Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Невдаха

Це шоу геть не змінилося відтоді, як ти лежав удома з високою температурою й увесь день дивився телевізор.

Це не «Сторгуймося». Це не «Колесо Фортуни». Тут ти не побачиш Монті Голла, це не передача з Петом Сейджеком[60]. Це інше шоу, в якому гучний, дзвінкий голос викликає тебе з аудиторії на ім’я й каже: «Спускайтеся на сцену, ви — наступний учасник», і якщо ти вгадаєш вартість упаковки півфабрикатів «Райс-е-роні», то виграєш тижневу поїздку до Парижа.

Оте шоу. І приз ніколи не буде чимось корисним, як то пристойний одяг, музика чи пиво. Призом завжди буде якийсь пилосмок або пральна машина, і ти б зрадів такому виграшу, якби був, скажімо, домогосподаркою.

Зараз «піковий тиждень», і за традицією всі охочі вступити до організації грецьких літер «Дзета дельта»[61] замовляють собі великий шкільний автобус і їдуть на якусь телестудію, аби взяти участь у цій вікторині. За правилами, всі дзета-дельти мають бути вдягнені в однакові червоні футболки, на яких методом шовкографії надруковані чорні грецькі літери дзета, дельта й омега. Спершу треба прийняти марочку «Привіт, кицю»[62], може, пів-марки, а тоді чекати на спалах. Вона схожа на звичайні паперові марочки з надписом «Привіт, кицю», і її треба розсмоктувати й ковтати, тільки насправді це марка з «кислотою».

Ось, що відбувається: дзета-дельти розсаджуються такою собі червоною латкою посеред аудиторії, а тоді кричать і верещать, аби потрапити в телевізор. Це вам не «Гамма-стегно-згама». Це вам не «Лямбда-безноса-лярва». Це «Дзета дельта», всі хочуть бути на їхньому місці.

Як подіє кислота — чи в тебе зірве дах, чи ти покінчиш життя самогубством, чи з’їси когось живцем, — ніхто тобі не скаже.

Так повелося.

Відтоді як у далекому дитинстві тебе била лихоманка, вибір учасників цієї вікторини не змінюється — дзвінкий голос обов’язково викличе якогось морпіха США в парадній формі з латунними ґудзиками. Там завжди буде чиясь стара бабця в спортивному светрі. Завжди буде іммігрант з якогось далекого краю, що ти не розбереш і половини того, що він говорить. Завжди буде якийсь фізик-ядерник зі здоровим черевом і нагрудною кишенею сорочки, повною кулькових ручок.

Саме такою ти й запам’ятав цю гру, тільки тепер ти вже дорослий… і всі дзета-дельти починають на тебе верещати. Вони мружаться й так голосно верещать, що аж очі ріже. Вони перетворюються на суцільні червоні футболки й роззявлені роти. Їхні руки випихають тебе з місця, проштовхують у прохід між рядами. Дзвінкий голос вимовляє твоє ім’я й наказує спускатися на сцену. Ти — наступний учасник.

У роті лежить «Привіт, кицю», на смак — як рожева жувальна гумка. Це та сама «Привіт, кицю», ходовий товар, без усілякого полуничного чи шоколадного присмаку, як буває, коли чийсь брат «варить» ночами в природознавчому корпусі, де працює прибиральником. Потім паперова марка застрягає в горлі, тільки тобі не хочеться ремиґати на телебаченні, а тим паче назавжди залишитися таким на відеозаписі, що його передивлятимуться незнайомці.

Усі глядачі повертають голови, аби подивитися, як ти, спотикаючись, сунеш униз проходом у своїй червоній футболці. Усі телекамери беруть тебе крупним планом. Усі плескають — так само, як у твоїх спогадах. Вогні — яскраві, мов у Лас-Вегасі, — освітлюють кожен предмет на сцені. Це щось новеньке, хоча ти вже мільйони й трильйони разів бачив, як воно відбувається, тож просто на автоматі займаєш вільний стіл поруч із морпіхом.

