Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Тунель кохання

Кажуть, що людське волосся продовжує рости після смерті. Розповідають про тіла, викопані з могил, мертві тіла з довгим, як у романтичних дівчат, волоссям, якого ті мерці не мали, коли їх ховали. Нігті ці відкопані трупи мають такі, що їх такими довгими тільки вільні від праці жінки можуть собі відростити. Це так, ніби в смерті всі ми отримуємо макіяж для якоїсь гламурної фотосесії.

Міф чи факт? Моя остання клієнтка ввечері в п’ятницю; вона каже:

— Нумо, з’ясуємо.

Вона зателефонувала за тиждень до того і попрохала прийняти її останньою з усіх. Ця жінка, вона каже, що має не такі, як треба, м’язи, щоб сидіти вичікувати.

У моїй студії вона дістає в себе з сумочки свічку. Вона каже:

— Запаліть її, — і подає свічку мені.

Вона питається, чи маю я щось інше, окрім сітарної музики.

На ногах вона виявилася хіба що трішки хиткою. Про це важко було здогадатися, оскільки вона сиділа у кріслі-візку. У моїй справі на крісло-візок не зводять брів. Багато людей платять за мануальне піклування. Це як зголошуватися на повноцінну перманентну завивку тоді, як усе, що тобі потрібно, — лише приємне відчуття, що хтось миє тобі волосся. Не те щоб ця жінка потребувала вдосконалення своєї зовнішності. Зачіску вона вже має — відбілене волосся від коріння до кінчиків, під голлівудський тип блондинки. Ноги в неї гладесенькі, як кістки. Усе це є частиною цього експерименту. І ось нарешті вона вже гола, якщо не рахувати залютованого в неї на зап’ястку браслета, як оті, що надягають новонародженим немовлятам, тільки на цьому написано: «Реанімації НЕ піддавати».

Половину волосся в неї вже депільовано, каже вона, тілесну половину. Іншу половину вона відбарвила до білявості Джин Гарлоу, до білявості Лани Тернер[230]. Перш ніж мені підважити її на масажний стіл, вона каже, щоб ноги я обробляв в останню чергу. Вона сказала — якщо я відчую щетину, це буде доказ того, що той міф є правдою. Вона каже, що найкращий аспект перебування в кінцевій стадії — це те, що в неї ніколи не виникне потреба піклуватися про корені.

Найгірше у перебуванні в кріслі-візку, каже вона, не те, що твої ноги стають зайвим багажем. Куди гірше те, що крісло-візок робить більшість твоїх меблів зайвими. Жінка ця, вона каже, що мала вишукані меблі: крісла Людовика XVI з вишитою оббивкою, канапи в стилі Людовика XV[231]. Щойно її обмежило пересуванням у кріслі-візку, все найцінніше, чим вона володіла — фотелі, дивани, серце, мозок, — перетворилося ні на що інше, як на завади.

Її сумочка, каже вона, битком набита грішми.

— Коли ми закінчимо, ви зможете в неї заритися, як на Гелловін, і обдарувати себе.

Поліція не мусить дізнатися, що вона мала бодай-якусь готівку. Чи годинник з діамантами. Я зрозумів, що це так впливають її ліки, оскільки вона не засміялася. Ліки, якими вона користувалася, в нашому штаті є легальними. Вони такі непридатні для самогубства, що за них платилося за програмою відшкодування рецептурних видатків страховою компанією. Там було якихось десять доларів доплати, але, якщо порівнювати з госпісом, це все одно величезна економія. Хоч як це парадоксально, масаж не відшкодовується.

З власного досвіду, сказав я їй, — крім тих випадків, коли хтось постраждав у серйозній автокатастрофі, масаж ніколи не відшкодовується. У цій професії, варто їй пам’ятати, існує й інший, новий сенс терміну «забезпечення щасливого кінця»[232]. Зазвичай реакцією на це буває сміх. Люди мусять видавати якісь звуки.

Після доволі затягнутого періоду тиші я запитав, чи з нею все гаразд.

— Вибачте, — промовила вона, — це «фенілаланін» такий небалакучий[233].

Я розповідаю їй, що це буде не вперше, коли хтось робить собі фінальний відхід на моєму столі. Саме тому мануальні терапевти почали вимагати оплати до початку сеансу. Недоречно таке казати людині в її ситуації — що вона не така вже й оригінальна мудрагелька. Це наче вже фінальна кривда. Після першого такого інциденту прибулий за викликом поліцейський сказав мені:

— Мабуть, вам варто зберігати всі звукові повідомлення на той випадок, раптом буде якесь розслідування.

Усе, що доводить мою непричетність.

Я дякую їй за те, що попрохала записати її останньою пацієнткою в моєму робочому дні.

