Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Фенікс

У понеділок увечері Рейчел телефонує по міжміській лінії зі свого мотелю в Орландо. Слухаючи гудки на тому кінці, вона підбирає пульт від телевізора і перемикає канали, заглушивши звук. Вона вже нарахувала п’ятнадцять гудків. Шістнадцять. Тед відповідає на двадцять шостому гудку, він задихано сопе, і вона просить передати слухавку їхній доньці.

— Піду приведу її, — каже Тед, — але чудес не обіцяю.

Телефон стукає об кухонний стіл, і Рейчел на іншому кінці чує, як голос Теда то гучнішає, то стихає, коли він блукає будинком, вигукуючи: «Ейпріл, люба? Іди побалакай з матусею!» Вона чує скрип завіс на дверях. Тедові кроки спочатку наближаються, а тоді віддаляються, коли він проходить дерев’яною підлогою коридору до застелених килимом сходів.

Рейчел чекає. Вона сидить на ліжку. Килимок і завіски в кімнаті мотелю ледь чутно пахнуть крамницею старого одягу: в тому запаху багато плісняви, трохи затхлого поту і диму цигарок. Їй нечасто доводиться подорожувати в справах; це її перше відрядження з того часу, як три роки тому народилася Ейпріл. Рейчел перемикає канали то на мовчазну трансляцію футболу, то на музичні кліпи без музики.

Будинок, у якому вони зараз живуть, у них не перший. Той, у якому вони мешкали раніше, згорів ущент, але нічиєї провини в тому не було. Це було доведено в суді. То був нечувано химерний нещасний випадок, нині записаний в анналах страхових компаній. Вони втратили все, що мали, а тоді ще їхня дочка народилася сліпою. Ейпріл була сліпою, але могло бути й гірше. Той перший будинок належав Тедові ще до того, як вони познайомилися. Стіна їдальні в ньому була складена зі скляних блоків, що кидали сітку тіней на лакований чорний стіл зі стільцями. Варто було клацнути вмикачем — і в газовому каміні вітальні на устилі з потовченого граніту починали танцювати чарівні язички полум’я. Ванни, унітази й раковини були з чорної порцеляни. На вікнах висіли вертикальні жалюзі. Ніде не було видно ані землистих тонів, ані дерев’яної текстури.

Але Тедові це підходило, його влаштовував той будинок. Він тримав кішку на ймення Белінда Карлайл і дозволяв їй хлебтати воду з чорних біде. То була довгошерста темно-коричнева бурманська кішка, схожа на кулю чорного хутра. Тед любив Белінду Карлайл, але мав досить розуму, щоб не підпускати її до себе надто близько. Кішка виглядала чистою, але коли хтось її торкався, разом з нею вкривався якимось жирним порохом. Щоб упоратися зі скинутою шерстю Белінди, Тед мав робота-пилосмока, який цілий день чистив підлогу. Принаймні, так воно мало бути. Не раз вони об’єднували сили: на кішку нападала діарея, а робот цілий день човгав калюжками туди й сюди, розмазуючи ту гидоту, поки нею не вкривався кожен квадратний дюйм чорного килима.

Коли вони вже були рік як одружені, Рейчел оголосила, що їм треба переїхати. Вона завагітніла і не хотіла ростити дитину в цьому світі брудних килимів і відкритого вогню. Їм треба було продати будинок і віддати комусь Белінду Карлайл. Навіть Тед не міг заперечувати, що, хоч як часто вони міняли наповнювач, їхня оселя тхнула котячим лотком, а в котячому лотку вагітній жінці не місце. Якось за вечерею Рейчел розповіла Теду про токсоплазмоз. Його спричиняли паразитарні найпростіші Toxoplasma gondii, які розводилися в котячих кишках. Вони поширювались, відкладаючи яйця в котячих екскрементах, і могли призвести до сліпоти або й смерті немовлят.

Вона звикла, що Тедові багато чого треба пояснювати. Вона знала, що він ніколи не буде надто кмітливим. У цьому була його головна принада. Він був вірний, мав лагідну вдачу і невтомно працював, якщо кожну секунду над ним хтось стояв і уточнював, що робити. Вона вийшла за нього з тих самих причин, з яких наймають робітника на тривалий термін.

Вона говорила повільно, помалу жуючи спагеті. Єдиним способом замаскувати котячий запах було додавати до всього коріандр. Після її промови він просто сидів з іншого боку столу, а тіні від скляних блоків робили його обличчя і білу сорочку схожими на контурну карту. Вона чула бульбашки мінеральної води в його склянці. Що б Тед не приготував, на його чорній полив’яній порцеляні ніщо не виглядало апетитно. Він блимнув очима. Він спитав:

— Що ти сказала?

Рейчел сказала повільніше:

— Нам треба шукати новий будинок.

— Ні, — сказав Тед, розтягуючи слово, ніби намагався виграти час. — Перед тим.

Рейчел це не роздратувало. Вона репетирувала цю розмову кілька днів. Їй варто було викласти все розміреніше. Вона забагато вивалила на нього одним махом.

