Богині
Джерело всіх речей — сяйво — має, безсумнівно, більше втілень, аніж зірок на небі. І достатньо однієї гарної думки для того, щоб воно з’явилося. На жаль, одна-єдина помилка здатна спалити ліс у твоєму серці й заховати всі зорі на небесах. І доки ця помилка жевріє, зруйноване кохання і пригасла надія можуть спонукати тебе думати про поразку і завершення шляху. Але це неправда. Це не може бути правдою. Неважливо, що ти робиш, неважливо, де ти заблукав, сяйво завжди буде з тобою. Будь-яка річ, що помирає в тебе всередині, здатна відродитися, якщо ти цього справді забажаєш. Серце не може здаватися, бо воно не вміє брехати. Ти підведеш очі, помітиш усмішку чарівної незнайомки — і пошуки відновляться. Усе буде по-новому. Завжди щось інше. До того ж новий ліс, що підростає на руйновищі понівеченого серця, може бути ще зеленішим і міцнішим, аніж попередній. І якщо ти зостанешся в цьому чудовому місці, витвореному твоїм власним сяйвом, навчишся все прощати і ніколи не здаватися, то рано чи пізно ти знову опинишся там, на початку, де кохання і краса створили світ. На початку. На початку.
— Агов, Ліне, який чудовий початок дня! — загорлав Вікрам, стоячи десь у темній і вогкій кімнаті.— Як ти мене знайшов? Коли ти повернувся?
— Щойно,— відповів я, стоячи біля широких французьких дверей, що вели на простору веранду з краєвидом на вулицю.— Один з хлопців повідомив мене про твоє прибуття. Вийди на хвилинку.
— Ні, ні, ліпше ти зайди, друже! — засміявся Вікрам.— Познайомишся з хлопцями!
Я завагався. Мої очі, засліплені яскравим світлом, не могли швидко пристосуватися до тіней у темній кімнаті. Усе, що я чітко бачив,— це два сонячні промені, немов мечі, які прорізалися крізь зачинені віконниці, пронизуючи закручені клубки диму, які наповнили кімнату ароматом гашишу і запахом паленої ванілі від коричневого героїну.
Згадуючи той день, наповнений запахом наркотиків, тінями, потоками світла у темній кімнаті, я запитую себе, чи це була інтуїція, що зупиняла мене на порозі. Я й досі гадаю, наскільки б іншим було моє життя, якби я тоді просто розвернувся і пішов геть.
Варіанти вибору — неначе гілки на дереві можливостей. Після того дня й упродовж трьох сезонів дощів Вікрам з незнайомцями в тій кімнаті стали новими гілками в нашому спільному лісі, міському лісі любові, смерті й воскресіння. Я ніяк не можу забути одну незначну деталь з того моменту нерішучості. Я аж здригнувся, коли Вікрам, виринувши з темряви, схопив мене за руку і потягнув у кімнату.
Перше, що привернуло мою увагу у прямокутній кімнаті,— це величезне триметрове ліжко, яке стояло біля стіни, ліворуч від мене. На ньому лежав чоловік, одягнений у сріблясту піжаму, зі складеними на грудях руками,— спав, а можливо, і помер.
На перший погляд, він не дихав. Обабіч лежачої фігури було двоє людей, і той, що праворуч, сидячи на ліжку, готував люльки чилуму[1].
На стіні, просто над головою померлого чи глибоко сплячого чоловіка, висів портрет Зороастра — пророка віри парсів[2].
Коли мої очі призвичаїлися до темряви в кімнаті, я помітив біля стіни навпроти веранди троє масивних крісел, кожне з яких було зайняте, а між ними стояли два антикварні комоди.
На підлозі лежав великий коштовний персидський килим, а на стінах висіли світлини людей, одягнених у традиційний одяг парсів. Праворуч від мене, навпроти ліжка, на ще одному комоді з мармуровою поверхнею стояла акустична система. Два підвісні вентилятори крутилися доволі повільно, не розганяючи навіть при цьому хмар диму в кімнаті.
Вікрам провів мене попри ліжко прямісінько до чоловіка, який сидів у першому кріслі. Він, як і я, був іноземцем, але вищим на зріст. Його довгов’язе тіло і ще довші ноги розтяглись у кріслі, немов у ванні. Йому було приблизно тридцять п’ять років.
— Це Конкенон,— сказав Вікрам, підштовхуючи мене вперед.— Він служить в ІРА.
Потиск руки його був теплий і досить міцний.
— До біса ІРА! — сказав він, виказуючи при цьому свій північноірландський акцент.— Я служу в Ольстерських добровольчих силах. Але я навіть не чекав, що така язичницька тварюка, як Вікрам, це зрозуміє, правда?
На противагу тій самовпевненості в його словах, мені сподобалась іскра впевненості в його очах. Я висмикнув руку і кивнув йому.
— Не слухай його,— сказав Вікрам.— Він верзе багато фігні, але скажу, що серед моїх знайомих іноземців він уміє відриватись, як ніхто інший.
Він потягнув мене до чоловіка у другому кріслі. Коли я підійшов, молодик підніс люльку з гашишем чоловікові у третьому кріслі, і той її запалив. Коли вогонь від сірника засмоктало в люльку, раптовий спалах полум’я вислизнув з чаші та спалахнув над головою хлопця.
— Бомшанкар! — загорлав Вікрам, тягнучися по люльку.— Ліне, це Навін Едеїр. Він приватний детектив. Чесне слово. Навіне, це Лін, я тобі про нього розповідав. Він лікар у нетрищах.
Парубок підвівся, щоб потиснути мені руку.
— Знаєш,— він сказав зі сміхом,— я поки ще не справжній детектив.
— Та нічого,— посміхнувсь я у відповідь.— Я теж не справжній лікар.
Третій чоловік, що запалив чилум, затягнувся і запропонував мені люльку. Я відмовився, і він передав її одному з чоловіків на ліжку.
— Я — Вінсон,— сказав він, і його потиск був як у великого щасливого щеняти.— Стюарт Вінсон. Я дуже багато чув про тебе, чоловіче.
— Кожна курва чула про Ліна,— сказав Конкенон, забираючи люльку від одного з чоловіків на ліжку.— Вікрам не перестає патякати про тебе, як довбана фанатка. Лін се, Лін те і Лін у біса все. Скажи мені, ти вже його задовольнив, Вікраме? Тобі сподобалося, чи це все тільки балачки?
— На Бога, Конкеноне! — закричав Вінсон.
— Що? — запитав Конкенон.— Що? Я просто запитую. Індія досі вільна країна, чи ні? Принаймні, її англомовні регіони.
— Не зважай на нього,— сказав мені Вінсон, винувато знизуючи плечима.— Він себе не контролює. У нього синдром мудака Туретта[3] абощо.
Стюарт Вінсон був американцем, фізично розвиненим, широким, з чіткими рисами обличчя і густим розкуйовдженим світлим волоссям, що надавало йому вигляду морського мандрівника або яхтсмена. Насправді ж він був успішним торгівцем наркотиками. Я чув про нього, як і він про мене.
— Це Джамал,— сказав Вікрам, ігноруючи Вінсона і Конкенона і знайомлячи мене з чоловіком, який сидів на ліжку ліворуч.— Він імпортує, перетирає, фасує і курить. Він — театр одного актора.
— Театр одного актора,— повторив Джамал.
Він був худий, з очима, немов у хамелеона, й обвішаний різними релігійними амулетами. Зачарований цією святістю, я почав їх рахувати і, перш ніж помітити його посмішку, віднайшов п’ять різних символів основних конфесій.
— Театр одного актора,— сказав я.
— Театр одного актора,— повторив він.
— Театр одного актора,— знову сказав я.
— Театр одного актора,— повторив укотре він.
Я б так і продовжував, якби Вікрам мене не зупинив.
— Це Біллі Башу,— промовив Вікрам, вказуючи на невисокого худорлявого темношкірого чоловіка, який сидів з тамтого боку від непорушної фігури. Біллі Башу склав долоні разом на знак привітання і продовжив чистити одну з люльок.
— Біллі Башу — носій,— оголосив Вікрам.— Він дістане все, чого ти забажаєш. Усе що завгодно, від дівчини до морозива. Переконайся сам. Попрохай його принести тобі морозива. Він одразу принесе. Попроси його!
— Я не хочу...
— Біллі, сходи й дістань Ліну морозива!
— Зараз буде,— відповів Біллі, відкладаючи люльку.
— Ні, Біллі,— сказав я, піднімаючи руку.— Я не хочу ніякого морозива.
— Але ж ти обожнюєш морозиво,— зауважив Вікрам.
— Не настільки, щоб відсилати когось по нього, Вікраме. Вгамуйся.
— Якщо вже давати йому завдання,— озвався з тіні Конкенон,— я не проти двох морозив і дівки. Двох дівок. І він уже має бути на півдорозі.
— Ти чув це, Біллі? — налягав Вікрам.
Він підійшов до Біллі й почав тягнути його з ліжка, але, почувши глибокий і дзвінкий голос, що пролунав від непорушної фігури, Вікрам завмер, неначе під прицілом.
— Вікраме,— проказав голос.— Ти вбиваєш мій кайф, чоловіче.
— Чорт! Чорт! Чорт! Вибач, Денісе,— промимрив Вікрам.— Я просто знайомив Ліна з хлопцями і...
— Ліне,— озвався чоловік з ліжка, розплющуючи очі, щоб поглянути на мене.
Вони в нього були напрочуд світлі, сірого кольору, з оксамитовим сяйвом.
— Мене звати Деніс. Радий познайомитися. Будь як удома. Мі casa, es su casa[4].
Я підійшов ближче, потиснув Денісу руку, що була як слабке пташине крило, і відступив назад до краю ліжка. Деніс провів мене поглядом. На його губах з’явилася ніжна посмішка блаженства.
— Ого! — тихо сказав Вінсон, підійшовши до мене.— Денісе, чувак! Радий бачити тебе серед нас! Ну як, сподобалося на тому боці?
— Там тихо,— мовив Деніс, посміхаючися мені.— Дуже тихо. За винятком останніх хвилин.
Конкенон і молодий детектив Навін Едеїр приєдналися до нас. Усі витріщилися на Деніса.
— Це велика честь, Ліне,— сказав Вікрам.— Деніс на тебе дивиться.
Конкенон порушив невелику паузу в нашій розмові.
— Це просто супер! — прогарчав він, широко посміхаючись.— Я сиджу тут останні шість місяців, ділюся своїм почуттям гумору і мудрістю, смалю твою травку і п’ю твоє віскі, і ти розплющував очі всього двічі. І тут з’являється Лін — і ти вилупився на нього, як на людський факел. Денісе, невже я став твоєю лярвою?
— Напевно, так, чоловіче,— тихо сказав Вінсон.
Конкенон почав реготати так, що Деніс аж здригнувся.
— Конкеноне,— прошепотів він,— я люблю тебе, як дружнього привида, але ти дійсно вбиваєш мій кайф.
— Вибач, Денісе, хлопче,— вишкірив зуби Конкенон.
— Ліне,— прошепотів Деніс. Його голова й тіло так і залишилися непорушними.— Не подумай, будь ласка, що я невихований. Зараз мені треба відпочити. Було приємно з тобою познайомитися.
Він трішки повернув голову в бік Вікрама.
— Вікраме,— промимрив він тим самим гучним, глибоким басом.— Будь ласка, тихіше. Ти вбиваєш мій кайф, чувак. Буду вдячний, якщо ти зупинишся.
— Звичайно, Денісе. Вибач.
— Біллі Башу? — тихо покликав Деніс.
— Так, Денісе?
— До біса морозиво.
— До біса морозиво, Денісе?
— До біса морозиво. Його ніхто сьогодні не отримає.
— Так, Денісе.
— Зрозуміло?
— До біса морозиво, Денісе.
— Я не бажаю чути слово «морозиво» принаймні три місяці.
— Так, Денісе.
— Добре. Тепер ти, Джамале, підготуй мені ще один чилум. Великий і міцний. Величезний. Легендарний. Це буде актом співчуття, практично дивом. Бувайте всі і кожен, тут і там.
Деніс склав руки на грудях, заплющив очі й повернувся у попередній стан спокою — знову став схожим на трупа, роблячи лише п’ять вдихів і видихів за хвилину.
Ніхто не рухався і не говорив. Джамал мовчки підготував легендарний чилум. Усі в кімнаті стежили за Денісом. Я схопив Вікрама за сорочку.
— Забираймося звідси,— сказав я, ідучи з кімнати й тягнучи Вікрама за собою.— Всім до побачення.
— Агов, почекайте на мене! — загукав позаду Навін, рвонувши за нами через французькі двері.
На свіжому повітрі Вікрам і Навін умить отямилися. Вони пришвидшили ходу і наздогнали мене.
Легкий вітерець, що повівав у затіненому платанами коридорі, між триповерховими будинками, приніс із собою сильний сморід від працівників риболовецького флоту з найближчого причалу Сассуна.
Потоки світла пробивалися крізь щілини між деревами, збираючись маленькими озерцями. Доки я оминав затінок і проходив крізь ці маленькі озерця білого тепла, кожне з них було немов сонце, що наповнювало мене, а потім відходило в тінь, наче хвиля.
Небо було імлисто-блакитним склом, що його винесло хвилями на берег з глибини моря. Вороння заполонило дахи автобусів, що рухалися до прохолодніших частий міста. Повсюди було чути різкі вигуки тягачів ручних візків.
Це був один з тих днів, що змушує жителів Бомбея, мумбаїтів, співати вголос. І коли я проминув чоловіка, який ішов у протилежному напрямку, то помітив, що ми обоє наспівуємо однакову любовну пісеньку на хінді.
— Кумедно,— відзначив Навін,— чоловіче, ви наспівували одну й ту ж саму пісню.
Я посміхнувсь і знову збирався заспівати ще декілька рядків, як бувало раніше після склянки блакитного джину, коли Вікрам вклинився зі своїм запитанням.
— То як усе минуло? Ти його дістав?
Однією з причин, чому я нечасто буваю на Гоа, є те, що мене щоразу просять що-небудь там зробити. Три тижні тому я сказав Вікраму, що їду з дорученням на Гоа, і він попросив мене дещо для нього виконати.
Він заклав лихварю одну з материних весільних прикрас як заставу для видачі кредиту. Це було намисто, інкрустоване невеликими рубінами. Вікрам виплатив борг, але лихвар відмовився повернути намисто. Він пообіцяв віддати його на Гоа при особистій зустрічі. Знаючи, що лихвар поважає санджайську компанію — злочинне угрупування, на яке я працюю, Вікрам попросив мене відвідати лихваря.
Я виконав це прохання і забрав намисто, але Вікрам перебільшив рівень поваги лихваря до мафії. Ухиляючись від зустрічей, він змарнував тиждень мого часу, залишаючи образливі повідомлення про мене та санджайську компанію, й аж потім погодився віддати намисто.
Але вже було запізно. Він був акулою, а мафія — компанія, яку він зневажив,— була човном для вилову акул. Я викликав чотирьох місцевих членів санджайської компанії. Ми гамселили бандитів, які стояли між нами й лихварем, аж доки вони не втекли. Ми дісталися до лихваря. Він передав нам намисто. Потім один з місцевих віддубасив його в чесній боротьбі та продовжував бити його в боротьбі без правил, доки не навчив поваги.
— Ну? — запитав Вікрам.— Ти його дістав чи ні?
— Тримай,— відповів я, виймаючи намисто з кишені піджака і віддаючи його Вікраму.
— Ого! Ти його дістав! Я знав, що можу на тебе розраховувати. Денні завдав тобі якихось незручностей?
— Можеш викреслити його зі списку своїх кредиторів, Вікраме.
— Тгик,— сказав він. Добре.
Він вийняв намисто з синьої шовкової торбинки. Рубіни, освітлені сонячним промінням, немов розтанули в його долонях.
— Слухай, я... я віднесу його мамі. Просто зараз. Хлопці, підкинути вас куди-небудь на моєму таксі?
— Тобі в інший бік,— відповів я, доки Вікрам ловив таксі.— Я повернуся до свого мотоцикла біля «Леопольда».
— Якщо ти не проти,— м’яко мовив Навін,— я б з тобою прогулявся.
— Як хочеш,— сказав я, дивлячись, як Вікрам поклав шовкову торбинку собі в сорочку для сховку.
Він уже збирався сідати в таксі, але я його зупинив, нахилившись до нього, щоб прошепотіти:
— Що ти коїш?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти не можеш брехати мені про наркотики, Віку.
— Брехати? — заперечливо перепитав він.— Дідько, я просто зробив декілька затяжок коричневого героїну, і це все. Ну й що? Тим більше, що він не мій, а Конкенона. За нього заплатив він.
— Тримай себе в руках,— застеріг я його.
— Я завжди тримаю себе в руках. Ти ж мене знаєш.
— Деякі люди здатні кинути, Вікраме. Конкенон може бути одним з них. А ти не з них. Ти це знаєш.
Він посміхнувся, і на декілька секунд я знову побачив старого Вікрама. Вікрама, який би вирушив на Гоа по намисто без моєї, ба й будь-чиєї допомоги; Вікрама, який би ніколи не здав у заставу материні весільні прикраси.
Ця посмішка зникла з його обличчя, коли він сів у таксі. Я спостерігав за його від’їздом, хвилюючись через небезпеку, в якій він опинився. Оптиміст, розтрощений коханням.
Я пішов, і Навін приєднався до мене.
— Він часто розповідає про дівчину, британку, дуже часто,— сказав Навін.
— Це один з тих випадків, коли все повинно було спрацювати, але в долі були інші плани.
— Про тебе він також багато розповідає,— провадив Навін.
— Він забагато патякає.
— Він розповідає про Карлу, і Дідьє, і Лайзу, але найчастіше про тебе.
— Він забагато патякає.
— Він казав, що ти втік з в’язниці,— сказав він.— І ти що переховуєшся.
Я зупинився.
— Тепер уже ти забагато патякаєш. Це що — епідемія?
— Ні, дай мені пояснити. Ти допоміг одному з моїх друзів, Аслану...
— Що?
— Моєму другові.
— Про що ти?
— Декілька тижнів тому я вночі був біля причалу Балларду[5]. Ти допоміг Аслану в складній ситуації.
Після опівночі повз мене через Баллард пробіг парубок. Усі крамниці на тій широкій вулиці були зачинені. Йому не було куди втікати від переслідувачів, і хлопчина зупинився. Вуличні ліхтарі кидали тіні дерев на дорогу, хлопець стояв сам в очікуванні бійки. А згодом він був уже не сам.
— Ну і що з того?
— Він помер. Три дні тому. Я намагався тебе знайти, але ти був на Гоа. Тож я вирішив розповісти тобі про це зараз.
— Про що розповісти?
Він здригнувся. Я був з ним жорсткий, бо він говорив про мою втечу з в’язниці, а хотілося, щоб нарешті дістався до суті.
— Ми товаришували з ним у коледжі,— сказав він спокійно.— Він полюбляв прогулюватись уночі, у небезпечний районах. Як і я. Як і ти. В іншому разі ти б не був там тієї ночі, щоб йому допомогти. Я подумав, може, ти захочеш знати.
— Ти що — жартуєш?
Ми стояли у слабкому затінку. Дуже близько один біля другого, а потік людей на тротуарі оминав нас з усіх боків.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти згадав про втечу з в’язниці лише для того, щоб повідомити мені про сумні подробиці смерті Аслана? Це ж те, що ти намагаєшся сказати? Ти що — здурів, чи ти справді настільки сердечний?
— Так, мабуть,— ображено мовив він, починаючи дратуватись,— я справді такий сердечний. Занадто сердечний, бо гадав, що ти сприймеш мої слова без усілякого підтексту. Не треба було тобі розповідати. Це останнє, чого б я хотів. Вибач. Я вже піду.
Я його зупинив.
— Почекай! — гукнув я.— Почекай.
Він був щирий. Чесний погляд, упевнена постава і сяєво його посмішки. Інстинкт сам обирає власних дітей. Мої інстинкти вподобали його, хлопчину, парубка, що стояв переді мною, такий хоробрий і ображений. Він був щирий, а таке буває нечасто.
— Добре, винен,— сказав я, піднімаючи руки.
— Та нічого,— відповів він, заспокоївшись.
— Тож повернімося до того, як Вікрам розповів тобі про мою втечу з в’язниці. Розумієш, це інформація такого роду, що може зацікавити Інтерпол і завжди цікавить мене. Ти ж розумієш це, правда?
Це не було запитанням, і він це знав.
— До біса Інтерпол.
— Ти ж детектив.
— Детективів теж до біса. Це така інформація, яку ти не приховуєш від друга, коли ти про неї дізнаєшся. Чи тебе цього ніколи не вчили? Я виріс на цих вулицях, просто тут, і я це добре знаю.
— Але ми не друзі.
— Поки що,— посміхнувся Навін.
Я довго на нього дивився.
— Пройдімося?
— Я люблю іти й розмовляти,— відповів він, доки ми вибиралися з юрби, неначе зі звивистих лабіринтів, створених жителями міста.
— До біса Інтерпол,— повторив Навін за деякий час.
— Ти справді любиш теревенити, еге ж?
— І ходити.
— Добре, ну тоді розкажи мені три короткі похідні історії.
— Звісно. Ну, почнімо. Тож історія номер один?
— Деніс.
— До твого відома,— засміявся Навін, оминаючи жінку, яка несла на голові величезний пакунок макулатури,— це теж був мій перший візит туди. Крім того, що ти бачив на власні очі, я можу розповісти лише те, що чув.
— Слухаю.
— Його батьки померли. Кажуть, він дуже важко це переніс. Вони були надзвичайно заможні. Вони щось винайшли й запатентували й отримали купу грошей. Шістдесят мільйонів, які перейшли до Деніса.
— Та кімната не тягнула на шістдесят мільйонів.
— Його гроші лежать на трастовому рахунку,— відповів Навін,— доки він перебуває у стані трансу.
— Ти маєш на увазі, доки він відпочиває?
— Це не лише відпочинок. Під час сну Деніс впадає у стан самадгі[6]. Його серцебиття і дихання уповільнюються майже до нуля. Нерідко він буває технічно мертвим.
— Ти жартуєш, детективе?
— Ні,— розсміявся він.— За останній рік декілька лікарів виписали йому свідоцтво про смерть, але Деніс завжди отямлювався. Наш Театр Одного Актора — Джамал — їх колекціонує.
— Ну добре. Тож Деніс час до часу помирає. Це, мабуть, завдає клопоту його священику й бухгалтеру.
— Допоки він у трансі, майно Деніса управляється за допомогою трастового фонду. При цьому він отримує достатньо грошей, щоб, наприклад, придбати квартиру, в якій ми щойно були, та забезпечувати себе всім необхідним для того, щоб і надалі перебувати у трансі.
— Ти про все це чув — чи провів невелике розслідування?
— І те, і те.
— Ну,— сказав я, пропускаючи автомашину, що здавала назад.— Хай що його розслабляє, можу сказати, що ніколи не бачив когось, хто б так красиво грав трупа.
— Йому немає рівних,— посміхнувся Навін.
Ми обоє замислилися про це на деякий час.
— Друга історія? — запитав Навін.
— Конкенон,— відповів я, рухаючись далі.
— Він боксує в моєму тренажерному залі. Я не дуже багато про нього знаю, але можу сказати тобі дві речі.
— Які?
— У нього потужний лівий хук, що відправляє в нокдаун, але він стає уразливим, якщо не влучає.
— І що?
— Щоразу. Він б’є лівою, потім правою і завжди завершує атаку лівим хуком, залишаючи себе повністю відкритим, якщо не влучає. Але він швидкий і рідко промазує. Він надто вправний.
— І?