Я почувався б химерно, обробляючи після цього чиюсь напухлу обертальну манжету плеча. Це поминувши той факт, що ніхто з тих, хто міг сидіти в почекальні, не бажав би побачити, як попередній клієнт полишає кабінет у застебнутому на зіпер мішку.

Ніхто не розгортає переді мною відразу душу. Але щойно вступає в дію отой коктейль з сучасної науки й замінників цикути, як з пацієнта починають виливатися секрети всього його життя.

Я кажу їй:

— Довгі погладжування змушують швидше працювати кров.

Я мав на увазі сказати «ліки».

Щоб змусити її не мовчати, я питаю, кому зателефонувати. Намагаюся видобути ім’я близького родича, якоїсь людини, ближчої за паталогоанатома.

Вона розповідає мені, що, коли кінець всьому захотів покласти її перший чоловік, тоді лікарям не дозволялося асистувати. Замість професійної допомоги він проконсультувався з бритвеним лезом «Джиллет»[234]. Вона знайшла свого чоловіка у ванні.

Вона питає:

— Яким був найгірший масаж, який робили вам?

Я перепитую, чи пам’ятає вона таку книжку: «Все, що ви хотіли знати про секс, але боялися спитати»?

Вона киває і каже:

— 1969.

У розділі про феромони та книжка радить читачам-чоловікам робити таке: «Прокинувшись вранці, перш ніж одягтися, протріть собі яєчка чистою полотняною хустинкою. Акуратно складіть ту хустинку і носіть весь день у нагрудній кишені піджака». У тій книжці обіцялося, що на жінок той запах справлятиме незбориме враження. Хтозна, чи було це дієвим, але та порада зробила кишенькові хустинки надзвичайно популярними.

Найгірший масаж я отримав у 1985 році, розповідаю я їй. Власний талант у мене розвинувся пізно.

Масажистом виявилася дівчина. Мабуть, у неї була нежить. Або вона страждала на якусь алергію. Можливо, на сінну лихоманку. Щось пов’язане з навколоносовими пазухами, оскільки вона постійно чхала. Той заклад не був з тих, що називають халупою-дрочильнею, де кожний масаж закінчується «повним розслабленням». А втім, можливо, вона колись працювала в якомусь з таких вбогих місць, де їй доводилося раз у раз ухилятися від гарячих вибухів. Немов шукаючи помсти, вона й надалі все чхала та чхала, і навіть, коли я був промовив «Благослови вас Бог», не прикрила собі рота і носа. Я лежав на столі обличчям донизу і ті бризки туманом осідали мені на спину.

Вона це робила без жодних вибачень. Вона робила це так легко, що я почав загадуватися — чи часом це не якийсь новий різновид масажу. Вона знову чхала. Не гаючи й миті, вона просто втирала кожен наступний чих мені в шкіру. Це мусило дарувати їй величезну економію на олії.

Коли сеанс дійшов кінця, я одягся і заплатив їй. Вона так само шморгала, тому, як джентльмен, я висмикнув в себе з кишені хустинку і запропонував їй. Коли дівчина прикрила собі нею рота і носа, на обличчі в неї з’явився якийсь дивний вираз — схоже було, та книжка могла й помилятися щодо жінок. Я сказав їй, щоби так і тримала. А на прощання сказав, щоб лікувалася. Ніколи не знати, чим може обернутися інфекція.

Жінка на столі сміється. Я відчуваю таке руками. Нарешті я влучив точно в ціль.

Вона знайшла мене в Інтернеті, каже ця жінка — у «Списку Ейнджі», що здається дивним[235]. Клієнти, які звертаються до мене для такого роду спеціалізованого порання з їхніми тілами, зазвичай не переказують потім щось своїм друзям і родичам. У мене ніколи не траплялося того, що називають повторними операціями. Не після такого типу сеансів.

Як вона дізналася, каже жінка — так це через нежить, який все ніяк не минався, вона пішла у «Зум Кер»[236]. Це та «Зум Кер», що поруч з торговельним центром «Вестфілд», між «Туфлями за дешевше» та «Коннектикутськими свічками», де продають зі знижками фабричні несортові залишки. Свічки, які тріщать і бризкаються. Свічки, які гаснуть.

Вона каже:

— Там у них і зблизька нічого схожого на атмосферу «Лікаря Кілдера»[237].

Вона гадала, що в неї гострий фарингіт… та раптом бац. Медик середньої ланки не сказав, що там вже четверта стадія, але цього, либонь, і не вимагається при його рівні зарплатні. Недовго думавши, вона пішла по сусідству і купила гарбузового кольору свічку, що мусила пахнути мускатним горіхом.

На той час, коли їй поставили діагноз, було вже надто пізно проходити ту частину, під час якої в людини випадає волосся.