— Я сказала, що треба продати цей будинок.

Тед заплющив очі й похитав головою. Його чоло насупилося, і він знову сказав:

— Перед тим.

— Те, що я сказала про Белінду Карлайл? — спитала Рейчел.

— Перед тим, — попросив Тед.

Рейчел стурбувала думка, що Тед міг і не бути таким дурним, як вона гадала; натомість могло статися, що він просто ніколи не слухав її уважно. Вона подумки перекрутила розмову на початок.

— Ти маєш на увазі те, що я вагітна?

— Ти вагітна? — спитав Тед. Він притулив чорну серветку до губ. Рейчел не знала, чи він хотів їх витерти, чи сховати.

В Орландо і досі вечір понеділка, і Рейчел досі чекає на телефоні. Вона знімає покривало з ліжка і витягається на ньому, щоб подивитися «Канал домашніх покупок». Що вона в ньому любить, то це те, що тут немає перерв на рекламу. Збільшені в сто разів діамантові коктейльні персні повільно обертаються й виблискують у світлі галогенових ламп. Невидимий продавець завжди розтягує слова і говорить по-домашньому просто, і його голос завжди звучить так захоплено, коли він каже:

— Ліпше мерщій замовити й собі одну, народ, бо в нас тих тіар з рубінами лишилося всього кілька тисяч…

Смарагдові солітери продаються за стільки, скільки коштує піалка з горішками кеш’ю в її міні-барі.

Звук у телевізорі вимкнено, і Рейчел чує по телефону, як гавкає сусідський собака. Тоді гавкання стихає, немов заглушене чимось. Наприклад, вухом Ейпріл, що притислося до слухавки. Затамувавши подих, щоб краще чути, Рейчел каже:

— Донечко? Кицю? Як ви там з татком справляєтеся без матусі?

Вона говорить, поки не відчуває себе дурепою, що базікає сама з собою в порожній кімнаті мотелю. Вона питає себе, чим завинила цього разу. Невже вона забула поцілувати дочку на прощання?

Рейчел підозрює, що ця тиша — це відплата. Увечері перед відльотом вона помітила, як пожовтіли її зуби. Таке трапляється, якщо пити забагато кави. Після вечері вона наготувала жолобки для відбілювання і дозволила Ейпріл дослідити їх. Рейчел пояснила, як туго вони сидять: матуся не зможе відповідати на запитання принаймні годину з того моменту, як надягне жолобки на зуби. Матуся взагалі не зможе балакати. Якби Ейпріл щось знадобилося, їй треба звернутися до батька. Щойно вона вичавила дорогий гель для відбілювання в жолобки й надягла їх на зуби, рука Ейпріл смикнула її за халат, бо дівчинка хотіла почути казочку на ніч.

Від Теда не було жодної користі. Ейпріл пішла спати в сльозах. Зуби Рейчел все одно залишилися страшними як смерть.

Зі звуків, що пробиваються крізь стіну, Рейчел розуміє, що пожильці в сусідньому номері шпорхаються на повну. Вона прикриває слухавку долонею і сподівається, що дочка не почує цього. Вона переживає, чи їх не роз’єднало, і повторює:

— Ейпріл? Люба моя, ти чуєш матусю?

Рейчел поступається і просить дівчинку повернути слухавку батьку. Чується Тедів голос.

— Не переймайся, — каже він. — Це просто такий мовчазний протест. — Його голос приглушений, він каже кудись убік: — Ти засмучена, що матуся поїхала, правда? — За цим хвилька мертвої тиші. Рейчел чує карнавальну музику і дурненькі голоси героїв мультика, який іде по телевізору в вітальні. Вона мимохідь помічає, що зазвичай слухає телевізор без звуку, тоді як її дочка дивиться його без зображення.

Голос Теда, і досі спрямований кудись убік, питає:

— Ти ж все одно любиш свою матусю, правда?

Ще одна хвилька тиші. Рейчел нічого не чує, поки Тед не говорить примирливо:

— Ні, матуся не любить свою роботу більше за тебе.

Звучить не надто переконливо. За мить він скипає:

— Припни язика, дівчино! Не смій такого казати!

Почувши його тон, Рейчел готується почути звук ляпаса. Вона хоче почути ляпас. Але не чує. Натомість долинає чіткий, звернутий просто в слухавку голос Теда:

— Що я можу сказати? Наше дитя вміє пам’ятати образи.

Рейчел у захваті. Останнє, чого б вона хотіла, то це того, щоб їхня дочка була такою ганчіркою, як Тед, але вона не каже цього вголос. На цьому дзвінок у понеділок закінчується.

Белінда Карлайл жила у Теда, ще відколи була кошеням. Коли вони розмістили об’яви на різних сайтах, де шукали притулки котам, вона вже була старою. Старою і повною газів. Нею могли зацікавитися хіба що ветеринари-дослідники. Коли стало зрозуміло, що найкращим виходом буде приспати її, Тед покликав Рейчел на кухню і показав на двадцятикілограмову торбу з котячим кормом. Та ще була наполовину повна. Він сказав:

— Даймо їй ще стільки часу на пошуки нової родини.

