Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Як маланка Різдво врятувала

Це — класика жанру. Святочне оповідання, що його продавці універмагу й досі люблять переповідати. Тільки-но ціна на ялинкові прикраси починає повзти вгору, як і новим працівникам кортить почути цю оповідку. Й вони благають: «Ой, будь ласочка, розкажіть!» — аж доки на Святвечір старший менеджер універмагу не збирає у кімнаті відпочинку весь персонал.

«Знайте ж, — починає він, — це сталося насправді, хоча відтоді минуло дуже й дуже багато сезонів передріздвяних торгів». Працювати в роздрібній торгівельній мережі після Дня Подяки і ворогові не позаздриш. Над усе, через різдвяний репертуар. Через гучномовці в стелі гримить-горлає без упину нескінченна плетениця колядок. «Наслухавшись за вісім годин різдвяних співів, — говорить менеджер, тямущо киваючи головою, — Майлі Берк вже нічого не хотілося, крім одного: щоб Ісус Христос і Бінг Кросбі[274] ніколи й не народжувалися». Колись давно Майлі на будні тут робила у відділі посуду, а у вихідні робила в «ліжку й ванні». Час від часу, коли у відділ біжутерії необхідні були додаткові руки, йшла туди. Якщо ж ні, то Майлі гаяла час у кімнаті для відпочинку персоналу, бо ж це було єдине місце, де вона могла сховатися від музики.

Того дня, про який йдеться, Майлі прийшла на роботу дрібку зарання. Принесла казінаки з солоними горішками, спаковані в коробку, обгорнуту в глянсовий папір зі сніжинками, нанесеними поденниками в якійсь далекій країні з потогінною системою праці, де й про зиму ніколи не чули, а про Різдво — й поготів.

Друкованими літерами на лимонному з липкою смужкою папірці для нотаток «Post-it» Майлі написала: «Кларі. Від твого Таємного Санти»[275]. Цю цидулку вона наліпила зверху на обгортку коробки, а коробку просунула у скриньку, яку відвели Кларі.

«Клара тоді працювала в одязі для малят, — роз’яснює менеджер, — торгувала повзунками».

Хоча пройшло чимало літ, та вздовж однієї зі стін кімнати для відпочинку персоналу, як і тоді, все ще стоять ті самі стільники скриньок. По скриньці на кожного працівника, плюс іще одну скриньку залишили під камеру знахідок. Майже всю кімнату займають довгий стіл та стільці. Уздовж протилежної до скриньок стіни тягнеться стійка з раковиною й мікрохвильовкою. Біля іншої сторони кімнати — табельний годинник[276], який реєструє час приходу на роботу та виходу з неї, а також стенд із картками обліку робочого часу. Останню стіну займають двері та спільний холодильник поруч них.

Коли Майлі перевіряла свою власну скриньку, вже стали заходити люди. Проставляли час на своїх картках. Дівчина бачила, що в дальньому закутку її скриньки щось лежить. У темряві виблиснув глянцевий червоний бантик. Майлі простягнула руку і відчула щось м’яке. Ковзке. Важке. Коли це щось вона витягнула, то відчула його несподівану вагу. Скотчем до загортка була приклеєна святкова листівка. На листівці друкованими літерами було виведено: «Майлі. Від твого Таємного Санти».

За спиною у неї хтось зупинився. І чийсь голос запитав: «Ну, і що там?» Голос був чоловічий. То був Девон, працівник відділу з попередження скорочення товарних запасів.

Тримаючи дарунок обома руками, Майлі обізвалася: «Не знаю». Було ясно, що це — щось доморобне. Щось укладене на нетривку паперову тарілку та накрите червонастою поліетиленовою плівкою. Склеєне зверху червоним бантиком. Майлі відігнула плівку.

Кольору воно було брунатного. Такі собі брунатні кубики. З темно-жовтими крупинками на брунатному тлі. Та й на запах було щось не дуже.

У кімнаті тим часом стало людно. Біля табельного годинника утворилася черга. Майлі не хотіла показатися нечемною, раптом дарувальник перебуває серед присутніх. Тож вона зойкнула: «Ой, мені пощастило!» І, зриваючи пакувальну плівку, заверещала: «Це справжня домашня вершкова помадка!»

