Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Апорт!

Генк стоїть, прилаштувавши одну ногу на крок попереду другої, переносячи всю вагу свого тіла на кінцівку. Він опускається на ту ногу, що стоїть позаду, він низько присідає на неї, згинає коліно, а його тулуб, плечі й голова викручуються й відсуваються якомога далі від носка ступні, виставленої вперед. Генк завмирає, видихає, а тоді різко випростовує зігнуту ногу, викручує стегно й кидається всім тілом уперед. Тоді викручує тулуб і викидає вперед плече. За плечем — лікоть. За ліктем — зап’ясток. Уся його рука описує траєкторію по кривій, наче батіг, що їм ляскають худобу. Усі його м’язи напружуються, рука вилітає поперед тіла, і тієї самої миті, коли Генк уже має гепнутися обличчям об землю, його пальці відпускають м’ячик. Яскраво-жовтий тенісний м’ячик, він летить зі швидкістю кулі, він летить, поки не зникає в синьому небі, лишаючи по собі жовтий дугоподібний слід аж біля самого сонця.

Генк жбурляє м’ячик усім тілом — так, як це роблять справжні чоловіки. Лабрадор-ретривер, якого привела Дженні, несеться за тенісним м’ячиком — чорна пляма, що мчить до небосхилу, увивається між надгробками, а тоді, виляючи хвостом, біжить назад і кладе м’ячик біля моїх ніг.

Як я кидаю м’ячик? Ну, я кидаю пальцями. Може, трохи долучаю зап’ясток, але зап’ястки в мене худенькі. Мене ж ніхто цьому не вчив, тож м’ячик долітає до першого ряду надгробків, відскакує від мавзолею, котиться по траві й зникає за чиєюсь могильною плитою, а Генк дивиться на свої ноги, шкіриться, хитає головою й каже:

— Непогана спроба.

З самих глибин свого нутра Генк відхаркує згусток і випльовує таку собі товсту слизьку устрицю в траву, просто мені між босі ноги.

Пес Дженні, наполовину чорний лабрадор, наполовину недоумок, стоїть на місці й позирає на Дженні. Дженні позирає на Генка. Генк позирає на мене й каже:

— То чого ти чекаєш, хлопче? Апорт!

Генк киває головою в той бік, де щез тенісний м’ячик, де він загубився між надгробками. Генк розмовляє зі мною так само, як Дженні розмовляє зі своїм собакою.

Дженні крутить між пальцями пасмо довгого волосся й озирається на порожню парковку, де самотньо стоїть автомобіль Генка. Її спідниця просвічується на сонці, бо на Дженні немає натільної сорочки, і обриси її ніг проглядаються аж до самих трусиків.

— Ми почекаємо. Присягаюся, — каже вона.

На найближчих надгробках немає жодної дати, яка б перевалила за 1880-ті. За моїми грубими підрахунками м’ячик мав приземлитися десь біля 1930-х. Генк, певно, закинув його аж до самих Пілігримів із їхнім дурнуватим «Мейфлавером»[182].

Я роблю перший крок і відчуваю, щоб вступив босою ступнею в щось мокре, слизьке, липке й досі тепле. Під п’яткою розмазується плювок Генка, харкотиння просотується між пальцями, і я проводжу ногою по траві, намагаючись його стерти. Позаду мене стоїть Дженні й сміється, а я тягну ногу, піднімаючись схилом до першого ряду могил. Із землі стирчать букетики пластикових троянд. Тріпотять на вітрі маленькі американські прапорці. Попереду мене біжить чорний лабрадор. Він принюхується до мертвих, коричневих місцин у траві, а тоді додає своєї сечі. За рядом могил 1870-х років тенісного м’ячика немає. За 1860-ми — також нічого. Навсібіч від мене простягаються імена мертвих людей. Любі чоловіки. Кохані дружини. Дорогі батьки. Хоч куди кинь оком — усюди ці імена, на які випорожняється собака Дженні, ціла армія мертвого народу, який лежить просто під нами.

