Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Чому в Койота ніколи грошей на парковку не вистачало

Так вже сталося, що в Койота та його дружини з’явилося немовля. От чого він ніколи не хотів, то це стати татком. Далекоглядні плани на майбутнє малювалися йому такими: у нього постійна робота цією, рок-зіркою, точніше фронтменом популярної групи, що під стогін гітар при повних трибунах заводить пісню і стадіон; після концерту, ясна річ, «травка» з Віслюком, а після «травки» давити подушку можна й ткнувшись пикою у впалий живіт Гієни — аж раптом у нього з’явились обов’язки. Замість групових секс вечірок у Койота була дружина, для якої не існувало такого поняття, як аборт.

У Райнер-веллі Койот придбав будиночок на дві спальні, стіни яких аж здригалися від постійного, як йому здавалося, крику немовляти. Зате йому не було потреби вдаватися до тестів на батьківство, бо він і так, на власні вуха, чув, чиї гени волають на весь дім. Дитині ще не було й року, як виникли побоювання, що в неї нездорова звичка, а саме: автозалежність, що ніяк не в’язалася з благами довколишнього середовища. Ніяк, бачте, її не вдавалося приспати, окрім як, пристебнувши до заднього сидіння задрипаного «Додж Дарт», намотувати кола кільцевою дорогою навкруги Сіетла зі швидкістю возика, який пхають поперед себе у супермаркеті, тобто миль, десь із п’ять на годину. А ще, рівно о півночі, немовля завело собі звичку прокидатися, мов за годинником. Койотова жінка повивала його та передавала Койотові, який бігцем відносив того до «доджу». Втім, хвилюватися, що переполохаєш сусідів, не було чого — по сусідству все одно ніхто не спав. Ніхто не працював, і ніхто не спав. Просто на сусідньому подвір’ї, сидячи на веранді, Віл з Ламою потроху «квасили» недитячий солодовий напій. Мангуст і Бурундук гасали у стріт-баскет, а саме у той його різновид, що зветься «пік-ап», просто неба під ліхтарем у кінці провулку, і краю тій забаві не було видно. Хоч і не кожну ніч, але час від часу темряву осявали сполохи та чулася пальба. Звичний саундтрек, що супроводжував нічне життя навколишньої громади, був абияким, тільки б на повну силу динаміків з усіх авто, та так, що аж шибки трохи не вилітали. Хор протиугінних пристроїв. Завивання поліцейських сирен. Ніщо з названого не надихало Койота на те, щоб одного дня відправити дитину до однієї з місцевих шкіл.

Колись невідь-хто видер із дротом радіо з його автівки, і тепер, коли Койотові кортіло пісень, доводилося співати самому. Кожна ніч на повну потужність підсилювача калатала у вухах ритмами музичного лайна, останнього почутого перед виїздом, і Койот відчував, що його голос дедалі виснажується все скоріше — так, що й сам себе він не в змозі почути. Та гірше від звичних шумів було інше: бачити, як усі приторговують хто на що здавсь — просто на узбіччі. Оцінити це явище можна було, навіть не виходячи з машини. Коли ти плентаєшся зі швидкістю п’ять миль на годину з дитинчам, що будь-якої миті прокинеться та подасть голос, приєднуючи його до загального звукового безладу, все й так видко: ось Лис, який торгує геричем… Фламінго, котра торгує сама собою… Слон, який торгує своїм суремним голосом, вторуючи замовленням у придорожньому фастфуді з сервісом просто до віконця автівки. Конкуруючі бандити, які шмаляють одне одного з усіх стволів, навіть не збавляючи швидкості того, на чому там вони їздять. «Для району, де ніхто ніколи не мав справжньої роботи, — дивувався Койот, — чи не дивно, що всі кудись женуться як оглашенні?» Навіть нікчемні покидьки, й ті метушилися так, ніби перед ними стояло комплексне, з невідкладними термінами, завдання.

Хоч і не кожного дня, але вже затемна трафік, бувало, ставав, як то кажуть, бампер у бампер. Від нетерплячки водії витягували шиї у віконце, мов той журавель, хоча за кермом зазвичай сиділи ті, хто їздив у місто, як на роботу, але до самої, аж ніякої, роботи ніколи не доїжджав.

