Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Схильності

Було оце те дівчисько. Звали її Мінді. Мінді Евлін Тейлор-Джексон. Саме так оголосив її судовий пристав, і так воно й увійшло у реєстр судових справ. Геть усе, бачте, що трапиться далі, так чи інак мало завершитися в залі суду. Не те щоб дуже кортіло руйнувати саспенс, та треба зауважити одразу: законність у цій історії тріумфує.

Попереду на нас чекають багато викриттів, а поки що достатньо знати одне: Мінді залетіла. У тринадцять, не більш і не менш. Чого вона хотіла від життя, це тільки місця у зграйці чірлідерш, кар’єри у параюридичній галузі та «911 Карреру 4S-кабріолет» кольору «обсидіан № 2» зі шкіряним салоном «Штутгарт» спеціального елітного випуску. Останнє, чого вона хотіла, була лялька. Іншу думку мали її батьки. Вони були виховані в дусі: живеш сам — дай життя іншому. Життя починається з зачаття, казали вони їй, але згодом і вони пом’якшали та пообіцяли: якщо вона виносить ляльку повний термін, а потім віддасть на усиновлення, то хай їй грець — вони куплять їй власний «порш».

На тому «порші» вона годинами могла вишивати на великій парковці біля рідної церкви. Вона пекла «млинці» з «паленої гуми» та накручувала «вісімки», які ще довго димилися після того, як вона їхала геть. А нагадувало це заперту дику тварину, що снує кліткою то туди-сюди, то сюди-туди. І це в тих місцях і в ті роки, коли навіть надибати на «порш» було великою рідкістю, на кшталт отримання соціальної страховки або подорожі до Небес. І казали ж їй дорослі: працюй, як треба, не колупай у носі, гидоту не нюхай. А там — настане й твоя черга.

І матуся, і татко все хотіли навчити її таким речам, як краса і святість життя. Та Мінді добре засвоїла інші уроки. Іще до того, як їй стукнуло шістнадцять, у неї було вже три «порші». Три «порші» і найбільші цицьки на весь випускний клас. І ніяких розтяжок. То були, так би мовити, переваги раннього початку. Повзли, однак, і такі чутки, буцімто вона одержувала «відкати» від дилерів «Порш», що в Санта-Клауді. Саме цей факт, укупі з настирливими плітками, що не так уже й давно Мінді знову навідувалася до свого гінеколога, давав підстави припустити, що, коли, звісно, витримають батьківські фінанси та її таз, то, як казали люди, Мінді вже доношувала порше-близнят. А це вже робило її володаркою аж п’яти автівок іще до того, як вона закінчить середню школу.

А далі трапилося те, що цей, Кевін Клейтон, уздрів Мінді за кермом її тачки на чотириста кінських сил на хромованих дисках «де-люкс» із блискучими спицями. Побачивши таке, вже на своє шістнадцятиріччя він зажадав собі підписку на журнал «Elle Dе´cor». А у вересні попрохав собі пустельного щура[244]. Минуло лише кілька днів, як він почав вимагати заміну зниклій тварині. На зустріч випускників він вже змінив чотирьох. А на Геловін — шістьох. Та й це не все: на матусиному списку до шопінгу, що висів на видному місці під магнітиком на дверцятах холодильника, він нашкрябав: «Треба ще Вазеліну». Попередній вазелін він вишкріб до останньої краплі серветками «Kleenex», які з усіма жирними плямами потім змив в унітаз.

Коли мамця купили ще склянку вазеліну, він помітив, що вони позначили рівень вазеліну чорним фломастером, як то роблять з початою пляшкою горілки або джину, перш ніж поставити у міні-бар. Та це його не зупинило, і новий вазелін попрямував слідом за старим. Покінчивши з вазеліном, Кевін пішов до своєї кімнати та відчинив клітку зі щуром. Засунувши туди руку, він, врешті-решт, спіймав маленький пухнатий клубочок за хвіст.

Ззовні почувся грюкіт у двері. Кевін вивудив щура з клітки. З-поза дверей долинув рішучий батьківський голос: «Маю до тебе розмову, містере».

Тримаючи щура за хвіст, Кевін потягнув його до вікна. Піднявши раму, він обережно опустив гризуна майже до самої землі. «Я вже входжу», — почувся голос містера Клейтона, і одразу ж у замку зашарудів ключ. Кевін дбайливо впустив щура та провів його поглядом. На дворі стояла осінь. Рослини розкидали насіння. Насіння — це корм. Він зачинив вікно та з розмаху шубовснув у ліжко, встигши прихопити останній номер «Elle Dе´cor» саме тоді, коли відімкнулися двері. Перше, на що звернув увагу батько, була порожня клітка.

«Де твій хом’як?» — спитав.

Кевін знизав плечима. Він щосили намагався удавати з себе того, хто має удавати, ніби він тут ні до чого.

«От визнай, тільки чесно, — хлопець тицьнув пальцем у перше-ліпше глянцеве фото в журналі, — ти ж не думаєш, що шпалери з дзеркальною амальгамою та глибоким тисненням іще мають шанс повернутися в наступному сезоні?» — Він позіхнув та розплився у млосній посмішці. Зараз він удавав із себе удава, який щойно проковтнув цілого цапа.

Батько повільно перевів погляд з порожньої клітки до ліжка, на якому розкинувся Кевін. Містер Клейтон силкувався всміхнутись у відповідь, але губи його затремтіли від надзусилля, тому усмішка, як на те, вийшла якась невдала. Коли нарешті він розтулив рота, то голос його був незвично напружений і, як на тата, надзвичайно тонкий: «Отже, ще один утік?» — тільки й спитав він, потім здригнувся та витер обличчя долонею.

Дивлячись на нього, Кевін дав собі слово, що коли-небудь, коли він вже одружиться та завезе майбутніх малят до батьків, щоб ті над ними помліли, він обов’язково розповість таткові всю правду: усіх щурів до одного він випустив на волю. Та до того, може, й популяційний вибух підкаже. І тоді вийдуть вони з татком на веранду, відкриють по пляшці пива і досхочу посміються з тих жахіть, що зараз терзають таткову уяву.

Витягшись на ліжку, Кевін перегорнув сторінку, скорчив гидливу міну та невдоволено пробелькотів: «Нарешті: ці скляні кахлі з ванної кімнати геть — давно пора!» Він дивився на все що завгодно, крім свого батька. Пукнув. А втім, його трохи зачепило те, як легко тато дійшов свого бузувірського висновку.

Ще до того, як було досягнуто домовленості про чергового щура, батьки запропонували Кевіну відвідати сімейного лікаря. Причини, з якої він мав так учинити, вони не навели. У зв’язку з цим у хлопця виникла підозра, що в такий спосіб вони вирішили переконатися, чи не має він на сідницях ледь помітних подряпин від маленьких кігтиків.

А потім, коли в них на порозі разом з іншою поштою почали падати номери «Playgirl»[245], батьки зовсім занепали духом.

А от сам «порш» як такий Кевіна не цікавив. Тут і думати нічого. Жодній дитині тоді «порш» не був потрібен. Це ж вам не 1985-й.[246] Одначе дітям притаманно бажати — а що? Це не могло бути чимось занадто легким. Це мав бути, як то кажуть, виклик. І саме Мінді Тейлор-Джексон, здається, винайшла одиницю вимірювання дитячої сили та батьківської любові: один порш. Два порші. І так далі. Вона ж і встановила рекорд, який мати на меті мусив кожен.

Наступного разу, коли разом вийшов увесь вазелін, батьки зайшли до його кімнати на розмову. Нового щура, як і всіх попередніх, іще до розмови як корова язиком злизала. Батьки, як зайшли, так і завмерли біля порожньої клітки поруч із ліжком, на якому розташувався Кевін.

Кевін був заздалегідь напоготові і знав, на які натискати кнопки. «З чого ви вирішили, що я хочу бути таким, як ви?!» — одразу перейшов він у наступ з норовливим виразом на обличчі. «Знедолений, при живих батьках?!» — наче актор у драматичній виставі, з глухим стукотом він тюкнув себе кулаком у худорляві груди. «І щоб я теж зростив коли-небудь помилку природи, що ні на що інше не здатна, окрім як розбити моє серце?» Він жбурнув останнім «Elle Dе´cor» у стіну, влучивши точнісінько в найсвіжіший постер Леді Ґаґи, яка, не витримавши натиску «декору», впала на підлогу десь посеред інших пожмаканих сторінок. Не задовольнившись падінням Леді Ґаґи, він жбурнув на підлогу й порожню клітку, посипаючи чіпсами з кедровим насінням плетений килимок. Посмакував мізансцену. Видавити із себе справжній схлип було тепер набагато легше, як він побачив сльози, що котилися щоками пані Клейтон.

Усе йшло якнайкраще. Колись йому доводилося розповідати жарти — блазень мав уміти змусити людей сміятися. Та тепер Кевін вийшов на більш високий та, водночас, лячний рівень: він свідомо змусив ридати рідну матір. Це ще не можна було назвати надсилою, та певним кроком на шляху до неї — сповна.

«Але ж ти не якийсь там фрік», — простогнала місіс Клейтон.

«А хто ж? — гримнув Кевін з такою люттю, що навіть на нього справила враження. — Я сексуальний інверт!» І на доданок закинув матері: «Краще б ви, мамцю, зробили аборт!» Слова, саме ці слова, його й самого прохромили з голови до п’ят попри всю самозакоханість, що відчувалася в них. Так, вони лунали самозневажливо, але він виграв у тому, що залишився в центрі уваги. Одвічна тінейджерська проблема полягала в тому, що на всі твої проблеми батьки дозволяли собі реагувати досить спокійно. У голові промайнула думка щодо майбутньої кар’єри: його коником було акторство. Він міг би стати зіркою кіно.

Ніби на доказ його природженого таланту, тато схопив матір за плечі, затримавши її саме тоді, коли вона от-от була ладна кинутися до нього і схопити свого недолугого сина в обійми. Татове обличчя не виражало нічого, як ті віконниці на вікнах. Приятелі в школі аж зайдуться від заздрощів. Кевіна вже розбирала нетерплячка повідати їм, до яких невимовних страждань він довів рідну матір. Як тато ледь не розпустив нюні. І це зробив він, Кевін. Він домігся батьківської любові. Він бачив її на власні очі.

Він сам себе тримав у заручниках. І сам же висував вимоги.

Узяти ту ж таки Мінді Тейлор-Джексон, батьки відправили її до певного закладу за містом. То було велика будівля зусібіч оточена високим парканом: щось середнє між інтернатом та профілакторієм, а неподалік того місця є інше, тільки для хлопчиків. Кілька акрів землі, посипаної гравієм, а посеред — височіє шестиповерховий будинок із червоної цегли. Здаля він виглядає наче фабрика, та то тільки здаля. Подейкують, що насправді там робити нічого не треба: тільки тягай собі металеві гирі й час від часу отримуй собі ін’єкції тестостерону. У вільний час резиденти тільки й мають, що в карти грати та в Інтернеті порносайти серфувати. Той заклад був ніби й в’язницею, але з тією різницею, що ніхто тобі в дупу не лізе. До того ж туди то стриптизерок завезуть, то повій доправлять.

Кевін не міг надивуватися на те, як його кампанія висмоктує кров з його батьків. Проте азартна гра — річ двосічна. У ній була пастка й для нього. І він її бачив. «Колотися на правду» було вже запізно. Це означало б утратити довіру до будь-чого, що він іще вигадає. А от бачити, як їх аж трясе від сум’яття — і все через нього! — можна було порівняти хіба що з відвідинами власних похорон: нічого відраднішого Кевін у своєму житті ще не відчував. Його батько просто на очах зачах, перетворившись на згорбленого старця. Бути свідком того, як батьки никнуть та в’януть, і лепечуть наче малі діти через страждання, що він їм завдає, — такий успіх випадає не кожному.

Спостерігаючи за їхньою агонією, Кевін відчув доконечну потребу підкинути їм «кістку». Перевернувшись долілиць, він зарився обличчям у подушку, аби не зайтися від реготу, і вже звідти придушеним голосом вимучив із себе: «От якби знайшлося таке чар-зілля…»

Не те щоб він вирішив змилуватися, зовсім ні, але ж треба було дати їм змогу відчути, що його думка спала на думку саме їм. Так, думка про фабрику з червоної цегли десь у чорта на болоті мала визріти саме в їхніх головах.

Хтозна як той заклад називався офіційно, проте аж ніяк не «Півниковою фермою». Спочатку він і призначався для іншого: хто казав — для лікарні, а хто — для в’язниці. Та тут на сцені з’явилася така постать, як Командор зі своїми теоріями про переорієнтацію. Перше, що він зробив, то й справді була переорієнтація, переорієнтація самої будівлі. Тепер її оточував високий паркан. Колись шестиповерховий будинок із червоної цегли височів над кукурудзяними ланами, а весь простір між червоними мурами і майбутнім парканом займав дбайливо підстрижений зелений газон, але тепер Командор повелів скрізь насипати гравій та запустив бігати кровожерних собацюр на кшталт тих, що слугували в Шталаг 13[247].

Ще на під’їзді до брами на дорозі, втім, як і завжди, юрмився натовп. Протестувальники з «Рок Гадсонс»[248], а то були вони, подавали застережливі знаки, а деякі встеляли своїми тілами дорогу, наче килим: хоч бери та їдь просто по них. Дівчата, чи то були з софтболу, чи просто були вдягнені у такі футболки в обліпку з рожевим трикутником та ще й без бюстгальтера, дарма що надворі вже дихало Різдвом. Над юрбою майоріли різнобарвні надувні кульки, на яких типографською фарбою був виведений знак =. Кожна з дівчаток тримала на шворці в руці цілий букетик таких кульок, а у другій, хоч як дивно, — малюка.

Татові доводилося час від часу тиснути на клаксон, поки машина повзла крізь натовп, та їхати з замкненими дверима, а це, разом із увімкненим нагрівачем, вельми розпалювало атмосферу. Рокгадсонянки, якщо їх так назвати, накинулися на них з усіх боків. Аби привернути Кевінову увагу, вони несамовито махали руками, волаючи, що, мовляв, соромитися йому нема чого. Деякі були вдягнені наче черниці, от тільки з бородами та густо розмальованими очима. З одного погляду на притиснуті до скла обличчя з роззявленими ротами, крізь які можна було зазирнути в горлянку, Кевінові стало якось моторошно. Тому він звернув увагу на діточок. Він їх вивчав, як вивчають себе у дзеркало. І коли якась із рокгадсонянок гаркнула йому трохи не на вухо: «З часом стає все краще!», Кевін ледь утримався, щоб не гавкнути у відповідь: «Зникни!»

На опорних стовпах брами ворухнулися відеокамери, супроводжуючи рух автівки. На даху споруди бовваніла кремезна постать із гвинтівкою на плечі. «Надійна охорона! — мовив на те містер Клейтон. — Важко навіть уявити, щоб тутешні невігласи зважилися на бунт». — Він мотнув головою у напрямку брами і знов квакнув клаксоном.