Я роблю наступний крок, і ґрунт вибухає, підстрижений моріжок розривається наземними мінами з холодною водою, яка заливає мені джинси й сорочку. Підривний пристрій, начинений чистим, студеним холодом. Приховані прискалки на моріжку фонтанують водяними потоками, які мене сліплять, мокре волосся обвиває голову. З усіх боків на мене ллється холодна вода. За спиною лунає сміх — Генк і Дженні так сильно регочуть, що знесилено падають одне одному в обійми, їх одежа намокає, і тканина обліплює соски Дженні, а внизу викреслюється її кущик. Обіймаючись, вони падають на траву, і сміх замовкає, коли їхні мокрі губи зливаються в поцілунку.

Ось як мертві сцять на нас у відповідь. Тим самим крижаним холодом смерть приходить по нас серед спекотного дня, коли ми найменше цього очікуємо.

Дурнуватий лабрадор Дженні гавкає, хапає пащекою водяні потоки й кусає головку розприскувача біля моїх ніг. Так само несподівано автоматичні прискалки зникають під землею. З моєї футболки скрапує вода. На обличчя стікають струмочки з вогких мотузок, на які перетворилося моє волосся. Джинси геть промокли, вони стали грубими й важкими, наче вилиті з бетону.

М’ячик лежить біля якогось надгробка, лише за дві могили від мене. На тому камені немає ані бруду, ані моху. На граніті видніються нещодавно вигравіювані слова «Коханий чоловік», ім’я «Кемерон Геміш» і дата цього року. Черговий мертвий бідолаха. Я тикаю пальцем і кажу собаці:

— Апорт!

Він біжить туди, обнюхує тенісний м’ячик, ричить і повертається до мене без нього. Я йду до могили та підбираю мокру й кошлату жовту кульку.

— Вибач, що потурбував тебе, Кемероне. Можеш і далі годувати своїх хробаків.

Клятий пес.

Коли я обертаюся, щоби кинути м’ячик Дженні, трав’янистий схил позаду мене виявляється порожнім. За ним — парковка, також порожня. Ані Генка з Дженні. Ані автомобіля. Усе, що залишилося, це калюжа чорної оливи, яка витекла з піддону Генкового двигуна, та дві вервечки мокрих слідів, які виходять із кладовища й зупиняються в тому місці, де була припаркована машина.

Я щосили замахуюсь, напружую кволі м’язи по всій довжині руки й жбурляю м’ячик до підніжжя схилу, аж до того місця, де плюнув Генк. Я даю собаці команду «Апорт!», але він тільки дивиться на мене. Я вирушаю вниз схилом і так само тягну одну ногу по землі, поки знову не вступаю в щось тепле. Цього разу — собачі сцяки. Трава під ногами — груба й суха на дотик. Мертва. А коли я підвожу погляд, бачу поруч із собою м’ячик, наче він прикотився сюди вгору схилом. Кладовище безлюдне, скільки оком докинеш, окрім тисяч і тисяч імен, викарбуваних у камінні.

Я знову кидаю м’ячик, жбурляю його вниз схилом і кажу собаці:

— Апорт!

Собака стоїть і дивиться на мене, але натомість до нас наближається м’ячик. Повертається. Котиться схилом. Угору.

Ступня горить, подряпини й пухирі на голій шкірі пече від собачих сцяк. Пальці на іншій нозі злиплись від сірого, пінистого плювка Генка. Мої черевики — вони на задньому сидінні машини. Бозна де. Мене покинули няньчитися з цим тупим собацюрою, а Дженні втекла.

Я йду назад повз могил і тягну ногу по траві, намагаючись витерти з неї бруд. Роблячи наступний крок, я волочу іншу ногу. Я тягну обидві ноги й залишаю на моріжку сліди у вигляді двох вичовганих борозен — усю дорогу до спорожнілої парковки.

Щодо тенісного м’ячика, то собака відмовляється до нього підходити. Я стою на парковці, біля калюжі чорного мастила, що витекло з двигуна, і знову закидаю м’ячик, щосили швиргаючи його геть. М’ячик підкочується назад, описує навколо мене кілька кіл по гарячому сірому бетону, а я кручуся на місці, бо мені несила відірвати від нього очі. Жовтий м’ячик кружляє навколо, і мені паморочиться, баламутиться в голові. М’ячик знову зупиняється біля моїх ніг, а я знову кидаю його геть. М’ячик повертається до мене й цього разу котиться по кривій, порушуючи закон тяжіння. Ця кулька вимащується в націдженому мастилі Генка, чорна рідота просякає ворсу. Тенісний м’ячик, поцяткований чорними плямами, зупиняється біля моїх ніг на відстані одного кроку. Далі він починає стрибати, кривуляти й повторювати власні рухи, залишаючи по собі чорні сліди на сірій бетонованій парковці, а тоді зупиняється. Чорний тенісний м’ячик, круглий, наче крапка в кінці речення. Або та, що ставиться в знаку оклику.

