вікендах. З дослідницькою метою. Дорого те не коштувало.

Слухаючи це, Мона робить таке обличчя, ніби вона розуміє, до чого він веде.

— Я надягав латексні рукавички, — каже Ітан, захищаючи свої методи. Свій науковий протокол. Він розповідає, як крав стерильні ватяні палички з кабінету шкільної медсестри і чашки Петрі з хімічної лабораторії. Взяті проби він культивував просто тут на столі, у своїй кімнаті.

Мона дивиться на той захаращений книжками стіл. Підручники з вірусології. Жодних чашок Петрі. Вона питається:

— Ти мав секс з повіями?

Ітан кривиться:

— Ні, — каже він. — Я всього лише шарував їх.

Судячи з її виразу, Мона уявляє собі картину чийогось шарування. Як на якомусь кораблі моряки з повними мильної води відрами шарують швабрами палубу.

Для уточнення Ітан пояснює:

— Кожну особу я розпитував про історію її інфекції. Як давно вона проявилася. Як швидко вона поширювалася. Ставив запитання про дискомфорт та будь-які інші негативні симптоми.

У Мони вже такий вираз, що вона готова знайти свій одяг.

Щоби виграти час, щоб її заспокоїти, Ітан каже:

— Це не те, що ти думаєш. — Він каже, заспокійливо: — Якщо тебе було вакциновано, обіцяю, жодної небезпеки для тебе немає.

Мона зсовується з ліжка. Вона тягнеться по свій телефон, але Ітан дістає до нього першим. Тримаючи телефон на відстані витягнутої руки від неї, він уточнює:

— Пам’ятаєш, яким навіженим мусив здаватися той чоловік, з першим татуюванням?

Очі Мони знову вдивляються у його очі.

Ітан розповідає їй це тому, що бажає, аби вона зрозуміла. Він не псих. Але й не те щоби він був святенником; просто йому потрібно залишити деякі речі нерозголошеними. Він бажає, аби вона знала чого очікувати, коли він скине з себе штани. Він митець свого роду. Він новатор-першопроходець. Він їй це розповідає, щоб вона не закричала, коли сама все побачить.

Він спинається на рівні, стаючи над нею. Він нагадує:

— Пам’ятаєш ту первісну пані, що проколює собі кісткою носа?

Далі він береться рукою за ремінь штанів. Береться, щоб розстібнути пряжку. Шпурляє собі через плече телефон. З ляском розмикає ремінь.

Він не бажає, щоб вона закричала, як кричала, гукаючи по допомогу, Ембер Рейнолдс. Чи набирала 9-1-1, як то намагалася зробити Венді Файнермен.

Ітан — втрачена ланка, що не бажає бути втраченою. Він каже:

— Я те, що йде між людськими істотами і тими, хто прийдуть потім.

Мона вже більше не заведена. Але вона не боягузка. Її зачепило гачком цікавості. Вона повертається назад на ліжко і, підібгавши під себе колінка, зіщулюється перед Ітаном, котрий там так і стоїть. Вона відгортає волосся собі з обличчя. Її циці, пипки на них уже стали плескуватими. Він розстібає верхній ґудзик в себе на джинсах.

Ітан каже:

— Я не перший науковець, який сам собі слугує за піддослідного пацюка.

Відтягуючи донизу бігунок зіпера, він намагається зчитувати реакції Мони. Щось воно йде недобре. Він розпочав так повільно, викладав свої ідеї так поступово, але те, що бачить Мона, вже стерло будь-яку наукову раціональність з її обличчя. Очі в неї робляться круглими. У неї відвисає щелепа. Єдине, що вона видає, — це кволий, тремтливо спазматичний звук «ох».

— Мій метод, — намагається пояснити Ітан, — полягав у нанесенні крихітних проколів для інфікування кожного з них іншим зразком. — Він докладає зусиль, щоб залишатися резонним і не реагувати на вираз її обличчя. — Як на курсі з біології. Як Грегор Мендель з його горохом? — промовляє він з надією. — Я сам собі дослідницький садок.