Навіть зараз Кевіну дуже кортіло розповісти рідним усе: і про Мінді, і про щурів, але багато чого стояло на кону. Поверх паркану, наче струни, був протягнутий у кілька рядків гострий, мов лезо, дріт. За цим парканом виявився ще один, до того ж із написом, що попереджав: «Обережно: висока напруга». За першою брамою їм довелося зачекати: внутрішні ворота розчахнулися лише тоді, коли повільно зачинилися зовнішні. А от за другими воротами на них чатували німецькі вівчарки, що з гавканням і гарчанням узяли машину в облогу. Легко дістаючи до вікон, вони обнюхували скло, аж поки з будинку не вийшов сивочолий дідок. Спираючись на ціпок, він зупинився на верхній сходинці ґанку. Підняв до вуст хромовий свисточок, що теліпався на шнурку на його худорлявій шиї. Дмухнув у нього з такою силою, що на рябому чолі проступили жили. Кевін нічого не почув, а от страшні собацюри кинулися врозсип.

Дідугана, що зустрів їх, звали Командором, але тільки не позаочі. Позаочі його кликали не інакше як містер Арахіс. А називали його так через колір його шкіри: місцями вона злазила клаптями, а тому й виглядала ніби арахісовий стручок. Голена голова теж нагадувала стручок. Щоки, навпаки, були неголені, а от бакенбарди кольором не відрізнялися від шкіри. І навіть білки його очей впору було б назвати жовтками.

Командор знаком показав їм поквапитися. У приміщенні, де можна було почуватися в безпеці, він запросив їх до письмового столу та виклав перед ними стос документів заввишки з тарілку з масничними млинцями. Переглянути кожен з них не було ні часу, ні сили, тому Командор просто тицьнув пальцем, де ставити підписи. На Кевіна війнуло парфумами. Він принюхався і скрізь парфуми відчув ще запах їдальні. Мати рюмсали в носовичок. Тато виписували чек. На прощання місіс Клейтон поцілувала сина у щоку, а містер Клейтон потиснув йому руку.

Інших хлопців, яким відвели місця на тому самому поверсі, що й Кевінові, звали Джаспер[249], Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол. (молодший), Розбишака й Червона Квасоля. Саме такі імена прописано фломастером на іменних картках, що були пришпилені до їхніх сорочок, мовляв: привіт, мене звуть… Кевін, Джаспер, Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол., Розбишака, Червона Квасоля. Для когось із них таке ім’я було наданим, а для когось — вигаданим.

Їхній поверх, тобто шостий та останній, з висоти торнадо вікнами дивився на навколишні кукурудзяні поля. Якби око сягало трішечки далі за небосхил, можна було б угледіти дівчачий табір, куди, між іншим, доправили Мінді Тейлор-Джексон робити штучно викликані пологи та спокутувати гріхи. З одного вікна можна було побачити в’їзні ворота. Звідси можна було кинути оком на юрбу рокгадсонянок. Здалеку вони виглядали маленькими, а обличчя — змазаними, хоча рожеві трикутники та прапори усіх кольорів веселки були помітними навіть попри відстань. Уздовж паркану туди-сюди нишпорили німецькі вівчарки. Кевін відчув себе загнаним ангелом у домівці Лота зі Старого Заповіту, коли ззовні зібралися содоміти та взяли дім в облогу.

Пообідні першого дня після приїзду хлопцям дали час розібрати валізи. Нові бранці-новобранці. Палата, одна на всіх, була відчинена, як казарма. Кожному виділили персональне ліжко. Біля кожного ліжка стояла благенька металева шафка, як у шкільній роздягальні. Ніхто тут тебе не вітав, ніхто й «привіт» не сказав чи просто спитав: «Як там справи у Пекерів?[250]» Ніхто й знайомитися не поспішав. Супервайзер, чи краще сказати «наглядач» за поверхом, вказав Кевіну на його місце: між ліжком Вумника й Кита мол. Квасолі ж випало ліжко у самісінькому кутку. До «хавчику» ще залишався час.

Коли наглядач вийшов, Розбишака перевальцем підійшов до Квасолиного ліжка, заграбастав усі його речі та жбурнув через усю кімнату до свого ліжка. Таким чином він заявив свої права на Квасолин закуток. Піднявши руки вгору, він поплескав у долоні, вимагаючи уваги: «Так, слухайте, приятелі-збоченці!» На зап’ясті однієї руки з внутрішнього боку всі побачили тату: чи то летючої миші-вампіра, чи то сокири з довгою рукояттю[251].

Розбишака клацнув пальцями та посвистів. Усі подивилися на нього. Щойно домігшись уваги, він сказав: «Щоб ви всі знали та запам’ятали», — під шкірою заграли біцепси, закочуючи короткий рукав чорної мішкуватої футболки до самих пахв так, що всі побачили густу чорну рослинність. На шиї з одного боку проглянуло ще одне, темно-синє, тату. Колючими літерами було виведено «Шкура». Побачене не залишило сумнівів: перед ними був той іще звір.

Розбишака втупив погляд у Кевіна. Той опинився вкрай близько, бо їхні ліжка стояли на відстані простягнутої руки. Дочекавшись поки той поверне свої очі й вуха на нього, Розбишака повів далі. Він шпурляв слова так, ніби оголошував якийсь список радше, ніж складав зв’язне речення. Він сказав: «Так от… я… вам… ніякий… не… гомік». Підвів голову, очікуючи, поки його слова дійдуть до адресатів.

За винятком відлуння, на поверсі стало тихо. Усі заклякли, наче на світлині: дітлахи, що розпаковують валізи.

Розбишака склав пальці пістолетом, тицьнув себе у груди і мовив, як отой Тарзан: «Моя — гетеросексуал». І пояснив для всієї палати: «Я тут лише для того, щоб шантажувати моїх предків, аби вони зрештою купили мені «Ямаху Роадлайнер С»[252]. Трохи подумав та додав: «Capisce?»[253]

Кевін витріщився на нього з неабияким подивом.

З’ясувалося, що досить одного випадку, щоб у палаті спалахнула епідемія правди. Кит мол. зізнався, що з найдобрішими намірами він «нагрів» усю церкву. Десь на просторах Монтани загубилося таке собі містечко, де саме зараз жінки проводили розпродаж тістечок. Підлітки заробляли миттєвим миттям вітрових вікон автівок на світлофорах та в заторах. Навіть малеча, і та тягла все, що могла, на шкільні ярмарки. І це все для того, щоб Кит мол. повернувся додому, і не просто, а місцевим героєм. «Ротарі-клуб»[254] та «Ківаніс»[255] провезуть його головною вулицею з оказії: «Вітаємо з поверненням». А він сидітиме у відкритому кабріолеті «кадилак» просто на багажнику і махатиме рукою всім та кожному.

Очі Кита застилала поволока видіння: він буде живим свідченням того, що виразка пороку, яка уразила суспільство, не така вже й невиліковна. Кожен печений пиріг або коржик, кожен індик, виставлений на торги, йшли на спасіння душі. І хай там безбожні ліберальні прогресисти проповідують своє, добрі люди з усієї країни мусять мовити своє вагоме слово. Кожен зароблений цент мав іти на те, щоби зробити з Кита мол. такого собі Кота бер. (березневого), несамовитого мисливця за кицьками.

До речі, саме таким він насправді й був. Футбольної зірки з нього якось не вийшло. Так само не вийшло з нього і відмінника навчання, котрий хоч би раз приніс додому пристойний табель з оцінками «А». Однак віднині вже через те, що він любитиме дівчат, йому судитиметься бути улюбленцем містечка. Будь-хто в містечку тепер вважатиме за свій обов’язок інвестувати в те, щоб він і надалі, на радість усім, не залишав поза увагою жодної спідниці. Похваляючись своїм задумом, Кит мол. аж розплився у посмішці, водночас поліруючи нігті об накрохмалену білу сорочку. Щоби підкреслити геніальність свого задуму, він потупив очі в удаваному самоприниженні.

У відповідь Джаспер зауважив, що урочистий парад на твою честь сам по собі річ безглузда. Так само як і стати героєм Церкви. От коли він, Джаспер, закінчить, так би мовити, ферму, батьки пообіцяли оплатити йому коледж.

Тут вже засяяв і Паця Пірат: він домігся від своїх льотної школи[256]. А Томас виторгував собі сезонний абонемент на «Брюїнс»[257].

Послухавши їх, Кевін вирішив, що йому зостається лише сподіватися на те, що Бог вже сам виставить оцінки за всі їхні викрутаси, і як дійде до Божого суду, то від пекла його мають урятувати не стільки власні грішки, як набагато важчі гріхи інших. Він тільки й того, що взяв гору над власними батьками. А деякі інші — ті ціле місто змусили молитися на себе. А потім ще й додому повернуться в німбі мученика. Живим, так би мовити, доказом див господніх на землі.

Сам він, досягши угоди з батьками, після повернення додому перевихованим збоченцем, міг розраховувати всього-на-всього на двадцять штук баксів готівкою. На «порш» цього, звісно, не вистачало, але це було все, на що були здатні батьки заради своєї любові.

Того-таки вечора хлопці з шостого поверху схилились у місцевій їдальні над бефстроганов, і заледве встигло й масло розтанути у гарнірі з зелених бобів, а вони вже остаточно порозумілися: всі вони одного шахрайського поля ягоди. Усі виявилися «інвертами-шахраями» і, як такі, мали досягнути згоди, аби дудіти в одну дуду. Якщо поводитися надувічливо і не нариватися на неприємності, то можна було гадати, що все йде якнайкраще. Бути в одному гурті з іншими, такими ж розумними хлопцями, як і ти, чимось нагадувало котрусь із книжок Чарльза Діккенса, де йшлося про життя малолітніх кишенькових злодіїв. З тією, однак, різницею, що, на відміну від організованої злочинності, їхній план робив щасливими геть усіх навколо, хоч куди кинь. І що не менш важливо: жодного bona fide[258] гоміка серед них не було.

Поки вони жартома кепкували один з одного та плескали один одного по плечу, навзаєм визнаючи блискучість розуму кожного з присутніх, кількість присутніх непомітно зросла: крізь задні двері їдальні до приміщення увійшов Командор. Безмовно, наче труна, він «проплив» через середину зали, прямуючи до кафедри в дальньому кінці. У залі висів затхлий запах пари та кислого молока. Поки Командор шкандибав до кафедри, хлопці встигли вгамуватися, і запала тиша. Вже у тиші він пошарудів сторінками, шукаючи потрібну, та, не підводячи голови, почав промову. «Джентльмени, — оголосив він, прочистивши горло. — Джентльмени, ласкаво просимо до нашого лікувального закладу. Одразу ж маю вас запевнити, що ця установа жодного разу не схибила під час виконання покладеної на неї місії. Жодна жива душа зі згубними нахилами поки що не вийшла у широкий світ із дверей нашого закладу…»

Далі він повів про настанови закладу, за якими мають поводитися гості, аж поки їх опікуни не проголосять, що вони повною мірою переорієнтувалися. Щоб запобігти плотським спокусам, віднині кожна жива душа прийматиме душ окремо. Перевдягатися в цілковитій ізоляції. Взагалі ніхто не бачитиме іншого в непристойному вигляді. Коли буде остаточно вирішено, що вони достатньо інтегрувалися в суспільство, їх переведуть до інших мешканців закладу на нижчий поверх. Папери, що вони їх підписали разом зі своїми батьками, нічого не значать, окрім добровільно легалізованої угоди про примусове перебування у лікувальному закладі стаціонарного типу з метою вжити реабілітаційних заходів.

«Прошу, — не відриваючись від паперу, наголосив Командор, — з міркувань власної безпеки навіть і не намагатися без дозволу покинути стіни цього закладу. — Він нагадав про лютих собацюр та паркан з електричним струмом. Загалом, усі контакти зі світом по той бік паркану, зокрема і з батьками, будуть украй обмежені. — Втім, дозволено писати листи, але треба пам’ятати, що працівники закладу зобов’язані ознайомитися з їхнім змістом та на власний розсуд видаляти все, що вони вважатимуть за маніпуляційне повідомлення».

На Кевінів розсуд, голос містера Арахіса лунав якось мляво та безбарвно, ніби він читав свою цидулку далеко не в перший раз і вже не вкладав серця в промову. А може, так діяв на нього повний шлунок, та й день видався довгий. Поки голос Командора заколисував усіх і кожного, Кевін обмінявся поглядом осоловілих очей з Пацею Піратом. Джаспер відверто позіхав. Томас зітхнув, вочевидь витаючи у мріях про своє майбутнє місце десь поблизу п’ятдесятиярдової лінії[259]. Вумник крадькома зиркав на ручний годинник. Охоронці конфіскували в усіх телефони, тому навіть «текстувати» було неможливо. Єдиний, хто знав, котра година, був, таким чином, Вумник зі своїм стареньким годинником.

А Кевіна тим часом не полишало відчуття небезпеки, від якої холонуло всередині. Та зовсім не від слів Командора його проймав дрож. Острах наводило те, як він їх читав. Він читав так, ніби слова було викарбовано на кам’яних скрижалях, а скрижалі він отримав на горі Сінай. Слова він роняв байдуже та безповоротно — так, як суддя читає смертний вирок.

Джаспер знову позіхнув, прикривши рота долонею. Розбишака відставив свою тацю і, поклавши голову на руки перед собою, либонь, закуняв. Іще трохи, і він, може, й захропів би, та Командор тієї миті вперше відірвав очі від письмен та огледів усю сімку. «Питання?» — поцікавився він.

Ніхто не відповів. Про себе Кевін вирішив: сидіти й не рипатися. Так він і вчинив: він сів прямо, слухняно склавши пальці у замочок та дивлячись просто перед собою. Подумки він вже був на швидкісній смузі, що несла його до омріяних двадцяти штук.

«Джентльмени, — майже улесливо закликав Командор, — невже вам нічого спитати?»

Вумник підніс руку, ніби був на уроці в школі. Коли його викликали, він одразу спитав про навчання. У відповідь Командор повідомив, що програмою передбачено індивідуальне заняття з наставником з історії, англійської літератури, латини, математики та геометрії. До того ж у їхньому розпорядженні є бібліотека з чималою добіркою релігійних брошур. Під столом хтось пхнув Вумника ногою, мовляв: не будь таким підлабузником.

«Еге ж, — прошипів Розбишака, — якби вони були в моєму розпорядженні, то опинилися б не в бібліотеці, а в макулатурі».

«А от як щодо спорту?» — подав голос Червона Квасоля.

Командорський погляд переповз на того, хто це спитав. Пожовклі, наче від жовтяниці, очі напружилися, намагаючись розгледіти іменну картку в того на грудях. «Містер Червива Квасоля, — примружившись, нарешті сказав він, — якщо час дозволятиме, ми теж дозволимо користуватися баскетбольним майданчиком позаду головної будівлі, а також басейном, який розташований на цокольному поверсі». Очікуючи на інші запитання, він повільно обвів поглядом усіх.

«А як справи зі стероїдами?» — обізвався Паця Пірат.

«Укупі з паверліфтінгом?» — додав Джаспер. Про стриптизерок з повіями, навіть в аспекті лікування, ніхто щось спитати не наважувався.

Командор різко підвів голову, ніби каверзу зачув. Попри будь-які плітки, що гуляють поза стінами закладу, ні анаболічні стероїди, ні бодібілдинг у його закладі не практикуються. Судячи з того, як змінилось обличчя Кита мол., Кевін був ладен заприсягтися, що нові мускули якраз і були невід’ємною частиною його мрій про тріумфальне повернення додому. Бо, як на те, повернутися нікчемним дрищем, хай навіть у «кадилаку», — це одне, а накачаним здорованем, та ще й із сертифікатом, що підтверджує твою незаперечну мужність, — зовсім інше. Натовп прихильниць, які плескають у долоні, мусить мати на що подивитися. Ось чому Кит мол. аж з лиця спав.