Узяти хоча б ту-таки Фламінго. У своїй міні-спідниці, грайливо покачуючи сумочкою з рожевим пір’ячком на жовтому, під золото, ланцюжку, що теліпалася на худорлявому плечі, вона заробляла вчетверо більше за Койота, при цьому не сплачуючи жодного центу податків. Койот дещо знав про них, не приручених суспільством звірів. По-перше, у кожного з них був свій таємний знак. Хтось мав якусь дрібну фенечку, що її власноруч сплела донька, ще хтось — тату на шиї; це могло бути все що завгодно, важило лише те, що то був наявний знак того, що носій мав щось таке, чим він насправді дорожить. То був ключик до потаємного скарбу. Якщо ти здогадався, де той ключик, і дав те зрозуміти хвалою — сезам сам собою відчиниться; можна вважати, ти дібрав відмичку до замку чийогось серця. Треба тільки вміти читати знаки. У коледжі цього не навчають, зітхнув до себе Койот, навчає життя. От коли тебе ставлять «впарювати» вершки для прикраси десертів у тюбиках в одному супермаркеті, а потім в іншому, то, якщо ти не навчився яструбиним оком вихоплювати найважливіше, гріш тобі ціна. Робота на «Ллевеллін фудз», до речі, була не з тих, що збуджувала мозок настільки, щоб на кар’єрне зростання виникала ерекція.

Друга річ, яку збагнув Койот, торкалася самої суті сексуального потягу, і полягала вона в доступності. Саме доступністю й спокушала порнографія. Взяти хоча б типовий розворот порнографічного журналу, скажімо, з Лелечихою: дзьоб, роззявлений, як літера «О», немов для орального сексу; сідниці хіба що не в об’єктиві, чи, сказати вже, об’єктив у сідницях; стрінги, скільки їх там, спущені аж до високих підборів — видко одразу: така не відштовхне. Якщо ту ж Фламінго навчити класти вказівного пальця якомога далі до рота, поки повз неї повзуть автівки з усілякими збоченцями, то була б вірна ознака того, що її задовольнить навіть і такий повний невдаха, як ти. Втім, вона була на правильному шляху: лайкрову міні-юпку задрано до самого вихідного отвору, що можна було розцінити як заохочування твоїх хтивих намірів, це як триматися за руки усім самотнім і сором’язливим. Щоночі автомобілі баражували кварталом, де промишляла Фламінго. Це була даність. Вона дасть. Вірняк.

Не сказати, щоб Койот не відчував і на собі її зваби, та проти того, щоб остаточно піддатися, повставав його власний член, що, бач, ніяковів у джунглях дикого кварталу, та з такою автівкою, та ще й серед затору, де, куди не кинь, самі покидьки і збоченці, та ще й маючи за спиною маленьке скигливе койотинчисько, пристебнуте до заднього сидіння.

Єдине, чим Койот таки завинив перед дружиною, був, отже, келих вина, коли він трохи надпив, а потім долив, а потім іще надпив, і, коли вона спитала його, скільки келихів він вже осушив, Койот тільки похитав головою: «Це перший». На що вона теж похитала головою, рішуче осушила рівно половину, а потім, накривши целофаном, сунула до холодильника до кращих часів. Хай як це не скидається на божевілля, але вона дійсно вчинила так.

Ледве котячись темною вулицею, за дюйм долаючи димову завісу вихлопних газів і тримаючи вухо на приховану у напівтіні малу, Койот аж здригнувся, зненацька почувши страшний зойк: «П’ять доларів!» Зойк лунав від бачків з непотребом, що вишикувалися вздовж дороги. Пригледівшись, Койот побачив між бачків Фламінго. «Найсміливіші бажання на дурничку усього за п’ять доларів!»

«Яке ж це “на дурничку”, — здивувався про себе Койот, — коли це за п’ять доларів?» Він уже зібрався додати газу, коли вперся в бампер попередньої машини. Краєм ока він помітив, як Фламінго ступає на самий бордюр. Район діяв за принципом: усе на дурничку, якщо платиш сповна. Фламінго постукала кістлявими костяшками пальців у пасажирське віконце, нахилилася нижче та показала вказівним пальцем на кнопку, що замикала віконце зсередини. Постукала ще раз, вже наполегливіше, одночасно другою рукою смикаючи ручку дверцят, ніби збиралася її відірвати. «На дурничку!» — вигукнула вона ще ближче, притиснувши розмальовані губи до самого скла і залишаючи на ньому жирний змазаний відбиток помади; зсередини він виглядав жахливо, як той червоний м’ясистий равлик, що збирає водорості з внутрішньої стіни акваріума. Голосно так, що й малій койотинчисьці не снилося, вона заверещала: «Татку, агов, задарма віддаюся!»