— Друге. Можу сказати, що він єдиний, хто зміг провести мене крізь ті двері, щоб побачити Деніса. Деніс його обожнює. Для нього він найдовше залишався при тямі. Я чув, що він хоче офіційно всиновити Конкенона. Це складно, бо Конкенон старший за Деніса, і я навіть не знаю, чи в Індії існують випадки, щоб індієць усиновив білого.
— Що ти маєш на увазі — він провів тебе крізь ті двері?
— Тисячі людей мріють про зустріч з Денісом, допоки він у трансі. Вони вірять, що під час його тимчасової смерті він здатен спілкуватися зі справжніми мерцями. Лише одиниці можуть потрапити до нього.
— Хіба що підійти й постукати у двері.
— Ти не розумієш. Ніхто не посміє підійти й постукати в ті двері, поки Деніс у трансі.
— Та ну?
— Ніхто, до тебе.
— Ми з’ясували з Денісом,— мовив я, пропускаючи чотирьох чоловіків, що тягнули візка.— Тож повертаймося до Конкенона.
— Як я вже казав, він боксує в моєму залі. Він — вуличний боєць. Я небагато знаю про нього. Він гульвіса. Обожнює вечірки.
— Він каже те, що думає. Можна і не дожити до його віку з таким язиком, не маючи відповідної підтримки.
— Ти радиш мені його остерігатися?
— Лише його темного боку.
— Ну і нарешті — третя історія? — запитав я.
Я зійшов з дороги на вузеньку стежку.
— Куди ми йдемо? — запитав він, простуючи слідом за мною.
— Я йду випити соку.
— Соку?
— Це спекотний день. Що з тобою?
— Та нічого. Круто. Я люблю сік.
— Тридцятиградусна температура в Бомбеї, охолоджений кавуновий сік, вентилятори просто над головою, увімкнені до трьох градусів, блаженство.
— То... що з роботою приватного детектива? Це насправді?
— Так. Усе почалося начебто випадково, але вже минув рік, як це триває.
— Що за випадок може перетворити когось на детектива?
— Я здобував диплом юриста,— посміхнувся він.— Уже майже закінчив навчання. На останньому курсі я писав роботу про приватних детективів і як вони впливають на судову систему. Досить швидко я зрозумів, що сам хочу бути детективом, тож залишив навчання і спробував себе в новій ролі.
— Ну і як воно?
Він розсміявся.
— Розлучення цікавіші за фондову біржу, але більш передбачувані. Я займався розлученнями, але припинив. Я працював з іншим детективом. Він навчав мене основ справи. Він у цій сфері вже тридцять п’ять років і досі обожнює свою роботу. Але не я. Для одружених чоловіків завжди принадно заводити романи. Для мене ж це було сумним фільмом, який доводилося переглядати знову і знову.
— І що сталося після того, як ти залишив розкішні пасовища розлучень?
— Я знайшов двох зниклих домашніх улюбленців, зниклого чоловіка та зниклу форму для запіканки,— відповів він.— Здається, що всі мої клієнти, нехай благословить їх Бог, або занадто ліниві, або занадто виховані, щоб робити це самотужки.
— Але тобі подобається бути детективом. Ти отримуєш від цього заряд адреналіну, еге ж?
— Знаєш, гадаю, ти почуєш правдиву відповідь на своє запитання наприкінці історії. Юрист отримує лише версію правди. Я ж отримую всі версії, навіть якщо це крадена тарілка для запіканки, яка передається у спадок. Це оригінальна історія, доки всі не почали додавати щось своє.
— То ти й далі цим займатимешся?
— Не знаю,— посміхнувся він, знову дивлячись убік.— Залежить від того, наскільки я успішний.
— Або який ти невдаха.
— Або який я невдаха.
— Тож ми вже дійшли до третьої історії,— сказав я.— Навін Едеїр, індо-ірландський приватний детектив.
Він почав реготати, показуючи білі зуби, але швидко перестав.
— Відверто кажучи, то немає про що розповідати.
— Навін Едеїр,— оголосив я.— Що тебе більше схвилювало — частина про індійця чи про ірландця?
— У мені забагато англійського як на індійців,— посміхнувся він,— і забагато індійського як на англійців. Мій батько...
Гострі шпилі й загублені долини для багатьох з нас — це землі, що називаються Батьківщиною. Видряпавшись на один з таких шпилів, я чекав, доки Навін продовжить розповідь.
— Потому як він покинув мою маму, ми опинилися на вулиці. Ми були безхатченками, аж доки мені не виповнилось п’ять років, хоча я надто мало щось пам’ятаю з того часу.
— Що сталося?
Він поглянув на вулицю і, розширивши очі, уважно стежив за зміною кольорів та емоцій.
— У нього був туберкульоз,— відповів молодий детектив.— Він написав заповіт, переписавши все на маму: як виявилося, він забагатів, тож ми отримали багато грошей, і...
— Все змінилося.
Він поглянув на мене, немов усвідомлюючи, що сказав забагато.
Вентилятор, який висів усього за декілька дюймів від моєї голови, почав підморожувати мені мозок. Я покликав офіціанта і попросив збільшити температуру.
— Вам холодно? — почав глумитися той, утримуючи руку на вимикачі.— Дозвольте я покажу вам, що таке холод!
Він увімкнув вентилятора до зимових п’яти градусів. Я відчув, як мої щоки почали німіти. Ми оплатили рахунок і пішли, почувши його прощальні слова.
— Другий столик знову вільний!
— Я обожнюю це місце,— сказав Навін.
— Справді?
— Так. Смачний сік, жахливий персонал. Супер.
— Ми можемо стати друзями, детективе. Ми справді можемо.
Наше минуле — любий ворог, який завжди невчасно про себе нагадує. Спогади про дні у Бомбеї виринають так яскраво і раптово, що інколи мені потрібна щонайменше година, щоб остаточно отямитися. Посмішка, пісня — і я знову там. Сплю допізна, катаюся на мотоциклі по гірських дорогах, або зв’язаний і побитий випрошую хоч невеликої перерви в Долі. І я люблю кожну таку хвилину, кожну хвилину, проведену з друзями і ворогами, з польотами і прощеннями, кожну хвилину мого життя. Але минуле знаходить спосіб відносити тебе в правильне місце у непідходящий час. І це може спричинити шторм усередині.
Я таки мав би бути злостивим — після всього, що я зробив і що заподіяли мені. Люди кажуть, що я мав би бути озлобленим. Один шахрай сказав мені: «Ти був би на вершині, якби тобі трохи люті». Та я народжений без цієї емоції і ніколи не відчував люті або злостивості. Я сердився і ставав відчайдушним, занадто часто вчиняв погано, доки не зупинився; але ніколи ні до кого не відчував ненависті, свідомо не бажав нікому лиха, навіть тим, хто мене катував. Невелика міра злості досі мене час до часу захищала, як і будь-кого, але я зрозумів, що приємні спогади не проникають крізь цинічні двері. Я дорожу своїми спогадами, навіть коли вони з’являються невчасно, нагадуючи ті хвилини, коли сонячне проміння пробивалося крізь крони дерев на вулицях Бомбея, і відчайдушних дівчат, які носилися на скутерах крізь дорожній рух, і тягачів ручних візків, що надривалися, тягнучи вантаж, але все одно усміхалися, і перші спогади про молодого індійсько-ірландського приватного детектива, якого звали Навін Едеїр.
Ми просто деякий час мовчки прогулювались у цьому шаленому танку вулиць, обминаючи машини й потоки людей, петляючи між велосипедами й ручними візками.
Гурт чоловіків, одягнених у важкі темно-сині уніформи, базікав і сміявся, сидячи біля входу до приміщення пожежної бригади. Усередині пожежної станції стояли дві величезні пожежні вантажівки, і сонячне світло мерехтіло на їхніх лискуче-червоних і хромованих поверхнях.
До однієї зі стін було прилаштовано зображення екстравагантно прикрашеного храму Ганумана[7], а біля нього висів знак, що проголошував:
ЯКЩО НЕ МОЖЕШ ВИТРИМАТИ СПЕКИ,
ЗАБИРАЙСЯ З ОХОПЛЕНОЇ ВОГНЕМ БУДІВЛІ
Пройшовши трохи далі, ми опинилися в торговому районі, що простягнувся ще від ринку Колаба. Торговці склом і рамками, крамниці деревини й фурнітури, електротоварів і сантехніки потроху поступалися місцем крамницям одягу, прикрас і бакалійних товарів.
Ми зупинилися біля входу на ринок, поки декілька великих вантажівок виїжджали з бічної ґрунтової дороги на головну магістраль.
— Слухай,— сказав Навін, доки ми чекали.— Ти правий, Вікрам справді забагато базікає, але далі мене ця інформація не піде. Розповідати про це я нікому не збираюся, крім тебе. Ніколи. І якщо тобі коли-небудь потрібна буде моя підтримка, друже, я завжди до твоїх послуг. Я хочу, щоб ти це зрозумів. Я допоможу тобі в пам’ять про Аслана, якщо не погодишся просто так прийняти мою допомогу.
Уже не вперше я визирнув з того нестерпного вигнання, яким стало моє життя, і побачив осяяні вогнем очі, що палали на верхівці скелі під назвою «втеча». У ті роки я іноді зустрічав несподіваних друзів, і вони, неначе провісники революції, співали бунтівних пісень, закликаючи втекти від системи.
Вони бажали для мене свободи, бо почасти жадали побачити бодай одну людину, яка втекла і стала вільною. Я посміхнувся Навіну. Це був не перший і зовсім не останній раз, коли я поплив за течією.
— Вітаю,— сказав я, простягаючи руку.— Я — Лін. Я не лікар з нетрищ.
— Приємно познайомитися,— відповів Навін, потискаючи мені руку.— Я — Навін, і дякую тобі. Завжди корисно знати, хто не лікар.
— І хто не з поліції,— додав я.— Може, вип’ємо?
— Я не заперечую,— люб’язно відповів він.
У цю мить я відчув, як хтось підійшов занадто близько до мене зі спини. Я різко обернувся.
— Стоп! — обурився Близнюк Джордж.— Легше з сорочкою, друже. Це ж п’ятдесят відсотків мого гардеробу, щоб ти знав!
Відпускаючи його, я встиг відчути під пальцями його сухоребре тіло.
— Вибач, друже! — відповів я, розгладжуючи його сорочку.— Отак нишком підкрадатися до людей... Мав би вже знати про наслідки, Близнюче. Одного дня це для тебе може кепсько закінчитися.
— Справді винен, друже,—: вибачився Близнюк Джордж, нервово роззираючись навкруги.— У мене невеличка проблема, розумієш мене?
Я потягнувся рукою до кишені, але Близнюк мене зупинив.
— Друже, проблема не такого роду. Ну, якщо бути відвертим, то ця проблема також присутня в моєму житті, але знаєш, бути без копійки в кишені — це постійний стан, що практично вже став міжкультурним гімном злидарству. Розумієш, про що я?
— Не зовсім,— відповів я, даючи йому трохи грошей.— Що тебе турбує?
— Можеш почекати? Я приведу Скорпіона?
— Гаразд.
Близнюк знову роззирнувся.
— Ти справді почекаєш?
Я кивнув, і він кинувся в бік найближчого кіоску, заповненого маленькими мармуровими фігурками богів на продаж.
— Ти не проти, якщо я залишуся з тобою? — запитав Навін.
— Без проблем,— відповів я.— Ці двоє не здатні зберегти жодних секретів, особливо власних. Їм потрібно відкрити власну радіостанцію. Я б залюбки її слухав.
За декілька хвилин знову з’явився Близнюк, ведучи за собою неохочого Скорпіона.
Зодіаки Джорджі були нерозлучними хлопцями, один Джордж був з південної частини Лондона, а другий з Канади. Вони були на початковій стадії залежності від сімох наркотичних препаратів і повністю залежні один від одного. Вони ночували на відносно затишному складі й заробляли на життя, перебуваючи на побігеньках, постачаючи іноземцям наркотики та зрідка продаючи інформацію гангстерам.
Вони сперечались і чубилися від моменту, коли розплющували очі, й аж до останнього подиху перед сном. Але вони обожнювали один одного, і дружба та була настільки міцна, що всі їхні знайомі любили Зодіаків Джорджів саме за це. Близнюк Джордж із Лондона та Скорпіон Джордж із Канади.
— Вибач, Ліне,— промимрив Скорпіон, коли Близнюк підвів його ближче.— Я типу був під прикриттям. Ця проблема стосується ЦРУ. Ти, мабуть, уже чув про це.
— ЦРУ? Не чув, адже я був на Гоа. Що сталося?
— Ну, є один дідуган,— втрутився Близнюк, а його вищий приятель почав чимдуж кивати.— Сніжно-біле волосся, але не лисий, носить темно-синього костюма та краватку, схожий на бізнесмена...
— Або на агента ЦРУ,— шепнув Скорпіон, нагинаючись ближче.
— Та на Бога, Скорпіоне! — вигукнув Близнюк.— На якого дідька ми здалися ЦРУ?
— У них є машини, здатні читати думки,— прошепотів Скорпіон,— навіть крізь стіни.
— Якщо вони справді здатні читати думки, то немає ніякого сенсу шепотіти, еге ж? — запитав Близнюк.
— А може, вони вже запрограмували нас на шепіт, доки читали думки.
— Якщо вони почнуть читати твої думки, то одразу ж накивають п’ятами, довбане ти дрочило. Це просто диво, що я й досі не втік, хіба ні?
Коли ці двоє починали лаятися, неможливо було передбачити, як довго це триватиме. Я зазвичай полюбляв за ними спостерігати, але не завжди.
— Повернімося до сивого чоловіка в костюмі.
— Ми не знаємо, хто він, Ліне,— мовив Близнюк, приходячи до тями.— Але впродовж останніх двох днів він розпитував про Скорпіона в «Леопольді» та інших місцях.
— Він з ЦРУ,— повторив Скорпіон, вишукуючи очима найближчу схованку.
Близнюк поглянув на мене. Його вираз обличчя наче волав: навіщо я народився? Він, намагаючись заспокоїтися, глибоко вдихнув. Це не допомогло.
— Якщо це ЦРУ, то вони здатні читати думки,— гаркнув він крізь зціплені зуби, звертаючись до Скорпіона,— і навряд чи будуть просто про нас розпитувати, так? Вони елементарно підійдуть до нас, поплещуть по плечу і скажуть: «Привіт! Ми щойно прочитали ваші думки за допомогою нашої машини для читання думок, і нам уже не треба про вас розпитувати або слідкувати за вами, бо в нас є машини для читання думок, бо ми бісове ЦРУ, хіба ні? Хіба ні?»
— Ну...
— Чи знає він твоє ім’я? — запитав Навін. Його юне обличчя стало серйозним.— І чи шукає він вас обох, чи тільки Скорпіона?
Обидва подивилися на Навіна.
— Це Навін Едеїр,— сказав я.— Він — приватний детектив.
Запала тривала пауза.
— Хай йому грець,— пробуркотів Близнюк.— Не надто ти і приватний, якщо анонсуєш це просто тут, на продуктовому ринку. Це зовсім не схоже на поведінку приватного детектива, правда?
Навін зареготався.
— Ти не відповів на моє запитання,— провадив він.
Знову настала тиша.
— І що ж він за детектив? — підозріло запитав Скорпіон.
— Він — детектив,— повторив я.— Це як на сповіді у священика: платиш усього один раз. Відповідай на запитання, Скорпіоне.
— Знаєш,— відповів Скорпіон, задумливо дивлячись на Навіна,— якщо так подумати, то він справді запитував лише про мене.
— Де він зупинився? — поцікавився Навін.
— Ми ще не з’ясували,— повідомив Близнюк.— Спочатку не надали цьому значення. Але зараз уже минуло два дні. Скорпіон починає побоюватись, а він і так достатньо наляканий, розумієш, про що я? Один з вуличних хлопців сьогодні слідкує за сивоголовим дідуганом, і ми маємо дізнатися, де той зупинявся останнім часом.
— Якщо хочете, я можу вам допомогти,— м’яко мовив Навін.
Близнюк і Скорпіон поглянули на мене. Я знизав плечима.
— Добре,— миттєво погодився Скорпіон.— У біса — так. Будь ласка, спробуй дізнатися, хто він.
— Ми доберемося до суті, так чи так,— палко додав Близнюк.— Скорпіон мене так розлютив, що я сьогодні прокинувся від того, що обіруч стискав власну шию. Це вже ні в які ворота не лізе, коли чоловік сам себе душить уві сні.
— Що тепер? — поцікавився Скорпіон.
— Не висовуйтеся,— відповів Навін.— Повідомите Ліна, якщо дізнаєтеся, де зупинився той чоловік. Або залиште мені повідомлення в будівлі «Натрадж», що на вулиці Мервезер. Навін Едеїр.
Настала мить тиші, під час якої Джорджі зиркнули один на одного, потім на Навіна, а потім на мене.
— Звучить як план,— сказав я, потискаючи руку Близнюку.
Моїх грошей мало вистачити хлопцям принаймні на дві дози їхніх улюблених наркотиків, декілька спокійних днів у якомусь задрипаному готелі, чистий одяг з пральні та бенгальські десерти, які вони так полюбляли.
Вони розтанули у строкатій метушні переповнених вулиць. Доки чоловіки йшли і їх було видно, Скорпіон ступав, схиливши голову до лондонця.
— Ну, що ти на це все скажеш? — запитав я у Навіна.
— Нюхом чую адвоката,— обережно відповів він.— Подивимося, що вирине на поверхню, але не можу гарантувати результат. Я досі аматор.
— Аматор — це той, хто не навчився як слід виконувати свою роботу,— видав я.
— Непогано. Це афоризм?
— Так.
— Чий?
— Знайомої жінки. А що?
— Може, познайомиш?
— Ні.
— Будь ласка.
— І чого тебе так тягне на зустрічі з людьми, до яких важко підступитися?
— Ти про Карлу, правда ж? Аматор — це той, хто не навчився як слід виконувати свою роботу. Гарно сказано.
Я зупинився. Підійшов до нього впритул.
— Домовмося,— сказав я.— Ти ніколи не згадуватимеш про Карлу при мені.
— Щось це не схоже на угоду,— відповів він, злегка посміхаючись.
— Добре, що ти розумієш. О, ми ж були не проти чого-небудь випити, пам’ятаєш?
Ми дійшли до «Леопольда», що дедалі більше нагадував печеру, наповнену запахами пива й карі. Була пообідня пора, таке собі затишшя перед наплинним вихором туристів, наркоділків, торговців краденим, рекетирів, акторів, студентів, гангстерів і хороших дівчаток, які шукають поганих хлопців, які шквалом налетять крізь широкі арки, щоб горлати, їсти, пити і спробувати удачу в мокрій рулетці, зайнявши всі тридцять столів «Леопольда».
Дідьє полюбляв заходити до бару саме в цю пору, і я побачив його за улюбленим столиком біля задньої стіни з гарним оглядом усіх трьох виходів.
Він читав газету, тримаючи її на відстані витягнутої руки.
— На біса, Дідьє! Газета! Ти б попереджав людей, перш ніж їх так приголомшити.
Я повернувся до офіціанта з абсолютно дивовижним ім’ям — Солоденький, який тинявся між столиками, а на його піджаку теліпався рожевий бейджик.
— Що з тобою, Солоденький? Потрібно було повісити знака перед входом.
— А не пішов би ти,— відповів Солоденький, язиком пересовуючи сірника, що стирчав у нього в роті, з одного боку в інший.
Дідьє віджбурнув газету й обійняв мене.
— Тобі пасує засмага,— сказав він. Він оглянув мене з прискіпливістю криміналіста.— Ти схожий на індивідуаліста. Є ж такий вислів? Не зірковий актор, а той, на якого сиплються всі горіхи.
— Ти переплутав цю фразу з іншою — про цапа-відбувайла. Але перший варіант мені подобається набагато більше. Привітайся зі ще одним індивідуалістом. Це Навін Едеїр.
— Ага, детектив! — заявив Дідьє, сердечно потискаючи йому руку й окидуючи високу атлетичну статуру Навіна поглядом фахівця.— Багато чув про вас від моєї подруги — журналістки Кавіти Синг.
— Про вас вона теж писала,— відповів Навін з посмішкою.— І я мушу сказати, що маю за честь познайомитися з людиною, яка стала натхненням для тих статей.
— Я не очікував зустріти молоду людину з такими бездоганними манерами,— здивовано відреагував Дідьє, запрошуючи нас сідати й підкликаючи Солоденького.— Що ви будете? Пиво? Солоденький! Три охолоджених пива, будь ласка!
— А не пішов би ти,— процідив Солоденький, поволікши свої шльопанці на кухню.
— Він просто тварина,— сказав Дідьє, дивлячись услід Солоденькому.— Але мене чомусь приваблює його безтурботна злиденність.
Сидячи за одним столиком, ми всі обрали місця біля стіни, дивлячись на порожні столи й широкі арки, що виходили на вулицю. Дідьє блукав поглядом довкола ресторану, неначе вигнанець, який пильно стежить за обрієм.
— Ну що ж,— мовив він, звертаючись до мене.— Пригода на Гоа?
Я дістав з кишені й передав йому пакунок з листами, загорнутий і перев’язаний блакитною стрічкою. Дідьє взяв згортка і на хвильку притиснув його до себе, немов пораненого птаха.
— Тобі... тобі довелося його побити за них? — запитав мене він, продовжуючи дивитися на листи.
— Ні.
— Ох,— зітхнув він, квапливо переводячи погляд угору.
— А треба було?
— Ні, звісно, ні,— пояснив він, шмигаючи носом.— Дідьє б ніколи не заплатив за таке.
— Ти взагалі мені не платив.
— Теоретично, нічого не заплативши, я все одно плачу. Я маю рацію, Навіне?
— Гадки не маю, про що ти,— відповів Навін.— Тож, звісно, я повністю згоден.
— Просто,— шмигнув Дідьє, дивлячись на листи,— я чомусь думав, що він не поступиться без бою, ну, щоб не віддавати мої любовні листи. Деякі... деякі з них вказують на тривалу прихильність.
Я пригадав майже звірячу ненависть, що переповнювала Густаво, колишнього коханця Дідьє, коли він проклинав статеві органи Дідьє. Після цього він жбурнув пакунок з листами у сміттєву яму під вікном свого бунгало.
Мені довелося тягнути його за вухо, щоб змусити залізти до ями, забрати листи, витерти їх дочиста й передати мені.
— Ні,— сказав я.— Прихильність уже зникла.
— Дякую тобі, Ліне,— зітхнув Дідьє, кладучи листи собі на коліна, коли принесли пиво.— Я б і сам по них з’їздив, якби не було видано ордера про мій арешт на Гоа.
— Дідьє, тоді ти краще стеж за цими ордерами,— застеріг я.— Я, наприклад, уже заплутався. Моїми фальшивими жовтими квитанціями можна стіни обклеювати. Мене вже дістали ці звільнення від усіх звинувачень.
— Але на моє ім’я є лише чотири діючі ордери на арешт в Індії, Ліне.
— Лише чотири?
— Колись їх було дев’ять. Думаю, причина в тому, що я... виправляюся,— хмикнув Дідьє, кривлячись від останнього слова.
— Лихослов,— зауважив Навін.
— Ой, ну дякую. Ти... надзвичайно приємний парубок. Тобі подобається зброя?
— У мене погано зі стосунками,— відповів Навін, допиваючи пиво й підводячись.— Я можу зав’язати стосунки лише зі зброєю в руці.
— З цим я можу тобі допомогти,— розсміявся Дідьє.
— Не сумніваюся,— посміхнувсь у відповідь Навін.— Ліне, я почну розслідування щодо чоловіка в костюмі, того, що переслідує Зодіаків Джорджів, а потім дам тобі знати.
— Будь обережний. Ми ще не знаємо, з ким маємо справу.
