Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Чому Трубкозуб так ніколи й не висадився на Місяці

Майже ціле життя тому, коли Півень був усього лише півником, грав він якось у шахи зі своїми друзями. Усі вони, а це — Півень, Заєць і Трубкозуб, тоді ходили до п’ятого класу. І от під час великої перерви сиділи вони, схрестивши ноги, навколо шахівниці в затишному кутку спортивного майданчику. Трубкозуб саме зробив хід турою, замишляючи відверту пастку, а Півень узяв слона Трубкозуба й оголосив «Шах!», коли над шахівницею нависла величезна тінь. Тінь розміром з усе. Чиясь нога тупнула в гущину пішаків, розкидаючи коней і придавлюючи шахову дошку, яку разом із шахами Півень отримав на свій десятий день народження і приніс до школи у спеціальному футлярі, що замикався на защіпку та мав свою власну ручку і тому виглядав наче портфель «дипломат», той самий шкіряний «дипломат», що його Півень планував носити, коли стане правником. І не просто адвокатом, а правознавцем у царині інтелектуальної власності, а в ідеальному випадку — юриспрудентом, що спеціалізується на праві в медіа-сфері. Цей футляр навіть мав ініціали Півня, витиснені в штучній шкірі — з тисненням золотом, — подарунок від мами й татка. Трубкозуб мав ось-ось здобути перемогу, але тепер шахівниця була розтрощена навпіл і розідрана на краях. Його мініатюрний король із чорної пластмаси та білі пішаки були змішані в одну малу купу, і посеред цього розгардіяшу стояв Бородавочник, який утоптував подарунок Півню на день народження в багно.

З несамовитим войовничим улюлюканням Бородавочник стрибнув зверху на Півня і, горлаючи, щосили вперся обома коліньми йому в груди. Заєць і Трубкозуб повідкочувалися кудись убік, видираючись у траві на ноги, щоб дати драпака, кожен радий, що хоч цього разу, лупцюють не його. Стусанами вузлуватих кулаків Бородавочник збив з обличчя Півня окуляри. Коліна Бородавочника гуляли по тендітних ребрах Півня і чавили йому ніс. Півень, зі свого боку, як міг відбивався, хоча з його розбитих губ і ніздрів рясно юшила кров. До того ж, коли він катався по власних шахових фігурах, слони боляче штрикали його в спину, а тури впивали зубці йому в сідниці. Від схлипувань Півень задихався, розпускаючи нюні, наче мале дитя, що тільки-но прозирнулося на білий світ.

Десь удалині пролунав пронизливий свист, і Бородавочник чкурнув собі геть, так само прожогом як і налетів. Одне скельце з окулярів Півня випало, а стрижень кріплення дужки репнув навпіл. Дошка й фігури були настільки брудні й потрощені, що Півню стало навіть соромно за те, що колись він був від них у захваті. Він був від них у захваті настільки, що тепер, коли за ним мовчки спостерігали Трубкозуб і Заєць, він з тим самим запалом заходився втрамбовувати все, що від них залишилося, в землю майданчика. Він хвицав коней та ферзів ногами у всі боки, тим часом як по його щоках котилися краплини сліз і крові. Півень гамселив із усієї сили по своїх тиснених золотом ініціалах, утоптуючи їх у тванюку власного приниження, примовляючи: «Блядська-суча-прибабахана-дебільна-х…ва гра!»

Трубкозуб і Заєць були спантеличені нестямою друга, але сповна його розуміли. Усі троє вони сумлінно вчилися, не пропускаючи й додаткову літературу задля додаткових балів. Усі вони заробляли найвищі бали, і навіть уже в п’ятому класі було видно, що на них чекає величне майбутнє: Півня як правника, Зайця як нейрохірурга, а Трубкозуба як конструктора космічних кораблів. Зрозуміло, що серед однокашників вони були хирляками. Усі вчителі їх любили за те, що вони підвищували середні оцінки класу. Та особливо їх любила нинішня їхня вчителька в п’ятому класі, міс Скот, яка була і вродлива, і молода, і носила довге волосся, зав’язане стрічкою ззаду, і вони її теж дуже любили. Півень, Заєць та Трубкозуб походили з добропорядних родин і мали батьків, що ставилися до своїх дітлахів теж із любов’ю й повагою. Певна річ, що мало не щотижня їх лупцювали шкільні забіяки.