Рейчел це видалося вдалим компромісом. Кожен день дорівнював двом черпачкам корму. Торба стала піщаним годинником, що показував, скільки днів їм залишилося прожити з Беліндою. Але через два тижні Рейчел вже не була цього певна. Торба і досі стояла наполовину повна. Насправді вона навіть здавалася важчою, ніж була, коли вони дійшли тієї згоди. Вона підозрювала, що Тед тихцем проносить корм з якогось іншого джерела. Мабуть, він тримав таємний запас десь у своїй машині чи в гаражі й тягав звідти корм, щоб поповнити нестачу. Щоб перевірити цю підозру, Рейчел почала набирати подвійні порції для кожного годування. Вона казала собі, що пригощає кішку, а не підпихає її до могили.

Збільшені порції ледь-ледь вміщалися у котячу миску, але Белінда з’їдала все. Вона гладшала, але ні на крок не наближалася до того, щоб зникнути з їхнього дому. Подібно до хліба і риби з тої притчі або світильнику в Храмі Давида, велика торбина з кормом увесь час лишалася наполовину повною.

Дзвінок з Орландо у вівторок не набагато кращий за попередній. Щовечора вони з Тедом розповідали про свій день. Він згріб перше опале листя. Вона ввела в дію первинні алгоритми ініціації мікрохвильової передачі даних через супутник. Він знайшов лавку, в якій продавали сир, що так їй подобається. Рейчел доповідає, що переузгодила протоколи розподілу живлення між підсистемами. Вона каже, що Орландо — жахливе місце для того, хто приїхав сюди без дітей.

Коли вона змовкає, западає коротка тиша, ніби Тедова увага зосереджена на чомусь іншому. Вона чує, як він клацає клавіатурою, перебираючи електронну пошту, поки вона говорить. Нарешті Тед озивається. Він каже:

— Що це там відбувається?

Він має на увазі звуки. Пожильці з сусідньої кімнати знову шпорхаються. Насправді вони й не стихали, і вуха Рейчел вже просто не чують тих стогонів й пронизливих криків. Це охання тяглося так довго, що тепер немає сумніву — там знімають порнофільм. Ніхто й ніколи не міг бути аж настільки закоханим одне в одного. Її бісила думка, що замість розповіді про її роботу Тед слухав, як гойдаються якісь незнайомці.

По телевізору показують як плаває в повітрі сапфір, а Тед каже:

— Візьми слухавку, Ейпріл. Скажи матусі «на добраніч».

Щоб краще чути, Рейчел намагається забути про гудіння міні-бару й приглушені любощі з того боку стіни. Вона не вживала алкоголю з того Різдва три роки тому, коли пила еґноґ, але зараз Рейчел підходить до міні-бару й вивчає полички, заставлені маленькими скляними пляшечками, кожна з яких коштує більше, ніж діамантовий кулон з телевізора. Зворотний відлік показує, що кулонів, яких і так було лише близько п’яти тисяч, стає дедалі менше. Рейчел змішує собі джин з тоніком за ціну сережок з перлами й випиває одним махом.

Вона чує в телефоні голос Теда. Він скиглить і умовляє десь на фоні:

— Розкажи матусі про черепах, які сподобались тобі в зоопарку.

Але відповіді нема. Рейчел відчуває до дочки таку повагу, якої ніколи не відчувала до чоловіка. На вечерю вона розриває пачку простих «Ем-енд-емз», що коштує більше, ніж пара обручок з телевізора. Замість кожної пачки чіпсів або цукерок, яку вона з’їсть, у міні-барі ніби за помахом чарівної палички з’явиться інша.

Рейчел прямо спитала Теда про торбу з котячою їжею, але він сказав, що й не думав шахраювати. Рейчел не зізналася в тому, що перегодовує кішку, але вказала чоловікові на те, що вже минуло п’ять тижнів і Белінда Карлайл стала схожа на кавун в шубі. До того ж Рейчел уже теж не була струнка та худорлява.

— Хочеш сказати, — питала вона, вказуючи на корм, — що це чудо?

Агент з нерухомості сказав, що в їхній вітальні погано пахне. Це не додало їм щастя. Агент сказав, що вони просять щонайменше на двісті тисяч більше, ніж можна отримати за умов такого ринку. Гормони Рейчел теж давалися взнаки.

Тед і Рейчел сварилися. Вони гризлися від Дня подяки й до самого Різдва майже щодня. За цей час рівень корму в торбі тільки зростав, аж поки той не почав висипатися на підлогу кухні. Кішку так рознесло, що вона ледве могла перетягти себе через килим вітальні. От тоді їхній переоцінений будинок і загорівся.