Її спроби прорватися всередину вже залишили на автівці масний слід. Від крику розбризкалася слина, велика пляма розповзлася лише в кількох дюймах від обличчя малої, що безжурно куняла. Вуличні вогні відкидали зловісну тінь на маленьке заспане обличчя. Від смердючого дихання Фламінго запітніло скло, а пурпурові нігті, розмазуючи туман, залишили на ньому розводи з відбитків пальців та помади. Мало того, оскільки Койот ані на хвильку не зупинявся, відбиток густо наквацяних губ у розводах пальців проповз по всій довжині пасажирських вікон, як багряний гальмівний слід.

Койотові лячно було навіть уявити, яка зараза могла пристати до його авто, і весь шлях додому тільки й думав про те, від якого чудовиська врятувала його родину така начебто непомітна річ, як чисте скло. Койотиха все ще спала, коли він поклав койотинчисько поруч із нею, підіткнув тій ковдру, а сам, прихопивши пачку «Клінекс»[89], повернувся до автівки. Під пильним оком Вола й Лами, що як сиділи під ліхтарем на веранді, так, здавалося, і не зрушили з місця, він узявся до своєї темної справи. Роздивитися бруд у пітьмі було важкенько, та кожного разу, як Койот проводив серветкою по склу, на ній залишалася темно-багряна пляма. Навшпиньках він прокрався в дім за свіжою порцією того, чим можна відтирати бруд. Поплював і знов заходився терти скло, мішаючи, таким чином, слину Фламінго зі своєю, свою ДНК з її. На світанку на веранді з’явилася дружина, вдягнена у банний халат, із чашкою кави в руках і спитала, що то він робить. Із сусідньої веранди Віл з Ламою дивилися на неї з ніжністю, з якою хижак дивиться на свою здобич.

«А як тобі здається, що я роблю? — тявкнув у відповідь Койот доволі роздратовано, бо хоч як крути, а він, не складаючи рук, працював цілу ніч, і, не відволікаючись від свого заняття, додав, — мию цю грьобану тачку!»

«Клінексом?» — уїдливо спитала дружина. Дійсно, все узбіччя навколо було скрізь заслано пожмаканими серветками, і вона, як була у банному халаті, почала їх збирати. «І памперсами?!» Дійсно, поміж серветок деінде виднілися ще й одноразові дитячі підгузки, на кожному з яких жевріла темно-багряна пляма. На білому тлі ті плями виглядали чи то як синці від засосу, чи то відхарки від сухоти, чи то ознаки невиліковного раку крові, який можна підхопити лише статевим шляхом.

Цілісіньку ніч Койот лише те й робив, що плювався, аж поки в роті не пересохло. Від возюкання по склу назад-уперед він якщо й відчував свій лікоть, то лише як тупий ниючий біль. У горлі дерло, наче він піску об’ївся.

Доки Черепаха й Морж іще не виповзли зі своїми стільцями на партію-другу звичного доміно у промінні ранкового сонечка, Койот устиг похапцем прийняти душ і зібратися на роботу. «Де ж справедливість, — нарікав він на сусідів, — коли все, хай чого вони торкаються, вилазить мені боком». І в голові його почали визрівати плани помсти.

Наступної ночі, дочекавшись поки мала закуняє, Койот їхав уже не безцільно, а маючи певну мету: зустріти Фламінго. Побачивши її, він трохи скинув швидкість і притиснувся до самого узбіччя, а в слушний час, перехилившись, прочинив пасажирське віконце. Фламінго клюнула на наживку і потрусила поряд з автівкою, питаючи: «А ти часом не коп?»

Койот посміхнувся й відказав: «А чи я схожий на копа?» Тепер він навмисно повз упритул до бордюру, тим самим змушуючи Фламінго вихляти між дорогою, паркометрами та пожежними гідрантами, аби триматися на рівні з автівкою.

У своєму віці Койот мав би летіти по дорозі життя на верхній позначці спідометра, натомість — він ледве повз. На роботі він був рабом погодинної платні, яку одержував за те, що нав’язував покупцям у супермаркетах нові товари: плямовивідники, мило з дезодорантом, йогурти, вмовляючи тих скуштувати чи бодай нюхнути новинку. Сьогодні він сам був покупцем. Саме він замовляв музику.

