Тінь гори

Розділ 62

Олег оселився в мене. Він запитав, чи можна переночувати в мене на дивані, і я погодився, а це означало, що треба купити дивана. Олег пішов зі мною і довго не міг вирішити якого. Зрештою він обрав диван з зеленої шкіри, довгий, щоб на ньому можна було витягнутися, й одразу ж як меблі доставили, Олег так частенько й робив.

Коли він не був польовим агентом з потенціалом, який ганявся за втраченим коханням з Навіном і Дідьє, то лежав на дивані, склавши руки на грудях, і проводив психологічний самоаналіз. Таурег би це оцінив.

— Ти якось казав, що можеш змінювати свої сни,— зронив він, розтягнувшись на дивані, через тиждень після початку роботи в бюро.— Просто уві сні, поки спиш?

— Звісно.

— Тобто, поки спиш, повністю поринувши в сон, ти здатен змінити курс усього свого сну?

— Так. А ти ні?

— Ні. Не думаю, що багато людей на таке здатні.

— Уявімо це так: кошмар — це сон, який я не здатен контролювати, а сон — це кошмар, який я здатен контролювати.

— Ого. А як це працює?

— Я взагалі-то пишу оповідання, Олеже.

— Ой, пробач,— сказав він, а його босі ноги відбивали ритм на тому кінці дивана.— Повертайся до роботи. Я мовчу.

Я працював над новим оповіданням. Щасливу історію я закинув. Вона закінчилася не дуже добре. Я накидав кілька абзаців про Абдуллу і подумував написати декілька історій про нього. Історії про нього — орли, кожна оповідь — крилате протиріччя, але я ще ніколи про нього не писав.

Того дня я намагався вхопити його образ, змалювати його словами, і рядки народжувалися швидко. Розділи на сторінках мого записника розквітали, неначе гортензії.

Через роки з того сонячного дня в готелі «Амрітсар» один письменник сказав мені, що коли живі пишуть про живих, це погана прикмета. Тоді я цього не знав і був щасливий з тих сторінок про Абдуллу — досить щасливий, аби забути про погрози та серйозні злочини, про ворогів, які ховаються за посмішкою, про Кавіту з Карлою і все інше на світі. Поки мене нічого не турбувало, можна було продовжувати писати.

— А про що оповідання? — поцікавився Олег.

Я відклав ручку.

— Це детектив,— мовив я.

— То про що він ?

— Про письменника, який убиває декого, бо той заважає йому писати. Хочеш дізнатись, у чому полягає таємниця?

Він скинув ноги донизу і сів, спираючись ліктями на стегна.

— Обожнюю таємниці,— відповів він.

— Таємниця полягає в тому, чому письменник так довго зволікав.

— Сарказм,— зрозумів він.— Тобі варто почитати Лєрмонтова. «Кавказ» славиться своїм сарказмом.

— І не кажи,— зауважив я, беручи ручку.

— То ти справді здатен змінювати свої сни?

Поставивши лікоть на стіл, я націлив ручку на Олега. Сподівався, що вона перетвориться на кадуцей[136], і тоді можна буде хлопця приспати.

— У плані, як це працює? Я б дуже хотів змінювати наші сни. У мене є деякі сни, ну знаєш, які б дуже, дуже хотілося поставити на повторення.

Вдягнувши ковпачка на ручку, я згорнув записник, дістав два холодних пива і жбурнув одним в Олега. Тоді повернувся у крісло і підняв свою бляшанку для тосту.

— За таємниці,— сказав я.

— За таємниці!

— А тепер сядь, розслабся і розкажи, що не так, Олеже.

— Твоя Карла,— почав він, роблячи ковток пива.— Я знаю, як ти почуваєшся, бо в Москві маю власну Карлешу.

— То чому ж ти не повернешся назад у Москву?

— Москва мені не до вподоби,— зізнався він, роблячи ще один ковток.— Я хлопець із Санкт-Петербурга.

— Але ж ти закоханий у дівчину.

— Так. Але вона мене ненавидить.

— Вона тебе ненавидить ?

— Ненавидить мене.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона заплатила своєму батькові, щоб той мене вбив.

— Вона мала йому платити? Він хто такий — банкір?

— Він — коп. Дуже хороший коп.

— Що відбулося?

— Це довга історія,— зітхнув він, роздивляючись білі фіранки, що тріпотіли на залитому сонцем балконі він легенького вітерцю.

— Іди ти до біса, Олеже. Ти вбив моє коротке оповідання. І можеш заповнити пустку своєю довгою історією.

Він гірко засміявся. Один з наших найчистіших виявів емоцій, який робить нас людьми, це гіркий сміх.