У середу ввечері Рейчел, як завжди, телефонує з Орландо. Вона наполовину сподівається, що Ейпріл не заговорить. Це могло б довести, що дитина успадкувала частку власного завзяття Рейчел. Щоб перевірити це, Рейчел питає:

— Ти любиш матусю? — Вона молиться про себе, щоб дівчинка не спокусилася на таку очевидну приманку.

Світ — жахливе місце. Рейчел менш за все хотіла виростити дитину, якій легше наставити синців, ніж стиглому банану.

Щоб упевнитися, Рейчел каже:

— Хочеш, матуся заспіває тобі колискову? — І вона починає наспівувати пісеньку, що напевне похитне затятість її доньки.

З сусіднього номера їй підспівують стогони й хрипи, ці беззмістовні звуки, які слабкі люди видають проти своєї волі. Рейчел наміряється проспівати всі колискову до кінця, але втрачає самовладання, коли чує Тедів сміх. Його чутно надто ясно. Вона здогадується, що Ейпріл поклала слухавку і пішла собі. Значить, Рейчел співала для порожньої кухні. Вона попереджає:

— Якщо ти не скажеш «на добраніч», матуся плакатиме.

Якщо ніхто її не слухає, то не важливо, що вона каже. Вона прикидається, ніби плаче. Її удавані шморгання переростають у голосіння. Це легше, ніж їй здавалося, і, коли Рейчел розуміє, що не може зупинитися, вона кладе слухавку.

Рейчел не вигадала загрози токсоплазмозу; вона з’ясувала все в Інтернеті й дібрала нездоланні аргументи. Це була ніяка не маячня. Нейробіологи пов’язували T. gondii з самогубствами й розвитком шизофренії. І все це через контакт з котячими буруб’яхами. Деякі дослідження навіть вказували на те, що паразитичні токсоплазми в мозку хімічно примушували людей заводити більше котів. Тими навіженими бабцями, що тримають по сто котів, насправді керувала зараза, спричинена одноклітинними нападниками.

Але дурного просвітити важко, бо він не розуміє, що дурний. Те саме й з навіженими. І коли мова заходила про кішку, Тед був і одним, і другим.

Як Рейчел пояснила поліції, в останній вечір у їхньому будинку вони пішли на різдвяну вечірку до сусідів. Після неї вони обидва повернулися додому. Вони пили еґноґ, і, поки вони чалапали через сніг, вона пояснювала Тедові, що йому варто намагатися б не бути такою м’якушкою. Вона говорила обережно, щоб слова дійшли до нього. Сліди, що вона залишила на снігу, показували, як широко їй доводилося ступати, щоб упоратися зі своєю новою вагою.

Рейчел і досі працювала корпоративним консультантом першого рівня, але коли настав другий триместр, сама лиш вагітність стала здаватися повноцінною роботою. Її тривожило, що з появою дитини ситуація може стати не набагато кращою. Можливо, любов чоловіка можна розділити на двох, але ніяк не на трьох.

Як Рейчел сказала поліції, вона увійшла до темного будинку першою. Вона навіть не скинула кожушка. Вона сказала:

— Та тут же задубіти можна.

Різдвяна ялинка заступала вікно вітальні, не пропускаючи світло з вулиці. Насправді спочатку всі думали, що в усьому винна саме ялинка. Ароматичні свічки, зіпсуті гірлянди й перевантажені розетки були звичайними підозрюваними в таких справах. Тед ганив свого самохідного робота-пилосмока. Він був готовий закластися, що той перегрівся. Десь замкнуло, всередині робота спалахнула займиста шерсть, і він поїхав розносити вогонь кімнатою.

У четвер увечері Рейчел відчуває на собі старий як світ парадокс: що більше вона намагається прискорити запровадження всіх процесів, то на довше він розтягується. Вона телефонує сама собі й залишає голосові повідомлення: «Нагадування: визначитися з термінологією для презентації».

Вона бере телефон зі столика при ліжку і починає передивлятися на ньому фотографії. У неї тільки один знімок Ейпріл. Їй чомусь здається неправильним фотографувати сліпу. Ти наче крадеш у неї щось цінне, але таке, про що вона сама гадки не має. З тієї ж причини, вона щодня жорстко редагує усі свої слова, щоб часом не сказати «Як гарно сьогодні заходить сонце» чи «Дивись на мене, дорогенька». Сказати коло Ейпріл «Яка гарна квітка!» — все одно, що глузувати.

Вони з Тедом познайомилися на сліпому побаченні — ще один вислів, якого Рейчел з усіх сил уникає.

Віднедавна дочка почала вигукувати: «Поглянь на мене, мамо! Поглянь! Ти дивишся?» Звісно, Ейпріл гадки не мала, про що говорить. То просто була пісня, яку рано чи пізно заводять усі діти на світі, сліпі чи зрячі. Суть батьківства була в тому, щоб з тих, за ким наглядають, стати тими, хто наглядає.

У четвер дівчинка знову відмовляється озватися бодай звуком. Рейчел дослуховується з усіх сил. Вона підлещується і обіцяє, поки телефон не бере Тед і не каже:

— Пробач. — З його голосу вона розуміє, що він безсило знизує плечима, коли говорить: — Я не зміг примусити її говорити.