Раптом Кевінових вух торкнулася музика. Тобто не музика, а лише чотири розбірливі ноти. Вони пролунали у вестибюлі. Хтось тицькав номери на клавіатурі. За мить він побачив охоронця, що так само, як і Командор, просочився до зали крізь задні дверцята. Спіймавши погляд Командора, він мотнув великим пальцем на вихід. Командор знавецьки кивнув та наголосив: «Якщо всі запитання вичерпано, то зараз саме час усім поверну…»

«Лиш одне запитання, — на півслові обірвав його чийсь голос. То був Розбишака. Відірвавши голову від схрещених на столі рук, він раптом спитав: — Так, а як же ж нам підчепити Бетсі?»

Інші хлопці одразу ж подивилися на нього іншими очима: в них читалися неприхована повага та визнання. Ім’я «Бетсі», власне, висіло у повітрі. І, судячи зі скам’янілого обличчя Командора, питання Розбишаки зачепило в ньому якусь пам’ятну струнку. Здається, Розбишака знав щось, чого не знали інші.

Командор осміхнувся. Усмішка вийшла не радісна, а така, яку має людина, що приховує якусь таємницю. «Джентльмени, — наголосив він, — саме завтра на вас чекатиме сюрприз, — Командор підніс знебарвлені руки вгору, — завтра ви зустрінетеся з чарівною молодою жінкою, — він замріяно прикрив повіки, ніби у захваті від спогадів, — вона, так би мовити, повністю… — Ніби на доказ того, що не все можна передати словами, він вивів у повітрі геометричну фігуру, що нагадувала пісочний годинник. Потім склав долоні сердечком. Потім притис їх до грудей якраз напроти серця.

І, ніби поринувши у невимовні мрії, Командор знову заплющив очі. Зітхнув. «І вона люб’язно надасть вам доступ до всіх еротичних таємниць жіночого тіла».

На сніданок були яйця та грінки з французької булки. А після — охоронець провів їх через кілька закодованих дверей до бічних сходів, що ховалися за ними. З кожною сходинкою дихати ставало все важче. Задушливе повітря було насичене вологою та теплом. На якомусь короткому відрізку Кевін відчув іще й їдкий запах хлорки від басейну. То був знак, що вони минули цокольний поверх, та охоронець вів їх чимраз нижче: один прогін, другий, третій. Час од часу він зупиняв рух долонею, як то зазвичай роблять «копи» на дорозі. Потім, відмикаючи чергові двері, махав їм рукою проходити далі. Коридори тут усе менше нагадували власне коридори і щодужче нагадували тунелі. По стелі проходили якісь труби, а підлоги й не було — був просто завожений бетон. Конденсат, що натікав з труб, деінде збирався в калюжі, тому доводилося весь час дивитися під ноги, аби ненароком не наскочити на слизьке.

Тієї ночі ніхто очі заплющити не міг, повторюючи між собою одне лише ім’я: «Бетсі».

Зараз усі намагались удавати, що йдуть назустріч великій пригоді, та чим далі, тим більше їм здавалося, що кожен крок веде їх до того, аби бути похованими живцем. «Хоч би презервативи видали, — набравшись хоробрості, прошепотів Джаспер, — у мене сперма, здається, здатна проїсти залізо».

Його підтримав Томас: «Так, не вистачало ще ляльку — чого не буває! — зробити…» Ось так, пошепки, вони й вели диспут щодо лячних перспектив раннього батьківства, бо кому-кому, а їм-то було достеменно відомо, якими чудовиськами бувають діти. Вумник, своєю чергою, вдарився у спекуляції щодо самої Бетсі: на його думку, вона мала бути неймовірно реалістичною, найсучаснішою та, насамперед, анатомічно вивіреною з тих «реальних дівчат», що їх навчилися виробляти з гуми. Розбишака йшов мовчки.

Біля кожних дверей охоронець зупинявся набрати кодовий номер на клавіатурі замка. Кожна клавіатура відтворювала чотири різні музикальні тони. Виходило, що кожен замок мав власний чотиризначний код.

Бетсі. Це ім’я бриніло у кожного в голові. І кожен повторював його на свій лад від самого ранку: і коли стояв під гарячим душем, і коли прилизував гребінцем волосся, бо ніхто інший, як Командор наказав, щоб усі виглядали так, ніби ідуть на офіційну вечірку з танцями. І поки вони пов’язували краватки, і поки до блиску натирали черевики, її ім’я не йшло з голови, як той привид, що в ній оселився.

Зараз, скупчившись позаду охоронця та шпортаючись через власні ноги, вони брели в напівмороці слизького шлакоблочного переходу, а їхній шепіт і хихотіння відлунювали від стіни й до стіни, від підлоги й до стелі. Вони намагалися вдавати з себе неабияких ловеласів та насправді налякані були вже так, що хоч би до туалету добігти. Семеро козеняток на побаченні всліпу. Кевін відчував себе як на загальному незалежному тестуванні в школі. Хай там як, вирішив він, якщо вдасться справжній секс із незнайомкою, він завтра ж зателефонує батькам, щоб ті негайно забрали його додому.

І знов йому стало моторошно. Його підштовхують до «груповухи»: ділити з хлопцями одну дівчину, котру, скоріш за все, йому й зустріти більш не доведеться. Життя, воно ж таке: здебільшого складається з людей, яких ти зустрічаєш тільки раз. Він був певен, що й Вумник із Червоною Квасолею відчувають те саме, що й він. І так само помовкують, побоюючись «поламати» іншим увесь кайф.

На виправдання того, що мало відбутися, Паця Пірат заторочив про те, що Бетсі, либонь, повія, яких іще треба пошукати. Аби не відставати, Кит мол. підкинув, що вона, взагалі, кінчена німфоманка.

А от Кевіну до серця почали закрадатися сумніви. Кожен крок вів їх усе далі вглиб підземелля. Давно вже промайнув цокольний поверх. Нижче могла би бути лише… темниця? Кімната тортур? Що? Що за усім цим криється? Заробити свої двадцять штук з одного статевого акту і… стати одним з найжалюгідніших, прости Господи… тутів в історії?! Щоб відмити брудні думки про брудні гроші, його мозок ввімкнув широкоекранний кольоровий телевізор, ноутбук останньої моделі, підгузки.

Так вони й опинилися перед дверима без ручки. Охоронець натиснув на кнопку кодового замку, нахилився ближче до мікрофона та мовив: «Мешканці шостого поверху». Пристрій затріщав статичними розрядами, і тріскучий від того голос із ящика просипів: «Постережись — відчиняю». То був голос Командора.

Охоронець зробив знак усім відступити назад, і двері, відчиняючись, посунули просто на них. Порівняно з тунелем кімната за дверима здавалася тьмяною. З неї повіяло холодом склепу. Щойно хлопці переступили поріг, як двері за ними грюкнули, замикаючи їх усередині. Аби звикнути до напівтемряви склепу, довелося кілька разів покліпати очима. Якоїсь миті, коли очі в нього були заплющенні, Кевінові почулося дзюрчання води, а ніс уловив запах парфуми, змішаний з якимось ядучими речовинами, від котрих аж сльози навернулися. Єдине, що бачили очі у тьмяному світлі склепу, був сам Командор. Він стояв під однісінькою лампою, до якої впритул підступала пітьма. А стояв він коло незвично довгого столу. А те, що було на столі, накривала масляниста плівка молочного відтінку.

«Джентльмени, — урочисто оголосив він, нахиляючись, аби підхопити край плівки. І, піднімаючи його, спитав: — Ви дозволите відрекомендувати вас Бетсі?»

З цими словами Командор відкинув покривало. На столі нерухомо лежала якась річ. Дещо. Це «дещо» розпростерлося на всю довжину металевої робочої поверхні столу, здається, з нержавної сталі.

Поверхня самої речі виглядала матовою, наче мило. На ній була квітчаста сукня, що ледве прикривала руки й ноги. Складки пелени огортали витончені стегна до колін. Руки були витягнуті вздовж тулуба. Кевін подумки помолився, аби те «дещо» виявилося такою собі натуральною лялькою на повний зріст. Він загадав, нехай воно виявиться відлитим з форми таким собі фігурним милом. Або якщо воно все ж людина, то нехай воно просто спить.

Але той запах, який переслідував їх усю дорогу… його джерело було саме тут.

А ще у смороді вирували чорні цятки. То були мухи. Не відлітаючи далеко, вони кружляли навколо столу. Деякі вже мандрували вверх-униз по тонких оголених кінцівках. Вони витягували свої хоботки та цілували голі руки, як Ромео у стародавніх кінострічках. На одному зап’ястку Кевін помітив бинтову перев’язку. Перевівши погляд, він помітив іще один бинт: збоку на шиї, під підборіддям.

На іншому зап’ястку виблискував золотий ланцюжок, до ланок якого були приклепані кілька дармовисів-медальйончиків. То був браслет на добру вдачу. Щойно очі призвичаїлися, Кевін роздивився кілька дармовисів. Одна була маленькою золоченою Біблією. Інша ж була у формі двох масок: однієї, що сміється, а другої — що насупила брови, — то був символ драматичного товариства. Далі висів золотий бейсбольний м’ячик. За бейсбольним м’ячиком — палахкий смолоскип, символ відмінника навчання у старших класах. Комірець платтячка був оторочений мереживом, крізь яке Кевін розгледів іще й золочений натільний хрестик, що запав у влоговинку на шиї. Хрестик висів на вервечці з намистечками, що, наче зашморг, обвивала бліду шию.

Змусити себе подивитися їй в обличчя Кевіну було несила. Принаймні зараз. А що, як у неї розплющені очі? Навіть від того, що він це уявив, йому волосся стало дибки. Кожна волосинка на голові наїжачилася, та так боляче, наче привиди потягли, намагаючись вирвати з корінням.

Річ, яка простяглася на столі, мала довге русяве хвилясте волосся, що каскадом спадало з попелястого, у формі сердечка, обличчя, розплескуючись по квітчастому платтю. Деякі пасма вибилися далеко і розсипалися віялом; вони висіли з краю столу, мов рідкі торочки. Кевін з товаришами, вочевидь, був далеко не першими, кому привелося вчиняти наругу над Бетсі-річчю. Що більш звикали його очі, то більше швів на кшталт тих, що на бейсбольному м’ячі, тільки чорних, помічав Кевін на білому тлі. Вони самі впадали у вічі там, де бліду шкіру кромсали скальпелем, а потім нашвидку затягували хірургічною ниткою. Деякі розрізи виглядали нещодавніми. Деякі — ні. Скидалося на те, що злощасну Бетсі-річ розбирали на частки забагато разів, щоб їх можна було навіть спробувати підрахувати. За кількістю м’ясників, що над нею попрацювали, її вже й несвіжиною важко було назвати.

Усі завмерли, наче прикуті до місця співчутливими очима Командора. «Мої юні джентльмени, — заохотив їх він, — вам нема чого лякатися жінок».

Томас прошепотів, що ті шви нагадують йому залізничне полотно. А Киту мол. вони нагадували радше застібку-блискавку: нічого різати не треба — треба лише потягнути, і все розстебнеться саме.

Командор кинув оком на Бетсі-річ. Повів вухом, наче дослухаючись. «Що таке, моя люба?» — спитав. Підніс палець до шершавих зморщених губ, показуючи хлопцям: «Цить!» Низько вклонився, повертаючи голову жовтим вухом до безмовних її вуст, на яких червоним глянцем жевріла помада. Примружив очі, ніби прислухаючись, із розумінням кивнув: «Так, само собою, люба». Підвів голову та зігнув гачком палець, запрошуючи всіх підійти ближче.

Ніхто не ворухнувся.

Командор впер кулаки в боки та тупнув ногою. Обурений, він звернувся до них із промовою: «Чи дозволено мені нагадати юним джентльменам, що ваші батьки сплачують за вашу участь у цій програмі близько тисячі доларів на тиждень? Декотрі з них, як нам відомо, були змушені закласти свої будиночки та цілі ферми! — Командор окинув їх докірливим поглядом. — Тому, чим швидше ви почнете виконувати навчальну програму, тим менш відчутним виявиться непідсильний для когось фінансовий тягар, який ви накладаєте…»

Штука баксів на тиждень. Кевін розумів, що жодна медична страховка у світі не візьметься покривати такий рахунок. Сама брутальність цієї суми вдарила його мов обухом по голові. Його аж відкинуло назад, до дверей. Він помацав пальцями за спиною у пошуках клямки, та не знайшов. Її й не було.

У світлі єдиної лампи під стелею Кевін розгледів іще кілька медальйончиків на вдачу, що безсило звисали з браслету. Там були малюпусінькі золоті балетки. Музичний ключ, що репрезентував хор. Знак «Фермерська надія Америки». Повітря в кімнаті було таким затхлим і застиглим, що й дармовиси завмерли нерухомо, наче листячко в літнє пекло.

Очі Бетсі були розплющені. Тоскні, наче синя барва, вони незмигним поглядом уп’ялися в єдину голу лампочку під стелею.

«Кинути її сюди — то помста її батьків», — шепнув Розбишака, киваючи на великі накладні вії та яскраво розмальовані червоні нігті, наклеєні поверх справжніх, подряпаних та погризених.

Арахісів палець тим часом розпрямився й тепер вказував просто на них усіх. Кінчик пальця мандрував від одного до іншого, поки геловінський голос декламував: «Любить… не любить, любить… не любить».

Тієї ночі ніхто не спав. Після вечері кожному дали випити склянку шоколадно-молочного шейку, здобреного сиропом з іпекакуани[260]. Командор навіть таємниці з рецепту не робив. Отож усі проковтнули те, що «лікар прописав» і сіли переглядати копію «Сталевих магнолій»[261] по телеку у фойє свого поверху. З терапевтичною метою, як було сказано. Ще до того, як «склеїли» Джулію Робертс, Паця Пірат з гучним «як» вивернув уміст свого стравоходу під ноги на лінолеум. «Яка кака», — тільки й пробекав він. Розбишаку вивернуло просто під час весільної вечірки: пінні хвилі моря шоколадної насолоди виплеснулися на берег без будь-якого штормового попередження. А от як Олімпія Дукакіс лається з Ширлі Маклейн — ніхто вже й не почув: занадто вже завзято всі віддалися більш невідкладній справі — сироп бив фонтанами вже звідусіль. Ось чому, коли невтішна Саллі Філд стояла біля могили своєї доньки, геть увесь вестибюль був свіжовимитий суцільним шейком.

Зараз, уже у спальній палаті, вони загорталися в ковдри та переверталися з боку на бік, намагаючись заснути. У палаті було темно, хоч в око стрель, але сон не йшов. Хоч і під ковдрою, та Кевін трусився всім тілом. Отруйний сморід підвалу забився навіть у пазухи носа, і витравити його звідти не міг і кислий запах блювотини. За два ліжка від нього Червона Квасоля хлюпав носом у подушку.