Тупий чорний лабрадор отряхує мокру шерсть. Він стоїть поруч і обприскує мене своїм собачим одеколоном. Смердить мокрою псятиною, джинси й футболка геть заляпані брудом.

Масні чорні сліди від м’ячика схожі на літери. Ці похилені літери на бетонованій парковці складаються в слова, які утворюють речення: «Прошу, поможи!»

М’ячик повертається до калюжі моторної оливи, мастить ворсу в чорне, а тоді знову котиться й пише широкими кривуватими літерами: «Врятуй її».

Я підхожу забрати м’ячик, але, щойно я нахиляюся, аби його схопити, він відскакує на кілька кроків далі. Я роблю крок до нього, і м’ячик знову відскакує й прямує до краю парковки. Я йду за ним, а він стрибає, важко падаючи на землю, наче прилипаючи до дороги, і виводить мене за межі кладовища. Гарячий чорний асфальт боляче обпікає мої голі ступні, але я рухаюсь за м’ячиком, перестрибуючи з однієї ноги на іншу. Попереду гацає м’ячик, залишаючи на дорозі чорні цятки, такі схожі на сліди Дженні й Генка, що вели в нікуди. Чорний лабрадор іде слідом. Повз нас, не зупиняючись, проїжджає патрульна машина шерифа. М’ячик завмирає біля стоп-знаку, там, де цвинтарна дорога перетинає окружну, і чекає, поки я його наздожену. З кожним стрибком м’ячик залишає на асфальті дедалі менше оливи. Щодо мене, то я сам себе не пам’ятаю, так мене заворожує це неймовірне видовище. Тоді м’ячик припиняє стрибати, непорушно лежить на місці. З нами рівняється машина, підповзає ближче на малій швидкості. Гуде клаксон, я повертаю голову й бачу за кермом Генка з Дженні, яка також сидить попереду, біля нього. Дженні опускає бокове вікно, визирає з нього, і її довге волосся спадає зовні на автомобільні дверцята.

— Ти що, з глузду з’їхав? Ти що, під кайфом? — питає вона.

Дженні тягне руку до заднього сидіння, а тоді висовується з вікна, тримаючи мої черевики.

— Господи Боже, ти тільки поглянь на свої ноги… — каже вона.

З кожним кроком мої зранені ступні залишають на землі трохи більше червоної крові — пурпурові сліди, штамповані на асфальті, які позначають весь мій шлях від парковки, що біля кладовища. Я зупиняюся, стою в калюжі свого власного червоного соку, не відчуваючи, що узбіччя під ногами всіяне гострим гравієм і битим склом.

Тенісний м’ячик чекає на мене на відстані одного стрибка.

Не встаючи з-за керма, Генк вивертає назад руку, тягнеться через заднє сидіння й піддіває двома пальцями кнопку на дверях. Він висуває ту кнопку, тоді тягнеться вниз і смикає за ручку, аби відчинити дверцята.

— Залізай у машину. Залізай у довбану машину, негайно.

Отак він каже. Дженні змахує рукою, кидає мені тенісні капці, вони пролітають півдороги до того місця, де стою я, й гепаються на гравій. Язички вилізли назовні, шнурівки сплуталися між собою.

Я стою, і мої ноги скидаються на копита чи чорні пантофлі, так щільно вони вкриті кров’ю та пилом, і все, що я можу зробити, так це вказати на брудний тенісний м’ячик… та чорних мух, які кружляють навколо мене… Тільки м’ячик лежить собі на місці й не рухається, не веде мене нікуди, він просто зупинився на краю тротуару, крізь який пробивається лобода.

Генк б’є в центр керма, оглушуючи мене витяжним гудком. Другий гудок такий голосний, що аж відлунює десь за обрієм. Усі ці поля з цукровим буряком, уся городина, що росте навкруги, наповнюється голосистим Генковим гудком. Під капотом автомобіля реве двигун, стукають штовхачі клапанів, клацають обертові кулачки, а Дженні висовується з бокового вікна й каже:

— Не дратуй Генка. Просто сідай у машину.