Та на Девона, здається, зміст пакунка враження не справив. Він вичавив поблажливу криву посмішку і кинув: «Невже ти збираєшся це їсти?»

Девон бував така паcкуда! От минулого Різдва він просто поцупив речі зі скриньки знахідок. Заяложене кашне, чи подряпані сонцезахисні окуляри, чи що там воно було. А потім підніс ці речі як гостинці Таємного Санти. До речі, його робота полягала в тому, щоб цілісінький робочий день блимати очима на екрани моніторів, чатуючи на те, коли порядні люди поведуться як непорядна наволоч. За його словами, його власний досвід доводить, що так воно і є.

На вигляд помадка була без каверзи. Можна сказати «чиста». А той «недужий» запах ішов від темно-жовтих крупинок, що застрягли у брунатній субстанції. Майлі подумала, що, скоріш за все, то крихти карамелі, що згорнулися, щойно суміш охолола. Вона простягнула тарілку Девонові: «Пригощайся!»

Той примружив очі до розміру насторожених щілин. Потім відвів перекривлену пику подалі від помадки, скосивши на неї підозріливий погляд. За поглядом стояло багато чого: Майлі давно помітила, що Девон і такі, як він (а такими були всі її знайомі), ніколи не гребували сніданками з м’ясних субпродуктів, виготовлених у невідомо якому задрипаному та загидженому цеху в одній з країн третього світу заледве не прокаженими, котрі зроду не дбали про те, щоб колись помити руки.

А що ми бачимо зараз? Ці самі приятелі крутять носом від помадки, що, поза всяким сумнівом, була приготовлена знайомою особою, яку вони бачать мало не щодня. Майлі вдивлялася в їхні обличчя: може, скривлена губа, зморщений ніс чи якась інша ознака розкриють огиду? Дебора відхилила частування, спитавши, чи Майлі певна, що воно кошерне. ЛаТрей заперечно похитав головою, пославшись на підозру на діабет. Тейлор, єдиний хлопець, який працював у косметиці, також відповів відмовою: «Все одно дякую, люба подруго, та боюся погладшати».

У кімнаті були й інші люди. Майже вся друга зміна. Проте Майлі вже почувалася не в своїй тарілці, аби пригощати всіх вершковою помадкою, якої все одно ніхто не хоче брати. Оскар зі складу, напустивши на себе браваду, ризикнув з’їсти один шматочок. Його приклад наслідував Барі, один з касирів. І Клара. Тарілка все ще була повною, коли Майлі залишила її посеред столу. До кінця зміни, за вісім з половиною годин, ніхто більше її не торкнувся.

Того самого дня Дебора знайшла у своїй скриньці флакон з парфумами та наклейкою від свого Таємничого Санти. Добрими парфумами, кращими за всі ті, що їх продавали в універмазі. Парфумами настільки добрими, що у Майлі виникла підозра: а чи не купила Дебора їх собі сама.

Від того, що помадка простояла цілий день не накрита при кімнатній температурі, виглядати апетитніше вона не стала. Утім, Майлі забрала її додому. Вивалювати помадку відразу у відро для сміття виглядало б надто зневажливо.

Дехто отримав від свого Санти баночку з горіхами макадамії[277]. Хтось — кумедні гольфи з візерунком у вигляді північних оленів. І Дебора нікого не пошила в дурні, коли у своїй скриньці знайшла тенісний діамантовий браслет[278]. Утім, так сильно Дебору могла любити тільки сама Дебора. І лише Майлі не знаходила собі місця. Не відлягло від серця й тоді, коли Девон прислав їй текстове повідомлення. Воно містило посилання на один мексиканській веб-сайт, де можна було замовити яйця ціп’яка, тобто солітера. Їх пересилають у конвертах, як непримітний порошок, і гладкі відчайдухи примішують їх до їжі, щоб спасти з тіла.

Примішують їх до їжі, — зметикувала Майлі, — авжеж, подібно до крупинок карамелі, коли вони згортаються. І вже після того, як помадка досить остигла, щоб знешкодити всяку гидоту.