Я питаю, чи вагалася вона, коли вирішила дати раду своєму тілу. Вона відповідає, що це було, як на гору дертися, — після того як все зайшло так далеко, намагатися знайти спеціалістку з косметології, яка б зробила їй «бразиліан»[238].

Вона каже, що розпорядилася в похоронному салоні про відкриту труну і коротку спідницю. Під цим вона має на увазі пеньюар.

— Я хочу, щоб мої колишні чоловіки побачили, що вони втратили.

А коли я питаюся:

— Чому блондинка?

Вона перепитує в мене, чи читаю я газети.

— Неймовірно, — каже вона. — Це завжди трагічніше, коли помирає блондинка.

Вона згадала про чоловіків, тому я користаюся нагодою.

— Скільки їх? — питаю я.

Вона каже — перший був так давно, що свідоцтво про шлюб тоді коштувало лише десять доларів. Будь-який масаж коштує дорожче. Навіть миття машини коштує дорожче, якщо враховувати податок з продажів.

— Десять доларів за те, щоб занапастити решту свого життя, — каже вона. — Як я могла піти на таку оборудку?

Вона питає, чи не візьмуся я за її ступні вже наостанок.

— Вони так бояться лоскоту, що мені не хочеться залишатися тут, коли ви туди дійдете.

Я переходжу до жорстких, ударних рухів по спині між лопатками, проте не до аж таких жорстких, як би їй самій хотілося.

Вона каже:

— Це так приємно.

Але умовляє мене прасувати жорсткіше. Запевняє, що в її сумочці лежить записка, де все пояснюється, просто на той випадок, якщо поліція ставитиме запитання, чому вона вкрита синцями.

Я вдаю, ніби б’ю сильніше. Не те щоб вона помітила різницю, не тепер, коли все вже зайшло так далеко. Ці ліки, вони змішані так, щоб вдесятеро перевищувати рівень передозування. Вона вже так далеко просунулася, що я міг би гатити по ній кулаками і все одно цього було б недостатньо.

Вона каже:

— Знаєте, про що мені це нагадало?

Не знаю я.

Я обробляю її так жорстко, що в неї стрибає голос, немов вона веде машину через баюри по вибоїстій дорозі.

— Коли мій перший чоловік зробив мені пропозицію вийти за нього заміж, — каже вона, — він повіз мене до тієї автомийні. — Вона згадує назву відомої франчайзи.

Я відвідував саме ці автомийні в десятку різних міст. Найхитріше в них, це завжди націлювати свої колеса так, щоб вони перебували просто між маленькими рейками. Ота прищава юнь, що вас туди проводить, він чи вона махає руками, показуючи лівіше чи правіше, ніби хтось той, що на злітно-посадковій смузі скеровує аеробус, куди йому вирулювати. Платиш через водійське вікно, і вони тобі кажуть поставити передачу на нейтралку, а двигун нехай працює. Що б не трапилося, кажуть вони, а ти не торкайся гальм. З підлоги піднімається конвеєрна стрічка і тягне тебе вперед.

Та автомийня, через яку цю жінку повіз її перший чоловік, вона була такою ж самою, як всі інші: вузька довга будівля з кількома вікнами, всередині якої завжди тайфун.

— Він назвав це Тунелем кохання[239], — зітхає вона.

Той перший жених, він її запевнив:

— Нема чого турбуватись, бейбі, в мене достатньо розуму для нас обох.

Він заплатив за найдорожчий варіант, де кругом твоєї машини, як здається, цілу вічність крутяться автоматичні віхті, а зі стелі опускаються верткі щітки. Парує там, наче в джунглях, і тягнеться це довго, як пообідній сон. З його восьмидоріжкової стереосистеми «Карпентери» співали «Ми тільки-но розпочали»[240]. У його машині склопідйомники і дверні замки керувалися електроприводами.

Вона каже:

— Я подумала, це він так фліртує.

Вона каже:

— Я не знала, що це мусить бути боляче.

Коли машина на кілька футів заглибилася в автомийню, сказала вона, він кнопками опустив вікна. На той час їй вже було надто пізно відчиняти свої двері й вискакувати. Якби вона навіть вискочила, тікати було нікуди. Роботи вже зусібіч затиснули машину, намертво. Струмінь пекучої води шмагнув збоку їй по голові, і вона закричала. Мабуть, він скористався системою блокування, бо вона не змогла підняти свого вікна.

— А він мені каже: «Шейло». Криком, щоб я почула крізь шум, він каже: «Перш ніж ти вийдеш за мене, я хочу, щоб ти зрозуміла, чим насправді є шлюб».

На той момент її вже обшумовувала гаряча, як окріп, мильна піна, припікаючи зусібіч їй шию. Згори опускалися важкі замшеві ремені, щоби батожити її.