Отак вона каже. Повз мої ноги шугає чорна блискавка, і дурнуватий лабрадор застрибає в двері, які відчинив Генк. Він вивертає руку назад, затраскує дверцята й різко викручує кермо вбік. Роздовбаний автомобіль рвучко розвертається, описуючи широку дугу, а тоді зривається з місця, розкидаючи гравій з-під коліс. Рука Дженні так і стирчить із бокового вікна. За ними лишається слід від Генкових шин у вигляді двох паралельних димучих смуг від паленої гуми.

Я дивлюся, як вони від’їжджають, а тоді нахиляюся, щоби підібрати своє взуття. І цієї самої миті — чпок! — щось б’є мене в потилицю. Потираючи рукою голову, я обертаюся подивитися, що таке ж мене вдарило, і бачу, що той дурнуватий тенісний м’ячик уже рухається далі, стрибає дорогою в напрямку, протилежному від того, куди поїхала Генкова машина. Я присідаю, зав’язую шнурівки й кричу:

— Постривай!

Але м’ячик мчить далі. Я біжу за ним і волаю:

— Зажди!

М’яч усе скаче й скаче, несеться великими стрибками просто вздовж дороги. Біля стоп-знаку перед Фішер-роуд він плигає вгору, зависає в найвищій точці, а потім різко повертає праворуч. Не торкаючись землі, він завертає за ріг і скаче далі по Фішер-роуд, а я плентаюсь за ним. Вздовж Фішер, повз звалище, а тоді м’яч прямує на Міллер-роуд, де повертає ліворуч на Тернер-роуд і мчить далі попід річкою, паралельно з берегом Скіннер-крік. Вимащений в оливі, вимазаний в пилу, тенісний м’ячик увивається між деревами й летить вперед, здіймаючи невеличкі хмарки куряви щоразу, як гепається об землю.

У тому місці, де дві старі колії від автомобільних коліс звертають із дороги в бур’яни, м’ячик і собі прямує в хащі, але тепер він котиться серед трави. Він мчить порошною, пересохлою борозною й вихляє з боку в бік, уникаючи великих калюж і глибоких ковбань. Шнурівки розв’язалися й хльоскають мене по литках. Я важко дихаю й човгаю за м’ячиком, а тоді він зникає з очей у високій траві. Я помічаю його лише тоді, коли м’яч починає підстрибувати на одному місці, — он де він. Я йду слідом за ним, а за мною летять мухи. М’ячик котиться вздовж колії й приводить мене до канадських тополь, які ростуть понад берегом річки.

Навколо — ані душі, немає в кого питати поради. Особливо після того, як містер Локард нагородив мене трьома жирними «задовільно» з алгебри, геометрії й фізики. Хоча я майже переконаний, що жоден м’ячик не може котитися вгору схилом, та нізащо в житті. Жоден тенісний м’ячик не може нерухомо лежати на місці, а потім стрибати сам по собі. Спираючись на свої мізерні знання про інерцію й рушійну силу, я розумію, ще це неможливо, щоб м’ячик отак нізвідки вилітав і стукав мене по голові, аби привернути до себе увагу щоразу, коли я на щось відволікаюся.

Я заходжу в лісочок, але мені треба зупинитися, щоби очі звикли до напівмороку. Одна невеличка зупинка, і — бам! — брудний тенісний м’ячик кидається мені в обличчя. На чолі з’являється масна пляма, яка пахне моторною оливою. Я рефлекторно скидаю вгору обидві руки й махаю ними в повітрі, наче боронюся від невидимого, проте проворного шершня. Я відмахуюся від порожнечі, а тенісний м’яч уже стрибає вперед, бахкаючи та гупаючи лісочком.

Рухаючись попід берегом річки, м’ячик шугає попереду мене, аж поки не зупиняється. Він пригальмовує на вогкій землі між роздвоєним корінням канадської тополі. Я підходжу ближче, і він підстрибує вгору, не вище мого коліна. Потім робить другий стрибок, цього разу — до пояса. М’ячик сягає мені по плече, потім — до рівня голови, і постійно приземляється в тому самому місці, щоразу глибше вгрузаючи в землю. Він стрибає дедалі вище, так високо, що мені вже не дотягнутися, долітає до листя тополі й видлубає між корінням маленьку ямку.