Саме так мусив би почуватися той перший татуйований печерний мешканець. Чи навіть принц Альберт, коли всі на нього дивилися у спортивній перевдягальні середньої школи, думаючи — от же скажений придурок; не розуміючи, що принц Альберт є блискучим зачинателем нових трендів і за кілька років від сьогодні всі бажатимуть собі такої ж штуки[112]. Та ж ні, мабуть, кожний тупий футболіст витріщався з роззявленим ротом на принца Альберта так, як оце зараз витріщається Мона, ще й уся кров відпливла їй зі щік.

Попри те що він її так ретельно підготовляв, Мона не робить нічого, окрім як зирить Ітанові між ніг. Тим часом як він намагається пояснювати свій науковий метод, обличчя у неї застигає ніби в безмовному сміху. Як перлінг, як багато інших форм тілесних модифікацій, його мета полягала у підвищенні сексуальної чуттєвості. Усі ті пані вакциновані, то яке має значення те, що якийсь парубок тепер інфікований? Він засіяв свої дослідницькі ділянки і спостерігав, що може прорости. Ті дрібні проколи були дрібничкою. То було легшим за татуювання. Менш болючим, ніж пірсинг.

Коли з його шкіри продзьобнулися перші результати, вони утворили грядки маленьких пуп’янків. Гарненьких — майже. Як на фермі старого МакДоналда[113]. По всьому ньому простягнулися низки делікатних новонароджених бруньок, занадто крихітних, щоби їх розгледіти без збільшувального скла. Коли ті маленькі бруньки почали зростати, Ітан нарешті побачив, чому їх називають Бурдейною капустою. Після того як вони піднялися, побільшали і його хабоття кругом взялося рядами маленьких бульбастих бульбочок, Ітан зрозумів, чому інша їх назва — варена кукурудза.

Мона, уклякла на колінках проти його стіп, позирає на вікно. На замкнені двері. Стоячи з розставленими ногами, нависаючи над нею, Ітан каже:

— З наукової точки зору ти мусиш визнати: вони чарівливі.

Деякі з них були червоними. Інші рожевими. Яскраво-рожеві росинки плоті. Ще інші видавались темнішими — лавандового кольору висипи, що кратерами вивергаються з висипів фіолетових. Декілька, що були блідо-білими, зростали більшими, телескопічно висуваючись назовні. На заняттях з мікробіології вони вивчали про вірус, що той є не живим, ні мертвим. Технічно тобто. Наука не впевнена, чим є вірус, окрім того, що це частка нуклеїнової кислоти у білковій оболонці.

Годі й казати, що тепер, аби відлити, він мусить сідати.

І це чергова гарантія того, що дамські органи Мони геть просохли.

Знову і знову Ітанів тато повторює йому, що він розумака собі на шкоду, але він знає, що цього разу не той випадок. Щойно він зможе удосконалити свій процес, він його запатентує або оформить на нього авторське право або ще шось, і це зробить його родину багатою. Ітан винайшов такий безпечний і ефективний спосіб нарощування й індивідуального формування чоловічого хабоття. Світ уторує битий шлях до його дверей.

Проблема в тому, що Ітанів садок розростається. Навіть зараз цей сад дедалі буяє. Це вже більше не качан вареної кукурудзи. Це ціле кукурудзяне поле. Це не просто дослідницький садок, більше ні. Це цілий ліс наростів і ґуль. Там, унизу, скупчення бородавок таких фіолетових, що аж чорних. Жирні папіломи пускають парості, що галузяться як вусики, аж поки не формують джунглі, які звисають на півдорозі до його колін.

Ці висячі сади, що теліпаються в Ітана між ногами, вигляд вони мають кошлатий, гороїжачись ґульками, котрі спливають зі спинок більших шишок, які повисли з купин миршавої плоті. Вони утворюють конусовидне гроно сталактитів, звільна опущене плетиво, що провисає наче якась важка драперія. Зсередини цього тороччя аберантної клітинної рослинності повільно спливають хлипкі прядива сім’яного слизу, безбарвного, мов павуча слина, які будь-який порух, чи подих, чи глухий удар серця запускає в маятникове колихання туди-сюди.