Як на лихо, у їхній школі трималися політики нетерпимості до насилля, тому якщо відбувалася лупка, то всіх причетних неухильно карали тимчасовим відстороненням від занять. Для кривдника-забіяки це було все одно що тижневі вакації, та для потерпілої сторони означало одне: відставання в науці. Тому коли міс Скот прибігла на те місце, де Півень саме топтав власну шахівницю і лаявся останніми прокльонами, то він тильним боком долоні витер заплакані очі й повідомив: «Ми грали у квача, і я наскочив на дерево».

Коли Півень із промитими та перев’язаними подряпинами й синцями повернувся з кабінету шкільної медсестри, дівчатка-п’ятикласниці, поглянувши на нього, захихикали, затуляючи рота долонями. Колібрі привернула увагу Ластівки до його підпухлої губи та надщербленого зуба, і вони обидві закотили очі під лоба. Півень сів на своє місце за парту і сказав сам собі: «Цей іспит ти витримав як геній!» Заєць та Трубкозуб потупили очі, щоб не спіткати його погляд, та він перехилився через парту і сказав їм пошепки: «Мусимо розробити власний план, як нам бути».

Читання про себе змінилося на математику. Понеділок змінився на середу. На правопис і лексику. Подряпини Півня загоювалися, та не загоювалися рани, завдані його самолюбству. У самому кінці конкурсу з правопису Півень ясно відчув на собі чиїсь недружні очі. Коли він узявся писати слово «квитанція», то мигцем помітив на задньому ряду класу Бородавочника, який з лютим поглядом, тихо й лихо вишкіривши зуби, товк кулак однієї руки в долоні другої. З переляку Півень ненароком написав не «и», а «і» і поступився перемогою Дельфіну. Того самого дня, по обіді, коли міс Скот пішла до шкільної канцелярії по крейду, Бородавочник з усього маху огрів словником Дельфіна по потилиці. Від самого лише оглушного удару книжкою по голові всім у межах чутності стало якось кепсько.

Та Півня ця подія наштовхнула на щасливу думку. Дорогою зі школи додому він сказав Зайцю і Трубкозубу: «Послухайте, друзі. У мене є план нашого порятунку». План був простим. Легким і блискучим. Заєць та Трубкозуб погодилися з тим, що він геть-чисто геніальний.

Наступного ж дня міс Скот викликала Півня до дошки і задала йому розв’язати приклад: 34 помножити на 3 і розписати, як він це зробив. Півень узяв кусок крейди і довго щось виводив, списавши половину дошки. У відповіді він дістав 97. Міс Скот попросила його знову розв’язати цей самий приклад. Та цього разу в нього вийшло 91. Міс Скот занепокоєно огледіла Півня і звеліла йому сісти на місце. Коли вона попросила Зайця розв’язати цей самий приклад, то в нього вийшло аж 204. А Трубкозуб одержав 188.

Під час короткої контрольної роботи з суспільствознавства Заєць написав, що столиця Фінляндії — це Афіни. Трубкозуб же відповів, що столицею Фінляндії є Данія, а Півень вивів — море Кортеса. Тож міс Скот попросила їх залишитися після уроків. І вже віч-на-віч вона їх спитала, чи все у них до ладу вдома, чи, бува, не сваряться татко з мамою. Волосся у міс Скот було таке пругке, а щоки такі полум’яні, що троє найкращих друзів могли тільки, обожнюючи її, світити круглими, наче місяць у повні, очима.

У наступні тижні Трубкозуб забув, як писати власне ім’я. Заєць уже плутався в словах пісеньки «У лісі, лісі темному…», а коли настала черга Півня читати вголос із «Маленького будиночка на Плам-Крик»[178], він спіткнувся на слові «гермафродит».

Міс Скот роздала контрольні з історії, яку клас писав за тиждень до того, і всі троє друзів дістали оцінку «F». «F» означає «незадовільно». Вони настільки знизили криву успішності, що навіть Бородавочник дістав «С», тобто «чотири з мінусом». Зате під час великої перерви їх ніхто не бив.