Спів пташок і сорочий тріскіт раптом стихають. Жодного комариного пищання чи дзижчання гнусу. Жодних звуків, окрім гупання м’ячика й стукоту серця в моїй грудній клітці. Вони обидва б’ються дедалі швидше й швидше.

Ще один стрибок — і м’ячик тенькає об якусь металеву поверхню. Приглушений звук, який скоріше нагадує бахкання, з яким хоум-ран[183] попадає в рівчак біля будинку старого містера Ллойда або ж як камінець відбивається від даху автомобіля, припаркованого на Лаверз-лейн. Тенісний м’ячик врізається в землю з такою силою, наче його притягує магніт, а тоді зупиняється й відкочується вбік. На дні ямки, яку він устиг вирити, зблискує мідь. Металічна поверхня якоїсь штуки, похованої під землею. Це мідна кришка на банці з широкою шийкою — в таких банках матусі консервують помідори на зиму.

Тенісному м’ячику не треба більше нічого пояснювати. Я починаю копати, вигрібаючи землю руками, і мої пальці ковзають скляними стінками заритої склотари. М’ячик чекає, поки я опускаюсь на коліна й витягаю з вогкої землі брудну банку, яка за розміром завбільшки з ріпку-переросток. Скло вимазане грязюкою, тож я не бачу, що всередині, але там явно щось важке.

Я починаю відтирати банку за допомогою власної слини, я плюю на футболку, яка й досі волога від цвинтарних розприскувачів і поту. Кришка не відкручується, вона прилипла до банки, розбухнувши від іржі та бруду. Я плюю й тру, поки по інший бік скла не проступає золотистий блиск — це золоті монети з головами мертвих президентів і летючих орлів. Такі самі монети можна знайти, якщо бігти за якимось дурнуватим лепреконом аж до того місця, звідки починається веселка, — звісно, якщо ви вірите в подібну маячню. Банка ємністю в одну кварту[184] так щільно набита золотими монетами, що вони навіть не дзеленчать. Не перекочуються. Вони просто блищать, наче хромовані колеса автівки, яку я куплю, щоб утерти носа Генку з його смердючим ридваном. Вони блищать, наче діамант на обручці, яку я куплю для Дженні в торговельному центрі «Кросроуд». Ось вони, просто в моїх руках, коли — бах!

Замість золотого сяйва — аж зірниці засвітили. Запахло моторною оливою.

Я роблю ще один вдих, і мій ніс вибухає від болю й наповнюється кров’ю. М’ячик розбиває мені носа. Він б’є мене по обличчю, носиться в повітрі, наче розлючений шершень. Він гамселить мене, літає перед очима, поки я намагаюся затулитися від нього важкою банкою, піднімаючи руки до лиця, хоча м’язи вже горять від тягаря золота. З носа тече юшка, я кричу й фиркаю кров’ю. Крутнувшись у багнюці на одній нозі, я стрімголов кидаюся до берега. Так вчать робити скаутів, якщо на них напали оси, — я плюхаюсь у річку й пірнаю під воду з головою.

М’ячик занурюється слідом, але виринає на поверхню й там і залишається — між мною та небом. Дожидає. Важка банка з золотими монетами надійно тримає мене біля каміння на дні річки, і я, набравши повні легені повітря, кочу її дном, просуваючись проти течії. Хвилі відносять м’ячик у протилежний бік, а золото тягне вниз, перекриваючи шлях до сонця й кисню. Я пробираюся на мілину, і, коли мені вже нема чим дихати, а м’ячика ніде не видно, я зринаю на поверхню, аби вдихнути. Один глибокий вдих — і знову пірнаю. М’ячик пливе, гойдається на хвилях десь за півмилі від мене вниз за течією, але точну відстань важко визначити, бо чорну масну кулю майже не видно в темній воді, але м’яч бере мій слід по крові, що тече з розбитого носа, він вистежує мене серед водяного потоку.

Коли повітря знову закінчується, я виринаю на поверхню й гребу до берега, тягнучи за собою золото й намагаючись здіймати якомога менше плескоту. Я шморгаю, втягую кров розбитим носом. Тоді кидаю погляд назад, озираюся через плече й бачу, що м’ячик уже пливе проти течії, неквапливо, наше домашня крячка. Пливе за мною. Черговий раз нехтує ньютонівськими законами.