На що Рейчел каже:

— Спробуй ще.

У Теда просто дар здаватися. Рейчел пропонує йому тицьнути Ейпріл в ребра, щоб вона засміялася. Вона питає:

— Хіба їй не лоскотно?

У відповідь Тед сміється, ніби не вірить почутому.

— Ти питаєш, чи їй не лоскотно? — пирхає він. — Де ти була останні три роки?

Наступної ночі після пожежі Рейчел визнає себе винною лиш у тому, що клацнула вмикачем. Перш ніж увімкнути світло, Рейчел пішла до термостата й накрутила його, щоб стало тепліше. Вона клацнула вмикачем каміна, і тієї самої миті почувся вереск. Дике завивання банши заповнило темні кімнати. Вони чули неземне завивання духу лютої хуртовини, а тоді здалося, що уся їхня оселя загорілася одразу. Спалахнула різдвяна ялинка. Спалахнули чорні подушечки на дивані. Вогонь затанцював на чорних килимах. Тед кинувся вперед і схопив Рейчел, а навколо горіли жовтогарячим полум’ям накривала й рушники. Над усім цим стояв лемент катованих у пеклі душ. Повітря пахло димом і підсмаленим волоссям. Пожежна сигналізація теж додавала свої ноти до цього нестерпно пронизливого галасу. Вони не мали часу відігнати від будинку свою чорну машину і врятувати її, перш ніж яскраві язики полум’я вирвалися з кожного з кожного вікна нагорі. Вони стояли на присипаній снігом моріжку перед будинком, коли нібито нізвідки з’явилися пожежні машини з сиренами. Вогонь уже охопив увесь будинок.

В Орландо Рейчел почали заходити в голову різні думки. Це було в точнісінько в Тедовому стилі — приховати від неї жахливу правду до того часу, принаймні допоки вона повернеться додому. Якщо Ейпріл потрапила в лікарню, якщо її вжалила бджола і в неї пішла важка реакція чи трапилося щось гірше, Тед думатиме, що вберігає Рейчел, не розповідаючи їй про це по телефону. Вона заходить в Інтернет і шукає нещасні випадки з трирічними дівчатками в Сіетлі за минулий тиждень. Вона жахається, коли знаходить один. У новині кажуть, що на дівчинку напав сусідський пес. Наразі вона в лікарні в критичному стані. Її ім’я не розголошується, щоб дати батькам жертви час сповістити родичів.

Цього вечора Рейчел переслуховує нові повідомлення. Усі вони від неї самої. «Нагадування: наслідки!» Лише одне слово, різке і загрозливе. Вона гадки не має, що мала тоді на думці. Їй навіть доводиться перевірити, з чийого номера телефонували, щоб упевнитися, що то була вона сама. Невже її голос звучить саме так?

Увесь вечір її мучить одна думка: скільки малюків давляться гумовими м’ячиками, помирають, але так і не з’являються в стрічці новин «Сі-Ен-Ен»? Вона без кінця оновлює сторінку, сподіваючись на доповнення тієї статті «Сіетл Таймз». Що ж вона за мати така, якщо не може відчути, жива її дитина чи ні?

Спочатку пожежний слідчий не думав, що то був підпал. Цей випадок зробив їх відомими, але не в приємному сенсі. Вони стали живим доказом реальності тієї загрози, в імовірність якої люди не хотіли вірити.

Пожежний слідчий вивчив обвуглені кімнати й прослідкував шлях поширення вогню. Пожежа почалася в мінімалістичному каміні й пішла уздовж стін вітальні. Далі зайнявся периметр їдальні. Він наніс план поверхів на аркуш розкресленого паперу, приколотого до планшета. Він провів механічним олівцем лінію з їдальні до сходів, а тоді всередину й по периметру хазяйської спальні й ванної кімнати.

Під рукою він тримав щось, загорнуте в чорний пакет для сміття.

— Найстрашніша чортівня, що я бачив у своєму житті, — сказав він Тедові й Рейчел на парковці перед будинком. Він розгорнув пакет і дав їм зазирнути всередину. Звідти повіяло жахливим смородом горілої шерсті й хімікатів. Тед кинув єдиний погляд і затремтів.

У п’ятницю Рейчел в Орландо трохи міркує над ідеєю викликати поліцію, але що вона може їм сказати? Вона перевіряє, чи не з’явилося новин про ту трирічну дівчинку в критичному стані. Вона телефонує сусідці, Джоанні. Вони побіжно знайомі на ґрунті претензій до місцевих сміттярів. Джоанна бере слухавку на дев’ятнадцятому гудку. Рейчел питає, чи Тед виносив їхній бак для сміття на тротуар цього тижня. Вона не хоче виказувати себе.

Вона слухає, перекладаючи телефон від одного вуха до другого, але нічого не чує. І перш за все, вона не чує гавкання ротвейлера-мішанця Джоанни. Він завжди гавкає і шкребеться об їхній паркан.