— Добре,— усміхнувся він, весь такий безстрашний і безсмертний.— Мені вже час. Дідьє, було надзвичайно приємно, що мав за честь з вами познайомитися. Бувайте.
Ми дивилися, як він зникав у вечірньому тумані. Дідьє похмурнів.
— Що? — запитав його я.
— Нічого! — заперечив похмуро він.
— Дідьє, що?
— Я ж сказав — нічого!
— Я знаю, але я також знаю цей погляд.
— Який погляд? — зажадав він, неначе я звинуватив його у крадіжці моєї склянки напою.
Дідьє Леві розміняв четвертий десяток. Перші снігові порошинки почали вплітатися білими спіралями в його чорне кучеряве волосся. М’які, сяйливі блакитні райдужки гойдались у заплутаній клаптиковій ковдрі червоних капілярів, що помережали білки його очей, від чого француз здавався водночас молодшим і розпусним; пустотливий хлопчик досі перебував усередині чоловіка, чиє тіло вже почало руйнуватися.
Він пив різноманітні види алкоголю, у будь-який час дня чи ночі, одягався мов денді, хоча інші чепуруни того ж віку вже склеїлися, палив особливі цигарки, які тримав у портсигарі, виготовленому на замовлення, був фахівцем з більшості злочинів, у декількох був навіть віртуозом, а також був відомим гейком у місті, в якому протилежні за змістом поняття поєднувались і в сукупності давали нове уявлення про чимало звичних речей.
Ми познайомилися п’ять років тому завдяки боротьбі проти ворогів, усередині й зовні. Він був хоробрим чоловіком, який завжди стане поруч з тобою перед цівкою пістолета і ніколи не підведе, незважаючи на наслідки.
Він був справжній. Він уособлював унікальність, яка виявлялась у тому, що ми є тими, ким ми дозволяємо собі стати. Я знав його крізь веремію втрачених кохань, бентежної хоті та прозрінь, від яких підгиналися коліна — і його, і мої. І я провів достатньо довгих самотніх вовчих ночей з ним, щоб полюбити.
— Той погляд,— повторив я.— Погляд, який промовляє, що ти знаєш щось таке, що мають знати й усі інші. Погляд, що немов докоряє — я ж тобі казав, перш ніж ти взагалі що-небудь промовиш. Тож скажи-таки спершу, й аж потім буде — я ж тобі казав.
Обурена гримаса Дідьє трансформувалась у посмішку, а потім перетворилася на сміх.
— Це більше, ніж я тобі казав,— відповів він.— Мені дуже сподобався той хлопець. Більше, ніж я очікував. І більше, ніж мав би, бо цей Навін Едеїр здобув собі репутацію.
— Якби репутації були голосами на виборах, то ми б де-небудь стали президентами.
— Так,— погодився він.— Але репутація цього хлопця має певні застереження. Розумному й одного слова вистачить, чи так кажуть?
— Так, але мене завжди цікавило, навіщо розумному навіть одне слово.
— Подейкують, він дуже, дуже вправний у роботі з кулаками. В університеті він був чемпіоном з боксу. Міг стати чемпіоном усієї Індії. Його кулаки — це смертельна зброя. Наскільки я чув, його дуже легко, можливо, занадто легко спровокувати на бійку.
— Ти й сам полюбляєш провокувати інших, Дідьє. До того ж недостатньо штрикнути мене палицею, щоб розізлити.
— Достобіса чоловіків уже впали навколішки перед цим хлопчам. Це не дуже добре, коли настільки молодий парубок отримав стільки покори. Та чарівна юна посмішка приховує багато пролитої крові.
— Твоя чарівна посмішка також приховує чимало крові, друже.
— Дякую,— кивнув він, приймаючи комплімент, і струснув своїми сивіючими кучерями.— Я лише кажу, що чув. Якби до того дійшло, то я б ліпше застрелив того вродливого молодика, аніж бився з ним.
— Ну, тоді добре, що ти носиш зброю.
— Я... вибач, це моє тимчасове відхилення від теми... якщо бути серйозним, Ліне, а ти знаєш, як зневажливо я ставлюся до серйозних речей.
— Матиму це на увазі. Обіцяю. Мені вже час іти.
— Ти залишаєш мене тут пити наодинці й повертаєшся додому, до неї? — насміхався Дідьє.— Гадаєш, вона досі на тебе чекає, після майже твоїх трьох тижнів на Гоа? Може, вона покинула тебе й пішла на зеленіші пасовища, як кажуть британці з такою чарівною провінційністю.
— Я люблю тебе, брате,— сказав я, потискаючи йому руку.
Я вийшов на метушливу вулицю. Озирнувшись, побачив, як він пригортав до себе пакунок з любовними листами, які я дістав, і махав мені на прощання.
Це змусило мене зупинитись. Я вже не вперше відчував, неначе залишаю його напризволяще. Це було безглуздо, але я знав, що Дідьє, мабуть, один з найсамодостатніших контрабандистів у місті. Він був одним з останніх незалежних гангстерів, він не мав навіть краплі остраху і не заборгував ні мафії, ні копам, ні вуличним бандам, які контролювали навколишній злочинний світ.
Часом у житті з’являються дорогі нам люди, і коли надходить час прощатись і йти, то це неначе залишати рідну землю.
Мій давній друг Дідьє, мій новий друг Навін і Бомбей, моє Місто-Острів, скільки б я тут не залишався — кожен з нас є небезпечним по-своєму.
Коли я приїхав до Бомбея багато років тому, то був чужинцем у джунглях. З плином часу я став людиною, яка спостерігає за чужинцями з нетрів. Я був удома. Я орієнтувався в цьому місті.
І я був жорсткішим, можливо, тому, бо те щось, що мало бути там, біля серця, якась частина мене,— воно зникло.
Я втік із в’язниці, Дідьє втік від переслідування, Навін утік з вулиць, а південне місто втекло від моря. Воно було перетворене на острів чоловіками й жінками, кожен з яких жбурнув туди по камінчику.
Я помахав Дідьє на прощання, і він посміхнувся, прикладаючи любовні листи до чола. Я посміхнувся у відповідь, і все було в нормі — достатньо, щоб його залишити.
Жодна посмішка не зігріє, жодне прощання не благатиме, жодна доброзичливість не врятує, якщо наш внутрішній світ не буде прекрасним. Але наша справжня сутність, наш людський рід виявляється в тому, що ми всі пов’язані між собою непорочністю кохання, не притаманного жодній іншій живій істоті.
Я досить швидко дістався від «Леопольда» до своєї квартири. Залишивши переповнену туристами вулицю, я проїхав повз поліцейський відділок Колаба, тримаючи курс у напрямку, відомому кожному таксисту в Бомбеї як Електричний будинок.
Повернувши праворуч на густолисту вулицю біля поліцейського відділку, я побачив частину тюремного корпусу. Я вже бував у цьому корпусі.
Мій бунтівний зір відшукав високі заґратовані вікна, поки я повільно рухався повз будівлю. Спогади промайнули перед очима: маленький кран з водою, сморід відкритих нужників, юрба людей, які боролися за дещо чистіші місця біля входу до камери.
На наступному перехресті я проїхав крізь ворота, що вели на подвір’я будівлі під назвою Вілла Бомонт, і припаркував мотоцикла. Киваючи сторожу, я побіг до своєї квартири на третьому поверсі.
Після декількох марних дзвінків у двері я відчинив їх сам. Пройшовши через вітальню до кухні, я на ходу жбурнув сумку та ключі на стіл. Не знайшовши Лайзу ні там, ні у спальні, я повернувся до вітальні.
— Привіт, люба,— обізвався я, імітуючи американський акцент.— Я вдома.
Її сміх пролунав з тераси, відгородженої шторами.
Відсунувши штори вбік, я побачив її навколішках з брудними по лікті руками: вона порпалась у садку, що був завбільшки приблизно як відчинена валіза. Невелика зграя голубів скупчилася навколо неї, видзьобуючи кинуті крихти й метушливо відганяючи один одного.
— Дівчино, ти так багато зусиль доклала, щоб створити цей садок,— мовив я,— а тепер дозволяєш птахам його спустошувати.
— Ти нічого не розумієш,— відповіла Лайза, піднімаючи на мене свої очі кольору аквамарину.— Я створила цей садок для того, аби привабити птахів. Саме птахів я й хотіла тут бачити.
— Ти моя пташина зграя,— сказав я, коли вона підвелася, щоб мене поцілувати.
— Чудово,— потішалася вона.— Письменник повернувся додому.
— І надто щасливий тебе бачити,— посміхнувся я, скеровуючи її в напрямку спальні;
— У мене брудні руки! — обурилася вона.
— Сподіваюся.
— Ні, серйозно,— розсміялася вона, вириваючись.— Нам треба прийняти душ...
— Сподіваюся.
— Тобі потрібно прийняти душ,— відповіла вона, обходячи мене,— й одразу переодягнутися.
— Переодягнутися? — глузував у відповідь я.— Нам узагалі не потрібен одяг.
— Так, потрібен. Ми йдемо з дому.
— Лайзо, я щойно повернувся. Мене не було два тижні.
— Майже три,— виправила вона.— І в нас буде більш ніж достатньо часу для привітань, перш ніж сказати «на добраніч». Я обіцяю.
— «Привіт» зараз підозріло схоже на «прощавай».
— «Привіт» — це завжди перша частина прощання. Іди мийся.
— Куди ми йдемо?
— Ти будеш у захваті.
— Це означає, що мені не сподобається, хіба ні?
— Художня галерея.
— Просто чудово.
— Іди до біса,— засміялася вона.— Ці митці надзвичайні. Вони незабаром стануть всесвітньо відомі, Ліне. Вони справжні артисти. Ти будеш від них у захваті. І це вельми важлива виставка. І якщо ми не поквапимося, то ризикуємо запізнитись. І я дуже щаслива, що ти повернувся вчасно.
Я насупився.
— Ну ж бо, Ліне,— всміхнулася вона.— Якщо не буде мистецтва, то що тоді залишиться?
— Секс,— відповів я,— і їжа, і ще більше сексу.
— У галереї буде вдосталь їжі,— сказала вона, пхаючи мене в душ.— І лише уяви, якою вдячною буде твоя маленька пташина зграя, коли ми повернемося з галереї, до якої вона дуже, дуже, дуже хоче з тобою піти і до якої ми не потрапимо, якщо ти негайно не підеш у душ!
Зайшовши в кабінку, я почав знімати сорочку через голову. Лайза увімкнула воду, і моя спина та джинси одразу намокли.
— Агов! — зарепетував я.— Це ж мої найкращі джинси!
— І ти носив їх упродовж декількох тижнів,— озвалася вона, стоячи на кухні.— Сьогодні одягни свої інші найкращі джинси, будь ласка.
— І я досі не віддав тобі подарунка,— крикнув я.— Він якраз у кишені цих джинсів, які щойно повністю намокли!
Вона підійшла до дверей ванної кімнати.
— Ти привіз мені подарунок? — поцікавилася вона.
— Звісно.
— Добре. Це так чудово. Подивімося його пізніше.
Вона пішла до іншої кімнати.
— Добре,— відповів я.— Гаразд. Після всіх тих розваг у галереї.
Коли я вийшов з-під душу, то почув, як вона наспівує пісню з індійського фільму. Випадково чи завдяки синхронності, що витворюється спіральними просторами кохання, це була та сама пісня, яку я співав лише декілька годин тому, ідучи вулицею з Вікрамом і Навіном.
А згодом, коли ми зібрались і виходили з дому, то вже мугикали і співали ту пісню разом.
Дорожній рух у Бомбеї — це система, розроблена акробатами для маленьких слонів. За двадцять хвилин розваги на мотоциклі ми дісталися Камбалла-гілл, грошовитого району, що розкинувся на пагорбах найпрестижнішої гори Південного Бомбея.
Я зупинив свого мотоцикла в зоні для паркування, навпроти новомодної, хоч і суперечливої галереї «Бекбіт»[8], на початку фешенебельної ортодоксальної Кармайкл-роуд. Дорогі імпортні машини й розкішно одягнені особи під’їжджали аж до самого входу в галерею.
Лайза завела нас усередину, проштовхуючись крізь щільний натовп. Довга кімната якось дивно вмістила вдвічі більше людей, аніж рекомендованих сто п’ятдесят, про що було вказано на досить помітному знакові пожежної безпеки біля входу.
Якщо не можеш витримати спеки, забирайся з охопленої вогнем будівлі.
Лайза нарешті знайшла одну зі своїх подруг і підвела мене для близького знайомства.
— Це Розанна,— сказала вона, протискаючись до невисокої дівчини з великим барвистим золотим хрестом, при цьому прибиті ноги Спасителя були стратегічно розташовані у неї між грудьми.— Це — Лін. Він лише сьогодні повернувся з Гоа.
— Нарешті ми зустрілися,— промовила Розанна. Її груди притиснулися до моїх, коли вона провела рукою по своєму короткому волоссю, що стирчало в різні боки.
Вона говорила з американським акцентом, але з відчутними індійськими нотками.
— Що спонукало тебе побувати на Гоа?
— Любовні листи і рубіни,— відповів я.
Розанна поглянула на Лайзу.
— Навіть не дивися на мене,— зітхнула Лайза, знизуючи плечима.
— Ти такий дивний, приятелю! Треба тебе познайомити з Таджем. Дивина — це його улюблена річ, друже.
Продираючись крізь натовп, Розанна підвела нас до високого вродливого молодика з волоссям до плечей, гладеньким від парфумованої олії. Він стояв перед великою кам’яною скульптурою, яка сягала приблизно трьох метрів заввишки і нагадувала дику людиноподібну істоту.
Табличка біля скульптури вказувала її назву: «ЕНКІДУ». Митець поцілував Лайзу в щоку на знак привітання, а потім простягнув мені руку.
— Тадж,— мовив він, посміхаючись мені щиро і з неприхованою цікавістю.— Ти, певно, Лін. Лайза мені багато про тебе розповідала.
Я потиснув простягнуту руку, вивчаючи його поглядом, а потім звернув увагу на величезну скульптуру позаду нього. Він трішки повернув голову, помітивши мою зацікавленість.
— Ну, що думаєш?
— Він мені подобається,— відповів я.— Якби стеля в моїй квартирі була трохи вища, а підлога набагато міцніша, я б його купив.
— Дякую,— розсміявся він. Тадж доторкнувся рукою до грудей кам’яного воїна.— Насправді ж я навіть не знаю, що він таке. У мене просто з’явилося непереборне бажання отак його побачити перед собою. Все аж настільки банально. Ні метафори, ні психології, чи будь-чого іншого.
— Ґете сказав, що всі речі — це метафори.
— Дуже цікаво,— сказав він, знову сміючись. Його м’які карі очі були наповнені світлом.— Я можу це процитувати? Можна роздрукувати й повісити біля мого нового мовчазного друзяки просто тут. Це може допомогти його продати.
— Звісно. Письменники живуть, поки люди їх цитують.
— Гадаю, уже досить тут стояти,— перервала Розанна, хапаючи мене за руку.— Тепер ходімо дивитися на мій витвір.
Вона повела нас із Лайзою до стіни навпроти високої скульптури, крізь вируюче збіговисько людей, які палили, пили, сміялися і галасували. Половину довгої стіни займали гіпсові барельєфи, розташовані на рівні очей. Панелі були пофарбовані так, щоб імітувати класичну бронзову обробку, і послідовно розповідали історію.
— Вони зображують убивства Сапни,— пояснила Розанна, горлаючи до мене.— Пам’ятаєш? Кілька років тому? Один божевільний почав підбурювати прислугу повстати проти своїх господарів і вбити їх. Пам’ятаєш? Це було в усіх газетах.
Я пам’ятав убивства Сапни та знав правду про ті події краще за Розанну і краще за більшу частину Міста-Острова — Бомбея. Я повільно рухався від однієї панелі до іншої, досліджуючи роботу, що відтворювала загальновідому історію за допомогою скульптурних фігурок.
Мені потемніло в очах. Це були історії знайомих мені людей, людей, які вбивали і були вбиті, а потім перетворилися на карликові фігурки, організовані у сцени на стрічках фризу.
Лайза смикнула мене за рукав.
— Що таке, Лайзо?
— Ходімо до артистичного фойє! — крикнула вона.
— Гаразд. Гаразд.
Ми пішли слідом за Розанною крізь плутанину тіл, поцілунків і витягнутих рук, доки вона кричала і вищала, пробиваючи собі шлях до задньої частини галереї. Діставшись туди, вона постукала у двері — умовний короткий ритмічний сигнал.
Коли відчинилися двері, вона проштовхнула нас усередину темної кімнати, освітленої червоними мотоциклетними ліхтарями, підвішеними на масивних кабелях.
У кімнаті було майже два десятки людей, які сиділи на стільцях, диванах і підлозі. Тут було значно тихіше. До мене підійшла дівчина, запропонувала косяк і обізвалася хрипким шепотом, прочісуючи пальцями моє коротке волосся.
— Хочеш відтягнутись, як ніколи? — риторично запитала вона, простягаючи мені косяк своїми неприродно довгими пальцями.
— Ти запізнилася,— моментально втрутилася Лайза, беручи косяка.— Доля тебе випередила, Ануш.
Вона затягнулася і віддала косяка назад.
— Це Аннушка,— сказала Лайза.
Доки ми віталися, довгі пальці Аннушки обплели всю мою долоню.
— Аннушка — актриса,— повідомила Лайза.
— І не кажи,— мовив я.
Аннушка нахилилася, щоб ніжно поцілувати мене в шию, обвивши потилицю пальцями однієї руки.
— Скажеш, коли мені зупинитися,— прошепотіла вона.
Доки вона цілувала мою шию, я повільно повернув голову, зустрівшись поглядом з Лайзою.
— Знаєш, Лайзо, ти мала рацію. Мені справді подобаються твої друзі. І я справді отримую багато задоволення в галереї, хоча цього й не чекав.
— Ну все,— скомандувала. Лайза, відтягуючи Аннушку.— Виставу закінчено.
— Вихід на біс! — спробував заперечити я.
— Ніякого виходу на біс,— відповіла Лайза, тягнучи мене на підлогу, щоб сісти біля чоловіка років тридцятьох.
Його голова була виголена до яскравого блиску, а одягнений він був у яскраво-помаранчеву курту[9].
— Це Риш. Він організував цю виставку і також демонструє свої витвори. Рише, це Лін.
— Привіт, чоловіче,— сказав Риш, потискаючи мені руку.— Як тобі наше шоу?
— Акторська гра була просто неперевершена,— відповів я, озираючись, і помітив Аннушку, яка схилилася, щоб укусити піддатливу жертву.
Лайза сильно ляснула мене по руці.
— Жартую. Мені подобається. І ви зібрали величезний натовп. Вітаю.
— Сподіваюся, люди налаштовані купувати,— сказала Лайза, думаючи вголос.
— Якщо ні, то Аннушка їх переконає.
Лайза знову ляснула мене по руці.
— Або Лайза може їх відгамселити.
— Нам пощастило,— посміхнувся Риш, пропонуючи мені косяка.
— Ні, дякую. Не вживаю, якщо зі мною пасажир.
— Як пощастило!
— Виставка мало не зірвалася. Ти бачив великого портрета Рами? Того, який помаранчевий?
Велика картина, в якій домінував помаранчевий колір, висіла біля кам’яної скульптури Енкіду. Я не відразу усвідомив, що центральний разючий об’єкт був утіленням індійського бога.
— Поліція моралі, створена для захисту божевільного релігійного права,— повідомив Риш.— Вони величають себе Списом карми. Почувши про цю картину, вони намагалися заборонити виставку. Ми звернулися до Таджового батька. Він — першокласний адвокат і знає головного міністра. Він дістав судового ордера, що дозволяє нам проводити виставку.
— Хто це намалював?
— Я,— відповів Риш.— А що?
— Що змусило тебе намалювати саме таке зображення?
— Ти хочеш сказати, що є сюжети, яких я не повинен малювати?
— Я просто питаю, чому ти вибрав саме цю тему.
— Заради свободи мистецтва,— сказав Риш.
— Viva la revolution,— промуркотіла Аннушка, умощуючись біля Риша й обпираючись на його коліна.— Хай живе революція.
— Заради чиєї свободи мистецтва? — запитав я.— Вашої чи їхньої?
— Спис карми? — глумилася Розанна.— Усі вони божевільні фашистські вилупки. Вони — ніщо. Просто радикально налаштовані маргінали. Їх ніхто не слухає.
— Радикали зазвичай борються проти багатіїв, які їх ігнорують і ображають.
— Що? — пропищала Розанна.
— Це правда, Ліне,— погодився Риш.— Вони робили деякі надзвичайно жорстокі речі. Без сумнівів. Та вони здебільшого діють у регіональних центрах і селах. Гамселять священиків і палять церкви, де тільки зможуть. Це їхня головна діяльність. Вони нізащо не отримають серйозної підтримки в Бомбеї.
— Кляті безчесні фанатики! — люто випалив бородатий молодик у рожевій сорочці.— Вони — найдурніші люди на світі!
— Не думаю, що ти можеш таке казати,— спокійно відповів йому я.
— Я щойно сказав! — відповів хлопець.— Тож іди до біса. Я вже сказав це. Отже, я можу це казати.
— Добре. Я мав на увазі, що ти не можеш обґрунтувати свої слова. Звісно, ти можеш казати, що завгодно. Ти можеш сказати, що місяць — це прикраса для Дівалі[10], але це буде абсолютно необгрунтованим. Це просто безпідставно стверджувати, що всі люди, які не поділяють твоїх поглядів, дурні.
— Тоді які ж вони? — запитав Риш.
— Думаю, ти краще за мене знаєш їх самих і їхній спосіб мислення.
— Ні, серйозно. Поясни свою точку зору, будь ласка.
— Зараз... я вважаю, що вони побожні. І не просто побожні, але палко побожні. Гадаю, вони закохані в Бога, насправді божеволіють від Бога, і коли зображення їхнього Бога створюють без віри, це сприймається як образа їхній релігії.
— Тож ти хочеш сказати, що я не можу проводити цю виставку? — наполягав Риш.
— Я цього не казав.
— Хто він у біса такий? — сам до себе пробурмотів бородатий хлопчина.
— Прошу,— провадив Риш,— поясни мені, що саме ти мав на увазі.
— Я повністю підтримую твоє право створювати і показувати своє мистецтво, але вважаю, що з правами приходить і відповідальність. Митці несуть відповідальність не ображати і не травмувати почуття інших в ім’я мистецтва. В ім’я правди, можливо. В ім’я справедливості та свободи. Але не в ім’я мистецтва.
— Чому ні?
— Ми пишаємося, коли самовиражаємось як митці. І ми маємо залишатися вірними тим речам, якими пишалися митці попередніх епох. Це наш обов’язок.
— Хто він у біса такий? — перепитав бородатий хлопчина, звертаючись до мотоциклетних ліхтарів.
— Тож якщо ті люди почуваються ображеними, то це моя провина:? — лагідно і щиро запитав Риш.
Він почав мені подобатися.
— Повторюю,— домагався бородатий молодик,— хто він у біса такий?
Мені зовсім не подобався той хлопець.
— Я той, хто виправить твою граматику,— тихо відповів я,— якщо знову звернешся до мене у третій особі.
— Він письменник,— позіхнула Аннушка.— Вони сперечаються, тому що...
— Тому що можуть,— втрутилася Лайза, смикаючи мене за руку, щоб я підвівся.— Ну ж бо, Ліне. Час танцювати.
З потужних динаміків заревіла гучна музика.
— Я обожнюю цю пісню! — зарепетувала Аннушка, підхоплюючись із місця і тягнучи за собою Риша.— Потанцюй зі мною, Рише!
Я на мить пригорнув до себе Лайзу, поцілувавши її в шию.