— Рухаючись зі швидкістю слимака, — каже вона. — Вони були наче шлункові війки. Ніби я якась їжа, яку треба перетравити.

Вона спробувала розстебнути на собі ремінь безпеки і тікати, але чвирк шампуню під високим тиском засліпив її. Очі пекло. Новий чвирк шампуню, потрапивши до розкритого рота, заглушив її крик. Вона навіть не була в змозі роздивитися, що її б’є, але відчуття було таке, ніби це дикі звірі пазурями обдирають шкіру їй з обличчя і шиї. Верткі щітки ґрунтували милом її відкриті рани, і це вчувалося немов соляна кислота.

А той молодик, за якого вона планувала виходити заміж, він волав:

— Ти думаєш, ніби шлюб мусить бути довічним щастям та гараздами. Аж ні, він більше схожий на це!

З того, як він харкотів словами, вона здогадалася, що вікно в нього також відчинене і він запланував утопитися, сидячи поряд з нею. Вона уявила, як цей тунель їх випльовує в кінці: два розкислі трупи. Кашляючи водою, він прокричав:

— Якщо ти думаєш, що з мого боку це просто підлість, то насправді я роблю тобі величезну послугу.

Переповідаючи про той біль, вона сказала, що не було жодного заперечення щодо його нестерпності. Щось їй підказувало, що він влаштовував такі екскурсії й раніше, з іншими жінками, і саме через це він досі залишався холостяком.

А тим самим часом хапливі щелепи підчеплювали її довге волосся, видираючи його з корінням із голови. Її споліскувало повенями крижаної води. Це було схожим на тортури. На занурення відьми. Це було схожим на притоплювання[241], коли не мається й секретів, щоби їх виказати. Засліплена і в муках, вона відчувала, як він страждає поруч з нею, і це було її єдиною втіхою. Чистильні щітки поступилися місцем бездушним роботам, які зарядами розтопленого «Черепахового воску» почали смалити просто їй у вуха[242]. Вона перестала чути будь-що, окрім ревіння механізмів. Хапка, шкреблива, безмозка машинерія роздирала на ній її улюблену блузку.

А її наречений, він продовжував кричати.

— Ти і я, — кричав він. — У нас разом ніколи більше не буде першого сексу!

Вони продовжували котитися вперед. Неможливо було рухатися швидше. Так само як і зупинитися чи поїхати назад.

Він кричав:

— Коли ми одружимося, ми казатимемо одне одному такі слова, які тут і зараз смакували б нам, як шоколадні тістечка.

Після «Черепахового воску» їх репіжили велетенські валкові швабри. Громові урагани повітря товкли і розтягували їм обличчя. На той час вона почувалася, як щось викинуте на берег штормом. Обоє вони стали напівлисими. Волосся, яке на них залишилося, сяяло білим блиском від мила і воску.

— Ось що мене змушує згадувати цей масаж, — каже вона мені. — Не ображайтесь.

Вона то отямиться, то спливає геть. Я відчуваю це за тим, як уповільнюється її дихання. Це не злочин, але я вже подумки готую версію, яку розповідатиму поліції. Щоб утримати її притомною, я питаюся:

— То чим вам з душі верне сітарна музика?

Її перший наречений, він її навіть пальцем не торкнув, але отакою вона вигулькнула після тієї автомийні: побитою, подряпаною і обпеченою. Волосся, яке в неї залишилося, було зваляним, сплутаним. Цівка гарячого «Саймонайзу» збігала їй між грудей[243].

Дуйки на виїзді, немов високопотужні вентилятори, вдарили її пекучим повітрям. Те гудіння, воно рикало неначе на кінець світу. Неначе на тебе чхає Бог.

Тим не менше вона прийняла його обручку, гадаючи, що найгірше вже минулося. Вона виявилася правою, але тільки протягом років сімнадцяти.

Я запитав, чому вона допомагала, коли знайшла його у ванні, і вона відповіла, що мусила. Не допомогти йому, сказала вона:

— Це було б немов народити півдитини.

Під «допомогою» вона має на увазі, що їй довелося масувати йому руки. Щоб не дозволити зсістися крові. Вона сказала, що відчуття було, наче доїш корову. Ідея полягала в тому, щоби все продовжувало рухатися в напрямку зовнішнього світу. Щоб таким чином він міг відійти на той час, коли у ванні вичахне вода.

Вона це каже в той час, як я обробляю її руки.

Вона каже, що те, що вона зробила для свого першого чоловіка, і є справжнім виявом того, про що теревенять люди, коли згадують про «героїчні заходи». Яка різниця, якщо це саме те, чого бажає та людина? То було виснажливим, уся та робота заради того, щоби стати вдовою. У ретроспективі їй варто було б вчасно зупинитися. Радощі вдівства тривають, тільки допоки на вийдеш заміж знову.