Нарешті Джоанна каже:

— Рейчел, сміття забирають наступного тижня.

Її голос звучить насторожено. Вона вимовляє ім’я Рейчел так, ніби дає знак комусь іншому, хто стоїть поблизу. Вона питає про Орландо, і Рейчел гарячково намагається пригадати, чи розповідала Джоанні про свою подорож заздалегідь. Рейчел далі вивідує:

— Сподіваюся, Тед не розбестить Рейчел, поки мене немає.

Пауза триває надто довго.

— Ейпріл? — підказує Рейчел. — Моя дочка?

Джоанна каже:

— Я знаю, хто така Ейпріл. — Тепер вона роздратована.

Рейчел не може стриматись:

— Твій Цезар покусав мою дитину?

Дзвінок обривається.

Принаймні, пожежний слідчий розгадав таємницю жахливого запаху, яким тхнуло в їхньому будинку кожної зими. Белінда Карлайл, здогадався слідчий, використовувала розтовчений граніт у каміні замість свого лоточка. Щоразу, як Тед і Рейчел запалювали газ, вони випаровували незліченні кілограми закопаних котячих екскрементів. Агент страхової компанії сказав їм, що цей випадок не має прецеденту. Рейчел помітила, що він силкувався стримати сміх, коли пояснював, що в той момент, коли Рейчел клацнула вмикачем каміна, кішка, певно, саме випорожнювалася.

Глупої ночі Белінда потайки справляла потребу в темряві схожого на маленьку печеру каміна. Вона, мабуть, ніжилася в лагідному теплі від пілотного вогника. Тоді вона почула, як зацвіркотів електричний іскровий запалювач, і тієї ж миті струмені блакитного полум’я кинулися на неї зусібіч.

Саме цей кудлатий, охоплений вогнем демон вирвався з каміна з криком і помчав будинком, підпалюючи усе ганчір’яне на своєму шляху, перш ніж упасти мертвим у шафі нагорі, де Рейчел тримала одяг з хімчистки, загорнутий у займистий пластик.

У суботу Рейчел тричі телефонує додому і застає тільки голосову пошту. Вона уявляє собі порожній будинок. Вона легко уявляє собі, як Тед плаче над лікарняним ліжком. Коли він нарешті бере слухавку, вона просить покликати Ейпріл.

— Якщо ти цього прагнеш, юна леді, — погрожує вона, — то не буде тобі ніякого Різдва, ніяких каруселей і ніякої піци, якщо ти зараз не озвешся.

Вона зупиняється, щоб не напирати надто сильно. Вона звинувачує у своєму поганому настрої подвійний ром з колою, що коштує більше, ніж оздоблений бірюзою пояс з телевізора.

— Я сліпа дівчинка, носіться зі мною, — дражниться вона, намагаючись викликати гнівну відповідь. — За кого ти себе маєш, Гелен Келлер[93]?

Це все ром. На екрані телевізора гіпнотично виблискує збільшений топаз, що повільно обертається без звуку.

У глибокій тиші Рейчел чує чиєсь дихання. Це не її уява. Це дихання Ейпріл, що вперлася і гнівно сопе, згорнула на грудях пухкенькі ручки й надула почервонілі від злості щічки херувима.

Рейчел розігрує іншу карту:

— Що ти хочеш, щоб матуся тобі привезла? — Хабар, що допоможе усім зберегти обличчя. — Мікі Мауса, — пропонує вона, — чи Дональда Дака?

Вона чує короткий тихий вдих. На мить дихання переривається, і далекий тонкий голос пищить:

— О, татку! — Голос задоволено веде: — Схопи мене за волосся, татку! Вжар мене в дупу!

Це не Ейпріл. Це пожильці з сусіднього номера, їхні голоси, що пробиваються крізь стіну.

— А може, ти оближеш вкритий шоколадом стокілограмовий прут під дощем із золота? — з ходу невимушено пропонує Рейчел, відвернувшись від слухавки. Вона гупає кулаком в стіну й горлає: — Може, нехай тебе краще гарненький поні вжарить?

Вона чує по телефону, як тихенько гуде в кімнаті малий робот-пилосмок — заміна старого. Він сновигає підлогою і стукається об стіни, наче — що ж іще? — незряча тваринка. Тед по півдня не відриває дупу від дивана, але все одно купує пристрої від «Шарпер Імідж»[94], що виконують роботу замість нього. Рейчел це лякає, вона боїться, що Ейпріл може ненароком перечепитися через робота, але Тед наполягає, що вона розумніша за дешевий автомат.

Аж тут у голові Рейчел спалахує розуміння. Хоч вона й трохи сп’яніла, але розуміє, що все збігається. Тед вважає її винною в тому, що сталося з Беліндою Карлайл. Його розум не дуже гострий, але він і не дурний. Вміння пам’ятати образу Ейпріл успадкувала від батька. Він чекав нагоди і тепер смакує помсту.