Бо «F» також означало й «фрідом» — свободу.

Коли було забуто математику і природознавство, читання й географію, Півень та його друзі пильнували вдвічі завзятіше. Так, до школи вони приходили замурзані й нечесані, аби довести, що їм начхати на гігієну. Вони прошмигували невидимкою повз чергового, що регулював рух транспорту біля школи, щоб показати: вони не пам’ятають про права та обов’язки громадянина. Мало того, вони ще й сутулилися, аби зіпсувати собі поставу.

Невдовзі з усіх предметів вони мали жахливі оцінки. План Півня спрацьовував блискуче. Як він і пропонував, їм треба було робити все, щоб залишитися в п’ятому класі на другий рік. І не раз, а три чи чотири рази. Нехай Бородавочник і Колібрі, та й решта кривдників і скализубів із класу, переходять у шостий, сьомий клас. За кілька років Півень, Заєць і Трубкозуб перетворяться на велетів, що височітимуть над своїми однокашниками з п’ятого класу. Протягом решти років перебування у школі вони будуть старостами класу, капітанами спортивних команд і королями випускних балів. І будуть вони не просто здоровішими, а головатішими, розумнішими та поблажливішими за будь-кого з колишніх героїв школи. Адже матимуть могутні м’язи, тілесну координацію і мудрість колишніх жертв несправедливості. А вони між тим відпочиватимуть й упиватимуться прекрасними чотирма роками, коли про них додатково дбатиме клопітлива міс Скот.

Вони чудово усвідомлювали, що залишитися на другий рік принизливо тільки тоді, коли залишаєшся сам-один. Тож, ідучи додому того дня, коли відбувся отой провальний конкурс із правопису (а звук удару словником по Дельфіновій голові й досі бринів у їхніх вухах), трійця поплювала на долоні й тричі присяглася завалювати предмети разом. У кінцевому результаті вони зуміють досягти мети, але лише тоді, коли завалять усе всі троє як одна команда. Притому про цей план вони не скажуть жодній живій душі. Саме Заєць назвав їх трійцю «Фіаско клуб». «Перше правило “Фіаско клубу”, — сказав Трубкозуб, — нікому не розповідати про “Фіаско клуб”»[179].

У реальності втілити в життя їхній план було набагато важче, ніж вони спочатку гадали. По-перше, вони були змушені зовсім покінчити з хизуванням та похвалами. «Ломка» була жахливою, проте коли хтось із друзів відчував спокусу виконати дослід з реактивами зі свого комплекту юного хіміка чи перечитати «Республіку» Платона, то йому було досить зателефонувати іншим, щоб дістати підтримку, аж поки ці негативні пориви не минуть. Здається, перегляд телевізійних програм цілими годинами цьому також немало сприяв, але вимагалися чималі розумові зусилля для того, щоб бути настільки тупим, аби їх дивитися. На щастя, Трубкозуб знайшов найкоротший шлях. Якось уранці по дорозі до школи він завернув у вузький прохід між будинками і подав знак Півневі та Зайцю іти слідом за ним. Там, де ніхто не міг їх побачити, він таки роззирнувся, перш ніж засунути руку в кишеню куртки й дістати звідти зіжмаканий паперовий пакет. Коли він розгорнув той згорток, єдине, що вони побачили, був тюбик клею для авіамоделей.

Трубкозуб відкрутив ковпачок і, стиснувши тюбик, заходився вичавлювати з нього в’язку стрічку клею, що молочного кольору цівкою стікала в паперовий пакет. Він опустив побганий тюбик у загорток (позаяк вони жадали бути нетямами, а не «свинями», що смітять на вулиці) і тримав відкритий пакет над своїми носом та ротом. Очі Трубкозуба були розплющені. Він спостерігав за Зайцем і Півнем, а сам тим часом робив такі глибокі вдихи й видихи, що вони раз за разом то накачували цей кульок повітрям, то випускали його з нього, наче з повітряної кульки з бурого паперу для обгорток. Єдиними звуками, чутними у провулку, були шурхіт паперу та важкі вдихи й видихи Трубкозуба. Та ось очі Трубкозуба стали скляними, і він передав пакет Півню. Клей мав запах перестиглих бананів, укритих цятками гнилі. Нюхання клею та дихання його випарами дали просто чудові результати! Члени «Фіаско клубу» тепер більше не просто діяли, як пустоголові тупаки, а були ними на самому ділі!