І якимсь чином воно — ці слизисті нетрі — воно може вчувати Мону. Воно чує дух її циць, воно відчуває жар її голої шкіри. Так, як воно вже було відчувало Ембер і Венді. І воно розростається, краде кров, що нормальним чином мусила б надходити до Ітанової кори головного мозку. Воно узурпує його нервову систему. І, розростаючись, воно стає якимсь чудовиськом, що випускає м’ясисті пагони й вусики, і невдовзі решта Ітана, первісний Ітан, починає чахнути й мізерніти. Це чудовисько примножується, бубочки вилуплюються з бородавок і, набрякаючи, плинуть деінде з відгалуженнями пагонів бубнявіючої плоті. Воно поширюється з кров’ю і лімфою, аж поки все, що залишається від Ітана, не стає якимсь зібганим, змиршавілим послідком, присілим посеред пістряво-червоної, бородавчато-брукованої спини цього чудовиська.

Воно дибиться над Моною, чужинне і бездумне. Ітан, не важливіший за якусь плямку на шкірі, губиться поза гузном цього чудовиська. Не більш значний для Мони, ніж її Засмоктане Мишеня.

Чудовисько рухається, як воно завжди рухалося. Без м’язів. Без кісток. Так, як рухається інфузорія, поширюючи себе в одному напрямку поверхнею ліжка. Чудовисько рухається з перистальтичним виштовхуванням тремтливих вузликів, з гідравлічним затоплюванням клітинних стінок навпереміну з їх осушенням. Воно не потребує скелету, щоб прибирати собі якоїсь форми. І, роблячи так, воно перевальцем наближається до Мони.

На цей час Ітан вже майже зовсім заклякнув. Ні живий і ні мертвий. Він ледве здатен говорити, бо чудовисько увібрало більшу частину його крові. Мізерним голоском Ітан мовить:

— Найгірше, що ти можеш зробити, це запанікувати.

Він покликається на її розсудливість, бажаючи розважливо і логічно роз’яснити дещо про естетику. Про передній край культури та еволюції.

Пошепки він каже:

— Ви, пані, не єдині, хто може приводити у цей світ нове життя.

І сам він є цьому доказом. Спочатку він був просто хлопцем, який намагався наростити собі члена і розбагатіти, а наступна річ, що він її розуміє, — це те, що він є прохідною брамою для якихось нових домінантних видів.

Але тут проблема: він не може здійснити цього сам-один.

Він благає. Якби тільки Мона змогла простягнути руку й торкнутися цієї речі. Попестити її. Можливо, навіть поцілувати, як те потворне жабеня в якійсь чарівній казці. Поп-культура по горло повна монструозних речей, що проростають з ординарних, нормальних юнаків. Як на Ітанів спосіб мислення, це не так вже й відрізняється від того, що сталося зі Спайдерменом[114]. Мона Ґлісон могла б стати співавторкою його винаходу. Вона могла б потоваришувати з цією штукою і змусити цю розпухлість зменшитися. Разом, удвох вони могли б цю штуку приборкати.

Всього лиш один… один поцілунок, і Ітан знову обернеться на її Принца Чарівність.

Та дещиця, яка ще залишилася від Ітана, вже висотана досуха, зжужмлена до прищика на сраці в цього монстра, але він продовжує прислухатися до верещання Мони.

Після вереску, знає він, вона намагатиметься втекти. Так само, як намагалися Ембер і Венді. А після того як він оклигає, він прокинеться і знайде Мону такою ж, як був знайшов Ембер: задушеною, і в синцях, і всяке таке інше, і, поки батьки не повернулися додому з роботи, йому доведеться заховати її тіло до своєї шафи. Потім, наступного дня, йому доведеться йти в школу і сидіти поряд з порожнім столом Мони. А після полудня він мусить поспішити додому і закопати її. Він майже впевнений, що ні поліції, ні його батькам ніколи цього не зрозуміти. Щойно повії, в яких він брав проби, унюхають, куди дме вітер, вони зчинять галас, і ніхто не отримає ексклюзивних патентних прав.

Потім, на довершення неприємностей, йому доведеться розпочинати все спочатку з якоюсь новою подружкою.

І отоді-то Ітан щось відчуває. Ніби лоскіт. Лоскотання.

У цю мить він відчуває щось тепле. Це теплий дотик пальців, це Мона проникає глибоко у тремтливі хащі поплутаних волосків і обвислої плоті і її прекрасні, м’які губи обхоплюють маленьку, вологу частинку того, що ще залишилося від нього.