Ведучий цього шоу, який у жодному разі не є Алексом Требеком[63], змахує рукою, і цілий сектор сцени починає рухатися. Це не землетрус, але цілісінька стіна відкочується вбік на невидимих колесах, повсюди спалахують вогні, швидко спалахують — блим-блим-блим, навіть швидше, ніж людина встигне це вимовити. І ця здоровенна стіна в глибині сцени відкочується вбік, а з-за неї виходжає велетенська манекенниця, на її обтислій сукні блищать мільйони й трильйони страз, і вона змахує довгою худою рукою та вказує на стіл з вісьмома стільцями, що його можна побачити в чиїсь вітальні на День подяки — з великою печеною індичкою, ямсом і таким іншим. Талія манекенниці — в обхваті вона не товща за твою шию. Кожна її цицька — розміром із твою голову. Кругом спалахують оті лас-вегаські вогні. Лункий голос розповідає, хто виготовив цей стіл і з якого дерева. Він називає його роздрібну ціну.

Ось що треба робити, щоби виграти. Ведучий піднімає маленьку коробочку. Немов фокусник, він показує глядачам, що під нею… а там лежить ціла хлібина, у своєму натуральному вигляді. Такий вигляд має хліб до того, як із нього приготують щось їстівне, як то сендвіч або французький тост. Просто хлібина, ціла й непорізана, як її купляє твоя матуся на фермі, чи де там ростуть оті буханці.

Стіл зі стільцями швидко й легко стануть твоїми, якщо ти вгадаєш ціну тої великої хлібини.

Позаду тебе всі дзета-дельти згуртовуються, притискаються одне до одного своїми червоними футболками, і тепер вони скидаються на велетенську червону зморшку посеред аудиторії глядачів. Вони навіть не дивляться на тебе, їх волосся сплітається поміж собою, утворюючи велику волохату серцевину. Здається, минає ціла вічність, а тоді в тебе дзвонить телефон і дзета-дельти кажуть, яку ставку слід робити.

І весь цей час хлібина просто лежить на своєму місці. Вона вкрита брунатною кірочкою. Лункий голос повідомляє, що вона начинена десятьма життєво важливими вітамінами й мінералами.

Ведучий цієї вікторини — древній, він дивиться на тебе так, наче ніколи в своєму житті не бачив телефонів. А тоді він питає:

— То яка ваша ставка?

— Вісім баксів? — відповідаєш ти.

Судячи з виразу обличчя старої бабці, треба викликати бригаду «швидкої», бо в неї стався серцевий напад. З-під одного рукава звисає побгана серветка «Клінекс», схожа на білу, тріпотливу набивку, і бабця починає скидатися на пожмакане м’яке ведмежа, що його надто сильно любили.

Намагаючись переграти тебе за допомогою якоїсь блискучої стратегії, морпіх, отой виродок, він каже:

— Дев’ять доларів.

Тоді його намагається переграти фізик-ядерник і каже:

— Десять. Десять доларів.

Мабуть, то було якесь підступне питання, бо стара бабця каже:

— Один долар і дев’яносто дев’ять центів.

А тоді вдаряє гучна музика, і вогні знову починають спалахувати. Ведучий витягає бабцю до себе на сцену, а вона плаче й грає в таку гру, де треба кидати тенісний м’ячик, аби забрати додому диван або більярдний стіл. Обличчя бабці таке само зібгане й пожмакане, як той «Клінекс», що вона дістає з рукава свого спортивного светра. Лункий голос викликає на її місце іншу бабцю, і вся ця вікторина несеться далі.

У наступному раунді тобі треба вгадати ціну кількох картоплин, тільки то справжня, ціла, жива картопля, яка ще не перетворилася на їжу, вона в тому самому вигляді, в якому її дістають від шахтарів, або хто там копає картоплю в Ірландії, чи Іллінойсі, чи якомусь такому місці, що починається на «І». Із неї ще навіть не нарізали чіпсів або картоплі-фрі.