— Іди,— посміхнувся я.— Дай волю ногам. Я хочу ще раз подивитися на експонати. Зустрінемося надворі.
Поцілувавши мене, Лайза приєдналася до танцюючого натовпу. Я почав продиратися до виходу, оминаючи всю ту танцювальну веремію.
Дійшовши до виставкової зали, я наблизився до гіпсових барельєфів, які немовби розповідали історію вбивств Сапни. Я намагався вирішити, чи був це кошмар автора, чи моєї власної уяви.
Я втратив усе. Я втратив право опікуватися своєю дочкою. Я докотився до героїнової залежності та збройного пограбування. Коли мене впіймали, то засудили до десятьох років у в’язниці суворого режиму.
Можу чесно зізнатися вам, що мене жорстоко били упродовж перших двох з половиною років ув’язнення. Я можу навести ще з десяток переконливих причин для втечі з божевільної в’язниці, але по правді сказати, одного дня свобода стала важливішою за життя. І я того дня відмовився залишатись у клітці. Ні зараз. Ні пізніше. Я втік і став злочинцем у розшуку.
Життя втікача з Австралії привело мене через Нову Зеландію аж до Індії. Півроку проживання в забитому і віддаленому селі в Махараштрі озброїли мене мовою фермерів. Півтора року перебування у міських нетрищах дали мені мову вулиць.
Я знову потрапив до в’язниці в Бомбеї. Так інколи буває з утікачами. Чоловік, який витягнув мене звідти, заплативши викуп, був босом мафії — Хадербгай. Він мене використовував. Він усіх використовував. І доки я на нього працював, жоден коп у місті мене не переслідував, жодна в’язниця не відчинила своїх гостинних дверей.
Підробка паспортів, контрабанда, чорний ринок золота, незаконна торгівля валютою, рекет, війни банд, Афганістан, вендети — так чи так, робота на мафію заповнили місяці й роки мого життя. І нічого з цього вже не мало для мене значення. Міст, який вів до мого минулого, до родини та друзів, до мого імені, народу і до того, ким я був раніше, зник так само, як і мертві чоловіки, які блукають бронзовими фризами Розанни.
Залишивши галерею, я пішов до свого мотоцикла, продираючися крізь поріділий натовп. Я стояв якраз навпроти входу.
Маса народу зібралася на стежці біля мого мотоцикла. Більшість із них були місцеві, які працювали прислугою на прилеглих вулицях. Вони зібралися разом тієї прохолодної ночі, аби помилуватися дорогими авто й елегантно одягненими гостями, які повз них приходили і залишали виставку.
Я чув людей, які розмовляли на маратхі[11] й хінді. Вони обговорювали машини, прикраси і сукні зі щирим захопленням і втіхою. Ніхто з них не висловлював ревнощів або ж обуренням. Вони були бідняками, які жили важким, наповненим страхом життям, затиснуті цим маленьким словом «бідняк», але щиро захоплювалися коштовностями і шовками гостей з радісною і незаздрісною невинністю.
Коли відомий промисловець і його дружина-акторка вийшли з галереї, від групи людей почувся невеликий хор захоплених зітхань. Вона була одягнена в жовто-біле сарі[12]. Я повернув голову, щоб подивитися на людей, які посміхались і висловлювали своє захоплення і схвалення, немовби та жінка була їхньою сусідкою. І тут я помітив трьох чоловіків, які стояли окремо від усієї групи.
Їхні кам’яні холодні погляди були похмурі. Лють неприховано струмувала з темних вирячених очей. Хвилі цієї ненависті були настільки потужні, що я відчував їх на своїй шкірі, немов імлистий дощ.
Зненацька, неначе відчувши мою увагу, чоловіки водночас повернулись і втупилися на мене зі своєю безкомпромісною ненавистю. Ми дивилися один на одного, доки щаслива юрба туркотіла і шепотіла своє захоплення, доки лімузини зупинялися безпосередньо перед нами під спалахи фотоапаратів.
Я подумав про Лайзу, яка й досі була всередині. Чоловіки ще витріщалися на мене, неначе намагалися наповнити своєю темрявою. Я почав повільно тягнутися до двох ножів, зафіксованих на попереку у спеціальних полотняних піхвах.
— Агов! — озвалася Розанна, ляскаючи мене по плечу.
Від несподіванки я рефлекторно схопив однією рукою її за зап’ясток, а другою відштовхнув її на крок від мене.
— Ого! Заспокойся! — остовпіла вона, розширивши очі від несподіванки.
— Вибач,— спохмурнів я, відпускаючи її руку.
Я швидко повернувся, щоб знову віднайти наповнені ненавистю очі. Троє чоловіків уже зникли.
— З тобою все гаразд? — запитала Розанна.
— Звісно,— відповів я, знову повертаючись до неї.— Звісно. Вибач. Там уже все завершується?
— Практично, так,— сказала вона.— Коли великі зірки розійдуться, усе закінчиться. Лайза каже, що ти не в захваті від Гоа. Чому ні? Знаєш, я теж саме звідти.
— Я здогадався.
— Що саме тобі не подобається на Гоа?
— Нічого. Просто під час кожної моєї поїздки хтось обов’язково просить мене вирішити там якісь проблеми.
— Це не мій Гоа,— заперечила вона.
Це було не захисною реакцією. Це було просто констатацією факту.
— Можливо,— посміхнувсь я.— До того ж Гоа має достатньо велику територію. Я бував лише на декількох пляжах і містечках.
Вона вивчала моє обличчя.
— Як ти сказав? — поцікавилась вона.— Рубіни і що?
— Рубіни і любовні листи.
— Але ти їздив на Гоа не лише для цього, правда ж?
— Звісно, для цього,— збрехав я.
— Якщо я висловлю припущення, що ти був там для оборудок на чорному ринку, чи не відгадаю я справжню мету?
Я справді їздив на Гоа, щоб забрати там десять пістолетів. Я віддав їх моєму зв’язковому з мафії в Бомбеї, перш ніж зустрітися з Вікрамом і повернути йому намисто. Припущення про оборудки на чорному ринку влучило в десятку.
— Послухай, Розанно...
— Тобі не спадало на думку, що проблемою є те, що тут ти? Такі, як ти, прибувають до Індії та створюють проблеми, яких нам не потрібно.
— Тут було вже достатньо проблем до мого приїзду, і вони нікуди не щезнуть після того, як я зникну.
— Ми говоримо про тебе, а не про Індію.
Вона мала рацію. Два ножі, заховані в мене на попереку, чудово це підтверджували.
— Ти маєш рацію,— здався я.
— Так?
— Так. Я — ходяча проблема. Але й ти ж така сама, на цю мить, якщо не заперечуєш моєї відвертості.
— Лайзі не потрібні твої проблеми,— відповіла вона, нахмуривши брови.
— Ні,— спокійно відповів я.— Нікому не потрібно проблем.
Вона й далі спостерігала за мною. Її карі очі шукали чогось достатньо фундаментального й достатньо глибокого в моєму погляді, щоб надати нашій розмові контексту. Нарешті вона засміялась і відвела погляд, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю.
— Скільки днів триватиме виставка? — запитав я.
— Нас чекає ще один тиждень цього дійства,— відповіла вона, дивлячись на останніх гостей, які залишали галерею.— Якщо фанатики нас не закриють.
— На вашому місці я б найняв охорону. Поставив би на дверях кілька рослявих сильних хлопців. Думаю, охоронці п’ятизіркових готелів не відмовляться трохи заробити. Вони непогані професіонали, принаймні ті з них, хто працює там не лише обличчям.
— Ти про щось знаєш?
— Не зовсім. Я бачив тут кількох чоловіків. Дуже невдоволених чоловіків. Думаю, вони дуже невдоволені вашим шоу.
— Я ненавиджу цих клятих фанатиків! — процідила вона.
— Гадаю, це взаємно.
Я поглянув у напрямку галереї і побачив Лайзу, яка цілувала Риша з Таджем на прощання.
— А ось і Лайза.
Я перекинув ногу через мотоцикл і завів двигун. Він загурчав, видаючи низький пульсуючий ритм. Лайза підійшла, щоб обійняти Розанну, а потім сіла позаду мене на мотоциклі.
— Phir milenge,— сказав я. До наступної зустрічі.
— Ні, якщо я побачу тебе перша.
Ми їхали довгим схилом у бік моря, та коли зупинилися перед світлофором, до нас під’їхав чорний фургон, і я помітив, що в ньому сиділи ті чоловіки з ворожими поглядами. Вони сперечалися між собою.
Потому як змінилося світло, я пропустив їх уперед. На задньому склі їхньої машини були політичні стікери і релігійні знаки. Я звернув убік з головної дороги на першому ж перехресті.
Деякий час ми блукали бічними вулицями. Мене занепокоїли зміни, які я там помітив. Лжебронзові панелі Розанни розповідали про жорстоку Бомбейську історію, але не настільки страшну, як щоденна правда чи політика віри. Жорстокість минулого була лише піщинкою у плюскотінні нової хвилі, яка билася в берег Міста-Острова. Політичні гангстери подорожували вантажівками, атакуючи клуби, а мафіозні банди, що складалися з двадцяти-тридцяти осіб, виростили сотні бійців. Ми те, чого ми боїмося, і багато хто з нас боявся настання безрозсудних днів розплати в місті.
Ми неквапливо повернулись на гладеньку криву Марін-драйв, спостерігаючи за намистинками, віддзеркаленими в ніжних водах затоки. Помітивши перші проблиски зоряного моря, ми знову почали розмову і не могли зупинитись аж до самого будинку. Діставшись під’їзної алеї, я проїхав біля посту охорони просто до критої стоянки.
— Ти підіймайся,— сказав я Лайзі,— мені потрібно протерти мотоцикла.
— Зараз?
— Так. Це буде недовго.
Почувши кроки Лайзи на мармурових сходах, я повернувся до охоронця, кивнув йому і вказав на неї. Розуміючи хід моїх думок, він швидко прямував за жінкою, перестрибуючи через дві сходинки.
Я почув, як відчинилися вхідні двері й вона попрощалася з охоронцем. Я негайно прослизнув крізь бокові ворота, опинившись на стежці. Неквапливо рухаючись, я скрадався уздовж зеленого живоплоту, що межував з першим поверхом стоянки нашого житлового комплексу.
Повернувши до входу в зону паркування, я помітив зігнуту фігуру, яка відступила назад у тінь високого живоплоту. Хтось там ховався.
Вийнявши ножа, я тихенько підійшов до того місця біля воріт, де помітив постать. Чоловік виступив з темряви й почав рухатись у бік автостоянки. Це був Скорпіон Джордж.
— Ліне! — почув я його шепіт.— Ти ще тут, Ліне?
— Що в біса ти тут робиш, Скорпіоне? — позаду нього запитав я, і чоловік підскочив.
— Ох Ліне! Ти до смерті мене налякав!
Я насупився, чекаючи його пояснень.
Мирова угода, яка деякий час діяла на вулицях після останньої мафіозної війни кількох банд у Південному Бомбеї, тепер почала підводити. Молодь, яка не брала участі у війні й не погоджувалася на перемир’я, почала порушувати правила, що були написані кров’ю найкращих людей. Вони нападали одне на одного. У нашому районі теж почалися сутички між конкуруючими бандами. Я повсякчас був насторожі, пильний і злий на себе за те, що мало не скривдив друга.
— Я ж попереджав не підкрадатись отак до людей,— прогримів я.
— Бачиш... вибач...— нервово почав він, озираючись праворуч і ліворуч.— Це... це...
Відчай тримав у лещатах його серце, і чоловік не міг розпочати розмови. Я підшукував зручне місце для діалогу.
Я не міг зайти зі Скорпіоном до приміщення парковки. Він був безхатченком, що ночував під дверима, і його присутність у комплексі могла викликати невдоволення, якби це помітив хтось із мешканців. Мене зовсім не лякали скарги, але я знав, що це може вартувати охоронцю його роботи.
Беручи Скорпіона за руку, я повів високого худорлявого канадця через дорогу до зруйнованого муру глибоко в пітьмі. Сідаючи поруч з ним у темряві, я запалив косяка і поділився з Джорджем.
— Ну що там, Скорпе?
— Це все той дідуган,— почав він, глибоко затягнувшись косяком.— Цей дідуган у темному костюмі. Агент ЦРУ. Це все мене лякає, друже! Я не можу працювати на вулицях. Я не можу обробляти туристів. Я наче бачу його скрізь, у своїй уяві, й він розпитує про мене. Твій хлопець Навін, детектив, він що-небудь розкопав?
Я похитав головою.
— Один з хлопців слідкував за ним аж до Бандри, але в малого забракло грошей на таксі, й він загубив цього типа. Я ще не чув від твого друга Навіна, тож подумав, що ти міг про щось дізнатися.
— Ні. Поки що нічого.
— Я наляканий, Ліне,— сказав Скорпіон Джордж, здригаючись від страху.— Всі наші хлопці перевіряли його. Нічого. Він не купує наркотиків, не п’є — навіть пива. Ніяких дівчат.
— Ми доберемося до правди, Скорпе. Не хвилюйся.
— Це дивно,— нахмурився Скорпіон.— Я вже починаю божеволіти, розумієш?
Я вийняв стос банкнот по сто рупій і віддав йому. Скорпіон неохоче взяв їх, але потім усе-таки поклав у потайну кишеню своєї сорочки.
— Дякую, Ліне,— мовив він, зустрічаючись зі мною поглядом.— Я чекав на тебе тут, щоб попросити допомоги, бо не був на вулицях. Сторож мені сказав, що тебе немає вдома. Та коли угледів тебе з Лайзою, то не хотів, щоб вона бачила мене. Я не хотів просити в тебе грошей у її присутності. Вона високої думки про мене.
— Нам усім потрібні гроші час до часу. І Лайза завжди буде високої думки про тебе, незалежно від того, потрібні тобі гроші чи ні.
У нього в очах стояли сльози. Я зовсім не бажав на це дивитися.
— Послухай, вам з Близнюком,— наполіг я, знову ведучи його через дорогу,— вам, хлопці, потрібно запастись усім необхідним, купити шмалі та зняти кімнату в готелі «Франтик». Зостаньтеся там на декілька днів. Ми з’ясуємо, хто цей чоловік, і вирішимо цю ситуацію, домовились?
— Домовились,— відповів він, тиснучи мою руку своєю тремтячою.— Думаєш, там ми будемо в безпеці?
— Готель «Франтик» — це єдине місце, де нормально приймуть вас і ваш стиль життя, Скорпе.
— А... ну добре...
— Той незнайомець не потрапить далі столу реєстрації. Не в костюмі. Не висовуйтесь, і ви будете в безпеці у «Франтику», доки ми не вирішимо цю ситуацію.
— Гаразд. Добре.
Він пішов геть, пригинаючи своє довгов’язе тіло під широкими гілками живоплоту. Я спостерігав за його нічною прогулянкою. Повільно, безтурботно він проходив під кожним ліхтарем,— Чесний Ажо, якому немає чого приховувати,— а потім квапився на темних відтинках вулиці.
Я дав двадцятку охоронцю, який стояв біля мого будинку, і піднявся мармуровими сходами до квартири. Лайза стояла у дверях ванни, доки я приймав душ і розповідав їй про Скорпіона Джорджа і його сивочолого переслідувача.
— Але хто він такий? — запитала вона, коли я вийшов з душової.— Чого він хоче від Зодіаків?
— Гадки не маю. Навін Едеїр, молодик, про якого я тобі розповідав, він на нюх чує адвоката. Він, можливо, не помиляється. Він розумний хлопчина. Так чи так, ми з’ясуємо, хто цей чоловік.
Обсохнувши, я плюхнувся на ліжко біля Лайзи, поклавши голову на її шовковисті груди. Лежачи в такій позі, я насолоджувався її оголеним тілом.
— Ти сподобався Розанні,— мовила вона, змінюючи напрямок розмови за допомогою елегантного руху ніг.
— Сумніваюся.
— Чому? Що у вас сталося?
— Нічого... не сталося.
— Щось таки сталося, коли ви розмовляли на вулиці. Що ти сказав?
— Ми просто... розмовляли про Гоа.
— О ні,— зітхнула вона.— Вона у захваті від Гоа.
— Я так і зрозумів.
— Але ти їй справді сподобався. Навіть попри те, що ти говорив про Гоа.
— Я... не певен.
— Серйозно. Водночас ти їй і не подобаєшся. Але ти їй однозначно імпонуєш.
— Про що ти говориш?
— Коли я вийшла, вона була така зла, аж ладна тобі врізати.
— Справді? Я думав, ми з нею поладнали.
— Якраз те, що вона хотіла врізати, і вказує на її приязність до тебе.
— О... І як це може бути?
— Вона була готова тебе вдарити, але тебе навіть не знає, розумієш?
Я не розумів, але це було вже не вперше: Лайза мала свій особливий спосіб доносити власні думки.
— Ну, зараз я все зрозумів.
— А робила вона свої особливі рухи тілом,— запитала вона,— під час розмови?
— Які особливі рухи тілом?
— Вона імітує біль у спині й починає крутити стегнами. Вона щось таке робила?
— Ні.
— Це добре.
— Добре?
— Так, бо це дуже сексуально, і вона зробила це для мене, а не для тебе.
— Десь тут має бути логіка, у тому крутінні стегнами, я певен, але грець з ними. Однак я спромігся прочитати мову тіла Аннушки.
— Навіть ведмідь зміг би прочитати її мову тіла,— швидко урвала Лайза, ляскаючи мене по руці.
— Де, ти сказала, вона виступає? — розсміявся я.
— Я не казала,— відрізала вона.
У неї на руці бряжчав браслет з мушель. Це був мій подарунок з Гоа. Лайза деякий час відтворювала музику мушель, крутячи зап’ястком, а потім зупинилася, схопивши браслет другою рукою.
— Тобі сьогодні було паршиво? Може, я не мала нікуди тягнути тебе одразу після повернення з поїздки?
— Зовсім ні. Мені справді сподобалися твої друзі, і вже давно треба було з ними познайомитись. І мені теж сподобалася Розанна. Вона з вогником.
— Я така рада! Вона не лише партнерка. Ми зблизилися. Ти вважаєш її привабливою?
— Що?
— Усе нормально,— сказала вона, граючись із простирадлами. Вона мене теж приваблює.
— Що?
— Розумна, віддана, хоробра, творча, завзята, а також із нею легко знайти спільну мову. Вона класна.
Я насолоджувався м’якими вигинами Лайзиних довгих струнких ніг.
— Повтори, про що ми там говорили?
— Ти думаєш, що вона сексуальна,— нагадала вона.
— Що?
— Та нічого. Я теж так думаю.
Узявши мою руку, вона перемістила її собі між ноги.
— Наскільки ти втомлений? — запитала вона.
Я помітив, що пальці її ніг аж вигнулися від задоволення.
— Ніхто не буває настільки втомленим.
Усе було добре. Усе завжди було добре. Ми поділяли віддану прихильність, досить ніжну. І, можливо, тому що ми обоє знали ймовірний кінець цієї історії, якимось чином дозволили нашим тілам промовляти те, чого не могли сказати наші серця.
Я пішов на кухню, щоб узяти склянку води, і приніс ще одну для Лайзи, поставив на стіл біля неї.
Певний час я спостерігав за нею. Вродлива, здорова, сильна, вона згорнулася клубочком, наче кішка уві сні. Я намагався уявити, яким вона бачила кохання і наскільки та версія відрізнялася від моєї.
Я повернувся до Лайзи в ліжко й оповив її своїм тілом. Її ноги автоматично переплелися з моїми. І моє тіло, чесніше за мій розум, зігнувши коліна, притулилося до зачинених дверей її вигнутої спини і почало грюкати в них кулаком мого серця, вимагаючи кохання.
Їзда на мотоциклі — це своєрідна поезія швидкості. Витончений баланс між елегантною спритністю і фатальним падінням є своєрідною істиною, і як будь-яка істина, також передає свої вібрації в небеса. Нескінченні моменти в сідлі — це втеча від перебоїв у плині часу, простору і мети. Коли мчиш на тих колесах, пливеш повітряною річкою, у тому польоті звільненого духу не існує жодної прив’язаності, страху, радості, ненависті, любові й ніякої злоби. Для жорстоких чоловіків, для цього конкретного чоловіка, це найближче до стану блаженства.
Приїхавши на паспортну фабрику санджайської компанії, я перебував у чудовому гуморі. Того ранку я не поспішав на роботу, поїздка прояснила мою свідомість, даруючи безтурботну посмішку, що наче поширилася на все тіло.
Фабрика була основним місцем, де ми змінювали і виготовляли фальшиві паспорти. Як головний фальшивомонетник, а також творець підробних паспортів та інших документів, що посвідчують особу, для санджайської компанії я щоденно проводив принаймні декілька годин на фабриці.
Я відчинив двері, і моя мотоциклетна посмішка завмерла. Там стояв молодий незнайомець. Він простягнув мені руку для привітання.
— Ліне! — звернувся він, тиснучи мені руку, наче витягаючи воду з сільського колодязя.— Моє ім’я — Фарзад. Ну ж бо, заходь!
Я зняв сонячні окуляри, прийняв його запрошення у власний мій офіс і помітив, що в кутку великої кімнати прилаштовано ще одного стола, заваленого купами різних паперів і креслень.
— Мене помістили сюди зо два тижні тому,— повідомив Фарзад, киваючи на стіл.— Сподіваюся, ти не проти?
— Це залежить.
— Залежить від чого?
— Від того, хто ти в біса такий і що в біса робиш у мене в офісі.
— А,— розсміявся він, розслаблюючись настільки, щоб сісти за своїм новим столом.— Ну, це просто. Я — твій новий асистент. Так і знай!
— Я не просив нового асистента. Мені подобався старий.
— Але ж у тебе раніше не було асистента?
— Саме так.
Його руки звивалися на колінах, неначе риба, яку винесло на берег. Я перетнув кімнату і підійшов до чималих вікон, що виходили на територію фабрики внизу. Помітив, що там також відбулися деякі зміни.
— Що за дідько?
Я спустився дерев’яними сходами на нижній поверх і попрямував до нових столів, обладнаних спеціальними лампами. Фарзад плентався за мною, пояснюючи.
— Вирішено розширити цей відділ і включити фальшиві документи про освіту. Я думав, ти знаєш.
— Що за документи про освіту?
— Дипломи, наукові ступені, кваліфікаційні свідоцтва тощо. Ось чому я тут.
Він раптово зупинився, дивлячись, як я підняв документи зі столу. Це був диплом магістра в галузі інженерії, буцімто отриманий в одному з престижних бенгальських університетів.
Його було виписано чоловікові, якого я знав, синові одного з найманців мафії в районі риболовецького флоту. Він був настільки ж нетямущий, як і скупий. Найжадібніший гангстерський вилупок на території причалу Сассуна.
— Вони... залучили мене...— запинаючись пробубнів він,— б-бо в мене є диплом з бізнесового адміністрування. Справжній, я маю на увазі. Так і знай.
— Ну і зміни в нашому районі! А що — філософію вже ніхто не вчить?
— Мій батько,— мовив він.— Він поділяє утилітарні погляди Штайнера[13].
— Заради Бога, хай хто ти є, але я ще навіть чаю не пив сьогодні.
Рухаючись до другого столу, я підняв ще одне фальшиве кваліфікаційне свідоцтво. Це був диплом бакалавра в галузі медицини зі спеціалізацію в стоматологічній хірургії. Помітивши мій вираз обличчя, Фарзад повів далі.
— А знаєш, усе гаразд. Жоден з цих підроблених документів не буде використовуватися в Індії. Вони всі для людей, які хочуть отримати роботу за кордоном.
— Справді,— сказав я без посмішки,— ну, тоді це все змінює.
— Саме так! — вишкірив зуби він.— Чи можу я послати по чай?