Її голос ламається, і крізь утворену тріщину виривається назовні вся її паніка. Вона питає:

— Ейпріл, дитинко, татко тебе кривдить? — Вона намагається стримати це питання, силкується вчасно замовкнути, але це все одно, що спробувати повернути проколоту повітряну кульку до колишнього стану.

На той час, як народилася Ейпріл, вони поселилися у типовому будинку в стилі ранчо за кілька кварталів від старого будинку. Тед хотів поховати кішку на новому подвір’ї, але пожежний слідчий так і не віддав її рештки. Ранчо було не таким ефектним. У ньому не було відкритого вогню і біде, але зі сліпою дитиною це було на краще. Як Рейчел могла уникнути шкідливого впливу, коли шість місяців жила вагітна серед випарів котячого посліду в повітрі? Як сказав акушер, паразити пошкодили зорові нерви, але Рейчел знала, що тут крилося ще дещо. То була відплата. Звісно, Рейчел заприсяглася, що не бачила Белінду Карлайл, поки не клацнула вмикачем. І Тед повірив їй на слово.

То була брехня, що одружує людей міцніше за будь-які весільні обітниці.

У неділю Рейчел телефонує додому і наполягає, щоб Тед її вислухав.

— Наступним я наберу номер поліції, — обіцяє вона. Якщо Ейпріл не скаже щось для того, щоб вона передумала, вона зателефонує в соціальну службу і попросить про втручання.

Її чоловік, містер Пасивний-Агресивний, спантеличено сміється.

— Ти хочеш, щоб я її вщипнув?

Так, Рейчел хоче, щоб він її ущипнув. Дав ляпаса. Потягнув за волосся. Що завгодно.

Він питає:

— Просто щоб уточнити… Якщо я не лясну свою дитину, ти заявиш, що я жорстоко з нею поводжуся?

Рейчел киває і каже в телефон:

— Так.

Вона уявляє, як він п’є каву з чорної полив’яної кружки, яку притягнув зі згарища. Її колір і візерунок були такі гидкі, що вона й обгоріла виглядала як нова.

— А може, я припалю її цигаркою? — питає він зміненим від сарказму голосом. — Тобі від цього полегшає?

— Візьми голку з мого набору для шиття, — вказує Рейчел. — Але спочатку вмочи її в медичний спирт. Їй іще не робили щеплення проти правцю.

Тед каже:

— Повірити не можу, що ти це серйозно.

— Це вже триває досить довго, — каже вона. Вона знає, що здається навіженою. Може, це через токсоплазмоз, через інфекцію, що захопила її мозок, але вона впевнена, що налаштована серйозно.

Страхова виплата за пожежу не прийшла так швидко, як їм хотілося, а згодом, до того ж, і пожежний слідчий почав називати цю пригоду підпалом. Лабораторні тести знайшли в котячій шерсті залишковий осад. Якусь займисту хімічну речовину, що підтримувала горіння Белінди Карлайл під час її панічної, болісної спроби втекти від смерті. Справа стала ще слизькішою, коли з’ясувалося, що за кілька тижнів до пожежі Рейчел подвоїла суму страховки. Незважаючи на те що в неї на руках з’явилася дитина, вона не вагаючись вирішила йти в суд.

У неділю ввечері Рейчел каже, що не блефує. Або Тед робить так, щоб їхня дочка видала якісь слова чи бодай звуки, або вона перенесе цю суперечку в судову залу. Здається, минає чимало часу, але Тед відповідає.

Він говорить кудись убік:

— Ейпріл, сонечко, ти пам’ятаєш, як тобі робили щеплення проти грипу? Пам’ятаєш, як довелося робити щеплення, щоб поїхати до дитячого табору на Великдень?

У відповідь Рейчел не чує нічого. Вона заплющує очі, щоб краще чути. Усе, що вона може розібрати, — гудіння флуоресцетної лампи, що стоїть у головах ліжка. Вона встає, щоб вимкнути кондиціонер, але, перш ніж встигає відійти на крок, у слухавці знов озивається Тед.

— Принесеш таткові кошика для шиття? — Рейчел не чує, чи відбувається там щось узагалі, але потім голос Теда звучить просто в її вусі: — Ти щаслива? Тобі від цього весело? — Він крокує коридором. — Я йду до ванної. — Його інтонація якась співоча, наче він її колисає. — Я йду по медичний спирт, щоб катувати нашу дочку. — Він співає: — Рейч, ти можеш зупинити це будь-якої миті.

Але Рейчел знає, що це неправда. Ніхто нічого не може зупинити. Люди за стінкою завжди будуть гацати. Охоплена полум’ям кішка завжди буде носитися кометою по всіх будинках, в яких вони коли-небудь житимуть. Ніщо й ніколи не буде виправлено. І знову в її голові пролітає думка, що Тед просто мучить її. Ейпріл нагорі в своїй кімнаті або грається на задньому подвір’ї, а він тільки вдає, що вона поруч. Легше уявити собі таке, ніж переварити думку, що її власна дитина зневажає її.