Обхопивши обома руками банку, повну золота, я видираюся на берег річки. У капцях чвакає вода, а я зриваюся з місця й припускаю в ліс.

Я біжу й на кожному кроці ковзаю капцями по грязюці. Я гойдаюся з боку в бік під вагою банки, мало не падаю, кручуся дзиґою на різких поворотах. Мені болить у грудях, ребра наче впинаються в легені. Щоразу опускаючи ногу, я відчуваю, що от-от беркицьнусь долілиць, і я так міцно стискаю ту банку, що як упаду, то скло розіб’ється й уламки проштрикнуть мені очі й серце. Якщо я послизнусь, то спливу кров’ю на смерть, лежачи тут крижем у калюжі з грязюки, золота й битого скла. А позаду мене вже мчить тенісний м’ячик, обламує гілки й сучки, заходиться тим самим свистом — вжик-брязк, — з яким куля пролітає повз твою голову в джунглях В’єтнаму, як це показують у телепередачах про війну.

Ще один добрячий стрибок — і м’ячик наздожене мене, тож я пригинаюся до землі. Переді мною зогнилий стовбур від канадської тополі, яка зламалася й упала на землю, тож я пхаю важку банку подалі під трухляве коріння, у багнисту западину під перехилений набік пінь дерева. Золото, моє золото, тепер у надійному місці. М’ячик, мабуть, нічого не помічає, бо продовжує летіти за мною, а я щодуху тікаю, стрибаю й прориваюся крізь зарості ожини й молоді деревця, розбризкую каламутну воду, вступаючи в калюжі, поки не вибігаю на гравій Тернер-роуд. У тенісні капці набиваються камінці. З кожним довгим стрибком я струшую з себе воду — воду з розприскувачів на цвинтарі, до якої домішалася собача сеча, а до неї — річка Скіннер-крік, а до неї — піт. Джинси натирають мені ноги, тканина загрубіла від налиплого пилу. Я вже так захекався, що готовий виблювати свої легені просто через рот, вивернути їх назовні, виригати нутрощі, напинаючи з них рожеві бульки, наче з жувальної гумки.

На півдорозі між одним стрибком і наступним, тієї самої миті, коли мої ноги випростовуються в повітрі — одна попереду, друга позаду, — щось ударяється мені в спину. Я хитаюся, але відновлюю рівновагу, коли мене знову щось б’є, потрапляючи просто в хребет між лопатками. Потім — третій кидок, такий самий потужний, удар, від якого вигинається спина. Далі стусан припадає на потилицю, сильний, наче фал-бол або швидка подача в софтболі[185]. Щось летить на мене зі швидкістю м’яча, що його майстерно вдарили бейсбольною битою фірми «Луїсвілл слаґер», воно влучає точно в ціль, б’є мене ще раз. Я чую сморід моторної оливи. Перед очима шугають зірки й пропливають комети, але я досі на ногах і мчу далі на максимальній швидкості.

Я насилу дихаю, мене сліпить піт, ноги заплітаються, і мене знову щось б’є, цього разу в самісіньку маківку, я падаю долі й зорюю гравій голою шкірою на власних ліктях. Коліна й обличчя потопають у грязюці, на зубах скреготить пил, що потрапив мені до рота. Я міцно заплющую очі. Оте невідоме щось гамселить мене по ребрах, лупить по нирках, поки я корчусь на землі. Воно б’є щосили, наче хоче переламати мені руки. Воно б’є далі, наче проводить масовану атаку, гепає по животу, гамселить по вухах, а я намагаюся скрутитися в клубок, аби захистити від ударів свої яйця.

Я вже ладен показати м’ячику дорогу до того місця, де заховав золото, але марно — він забиває мене майже до нестями, мало не відправляє в нокаут. Він переміг. Аж раптом я оговтуюсь від витяжного гудка. Другий гудок повертає мене до життя, він такий голосний, що відлунює аж десь за обрієм, і всі канадські тополі в цій низині, вся ця висока трава навколо мене сповнюються голосистим гудком автомобіля Генка. Колеса з білими обідками буксують і зупиняються. Звучить голос Дженні:

— Не дратуй його, — каже вона, — просто сідай у машину.