А ще Девон надіслав їй інший лінк: на лікарню, де геловінські пундики безкоштовно просвічують рентгеном. А ще він дав їй пораду: про всяк випадок зберегти залишки помадки для аналізів — раптом хтось із тих, хто ласував, помре.

Наступного дня у своїй скриньці Майлі знайшла взуттєву коробку. У коробці була шапочка, плетена вручну. Широкі смуги рожевого перемежовувалися з мандариновими та чорними смужками. Одним словом, бридота та й годі. Вона нагадала їй щось, що вийшло з моди ще тоді, коли вона під стіл пішки ходила. А нагадала вона їй блазенський ковпак, і, коли Майлі насунула той ковпак на голову, той просто проковтнув її голову по самі плечі. Девон, що був тут як тут, тільки бовкнув: «Дивлячись на тебе, Санта, либонь, думає, що в тебе замість голови гарбуз!»

Того-таки вечора він подзвонив їй у двері з запитанням, чи залишилася в неї ще та помадка. З собою Девон приніс мікроскоп і предметні скельця. А ще посібник із судово-медичної експертизи. Словом, увесь той мотлох, який мусив придбати для курсу навчання в муніципальному коледжі[279]. Натягнувши латексні рукавички і нарізаючи скальпелем тонкі, наче лезо бритви, скибочки помадки, він завів розмову про найвірогідніших, як на його гадку, підозрюваних. Перш за все, Дебора. Бо, як підходить Різдво, євреї завжди стають такі уїдливі. Якщо повірити хоча б у половину того, що пишуть в Інтернеті, то євреї більшу частину свого часу тільки те й роблять, що труять гоїв.

Далі: ЛаТрей. ЛаТрей, здається, взагалі не в захваті від білих. Третім же підозрюваним був Тейлор. Тейлор, з відділу косметики. Той, що лише вдавав, ніби на дівчат йому не начхати. І те, що Майлі — жінка, і не просто жінка, а жінка, у якої все на місці, робило її чи не найпершою мішенню для потаємної Тейлорової злоби.

Щороку, коли переповідають цю історію, управитель універмагу нагадує: «Хто її Санта, все ще залишалося таємницею». Тоді, як і зараз, усі працівники універмагу писали на смужках паперу свої імена. Ці папірці складали до капелюха. А потім кожен витягав папірець із певним іменем і зберігав це ім’я в секреті. Ніхто не знав, хто його Таємний Санта. А найгірше, в кімнаті для відпочинку не передбачено відеокамер спостереження, позаяк іноді працівники змушені були тут перевдягатися.

Девон понюхав помадку Майлі й похитав головою. Тут справа не в її уяві, підсумував він. Запах помадки справді викликав деякі питання. І навіть не деякі, а неабиякі. Це був навіть не запах, а сморід, просто кажучи — смерділо гімном. Дрібки карамелі, таким чином, були звичайною військовою хитрістю, відтяжним маневром, щоб приховати загальну гімняність ласощів. А образлива в’язана шапочка, додав він, то — вже стрільба на ураження, яка має на меті знищити її публічно. Девон передивився по телевізору достатньо серій «CSI: Місце злочину», аби розумітися на просвічуванні речових доказів з місця злочину в рентгенівському промінні. Ось чому він узяв зразок помадки до лабораторії в коледжі. Іще один зразок відніс до невідкладної допомоги, попросивши їх невідкладно просвітити його на рентгенівському апараті. Затим що там нічого не виявили, він наполіг на комп’ютерній томографії. У Майлі була страховка від хвороб, але ж вона не включала діагностику цукерок, тож це її стало добрих грошей.

Та воно того було варте. Помадка виявилася геть уся вкрита відбитками пальців. Більшість відбитків належали їй, їй та Девону, але фігурували й неповні відбитки, чиї папілярні візерунки характеризувалися більше завитками, ніж дугами. Ймовірний показник, пояснив Девон, що солодощів торкалася якась особа з африканськими предками. Частки помадки він культивував у чашках Петрі. Девон не виключав шмарклі. Або сечі. Найперше, чому його навчили в кримінології, було те, що всі люди — збоченці.