Якщо ти правильно вгадаєш, то отримаєш великий годинник у дерев’яній коробці, схожій на домовину Дракули, що її поставили вертикально, тільки всередині неї б’ють церковні дзвони, які позначають час. Твоя мама, яка висить із тобою на телефоні, називає його дідусевим годинником. Ти знімаєш його на відео, показуєш мамі, а вона каже, що годинник копійчаний.

Ти стоїш на сцені серед телекамер і вогнів, дзета-дельти ніяк не можуть тобі додзвонитися, а ти притискаєш слухавку до грудей і кажеш:

— Моя мама питає, чи немає у вас більш пристойного призу, що його можна буде виграти?

Ти показуєш мамі відео з картоплинами, а вона цікавиться, в якому магазині їх купив той древній ведучий — у «Ей-енд-пі» чи «Сейфвеї».

Тоді ти швиденько набираєш свого тата, а він питає про суму податку до сплати.

Мабуть, вся справа в «Привіт, кицю», але циферблат того великого годинника Дракули починає на тебе супитися. Наче в нього були потаємні, приховані очі, а тепер повіки розчахнулися, а ще показалися зуби, і ти чуєш, як усередині тої дерев’яної коробки повзають мільйони й трильйони велетенських, живих тарганів. Шкіра всіх тих манекенниць стає восковою, їх обличчя всміхаються, але очі нікуди не дивляться.

Ти називаєш ціну, яку тобі підказує мама. Морпіх каже на долар більше. Фізик-ядерник каже на долар більше, ніж морпіх. Але в цьому раунді виграєш саме ти.

Картоплини розплющують свої маленькі оченята.

Тільки тепер тобі треба вгадати ціну якогось цільно-коров’ячого молока в пакеті, тобто в такому вигляді, яким воно потрапляє до тебе в холодильник. Треба вгадати вартість упаковки пластівців на сніданок, яку ти можеш знайти в своїй кухонній шафі. А потім з’являється гігантська порція чистої солі, якою вона приходить до нас із океану, тільки в діжці, але в тій порції більше солі, ніж ти з’їси за все своє життя. Досить, аби змазати вінця бокалів для мільйонів і трильйонів маргарит.

Усі дзета-дельти пишуть тобі смс-ки, немов подуріли. Вхідні повідомлення накопичуються.

Потім з’являються яйця, якими вони бувають на Великдень, тільки чисто-білі й укладені в спеціальну картонку. Усенький, повний набір із дванадцяти штук. Дуже мінімалістичні яйця, начисто білі… такі білі, що на них можна вічно дивитися, проте тобі одразу ж треба вгадувати ціну великої пляшки, в яку немов налили жовтий шампунь, тільки якийсь бридкий, і назвали його олією, що бозна для чого використовується, а потім треба обрати правильну вартість якогось замороженого продукту.

Ти прикриваєш долонею очі, аби хоч щось роздивитися крізь світло прожекторів, і всі дзета-дельти губляться в тому сяйві. Ти тільки й чуєш, як вони викрикують різні ціни. П’ятдесят тисяч доларів. Мільйон. Десять тисяч. Якісь недоумки викрикують якісь цифри.

Неначе телестудія перетворилася на якісь темні джунглі, а люди стали якимись мавпами, що кричать своїми мавпячими голосами.

Ти відчуваєш у себе в роті кутні зуби, і вони так сильно труться один об одного, що ти відчуваєш смак гарячого металу зі штифтів, отого срібла, що плавиться в задніх зубах. Тимчасом з-під пахви й до ліктя стікають краплі поту, а твоя футболка «Дзета дельта» стала червоно-чорною по боках. Присмак розплавленого срібла й рожевої жувальної гумки. Це апное сну, тільки вдень, і ти маєш нагадувати собі зробити наступний вдих… і наступний вдих… а елітні манекенниці походжають на своїх блискучих високих підборах і намагаються спокусити публіку на мікрохвильову піч, спокусити її на бігову доріжку, поки ти витріщаєшся на них, силуючись збагнути, чи насправді вони такі привабливі. Тобі доводиться крутити якусь штуковину, аби вона оберталася по колу. Тобі доводиться зіставляти цілу купу якихось картинок, аби вони ідеально пасували одна до одної. Ти почуваєшся білим пацюком із курсу основ поведінкової психології № 201, і тебе змушують вгадувати, яка бляшанка печеної квасолі коштує більше за іншу. І весь цей гармидер — тільки заради того, щоби отримати чортопхайку для стрижки моріжка.