Фламінго, підтюпцем тримаючись біля автівки, прохекала: «Хочеш, я навчу тебе кільком сексуальним тех-нікам». Останнє слово вона розбила на два, тож воно чулося начебто «тихо…нікому». При цьому вона кинула на нього погляд, який змусив Койота перевести свій на те місце, де палець із обручкою лежав на кермі. «Десять баксів, — простогнала Фламінго, — і твоя пані буде верещати так, що всі сусіди вирішать, ніби ти її лупцюєш».

«П’ять баксів», — відрубав Койот.

«Татку, освіта нині дорого коштує. Десять, — не погодилася Фламінго, трусячи перукою та розчісуючи пасма своїми загребущими, мов граблі, багряними нігтями. — Те, чого я тебе навчу, може врятувати твій шлюб». Послухати Фламінго, то трах із нею був аж ніяк не звичайнісіньким адюльтером, а довгостроковою інвестицією в освіту, а саме: як найкраще догодити дружині. «Нап’ялити» Фламінго в жодному разі не означатиме подружню невірність, а навпаки — дружній лікнеп, що даруватиме матері його малючки дещо набагато цінніше за повну шафу хутряних шуб або шухляду, доверху засипану діамантовими обручками.

«Дай-но мені підрахувати банк», — помізкувавши, мовив Койот. Якось примудряючись кермувати самими колінками, він перегнувся через пасажирське сидіння та відчинив бардачок, у якому тримав дрібні гроші на оплату паркування. Все ще тримаючи Фламінго на гачку, Койот почав вивуджувати з бардачка численні нікелі та дайми і складати їх охайними стосиками на сидіння коло себе. Він лічив їх уголос, час від часу збиваючись та починаючи знов, піднімаючи напругу очікування, з одного боку, та гаячи робочий час Фламінго — з другого. Поки він, цент до центу, доїхав до десяти доларів, він змусив Фламінго пробігти підтюпцем не мало не багато аж вісім кварталів, і це на високих підборах.

От чого Койот ніяк не міг уторопати, це чому за секс, на відміну від гамбургера, так складно платити: та ж сама Фламінго намагалася здерти з Койота ще три бакси на презерватив і вибачила їх лише тоді, коли він знов почав відраховувати їх по одному центу.

Фламінго розташувалася таким чином, що її штучна перука колихалася десь між Койотовим пузом і кермом. Сам Койот зовсім не був певен, що «блоу джоб» якось збагатить його у сексуальному плані, як коханця, та, як перший крок, спротиву воно не викликало. Тим паче що його аж розпирало від утіхи, що у напівтемряві він таки не додав їй цілих тридцять сім центів.

Утім, насолодитися таємними радощами сповна йому не вдалося, бо він і незчувся, як його «горішки» немов стиснув могутній волохатий кулак, який, не випускаючи їх, одразу ж тицьнув його туди, звідки ріс його корінь. Стегна аж підкинули його, немов того песика, з яким бавляться на собачому майданчику. І саме тоді, коли нічого не залишалось, окрім виплеснутися назовні та зняти напруження, мала` прокинулася й одразу наробила у нові спортивні штанцята. Тому кінчати йому довелося під її вереск і запах щойно забруднених штанців.

Утім, Фламінго мала рацію. Спускаючи їй у дзьоб, Койот значно зміцнив узи свого шлюбу. Одначе зовсім не тому, що чогось новенького навчився. Ні, іронія полягала в тому, що хай як це жахливо, а ніколи Койот не любив свою маленьку родину більше, ніж після того, як витяг свою «гідність» з рота Фламінго. Щойно його кінець упав, кров, що його напувала, миттю припливла до серця, наповнюючи його до стану просто кам’яної ерекції. Ще до того, як до нього повернулася «дихалка», ще коли він стягував кондом зі знесиленого кінця та крутив ручку, опускаючи віконце, Койот уже палко бажав лиш одного: признатися дружині… як же він обожнює її. Ще за мить, коли він жбурляв замаслену вологу гумку геть на вулицю, Койотиха вже здавалася йому найчарівнішою та найшляхетнішою жінкою на землі. Він на таку досконалість не заслуговував — про себе вирішив він.