Я розплющую очі, розриваю повіки, які злиплись від крові й пилу, та бачу, що м’ячик нерухомо лежить поруч, на дорозі. Генк зупинився на узбіччі, але двигун і досі працює холостим ходом. Мотор гарчить під капотом автомобіля, перестукують штовхачі клапанів, клацають обертові кулачки.

Я підвожу очі на Дженні й спльовую кров. З рота тягнеться цівочка рожевої слини, вона тече по підборіддю, я намацую язиком надщерблені зуби. Одне око набрякло й ледве розплющується.

— Дженні, — гукаю я, — ти вийдеш за мене?

Отак я кажу. Поруч лежить брудний тенісний м’ячик і дожидає. Собака Дженні хекає на задньому сидінні Генкової автівки. Скляна банка, повна золотих монет, лежить у схованці, і тільки я знаю до неї дорогу.

Мої вуха горять і стугонять від болю. Розбиті губи кровоточать.

— Якщо я здобуду перемогу над Генком Річардсоном хоча б в одній тенісній партії, — питаю я, — ти вийдеш за мене заміж?

Я спльовую кров і продовжую.

— Якщо я програю, то куплю тобі машину. Присягаюся, — обіцяю я. — Новеньку автівку з електроприводом, гідропідсилювачем керма, стереосистемою та іншими прибабахами…

Тенісний м’ячик нерухомо лежить у гравії та слухає. Сидячи за кермом, Генк хитає головою з боку в бік, а тоді каже:

— Згода, чорт забирай. Візьмеш її заміж.

Дженні сидить поруч, на передньому сидінні, її обличчя обрамляє віконна рама.

— Ти труп, — каже вона. — А тепер залізай у машину.

Я підводжусь на ноги, потім нахиляюся й підбираю тенісний м’яч. Зараз це просто гума, накачана повітрям. М’ячик лежить у моїй руці, мов неживий, і я торкаюся його ворси, мокрої від річкової води та вимазаній у придорожній пилюці. Ми їдемо до тенісного корту за школою. Там уже давно ніхто не грає — білі смуги на майданчику потьмяніли, а сітка паркану лущиться пластівцями іржі, так давно його було побудовано. Крізь потрісканий бетон пробиваються бур’яни, тенісна сітка провисає посередині.

Дженні підкидає четвертак, і Генкові дістається право першої подачі.

Він змахує ракеткою швидше, ніж я встигаю простежити за його рухами, і м’ячик летить у куток поля. Я б нізащо не зміг його відбити, і Генку зараховується перше очко. Те саме відбувається з другою подачею. Те саме відбувається протягом усього першого сету.

Коли право подавати переходить до мене, я підношу тенісний м’ячик до губ і пошепки викладаю умови оборудки. Пропоную угоду. Якщо м’ячик допоможе мені виграти цей матч — і Дженні заразом, — то я допоможу йому з тим золотом. Але якщо я програю Генкові, то нехай забиває мене до смерті, та я все одно не розповім, де сховав банку з монетами.

— Подавай уже, — волає Генк і додає: — Годі цілуватися з тим довбаним м’ячем…

Мій перший удар влучає Генкові — трах-бах! — просто в яйця. Другий припадає йому в око. Генк відбиває третю подачу, тенісний м’ячик летить швидко й низько, але перед самим моїм носом зупиняється й відскакує назад. Після кожної подачі м’ячик несеться з такою швидкістю, що мені б ніколи не стало сили так його вдарити, й один за одним вибиває зуби з Генкової пащеки. А якщо Генку вдається влучити по м’ячу, то він летить саме туди, де мені буде зручно послати його назад.

Не дивно, що я виграю.

Навіть порівняно з таким калікою, як я, Генк має набагато гірший вигляд. Його повіки набрякли, очі не розплющуються, шкіра на щиколотках рук опухла й вкрилася подряпинами. Він шкутильгає від рясних ударів у пах. Дженні вкладає Генка на заднє сидіння його власної машини, аби відвезти його додому. Або в лікарню.

— Хоча я виграв, ти все одно не мусиш зі мною зустрічатися… — кажу я їй.

— Чудово, — відповідає Дженні.

Я питаю, чи змінить вона свою думку, якщо я виявлюсь багатієм. Справжнім мільйонером.

— А що, ти дійсно багатий? — питає тоді Дженні.

М’ячик лежить на потрісканому тенісному корті, він червоніє, заплямований кров’ю Генка. А потім він починає котитися й виписує кривуваті багряні слова: «Забудь її».