Коли принесли чай у куценьких тріснутих склянках, ми всілися потихеньку його пити і знайомитися, після чого я зрозумів, що хлопчина мені подобається.
Фарзад був з невеликої, відомої та впливової спільноти парсів. Йому було двадцять три, неодружений, жив разом з батьками та іншими родичами у великому будинку неподалік бомбейських нетрищ, які колись були мені домівкою.
Після двох років аспірантури у Сполучених Штатах він отримав роботу у ф’ючерсній фірмі в Бостоні. Упродовж першого ж року його втягнули у схему Понці[14], якою заправляв директор його фірми.
Хоча він не відігравав головної ролі у кримінальних інтригах свого роботодавця, але ім’я Фарзада з’являлося в документації про перекази коштів на секретні банківські рахунки. Коли стало зрозуміло, що його ось-ось заарештують, хлопець повернувся до Індії під приводом хоч і раптової, але сумної причини, а конкретніше — смертельної хвороби дядька, якого потрібно було негайно відвідати.
Я дуже добре знав його дядька Кекі. Він був радником Хадербгая, дона Південного Бомбея, і був у раді мафії. Доживаючи останні години, радник парсів попросив нового голову компанії, Санджая Кумара, захистити молодого Фарзада, його племінника, якого любив, немов сина.
Санджай прийняв Фарзада, обіцяючи йому захист від судового переслідування у Сполучених Штатах, якщо той залишиться в Бомбеї і працюватиме на мафію компанії. Тож поки я був на Гоа, Санджай залучив його до роботи на моїй підставній паспортній фабриці.
— Зараз так багато людей від’їжджає з Індії! — зауважив Фарзад, попиваючи вже другу порцію чаю.— І правила незабаром пом’якшаться. От побачиш. Так і знай.
— Ага.
— Обмеження і закони, вони повсякчас змінюються, дедалі слабшають і стають простішими. Люди виїжджатимуть з Індії, люди повертатимуться до Індії, створюватимуть свій бізнес тут і за кордоном, усюди пересилаючи гроші. І так чи так, усі ці люди захочуть чи потребуватимуть документів, що дадуть їм більше шансів у Америці, або Лондоні, або Стокгольмі, або Сіднеї, розумієш?
— Це великий ринок, так?
— Це величезний ринок. Величезний. Ми започаткували все це лише два тижні тому, а вже працюємо у дві повні зміни, щоб виконати всі зобов’язання.
— Дві зміни, кажеш?
— Звісно, баба[15].
— І... коли одного з наших клієнтів, який купив собі диплом інженера замість на нього вивчитися, запросять збудувати міст, чи не розвалиться той міст, спричинивши смерть сотень людей ?
— Не хвилюйся, баба,— відповів він.— У більшості країн фальшиві дипломи лише відчиняють перед тобою двері. Після цього тобі все одно потрібно вчитися там, щоб відповідати їхнім стандартам і отримати акредитацію. І ти знаєш наших індійських людей. Якщо ти впустиш їх крізь двері, вони куплять будинок, а потім сусідній будинок, а потім умить вони вже є власниками цілої вулиці й починають здавати в оренду будинки їхнім попереднім власникам. Це ті, ким ми є. Розраховуй на це, яар[16].
Фарзад був м’яким відкритим хлопчиною. Він нарешті розслабився і перестав мене боятися, його теплі карі очі були наповнені незворушною безтурботністю, показуючи оптимістичне ставлення до навколишнього світу.
Його округлі повні вуста були напіврозтулені, бо парубок безперестанку посміхався. Його шкіра була надто світла, світліша, аніж моє засмагле обличчя, на додаток до коротко підстриженого білявого волосся. Його модні західні джинси і шовкова дизайнерська сорочка надавали молодику вигляду гостя, туриста, але зовсім не людини, чия родина жила в Бомбеї впродовж трьохсот років.
Його обличчя було чисте, на шкірі не проглядалося жодного шраму, чи подряпини, чи недавнього синця. Доки я слухав ту радісну балаканину, мені подумалося, що він, певно, не був у жодній бійці й навіть не стискав руку в кулака від гніву.
Я йому заздрив. Коли я іноді дозволяв собі зазирнути до напівзруйнованого тунелю минулого, то здавалося, ніби я провів у бійках усе своє життя.
Ми з моїм молодшим братом були єдині католики в нашому жорсткому робітничому районі. Деякі з наших немилосердних сусідів щовечора терпляче чекали шкільного автобуса і задиралися з нами аж до самого дому. Це тривало постійно.
Цьому не було кінця. Піти до торгового центру означало неначе перетнути зелену лінію і забрести на ворожу територію. Місцеві ополченці або вуличні банди немилосердно нападали на сторонніх зі злістю, властивою лише сутичкам бідних з бідними. Вивчення карате і заняття боксом були життєво важливими навичками в моєму районі.
Кожен підліток, достатньо сміливий для боротьби, ходив навчатися бойових мистецтв і щотижня по кілька разів мав нагоду перевірити на практиці те, чого він навчився. По п’ятницях і суботах травматологія та відділення невідкладної допомоги в місцевій лікарні були переповнені. Молодим людям накладали шви на рани в найрізноманітніших місцях — на обличчі, біля рота, очей, або вже вкотре лікували зламаного носа.
Я був одним з них. Моя медична картка в місцевій лікарні була товстіша за том трагедій Шекспіра. І це було до в’язниці.
Слухаючи, як Фарзад продовжував свою щасливу, мрійливу історію про те, на яку машину він збирав гроші та яку дівчину хотів запросити на побачення, я відчував тиск двох довгих ножів у себе на попереку. У потаємному відділенні шафи в моїй квартирі було два пістолети і двісті набоїв до них. Якщо у Фарзада не було зброї і готовності її використати, він обрав не той бізнес. Якщо він не знав, як битися і як воно — програти в бійці, то однозначно вибрав не той бізнес.
— Ти пов’язуєш своє життя з санджайською компанією,— сказав я.— Не плануй занадто наперед.
— Два роки,— відповів Фарзад, стискаючи руки перед собою, немов тримаючи той відрізок часу і все, що він обіцяє.— Два роки на цій роботі, а потім я візьму всі заощаджені гроші та відкрию власний невеликий бізнес. Консультуватиму людей, які намагаються отримати грін-карту в США і все таке. Це вже вирішено! Так і знай.
— Просто не висовуйся,— порадив я, сподіваючись, що доля або компанія подарують йому ті два роки, на які він розраховував.
— Ну звісно, я завжди...
На столі задзвонив телефон, обриваючи його речення.
— Ти не відповіси? — запитав Фарзад після кількох дзвінків.
— Я не люблю телефонів.
Телефон досі не замовкав.
— Добре, а навіщо ж він тут стоїть?
— Він не мій, а робочий. Якщо це тебе так нервує, то відповідай.
Він підняв слухавку.
— Доброго ранку. Фарзад слухає,— мовив він, потім відвів слухавку подалі від вуха.
З телефону линуло на перший погляд якесь булькання, неначе скаржилося багно або великі собаки гарчали і щось жували. Фарзад з жахом дивився на слухавку.
— Це мене,— втрутивсь я, і він відпустив телефон.
— Саламалейкум[17], Назіре.
— Лінбаба?
Це був один з тих голосів, вібрації якого відчувалися навіть крізь підлогу.
— Саламалейкум, Назіре.
— Валейкумсалам[18]. Ти приїжджай! — скомандував Назір.— Ти приїжджай зараз!
— А де твоє «Як ти поживаєш, Лінбаба»?
— Ти приїжджай! — наполягав Назір.
Його гарчання нагадувало звук, з яким волочать тіло по гравійній дорозі. Я його обожнював.
— Добре, добре. Продовжуй хмуритись. Я вже їду.
Я поклав слухавку, узяв гаманця, ключі від мотоцикла і вийшов.
— Ми продовжимо нашу розмову пізніше,— повідомив я, повертаючись, щоб подивитися на свого нового асистента.— Але поки що гадаю, ми з тобою спрацюємося. Наглядай за речами, доки мене немає, тгик?
Слово звучало як «тік», що подарувало широку посмішку його молоденькому, бездоганному личку.
— Білкутгік! — відповів він. Абсолютно.
Я вийшов з офісу, забуваючи про молодого спеціаліста з бізнесового адміністрування, який виготовляв фальшиві дипломи. На Марін-драйв додавши газу мотоциклу, прошмигнув у вузеньке віконце в безкінечному русі транспорту на естакаді Метро.
На розі біля Вогняного храму парсів я помітив попереду свого друга Абдуллу і його двох компаньйонів, які перетинали перехрестя. Вони рухались у напрямку вузеньких вуличок торгового району.
Дочекавшись розриву в майже безперервному потоці транспорту і переконавшись, що регулювальник дорожнього руху був зайнятий, беручи в когось хабара, я проїхав на червоне світло і взявся наздоганяти мого друга.
Як член санджайської компанії, я зобов’язувався ціною власного життя захищати інших учасників банди, братів по зброї. Абдулла мав дещо вище становище. Високий довговолосий іранець був моїм першим і найближчим другом у компанії. Моя відданість йому була за межами обіцянки.
Між гангстерами існує тісний зв’язок, вірою і смертю. Усі члени санджайської компанії віддавали свої душі в руки особистого Бога, і вони були настільки побожні, що молилися до і після вбивства. Абдулла, так само як і інші, був людиною релігійною, хоча він ніколи не виявляв милосердя.
Щодо мене, то я й досі намагався знайти в релігії, у книгах послідовників віри, щось більше, аніж вірші, обітниці та вшанування. Я в собі завжди сумнівався, тоді як Абдулла був упевнений у собі за будь-яких обставин, настільки ж переконаний у своїй незнищенності, як найсильніший орел, що ширяє над головою в безмежному небі Бомбея.
Ми були різними людьми, ми любили по-різному і керувалися різними інстинктами під час бійки. Але дружба також є формою віри, особливо для тих з нас, хто майже ні в що не вірить. Істина ж полягає в тому, що моє серце завжди оживало, завжди починало витати в персональному маленькому небі за кожної нашої зустрічі.
Я рушив за ним у потоці транспорту, чекаючи можливості під’їхати. Його пряма спина і розслаблена манера водіння мотоцикла були особливостями, якими я захоплювався. Деякі люди їздять на конях, неначе народилися в сідлі, а інколи те саме можна сказати і про їзду на мотоциклі.
Двоє чоловіків, які були разом з Абдуллою — Фардін і Гусейн, також були добрими водіями, які сіли на мотоцикли ще немовлятами — їздили на паливних баках, доки їхні батьки курсували цими самими вулицями, але жоден з них не досяг тієї артистичної граційності нашого іранського друга і ніколи не видавався настільки ж спокійним.
За першої ж нагоди я під’їхав до його мотоцикла, а друг повернув до мене голову. Ледь помітна посмішка осяяла серйозне обличчя Абдулли, коли він зупинився на узбіччі разом з Фардіном і Гусейном.
Я зупинився просто біля нього, і ми обнялися, не злізаючи з мотоциклів.
— Саламалейкум,— сердечно привітався він.
— Ваалейкумсалам вараматуллагі вабаракату. Мир тобі й милість Всевишнього і його благословення.
Фардін і Гусейн простягнули мені руки для привітання.
— Чув, ти будеш на зборах,— сказав Абдулла.
— Так. Назір телефонував. Я думав, ти теж там будеш.
— Я справді туди їду,— оголосив він.
— Ну, ти обрав довгий маршрут,— розсміявся я, бо він рухався в інший бік.
— Спочатку я маю виконати невеличке завдання. Це не займе багато часу. Гайда з нами. Це недалеко звідси, і думаю, ти ще там не був.
— Добре,— погодився я.— Куди це ми прямуємо?
— На зустріч з велосипедними вбивцями,— уточнив він.— Це стосується справ компанії.
Я ніколи не бував у лігві так званих велосипедних убивць. Я досить мало про них знав. Але, як і кожний вуличний хлопець у Бомбеї, я знав імена їхніх найкращих кілерів, а також знав, що на кожного з нас припадало шестеро чи семеро конкурентів.
Абдулла завів мотоцикла, чекаючи, поки ми зробимо те саме, потім скерував нас у гущавину автомобільного потоку і вів нас, тримаючи спину прямо, а голову високо й гордо.
Я бачив кількох велосипедних убивць, коли вони на шаленій швидкості гасали на своїх блискучих хромованих велосипедах між торговими рядами Ринку злодіїв. Вони були молоді, завжди одягали однакову уніформу, що складалася з різнокольорових тісних майок, більш відомих як баньяни,[19], білих джинсів прямого крою і наймоднішої пари кросівок. Усі вони зализували волосся назад за допомогою парфумованої олії, малювали на обличчях примітні знаки касти для захисту від злих очей і носили ідентичні дзеркальні окуляри авіаторів, такі самі сріблясті, як і їхні велосипеди.
На думку найдосвідченіших злочинців, вони були найбільш кваліфікованими найманими вбивцями в місті, за винятком одного чоловіка — Гатоди[20], виробника ножів для санджайської компанії. Заїхавши в глибину вулиць і вузьких водостоків, заповнених торговцями і чутним шелестінням готівки, ми припаркували мотоцикли біля крамниці, де продавалися аюрведичні[21] препарати і шовкові торбинки, наповнені таємними травами, які пропонували для захисту від любовних проклять. Я захотів одну таку купити, але Абдулла такої можливості не дав.
— Чоловік має шукати захисту в Аллаха, у честі та в обов’язку,— процідив він, тягнучи мене за плече.— Не в амулетах і травах.
Я вирішив повернутися до крамниці пізніше і приєднався до свого суворого друга.
Ми увійшли до вузенького провулку, але чимдалі заглиблювалися, тим темнішим він ставав. Абдулла провів нас крізь майже невидиму арку, над якою виднівся напис «Вежі Белла Віста».
За аркою ми натрапили на цілу мережу критих провулків. В одному місці ми навіть пройшли крізь житловий будинок. Власник будинку був літній чоловік, одягнений у пошарпану баньяну; він сидів у м’якому кріслі, читаючи газету крізь занадто великі фотохромні окуляри.
Він вдав, ніби не помітив нас, доки ми проходили крізь подобу його вітальні.
Далі ми потрапили в ще темнішу алею. Наостанок повернули в цьому лабіринті й виринули на широкому, відкритому, залитому сонячним сяйвом подвір’ї.
Я чув про нього раніше. Це місце називали Дас Раста, або Десять Шляхів. Житлові будинки і численні провулки навколо них оточували велике, майже кругле подвір’я просто неба. Це була приватна міська площа.
Мешканці визирали з вікон, спостерігаючи за тим, що відбувається в Дас Расті. Деякі з них опускали чи піднімали корзини з овочами, куховарили і займалися різними своїми справами. Значно більше людей заходили і виходили з подвір’я крізь вузенькі, неначе шпиці в коліс, провулки, що вели в широкий світ.
У центрі подвір’я лежали мішки з зерном і бобовими на купі, удвічі більшій від людського зросту. Вони утворювали невелику піраміду зі своєрідними тронами на різних рівнях, на яких сиділи велосипедні вбивці.
На верхівці тієї піраміди був Ішміт, він же ватажок. Відповідно до сикхських[22] релігійних традицій його довге волосся ніколи не стригли, але дотримання сикхізму на цьому і завершувалося.
Замість охайного тюрбана на голові, його волосся вільно спадало аж до вузької талії. Тонкі оголені руки були вкриті татуюваннями, що зображали численні вбивства і перемоги у бандитських війнах. Два довгі вигнуті ножі в оздоблених піхвах були закріплені на поясі тісних джинсів.
— Саламалейкум,— ліниво промовив він, вітаючи Абдуллу, доки ми наближалися до вежі тронів.
— Валейкумсалам,— відповів Абдулла.
— Що за собачу морду ти з собою приволік? — запитав на хінді чоловік, який сидів найближче до Ішміта, повертаючи голову, щоб гучно плюнути.
— Його звати Лін,— спокійно відповів Абдулла.— Люди ще кличуть його Шантарам[23]. Він — один з хлопців Хадербгая і розмовляє хінді.
— Мені начхати, чи розмовляє він хінді, Пенджабі[24] або малаялам[25],— відповів чоловік мовою хінді, витріщаючись на мене.— Мені начхати, читає він поезію чи запхав словника собі в зад. Я хочу знати, що ця собача морда тут робить?
— Здогадуюся, що в тебе є більше досвіду з собаками, ніж у мене,— на хінді сказав я.— Я прийшов сюди в товаристві чоловіків, які знають, як виявляти повагу, а не в товаристві собак.
Чоловік здригнувся і почав сіпатися, шоковано хитаючи головою. І я не знав, чи його реакція була спровокована моїм викликом, чи тим фактом, що білий іноземець розмовляв хінді, використовуючи сленг вуличних гангстерів.
— Цей чоловік ще й мій брат,— спокійно відповів Абдулла, дивлячись на Ішміта.— І те, що твоя людина каже йому, каже й мені.
— Ну, тоді чому б не сказати те саме й тобі, іранцю? — просичав чоловік.
— Воістину, а чому б і ні? — відповів Абдулла.
Після цього настала мить цілковитої тиші. Чоловіки й далі носили мішки з зерном, глечики з водою, ящики з холодними напоями, лантухи зі спеціями та інші товари, заходячи на подвір’я і виходячи з нього. Люди й далі спостерігали з вікон. Діти й далі сміялися і грались у затінку.
Але в тому особистому просторі між велосипедними вбивцями і нами чотирма з наших пульсуючих сердець назовні виривалася тиша споглядання. Це була умисна непорушність, щоб не тягнутися по зброю, темрява перед спалахом сонячного світла та крові.
Велосипедні вбивці були за волосину від війни, але вони поважали і боялись Абдуллу. Я помітив, як усміхнені очі Ішміта звузилися до щілинок. Він рахував, скільки трупів лежатиме навколо його трону з мішків.
Абдулла, без сумніву, вб’є принаймні трьох людей Ішміта, а решта нас прикінчить принаймні ще стількох. І хоча на подвір’ї перебувало дванадцять велосипедних убивць і ще кілька в сусідніх кімнатах, сам Ішміт, швидше за все, залишиться живим, але втрати для його банди будуть занадто великі, щоб пережити відплату нашої банди.
Очі Ішміта розплющилися трохи ширше, його посмішка була забарвлена в червоне від жування бетелю[26].
— Будь-який брат Абдулли,— сказав він, дивлячись мені в очі,— це і мій брат також. Ну ж бо. Сідай тут, біля мене. Разом вип’ємо бганґу[27].
Я поглянув на Абдуллу, який кивнув мені, не відводячи очей від велосипедних убивць. Я виліз на широкий трон з мішків і сів трохи нижче від Ішміта, на рівні з чоловіком, що мене зачепив.
— Раджо,— сказав Ішміт, звертаючись до чоловіка, який полірував ряди вже й так блискучих велосипедів.— Принеси кілька стільців!
Хлопчина кинувся діставати дерев’яні стільці для Абдулли, Фардіна і Гусейна. Інші принесли блідо-зелений бганґ у високих склянках, а також великий чилум.
Я пив зі своєї склянки молоко з марихуани великими ковтками, як і Ішміт. Голосно відригуючи, він мені підморгнув.
— Буйволяче молоко,— повідомив він.— Щойно витягнуте. Дарує невеликий поштовх. Якщо ти хочеш бути королем світу, приятелю, заведи собі дійного буйвола.
— До-обре.
Він запалив чилум, зробив дві затяжки і передав мені, дим виходив з його ніздрів, неначе струмок, що витікає з розколотого каменя.
Я теж затягнувся і віддав чилум лейтенанту банди, який сидів поруч. Ворожість, що палала ще мить тому, повністю зникла з його нині усміхнених очей. Він затягнувся, передав чилум далі, а потім поплескав мене по коліну.
— Яка в тебе улюблена актриса?
— Зараз чи раніше?
— Зараз.
— Каризма Капур.
— А раніше?
— Сміта Патиль. А в тебе?
— Реха,— зітхнув він.— Раніше, зараз і завжди. Вона королева всього. У тебе є з собою ніж?
— Звісно.
— Можеш його показати, будь ласка?
Я вийняв з піхов одного зі своїх ножів і передав йому. Він майстерно впорався з механізмом, а потім почав перекидати між пальцями довге і важке знаряддя, оздоблене рукояткою з латуні, неначе то була квітка на стеблині.
— Добрий ніж,— сказав він, складаючи його й повертаючи мені.— Хто його зробив?
— Вікрант з причалу Сассуна,— відповів я, ховаючи ножа.
— А, Вікрант. Майстерна робота. Хочеш подивитися на мого ножа?
— Чому б ні,— обізвався я, протягуючи руку щоб узяти запропоновану зброю.
Мій довгий розкладний ніж був призначений для вуличних бійок, а от зброя велосипедного вбивці була створена для того, щоб залишати глибокі, широкі рани, найчастіше у спині. Лезо стрімко звужувалося від широкої рукоятки й до кінчика. На самому лезі були борозни для відтоку крові. Зворотні зубці входили в тіло гладеньким боком, але розривали плоть дорогою назад, перешкоджаючи спонтанному закриттю рани.
Рукоять з латуні мала форму півкола, зроблена так, щоб уміщуватись у стисненому кулаці. Ніж був зручний для пробивання отворів, а не для різання чи штрикання.
— Знаєш,— сказав я, віддаючи йому назад зброю,— сподіваюся, що нам з тобою ніколи не доведеться битися.
Він широко посміхнувся, вкладаючи ножа в піхви.
— Чудовий план! — вирішив він.— Без проблем. Ти і я, ми ніколи не будемо битися. Домовилися?
Він простягнув мені руку. Я на мить завагався, бо не був упевнений у тому, що можу пообіцяти з ним не битися, якщо наші банди стануть ворогами.
— А, біс із ним,— випалив я, ляскаючи його по долоні, а потім міцно тиснучи йому руку.— Ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.
Він знову мені посміхнувся.
— Я...— почав він на хінді.— Я шкодую про... про той коментар раніше.
— Та нічого.
— Насправді я люблю собак,— повідомив він.— Будь-хто це тобі тут підтвердить. Я навіть годую бродячих собак в околиці.
— Усе нормально.
— Аджаю! Скажи йому, як сильно я люблю собак!
— Дуже сильно,— підтвердив Аджай.— Він обожнює собак.
— Якщо ти негайно не припиниш базікати про собак,— процідив Ішміт крізь натягнуту посмішку,— я надаю тобі по шиї.
Ішміт відвернувся від свого підлеглого. Невдоволення, мов вінець, проступило в нього на чолі.
— Абдулло,— сказав він.— Ти прийшов поговорити, я правильно розумію?
Абдулла розтулив був рота, щоб відповісти, аж тут на подвір’я зайшла бригада з десятка робітників, тягнучи два довгі порожні візки.
— Розступіться! — почали горлати вони.— Робота — то Божа справа! Працівники виконують Божу роботу! Ми прийшли за мішками! Старі мішки забирають! Нові мішки привозять! Розступіться! Робота — то Божа справа!
Проявляючи зневагу, що коштувала б комусь іншому життя, робітники сліпо проігнорували статус і комфорт кривавої банди і почали витягати мішки з імпровізованого трону. Смертоносні велосипедні вбивці, спотикаючись, покотилися зі своїх місць на купі.
Настільки швидко, наскільки дозволяла гідність, Ішміт зліз зі своєї раніше вигідної точки огляду і став біля Абдулли, щоб спостерігати за подальшим демонтажем. Я також зліз додолу і приєднався до своїх друзів.
Фардін на прізвисько Політик одразу ж підвівся і запропонував свого дерев’яного стільця Ішміту. Ватажок велосипедних убивць прийняв пропозицію, сівши біля Абдулли, і поважно замовив чаю.