Голова тріщала. Кевін вислизнув з-під ковдри та поповз до вікна. За вікном було по-зимовому холодно, і на склі з цього боку налипла паморозь. Підвівшись навколішки, Кевін притулив хвору голову до вікна. Остудивши лоба, у темряві Кевін почав думати ясніше: ох, не тією дорогою вони пішли… От навіщо йому було брати гору над батьками? І що ж він накоїв задля того, щоб відчути їхню батьківську любов?! Та, накоївши одне, він постав перед імовірністю того, що, прагнучи переконати всіх у своїй нормальності, доведеться вчинити ще страшніше. Хоча жевріла надія, буцімто кривда, яка більша за всі попередні, ще може виправити становище.

Щоб викинути спогади з дурної голови, Кевін пробурмотів: «Прокляття!» Він сказав це вголос, і це слово повисло в темряві в сторожкому мовчанні. Назавтра очікувався новий похід до підвалу. Нове побачення з Бетсі-річчю.

Та то завтра. А ще сьогодні дехто встиг сказати своє вагоме слово. Вумник. Мовчав-мовчав і раптом простогнав з тугою неминучості: «Ми всі тут у руках старого маніяка». Трохи помовчав, вичікуючи, може, хтось «клюне». Не дочекався. «Я маю на увазі не Господа Бога, а найсправжнісінького старого маніяка».

З іншого ліжка почувся голос Джаспера: «Треба якнайшвидше надіслати звістку рідним — розповісти про все, що тут коїться».

«Як?!» — вихопилося в Кевіна.

Тут утрутився Паця Пірат: «Еге ж, а він скаже, що ми брешемо, бо таким чином намагаємося відкараскатися від лікування».

Упнувшись поглядом у темряву за вікном, крізь стислі зуби Кевін процідив: «Мабуть, прощавайте, мої двадцять штук».

«А мені параду на власну честь не бачити, як власних вух», — білугою проревів Кит мол.

На те Вумник лише сплюнув: «Їпати твій парад! Ми будемо робити все, що накаже маніяк! Інакше моїм батькам доведеться гнути горба тільки на нього до кінця своїх днів».

Червона Квасоля тільки носом шмигнув: «Але ж я не хочу їпати нікого, мертвого та ще й препарованого!»

«Їпати вас усіх, скиглії! — почувся в пітьмі голос. То був голос Розбишаки. Той голос аж ніяк не нагадував голос шістнадцятирічного підлітка, якому випало ділити палату з тими, хто досі замість того, щоб ходити до вітру ще й досі ходив під себе і мав очі на мокрому місці. Цей голос пролунав рішуче. У ньому не було остраху. То був голос людини дій. Такої, як командир, що збирає своє військо. — Є дещо набагато важливіше, що ми маємо врятувати».

Кевін отримав цілу низку листів. Вони були від матері. Мати писала, що тато просто вбиває себе, заробляючи гроші на покриття отих щотижневих рахунків від шпиталю. Вона шкрябала свої листи нашвидкуруч на відкритих листівках із друкарським написом: «Одужуй!» В одному з таких листів вона поскаржилася, що батько якось після роботи просто впав. Вона описала те, що сталося з батьком, як «кардіологічний епізод», а в її устах це мало означати «розбите серце». На завершення вона щоразу благала його слухатися Командора та бажала найскоріших успіхів у лікуванні.

Містер Клейтон писав значно рідше, але саме з його листів Кевін довідався, що місіс Клейтон пішла водночас на дві праці на неповний робочий день. Одна робота — офіціанткою. Інша — прибиральницею у готелі. Тато нарікав, що кожного вечора, коли вона повертається з роботи, падає на стілець і тільки плаче, дивлячись на свої опухлі ноги з натертими до крові водянками.

Зі свого боку Кевін не знав, про що й написати, щоб його не затерли командорські цензори. Зате легко було уявити щотижневі звіти, які шпиталь надсилав рідним. Ці звіти слугували єдиній меті: висмоктати з рідних усю кров до останньої краплі.

Окрім них, у будинку мешкали й інші хлопці. Більш того, судячи з гуркоту, який ті вчиняли, коли бігли на їдло, у тутешній в’язниці утримували цілий натовп, та ще й не один. От тільки під час прийому їжі та прогулянок мешканці шостого поверху були відокремлені від інших. У ясну суху погоду з великого вікна поруч зі своїм ліжком Кевін мав змогу роздивлятись інших, що гуляли на баскетбольному майданчику. Оті інші, якщо підшукати годяще слово, виглядали якимись занехаяними абощо. З-під заношених штанців, на яких оторочка давно обтріпалася до стану бахроми, стирчали голі гомілки. А на сорочках, якщо такі були, між манжетами та п’ятірнею завжди виднівся чималий відрізок голої шкіри. Загалом, вони виглядали так, ніби «сиділи» тут уже давно і давно вже зі своїх манатків повиростали. Замалі футболки, що аж тріщали на грудях, та джинси, протерті на колінках до дір, змушували припустити, що носії їх потрапили сюди щонайменше рік тому…

Одного дня Кит мол. симулював головний біль і домігся того, що охоронець супроводив його до медичного пункту. Повернувся ж він з очима аж скляними від потрясіння. «Ви тільки не бийте мене, — прийшовши до тями, мовив він, — я лише посланець, тому без рук».

Про що він довідався від медсестри, стисло можна передати таким чином: кожна свіжа партія хлопців поступає на верхній поверх. За кілька тижнів, коли вони звикають до короткого налигача, їх переводять до загальної популяції. Про лікування як таке годі було й думати. Про всяк випадок вона тримала аспірин і щедро відпустила у простягнуту долоню Кита мол. аж дві таблетки. Наостанок побажала йому скорішого пристосування. Усе одно нікого з тюр… тобто шпиталю, достроково не виписували. Принаймні, останні кілька років поспіль. Тільки коли хлопцю мине вісімнадцять, з’являється надія, що його визнають таким, що спокутував своє минуле. Отже, ті хлопці, яких вони бачили з м’ячиком біля корзини, потрапили сюди, коли їм виповнилося по тринадцять, а декому з них — і того не було.

Тепер для Кевіна все стало на свої місця. «Півникова ферма» була не чим іншим, як дійною коровою. Вона приносила неабиякі бариші усім, хто тут працював. І не дивно, бо вона ощасливлювала цілі родини, щоправда не раніше, ніж доводила їх до злиднів. Церковні конгрегації з усієї країни збирали кошти на девіантів так, як колись збирали на місіонерів у далекі країни. А Командор зі своїми медсестрами та охоронцями були всі заодно: усі вони були спільниками.

Кевін замислився: а чи може хлопець виступити позивачем у судовій справі? Вийти на свободу, дати свою історію ЗМІ… Після звільнення він міг би так і вчинити: подати до суду за викрадення чи примусове затримання проти його волі. Було лиш одне «але»: доведеться визнати, що всю свою «збоченість» він вигадав від початку й до кінця, а потім оманою ще й шантажував рідних. Звісно, навряд чи вони з того зрадіють… До того ж суддю, чи присяжних, чи хто там у них, нічого не коштуватиме переконати, що такий хлопець, як він, міг бути просто яким-небудь мстивим невиліковним рокгадсоніанцем, що закидає безглузді звинувачення. У такому разі в очах суду є слово закінченого малолітнього брехунця, котрий, втім, і сам це визнає, проти чесного слова шановного наставника в особі Командора. А на додаток є ще й ті численні папери, які Кевін сам охоче підписав.

Отже, очевидно, що найліпшим виходом з його становища було слухняно відбути термін і вийти звідси героєм. За такого розкладу перемога ставала більш віддаленим майбуттям, проте майбуттям безсумнівним. А коли так, то залишається тільки гідно використати час до звільнення: повчитись абощо? От недарма ж, щоб пом’якшити удар, лікарка натякнула Киту мол., що хлопці за їхньою програмою завжди одержують із SAT вище ніж 1400 балів.

Кожен наступний відтинок коридору за відчиненими дверима був занурений у пітьму. Та перший же крок у темряві відстежували автоматичні датчики руху, які вмикали світло. Тиша стояла така, що Кевін чув мікроскопічне потріскування флуоресцентних ламп до того, як вони вмикалися на повну.

Усю групу зібрали вести до підвалу, і зараз вони переходами спускалися за охоронцем нижче й нижче. Розбишака плентався у хвості, перешіптуючись із Кевіном. Томас іспанською мовою лаявся з Пацею Піратом, бо той, наступаючи йому на п’яти, зробив те буквально, віддавивши йому задник черевика. Тому Томас відстав, аби знову взутися.

«Хотілося б знати, як вона померла», — прошепотів Кит мол.

«А звали її зовсім не Бетсі», — міркуючи про своє, відповів Розбишака.

«Ти знав її?» — здивувався Вумник.

Розбишака кивнув і додав, що вона ганяла на байку. Звідти й шрам на нозі. Та одного разу не вписалася в поворот. То було на останньому колі. Занадто швидко увійшла у віраж. В умовах того треку це виявилося смертельним. Смерть за крок до перемоги. Численні ушкодження внутрішніх органів. Усе це він розповів із якоюсь чужою посмішкою.

«Вона… була твоєю дівчиною?», — здогадався Паця Пірат.

«Вона була відчайдушною засранкою», — відрубав Розбишака.

Тим часом Кевін вивчав власну руку. Він читав по ній своє життя. Крізь напівпрозорі нігті він бачив рожеве — саме такою була його шкіра, коли він був іще немовлям. Кожен ніготь можна було розглядати, як маленьке віконце в минуле. Мозолі ж, навпаки, вказували на неминучу старість і смерть. Коли він помре, його шкіра, мабуть, буде вся загрубіла і жовта, наче той мозоль. Долоня була свідченням щодо швидкоплинності часу. Дивлячись на відмінність між своєю дитячою шкірою та шкірою змертвілою, Кевін вирішив: поки ти живий, не можна гаяти жодної хвилини.

Спонукувані Командором, усі скупчилися навколо залізного столу. Не встиг він, відкинувши маслянисту поліетиленову плівку, задерти спідницю та висмикнути нитку з одного зі швів, як Кевін був тут як тут, удаючи з себе помічника. Він одразу ж заходився здирати бинта з зап’ястка, принагідно дивуючись, які ж недівочі у неї мозолі. Так само як і м’язи на руках. А от там, де він очікував побачити на зап’ясті під бинтом страшний поріз, шкіра, на подив, виявилася чистою — ані подряпинки. Безбарвна, але цілісінька. І навіть те, що на перший погляд здавалося синцем, у ході подальшого розмотування бинтів виявилося не чим іншим, як татуванням. Чорнильна пляма на внутрішній поверхні зап’ястка нагадувала метелика.

Придивившись, Кевін вирішив був, що вона-таки більше схожа на такий собі дивний хрест. Проте уважніший погляд переконав його: то була двосічна сокира.

Наче в театрі, Командор приглушив світло. Витягнув з кишені штанів якусь річ. Річ, схожу на сигару, тільки коротшу. Натиснув на «сигарі» кнопку. Пристрій кинув на підлогу червону цятку. То була лазерна указка. Червону цяточку Командор спрямував просто на тьмяні безкровні нутрощі Бетсі. «Так зріть же славу яєчника!» — урочисто проголосив він, переводячи цяточку на нічим не примітний бугорок.

Кевін та Розбишака мовчки спостерігали за тим, як Вумник стягує пов’язку з її шиї. Тут усі й побачили, що її волосся — насправді перука, під якою жодної власної волосини не було. Просто виголена голова. А от під пов’язкою на шиї Кевін побачив іще одне тату. То було слово. Темно-синя пляма виявилася літерою «Р». Друга була «о». А третя — «з». На хвильку здалося, що має вийти «Роза», але наступна буква виявилася буквою «б». Виведене готичними літерами, усе слово читалося «Розбишака».

Саме тоді Розбишака й упав. Хоч яким крутим він здавався іншим хлопцям, а коліна йому підломилися, ноги закрутилися, як пружина, і він опустився на бетонну підлогу.

Командор поклав указку та кинувся на допомогу.

Тільки-но Розбишаку примостили на стілець і дали йому склянку води, як Командор знов повернувся до своїх яєчників, та от біда — указка зникла. Він чомусь поліз до грудної порожнини, сунув пальця за селезінку й пошукав за легенями — нічого: указка зникла, як і не було.

Так само як і кожної попередньої ночі, Кевін виліз із ліжка. Після відбою він чекав, доки начальник нічної зміни поставить поверх на блокування. Поки вщухне скрипіння його тенісних капців і брязкіт ключів. Щоб увімкнути світло, тут треба було мати ключ. А щоб перепрограмувати термостат, треба було мати інший. Бо задля того, щоб усі лишалися в ліжках під ковдрами, охоронець вимикав на ніч опалення. За годину в старій будівлі було холодно як у льосі. На поверсі було хоч око виткни — до того темно, що й відеокамера не допоможе. За вікном Кевін теж нічого не бачив — ніч та й годі. Він подмухав на обмерзлу шибку й розчистив пальцем у паморозі дірочку. Потім сперся ліктями на підвіконня та стиснув руки долонями разом перед підборіддям.

Якби його на цьому спіймали, він міг би сказати, що, буцімто, молиться. Його молитви складалися з клацання — простих, подвійних, потрійних і так далі «клац-клац-клаців». Одночасно з «клацами» спалахував крихітний червоний лазерний промінчик, і Кевін спрямовував його туди, у темряву за вікном, де, як він сподівався, ще десь крилися рокгадсоніанці. Він начебто підморгував їм короткими й довгими спалахами червоного лазерного ліхтарика. «Ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті».

Розбишака тихо вибрався з ліжка і підійшов до Кевіна. Прошепотів: «Гарна робота!»

Десь там, невідомо точно де, їх коротке послання мало впасти в око пікетникам, наче полискування лазерного прицілу гвинтівки.

Так, ніби це запитання нічого не значило, ніби це не було найважливіше запитання, Кевін спитав: «Ти був її хлопцем?»

Розбишака примружився, натужуючи зір. Теж подихав на скло, протер його долонею: «Не зовсім».

А Кевін усе собі клацав і клацав. Передаючи сигнал SOS. Зблискуючи барабанним дробом швидких тире та заїкуватих крапок. Сподіваючись, що батарейки не сядуть.

«Бойскаутів-вовченят[262] вчать не тільки дупу підставляти, а й ще дечого», — похвалився він.

У певному сенсі це виглядало наче невелике молитовне зібрання: Кевін і поруч нього Розбишака, обидва укляклі. З іншого боку від Кевіна навколішки опустився Вумник.

А коли навкарачки до них добувся Кит мол. і теж пристроївся біля вікна, упершись ліктями в підвіконня, цей бік кімнати вже являв собою повне зібрання місцевих збоченців.

Томас — він стояв навколішки поруч із Вумником — прошепотів: «Чуєш, Розбишако, то було найфальшивіше зомління, яке я тільки бачив на своєму віку…»

«Але ж воно спрацювало, чи не так?» — так само пошепки відповів Розбишака.

«Стуліть пельку! Обидва!» — прошепотів-гримнув на них Кевін. Він робив усе, що в їхніх силах, аби привернути хоч чиюсь увагу. Він танцював танок червоних цяточок-ельфів на темних стежинах, посипаних гравієм. Він клацав і клацав своє «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті», підморгуючи скритим у темряві рокгадсоніанцям з надією, що хоч хто-небудь з них вміє читати морзянку.