Я вичікую, думаю й хитаю головою — ні, я не багатий.

Коли вони від’їжджають геть, я підбираю тенісний м’ячик і вирушаю в бік Скіннер-крік. З-під коріння поваленої канадської тополі я дістаю банку для консервації, повну золотих монет. Я тримаю банку обома руками, тож випускаю м’яч. Він кудись котиться, а я йду слідом за ним. Він здіймається вгору схилом, порушуючи всі закони фізики, які містер Локард намагався вбити мені в голову, котиться й котиться цілий вечір, серед трави й по піску, він котиться крізь темряву сутінків. І весь цей час я йду за ним слідом, тягнучи банку з піратськими скарбами. Спочатку Тернер-роуд, потім Міллер-роуд, далі — на північ, вздовж старої автостради, і, зрештою, безіменними курними дорогами — на захід.

На обрії видніється якийсь горбочок, за який сідає сонце. Коли ми підходимо ближче, горбочок перетворюється на халупу. Ще ближче — і в обрисах халупи вгадується будинок, що гніздиться серед облущеної фарби, яка відшарувалася від дерева через дощі й вітри, а тепер лежить колом попід цегляним фундаментом. Так само сходять клапті мертвої шкіри після сонячних опіків. Гола дерев’яна обшивка місцями покрутилася й вигнулася. На даху випинаються потріскані шматки рубероїду. На вхідні двері приколото аркуш жовтого паперу, на якому написано: «Сповіщення про виселення».

Жовтий аркуш здається ще жовтішим у променях призахідного сонця. Золото в скляній банці набуває в цьому світлі навіть глибшого золотистого блиску.

Тенісний м’ячик котиться до будинку брудною під’їзною доріжкою. Він стрибає цегляними сходами й з глухим звуком б’ється у вхідні двері. Тоді підстрибує на ґанку й знову стукає у двері. Всередині будинку чуються корки, рипить, черготить голе дерево. З-за зачинених дверей, на яких висить сповіщення, звучить голос:

— Ідіть геть.

Це голос відьми, слабкий й надтріснутий, наче дерев’яна обшивка на стінах будинку. Змарнілий, наче тьмяні кольори облущеної фарби на землі. Я стукаю у двері й кажу:

— Здається, я вам маю дещо передати…

Банку з золотом, яка вже так відтягнула мені руки, що м’язи перетворилися на тоненькі дроти, а кістки замалим не трощаться.

Тенісний м’ячик знову стукає у двері, вибиваючи дрібушки.

— Будь ласка, йдіть геть, — лунає голос відьми.

М’ячик знову стрибає на дерев’яні двері, тільки тепер звучить ляскіт металу. Металічний брязкіт. Дзенькіт. У нижній частині дверей — вузький позолочений отвір, і на ньому написано: «Листи».

Я присідаю, тоді стаю на коліна й відкриваю скляну банку. Відкручую кришку, притуляю шийку банки до отвору з надписом «Листи» й помалу витрушую з неї монети. Колінкуючи на ґанку, я висипаю золото крізь проріз у дверях. Монети дзвенять і дзеленчать, провалюються в щілину й котяться голою підлогою. На іншому, невидимому, боці комусь випадає джекпот. Коли в банці нічого не лишається, я ставлю її на ґанок і вирушаю до сходів. Раптом за моєю спиною хтось клацає дверною ручкою, відмикає замок і відсуває засувку. Риплять завіси, і вздовж дверної рами з’являється шпарина, що веде в темряву.

З цієї глибинної темряви звучить голос відьми:

— Це ж колекція мого чоловіка…

А тенісний м’ячик, вимазаний кров’ю Генка, вимазаний у грязюці, він котиться біля моїх ніг, біжить за мною, як чорний лабрадор бігає за Дженні. Волочиться за мною, як я колись волочився за Дженні.

— Як ви це знайшли? — каже голос відьми.

— Ви знали мого Кемерона? Кемерона Геміша? — звучить голос із ґанку.

— Хто ви? — кричить голос навздогін.

Щодо мене, то я понад усе хочу опинитися у своєму ліжку. А потім розбиратимусь із м’ячиком — гадаю, він мені дещо винен. Певно, цей містер Геміш зробить із мене тенісиста номер один у світі.