Дорогою він намагався не замислюватися над тим, як вміст ось такої гумки, котру щойно викинув у придорожню канаву, свого часу перетворився на його обожнювану манюню. Так само не замислювався Койот і над тим, що і Фламінго колись була для когось пухнастим клубочком радості. Для нього, як і для багатьох інших, вона була те, що зветься «вірняк», і не хотілося зайвими роздумами руйнувати те, що й так добре. Та понад усе він побоювався дивитися в люстерко заднього огляду, бо йому ввижалося, що мала не спить, а дивиться назад на дорогу. Так він кружляв години дві, але коли скермував автівку додому, то відчував себе Одисеєм, який повертався до Пенелопи після двадцяти років морських мандрів.

Ніколи він не робитиме цього знов — умовляв себе Койот. Він і так не дозволяв собі кусати двічі ту саму річ: арахісове масло з ексклюзивним ароматом, картопляні чіпси з новаційною текстурою для поліпшення смакових відчуттів, — переднє сидіння автівки було скрізь заляпане залишками таких, скажімо, одноковткових продуктів, запакованих у разові пробнички. Така вже була в нього робота.

«Подружня зрада, — заспокоїв себе Койот, — змушує серця битися вдвічі ніжніше»[90].

Удома він швиденько збігав до душу. Прополоскав рота. Сковзнув у ліжко. Обійняв дружину лапою та прошепотів на вушко: «Я так тебе кохаю».

Вона якраз не спала і миттєво повернулася поцілувати його у відповідь, під ковдрою намацуючи поясок на трусах і намагаючись його розворушити. Не дочекавшись Койотової реакції, вона чмокнула його у груди, а потім — у живіт. Їхнє сексуальне життя не зосереджувалося виключно на відтворенні потомства. Вони спробували, і не без успіху, такі види сексу, як оральний, анальний, у сексуальному одязі, а також із ділдо. Вони жили у стилі рок-н-рол, що, погодьтеся, передбачає звісну свободу, та коли вона опустилася ще нижче, щоб узяти його своїми вустами, цього разу Койот сказав: «Ні».

«Я тільки бажала показати тобі свою любов», — не зрозуміла вона.

«Не сьогодні, о’кей?»[91] — відповів Койот і повернувся на інший бік. Яка ж нестерпна була для нього сама лише думка про те, що дружина збиралася задарма зробити те, за що Фламінго стягувала аж по десять баксів.

Де ж у цьому світі справедливість? — ніяк не міг заспокоїтися він. Він жив, відчуваючи себе ніби в упряжі: слухняно волочив свою дупу до «Ллевеллін фудз», слухняно ковтав ранкову каву, аби, чого доброго, не закуняти під час стратегічних інструктажів з Носорогом та Трубкозубом у залі з флуоресцентним освітленням, а що він мав: а мав він віддавати половину своєї зарплатні як податок на прибуток і податок на власність — ось такий високий, сказати прямо, привілей. Після податків він іще мав десь наскребти гроші на медичну страховку, а натомість усі інші, потрапивши до невідкладної допомоги, попросту називали якісь вигадані імена. У Сіетлі їхній район взагалі мав славу дармового, тут були дармові одноразові шприці, дармові зубодери, дармове соціальне житло. Дармові талони на харчування. Дармовий державний сир. Не було нічого, чого б Койот не міг би дозволити собі придбати, чого б решта не отримували задарма. Безкоштовні телефони для безпритульних. Безкоштовні проїзні на автобуси. І навіть, коли Мангуст і Бурундук робили перерву у своїй улюбленій грі «кинь м’яча в кошик», вони досить вдало імітували спино-мозкову травму, аби дістати перепустку до інвалідних місць на парковці. Фламінго весь час поривалася здерти з клієнтів зайві три долари за кондоми, які вона безоплатно отримувала за програмою допомоги малозабезпеченим просто на окружному рівні. Та головне, усі, хто оточував Койота, мали вільний час.

У Койота через зайнятість інколи не вистачало часу підтерти власну дупу, а переймався він постійно тим, що сплачував чиїсь рахунки. А ті, кому й на думку не спадало щось сплачувати, мали досить дозвільного часу виходити на мітинги та вимагати все більше законних прав. Поки Койот, сидячи за своєю конторкою, напихався сандвічем з невідомо яким фуфлом, його район фігурував у телевізійних новинах або був темою спеціального роздери-душу-репортажу в газеті. Бідні та голодні з Сіетла бідкаються, що вони настільки вже бідні та голодні, що їх найбільшою медичною проблемою стало ожиріння.