Метод клеїти дурня, або так званий Glue Method[180], як вони стали його називати, використовували не вже й довго; та завдяки його чарівній силі Заєць не міг уже втримати в руці олівця. Трубкозуб якось заснув за партою і напудив у штани. А Півень висунув пропозицію: поцупити з батьківського морозильника горілку. І тоді чарівливе поєднання клею та зеленого змія призвело до такого вже невігластва й неуцтва, якого трійця друзів навіть і не сподівалася досягти. На Різдво їх перевели у групу з додаткових занять із читання для тих, хто не встигає. А на Великдень вони вже не могли зав’язати шнурки на власних черевиках!

Міс Скот, чарівна, дбайлива міс Скот, майже ніколи не відходила від них і на крок. Вона голубила їх і хвалила вже за те, що вони розкривали книжку коміксів. До того ще, як у Півня зійшли синці, вона без угаву просила його: «Розкажи мені, будь ласка, ще раз, як ти вдарився?» Або, бувало, заставши Трубкозуба самого, допитувалася: «Як забився Півень?» Ніхто з них навіть не подбав про те, щоб розповіді узгодити. І клей тут не став у пригоді. Так, Півень розказав, що він упав на спортивному майданчику, з самого верху дитячої гірки. А Заєць говорив, що Півня збили під час гри у футбол. Урешті-решт учителька пішла з Півнем до шкільної канцелярії, де медична сестра зробила три моментальні знімки його та міс Скот, яка притискала його за плечі до себе. Попри те що розквашена губа неабияк пекла, Півень розплився в усмішці. З променистим усміхом він і позував перед об’єктивом, бо дуже вже вчительку любив.

Ніхто їх більше не лупив і не штовхав. Ніхто з них більше не знущався і не показував пальцем. Ніхто їх більше і не помічав. Спочатку було нелегко від того, що на тебе не звертають уваги. Та незабаром з’явилася звичка. Півень усе ще мріяв про навчання на юридичному факультеті. Він «на ура» складе іспит на право мати адвокатську практику і буде полум’яно захищати в судах розтоптаних та потерпілих. Зі школи, мабуть, прислали лист-попередження — щось протилежне табелю успішності, бо якось увечері мама й татко Півня залишили його за столом після вечері. Батько Півня тяжко зітхнув і спитав: «Гаразд, у чому справи, містере?»

Аж тут на кухні задзвонив телефон, і мама Півня встала з-за столу, щоб відповісти на дзвінок. Крізь кухонні двері Півень бачив, як вона зняла слухавку, і почув, як сказала: «Добривечір», і голос її раптом став тихим. «Прошу, хвилинку», — сказала вона і притиснула мікрофон до грудей так, наче кладе руку на серце, щоб проголосити клятву вірності американському прапору[181]. Підкликаючи до телефона татка Півня, вона прошепотіла: «Це — пані Хом’як».

Після того як татко Півня трохи послухав, що йому говорили, він заявив у трубку: «Як ваш головний юрисконсульт змушений дати вам пораду негайно викинути той сир геть…»

Повернувшись до обіднього столу, мати Півня поглянула на нього стривоженими очима з червоними прожилками і мовила: «Ми знаємо, що це не через твої оцінки». Вона прикусила нижню губу: «Адже ти розумієш, що ми любимо тебе, незважаючи ні на що, еге ж?»

А на кухні батько Півня наполягав: «Сальмонела ризику не варта, і якщо про це пронюхає наш носій відповідальності, то вони скасують наше страхове покриття на підставі недбалості, що реалізувалася в дії». Він повісив слухавку і повернувся до їдальні. Знадобилася вся майстерність Півня, яку він здобув, клеячи дурника, щоб не розкусити тривогу своїх батьків, але батько сказав: «Ніякого телевізора, поки не поліпшиться ситуація з оцінками». Потім настала черга розваг з телефоном. Згодом — взагалі жодних розваг. Незабаром Півень, Заєць та Трубкозуб, кожен з них, спали в голій кімнаті без яскравих плакатів на стінах і навіть без музики на середніх хвилях, аби ніщо їх не відволікало від запущених занять.