— Я спав з її сестрою,— повідав він, витріщаючись на пиво.

— Гаразд. Не дуже красиво, але люди і гірше роблять із сестрами інших людей.

— Ні, тут усе складно. Вони — близнючки. Тобто двійнята, вони не схожі.

— І що далі, Олеже?

Аж тут у коридорі почувся голос. То був Дідьє.

— Агов! Ліне, ти вдома? — гукнув він, заходячи у відчинені двері.

— Дідьє! — радісно мовив я.— Сідай і візьми собі пива. Олегу вже мало мого дивана, він розширює простір, а ти саме той, хто може вказати йому дорогу.

— Ліне, боюся, що маю дуже багато зустрічей, і...

— Моя московська дівчина мене ненавидить,— безпорадно заявив Олег,— бо в неї є несхожа близнючка, і я спав з нею та з її несхожою близнючкою.

— Неймовірно,— сказав Дідьє, умощуючись у кріслі.— Якщо це не здасться тобі нескромним запитанням, Олеже, а чи мали вони однаковий... запах?

— Нескромне? — кепкував я.— Від тебе, Дідьє?

— Кумедно, що ти про це запитав,— пробурчав Олег, шукаючи обличчя Дідьє.— Вони справді однаково пахли. То був цілковито ідентичний аромат. У плані, ідентичний аромат... усюди.

— Це дійсно унікальний феномен,— міркував Дідьє.— Украй рідкісний. А ти випадково не помітив довжини їхніх підмізинних пальців у порівнянні зі вказівними?

— А ми не можемо перейти до частини оповіді, де її батько намагався тебе вбити? — запропонував я, міркуючи, що несподівано з’явилося багато нового матеріалу.

— Дивовижно,— мовив Дідье.— То він намагався тебе вбити, га?

— Звісно. Бачиш, це все отак відбулося. Я кохав Олену, і між мною та її сестрою Іриною нічого ніколи не було, доки однієї ночі, коли я був безбожно п’яний, повністю разбитый...

— Разбитый? — не зрозумів Дідье.

— У друзках, чоловіче, я був у друзках, а Ірина залізла до мене в ліжко, гола, поки Олена була в сусідів.

— Вражає,— захопився Дідьє.

— Була цілковита темрява,— провадив Олег.— Дуже темно. На вікнах були затемнені штори. Вона пахла, як Олена. На дотик вона теж була, як Олена.

— Вона тебе цілувала? — запитав Дідьє, неначе той майстер сексуальних наук.

— Ні. І вона не розмовляла.

— Отож бо. Це б її видало. Вона кмітлива дівчина.

— Олена так не вважала. Коли повернулася, увімкнула світло — і побачила, як ми кохаємося.

— Для цього важко знайти відмовку,— вирішив я.

— Вона викинула мене з власної квартири,— розповів він.— Я не певен, що це взагалі законно. Ну, в плані, я й досі звідси оплачую оренду. А її батько погрожує встановити в’язничні ґрати між мною і моєю коханою жінкою.

— Не думаю, що Олена почувалася коханою, Олеже.

— Ні-ні,— уточнив він,— я маю на увазі Ірину. Наш секс, хай який я був п’янючий, був найкращою подією мого життя. Вона була маніячкою саме там, де треба. Я здурів через неї. І досі дурію.

— Чудово,— посміхнувся Дідьє.— Але що ж відбулося?

— Мені вдалося передати Ірині повідомлення і попросити її втекти зі мною. Вона погодилась, і ми спланували зустрітись опівночі на Павелецькому вокзалі. Але вона розповіла про наші плани Олені, а Олена прийшла до мене на зустріч і попросила не забирати з собою Ірину. Я поговорив з нею, але відмовився. Зустрівся з Іриною на вокзалі, й ми разом збиралися втекти, але раптом вона мене зупинила, і запитала, чи саме її я кохаю, а не її близнючку.

Він спинився, шукаючи шлях крізь хащі свого живоплоту спогадів.

— Так? — розхвилювався Дідьє, аж притупуючи ногою.— Що було далі?

— Ми стояли разом у сутінках. Ірина запитала, як я міг бути таким певним, що хочу саме її, а не Олену. І, ну, знаєте той момент, коли жінка запитує в тебе правду? І ти розумієш, чітко розумієш, що цього робити не варто?

— Так,— погодилися ми.

— Я розповів правду.

— Наскільки жахливу? — поцікавився я.

— Я сказав, що абсолютно переконаний у тому, що кохаю саме її, бо щоб остаточно впевнитися, знову переспав з Оленою, коли та приходила на зустріч дві години тому. І з Оленою я більше нічого не відчув. Навіть задоволення особливого не було. Тож я був переконаний, що Ірина — саме та і та п’яна ніч не була просто галюцинацією про те, якою вона була класною.