Доки ми чекали на чай, працівники розібрали високий пагорб з мішків, залишивши на голому камінні подвір’я лише розкидані зернятка і солому. Ми попивали адраковий[28] чай — пряний імбирний чай, міцний настільки, щоб довести до сліз навіть тих, хто судить суддів.
Робітники принесли інші мішки на щойно звільнене місце. За декілька хвилин почала формуватися нова гора, і люди, які працювали на велосипедних убивць, почали знову надавати їй вигляду троноподібних місць.
Певно, щоб приховати своє приниження від того, що його сцену зненацька зруйнували, Ішміт звернув увагу на мене.
— Ти... чужинцю,— запитав він,— що ти думаєш про Дас Расту?
— Джі,— відповів я, вживаючи шанобливе звертання, рівноцінне слову «сер».— Мені цікаво, як ми змогли зайти сюди без перешкод.
— Ми знали, що ви йдете,— вдоволено пояснив Ішміт,— і ми знали, що ви були друзями, а також вашу кількість. Дядько Диліп — старий чоловік з газетою, пам’ятаєш його?
— Так. Ми проходили крізь його будинок.
— Саме так. Дядько Диліп має спеціальну кнопку, вмонтовану в підлогу під кріслом. Кнопка з’єднана зі дзвоником тут, на подвір’ї. Залежно від того, скільки разів він тисне на кнопку і як довго, ми можемо зрозуміти, хто сюди йде — друг чи чужинець, а також скільки в нас буде гостей. І в нас є багато таких дядьків Диліпів, які правлять за очі й вуха Дас Расти.
— Непогано,— визнав я.
— Гадаю, твої насуплені брови натякають на ще одне запитання.
— Мені також цікаво, чому це місце називають Дас Раста, тобто Десять Шляхів, коли я зміг нарахувати лише дев’ять входів і виходів.
— Ти мені подобаєшся, гора! — мовив Ішміт, використовуючи слово, що означало «біла людина».— Мало хто це помічає. Насправді тут дійсно десять шляхів, що і стало приводом так назвати це місце. Але один з них залишається прихованим і доступним лише для тих з нас, хто тут мешкає. Щоб дізнатися про цей шлях, потрібно або стати одним з нас, або померти від наших рук.
Саме цієї миті Абдулла вирішив повідомити мету свого візиту.
— Я приніс твої гроші,— сказав він, нахиляючись ближче до підлесливої посмішки Ішміта.— Але є одне питання, яке я маю пояснити перед тим, як тобі їх віддати.
— Що за... питання?
— Свідок,— уточнив Абдулла, розмовляючи достатньо голосно, щоб і я почув.— Ви отримали свою репутацію, бо були настільки швидкі під час завдання, що навіть джин не зміг би помітити удару вашого леза. Але під час виконання цього завдання, яке ми вам доручили, хтось-таки спромігся усе побачити. Особа, яка описала ваших людей поліції.
Ішміт зціпив зуби, зиркнув на своїх людей, а потім знову на Абдуллу. Помалу його посмішка повернулася, але зуби й досі були зціплені, неначе він тримав ними ножа.
— Ми, звісно ж, позбудемося свідка,— процідив він.— І, звісно, без додаткової оплати.
— Вже немає потреби,— відповів Абдулла.— Сержант, який приймав заяву, є одним з наших. Він відгамселив свідка і переконав його змінити свідчення. Але ти маєш розуміти, що в такій справі я мушу висловитися від імені самого Санджая. Особливо враховуючи, що це лише ваше друге завдання, отримане від нас.
— Джарур,— знову просичав Ішміт. Звісно.— І я можу тебе запевнити, що проблеми свідків більше ніколи не постане, доки в нас із вами спільний бізнес.
Ішміт узяв руку Абдулли у свою, потримав її мить, потім встав, повернувся спиною і почав дертися назад на верхівку нової гори до нового трону з мішків. Коли він нарешті знову всівся на вершині купи, то промовив лише одне слово.
— Панкадж! — сказав він, звертаючись до велосипедного вбивці, який сидів зі мною.
Фардін витягнув пакунка з грошима зі свого наплічника. Він передав його Абдуллі, а той віддав пакунка Панкаджу. Уже збираючись вилазити на купу мішків, він трохи завагався і обернувся до мене.
— Ти і я, ми ніколи не б’ємося,— широко посміхнувся він, знову простягаючи мені руку.— Пукка? Правильно?
Його широка посмішка була щира: наївне задоволення від нової дружби було б висміяне як ознака наївності всіма тими гангстерами і вигнанцями, з якими я познайомився і перебував у австралійській в’язниці. Але ми були в Бомбеї. І посмішка Панкаджа була щира, як і його готовність боротися зі мною декілька хвилин тому; така сама щира була і моя.
Я лише тоді усвідомив, з ким я перекидався образами, коли Ішміт вимовив його ім’я. Він був другою людиною в банді велосипедних убивць і за вправністю з ножем не поступався самому Ішміту.
— Ти і я,— погодився я, переходячи на хінді,— ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.
Його лукава посмішка стала ще ширша, і він атлетично видряпався на купу мішків, щоб віддати пакунка Ішміту. Абдулла підніс руку до грудей на знак прощання.
Ми знову пішли слідом за Абдуллою крізь лабіринт провулків, далі через вітальню, де й досі сидів дядько Диліп, читаючи газету, з ногою біля кнопки в підлозі, а потім вийшли на вулицю.
Доки ми заводили мотоцикли, Абдулла привернув мою увагу. Коли ми зустрілися поглядами, його обличчя осяяла рідкісна широка посмішка щастя і збудження.
— Мало не вскочили в халепу! — сказав він.— Шукран Алла.[29]
— Коли це ви почали використовувати субпідрядників?
— Два тижні тому, поки ти був на Гоа,— відповів він.— Пам’ятаєш адвоката, якого ми найняли, того, що здав наших людей поліції і видав їм конфіденційну інформацію?
Я кивнув, пригадуючи нашу злість, коли члени компанії отримали довічні строки завдяки зрадницькій інформації власного адвоката. До суду було подано апеляцію, проте її ще не розглянули, і наші люди й досі перебували у в’язниці.
— Він приєднався до великої групи своїх приятелів у пеклі,— промовив Абдулла, його золотаві очі блищали.— І на його вирок апеляцій не подаватимуть. Але не будемо порушувати наш спокій безчесними розмовами. Ну ж бо насолоджуватися поїздкою, і будьмо вдячні Аллаху за те, що він позбавив нас необхідності вбивати вбивць, яким ми заплатили вбити за нас. Бути живим — це чудова і неймовірна річ, алгамдулілла. З Божої милості.
Та коли ми з Фардіном і Гусейном прилаштувалися позаду Абдулли, дорогою назад до зборів санджайської ради, я зовсім не думав про Божу милість. Інші мафіозні угрупування також час до часу наймали велосипедних убивць. Навіть копи інколи доручали їм, так би мовити, прибирання, але Хадербгай — засновник нашої мафії — завжди відмовлявся.
Неважливо, де збираються люди — у залах засідань чи в борделях, вони визначають і узгоджують для себе моральні стандарти. Й одним з таких стандартів, якого дотримувався Хадербгай, була можливість для жертви подивитися в очі свого вбивці перед смертю. Наймати вбивць, замість власноруч убивати, для декого було занадто радикальною зміною, я був певен. Для мене це справді було вже занадто.
Порядок і хаос танцювали на тонкому лезі, яке тримало на витягнутій руці сумління. Залучення велосипедних убивць нахиляло це лезо. Принаймні половина членів компанії були віддані її кодексу, а не Санджаю, ватажку, який його змінював.
Перший проблиск моря на Марін-драйв відвернув роздуми мого серця, хоча голова так і не прояснилася від сумних думок. Я відхилився від тієї червоної тіні. Я припинив думати про ту піраміду вбивць і непередбачливість Санджая. Я перестав думати про свою власну роль у тому безумстві. І їхав зі своїми друзями в нікуди.
Якби з нами не було Абдулли, то ми з Фардіном і Гусейном влаштували б перегони дорогою до зборів ради, прошмигуючи між автомобілями й обганяючи один одного аж до самої мечеті Набіла. Однак Абдулла ніколи не гнав і не підрізав машин на дорозі. Він очікував, що водії самі поступляться, і більшість так і робила. Він їздив повільно, з рівною спиною, тримав голову високо, довге чорне волосся маяло за широкими плечима.
Ми дісталися маєтку за двадцять хвилин і залишили свої мотоцикли на відведених для нас місцях, біля парфумерної крамниці.
Зазвичай вхід до маєтку з вулиці був відчинений і не охоронявся. Хадербгай вважав: якщо у його ворога настільки сильна жага смерті, щоб атакувати маєток, то він волів випити зі своєю жертвою чаю, перш ніж її вбити.
Та коли ми підійшли до входу, високі масивні парадні двері маєтку були зачинені, і їх охороняли четверо озброєних чоловіків. Я знав одного з них — Фаруха, який тримав гральний аванпост компанії у віддаленому містечку Аурангабад. Інші троє були незнайомими мені афганцями.
Відчинивши двері, ми побачили всередині ще двох чоловіків, озброєних штурмовими гвинтівками.
— Афганці? — запитав я, коли ми їх проминули.
— Так багато змін сталося, Ліне, брате, доки ти був на Гоа,— відповів Абдулла, коли ми увійшли до відкритого двору просто в центрі особняка.
— Та ти що!
Я декілька місяців не був у маєтку і з сумом помітив, яким занедбаним став мощений двір. За часів Хадербгая в центрі двору постійно дзюркотів і бризкав фонтан, омиваючи величезний камінь у штучному ставку. Буйні пальми в горщиках і ящики з квітами наповнювали яскравим кольором білий і небесно-блакитний простір. Квіти вже давно зів’яли, а висохлий ґрунт, що залишився, тепер був заповнений недопалками від цигарок.
Біля дверей нарадчої кімнати стояло ще двоє афганців з гвинтівками. Один з них постукав у двері, а потім повільно їх відчинив.
Ми з Абдуллою і Гусейном зайшли всередину, а Фардін залишився знадвору з охоронцями. Коли зачинилися двері, я нарахував у довгій кімнаті тринадцять осіб разом з нами.
Нарадча кімната також змінилася. Підлогу й досі була викладено кремовими п’ятикутними кахлями, а стіни та склепінчаста стеля так само пишалися мозаїчним малюнком блакитно-білого захмареного неба. Але низький інкрустований стіл і пухкі парчеві подушки зникли.
Майже всю кімнату займав, темний конференц-стіл, а навколо нього було приставлено чотирнадцять шкіряних офісних крісел з високими спинками. У дальньому кінці столу стояло оздоблене президентське крісло. Чоловік, який сидів у тому кріслі — Санджай Кумар — підвів очі й посміхнувся нам, коли ми увійшли. Посміхався він не мені.
— Абдулла! Гусейне! — вигукнув він.— Ми вже обговорили всілякі дрібниці. Тепер, коли ви вже тут, ми можемо перейти до вирішення справжніх проблем.
Я вирішив, що Санджай захоче, щоб я почекав за дверима до закінчення зустрічі, тож спробував відкланятися.
— Санджайбгаю,— мовив я.— Я почекаю знадвору, доки не знадоблюся вам.
— Ні, Ліне,— заперечив він, туманно махаючи рукою.— Іди, сядь біля Тарика. Ну ж бо, всі інші, почнімо.
Тарик був чотирнадцятирічним племінником Хадербгая і єдиним його родичем чоловічої статі. Сидів хлопець в імператорському кріслі в кінці кімнати.
Він швидко зростав і вже майже дотягнувся до рівня чоловіків у кімнаті. Але все ж таки здавався малим і тендітним, сидячи в тому величному кріслі, що раніше правило за трон кримінального короля Південного Бомбея.
Позаду Тарика стояв Назір, тримаючи руку на руків’ї кинджала. Він був захисником хлопчини і моїм близьким другом.
Я обминув довгий стіл, щоб привітатися з Тариком. Підліток пожвавів на мить, вітаючись зі мною, але майже відразу ж його погляд знову став холодним і байдужим: гартована бронза очей стала такою по смерті дядька.
Коли я поглянув на Назіра, старший чоловік подарував мені рідкісну посмішку. Вона радше нагадувала гримасу, здатну приборкати лева, але була однією з моїх найулюбленіших на світі посмішок.
Я сів біля Тарика. Абдулла і Гусейн зайняли свої місця, і нарада продовжилася.
Певний час Санджай спрямовував дискусію на бізнесові питання. Проблеми зі страйкуючими робітниками на причалі Балларду вповільнили поставки наркотиків до Південного Бомбея; деякі рибалки на причалі Сассуна, що був найбільшою суднохідною стоянкою в Місті-Острові, створили асоціацію і почали відмовлятися платити за «захист»; дружній нам радник муніципалітету був затриманий під час поліцейського рейду в одному з притонів компанії і вимагав від ради мафії все зам’яти і врятувати його кар’єру.
Рада мафії ретельно спланувала цей рейд для того, щоб радник муніципалітету ще більше заплутався в їхніх тенетах, мафія виплатила хабарі поліції, вирішивши потім витребувати вдвічі більше в цього радника за виконану послугу.
Фінальне питання було набагато складнішим і виходило за межі бізнесу. Санджайська компанія і рада, що роздавала накази, тримали в лещатах весь Південний Бомбей — територію, що тягнулася від фонтана Флори до Нейві-Нагару біля південного мису Міста-Острова та включала все, що було між ними, від моря до моря.
Санджайська компанія самотужки керувала чорним ринком на цій території, але зазвичай нас не зневажали. Навпаки, люди роками зверталися до нас зі своїми суперечками і скаргами — до представників компанії, а не до поліції. Просто зазвичай мафія діяла швидше та справедливіше і завжди була дешевшою за копів.
Коли Санджай захопив лідерство, він назвав угрупування компанією, таким чином намагаючись об’єднати гангстерів, які розділяли місто на бізнесові напрямки. Хадербгай, покійний Хан[30] і засновник, був достатньо сильним, щоб мафіозний клан носив лише його ім’я без жодних додатків. Відлуння імені Хадербгая дарувало компанії авторитет, якого не давало ім’я Санджая, і досі забезпечувало мир.
Однак час до часу дехто вирішував узяти справи у власні руки. Одним з таких злочинних елементів був амбіційний домовласник з району Кафф-Парейд, де високі дорогі житлові комплекси розкинулися на території, відвойованій у моря. Він почав наймати власних кілерів. Санджайську компанію це не влаштовувало, бо компанія мала підтримувати репутацію своїх кілерів.
Приватні горлорізи викинули неплатника оренди з вікна його квартири на другому поверсі. Орендар після падіння вижив, але його тіло приземлилося на крамницю тютюну й гашишу, що належала компанії. При цьому було поранено власника, відомого як Сяйливий Патель, і ще популярного відвідувача, який був знаним виконавцем суфійських[31] пісень.
Сяйливий Патель з його напівлегальною крамницею був справою компанії. А от завдавання шкоди великому співакові, якого обожнювали практично всі курці гашишу на південному півострові, робило цей злочин дуже особистим.
— Я казав тобі, що це станеться, Санджайбгаю,— сказав чоловік на ім’я Фейсал, стискаючи руку в кулак.— Я попереджав тебе про такі речі останні декілька місяців.
— Ти попередив мене, що хтось упаде на крамницю Сяйливого Пателя? — глузував Санджай.— Я, мабуть, пропустив цю нараду.
— Я попереджав, що повага почала зникати,— мовив Фейсал трохи тихіше.— Я попереджав, що порядок почав занепадати. Ніхто нас не боїться, і я їх не звинувачую. Якщо ми настільки перелякані, щоб ставити на дверях найманців, то самі винні.
— Він має рацію,— додав Малий Тоні.— Ось, наприклад, проблема з компанією скорпіонів. Така ситуація саме і дає таким чутіям[32], як ця багінчудг[33], ідеї нас обійти, створивши власну невелику армію.
— Це не компанія,— випалив Санджай.— Цих покидьків не визнала жодна інша компанія в Бомбеї. Це банда. Вони — потолоч з Північного Бомбея, які сунуть свого носа на південь. Називай їх як слід, приятелю, дешева маленька банда.
— Кажи що завгодно,— тихо сказав Махмуд Мельбаф,— це все одно проблема. Вони напали на наших людей посеред вулиці. Менш як за кілометр звідси двох наших найприбутковіших хлопців пошматували сікачами серед білого дня.
— Це правда,— додав Фейсал.
— Саме тому тут з’явилися наші афганські брати,— провадив Махмуд Мельбаф.— Скорпіони намагаються прорватися на наших територіях у районах Регал і Нариман-Пойнт. Я їх звідти витурив, але їх було п’ятеро, і якби зі мною не було Абдулли, все пішло б шкереберть. Моє ім’я, ба навіть твоє, Санджаю, їх уже не лякає. І якби Малий Тоні не перекроїв минулого тижня пику дилеру, то вони б і досі продавали наркотики біля місцевого коледжу, за п’ятдесят кроків від твоїх дверей. Якщо це не проблема, то я з взагалі не стикався з проблемами.
— Я знаю,— більш обережно відповів Санджай, зиркаючи на хлопчину — Тарика.
Холодний погляд хлопця навіть не змигнув за весь цей час.
— Я знаю, про що ти,— провадив Санджай.— Звісно, я знаю. Якого біса вони хочуть? Вони хочуть війни? Вони серйозно думають, що можуть у ній перемогти? Чого треба цим вилупкам?
Ми всі знали, чого хотіла банда скорпіонів: вони хотіли отримати все, і вони хотіли побачити нас у могилі або в бігах.
У тиші, яка настала після його риторичного запитання, я поглянув на обличчя членів ради, намагаючись визначити їхній настрій і готовність іти на ще одну війну за територію.
Санджай опустив очі, холодні очі на чутливому обличчі. Він розглядав усі можливі варіанти. Я знав, що його першим бажанням було уникнути війни й постаратися укласти угоду навіть з такими хижими ворогами, як скорпіони. Для Санджая найважливішою була угода, а не як, коли чи з ким.
Він був безстрашним і безжальним, але його найперший інстинкт підказував відкупитись. Я збагнув, що саме Санджай вирішив поставити конференц-стіл у нарадчій кімнаті. А ще я збагнув, дивлячись на його збентеження і нерішучість, що стіл не є символом гордості чи самовихваляння, він відображав його істинну сутність і те, що Санджай любив вести переговори й укладати угоди.
Санджай завжди залишав місце праворуч від себе вільним, у пам’ять свого загиблого друга дитинства — Салмана, який загинув у бійці під час останньої війни за владу з конкуруючою бандою.
Санджай помилував одного з уцілілих членів переможеного угрупування. Той чоловік, якого він пощадив — Вішну, якраз він створив банду скорпіонів і тепер загрожував самому Санджаю.
Санджай знав, що члени його власної ради були проти такої поблажливості й тоді наполягали, що цього виродка потрібно вбити, та й по всьому. Ці люди сприймали теперішню проблему як підтвердження своєї правоти й ознаку слабкості керівництва.
Спостерігаючи за ним, я помітив, як рука Санджая повільно поповзла праворуч по блискучій поверхні столу, неначе шукаючи допомоги і військової поради від свого мертвого друга.
Праворуч від Санджая, через вільне крісло, сидів Махмуд Мельбаф, худорлявий спостережливий іранець, якого ніколи не полишали ясний погляд і спокійний характер, хай якою лютою буде провокація.
Але його спокій був породжений смутком, Махмуд ніколи не сміявся і майже ніколи не всміхався. Якась велика втрата розбила йому серце і залишилася з ним, згладжуючи злети й падіння емоцій, неначе вітер і пісок, що густо вкривають гори в пустелі.
Біля Мельбафа сидів Фейсал, колишній боксер, майже чемпіон. Безчесний менеджер спочатку викрав усі заощадження з боїв Фейсала, а потім загнав ножа ще глибше, зникнувши з його дівчиною. Фейсал убив сволоту, а дівчина покинула місто, і її ніколи більше не бачили.
Звільнившись після восьми років в’язниці й маючи інстинкти настільки ж швидкі та смертоносні, як і кулаки, Фейсал уже декілька років був найманим убивцею для санджайської компанії. Він уславився швидким вирішенням проблем з боргами. Але своїми боксерськими навичками користувався зрідка, бо частіше мотивацією знайти необхідні кошти для боржників слугувало його пошрамоване обличчя і лютий погляд.
Після останньої війни за територію, яка звільнила декілька місць у раді, Фейсал став постійним її членом.
Біля Фейсала, нахилившись до нього, сидів його незмінний компаньйон Амір. Маючи велику голову, круглу і плоску, немов річковий камінь, пошрамоване обличчя, пишні брови і доглянуті вуса, Амір володів загадковою чарівністю боллівудського[34] актора.
Був надзвичайно добрим танцівником, незважаючи на чимале черево. Він переповідав історії розкотистим басом, розігрував усіх, окрім Абдулли, завжди був першим на танцювальному майданчику будь-якої вечірки і першим ліз у бійку.
Амір і Фейсал контролювали продаж наркотиків у Південному Бомбеї, а їхні ділки приносили компанії четверту частину всіх доходів.
Неподалік Аміра сидів його протеже — Ендрю ДаСилва, молодий вуличний гангстер, який з’явився у раді завдяки Аміру. Він отримав контроль над проституцією і порнографією, якими до останньої вуличної війни завідувала інша банда, тепер розгромлена.
Хлопчина відзначався світлою шкірою, темно-русим волоссям і очима кольору карамелі. Його сяйлива посмішка була наповнена ілюзорною невинністю, яка приховувала жорстокість, породжену страхом і підлістю. Я бачив, що під тією маскою. Я бачив виляск батога в його очах. Але інші, здавалося, цього не помічали. Його відпрацьована до ідеалу посмішка добре маскувала справжню сутність, рятуючи від недовіри інших.
І він бачив, що я це розумію. Щоразу як він дивився на мене, в його очах стояло запитання: як ти зміг мене розкусити?
Ми вже впритул підходили до насильства. ДаСилва і я, ми обоє знали, що одного дня або ночі, у тій чи іншій ситуації, почнеться перерахунок голів, після якого один з нас залишиться в минулому.
Дивлячись на нього тоді, на зборах ради, я був певен, що коли нарешті прийде ця мить, Ендрю не буде сам-один, він твердо спиратиметься на сильні й широкі плечі свого друга Аміра.
Наступним за столом сидів Фарід, більш відомий як Фарід Посередник, чия відданість Хадербгаю конкурувала навіть з почуттями посивілого Назіра. Фарід звинувачував себе у смерті Хадербгая в Афганістані, переконаний, навіть попри наші запевнення, що якби він був з нами там, серед снігів, то Хадербгай міг би вижити.
Почуття власної провини зробило його нерозсудливим, але воно також зблизило нас ще більше. Фарід мені завжди подобався. Мені подобалася його несамовитість і готовність кинутись у вир шторму. Тінь падала попереду, а не позаду кожного його кроку.
Коли я того дня подивився на нього, під час затяжної перерви, доки Санджай вирішував, як діяти щодо шахраїв-домовласників, неліцензованих наркотиків і хижих скорпіонів, Фарід обпік мене жаринками скорботи, що палали в його очах. На мить я знову подумки повернувся туди, на засніжену гору, пригадуючи, як вдивлявся в мертве задубіле обличчя Хадербгая, чоловіка, якого ми з Фарідом називали батьком, батьком, батьком!
Крайній чоловік за столом, перед Гусейном і Абдуллою, ввічливо кашлянув. Його звали Раджубгай, і він контролював у компанії рух валюти. Товстун, який носив свій розкішний стан зі щирою гордістю. Раджубгай мав вигляд старійшини з віддаленого села, але був корінним мумбаїтом.