Якось, однієї п’ятниці міс Скот затримала Півня після уроків і благала його розказати, що такого з ним сталося. Чому він опустився до самого дна класу? І розпитувала вона його настільки розпачливим голосом, що Півень вдарився в сльози. Він ридав так само безутішно, як і тоді, коли його віддубасив Бородавочник. Від того, що Півень бачив на обличчі міс Скот вираз страждання, він почувався куди гірше, ніж від стусанів ногами та руками. Півень обливався слізьми, аж поки в нього з носа не пішла юшка, а навколо очей не утворилися сині кружала, як у Єнота. Та навіть тоді, коли міс Скот, також зі сльозами на очах, обхопивши Півня руками, міцно притискала до себе, навіть тоді єдине, що він промовив, було: «Я не можу вам розповісти. Я дав слово, що ніколи не розповім».

Наступного понеділка суддя суду в сімейних справах видав розпорядження, згідно з яким Півня передали на патронажне виховання до чужої сім’ї на час розгляду справи агентом соціальної служби. А в середу і Заєць і Трубкозуб також були передані до названих родин. Півень сказав сам собі: «Ці випробування лише на нетривалий час». Півень підтримував товаришів, кажучи їм: «Наше тріумфальне майбуття послужить виправданням цих сьогоденних тимчасових тягот та випробувань». Ми маємо підтримувати одне одного, нагадував він. І є ще чудова підтримка від міс Скот. А за кілька років вони будуть у школі королями; як найбільші та найрозумніші діти, вони пануватимуть у коридорах і на спортмайданчиках. Вони троє зараз страждають заради того, щоб їхніх майбутніх малосилих та беззахисних співучнів ніхто не мучив і не принижував.

А одного дня Півень стане адвокатом. Заєць — нейрохірургом. Трубкозуб — конструктором космічних кораблів. І кожен з них придбає для своїх клопітливих батьків заміський клуб із садибою та особистий літак. Вони розкажуть під кінець про таємний пакт «Фіаско клубу», і всі разом безтурботно посміються. А їхні батьки будуть їх любити й шанувати ще дужче завдяки наявності в усієї трійці дару передбачення та їхньої відданості ідеї, які вони продемонстрували ще в п’ятому класі.

Нюхання клею також стало в пригоді. Коли Півень нанюхувався досхочу, в голові у нього сичало й шипіло, неначе там жеврів шматок пластмаси. Він заривав обличчя в паперовий пакет і вдихав, аж доки не відчував, як під шкірою бігають мурахи, а в голові крутяться думки якихось незнайомців. Однієї суботньої днини Півень затіяв гру — стежити за Трубкозубом. Півень квартал чи два йшов крадькома позаду, ховаючись за живоплотами та присідаючи в тіні сміттєвих баків, щоб той його не помітив. Таким чином він пройшов хвостом за Трубкозубом усю дорогу до публічної бібліотеки. А коли Півень побачив, як його друг переступив її поріг, він просто так і скипів гнівом. Трубкозуб замишляє віроломно зрадити нас, сказав він сам собі. Він виконує завдання задля додаткових балів і наприкінці навчального року перейде до шостого класу, кидаючи нас із Зайцем напризволяще і виставляючи на ганьбу!

Тож Півень пішов повідомити Зайця про зраду. І де він його тільки не шукав: і в оселі названої родини, і у вузьких проходах між будинками, і за сміттєвим контейнером початкової школи, та Зайця як корова язиком злизала — зник без сліду. Жахлива істина стала просинатися в голові Півня, хоч у ній і жевріла пластмаса, але він відмовився від цієї думки. Та коли його відмову переважили підозри, Півень пішов до Музею природознавства.

Там, біля експозиції, присвяченої Давньому Єгипту, і стояв Заєць. А на довершення усього в його руках були блокнот та олівець і він робив стислі нотатки.