Виходило, Койот тягнув лямку не тільки за себе, а й за когось стражденного.

Одного дня, коли він сидів у своєму офісному закутку, задзвонив телефон. То була пані Хом’як з «людських ресурсів». Без зайвих пояснень вона спитала: «Як хутко ти можеш бути в Орландо? У нас там назріває інцидент». Квиток було заброньовано в СіТак[92]. Якщо він поворушить дупою, то встигне на наступний рейс.

Койот одразу ж підхопився й ламанувся додому складати речі. Додому він потрапив, здається, передчасно, бо знайшов дружину не вдома, а на сусідській веранді, де вона кружляла солодовий віскі з Ламою і Волом. При цьому вона ще й реготала так, як геть не личить реготати пристойній дружині та матері. Ухопивши її за зап’ястя, Койот витяг її з веранди і доправив додому. Вдома він спитав: «І що ж тобі наплели ці невдахи? Либонь, пащекували з мене?» Насправді злословити було про що: Койот уже бачився з Фламінго принаймні раз на тиждень. Зазвичай — двічі або тричі. Біс із тим пальним, що воно коштувало більше за «блоу джоб», на який воно пішло. Навіть тоді, коли койотинчисько не волало серед ночі, Койот закидав його в автівку, пристебав до заднього сидіння та повільно вирушав у путь. Фламінго нічого для нього не значила: єдиний слід, що вона залишала по собі, був у нього не на серці, а на кінці, і то був слід пурпурової помади. Для нього вона й обличчя не мала, тільки слід. Та все ці ледацюги з району, у яких досить вільного часу: чом би їм не розважатися тим, що знічев’я шпигувати за ним, а потім розпускати про нього плітки. А коли так, то мав Койот побоювання, що криве слово про нього дійде й до жінчиних вух, і тоді постане питання: а кому ж вона повірить?

«Віл сказав, що я файна, — мовила дружина, — а Лама — що моєму чоловікові дуже пощастило».

«Ну, — не розгубився Койот, — може, не треба вірити всьому, що брешуть?» — Він і не помітив, як перейшов на крик.

Вона, здається, образилася: «Любий, не такі вони вже й погані. Ти б тільки послухав, які захопливі історії вони розповідають!»

«Навіщо мені слухати історії, — не став доводити до історій Койот, — мені досить того, що я бачу на власні очі. Ті тварини, — мотнув у їхній бік головою, — то знані брехуни. І не тільки: вони махлюють з номерами соціальної страховки, читають чужі листи та коять усілякі шахрайства! Лама, та відсиділа своє у в’язниці, а Віл, він і того гірше, — сповістив Койот, — він щоночі клеїть Фламінго на предмет п’ятидоларового підробітку. Оскільки ж Фламінго — це ходячий мішок усіх можливих болячок, то Віл вже мав підхопити цілий букет різних пошестей, які там розводить Фламінго!»

Тут Койота понесло: Віл, як йому відомо, відбув термін за зґвалтування неповнолітньої антилопи Спрінґбок, а Лама, до речі, — за розповсюдження дитячого порно. Фламінго — і це теж усім відомо! — бігає на безкоштовні аборти ледь не щомісяця, та що там — «щомісяця», адже в неї, як у регулярного клієнта, талон на позачергове обслуговування на постійній основі! І як же ж так, — усе більш обурювався Койот, — що та, котра вважає себе за «правовірну католичку», вештається з колишніми пройдисвітами на довірі, відповідальними за безліч ненароджених малюків бідолашної Фламінго. Тут Койот урвав свою тираду, аби перевести подих, а заодно дати змогу дружині розридатися та перепросити.

Натомість вона знов розреготалася: «Аборт, — простогнала вона крізь сміх, — про нього Фламінго годі й мріяти!»

Койот зачаївся. Він наказав собі утриматись від того, щоб одразу дати їй ляпаса. Він вирішив дочекатися, доки мине її дурносміх.

Нарешті дружина трішки опанувала себе і мовила: «Фламінго — то ж ніяка не дівчина!»

Койот аж закляк, почуваючись так, ніби вся кров умить випарилася крізь пори в шкірі. Пальці пройняв дрібний дрож.