Завдяки тому, що мама підказує ціни, ти виграєш якусь річ, що її можна поставити тільки в кімнаті, запнутій вінілом, який легко миється, не вимагає особливого догляду та стійкий до утворення плям. Ти виграєш один із тих сертифікатів на довічну відпустку для всієї родини, від якої ваше життя сповниться щастя й радості. Ти виграєш чудасію, на якій від руки накреслені магічні закляття Старого Світу, що її випустили до нещодавньої прем’єри якогось епічного блокбастера.

Усе так само, як у дитинстві, коли ти лежав із високою температурою, коли серце того маленького хлопчика калатало, коли тобі переймало подих від однієї думки про те, що хтось може забрати до себе додому електричний орган. Хоч як би зле тобі було, ти дивився ту вікторину, поки лихоманка не спадала. Усі ті сліпучі вогні та садові меблі — від них ти начебто краще почувався. Якимсь чином ти одужував, зцілювався через них.

Здається, минула ціла вічність, але ти виграв усі раунди й пробив собі дорогу у Фінал.

А там — лише ти й стара бабця в тому самому спортивному светрі, просто чиясь звичайнісінька бабця, але вона пережила світові війни та ядерні бомби, вона, певно, бачила, як перестріляли всіх Кеннеді й самого Абрагама Лінкольна, а тепер вона підстрибує, стає на носочки своїх тенісних капців, плескає в свої старечі долоні в оточенні елітних манекенниць і сліпучих вогнів, поки лункий голос провіщає їй виграш у вигляді спортивного автомобіля, телевізора з широким екраном і хутряної шуби до п’ят.

Мабуть, справа в «кислоті», але тобі здається, що все це якось неправильно.

Типу, якщо ти проживеш таке собі нудне життя й знатимеш ціну «Райс-е-роні» або сосисок для хот-догів, то твоїм головним призом має стати тиждень проживання в якомусь лондонському готелі? Або ти отримуєш квитки на літак до Рима. До Рима, типу, в Італії. Ти забиваєш собі повну голову буденним непотребом, а в нагороду тобі дістається снігохід із рук велетенської манекенниці?

Якби на цій вікторині дійсно хотіли з’ясувати, який ти розумний, то треба було б питати про те, скільки калорій у звичайному бейглі з цибулькою та сиром «чеддер». Нумо, питайте, скільки коштує хвилина розмови у твого мобільного оператора в будь-який час доби. Питайте про розмір штрафу, який доводиться платити, якщо ти перевищив обмеження швидкості на цілих тридцять миль на годину. Питайте про вартість квитків в обидва кінці, аби з’їздити на весняні канікули до Кабо[64]. Точно, до останнього пенні, ти зможеш назвати вартість пристойних місць на ювілейному концерті «Пенік-ет-зе-діско»[65].

У тебе треба питати ціну коктейлю «Лонг-Айленд-айс-ті». Або скільки Марша Сендерс заплатила за аборт. Нехай питають про дорогі ліки проти герпесу, які ти приймаєш і не хочеш, аби про це дізналися батьки. Нехай питають про ціну підручника з історії європейського мистецтва, яка становить триста баксів, — та всралися мені такі книжки.

Нехай питають, чого тебе так гальмує та марочка «Привіт, кицю».

Бабця в спортивному светрі ставить на свій лот якусь помірну суму. І, як завжди, ці цифри висвітлюються маленькими ліхтариками, які спалахують на гральному столі, за яким вона стоїть.

Саме в цю мить усі дзета-дельти починають верещати. Твій телефон усе дзвонить і дзвонить.