Півень, засновник «Фіаско клубу», почувався самотнім і спустошеним. Його залишать на другий рік у п’ятому, залишать самого. Його товариші, з якими він ділив стільки кривд і образ, виявилися відступниками та продажними шкурами. Яка ж віроломність! Їхнє себелюбство прирече майбутні покоління десятиліток на той самий ряд залякувань і катувань. Як швидко вони все забули, та Півень був повен рішучості освіжити їм пам’ять.

У понеділок, схилившись убік від парти, Півень пошепки запропонував: «Друзі, давайте під час перерви на обід трохи понюхаємо за сміттєвим контейнером». Нічого не підозрюючи, обидва дали згоду. А коли трійця зібралася і було підготовлено паперовий пакет, Півень ґречно запросив друзів подихати випарами першими. Коли Заєць і Трубкозуб зовсім очманіли, коли очі в них розширилися, а крізь розслаблені губи потекла слина, Півень різко виклав претензії. «Я вас викрив!» — завищав він і, зненацька стрибнувши на безпомічну пару, став коліньми дубасити Трубкозуба, а кулаками молотити Зайця. Півень репетував: «Бібліотека? Музей?» Він верещав: «Поясніть свою поведінку!» Та друзі його під дією токсичних випарів були до такої міри недієздатні, що Півень міг гамселити їх кулаками й топтати ногами скільки завгодно без жодного спротиву з їхнього боку.

Після обідньої перерви, коли міс Скот ледве не заголосила, побачивши зламаний ніс Трубкозуба та подрані вуха Зайця, ці двоє сіли на свої місця за читальним столом і пробубоніли, щоб вона не непокоїлась. «Я зашпортався і скотився зі сходів, — роз’яснив Трубкозуб. — І це ціна, яку я заплатив через те, що забув про інших». А Заєць пробелькотів і собі: «Це все через мою власну необачність. І мої вуха, то дрібна плата в обмін на блискуче майбутнє».

Маючи на меті краще врозумляти друзів, Півень звернувся з клопотанням до міс Скот, упрошуючи, щоб їх усіх трьох поселили разом в одній названій родині. Міс Скот вдалося відстояти його прохання, і незабаром Півень, Заєць і Трубкозуб користувалися спільною спальнею, спільною ванною і спільним бурим паперовим пакетом. І ні в кого не виникало спокуси піти до бібліотеки чи там до музею. На стіні спільної кімнати вони повісили календар і закреслювали в ньому кожен прожитий день до кінця навчального року. Вони забули відмінності між штатами Айдахо, Айова та Огайо. Вони забули відмінність між «індійцем» та «індіанцем», між «швейцаром» і «швейцарцем». На значну міру, найважчою метою, до якої вони коли-небудь поривалися, було не жити адекватно до їхнього чималого потенціалу, та вони відважно відповіли на виклик. Хоч і не легко їм було, проте вони все ж отримували незадовільні оцінки з усіх предметів. У літній школі їм довелося працювати понад сумління, щоб не докладати жодних зусиль.

І от останнього дня літньої школи вони спостерігають за тим, як міс Скот відсуває шухляди свого столу і дістає звідти фотографії … подарунки на пам’ять … усілякі сувеніри… і складає їх у картонну коробку. Коли стіл спорожнів, а коробка наповнилася, міс Скот подивилася на їхню трійцю у порожньому класі, де, крім них, нікого не було, і сказала: «Наступного року я за вами сумуватиму».

«Ми провалили наш провал», — сказав Півень сам собі. Попри всі їхні старання робити все якомога гірше їх переводять-таки до шостого класу. Вони жертвували власним престижем, власними родинами, власним часом, а їх, в остаточному підсумку, мають перевести до наступного класу, де вони зостануться на самому дні підлої неофіційної ієрархії, у хвості черги до годівнички. Яке моральне падіння! Яка продажність!

Тієї миті гнів Півня взяв гору над любов’ю до вчительки. Якби міс Скот на ділі за них дбала, то вона б ні за що не перевела б їх у шостий клас. Півень був певен: міс Скот просто перекладає свої проблеми на плечі іншого вчителя. Вона їх кидає напризволяще. Тут кров прилила до обличчя Півня, все його тіло стяглося в ярий кулак злоби, і він загорлав: «Ах ти, сука!»