Ніхто, крім Девона, не бачив, як Майлі розгортала в’язаний блазенський ковпак, тому вона запакувала його знову і передарувала. Наступного дня Тейлор одержав подарунковий сертифікат до спортивного магазину «Джаст фор Фіт». Хтось інший отримав плюшеве ведмежа, що гиготіло, коли йому натискали на пупок. У скриньці Майлі лежав іще один загорнутий дарунок. Перш ніж наблизитися до презенту, вона покликала Девона. Той надів латексні рукавички й обережно, як сапер на розмінуванні, доторкнувся до пакунка. Самими лише кінчиками пальців він відніс пакунок до машини Майлі. А вже після роботи, коли на автомобільній стоянці нікого, крім них, не було, вони опустили згорток на землю і несміливо лезом бритви розрізали обгортку по перфорованому шву. Папір піддався легко, розкриваючи, як бутон розкриває пелюстки, дещо дивне.

У прожекторному світлі стоянки це «дещо» виглядало як таця з комахами. Точніше, з личинками, а ще точніше — з опаришами. Шар черв’ячків, здавалося, був щільно викладений у якийсь візерунок у сріблястій оправі прямокутної таці. Девон оговтався першим: «Це — ти».

Щоб краще роздивитися, Майлі присіла навпочіпки. Крижаний грудневий поземок над асфальтом продував наскрізь.

Пальцем у рукавичці Девон повів, повторюючи контури, але не торкаючись таємничого подарунку: «Ось це — твій ніс. А це — твій рот».

Майлі заціпеніло все хитала головою.

Нарешті Девон вніс повну ясність: «Це — макарони».

Таки так. Це були вони, ріжки. Хтось убухав години, якщо не дні, свого дозвілля, розфарбовуючи сухі ріжки і склеюючи їх разом, щоб вийшла картина. А те, що на позір видалося тацею, насправді було рамою картини. Хтось створив її мозаїчний портрет.

«Вочевидь, той, хто тебе на дух не переносить», — додав Девон.

Макарони й самі по собі не найбільш улесливий художній матеріал, та й картина вдалася занадто потворною, аби бути чим-небудь іще, крім умисної кривди. Звісно, очі Майлі потребували чималих додаткових зусиль, аби зробити їх настільки маленькими, щоб втиснути у загальну картину та ще й на різній висоті. А зуби? Ріжки, що мали зображати зуби, були кругом криві, та ще й пофарбовані у жовте. З великою ймовірністю це могло бути лялькою вуду. Неспроста лише від самого споглядання цього портрета Майлі почувалася так, ніби їй пороблено.

Коли Девон знов озвався, голос його звучав рішуче: «Це не що інше, як злочинні дії надокучливого характеру». А відтак загадково оголосив: «Що ж, наступний крок — наш».

«Настав час вивести сили вуду на чисту воду, — сказав він. — Не забудьмо, що гра у Таємного Санту — річ обопільно гостра».

Наступного дня Майлі загорнула ріжкову мозаїку для передарунку. У кімнаті зійшлися геть усі, вся друга зміна, чекали проштемпелювати час виходу на роботу.

Виявивши у своїй скриньці великий запакований згорток, Дебора мала спантеличений вигляд. Роззирнувшись довкола, вона мовила: «Хай хто ти є, мій Таємний Санто, та в цьому немає потреби», — мовила вона підупалим голосом, і в її словах не було театральної люб’язності.

Спостерігаючи за нею, Девон схилився до Майлі. «Будь готова! — прошепотів він. — Зараз вибухне». Судячи з того, як Дебора піднімала подарунок обіруч, як переносила його на стіл посеред кімнати, він був таки важкеньким.

На стіл дарунок приземлився з глухим стуком, наче поклали шлакоблок. Або заморожену індичку. Друкованими літерами на листівці було написано: «Веселого Різдва, Шейлоку! З’їж мене!» У святковій обгортці була велика банка консервованої шинки.[280]

У той самий час ЛаТрей розривав конверт. Усередині був подарунковий сертифікат до «Кентакі фрайд чикен»[281]. Він звів очі, крижаним поглядом змірюючи присутніх. Зціпивши зуби.