З’являється твій лот — елітна манекенниця викочує на сцену п’ятсот фунтів сирих яловичих стейків. Ці стейки викладені в жаровні. Жаровня стоїть на палубі моторного човна, який стоїть у тяговому трейлері, який чіпляється до здоровенної опорно-зчіпної вантажівки, яка стоїть у гаражі новенького будинку в Остіні. В Остіні, типу, в Техасі.

Тимчасом усі дзета-дельти разом підводяться. Вони стають на ноги, а тоді — на сидіння й починають махати руками й скандувати… ні, не твоє ім’я. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони так голосно, щоби їх було чутно на записі телепередачі.

Мабуть, уся справа в «кислоті», але ж ти змагаєшся зі старою бабцею, яку бачиш вперше в житті, за лайно, яке тобі навіть не потрібне.

Мабуть, уся справа в кислоті, але — просто тут і зараз — до біса майбутній диплом з бізнес-адміністрування. До біса курс загальних основ бухгалтерії № 301.

Щось застрягає у твоєму горлі, і ти починаєш ремиґати.

Навмисне й ненароком ти робиш ставку в мільйон, трильйон, сто тисяч мільярдів доларів… і дев’яносто дев’ять центів.

А тоді всі звуки раптово замовкають. Чутно тільки тихеньке клацання, коли спалахують і згасають всі ті лас-вегаські вогні. Спалахують і згасають, спалахують і згасають.

Минає ціла вічність, і нарешті до тебе підходить ведучий ігрового шоу, він стає дуже близько, притискається до твого ліктя й сичить.

— Так не можна, — сичить ведучий, — ти мусиш грати, аби виграти…

Зблизька здається, що обличчя ведучого потріскалося на мільйони й трильйони нерівних фрагментів, які просто склеїли докупи рожевим гримом. Наче Хитун-Бовтун[66] або головоломки-пазли. Його зморшки, вони скидаються на бойові шрами від того, що він веде ту саму телевікторину з моменту її першого випуску. Усе це сиве волосся, яке він завжди зачісує на один бік.

Лункий голос питає — цей гучний, низький голос, що звучить нізвідки, голос велетенського велетня, що ти його ніколи не побачиш, — він питає, чи не міг би ти повторити свою ставку?

Може, ти й не знаєш, що тобі потрібно від життя, але ти знаєш напевне, що це не дідусів годинник.

Мільйон, трильйон… так кажеш ти. Це число завелике, воно не вміщується в табло на твоєму ігровому столі. У ньому більше нулів, ніж яскравих вогнів у всіх вікторинах світу. Мабуть, уся справа в «Привіт, кицю», але з обох твоїх очей починають котитися сльози, ти плачеш, бо вперше відтоді, як ти був маленьким хлопчиком, не знаєш, що буде далі. Сльози сповзають за комір твоєї червоної футболки, і червона тканина чорніє, тому всі ті грецькі омеги вже неможливо розібрати.

Голос якоїсь дзета-дельти, такий самотній у великій тихій аудиторії, він верещить:

— От недоумок!

На маленькому екрані твого телефону — повідомлення, і в ньому сказано: «Тупак!»

Від кого смс-ка? Від твоєї мами.

Ота бабця в спортивному светрі, вона плаче, бо виграла. А ти рюмсаєш, бо… та ти й сам не знаєш чому.

Зрештою бабця виграє снігохід і хутряну шубу. Вона виграє моторний човен і яловичі стейки. Стіл, стільці й диван. Усі призи з обох лотів, оскільки твоя ставка була надто, занадто високою. Вона стрибає по сцені, її яскраві білі штучні зуби пускають навсібіч усмішки. Ведучий вікторини заводить аудиторію, і всі починають плескати в долоні, за винятком дзета-дельт. Родина старої бабці вилізає на сцену, усі її діти, онуки й правнуки, і вони сунуться, аби помацати блискучий спортивний автомобіль, аби помацати елітних манекенниць. Бабця обціловує губами в червоній помаді всеньке тріснуте рожеве обличчя ведучого вікторини. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона, а тоді закочує під лоба очі й хапається рукою за свого спортивного светра в тому місці, де її серце.