Трубкозуб та Заєць вирячили на нього очі. Витріщилася на нього й міс Скот. «Як ти можеш нас переводити до шостого класу? — висунув претензію Півень. — І ти ще називаєш це наукою?» Саме тому, що Півень так сильно її любив, він підбіг до учительського столу і стусаном скинув з нього картонну коробку. Розкидаючи фотографії та пам’ятні подарунки по підлозі, Півень товк їх каблуками черевиків, рвав їх та шматував і при цьому кричав: «Блядське-суче-прибабахане-дебільне-х…ве стерво!»

Коли все було понищено, Півень, важко дихаючи та обливаючись потом, затих, чекаючи на реакцію. Міс Скот не заплакала. Ніхто не заплакав. Це вже був прогрес, якщо це можна було так назвати. «Ви до шостого класу не переходите», — мовила вона. І, не намагаючись навіть зібрати пошкоджені речі, міс Скот взяла своє пальто зі спинки стільця і просунула руки в рукави. Застібнула ґудзики. Потім висунула шухляду шафи для документів і дістала звідти свою сумочку. «У мене, попри всі мої найкращі зусилля, три учні не опанували програму, — сказала вона, рвучко розкриваючи блискавку сумочки і вивуджуючи звідти кільце ключів. — Через те я втратила роботу». Не звертаючи уваги на безлад під ногами Півня, вона підійшла до дверей, відчинила їх, переступила через поріг і зникла з їхнього життя. Назавжди і без вороття.

А Півень, Заєць та Трубкозуб замість перейти до шостого класу перейшли до марихуани. Слід зазначити, що хлопці набули великого вміння бити байдики і клеїти дурня, тому другий рік у п’ятому класі минув значно легше й непомітніше. Настільки, що трійця навіть не вивчила імені їхньої нової вчительки. Вони повернулися до своїх власних батьків. І вперто домагалися свого.

Наступного року замість перейти до шостого класу вони перейшли до болезаспокійливих ліків, які видають лише за рецептом. Тепер вони були дванадцятирічні велети, що підносилися над ліліпутами, їхніми малорослими десятирічними однокашниками. Зараз серед п’ятикласників вони гляділися неповороткими бовдурами-переростками. І ніхто не вважав їх за героїв; і ніхто не звертав на них ані крихти уваги аж до одного конкурсу з правопису, коли Півень слово «квитанція» написав через два «і» й випадково почув, як хихикає Гну. Коли ж настав час великої перерви, Півень, Заєць та Трубкозуб тріумфально пропарадували на ігровий майданчик, де по черзі взялися частувати стусанами зарюмсану фізіономію Гну. Само собою, що це Гну нікому про це не скаже, а якби й бовкнуло, ну… то й що з того? Те, що їх можуть перевести з п’ятого класу, більше вже не наганяло на них страху, а щоб підсилити власну дурість, троє друзів сіли у потаємному куточку за смітником — «забити косячок».

Вони курили марихуану і гоготіли, теревенячи про те, чого собі накуплять, як загрібатимуть гроші лопатою. А коли Півень, розлігшись на траві майданчику, розтягнувся, щось гостре штрикнуло його в спину. Він помацав довкола і знайшов, що це було: невеличку фігурку з короною на голові… він майже впізнав її, хоча й не зовсім. Отож Півень показав цю штукенцію Зайцеві та Трубкозубу, проте вони лише похитали головами. Ніхто не міг напевне сказати, що воно таке. Тоді Півень лизнув її язиком і спробував на зуб, а відтак оголосив, що фігура зроблена з чорної пластмаси. Тож Трубкозуб висунув пропозицію розплавити її і з цією метою чиркнув дерев’яним сірником. Коли невеличка корона зайнялася, то вона, опливаючи, палала синім полум’ям і шибала в ніс смородом, подібним до запаху фекалій та горілого волосся. Однак хай що це було, воно чаділо ядучим димом, отже, без зайвих роздумів усі троє друзів схилилися до нього й заходилися вдихати.