«А що ти їм там кажеш?» — туманячи скло своїм диханням, прошепотів-спитав Паця Пірат.

«Скажи їм, — прошепотів-наказав Джаспер, — що ти — активний, задовольниш кого завгодно!»

Кевін цей наказ проігнорував.

Не зустрівши спротиву, Джаспер не вгамувався: «Або натякни, що дупа в тебе аж димить від пристрасті».

Кевін кинув на нього недобрий погляд.

«Або якщо їх це зацікавить, — додав Томас, — ми їм не тільки пальця в дупу запхаємо, а й усю руку по самий лікоть».

Жарти жартами, а насправді ніхто й гадки не мав, що саме вони шукають і на що їм сподіватися. Вони шукали, аби шукати. Кевін змістив кут. Зачекав і знов послав свій «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті» закодований сигнал.

«Нас спіймають», — прошепотів Вумник. Усі затамували подих — у темряві чулося брязкання ключів. І скрип кроків на сходах.

Та, перекриваючи сторонні звуки, наостанок почувся ще шепіт-застереження Кита мол. Він заприсягся, що увімкне пожежну тривогу, якщо вони стануть між ним та його великим поверненням додому.

Наступного ранку Кевін ледь тримався, аби не закуняти тоді, як Командор, сунувши руки в латексні рукавички, на двох пальцях показував, як треба входити в Бетсі. Поки що в теорії. Витягнувши пальці, він дістав ножиці — такими зазвичай послуговуються кухарі для нарізання курки. Одним клацанням він перекусив хірургічну нитку, що скріплювала шов в інтимній зоні Бетсі, акуратно оминаючи клітор. Не з’явилось ані краплі крові.

Кевін глипнув на Розбишаку — той стояв за крок від нього, схрестивши руки на грудях. Потім Розбишака підвів руку до голови, розгрібаючи пальцями масне волосся. Відчувши на собі погляд Кевіна, він насупив брови.

Кожному було б мулько, вирішив Кевін, якби йому випало дивитися, як малолітні збоченці зібралися розчленувати когось, кого сам ти колись кохав. Навіть якщо кохання вже померло. Не сказати, щоб він зовсім був позбавлений такої риси, як співчутливість, проте він іще був у тому віці, коли чужий біль, якщо й викликає якесь почуття, то, скоріш за все, збентеження. У його віці лише власний біль сприймався як справжній, тому йому було навіть соромно за Розбишаку. Втім, про всяк випадок, Кевін вирішив більше не дивитись у його бік — хтозна, що в голові у того виблядка. Весь його попередній досвід спілкування зі шкільними задираками підказував йому, що лють та біль завжди знайдуть собі вихід, і йому не кортіло опинитися в них на заваді, коли це станеться.

Тимчасом Командор дістався вже й до сечостатевої діафрагми, яку йому довелося прорізати зусиллям обох рук. Вивернувши вагінальну порожнину, він відкрив її аж до шийки матки, показуючи, де збирається сперма у верхньому її кінці. Над нутрощами увесь час висіла в’язка мутна імла. «Формалін», — одним словом пояснив Командор і, склавши паперовий рушничок кілька разів, промокнув димчасту рідину. «Саме вимочування в формальдегідному розчині врятувало Бетсі від гниття», — послався він на науковий досвід. Утім, нічого нового, навіть для Кевіна, він не відкрив. А от та каламутно-молочна рідина, яку він насправді вимокнув, була зовсім не формальдегідом, і кожен із присутніх хлопців це знав.

Подробиці цієї каламутної справи ще випливуть на світло у суді, який неминуче відбудеться. Якщо стрибнути своєю уявою на півроку вперед, можна легко побачити, як кабельні канали влаштовують цілодобову трансляцію судових слухань, де в центрі уваги він, Кевін, який дає свідчення і щодо лазерної указки, і щодо загадкової сперми у підвалі. Він не приховуватиме нічого: ні про пустельних щурів, ні про дівочий труп у глибокому підземеллі. Поруч із ним, для кращої картинки, стоятиме його подруга. Точніше, більш-менш подруга. Це вже привід для окремих дебатів. А от що буде видно й без усяких дебатів, то такий незаперечний факт, що вона вагітна.

Уже сплинув тиждень відтоді, як Кевін уперше надіслав «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-тітнув» світлом у вікно, але відповіді все ще не було. Поряд із ним навколішки зостався лише Розбишака.

Йому Кевін і виклав свою пробну ідею. Пікетники коло центральної брами, як на нього, були своєрідним еквівалентом протестувальників біля тих клінік, де роблять аборти. Рокгадсоніанці намагаються зупинити тих, хто воліє потрапити сюди, так само як доброзичливці зупиняють усіх, хто планує вбивство ще ненароджених дітей. Іронія становища полягала у тому, що врятовані таким чином діти потім потрапляють до рокгадсоніанців.

«От чого я не розумію, — знизав плечима Кевін, — звідки таки ворожнеча між тими, хто виріс у лоні церкви та виховав дітей, які бажають стати на путь “гомо”, і голубими геями, що виховали дітей, котрі прагнуть взаємин з протилежною статтю і, врешті-решт, дітей. Як на мене, між ними законна нічия».

Розбишака скосив очі у напрямку брами. Протер більшу дірку в паморозі для кращого огляду й мовив: «Ніхто й ніколи не звав її Бетсі. Тільки батьки».

Розмова й далі точилася в термінах повного непорозуміння. «Ти тільки уяви, — мовив Кевін, — що для них були оті уроки сексуального виховання! Корисної інформації — нуль! — уїдливо кинув він і ще раз повторив: — Нуль!» Аби Розбишака відчув пунктуацію, яку він вклав у кінець речення, він навіть тицьнув його у плече: «Для них сексуальне виховання було чимось незбагненно дурним, на кшталт місячника історії чорношкірих[263] для білих учнів»…

«Її справжнє ім’я, — мовив Розбишака, — було Шкура[264]».

Кевін уважно слухав. Він не знав, до чого ця вся розмова. І не міг здогадатися, куди вона заведе. Він вів своє, намагаючись, аби кожне його слово лунало вагомо і було почуте. Погрожуючи пальцем темряві за вікном, яка оповивала в’їзну браму, він заявив: «Упродовж перших ста років американської історії незаконним вважалося навчати чорношкірих грамоти. Чому ж тепер є люди, які глузують з них, мовляв, ті все ще репані?!» Надихнувшись своїм красномовством, Кевін із чорних перекинувся на голубих: «Ми відмовляємо їм у праві створювати власні сім’ї і водночас докоряємо за те, що вони погрузли у гріху». За промовою Кевін, однак, не забував відбивати своє «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті» в невідомість.

Від відчуття невідомості, що таїлася в ночі, вони надовго замовкли.

Тишу порушив Розбишака. Голос його був придушений від праведних роздумів. «А от уяви… уяви, що все, що ти знаєш про близькість… ти взнав не від рідних і не від учителів, а від незнайомих тобі людей у громадській вбиральні на автобусній станції компанії “Ґрейгаунд”[265]»?..

А Командор за кілька днів уже допався й до грудей. У темному підвалі на очах у мешканців шостого поверху він клацнув своїми ножицями, розрізаючи шви та стягуючи шкіру, як з бейсбольних м’ячів, тим самим відкриваючи на загальний огляд те, що зветься жировими відкладеннями та залозами. Позбавлені природного покриття, вони виглядали якось не так: це як у бейсболі — вщент розквасити м’ячика з кінської шкіри, пославши шкіряного за межі стадіону, і при цьому зробити потужний «хоум-ран». Попутно він показав молочні альвеоли… міоепітеліальні клітини… молочні протоки — словом, порушивши все загадкове та еротичне, що Кевін тільки малював у своїй уяві, коли мріяв відважно занурити голову між двома охіренними цицьками і зробити «моторку», тобто сказати «бр-р-р».

Розбишака стояв настільки далеко від столу, наскільки дозволяло приміщення, і дивився кудись убік. Інколи він п’ятірнею пригладжував масне своє волосся, відкидаючи його назад. Цей жест не залишився поза увагою Кевіна, і раптом він помітив дещо цікаве: тату на зап’ястку Розбишаки як дві краплі води було схоже на тату, що він бачив на зап’ястку мертвої дівчини. Цієї Шкури.

Так чи інак, усі інші перебували в доброму гуморі. Тим паче що розляглися чутки, ніби на вечерю всім дадуть по піці. У загальній веремії веселощів, що охопили хлопців, Джаспер, переплутавши, поліз до сигмовидної кишки замість дна матки. А Червона Квасоля, дочекавшись, поки не дивиться Командор, дістався склепіння піхви, яким жартома й дав ляпаса Китові мол. Усі зайшлися реготом, усі, крім Розбишаки.

Тієї ночі, наодинці з Розбишакою, Кевін спробував пояснити свою загальну теорію про батьків. Почав з питання: «Знаєш, що таке маніакально-депресивний синдром?»

Розбишака не відповів, отож Кевін повів далі: «Мені здається, що мама й татко самі підштовхнули мене до того, щоб я їх водив за носа». Рука його знала своє діло напам’ять. Постійний потік «крапка-тире крапля-тире-крапка-крапка» ні разу не припинявся, поки Кевін наводив аргументи на користь цієї своєї заяви. Малою дитиною, говорив він, варто було лише сходити не в штани, а в туалет, і батьки розсипаються в похвалах. А бо ж гахнешся головою чи прокинешся серед ночі від кошмару — і від тебе не відходять і на крок, жаліють, панькаються як з писаною торбою. І ти купаєшся в їхніх жалощах і побиванні. Але що старшим ставав Кевін, то важче виходило удостоїтися від батьків уваги. Тепер мало було принести додому відмінну оцінку за контрольну чи іспит. Чи, навпаки, незадовільну. Тепер, хай які події відбувалися в його житті: гарні чи прикрі, вони навряд чи служили підставою для відгуку з батьківського боку.

І так було не лише з ним. Бо серед своїх приятелів та знайомих Кевін запримітив одну тенденцію: що менше батьківської уваги їм випадало, то вагомішими ставали їхні злети та падіння. Аніяка звитяга не була тепер достатньо втішною. Аніяка поразка — надто вже принизливою. Всі знайомі хлопці та дівчата обернулися на гротескні карикатури на самих себе. Хлопці, які раніше всіх смішили-веселили, перетворилися на просто нікчемних фіґлярів і кривляк. А дівчата, котрих іще недавно ти вважав за миловидих, якось надто швидко обернулися на вередливих королев краси.

Кевінові батьки були не кращими. Своєю байдужістю вони штовхали його на те, щоб будь-яку проблему роздмухувати до масштабів стихійного лиха чи переламного кризового моменту, перш ніж зважати на неї. Кожен успіх Кевін мусив роздимати просто-таки до гігантського розміру, перш ніж вони його помітять. Через батьків усе його життя обернулося на потворну карикатуру. Позаяк для них середини не існувало. Як і не існувало такого поняття, як «задовільно» чи просто «нормально». Так він став і ненормальним.

Розбишака знай собі все мовчав. А в палаті було аж так темно, що Кевін не міг сказати напевне: спить той чи ні. Ну, й нехай. Це не надто вже й важливо: спить той чи не спить. Кевіну треба було виговоритися.

Тож він розповідав далі: «Я ухвалив рішення, вперше в житті, бути скрізь справжнім «відмінником». Заради додаткових кредитів підніму криву успішності, стану справжнім підлабіабузником, ба навіть у траханні я буду попереду всіх».

На завершення, коли власне вже виговорився, Кевін наважився на сповідь: «Бачив отих малят, біля воріт у клініку?» І відтак розказав про Мінді Тейлор-Джексон. Розкрив правду про «порш». І нарешті видав: «Одне з цих малят моє».

Вслуховуючись у тишу, Кевін чекав на відгук. Сподівався, що Розбишака переб’є його, а може, й змінить тему розмови. «Принаймні одне, — сказав він. — Якби ти мав бінокль або, краще вже, телескоп, ти б помітив немовля, схоже на мене».

І Кевін розповів про них з Мінді. Про те, що вони одне одного кохали. Як йому краялося серце щоразу, коли її відправляли народжувати до якогось пологового будинку. І Мінді, думає він, зараз за ним скніє.

І листи його мами свідчать про те саме. Мама писала, як Мінді на «порші» на колесах із хромованими шпицевими дисками, наче очманіла, ганяє стрімголов містом. Потайки від усіх вони з Мінді розсудили, що з двадцятьма тисячами баксів вони змогли б почати нове життя разом.

Розбишака вирячився на Кевіна й ошелешено спитав: «Виходить, ти — татусь?»

Кевін кивнув головою. При тому, що його рука з указкою без упину посилала крапки-тире, він розповів про своїх близнюків, які мають народитися за два-три місяці, і роз’яснив: «Ось і виходить, що мені не можна тут нидіти аж до того, як виповниться вісімнадцять».

Розбишака посміхнувся, мовляв: «Хай тобі грець!» І додав: «Якщо вже пішла така пиятика…»

Кевін чекав. Він аж зрадів, що Розбишака не спить.

А той засміявся пошепки. Беззбройним і топи-кригу сміхом. «Хочеш — вір, а хочеш — ні, але я-таки “гомо”». Він почухав потилицю. «Але це зовсім не те, що ти думаєш». Знову ж таки по складах, щоб дійшло, він мовив: «Я — дів-чи-на!»

За словами Командора, Шкура була лесбійка. Він усе ще називав її «Бетсі». Він дратувався й лаявся, твердячи, що вона згрішила занадто багато та по-всякому, аби Господь зволив прийняти її. Батьки Бетсі пожертвували її тіло клініці, бо вони хочуть спасти її нечестиву душу. Кевін підозрював, що в цій історії ще дещо криється, а от що… Командор — ані пари з вуст.

Він підозрював, що тут замішана помста. Навіть у тьмяному світлі підвалу він бачив, що на тілі Шкури були ямки, у вухах і язику, в сосках і статевих губах, із проколами для пірсинґу, хоча прикрас там більше не було.

Командор поглянув на стіл; його жовті очі наповнилися жалем за чимось дуже далеким від спокути. За словами Розбишаки, у них зі Шкурою був роман — найпалкіший від часів Елеонори Рузвельт і Лорен Гікок.[266]

Вони разом були завсідницями пікету під воротами «Півникової ферми». Вони разом мандрували пішки Стежкою Тихоокеанського хребта[267]. Татуювання на його зап’ястку… її зап’ястку… зап’ястку Розбишаки, як вона пояснила, то був лабріс[268]. Двосічна сокира, з Криту часів мінойської цивілізації. Лабріс — символ матріархальних культур.

Коли Шкура померла, Розбишака переконала літніх чоловіка та жінку прикинутися її батьками і вдавати, буцімто вона є їхнім сином. З їхньою допомогою Розбишака й прокралася в клініку, щоб отримати тіло своєї втраченої коханої. Просто епічні пригоди з грецької міфології, та й годі.

У Кевіна Клейтона від цього плану аж дух зайнявся. Оце — геройство! Й подумки він уявив, як б’ється за те, щоб визволити Мінді. Та вона була немов забута дрібничка, щось таке, що колись мало над ним владу й від чого голова враз і негайно йшла обертом, так що землі під ногами не чуєш, але тепер ця влада втрачала над ним силу.