Пишний рожевий тюрбан покривав його голову, а під довгою саржевою тунікою без рукавів він носив традиційний білий дготі[35]. Він ніколи повністю не розслаблявся за межами своєї рахувальної кімнати. Тож, коли Санджай не бачив, Раджубгай совався у кріслі, поглядаючи на годинника.
— Гаразд,— нарешті вирішив Санджай.— У цього домовласника є переваги, за які слід віддати йому належне, але те, що він зробив, неприпустимо. Це поганий сигнал, а зараз невдалий час для таких сигналів. Абдулла, Гусейн, Фарід — поїдьте, візьміть одного з його найманих горлорізів — найбільшого, найкрутішого, ватажка. Тримайте його на другому поверсі тієї будівлі, ну, тієї житлової вежі, яку вони будують на Нейві-Нагарі.
— Джі,— відповів Абдулла. Сер.
— Використайте нове місце, там, де вони заплатили минулого місяця банді скорпіонів замість нас. Викиньте цього мадачудг[36] з другого поверху. Якщо вийде, то нехай він упаде на адміністративний офіс комплексу абощо. Переконайтеся, що повідомлення будівельній компанії та виродкам скорпіонам надійде водночас. Але спершу зробіть бідоласі в біса добре заохочення. З’ясуйте все, що він знає. Якщо він виживе після падіння з вікна, то бовдур вільний.
— Джарур,— кивнув Абдулла. Звісно.
— Після цього,— додав Санджай,— зженіть докупи решту тих горлорізів і змусьте навідати домовласника, що їх найняв. Нехай вони його поб’ють. Змусьте його власних найманих убивць вибити йому всі мізки. Упевніться, що вони дали йому добрячої прочуханки. Потім перекрайте їм обличчя і витуріть з міста.
— Джарур.
— Коли він отямиться, повідомте домовласника, що його податок збільшився вдвічі. Далі змусьте заплатити за час і незручності, які він спричинив. І нехай оплатить лікарняні рахунки Сяйливого Пателя і Рафіка. Найкращого співака музики каваллі[37], якого я в житті слухав. Сумно.
— Це так,— погодився Махмуд Мельбаф.
— Сумно,— зітхнув Амір.
— Абдулло, ти все зрозумів? — запитав Санджай.
— Зрозумів.
Санджай глибоко вдихнув, пихкаючи щоками на видиху, і поглянув на інших членів ради.
— Ми закінчили? — спитав він.
Після короткої тиші знову озвався Раджубгай.
— Час і гроші нікого не чекають,— промовив він, шукаючи свої сандалії.
Усі інші підвелися. Один по одному, перш ніж вийти з кімнати, вони кивнули в бік Тарика — хлопчика, який сидів у імператорському кріслі. Коли залишився тільки Санджай і він також рушив до дверей, я до нього наблизився.
— Санджайбгаю?
— О, Ліне,— мовив він, швидко обертаючись.— Як Гоа? Та зброя, яку ти привіз, то була хороша робота.
— На Гоа було... нормально.
— Але?
— Але мене хвилюють дві речі, що сталися, поки мене не було. Велосипедні вбивці й афганці. Що відбувається?
Його обличчя потрапило у злостиве царство тіней, а губа почала сіпатися. Нахиляючись до мене, він прошепотів.
— Знаєш, Ліне, не плутай свою користь зі своєю цінністю. Я відіслав тебе на Гоа дістати зброю, бо всі мої більш підходящі люди вже там засвітилися. І я хотів мати певність, що жодного з них не пов’яжуть під час першої ж угоди, яка б не вигоріла. Все ясно?
— То ти мене сюди викликав, щоб повідомити це?
— Я не кликав тебе на цю зустріч і не давав тобі дозволу тут бути. Я б такого не зробив. І мені це не сподобалося. Мені це зовсім не сподобалося. Це Тарик тобі зателефонував, і Тарик наполіг на тому, щоб ти залишився.
Ми разом повернулися подивитися на хлопця.
— У тебе є кілька вільних хвилин, Ліне? — сказав Тарик тихо, але твердо.
Це не було проханням.
— Гаразд,— голосніше мовив Санджай, ляскаючи мене по плечу,— я вже піду. Не розумію, навіщо ти повернувся, Ліне. Я в біса обожнюю Гоа. На твоєму місці, я би зник, приятелю, і назавжди залишився на пляжі. Я б тебе не звинувачував за такий вчинок.
Санджай вийшов з кімнати. Я знову сів біля Тарика. Я був злий і не відразу зміг подивитися просто в неживі очі хлопця. Ціла хвилина повільно спливла в тиші.
— Ти мене не запитаєш? — нарешті почав Тарик, злегка посміхаючись.
— Запитаю про що, Тарику?
— Чому я викликав тебе на збори ради сьогодні?
— Я припускаю, що ти рано чи пізно сам до цього дійдеш,— посміхнувсь я у відповідь.
Тарик ледь не засміявся, але утримав-таки свій суворий вираз обличчя.
— Знаєш, Ліне, це одна з якостей, які найбільше подобалися моєму дядькові в тобі,— сказав він.— Він казав мені декілька разів, що в глибині душі ти був більшим іншалла, ніж будь-хто з нас, якщо ти розумієш, про що я.
Я не відповів. Я припускав, що використання терміну «іншалла», який означає «Воля Божа», або «Якщо на це є воля Божа», означало, що він вважав мене фаталістом.
Це було неправдою. Я не запитував про те, що ми робили, бо не було сенсу. Я непокоївся про людей, деяких людей, але мені було начхати на все інше. Мені було байдуже, що відбувалося зі мною протягом усіх тих років після втечі з в’язниці. Майбутнє завжди було схоже на полум’я, а минуле й досі було занадто темне.
— Коли помер дядько,— провадив Тарик,— ми всі діяли відповідно до інструкцій, залишених у заповіті, й розділили його численні активи.
— Я пригадую.
— Як ти знаєш, конкретно я отримав цей будинок і значну суму грошей.
Я озирнувся, щоб подивитися на Назіра. Похмурий вигляд старого солдата залишився жорстким і непорушним, але одна кудлата брова сіпнулася у проблиску зацікавленості.
— А ти,— вів далі Тарик,— ти ніколи нічого не отримував від Хадербгая. Тебе не згадали в заповіті.
Я любив Хадербгая. Зломлені сини мають двох батьків: одного зраненого, з яким вони народилися, а другого — якого обере їхнє зранене серце. Я обрав Хадербгая і любив його.
Але я був певен, сам-один у кімнаті, де правда є дзеркалом, що навіть коли він якимось чином про мене піклувався, то усе одно бачив у мені одного зі своїх пішаків у його грандіозній грі.
— Я ніколи не чекав, що мене там згадають.
— Ти не чекав, що про тебе пам’ятатимуть? — наполягав він, схиливши голову, щоб підкреслити свій сумнів.
Цей рух був таким самим, як у Хадербгая, коли він дражнив мене під час наших філософських дискусій.
— Навіть незважаючи на те, який ти був йому близький? Навіть незважаючи на те, що він неодноразово визнавав тебе своїм улюбленцем? Навіть незважаючи на те, що ви з Назіром були з ним на місії, яка коштувала йому життя?
— Твоя англійська стає в біса гарною,— зауважив я, намагаючися змінити напрямок нашої розмови.— Ця нова репетиторка чудово виконує свою роботу.
— Вона мені подобається,— відповів Тарик, але потім нервово закліпав і виправив свою поквапну відповідь.— Я маю на увазі, що поважаю свою викладачку. Вона — чудовий репетитор. Мушу сказати, що вона навіть краща за тебе, Ліне.
Запала невелика пауза. Я поклав долоні на коліна, давши зрозуміти, що готовий піти.
— Ну...
— Стривай! — гукнув він.
Я насупив брови, пильно вдивляючись у хлопчину, але пом’якшав, помітивши благання, що закралося в його очі. Я знову сів, схрестивши руки.
— Цього... цього тижня,— почав він ще раз,— ми знайшли деякі нові дядькові документи дядька. Ці документи загубилися в його примірнику Корану. Або не загубилися, а просто не знайшлися до цього тижня. Дядько залишив їх там якраз перед поїздкою до Афганістану.
Парубок зупинився, і я поглянув на м’язистого охоронця, мого друга Назіра.
— Він залишив тобі подарунка,— зненацька сказав Тарик.— Це меч. Його власний меч, який належав ще його прадіду і був двічі використаний у битві проти британців.
— Це якась помилка.
— Документи цілком конкретні,— сухо промовив Тарик.— Там сказано, що у разі його смерті меч переходить тобі. Не як спадок, а як подарунок, з моїх рук просто у твої. Ти зараз виявиш мені повагу, прийнявши його.
Назір приніс меча. Розгорнув шари шовкового захисту та продемонстрував мені меча, тримаючи його обіруч.
Довгий меч був у широких срібних піхвах, на яких вигравіювали яструбів у вільному польоті. Верхня частина містила слова з Корану. Руків’я було виготовлене з лазуриту й інкрустоване бірюзою, щоб приховати заклепки. Рукоять мала елегантний вигин з потертого срібла, від головки й аж до хрестовини.
— Це помилка,— повторив я, витріщаючись на фамільну реліквію.— Він має належати тобі. Він повинен належати тобі.
Посмішка хлопця була однаково вдячною і сумною.
— Ти абсолютно правий, він має бути моїм,— сказав він.— Але документи, написані рукою Хадербгая, дуже конкретні. Цей меч — твій, Ліне. І навіть не думай від нього відмовитись. Я знаю, що в тебе на серці. Якщо ти спробуєш мені його повернути, то дуже образиш.
— Для цього є ще одна причина,— відповів я, продовжуючи витріщатися на меча.— Ти знаєш, що я втік з в’язниці в себе на батьківщині. Мене можуть арештувати і вислати назад щомиті. Якщо це станеться, меча буде втрачено.
— У тебе ніколи не буде проблем з поліцією в Бомбеї,— наполягав Тарик.— Ти з нами. Тут тобі не зашкодять. А якщо тобі потрібно буде поїхати з міста на тривалий час, можеш залишити меча Назіру, який стерегтиме його до твого повернення.
Він кивнув Назіру, і той підійшов ближче, примушуючи мене забрати меча з його рук. Я поглянув йому в очі. На вустах Назіра з’явилася тонесенька посмішка.
— Візьми меча,— мовою урду[38]сказав він.— І оголи меча.
Меч був легший, аніж я очікував. Я поклав його собі на коліна.
Тієї мовчазної миті у занедбаному маєтку я завагався, розуміючи, що коли вийму меча з піхов, то спогади почнуть кривавити з піхов забуття, де вони були заховані вже тривалий час, заховані занадто довго. Традиція вимагала від мене вийняти меча на знак того, що я його приймаю.
Я висмикнув лезо на світло і підвівся, тримаючи оголеного меча перед собою: його кінчик лише трішки не діставав до мармурової підлоги. І це було правдою. Я відчував силу меча розбурхати мою пам’ять.
Я заховав меча назад у піхви і обернувся до Тарика. Хлопець кивнув на крісло, що стояло біля нього. Я знову сів, прилаштувавши меча на колінах.
— Рядки на мечі,— поцікавився я.— Я не вмію читати арабською.
— Інна ліллагі ваінна...— Тарик почав читати поезію Корану.
— Ілаягі раджіун,— закінчив я за нього.
Я знав цю цитату. «Ми належимо Богу і до Бога ми повернемося». Кожен гангстер-мусульманин вимовляє її перед битвою. Ми всі її згадуємо, навіть не будучи мусульманами, про всяк випадок.
Той факт, що я навіть не міг прочитати арабський напис, викарбуваний на мечі пращурів Хадербгая, гірко пройняв Тарика. Я співчував йому і погоджувався з ним: насправді я не гідний цього меча і не міг навіть осягнути кровного значення цієї фамільної реліквії для Тарика.
— А ще ми знайшли листа серед паперів у Святій Книзі,— провадив він, контролюючи кожен подих і кожне слово.— Цього листа було адресовано тобі.
У мені неначе прокинулася кобра. Лист! Я не хотів його. Мені не подобалися листи. Будь-яке тьмяне минуле — це вампір, що насичується кров’ю теперішнього часу, а листи — це кажани.
— Ми почали його читати,— повідомив Тарик,— не усвідомлюючи, що він був для тебе. Лише на середині листа я зрозумів, що це був його останній лист, адресований тобі. Ми одразу ж кинули читати. Ми не закінчили читати листа. Ми не знаємо, як він закінчується. Але ми знаємо, що він починається зі згадки про Шрі-Ланку.
Інколи ріка життя жбурляє тебе на каміння. Лист, меч, рішення, ухвалені на зборах ради, «Не плутай свою користь зі своєю цінністю», велосипедні вбивці, зброя з Гоа, Шрі-Ланка: потоки збігів і наслідків. І коли ти бачиш наближення скель, у тебе є два варіанти: залишитись у човні або вистрибнути.
Назір вручив Тарику сріблястого конверта. Тарик постукав ним по своїй розтуленій долоні.
— Дядькові подарунки,— сказав він лагідніше,— завжди йшли з умовами і ніколи не приймалися без...
— Наслідків,— закінчив я за нього.
— Я збирався сказати — покори. Цей будинок був подарунком із заповіту Хадербгая, але він був мені даний за умови, що я ніколи з нього не вийду, навіть на хвилинку, доки мені не виповниться вісімнадцять.
Я був шокований і навіть не приховував цього. Я не був достатньо чуйний до нього і не знав, через що йому доводилося проходити.
— Що?
— Не все так погано,— відповів Тарик, зціпивши зуби через моє обурення.— Усі мої репетитори приходять сюди, до мене. Я вивчаю всі необхідні предмети. Англійську, точні науки, ісламське вчення, економіку і бойові мистецтва. І Назір завжди зі мною, а також уся прислуга.
— Але ж тобі всього чотирнадцять, Тарику. Ти так житимеш іще чотири роки? Ти взагалі проводиш час зі своїми однолітками?
— Чоловіки мого роду воюють і керують уже з п’ятнадцятьох років,— оголосив Тарик, зиркаючи на мене.— І навіть у цьому віці я вже виконую своє призначення. Ти можеш сказати те саме про своє життя?
Юнацька рішучість — це єдина наймогутніша енергія. Я не хотів критикувати його зобов’язання: я просто хотів упевнитися, що він знає про альтернативні варіанти.
— Тарику,— зітхнув я.— Я гадки не маю, про що ти.
— Я не збираюся просто повторити долю свого дядька,— повільно мовив він, наче я — мала дитина,— одного дня, я стану Хадербгаєм, і я поведу всіх присутніх сьогодні чоловіків. Включаючи тебе, Ліне. Я буду твоїм ватажком. Якщо ти ще будеш з нами.
Я знову поглянув на Назіра, який дивився мені в очі, що м’яко світилися гордістю, як діаманти. Я рушив на вихід.
— Лист! — випалив Тарик.
Зненацька розсердившись, я знову до нього розвернувся. Я вже розтулив був рота, але Тарик підніс мені листа.
— Він починається зі згадки про Шрі-Ланку,— сказав Тарик, пропонуючи мені сріблястого конверта.— Я знаю, що це було його бажанням. Ти дав слово, що поїдеш туди, хіба ні?
— Так,— відповів я, забираючи листа з його тонких пальців.
— Наші агенти у Тринкомалі[39] прогнозують, що незабаром прийде вдалий час виконати твою обіцянку.
— Коли? — запитав я, тримаючи подвійний спадок: листа і меча.
— Скоро,— мовив Тарик, дивлячись на Назіра.— Абдулла тобі повідомить. Але будь готовий рушати щомиті. Це буде незабаром.
Зустріч було завершено. Холодна люб’язність тримала хлопчину у кріслі, але я знав, що йому нетерпілося піти, і навіть більше нетерпілося, щоб пішов я.
Я попрямував до дверей, що вели у двір. Назір супроводжував мене. Біля виходу я обернувсь і побачив високого юнака, що й досі сидів у імператорському кріслі, підтримуючи голову рукою. Великий палець ліг на щоку з ямочкою, а інші пальці віялом лежали на чолі. Це був той самий жест, який був властивий і Хадербгаю, коли він сидів, занурений у роздуми.
Біля вхідних дверей Назір’ дістав ситцеву сумку зі шлейкою для плечей. Меч акуратно вміщувався всередині, прихований тканиною, і його можна було прилаштувати за спиною, поки я їхатиму на мотоциклі.
Перекидаючи сумку мені через плече, Назір метушливо поправляв меча, доки не примостив його в найзручнішому положенні. Потім обійняв мене палко, потайки і люто, стискуючи ребра в своїх руках.
І відійшов від мене без жодного слова, жодного погляду. Швидко пошкандибав кривими ногами, поспішаючи назад до хлопця — до юнака, який був його господарем і єдиною любов’ю, до Хадербгая, який повернувся до життя, щоб Назір продовжував йому служити.
Дивлячись йому вслід, я згадав інші часи, коли маєток був наповнений рослинами, музикою плюскотіння води та прирученими голубами, що назирці ходили за Назіром через величезний будинок. Вони його обожнювали, ті птахи.
Але зараз у маєтку не залишилося жодного птаха, і єдиним чутним звуком був скрегіт металу, неначе то зуби цокотять на крижаному вітрові чи дзвенять набої, які вкладаються у магазин «Калашникова» по черзі, у кожне латунне смертельне гніздо автомата.
На вулиці перші вечірні проблиски осявали кожне обличчя, неначе увесь світ зашарівся, уявляючи події прийдешньої ночі. Абдулла чекав на мене, його мотоцикл був припаркований біля мого. Абдулла кинув декілька рупій[40] дітям, які стерегли наші мотоцикли. Вони радісно заверещали і рвонули до кондитерської на розі.
Абдулла скерував свого мотоцикла на дорогу, прилаштовуючись біля мене. Я нарешті озвався на червоному світлі.
— Я їду по Лайзу в «Магеш». Хочеш зі мною?
— Я проїдуся з тобою до готелю,— урочисто відповів він,— але я до тебе не приєднаюсь. У мене є деякі справи.
Ми мовчки їхали по Мугаммед-Алі-роуд. Звабливість парфумерних базарів змінювалася на солодкі аромати фірні[41], рабрі[42]та фалуди[43], що продавались у кондитерських. Блискуча розкіш крамниць із брязкальцями та браслетами поступалася пишним фракталам[44]персидських килимів, виставлених один за одним на весь квартал.
Коли довга дорога закінчилася солом’яною плутаниною ручних візків, ми зрізали її біля Кроуфордського ринку, їдучи між потоками транспорту по зустрічній смузі, петляючи широким оком іншого дорожнього вузла.
Повернувши на правильну смугу дорожнього руху, ми зупинилися перед світлофором біля перехрестя в районі театру «Метро». Афіша займала весь перший поверх кінотеатру. Обличчя Поганця і Героя, залиті зеленим, жовтим і фіолетовим, розповідали їхню історію кохання і туги, що долала тернистий живопліт вогнепальної зброї та мечів.
На кіноафішу витріщалися родини, що набилися в автомобілі й таксі. Молодий хлопчина помахав з машини біля мене, тицяючи на постер, і склав пальці в уявний пістолет, щоб вистрілити в мене. Він натиснув на курок. Я вдав, неначе куля влучила мені в руку, і малий розсміявся. Люди в сусідніх машинах також.
Доброзичлива мати хлопця почала заохочувати його вистрілити в мене ще раз. Хлопчина наставив свого пістолета з пальців, прицілився, мружачи одне око, і вистрілив. Я зіграв сцену «Поганцю приходить кінець» і розпластався на мотоциклі.
Коли я знову підвівся, то всі люди в машинах почали аплодувати, махати, сміятися.
Я вклонився, а повернувшись до Абдулли, побачив на його обличчі мертвотно-білий сором.
«Ми люди компанії,— вгадав я його міркування.— Поважай і бійся». Один одного, й більше нічого. Поважай і бійся.
Лише морський пейзаж біля готелю «Магеш» нарешті пом’якшив його суворий вираз обличчя. Абдулла їхав повільно, одна рука на дроселі, друга на стегні. Я під’їхав упритул, поклавши ліву руку йому на плече.
Коли ми прощались, я запитав те єдине, що було в моїх думках упродовж усієї поїздки.
— Ти знав про меча?
— Усі про нього знають, Ліне, мій брате.
Наші руки роз’єдналися, але поглядів ми не розвели.
— Дехто,— обережно сказав він,— дехто заздрить, бо Хадербгай залишив меча тобі.
— Ендрю.
— Він один з них. Але він не єдиний.
Я замовк, стиснувши губи, щоб не кинути прокльон, який так і рвався з вуст. Слова Санджая «Не плутай свою користь зі своєю цінністю» пронизали мені серце, неначе літня блискавка, і мій внутрішній голос наказував тікати чимдалі звідси, поки не почалася справжня ворожнеча. А ще ж була Шрі-Ланка.
— Побачимось узавтра, іншалла,— мовив я, встаючи, щоб припаркувати мотоцикла.
— До завтра, іншалла,— відповів він, заводячи свого залізного коня і від’їжджаючи від бордюру.
Не обертаючись, він гукнув мені:
— Аллагафіз! — Нехай тебе Бог береже!
— Аллагафіз,— повторив я сам до себе.
Сикхські охоронці на дверях готелю «Магеш» зацікавлено подивилися на пакунок у формі меча у мене за спиною, але пропустили з поклоном і посмішкою. Вони добре мене знали.
Паспорти, забуті гостями, які втекли з готелю, не оплативши рахунків, потрапляли мені до рук завдяки представникам служби охорони або адміністраторам переважної більшості готелів у місті.
Це був постійний потік документів, і хоча всі знали, що це незаконно, за сезон набиралося приблизно п’ятнадцять паспортів щомісяця. І це були документи найкращого зразка — такі, які люди, що їх загубили, офіційно не шукають.
У кожному офісі служби безпеки кожного п’ятизіркового готелю на світі є стіна, заповнена фотографіями людей, які втекли не розплатившись, деякі з них залишили тут свої паспорти. Більшість людей використовувала таку стіну з фото, щоб упізнавати злочинців. Для мене це був шопінг.
У фойє готелю я поглянув у бік відкритої кав’ярні й побачив Лайзу. Вона досі сиділа зі своїм друзями біля широких і високих вікон з краєвидом на море.
Я вирішив змити вуличний бруд з обличчя і рук, перш ніж до неї підійти, тож попрямував до чоловічого туалету. Дійшовши до дверей, я почув позаду себе голос.
— Це меч у тебе на спині, чи ти просто скаженієш від зустрічі зі мною?
Обернувшись, я побачив Ранджита, медіа-магната початківця, вродливого атлета, а також політичного активіста. Чоловіка, за якого вийшла заміж Карла, моя Карла. Він посміхався.
— Я завжди скаженію від зустрічі з тобою, Ранджите. Бувай.
Він знову посміхнувся. Посмішка була неначе чесна і щира. Я не придивлявся ближче, щоб переконатися, бо чоловік, який мені посміхався, був одружений з Карлою.
— Бувай, Ранджите.
— Що? Ні, зачекай! — крикнув він.— Я хочу з тобою поговорити.
— Ми щойно поговорили. Бувай, Ранджите.
— Ні, серйозно! — наполягав він, швидко заступаючи мені шлях. Його посмішка майже не змінилася.— Я вже виходжу звідси після зустрічі, але дуже добре, що з тобою зіткнувся.
— Іди, зіткнися з кимсь іншим, Ранджите.
— Будь ласка, будь-ласка. Це... це не те слово, яке я часто вживаю.
— Чого тобі?
— Є... є дещо, про що я хочу з тобою поговорити.
Я поглянув на Лайзу, яка й досі сиділа зі своїми друзями. Вона, звівши очі вгору, помітила мене. Я кивнув. Вона все зрозуміла й кивнула у відповідь, перш ніж знову обернути увагу на своїх друзів.