А дружина знов покотилася зо сміху: «Фламінго — це… як воно зветься? — Вона злегка постукала себе кулаком по лобі, а потім клацнула пальцями. — Трансвестит, от що!» І все ще сміючись, додала, пахнувши на нього запахом недитячого солодового напою: «От бачив би ти зараз своє обличчя!»

І тут Койот не втримався.

Від його ляпасу жінка опинилася на підлозі. Навіть не намагаючись підвестися, вона піднесла долонь до куточку вуст. Відняла долонь. На долоні була кров. Не сказати, щоб її було так уже й багато. Її було достатньо, щоб побачив Койот. Койотова дружина подивилася на кров’яні крапельки так, ніби для неї настав кінець світу.

Койот узяв свої ключі зі столу в передпокої й мовчки вийшов на вулицю, де залишив автівку. Зараз на задньому сидінні було порожньо. Він виїхав на дорогу і невдовзі влився у тяганину заклопотаних подорожніх, які ледь-ледь повзли автострадою невідь-куди. Тепер Койот знав напевне, чого вартий його шлюб. Він нагадував один із тих фільмів, у яких усе найцікавіше та захопливе вміщується у трихвилинний передпоказ. Частина його роботи в маркетингу якраз і полягала в тому, щоб показувати тестовій аудиторії в шопінг-молах такі проморолики з провокаційним питанням: чи готові глядачі заплатити власні гроші, щоб подивитися усю стрічку цілком. Іще до того, як на ньому клацнув пасок безпеки, Койот знав, що за хвилину дружина схопиться за телефон, висуваючи проти нього звинувачення у домашньому насильстві. Надворі вже стемніло, бо то була одна з тих ночей, коли сутеніє швидко, тому вже темними вулицями Койот вирушив на пошуки Фламінго.

«Собі життя я зруйнував, — підбив сумні підсумки Койот. — Дружині й малечі — теж. От кому я не зруйнував життя, то це Фламінго!» З якою ж насолодою пальці, що тримали кермо, зараз охопили б худорляву шию та стиснули щосили. І було за що: нічого з того, чого навчила чи навчив його Фламінго, не допомогло йому врятувати шлюб. Койот опустив усі вікна, впускаючи нічний вітер, що аж загув, пролітаючи крізь автівку. Потім завив під радіо, якого в нього не було, на ходу вигадуючи слова жалісних пісень, яких ніколи не замислював писати. Пошуки тривали недовго: Фламінго стояло на своєму звичному місці серед бачків з непотребом. Побачивши машину, що гальмує, воно нахилилося та зазирнуло у вікно.

«А в тебе непоганий голос, — мовило, — я б залюбки попрацювала у тебе на підспівках». Воно розчахнуло дверцята та всілося поруч із Койотом.

Койот окинув оком Фламінгову перуку в стилі «фрайт віг» з волоссям, що стирчало в усі боки, та напомаджені у пурпур вуста. Сидіння між ними було скрізь захаращене демонстраційними облатками з протикашльовими льодяниками. Якщо дуже не придивлятися, вони виглядали, як запаковані кондоми. Поміж них заблукали кілька дрібних монеток. Фламінго вже знало його брудні трюки та все одно всміхнулося.

«А де ж твоє дівчисько?», — спитало. Тож воно помітило не тільки те, що мале було, а й те, що його немає.

У відповідь Койот хотів поцікавитись: «А твоя кицька де?» Одначе притримав пащу, тобто пастку, поки що на замку. Автівка продрейфувала ще кілька метрів і стала, аж тут він мовив: «Знаєш, сьогодні я вдарив свою дружину». Страшна правда злітала з його вуст маленькими бульбашками по кілька слів. «Сьогодні я приїхав лише з однією метою — вбити тебе», — вичавив він. Йому хотілося розридатися, та він вирішив, що це якось уже «перегравати сцену». Риданням бо нікого ні в чому не переконати. Койот зачекав, та Фламінго аж ніяк не поспішило вистрибнути з його машини.

До нього простяглися пурпурові нігті, і воно сказало: «Татку, хоч би раз ти заплатив мені сповна: усі десять доларів, як домовлялися». Рука обвилася навкруг його шиї та потягла донизу.

Койот відчув, що піддається. Він завалився набік, заплутавшись у паску безпеки. Так і повиснувши на ремені, він тільки й мовив: «І кожен день свого життя вмираю я й вмираю». Обличчям він майже ткнувся Фламінго у міні-юпку, це він відчув по запаху. Проте не встиг він торкнутися, як уже міцно спав.