На п’ятому тижні вони майже втратили всяку надію. Навіть світло лазерного промінця потьмяніло. Та Кевін і далі чатував ночами. І тільки Розбишака підтримувала йому компанію. Тим часом як решта ніжилася в теплих постелях; від постійного стояння навколішки Кевінові боліли коліна. Його руки тремтіли від холоду, та він відправляв послання невідомому, сигналячи тире-два-тире-крапка-три крапки та покусуючи, щоб не заснути, власного язика. І хай його плоть виснажилася, та віра його залишалася непохитною.

Вони сиділи в пітьмі, надсилаючи повідомлення, і Кевін ділився з Розбишакою планами на те, як він витратить свої двадцять тисяч. Він вирветься звідси, і вони з Мінді втечуть світ заочі. І поїдуть туди, де заходить сонце, і десь там на заході знайдуть «гніздечко», щоб оселитися. Їхня головна мета — народити та ростити цих близнюків.

Коли Розбишака не відповідала, Кевін і сам замовкав. Цілісінькі ночі, удвох у темряві, розмови — це йому нагадувало дещо. Дещо зі школи. Одну книжку. Про старі часи, про хлопчика, який утік з дому, та про збіглого раба. Вони ще на плоту сплавлялися по Міссісіпі. Не книжка, а нудьга нестерпна. Усе, про що розпатякував невільник-утікач, не мало жодного сенсу. Як на Кевіна, той раб був просто неграмотний бовдур.

Задля сміху він розповів Розбишаці про свій фортель з пустельними щурами. Хто-хто, а вона мала б лягти зі сміху.

Та Розбишака лише прикро зиркнула в його бік і презирливо відкопилила губу. І похитала головою, ніби вибачала йому його необізнаність.

Кевін набрався відваги. Не дивлячись Розбишаці у вічі, він запитав: «А ти не боїшся потрапити до пекла?» При цьому він не припиняв відправляти в невідомість світлові сигнали азбукою Морзе. На плаву в океані ночі.

Розбишака позіхнула: «Спробуй зрозуміти мене правильно, гаразд? — Вона пригнічено всміхнулася: — Та для мене потрапити до пекла, однаково що опинитися в раю і бути змушеною удавати решту вічності, що я така сама, як ви».

По обіді вони копирсалися в нутрощах Бетсі. Нутрощах Шкури. Тепер від усвідомлення того, що раніше це був хтось реальний, колупатися в її тельбухах було значно важче, принаймні для Кевіна. Оце тепер майже всі шви, накладені на її тулубі, були зняті. Її тіло, за винятком голови, виглядало дещо сплющеним і немовби трохи розпливлося. Нагадувала вона зараз підстилку з тигрової шкіри. Вигляд самої лише незайманої голови, навколо якої кружляють кімнатні мухи, нагадав Кевіну епізод із ще однієї книжки, яку вони повинні були читати за програмою. Щось про школярів, котрі через авіакатастрофу опинилися на безлюдному острові без жодних засобів до існування[269]. Щось таке, що з власної охоти читати не схочеш, та мусиш. Після того як по цій повісті написали тести, єдина подробиця, яку Кевін міг згадати, були чорні мухи і пара зламаних окулярів. На сьогодні він був єдиним пацієнтом клініки, котрий знав про Шкуру та Розбишаку і їхнє багатостраждальне кохання, що народилося під нещасливою зорею.

Шкура перетворилася на руїну. Розвалище органів і подібної всячини, шкарубкої й консервованої. Серце і шлунок, усе перемішалося. Наприкінці занять Командор збирався влаштувати їм іспит з анатомії. Ті, хто навчалися тут раніше, написали на кількох органах шпаргалки. Печінку розпізнати було за іграшку, але хтось незмивним фломастером підписав «селезінка» на одному слизькому й непоказному шматкові. Іншим почерком на іншому шматку було нашкрябано: «Підшлункова залоза».

А на передній стінці черевної порожнини Шкури чиясь невловима рука надряпала «Тут був Реймонд» — і дата, двома місяцями раніше.

Головоломкою стали чотиризначні числа, написані в різних важкодоступних та глухих закутках. Так, число 4-1-7-9 було на задній поверхні сечового міхура. Число 2-8-2-6 — за її серцем. Кевін не розумів, що вони означають, але помітив, що Розбишака повторює їх, бурмочучи собі під ніс.

Однієї ночі, десь на шостому тижні їхнього перебування в шпиталі, батарейки у Кевіна сіли. Розбишака не вагалася й миті. Зараз же розбуркала Вумника і зажадала батарейки з його наручного годинника. Вумник спросоння запитав навіщо, і Розбишака криком зашепотіла: «Щоб нас звідси витягти, дурню!»

То був чи не найтихіший бій навкулачки в історії людства. Мовчки й немилосердно вони гамселили й душили одне одного, нишком і запекло вовтузячись на підлозі. Удари кулаками глушили їхні фланелеві піжами. Беззвучно юшила кров з їхніх розквашених носів.

Двічі тіло Вумника обм’якало, і він, здавався, переможеним. Та щоразу, як Розбишака бралася розстібувати браслет його годинника, він збирався на силі, схоплювався на носки і далі відбивався. Тоді ворожі сторони заходилися лупцювати одна одну ліктями та коліньми. І лише після того, як Розбишака добряче довбонула Вумника закривавленою головою, той більше вже не зіп’явся на рівні ноги.

Переможниця стягла годинник з його зап’ястка та відкрила задню кришку. З оскаженілим поглядом, у якому читався виклик всякому, хто посмів би стати їй на дорозі, вона вивалила батарейки так, неначебто видобувала кулі з барабана револьвера. Перезарядила лазерну указку і без зайвих слів віднесла її Кевіну до вікна. За три ночі по тому Розбишака розбудила-розштовхала Пацю Пірата і зажадала батарейки з його портативного ігрового пристрою Game Boy. Маючи наочний приклад Вумника і споглядаючи його синці під обома очима, Паця Пірат не став чинити опору і віддав батарейки без бою.

Усі казали Кевінові, що він з’їхав з глузду, але той стояв на своєму. Не припиняючи свої «крапка-шапка-жабка-тире-горох пре», він шепотів-туркотів їм лекцію, що робити щось божевільне краще, ніж нічого не робити взагалі. Він шепотів-освічував їх промовою, що краще, мовляв, вже робити щось марне, ніж визнавати, що ти — немічний і безпорадний.

Кевін стояв навколішки на краю нічного безмежжя, спираючись ліктями на підвіконня. Стиснув обидві руки разом біля підборіддя. Бурмотячи собі під ніс слова, він надсилав і надсилав свою звістку. Це був закодований сигнал SOS до цілковитого незнайомця, якого, можливо, навіть не існує. Він намагався вступити в контакт із казна-яким таємничим кимось, якого ніхто не бачив і не чув.

Через сім тижнів без сну, Кевін був ні живий, ні мертвий, але твердо стояв на своєму. А з темряви так досі й не прийшло жодного, хай і слабкого, проблиску у відповідь. Він виглядав як несосвітенний бовдур, та рішучості не втрачав. Перед самим світанням Кевін, надто зморений, аби стояти на чатах, важко зсунувся долі. Все ще стискаючи в підпухлих та закляклих пальцях лазерну указку, від зневіри у власній силі він стиха заскавучав.

Це скиглення розбудило Розбишаку, яка нишком вилізла з теплої постелі, волочачи за собою ковдру. Огорнула в неї впалого вартового і, розтиснувши його заціпенілі пальці, видобула указку.

«Що повідомляти?» — пошепки запитала вона.

«Крапка», — прошепотів у відповідь Кевін. Наче заклинання він повторював на пам’ять уголос: «Тире-тире, три крапки…» Він шептав-диктував повідомлення знов і знов, аж допоки Розбишака не завчила його назубок.

Наступної ночі Кевін відсипався, тим часом як Розбишака взяла на себе його чатування. А ще через ніч Розбишаку змінив на чатах Джаспер. Третьої ночі Джаспера заступив на варті Паця Пірат. А четвертої ночі Томас перебудив усіх своїм шепотом-репетом…

Не перериваючи блим-блимання-клац-клацання морзянки, Томас прошепотів: «Рота, до зброї!» Він стиха наказав: «Усім екіпажам, загальні збори!» Зашептав-заволав: «Свистіти всіх нагору!»

Той, хто прокинувся першим, піднімав з ліжка своїх товаришів. Умить усі ліжка спорожніли. Босоніж вони кинулися до вікна.

Не відриваючи очей від миготливого червоного світла вдалечині, Вумник щось мовив. Та ніхто не чув. Ніхто й не слухав; принаймні ніхто не купився. «Схоже, нам дають зелене світло», — Вумник чекав на відповідь, але всім було байдуже. Зараз він просто розмовляв сам із собою, верз якусь нісенітницю, аби ляскати язиком.

Хтось приніс Кевіну блокнот й олівець, і він одразу ж заходився записувати кожну крапку… тире… каре-кабаре-тире-дзинь-динь-крапка-тире. Він строчив, не дивлячись на те, що пише, він просто пантрував, не спускаючи з червоного вогника очей. Його рука з олівцем бігала на папері, залишаючи на ньому познаки. Його пальці рухалися, наче самі по собі.

«Що вони передають?» — поцікавився Кит мол., спостерігаючи за тим, як крапки-тире заповнюють папір.

Кевін не відповів.

«Передають, що у них СНІД», — прошепотів Томас на вухо Паці Пірату.

«Уяви собі, у тебе СНІД, а ти не вмираєш, — проскрипів Паця Пірат, голос якого від жаху власної уяви, зазвучав упівголоса. — Це ж решту життя — ніякого життя».

Вумник підтримав цю думку: «Якщо більше не трахатися, то краще вже померти».

Усі замугикали на знак згоди. На що Кит мол. прогугнів: «Не будьте ідіотами». Він похитав головою, вражений загальним рівнем невігластва. Усі вирячилися на нього, чекаючи на не позбавлену цікавості відповідь. Звісно, всі, крім Кевіна, який і далі стежив за спалахами світла.

«СНІД іще не означає, що трахатися зась, — пояснив Кит мол., глас здорового глузду. — СНІД лишень означає, що коли трахати, то тільки ту дівку, яка тобі байдужа».

Усі, за винятком Розбишаки, понуро закивали на знак згоди. З полегкістю. Їх вражало, як Кит мол. може бачити в усьому світлий бік. Його склянка завжди була наполовину повна.

Аби не проґавити бодай проблиск, Кевін очима не кліпав. Від напруження очі його сльозили. А руки, самі по собі, строчили якусь тарабарщину. Кінчик олівця шорхав по сторінці.

Тієї ночі вони кидали жереб: тягнули соломинки. Вумник виступав за те, що на знак доброї волі хтось із їхніх лав має показати у вікно свій член. Було ухвалено, що штани піжами спустить той, хто витягне коротку соломинку. Це для того, щоб під’їхати до рокгадсоніанців, здобути їхню прихильність.

Розбишака, не вірячи своїм вухам, похитала головою. І вочевидь запанікувала, лякаючись можливості витягти коротку соломинку. Кевін свою соломинку запхав у кишеню і почекав, поки всі, крім нього і Розбишаки, не пред’явили свої довгі. Соломинка Кевіна теж була довгою, так що, аби уберегти Розбишаку від розвінчання або від того, щоб вона не виглядала боягузом, він засунув руку до кишені й переломив свою соломинку навпіл. І показав половинку.

А Розбишака виглядала так, неначе ось-ось розплачеться через те, що їй відлягло на серці. Відтак вона самими порухами губ проказала: «Дякую!».

Це було хоч якоюсь відрадою, коли Кевін видерся на підвіконня. Великими пальцями, наче гаками, зачепив пояс піжамних штанів і різко спустив їх униз. Повихляв щуплими стегнами з боку в бік. Прохолодне повітря явно не сприяло тому, щоб він справив враження.

Усі мовчали. Хтось прокашлявся. З коридору до палати долинув якийсь шум. Наближалися кроки. Задзвеніли ключі. Миттю всі опинилися в ліжках, накриті ковдрами з головою. Всі, окрім Кевіна.

Томас прошипів: «Іде хтось!»

Кевін звивався на тлі вікна. Спробував нахилитися та натягнути штани від піжами, проте не зміг.

«Я застряг, — шепотів-квилив він. — Мабуть, член примерз!»

Достоту як язик примерзає в мороз до металевої щогли, оголені частини його тіла узялися до морозної шибки та сталевої рами. Спроба відірвати їх загрожувала тим, що або шкіра зійде, або шибка розіб’ється на друзки, гострі як бритва. Тим часом кроки лунали все ближче, і Кевін захлипав, благаючи про допомогу. Він закликав до почуття дружби та вірності.

Розбишака, під’юджуючи інших, закликала: «Ми своїх не кидаємо!»

Коли в палату заглянув відповідальний за шостий поверх, усі вони навколішки скупчилися навколо Кевіна. Ніхто з персоналу так і не повірить, що вони просто зігрівали подихом шибку.

Кевін провіряв-перепровіряв свою розшифровку повідомлення. Його зміст, здавалося, виходив за межі здорового глузду. Витанцьовувалася якась нісенітниця.

Квасоля ж припустив, що існує підпільна залізниця до свободи, підземна залізниця геїв, якою ті переправляють на північ інших геїв. Вдень вони переховують геїв на потайних піддашшях, таких як те, де ховалась Анна Франк, або у фіктивних копицях сіна, а вночі їх контрабандно перевозять, як нелегальних іммігрантів, з мішком на голові через кордон до Канади.[270] Взято зі стелі й вилами по воді писано, та чому про це не може бути мови?

Точки і тире складалися в дивну фразу: «Ловіть опівночі кулю». Вумник пробурчав: «Як у Жуля Верна чи в “Чарівнику країни Оз”»[271].

Розбишака кивнула зі знанням справи, і Кевін здогадався, що, напевне, якийсь план на втечу вона має.

Раніше траплялося, що повітряна кулька вряди-годи виривалася з вічної маніфестації рокгадсоніанців за воротами. То майларові повітряні кульки у вигляді невеликих веселок, то рожеві трикутнички, за якими тягнеться рожева тасьма. І колись-не-колись попутним вітром до їхньої сторони будинку прибивало кульку-втікачку. І вона могла совгати уздовж вікон шостого поверху, стукаючись у шибки, аж доки вітер не забирав її кудись геть. Та навіть якби рокгадсоніанці випустили увесь свій арсенал повітряних кульок, то всі ці кульки таки не змогли б підняти й перенести хоча б одну людину.

Усі погодилися, що спускатися на кульках було б самогубством. Через те Кевін передав світовими сигналами їхні сумніви. У відповідь родгадсоніанці короткими і довгими світловими спалахами передали лиш одне слово: «завтра».

Того дня, коли решта довблася із Шкурою, Кевін стояв поруч із Розбишакою. На стінці маткової порожнини трупа хтось написав: «Кит мол. — кнур».

Раптом, як грім на голову, Розбишака чортихнулася «щур».[272] І сказала вона це так, щоб почув тільки Кевін: «А ти не міг увічнити мерзеннішого стереотипу?»

«Вибач» — пробулькотів Кевін. Йому було ніяково. Та надто симпатизував він Розбишаці, щоб зараз її зненавидіти.

Розбишака зашепотіла у відповідь: «Ключ до плідної фантазії полягає в тому, щоб набити голову завченим лайном». Утішений, Кевін насторожено і також пошепки спитав, переводячи стрілки: «Так ти лесбі? Навіщо мені зізналася?»