— Що в тебе на думці?
Хвиля подиву промайнула на його бездоганно-витонченому обличчі.
— Якщо зараз невдалий час...
— Для цього не буде вдалого часу, Ранджите. Тож ближче до справи.
— Ліне, я певен, що ми можемо бути друзями, якби лише...
— Ранджите, не приплітай нас. Немає ніяких нас. Інакше я був би в курсі.
— Ти говориш так, наче я тобі не подобаюся,— провадив Ранджит.— Але ти мене зовсім не знаєш.
— Ти мені не подобаєшся. І це зараз. Якщо ми познайомимось краще, то стане ще гірше.
— Чому?
— Чому що?
— Чому я тобі не подобаюся?
— Знаєш, якщо ти стоятимеш у фойє, зупиняючи кожного, кому ти не подобаєшся, і почнеш запитувати в них чому, ліпше знайди для цього кімнату, бо пробудеш тут усю ніч.
— Але, стривай... це... я не розумію.
— Твої амбіції небезпечні для Карли,— тихо пояснив я.— Мені це не подобається. Тому мені не подобаєшся ти. Це достатньо зрозуміло?
— Якраз про Карлу я й хотів з тобою поговорити,— видав він, вивчаючи моє обличчя.
— Про Карлу?
— Я хочу бути впевнений, що вона в безпеці, от і все.
— Що ти маєш на увазі — в безпеці?
Він нахмурився й, утомлено зітхнувши, нахилив на мить голову.
— Навіть не знаю, з чого почати...
Я роззирнувся, а потім спрямував його до кутка у великому холі, з двома кріслами. Знявши меча, я сів навпроти Ранджита, поклавши собі на коліна огорнуту ситцем реліквію.
До нас негайно підійшов офіціант, але я з посмішкою відмахнувся від нього. Ранджит понурив голову, вдивляючись у килим, однак за деякий час він узяв себе в руки.
— Ти знаєш, що я останнім часом досить глибоко поринув у політику. Організував декілька важливих кампаній. Деякі люди намагалися докопатися до мене, використовуючи будь-яку пресу поза моєю власністю. Думаю, ти чув.
— Я чув, що ти скуповуєш «банки голосів»[45],— сказав я.— Це змушує людей нервувати. Повернімось до Карли.
— А ти... ти розмовляв з Карлою?
— Чому ти про це запитуєш?
— То розмовляв?
— Ми закінчили, Ранджите.
Я почав підводитись, але він наполіг, щоб я залишився.
— Почекай. Дай мені шанс усе сказати. Я очолював потужну кампанію в пресі проти Спису карми.
— Спису, що влучить у Карлу, якщо ти не припиниш провокувати людей на те, щоб його метнути.
— Це... це саме те, про що я хотів поговорити з тобою. Розумієш... я знаю, що ти й досі в неї закоханий.
— Бувай,— процідив я, встаючи, щоб піти, але він схопив мене за зап’ясток.
Я подивився на його руку.
— Не раджу.
Він забрав руку.
— Будь ласка, зачекай. Прошу, просто сядь, і я скажу все, що маю.
Я сів, насупивши брови.
— Знаю, що ти подумаєш, наче я виходжу за рамки,— швидко мовив він,— але думаю, ти б волів знати, якби Карлі щось загрожувало.
— Ти є загрозою для неї, і ти маєш відступитися. Найближчим часом.
— Ти мені погрожуєш?
— Саме так. Дуже радий, що змогли поговорити.
Ми дивились один на одного з відстані, що існує між хижаком і здобиччю: гаряче, погрозливо і напружено.
Карла. Я зустрів її багато років тому, першого ж дня в Бомбеї, і єдиний погляд перетворив моє серце на мисливського птаха у неї на зап’ястку.
Вона мене використала. Вона кохала мене, поки я не закохався в неї. Вона завербувала мене для роботи з Хадербгаєм. А коли з підлоги кохання, ненависті та помсти змили кров, коли рани зарубцювалися, вона вийшла заміж за вродливого усміхненого мільйонера, що зараз дивився мені в очі. Карла.
Я поглянув на Лайзу, прегарну і яскраву, у товаристві своїх творчих друзів. У моєму роті з’явився гіркий присмак, а серцебиття почало пришвидшуватись. Я два роки не розмовляв з Карлою, але сидіти тут, поки Ранджит говорить про неї, було наче зрадою Лайзі. Я знову обернувся до Ранджита. Не надто щасливий.
— Я бачу це в тобі,— сказав він.— Ти й досі в неї закоханий.
— Ти хочеш отримати від мене ляпас, Ранджите? Бо якщо це твоя мета, то ти вже її майже досяг.
— Ні, звісно ж, ні. Я переконаний у тому, що ти її досі любиш,— мовив він, здавалося, чесно і щиро,— тому що, розумієш, на твоєму місці я б теж і досі її кохав, навіть потому як вона мене покинула, щоб вийти заміж за іншого. Є лише одна Карла. Є лише один шалений спосіб її кохати. Ми обоє це знаємо.
Найкращим у діловому костюмі є те, що за потребі є за що вхопитися. Тож я одразу вчепився в його костюм, сорочку і краватку.
— Припини торочити про Карлу,— вичавив я.— Зупинися, поки не пізно.
Він розтулив рота, гадаю, щоб закричати, але передумав. Він був людиною при владі, яку політика веде до ще більшої влади, тому не міг влаштувати сцену.
— Будь ласка, будь ласка, я не намагаюся тебе засмутити,— благав він.— Я хочу допомогти Карлі. Якщо зі мною щось станеться, можеш ти мені пообіцяти...
Я відпустив його, і він швидко відсахнувся, сідаючи назад у крісло і поправляючи костюм.
— Що ти маєш на увазі?
— Минулого тижня на мене вчинили замах,— сумно пояснив він.
— Ранджите, щоразу як ти розтуляєш рота, то сам чиниш замах на власне життя.
— У мою машину заклали бомбу.
— Детальніше про бомбу.
— Мій водій відійшов від автомобіля лише на кілька хвилин, щоб купити паан[46]. На щастя, коли повернувся, то помітив погано захований дріт і знайшов бомбу. Ми зателефонували в поліцію, і бомбу забрали. Це був муляж, але в записці говорилося, що наступна бомба буде справжньою. Я спромігся приховати це від преси. Як ти знаєш, я маю певний вплив.
— Поміняй водія.
Він розсміявся.
— Поміняй водія.
— Мого водія?
— Він — твоя слабка ланка. Є шанс, що він знайшов бомбу в машині, бо сам її туди поклав. Йому заплатили. Щоб тебе залякати.
— Я... ти ж, звісно, жартуєш. Він працює на мене вже три роки...
— Добре. Дай йому хорошу вихідну допомогу, але позбудься його.
— Він такий відданий працівник...
— Карла про це знає?
— Ні. І я не хочу, щоб вона дізналася.
Тепер була моя черга сміятися.
— Карла — велика дівчинка. І вона розумна. Ти не повинен приховувати від неї такі речі.
— Та все ж...
— Ти змарнуєш свій найкращий козир, якщо все їй не розповіси. Вона розумніша за тебе. Вона розумніша за всіх.
— Але...
— Скажи їй.
— Можливо. Мабуть, ти маєш рацію. Але я просто намагаюся з’ясувати ситуацію, розумієш? Я думаю, все буде гаразд. У мене надійна охорона. Але я непокоюся про Карлу. Це моя єдина турбота.
— Я вже попереджав, щоб ти відвалив,— повторив я.— Забудь про політику на деякий час. Кажуть, риба починає гнити з голови. Тож коли щось починає гнити, це час для змін.
— Я не зупинюся, Ліне. Ці чоловіки, ці фанатики, вони саме так перемагають. Вони всіх залякують, щоб ті мовчали.
— Ти зараз хочеш навчати мене політики?
Він посміхнувся: це перша його посмішка, яка мені майже сподобалася, бо в ній була і доброта, а не лише тріумф.
— Я... я думаю, що ми на межі справді великих змін у моделі нашого мислення, наших дій, а можливо, навіть того, про що ми мріємо в нашій країні. Якщо кращі уми переможуть, якщо Індія стане дійсно сучасною світською демократією, з правами та свободами для всіх, то наступне сторіччя стане епохою Індії, і ми поведемо за собою світ.
Він поглянув мені в очі, але побачив там скептицизм. Він не помилявся щодо майбутнього Індії. Усі в Бомбеї це знали і відчували в ті роки, але те, що він мені видав, було промовою — однією з тих, які він уже представляв публіці.
— Знаєш,— мовив я,— усі підряд торочать одне й те саме.
Він розтулив був рота, щоб заперечити, але я зупинив його, піднімаючи руку.
— Я не політик, але я впізнаю ненависть, коли її бачу, і я знаю, що як тицяти в неї дрючком, то будь готовим до укусу.
— Добре, що ти розумієш,— наполягав він, опускаючи плечі.
— Не я маю це зрозуміти.
Він знову випростався.
— Вони мене не залякають, зрозумів?
— Це була бомба, Ранджите. Звісно, ти наляканий. Я, наприклад, наляканий тільки від того, що тут з тобою розмовляю. Було б краще, коли б ти дотримувався дистанції.
— Просто якби я знав, що ти підтримаєш її разом зі своїми... своїми друзями, то зміг би подолати ці випробування зі спокійним серцем.
Я суворо на нього глянув, запитуючи себе, чи усвідомлював він усю іронію, яку заклав у це прохання. Я вирішив відповісти йому тим самим.
— Декілька тижнів тому твоя післяобідня газета розмістила статтю з дуже грубим заголовком про мафію Бомбея. Там згадувалось ім’я одного з них — моїх друзів. Стаття закликала його арештувати або вислати з міста, а чоловіку так і не висунули ніяких звинувачень. Що сталося з законом: не винен, поки не доведено зворотне? Що сталося зі справжнім журналізмом?
— Я знаю.
— І наскільки я пам’ятаю, декілька інших статей твоєї газети закликали використати смертну кару у справі, пов’язаній зі ще одним моїм другом.
— Так...
— А зараз ти просиш мене...
— Ти маєш рацію, прошу захистити Карлу від таких самих людей. Я знаю, що це лицемірно. Справа в тому, що мені більше немає до кого звернутися. Ці фанатики скрізь мають своїх людей. Копи, армія, вчителі, профспілки, держслужба. Єдині, хто не забруднилися в цілому Бомбеї, це...
— Мої люди.
— Справді.
Це було, по-своєму, досить кумедно. Я встав, тримаючи меча у лівій руці. Він також підвівся.
— Зізнайся про все Карлі,— сказав я.— Усе, що ти від неї приховав у цій історії, розкажи їй. Дай можливість їй самотужки вирішити — залишатись або йти.
— Я... добре, звісно. А як щодо нашої домовленості? Щодо Карли?
— У нас немає домовленості. Немає нічого нашого. Немає ніяких нас, пам’ятаєш?
Він посміхнувся, розтулив рота, але замість слів обійняв мене з несподіваною гарячковістю.
— Я знаю, що можу розраховувати на те, що ти вчиниш правильно,— мовив він.— Хай що станеться.
Моє обличчя опинилося біля його шиї. Я відчув сильний запах парфумів, жіночих парфумів, що осіли там не дуже давно. Це були дешеві парфуми. Це були парфуми не Карли.
Він був з іншою жінкою в номері цього готелю, за кілька хвилин до того, як попросити мене наглядати за його дружиною — жінкою, яку я й досі кохав.
І ось вона тут, підвішена на ниточці недовіри у нас перед очима, потому як я відштовхнув його від себе. Я й досі кохав Карлу. Я й досі кохав Карлу. І щоб це усвідомити, мені потрібно було відчути запах іншої жінки на шкірі Ранджита. Щоб усвідомити правду, навколо якої я кружляв останні два роки, неначе вовк навколо багаття.
Я витріщався на Ранджита. Думав про вбивство і водночас почувався осоромленим через любов до Лайзи. Погане поєднання. Ранджит ніяково переступив з ноги на ногу, намагаючись прочитати емоції в моїх очах.
— Ну... добре,— пробубонів він, роблячи крок назад.— Я... я вже піду.
Я дивився, як він вийшов за двері готелю. Я помітив, що, сідаючи на заднє сидіння свого «мерседеса», він нервово роззирався. Чоловік, який занадто легко наживав собі ворогів, і занадто часто.
Я поглянув на Лайзу, яка сиділа за столом біля вікна і саме простягала руку, щоб привітатися з молодиком, який зупинився біля столу.
Я знав, що він їй не подобається. Одного разу вона сказала, що він слизькіший за кальмара в кишені поліетиленового дощовика за мокрої погоди. Він був сином успішного торговця алмазами і скуповував верхні полиці кіноіндустрії, знищуючи при цьому кар’єри інших.
Він цілував їй руку. Вона швидко висмикнула долоню, але посмішка лишалася сяйливою.
Якось вона пояснила мені, що в кожної жінки є чотири посмішки.
— Лише чотири?
— Перша Посмішка,— сказала вона, ігноруючи мене,— несвідома, та, яка з’являється сама собою, наприклад, коли ти посміхаєшся дитині на вулиці або посміхаєшся у відповідь комусь на екрані телевізора.
— Я не посміхаюсь телевізору.
— Усі посміхаються телевізору. Саме тому ми їх купуємо.
— Я не посміхаюсь телевізору.
— Друга Посмішка,— наполягала вона,— ввічлива, та, яку ми використовуємо, щоб запросити друзів у дім, коли вони стоять на порозі, або коли вітаємося з ними в ресторані.
— А вони там платять? — запитав я.
— Ти хочеш почути решту чи ні?
— Якщо я скажу — ні, ти зупинишся?
— Третя Посмішка — це та, яку ми використовуємо проти інших.
— Посміхаємося проти інших людей, так?
— Звісно. Ця — хороша. Для деяких дівчат найкращою посмішкою є та, яку вони використовують, щоб тримати людей на відстані.
— Я навіть не коментуватиму цього, тож перейдімо до четвертої.
— А-а-а! Четверта Посмішка — це та, яку ми даруємо своїм коханим. Це та, яка говорить: «Ти — єдиний». Ніхто інший не отримує цієї посмішки. Неважливо, наскільки ти щасливий з кимсь, і неважливо, наскільки тобі хтось подобається, навіть якщо ця людина подобається дуже-дуже — якщо ти її любиш. Ніхто ніколи не отримає Четвертої Посмішки, крім того, в кого ти по-справжньому закоханий.
— Що станеться, якщо ви розійдетесь?
— Четверта Посмішка зникне разом з дівчиною,— того дня сказала вона мені.— Четверта Посмішка завжди зникає з дівчиною. Для колишніх хлопців резервується Друга посмішка, ну, якщо він хороший колишній хлопець. Погані колишні хлопці отримують лише Третю Посмішку, якими б чарівними вони не були.
Я побачив, як Лайза нагородила продюсера-невдаху своєю найкращою Третьою Посмішкою. Потім пішов до чоловічого туалету, щоб змити новий бруд, що осів на мені після розмови з Ранджитом.
Обкладена чорно-кремовими кахлями вбиральня була більшою, елегантнішою, освітленішою, краще обставленою і комфортнішою за вісімдесят відсотків ванних кімнат у місті. Я закотив рукави сорочки, плюснув трохи води на своє коротке волосся, умився і помив руки аж до ліктів.
Прислужник вручив мені чистого рушника. Він посміхнувся, киваючи на знак привітання.
Однією з найбільших загадок Індії, а також її найбільшою радістю є ніжна сердечність бідняків. Чоловік не напрошувався на чайові. Більшість чоловіків, які користувалися вбиральнею, нічого не залишали. Він просто був доброю людиною у місці обов’язкового користування, він дарував мені по-справжньому люб’язну посмішку, передавав від однієї людини — іншій.
Ця доброта, яка йшла з глибини індійського серця, і була справжньою емблемою цієї нації та тим зв’язкам, що знову й знову вабить тебе в Індії або тримає тебе там вічно.
Я потягнувся до кишені, щоб дати йому чайових, і витягнув разом з грошима сріблястого конверта з листом Хадербгая. Передавши чоловікові чайові, я поклав конверта на широку стійку біля раковини, а потім, зіпершись обіруч, вирячився на своє віддзеркалення.
Я не хотів читати цього листа: я не хотів відкочувати камінь від входу в печеру, де заховав так багато подій свого минулого. Але Тарик сказав, що в листі згадувалася Шрі-Ланка. Я мусив його прочитати. Замкнувшись у кабінці, я поставив меча в кутку біля дверей і сів на тверду кришку унітаза, щоб прочитати листа Хадербгая.
Цього дня я тримав у руці маленьку блакитну скляну кульку — з тих, які в Англії називають мармуровими, і думав про Шрі-Ланку і про тих, хто помандрує туди від мого імені, як ти й обіцяв зробити. Я довго дивився на ту блакитну скляну кульку, що лежала на долоні після того, як підняв її з землі. Візерунок нашого життя відображається саме в таких крихких речах і ледь помітних формах. Ми є колекцією речей, які знаходимо, переживаємо, цінуємо та приховуємо в собі, інколи свідомо, інколи несвідомо, і саме ця колекція речей робить нас такими, якими є ми зараз.
Я додав тебе до своєї колекції, Шантараме. Ти є однією з прикрас мого життя. Моїм любим сином, як і решта моїх любих синів.
Мої руки почали тремтіти: може, від злості, може, від смутку, я не знав. Я не дозволив собі його оплакувати. Я не ходив на його могилу на цвинтар Марін-Лайнз. Я знав, що його тіла там немає, бо допомагав його ховати.
Гарячка почала обпікати мені обличчя, пробираючи до кісток. «Мій любий сину...»
...Думаю, ти мене зненавидиш, коли дізнаєшся всю правду про мене. Пробач мене, якщо зможеш. На мене тисне ніч. Я з тих чоловіків, яких би всі ненавиділи, якби знали всю правду про них. Але з чесністю, необхідною для такого листа, написаного напередодні війни, на яку ми йдемо разом, я не можу заперечити, що заслуговую на ненависть деяких. І якраз цим особам я зараз скажу: «Ідіть до біса, всі ви».
Я народився, щоб так жити. Я народився, щоб за будь-яку ціну досягти мети. Чи я використовую людей? Звісно, використовую. Чи я маніпулюю людьми? Звісно, так. Чи я вбиваю людей? Я вб’ю будь-кого, хто жорстоко мені протистоїть. І це мій захист, і я терплю та стаю сильнішим, доки всі навколо падають, бо я слідую власній долі. У серці я не зробив нічого поганого, і мої молитви щирі. Думаю, що ти якимось чином це розумієш.
Я завжди тебе любив, ще з нашої першої зустрічі тієї ночі. Ти пам’ятаєш? Коли я відвів тебе до сліпих співаків? Це така ж істина, як і будь-яка погана річ, про яку ти дізнаєшся. Погані речі насправді відбувались, і я вільно про це кажу. Але хороші речі — настільки ж правдиві, навіть попри те, що вони є істинами серця і не мають іншої реальності поза тим, що ми відчуваємо і пам’ятаємо. Я обрав тебе, бо люблю, і люблю тебе, бо обрав. Це і є правдою, синку.
Якщо Аллах покликав мене до Себе, і ти це читаєш після того, як мене не стало, то немає причин для суму. У мене є багато запитань, а Всевишній, як ти знаєш,— це відповідь на всі запитання. Тож нехай мій дух зіллється з твоїм і духом усіх твоїх братів. Ніколи не бійся. Я завжди буду поряд. Якщо ти заблукаєш, або будеш у меншості, або опинишся покинутим, то відчуєш батькову руку на своєму плечі і зрозумієш, що моє серце — там, з тобою та усіма моїми синами, у битві.
Будь ласка, дозволь моїй душі покірно схилитись у молитві з твоєю, хоч ти й не набожна людина. Спробуй знайти хвильку, бодай на невеличку молитву щодня, якщо зможеш. Я буду інколи відвідувати тебе під час молитви.
І запам’ятай цю — останню — пораду від мене. Люби правду, яку ти знайдеш у серцях інших. Завжди дослухайся до голосу любові у своєму серці.
Я поклав листа і конверта собі до гаманця, і моє серце гайнуло на вершину гори.
Я побачив почерк Хадербгая. Побачив, як денне світло сяє на його шкірі кольору кориці. Побачив, як тріпочуть під час розмови його красиві довгі пальці — настільки елегантні, неначе мають морське походження. Побачив його посмішку. Побачив сяйво його думок, що лилося з його бурштинових очей, відбиваючись від блакитної скляної кульки, і я його оплакав.
На мить я уявив нас — мого прийомного батька та його покинутого сина — у якомусь зовсім іншому місці, поза осудом і провиною, у місці прощення та спокути.
Любов, яку ми не віддали світу,— це гріх проти самого життя, а сум — це один зі способів виявити свою любов. Я відчув це тоді і дозволив цьому відбутися — дозволив повернутися тузі за ним. Сила в його очах, і гордість від того, що я зробив щось, чим він захоплювався, і любов у його посмішці... Туга, туга за втраченим.
Наповнений кров’ю барабан стукотів десь недалеко. Зненацька мені стало жарко, і я почав задихатися. Я схопив меча. Я мав піти. Я мав підвестися й піти.
Було вже запізно. Горе, роками приховане за запиналами люті, перетворилося на сльози. Безладні й гучні.
— Сер? — крикнув мені прислужник, мабуть, уже наслухавшись моїх ридань.— Може, вам потрібно більше туалетного паперу?
Я зареготався. Бомбей мене врятував, і вже не вперше.
— Зі мною все гаразд,— відповів я.— Дякую за турботу.
Я вийшов з кабінки, поклав меча на полицю для рушників і вмився холодною водою.
Перевірка дзеркалом: жахливо, але бував у тебе і гірший вигляд. Я додав чайових надто доброму служникові й повернувся до столу, за яким сиділа Лайза.
Вона була сама — вглядалась у темні морські води, залиті сріблом. Її відображення дивилося на неї ж, отримуючи шанс помилуватися. Потім вона побачила у вікні моє наближення.
Пекельний день. Велосипедні вбивці, санджайська компанія, Ранджит, Карла та ще й загроза Шрі-Ланки, на яку доведеться рано чи пізно їхати. Пекельний день.
Лайза обернулася, дивлячись на мене очима, повними ніжності, й помітила уражену любов, що й досі не зійшла з мого обличчя.
Я почав говорити, але Лайза зупинила мене, приклавши пальця до моїх губ, а потім поцілувала. І все знову повернулося до норми. Ми поділяли навіжену любов. Лайза не була в мене закохана, а я не міг покохати її. Але ми неодноразово робили ніч яскравішою, а сонячне сяйво — таким як потрібно, і ніколи не почувалися використаними або недостатньо коханими.
Крізь величезні панорамні вікна ми спостерігали за хвилями, що накочувались у затоку. Офіціанти з тацями в руках відбивались у склі, рухаючись туди-назад, наче на хвилях. Море було накрите чорним небом, яке розтоплювало горизонти.
Коли приходить остання година, і тобі немає кого звинувачувати, крім самого себе, то розумієш, що зрештою ми маємо лише трішки більше, аніж було в нас при народженні. Ця особлива жменька і є тим, що ми додаємо до нас самих. Це єдина історія про нас, яку ще ніхто не розповів.
Хадербгай додав мене до своєї колекції, відповідно до його листа. Але колекціонера нема серед живих, а я й досі експонат у музеї злочину, який він створив і залишив для світу. Санджай використав мене, щоб перевірити свого нового постачальника зброї, і це підтвердило те, що я маю покинути ту колекцію і віднайти власну свободу, і якнайшвидше.
Лайза взяла мене за руку, і так ми стояли деякий час, вдивляючись у два бліді віддзеркалення, намальованих на нескінченній покуті моря.