Тим часом і Тейлор у своїй скриньці побачив згорток. Не побачити його було важко. Це могла бути бейсбольна битка, сповита різдвяною обгорткою. Та то була не битка. То була палка яловичої сирокопченої ковбаси, з тих дешевих страхітливо-гігантських палок, які разом із сирними кружалами та в’яленою яловичиною продаються в закусочних «Йє Оулд Гікори Берил» у торговельному центрі.

Різдвяна вітальна картка мала такий текст: «Тейлоре! САНТА ПЕВЕН, ЩО ТИ СМАКУВАВ І БІЛЬШУ ПАЛКУ, НІЖ ОЦЯ!»

Девон був готовий. Тільки винна сторона знала б, на кого напуститися. Та всі виглядали перелякано чи розгублено. Клара захлипала. Ніким не помічена, вона відкрила передарований портрет з макаронів і тримала його у тремтливих руках. Далі підвела очі, повні сліз, і глянула на Майлі. Голосом, який перебивали схлипування, Клара видушила: «Я знаю, що це ти робиш. Я знаю, що ти робиш із подарунками. Ти ламаєш усе Різдво!»

Усі повернулися в бік Майлі й уп’ялили в неї очі. Її відповідь звучала переконливо. Від образи та обурення голос її був голосом того, кого знущання та глум довели до краю.

«Я ламаю Різдво? Я ламаю Різдво!?» Від люті губи її дрижали. Вона випростала тремтливу руку, вказуючи на Дебору, ЛаТрея та Тейлора. «Я намагаюся врятувати Різдво! А хтось із них підкидує людям брудну помадку».

Правду кажучи, всі аналізи Девона — на фекальні бактерії, на ВІЛ, на сперму, хламідіоз і безліч інших перенощиків та збудників гонококових інфекцій — дали тільки негативні або недостатні результати, але Майлі було вже не зупинити. Вона перейшла на крик: «Один з них переслідує мене… надсилаючи мені грубий, образливий, огидний… непотріб».

Трійко підозрюваних ніякого перезиралися, нічого не розуміючи. Усі, хто був у кімнаті, дивилися на трійцю з глибоким презирством. Майлі Берк була віддячена. Вона відчувала, що моральне право на її боці. Стоячи поруч із нею, Девон сяяв.

У кімнаті відпочинку було так тихо, як рідко коли буває. Настільки тихо, що було чутно, як за дверима, у торговельній залі, крутять різдвяні хорали. Навіть Клара припинила схлипувати. Вона уп’яла погляд у макаронну мозаїку в своїх руках: «Два тижні…», — прошепотіла вона і підняла картину, щоб показати всім присутнім. І мовила: «Нікого я не хотіла переслідувати. Хотіла якнайкраще. Це я сплела шапочку, яку ти віддала мені назад. Це я приготувала помадку».

Люди й досі згадують про той момент. Розповідаючи цю історію, управитель тут завжди робить паузу. Аби люди чули музику в залі. Ту саму музику, як і на всі минулі свята. Ту музику, де нині вже покійний Бінґ Кросбі все туркає про спокій на землі та бажає людям щасливого Різдва. Ту музику, де янгольськими голосами йому підспівує хор.

Під цей спів менеджер переводить погляд на стіну, трохи вище від мікрохвильової пічки. І очі присутніх повертаються слідом. Там вона все ще й висить, наче молитовна ікона: очі замалі та ще й на різній висоті, і зуби жовті… і рот, наче повний опаришів. От і все, що залишилося від Майлі Берк, — тільки цей мозаїчний портрет.

Минуло чимало років, та продавці все ж полюбляють цю історію. Цю сагу без кінця і краю. Про помадку та Майлі Берк, про Девона й консервовану шинку. Важливо при цьому не забути жодної подробиці і подавати їх своєчасно, аж до останньої миті.

Бо останньої миті Дебора розстебнула діамантовий браслет і простягнула його Кларі.