Розбишака кинула оком на різане-порізане місиво, на яке перетворилася Шкура: «Гадаю, тому, що ти розповів мені про своїх дітей». Вона глянула на Командора, що тримався осторонь. Глянула на поліетиленову плівку, якою щодня, коли наука закінчувалася, прикривали тіло. Безформно плівка копичилася на підлозі. А ще тихіше Розбишака додала: «Тому що в кожній кінострічці, яку я коли-небудь бачила, лесбійка там або бздлива жертва, або хвороблива лиходійка над лиходійками. Так от, зарубай собі на носі, що в цій історії лесбійка буде героїнею».

Наступної ночі Кевін і його товариші-збоченці не відходили від вікна. Надворі було морозно, та, щоб краще бачити, вони розчинили вікно настіж. Аж ось у нічній імлі неначе щось забовваніло: то була одна лише жовта повітряна кулька.

«Та ви, мабуть, глузуєте», — просичав Кит мол. Кулька вдарилась об віконну раму і відлетіла вбік. Тепер вона ширяла поза межами досяжності.

«Швидше, — наказала Розбишака, — поки вітер не відніс її». Перш ніж хтось зміг її зупинити, вона скочила на підвіконня. Схопившись за лутку рами з одного боку, вона зробила крок і встала на зовнішньому виступі, нахилившись у порожнечу. Звісившись над прірвою, вона хапала рукою лише повітря. «Не дістаю!» — крикнула вона. З розпачу голос її звучав верескливо.

Кевін не роздумував. Він діяв. Ставши на підвіконня, він однією рукою вловив ззаду піжамні штани Розбишаки. А другою — піймав найтяжчу річ, що трапилася напохваті, — Кита мол. Оскільки Розбишака відпустила лутку і висіла вільно, то чекала б на неї вірна смерть, якби не тримав її Кевін. Кит мол. тримав Кевіна, а всі решта — тримали Кита мол.

Доклавши неймовірних зусиль, Розбишака схопила повітряну кульку; сусіди-збоченці втягнули її до безпечної кімнати таким посмиком, що всі попадали, утворивши на підлозі кучу-малу. Сплющена ними кулька, ляснувши, луснула.

Паця Пірат кліпав на рваний клапоть жовтої гуми, ладний, здавалося, захлипати. А Томас, насупившись, запитав: «І що тепер?»

У відчаї Кевін підхопив з підлоги подертий шматок жовтої гуми: «Може, всередину вони поклали повідомлення? Або героїн».

Вумник спробував вихопити цей шматок, але й Джаспер теж учепився в нього. Та всередині було пусто. От тільки в рожевій стрічці від кульки всі геть заплутались і лише по тому угледіли, до чого вона ж довжелезна. Стрічка ця тягнулася за вікно, надвір. І там не звисала вільно додолу вздовж муру будівлі, а, обвисаючи, простягалася десь далі в темряву, в напрямку воріт. Ввижалося, що стрічка ця не має кінця-краю. Та десь там у нічній пітьмі вона, звісна річ, кріпилася до чогось. Або до когось.

Усі пильно видивлялися, намагаючись очима намацати, куди вона все-таки веде. Розбишака обізвалася першою. «Лишень не порвіть її» — вихопилось у неї. Потроху й обережно вони витягали стрічку, укорочуючи її провислу частину. Мало-помалу стрічка натягалася.

«Не давайте їй провисати, — застеріг Вумник, — щоб вона не торкнулась огорожі».

Він мав на увазі огорожу, по якій пропущено струм високої напруги. Чи може стрічка проводити електричний струм, ніхто з них знати не знав, але й з’ясовувати нікому не кортіло.

Для Кевіна вибирати стрічку за відчуттями було однаково, що смикати за нитки, якими зшивали шкіру Шкури. А вони цю стрічку все вибирали, ретельно змотуючи в «бухту». Навколо них на підлозі стрічка вже зібралася в гірку, коли аж ось з’явився вузол. За вузлом волочився тонкий нейлоновий шнур на кшталт білизняної мотузки. Вони витягували той шнур, аж поки інший вузол не припасовував його до грубої нейлонової линви. Линва була настільки довгою і важкою, що їм довелося витягати її гуртом, як одна команда, немов ті коні в рекламі на телебаченні, що тягнуть воза з бочками пива. Розбишака відсунула кінець линви вглиб палати і заявила: «Треба її прив’язати якомога вище». І попросила Кевіна, як линва буде прив’язана, просигналити рокгадсоніанцям, щоб вони туго натягнули линву зі свого кінця.

Кевін визирнув у вікно і, піднявши брови, не озиваючись ні до кого особисто, пробурмотів: «Невже ми маємо по ній переповзати?» Нажаханий такою перспективою, Джаспер мовчки похитав головою. Надто ризиковано. Навіть якщо їхні руки витримають, то линва може провиснути, і тоді вони потраплять на поталу бійцівським собацюрам або зачепляться за огорожу під напругою.

Та на той час очі Розбишаки під стелею на протилежному боці палати вже примітили товсту каналізаційну трубу. Розбишака поставила одне ліжко на інше, а зверху на них — стілець. Видершись нагору, пропхнула линву над трубою. Тепер линва, простягаючись від стелі вниз під невеликим нахилом, перетинала палату і зникала за вікном. Обернувши линву навколо труби кілька разів і прив’язавши її край на кілька вузлів, вона розпорядилася: «Сповіщай їх!»

Як і раніше, всі були в піжамах, та холоду від збудження ніхто не помічав.

Далі Розбишака підійшла до своєї шафки і дістала шкіряний ремінь. Знову залізла на гору меблів і, перекинувши ремінь навколо линви, застебнула пряжку, утворивши кільце. Вийшла грудна обв’язка. Вона просунула в неї голову й руки і підняла ноги, щоб перевірити міцність снасті. Спорядження тримало. З ногами в повітрі Розбишака кілька разів підкинулася. Линва не провисала і не втрачала натягу.

Перш ніж хто-небудь устиг її зупинити, вона ступила крок зі стільця. Як самогубця, повисла на мить, дриґаючи ногами в повітрі, з головою й однією рукою в ремені. Петля ковзнула по линві до вікна. Решта розступилися, даючи дорогу, коли вона пролітала через палату. Біля самісінького вікна Розбишака спритно зіскочила на підлогу, тоді як ремінь полетів собі далі, прямуючи на мотузці у вільний світ.

Розбишака схопилася з підлоги, картинно обтрушуючи уявну пилюку зі своєї піжами. І рушила до дверей.

«Я повернуся менше ніж за годину». Вона набрала чотиризначний номер на клавіатурі дверного коду. Пролунали чотири ноти, і двері відімкнулися. «Код був написаний на жовчному міхурі».

І тут до Кевіна дійшло, що всі коди від усіх дверей були записані на тельбухах Шкури. Її нутро служило як палата колективної пам’яті всіх хлопців, які пройшли через неї. Кевін попередив Розбишаку: «Таким чином ти нізащо не вийдеш. Ти ніколи не пройдеш у передні двері».

Та Розбишаки вже й слід загув.

За годину вона не повернулася. Минуло дві години. Її все не було. А невдовзі вже світатиме.

Кит мол. пробубонів: «Треба відв’язати мотузку. Бо так, хлопці, ви зірвете мені парад».

Ніхто з них досі навіть паска не спорядив. Протягом іще певного часу рокгадсоніанці подавали з темряви сигнали, та навіть ці спалахи дедалі рідшали. За півгодини — схід сонця. Вумник порадив усе-таки відв’язати линву й викинути її геть. Та Кевін і Томас виступили за збереження рятувального троса — єдиної надії на спасіння. Усі решта висловилися проти.

Аж тут на сходах почувся якийсь шум. Іще за мить клавіатура кодового замка в коридорі зіграла чотири ноти. Скригнули двері. У дверях стояла Розбишака. Вона згиналася під вагою ноші, закинутої на плече.

Від натуги тяжко дихаючи, вона переступила поріг палати. Ноша її була загорнута в брудну поліетиленову плівку. Що там — ніхто й не питав. І так усім було зрозуміло. Зі смороду.

З плівки щось вислизнуло і, дзенькнувши, впало на підлогу. У тьмяному світлі блискотів якийсь предмет. Усі ревно не помічали його, аж поки Розбишака не махнула підборіддям в його бік: «Може, збоченці, хтось із вас його підбере?»

Кевін витяг рукав піжами вниз таким чином, щоб вона покривала його руку, наче рукавиця. Простяг руку, намагаючись підняти з підлоги річ, яка випала з плівки. То був браслет з даривисами. У його піжамі не було кишень, тому він встав навколішки і закріпив ланцюжок навколо щиколотки Розбишаки.

Від кмітливого ока Кевіна не сховалося, що відбувається щось важливе і що цю пригоду йому ніколи не треба буде роздмухувати. Досить буде лише переповісти, як воно трапилося насправді, і люди будуть вражені. Потрібно лише вціліти, і тоді він буде при грошах значно більших, ніж двадцять тисяч баксів.

Розбишака вирішила, що спускатиметься останньою. Оскільки вона нестиме Шкуру, то важитиме вдвічі більше. А от першим іти ніхто не хотів, тому Кевінові довелося визватися добровольцем. З собою він прихопить лазерну указку і подасть умовний сигнал, якщо дістанеться безпечно і шлях виявиться вільним. Він видерся на ліжка й стілець і застебнув зашморгом ремінь навколо линви. Через те що вікно досить довго було відчиненим, у палаті панував неймовірний холод, але від гарячкового поту його піжама вимокла до рубця. Він просунув у петлю голову й плечі, але вагався, перш ніж зробити крок зі стільця. У голові його проносилися епізоди з якоїсь книжки, де дітям варто було подумати про «щасливі дрібнички»[273] — і вони вилетіли у вікно спальні. Якась казкова дурня. Там іще дія відбувалася в Лондоні.

У такі миті, як оця, Кевін усвідомлював, що досі його життя немовби складалося тільки з читва або телевізора. Його найкращі спогади були мішаниною з різних книжок і фільмів. Йому шістнадцять років, а він усе своє життя марнотратив.

При таксі тисяча доларів за тиждень вартує кожна хвилина.

Наступної миті палата запалала вогнями, і будівля стрепенулася від пронизливого пілікання сигналу пожежної тривоги. Біля пожежного оповіщувача стояв Кит мол. Обхопивши рукою важіль, він горлав, перекрикуючи сигналізацію: «Я ж вас, хлопці, попереджав!»

Кевін, мабуть, оступився. Стілець під його ногами поїхав з місця й перекинувся. Кевін не встиг спекатися паска, як уже плавно сковзав до вікна. Не спромігся визволитися — й опинився вже надворі, висячи в темряві, ніби наживка, над незримими бойовими вівчарками. Тривога підняла їх, і Кевін чув їхній гавкіт, чув, як їхні зуби клацають десь унизу. Пам’ятаючи про електричну огорожу, він підняв ноги і підтягнув коліна до грудей. Він сковзав крізь пітьму, мокрий геть до рубчика, висячи на півдорозі між тим місцем, звідки волів дременути, і новим майбуттям, від якого він був далеко навіть в уяві. Позаду нього зостались яскраві вогні та гучний гамір, перед ним же були безликі примари мовчазних людей, котрі дожидають, щоб зупинити його падіння. З його губ зірвалося тягуче виття, і собаки Шталагу завили суголосно з ним.

Певна річ, їх зловили. Лише Шкура не попалася, і то тільки тому, що Кевін, Томас та Джаспер віднесли її геть від клініки. Паця Пірат і Вумник вирили могилу, і вони всі разом її поховали. І досі жоден з них не зізнався де саме. Командор долучив пошукових собак, але ті лише блукали, вистежуючи, колами в снігу. Кевін та його товариші-збоченці, втративши орієнтацію, з останніх сил волочили тіло, шарахали численними кукурудзяними полями, плутаючи в паніці свої власні сліди і повертаючись по них назад протягом кількох миль. Тепер, хоч де є могила Шкури, ніхто її не зможе віднайти.

Інша справа — Розбишака! З вікна вона вибралась остання, залишивши в палаті тільки Кита мол. Як вони й припускали, під її вагою линва небезпечно провисла. Розбишака ледве ухилилася від собак. Вона могла відпустити тіло Шкури, щоб уберегтися, та не кинула подругу. Вони всі на неї чекали, готові підхопити. Ніхто нічого не бачив, аж раптом яскравий спалах розтяв темряву ночі. Блакитні іскри спалаху наднової зорі, наче гігантська «електрична комаробійка». Розбишака майже ухилилася від дротяної огорожі під напругою. Проте іскри вогнеграю розпустилися, коли її браслет з підвісками, що був на щиколотці, черкнув по верхній дротині електроогорожі. Кевін відчув, як потягло димом, а коли вони прийняли Розбишаку, її пальці все не розгиналися, не відпускаючи ременя. Піжама її димілася, піжама та волосся, і їм голіруч довелося де-не-де збивати крихітні осередки полум’я. Кевін бачив, як за вікнами шостого поверху сновигають постаті в одностроях.

Від ураження електричним струмом перука Шкури осмалилася. Із завитим волоссям та швами вона тепер була викапана наречена монстра, склепаного в домашніх умовах якимось шаленим науковцем. Розбишака не померла, але й повністю не отямилася. Очі її були напівзаплющені, а зіниці — різного розміру. І це вона виглядала, як той монстр.

Рокгадсоніанці пообіцяли тримати ворота в облозі.

Уперше вони замість не впускати на «Півникову ферму», не випускатимуть з неї. Це дасть хлопцям на початку фору. Кевін підхопив Шкуру навколо талії. Усі вони схопили її. Парубки добряче змерзли, тож тепер її шкіра здавалася теплою, навіть теплішою, ніж у живих. Приємно було триматися за щось тепліше. І вони побігли босоніж через ряди й ряди сухого стеблиння кукурудзи.

Розбишака ніколи більше не озивалася. Удень хлопці не залишали її саму і скрізь тягали з собою. У вітальні, де стояв телевізор, або в їдальні вона завжди була в центрі їхнього гурту. І вони переповідали історію про те, як вона запам’ятала коди дверних замків, написані на органах мертвої дівчини. І частували один одного побрехеньками про те, як Розбишака, ризикуючи скрутити собі в’язи, випнулася з вікна шостого поверху і впіймала жовту повітряну кульку. Паця Пірат докладно оповідав, який вигляд вона мала, коли стрибала з цього вікна з дівицею, перекинутою через плече. Таким чином, хлопці зробили з неї живу легенду. Сонячної днини вони брали її з собою на баскетбольний майданчик, щоб вона посиділа на осонні. Прилучали її до всього.

А ось до Кита мол. виявляли не так увагу, як зневагу: його просто не помічали. І ніхто з ним більше не заводив мову. Отже, якось після баскетболу вони повернулися до себе на шостий поверх і побачили таку ось картину: Кит мол. поставив одне ліжко на друге, а зверху прилаштував стілець. Відтак навколо труби, до якої Розбишака прив’язувала мотузку, він переметнув ремінь і застібнув його, утворивши петлю. І в цей зашморг Кит мол. просунув шию й по тому зробив крок зі стільця.