— Ти не розумієш, — каже Рейчел у телефон. — Я хочу, щоб ти зробив їй боляче і довів, що вона жива. — Вона вимагає: — Зроби їй боляче і доведи, що не маєш до мене ненависті.

Перш ніж по телевізору встигають продати ще одну тисячу годинників з діамантами на браслеті, Ейпріл кричить.

Тієї ж секунди Тед питає:

— Рейч?

Їй забило подих. Крик відлунює в її голові. Він лунатиме там вічно. Березневий котячий вереск. Завивання Белінди Карлайл. Це той самий писк, який видала Ейпріл, коли народилася.

— Ти зробив це, — каже вона.

Тед відповів:

— Це ти кричала.

Але кричала не Рейчел і не Ейпріл. То знов заверещали коханці з сусіднього номера. Знову безвихідь. Торба завжди буде наполовину повною. Тед завжди дуритиме її.

Рейчел просить дати телефон Ейпріл.

— Переконайся, що вона притулила слухавку до вуха, — каже Рейчел, — а тоді я хочу, щоб ти вийшов з кімнати.

— Твій батько не розуміє. — Рейчел говорить у телефон: — Він був винен за будинок більше, ніж той коштував. Хтось мусив зробити неприємний вибір.

Вона пояснює доньці, що єдиною проблемою в тому, щоб вийти за безхребетного, ледачого, дурного чоловіка, є можливість застрягнути з ним до кінця своїх днів.

— Я мусила щось зробити, — каже Рейчел. — Я не хотіла, щоб ти народилася мертвою і сліпою.

Не важливо, хто її слухає — Тед чи Ейпріл. Це ще одна паскудна справа, з якою Рейчел повинна розібратися. Вона розповідає, як розпилювала на котячу шерсть лак для волосся, звичайний дешевий лак для волосся, щодня протягом кількох тижнів. Вона знала, що кішка ходить в камін замість лоточка, і сподівалася, що пілотного вогника вистачить. Рейчел перегодовувала кішку, щоб тій треба було частіше випорожнятися. Вона щиро сподівалася, що підвищений рівень кишкових газів теж сприятиме справі. Вона не була садисткою. Навпаки, вона не хотіла, щоб Белінда Карлайл страждала. Рейчел упевнилася, що в пожежній сигналізації стоять свіжі батарейки й почала чекати.

— Твій батько, — починає вона. — Він думає, що коли тарілки й унітази були чорними з самого початку, то вони ніколи не забруднюються.

В їхній останній вечір у Тедовому будинку Рейчел увійшла до вітальні. Вона забігла всередину з холоду. Вона навмисне прикрутила термостат, щоб зробити пілотний вогник більш принадним. Щоб довершити пастку, вона закопала тунця в потовченому граніті. Того вечора вона зайшла в темну кімнату, ступила в тінь різдвяної ялинки і побачила пару жовтих очей, що блимали на неї з каміна. Трохи п’яна, Рейчел тоді сказала:

— Мені шкода.

По телефону з Орландо, дуже п’яна, вона сказала:

— Мені не було шкода.

Рейчел попрощалася з кішкою і торкнулася вмикача. Почулося швидке клац-клац-клац, схоже на стук тростини сліпого. Крик банші. Полум’я кинулося вгору завісками у вітальні. Врешті-решт, страхова компанія не змогла переконливо довести, що будь-які хімічні залишки не могли бути розтопленими фрагментами пакетів з хімчистки.

Кажучи це, вона відчуває, що Ейпріл віддаляється від неї. Стає кимось іншим, кого треба поважати і хто заслуговує знати правду. Нова Ейпріл відділилася від колишньої, вона стала іншою людиною.

— Це через вагання твого татка ти ніколи не побачиш захід сонця.

Тиша могла означати, що її слухає будь-хто з них або геть ніхто. Якщо це Ейпріл, то вона не зрозуміє, принаймні поки не виросте.

Рейчел каже:

— Я вибрала твого батька лиш тому, що він слабкий. Я вийшла за нього, бо знала, що зможу ним крутити ним, як захочу. — Вона каже, що з пасивними людьми халепа така, що їх треба примушувати діяти. А після того вони тебе за це ненавидітимуть. Вони ніколи цього не пробачають. І тільки тоді, по телефону, Рейчел ясно чує звуки, в яких безпомилково впізнає схлипування Теда. Вона чула таке й раніше, але цього разу рюмсання наростають, аж поки їх не перекриває дитячий вереск, що розтинає повітря, мов заливистий свисток. Цей тонкий відчайдушний крик сиреною лунає з телефону, нагадуючи пожежну сигналізацію.

Рейчел таки зачепила їх за живе. Тед залякував її, примушував, контролював і довів її до того, що вона скривдила невинне створіння. Тепер вони квиті.

У вухах Рейчел ще й досі лунають верески її дитини й рюмсання її чоловіка, а вона не зводить очей з велетенського діаманта, що крутиться в повітрі, ніби в трансі намагається побачити їхнє нове майбутнє. Вона шепоче:

— Добраніч.