Отож, він нікуди не потрапив. Принаймні разом з тілом. А от останки небіжчика побачили-таки процесію на честь його повернення на батьківщину, мрію про яку він так сильно плекав. Процесію від центра містечка його головною вулицею. От тільки це була довга й некваплива жалобна хода. І ніхто не вітав його радісними вигуками та аплодисментами. І не було кабріолету з відкидним верхом.

Розбишака все ще залишалася з ними, от тільки колишньою Розбишакою вона більше не була. Вона упинала погляд у порожнечу, трясучись, буцімто перед цим сиділа на електричному стільці, який стратив лише її мужність. Щоб зберегти її таємницю, Кевіну доводилося супроводжувати її до ванної кімнати. Доводилося її годувати. Якщо ж навіть персонал «Півникової ферми» і виявив таємницю її ідентичності, ніяких подальших заходів щодо цього вони не вживали. Може, хтось іще сплачує за неї рахунки. А може, вони боялися розслідування і розголосу.

Нову втечу невільники з шостого поверху готували без особливого завзяття. Хоча Джаспер і вирізав з бруска мила пістолет і пофарбував його ваксою у чорний колір, а Квасоля о нічній порі сидів біля вікна, чатуючи на другу повітряну кульку. Поклавши руку на серце, анікому з них не свербіло знову опинитися назовні.

Кевін більше не бачив у цьому сенсу. Кому охота повертатися в світ настільки зіпсутий? Кому кортить величань від людців до того ницих? Він міг би повернутися героєм, але хто хоче бути королем серед мудаків? Жоден із хлопців не поривався правити живим доказом того, що ця липова система працює. Якби вони повернулися назовні зараз, то їхній природний потяг до дівчат вигородив би тих, ким вони виросли нехтувати. І тоді Командор стане героєм. Натомість тут, в ізоляції їм було приємно усвідомлювати, що батьки викидають гроші на вітер. Їхні родини та громади підуть по світу з торбою, сплачуючи рахунки за їхнє утримання. Їхнє покоління буде поколінням страйкарів.

Кевін усвідомлював, що решту життя йому випаде тягти ярмо: ішачити не покладаючи рук і крутитися наче та муха в окропі, увесь час — в мотні й бігавні. Та поки він міг би розслабитися. Бути тут під замком — не так вже й кепсько. А от необхідності сидіти за кермом «порша» й ганяти зі швидкістю двісті миль на годину він не відчував. Було класно просто сидіти склавши руки.

У ці дні Розбишака здавалася так само неживою, як Шкура, через те Кевін вирішив узяти її під свою опіку. Тому він одягав і водив Розбишаку на заняття. А пнучись підкувати її у фізиці, Кевін опанував цю дисципліну й сам. Що ж стосується календаря, то на календар Кевін майже не поглядав, до того він був задоволений. Щасливим байдуже на час, і він його не квапив, як і не прагнув опинитися деінде в іншому місці. Його життя вже не було більше гонитвою в прийдешнє.

І щось підказувало Кевіну, що це — гарна життєва школа. Так він готувався до того, щоб бути батьком. Таким чином потроху складалося в голові уявлення про те, як саме живуть довго та щасливо.

Зараз повз нього не пройшла іронія ситуації. Батьки запроторили його сюди задля спасіння його ж душі. А він, позбавлений свободи, знайшов тут порятунок. Життя, саме по собі, виявляється, доволі непогана штука. І нема йому чого видавати з себе карикатурного «голубця».

Тут, на шостому поверсі шпиталю, що панує над безкраїми кукурудзяними ланами, у нього потихеньку з’являлося відчуття, що він не під замком, а наче в монастирі. Мало не раює.

Якось, як і зазвичай по обіді, Кевін посадив Розбишаку на унітаз і чекав. Цей час, відразу після ситного обіду, був найкращим з огляду на більшу певність. У туалеті було так тихо, що він чув, як на подвір’ї об бетонну підлогу гупає баскетбольний м’яч. Почуваючись ні в сих ні в тих, він стояв поруч тісної кабінки, з якої стовбичили волохаті коліна Розбишаки. Хоч як навдивовижу це звучало, та запах сечі Кевіна потішив. Це означало, що Розбишака робить свою справу, і вони обоє ось-ось зможуть піти геть.

Нікого не було поблизу, і тому ніхто не чув, як Кевін Клейтон сповідувався в монолозі. «Єдине мені відоме рішення — це втеча». Він пригладив волосся Розбишаки там, де після удару струмом воно їжачилося. На щоку Розбишаки сіла чорна муха, і Кевін змахнув її. «Я втік від родини, — казав він. — Міг би й звідси втекти, і бігти й бігти». Він прислухався до дзюрчання в унітазі. «Нас звільнить час».

Розбишака пукнула. Це був добрий знак, знак, що вселяв надію. «Час порятує всіх».

Машинально Кевін обстежив спереду на чорній футболці проріху. Тицьнув пальцем, щоб подивитися на розмір дірки: «Треба заштопати».

Розбишака, сидячи на унітазі, втягнула голову в усе ще м’язисті плечі, при цьому навколо її сильної шиї збиралася в згортки шкіра. Татуювання «ШКУРА». Її руки все ще напинають рукава чорної футболки, та Кевін нюнькається з нею, як з дитиною.

«Не ображайся, — почав нову тему Кевін, — але нещастя гомосексуалів, як геїв, так і лесбійок, у тому, що вони ніколи не подорослішають». На думку Кевіна, гомо невідоме почуття власної гідності, без якого, в кінцевому підсумку, не здобути пошани серед людей. Голубі ж ніколи не віддавали до рук правосуддя крадіїв худоби і не вбивали дракона сяйним мечем.

Кевін зітхнув. Відірвав кілька квадратиків туалетного паперу. Потім однією рукою взяв за потужний карк Розбишаку і нахилив її вперед. Намацавши заднє місце, підтер його папером. Глянув на папірець — той був у жовтих цятках. Викинув і відірвав іще трохи. Цього разу, коли він витер, на папірці, крім слідів сечі, помітив іще якісь. Папірець блищав, і не просто блищав, а переливався кольорами веселки. Кевін, побачивши райдужний блиск, одразу впізнав мазок вазеліну. Та було там і ще дещо. Кевін знову підтер сидні, і папір всотав якусь непрозору глейку гидоту. Це була та сама каламутна й в’язка сперма, котру вони якось побачили всередині Шкури.

Хай чия то робота, Командора чи когось із охорони на поверсі, та хтось іще розкрив, що Розбишака — не хлопець.

Навесні у своєму останньому листі його мама нарікала, що садок їхній спустошується. Її переслідували примари пустельних щурів, яких, як вона знала, Кевін умертвив. Це ніхто інший, як Кевін, накликав кару на їхню оселю. Щури-привиди з’являлася вночі, твердила вона, і трощили полуницю. Вони пожерли молоді паростки салату. Це було якесь нашестя мстивих фантомів пустельних щурів, котрі ожили, щоб заморити їхню сім’ю голодом. Слова, що вона писала, були на межі істини, яку вона ніколи не могла прийняти. Мати ж чіплялася за реальні факти, що були їй добре відомі: пустельні щурі — мертві, її син — збоченець, а Командор усе виправить.

Від охоронців на поверсі просочувалися чутки, що неминуче буде розслідування. Що ймовірна судова справа уже в проваджені. Утім, насправді все застигло в мертвій точці.

Кевін уявляв собі, як мама плаче над опухлими ногами. Ці її ноги кровоточать. Попри плітки про слідство ні на яке розслідування Кевін не сподівався. У цій паскудній системі всі були пов’язані. А поки нічого не відбувалося, тож Командор оголосив, що вони відновлюють заняття. Так, Бетсі щезла. Звісно, це — втрата. І йому від цього гірко. Проте батьки іншої дівчини, що загинула в автомобільній аварії, пожертвували шпиталю доччине тіло.

Знадобився певний час, але, зрештою, всі подробиці спливли в залі суду: і про їхню досвітню втечу в непроглядній темряві по линві, і про те, як пішов сніг, коли вони голіруч рили могилу Шкурі. Набагато пізніше, коли перед телекамерами Кевіна розпитуватимуть про те, що сталося, він відповість, що ті кілька тижнів були найщасливішими в його житті. Поклавши руку на Біблію, він говоритиме дикі речі. Перед суддею та присяжними він скаже, що природа щастя полягає в тому, що ми тільки тоді його визнаємо, як втратимо. Однак ніхто йому не повірить.

Поруч нього на лаві сидітиме Розбишака. Її волосся відросло, як воно й личить дівчині. Та тільки очі у неї залишалися порожніми. А от живіт добряче виріс, як буває наприкінці другого триместру вагітності. Захисник запитуватиме Кевіна, чи боявся він за свою власну безпеку. На це він відповість, що ні, не боявся. Бо понад усе він боявся, що справжнє кохання існує тільки ретроспективно, коли подумки повертаєшся в минуле.

У майбутньому, коли державний обвинувач його питатиме, хто ж убив Командора, Кевін під присягою заявить: «Убив я».

Коли ж захисник викличе на місце для свідчень Червону Квасолю і запитає, хто убив Командора, Квасоля, не вагаючись жодної миті, випалить: «Я вбив».

Судово-медичний експерт на суді покаже, що Командор помер від одного-єдиного глибокого ножового поранення в горло. З’ясувати, хто саме завдав того удару, виявиться неможливо. Адже коли до палати терапії зайде охоронець, аби забрати звідти хлопців, він виявить, що всі вони забризкані кров’ю жертви. А на бетонній підлозі в калюжі запеченої крові лежатиме мертвий містер Арахіс.

Чого жоден з них не скаже, так це того, що саме змусило їх так повестися. У світі, де Розбишака — об’єкт для ненависті, Кевін жадав, щоб і його ненавиділи теж. І якщо світ Розбишаку зневажає, то і Квасоля прагнув бути зневаженим, і крапка. І допоки світ не приймає Розбишаку, всі вони — і Томас, і Джаспер, і Паця Пірат, і Вумник — воліють бути відторгнутими. Тож, обіцяючи під присягою казати правду, тільки правду і нічого, крім правди, кожен із них зізнається, що це він убив Командора. І як підлітків, усіх їх запроторять до місцевої буцегарні. Хіба що за винятком Розбишаки.

Чого жоден з них не сказав, так це того, що сталося насправді. Паця Пірат постійно твердив, що ніж був у нього. Вумник же наполягав на тому, що це він, саме він, мав того ножа. І так далі: крапка-крапка-трикрапка-крапля-крапля-та-й-край.

Один «порш». Два «порші». І т. д. В їхній останній день у Медичному центрі до його воріт приїхала машина «швидкої допомоги», але без проблискового маячка чи сирени. Побачивши «швидку», пікетники розступилися. Малята та немовлята, заколисувані рокгадсоніанками, і ті замовкли, ніби від помаху чарівницького жезла. То привезли нову дівчину.

По обіді Командор послав охорону провести хлопців униз. Кевін ішов поруч із Розбишакою, тримаючи її за руку, щоб вести у правильному напрямку. Браслет із дармовисами все ще деренькотав навколо її щиколотки. Від високої напруги застібка заварилася. У бетонних коридорах це бряжчання браслету звучало просто жахливо.

Ланцюжок і медальйончики вибрязкували, неначе залізні кайданки на ногах арештантів у кінострічці про в’язницю. Розбишака ж зоставалася лише живою легендою, та й край.

Коли вони ввійшли до терапевтичної палати і Кевін угледів закутане в брудну плівку тіло, йому від жаху засмоктало під серцем. У цього тіла були величезні цицьки. Більші, ніж він коли-небудь бачив у будь-якої старшокласниці, хіба що за винятком однієї. Живіт у нової дівчини під плівкою здимався, наче гора. І Кевін домислив двійко осиротілих «поршів» у Сент-Клауді, новеньких, щойно з конвеєра, які нікому забрати додому. Як і минулого разу, він відчував, що чуприна в нього стає дибки, буцімто примари скубуть його за волосся. Відпустивши руку Розбишаки, він схрестив пальці.

У руці Командор тримав скальпель. «Наша нова дівчина водила машину, як шибайголова. А ще вона була безпутниця, і загнала свою кохану сім’ю по шию в борги…»

Ще до того, як Командор підняв поліетиленову плівку, Кевін зрозумів, що ця історія не матиме щасливого кінця. Небіжчиця, котра лежить на столі, матиме шкіру грубу і пожовклу, як мозолі на його долонях. І в її тілі не буде більше дітей зі шкірою так само бездоганно рожевою, як шкіра під його нігтями. Ніхто не сумуватиме за ним, поки його немає вдома. Щоб змиритися з цією дорожньо-транспортною пригодою, не знадобилося жодних реальних зусиль. Вона здавалася настільки жаскою, але й настільки досконалою, що в ній для долі була ідеальна форма. Вона була настільки ж неминуча, як форма у яйця. І Кевін не міг ні не допустити її, ні довести її неспроможність. Вона мала досконалість істини.

«Панове, — оголосив Командор. — Сьогодні буде ваш вирішальний іспит».

Командор відкинув поліетиленову плівку, і під нею була Мінді Евелін Тейлор-Джексон. На відміну від Шкури, вона не мала жодних швів.

Її ніхто ще не різав. На ній була звичайна картата сукня, яку так добре пам’ятав Кевін. Цю сукню вона надягала на їхнє третє побачення, хіба що тоді ця сукня не так щільно облягала тіло. Того самого вечора Кевін втратив цноту. Тепер же Командор викликав його по імені, наказавши зробити крок уперед і розстебнути всі ґудзики, що він рефлекторно й зробив. Ґудзики на дотик були ті самі, що й ґудзики, які він розстібував минулого разу. Мінді лежала нерухомо, затамувавши подих. Вони обоє надто вже лякалися дихнути.

Командор простяг йому скальпель і прогудів: «Розкрийте, будь ласка, нижнє підчеревне сплетіння».

Кевін похитав головою. Ні, ножа він не візьме.

Командор настирно простягатиме скальпель решті хлопців, але ніхто його до рук так і не прийме. Їм — Томасові, Паці Пірату, Вумникові та Джасперу — було досить побачити обличчя Кевіна, щоб зрозуміти: тут щось не так. Отож, вони не наважувалися. Як дівчата, не запрошені кавалерами до танцю, сором’язливо притискуються до стіни. Так і вони — неохоча ватага парубків.

Нарешті Командор наказав іти до столу Розбишаці і вклав ніж їй у руку. Виблиснуло лезо. «Видаліть, будь ласка, ліву з грудей».

Очі Розбишаки, здавалося, навіть не кліпнуть, такі самі порожні, як і в Мінді.

«Не смій, — застеріг Кевін. — А то я всім розповім твою таємницю».

Та на обличчі Розбишаки не проступило нічогісінько. Її рука піднялася просто вперед від плеча, як у маріонетки або в зомбі. Вона піднесла скальпель до шкіри, що відкрилася між ґудзиками Мінді.

І тоді Кевін сказав, він сказав єдине, що йому спало на думку. Він сказав, неначе оголошував якийсь список радше, ніж складав зв’язне речення. Він сказав: «Ти… не така… як ми».

Кевін не мав наміру ні кривдити, ні дорікати. Ба більше, він навіть не був упевнений, що саме мав на увазі, але він оголосив це як істину, що не потребує доказів. Ніби зайве нагадав про те, що попри все Розбишака й досі може бути героїнею цієї історії.