— Ой дідько.

— Merde,— погодився Дідьє.

— Вона мені врізала,— сказав він.

— Я й сам не проти тобі врізати,— мовив Дідьє.— Це ганьба — розповідати жінці неприкрашену правду.

— Ти сам собі викопав могилу, Олеже,— розреготався я.— І жодна тобі не пробачила?

— Їхній батько нацькував на мене професійних негідників. Я мав давати драла, і швидко.

— Оце халепа,— поспівчував я.— Та ти на неї заслужив за те, що водив шури-мури з доньками поліцейського.

Я обернувся до Дідьє, який зручно сидів у кріслі, схрестивши ноги, і рукою підтримував підборіддя.

— Поради будуть?

— Дідьє має рішення,— заявив він.— Ти мусиш два тижні носити дві футболки, які носять прості люди під сорочкою. Не митися ні милом, ні засобами для волосся. Лише водою. Не вживати ніяких парфумів і не торкатися нікого з парфумами. Не прати футболки.

— А потім? — запитав Олег.

— А потім ти надішлеш футболки у двох пакунках, одну кожній з близнючок, а на пакунку буде лише два слова: «Леопольд», Бомбей.

— А потім?

— А потім ти роздаси фото Ірини офіціантам у «Леопольді» й запропонуєш винагороду першому, хто упізнає її та повідомить тебе про це.

— Чому ти гадаєш, що вона приїде? — здивувався Олег. На його обличчі сяяла та сама усмішка, що й у студентів на горі, коли вони слухали Ідриса.

— Запах,— посміхнувся у відповідь Дідьє.— Якщо ця жінка дійсно твоя, то сила твого запаху приведе її сюди. Жінка приїде до тебе, неначе той феромонний пілігрим. Але лише якщо вона твоя, а ти належиш їй.

— Ого, Дідьє! — захоплена почав плескати в долоні Олег.— І я відразу ж почну це втілювати.

Він підскочив, витягнув мою другу футболку з мого ж таки гардероба і натягнув її на попередню, яку вже носив.

— А чому фото Ірини, а не Олени? — запитав Дідьє я.— І чому світлини не обох?

— Секс,— насупився Дідьє.— Хіба ти не слухав? Ірина — це Олена, але без заборон.

— Це ти правду кажеш,— підтвердив Олег, розправляючи футболки.

— Отож-бо,— запишався Дідьє, нюхаючи Олега, щоб переконатись у відсутності запахів на ньому.— Твій секс з Іриною був неперевершений. Хіба тут варто казати більше?

Він підвівся, поправляючи рукави.

— Мою роботу тут завершено,— призупинившись біля дверей, заявив він.— Олеже, займися спортом. Залазь на небезпечну висоту, стрибай униз, провокуй поліцію, розпочни бійку з хуліганом, а перш за все фліртуй з жінками, але з жодною не спи, доки не надішлеш футболки. Вона має винюхати на тобі тигра, вовка, горилу і чоловіка, який жадає сексу, а жінки жадають його. Bonne chance[137].

Він зник, розмахуючи своїм сіро-блакитним шарфом.

— Ого,— здивувався Олег.

— А пам’ятаєш,— нагадав я,— як я просив тебе не вживати постійно слово Р?

— Так...— непевно відповів він.

— Я додаю до цього списку «ого».

— А є список?

— Саме з’явився.

— Дідько, тепер існує список заборонених слів,— вишкірився він.— Ти змушуєш мене сумувати за Москвою, а я навіть не люблю цього міста.

Він мав рацію. Список заборонених слів?

— А знаєш, до біса це все. Кажи, що заманеться, Олеже.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ого, тепер я знову росіянин.

— А знаєш,— провадив я.— Ти ж хотів покермувати моїм мотоциклом, правильно?

— А можу?

— Не може бути й мови. Але внизу стоїть старий роздовбаний мотоцикл. Я помітив його покинутим у тому місці, де я сам паркуюся. Він належав офіціантові з «Каяні». Мені не подобалось, як той з ним поводився, тож я його викупив. Останні кілька тижнів я його відчищаю.

— Клево,— мовив Олег, шукаючи свої черевики.

— Що це було?

— Це я так не вживаю «ого». «Клево» означає збіса круто, чоловіче.

— Клево?

— Саме так. Клево, друже.

— Ти вмієш водити?

— Ти що — жартуєш? — набундючився він, зав’язуючи шнурівки на кедах.— Ми — росіяни — можемо кермувати будь-чим.

— Гаразд. Мені потрібно заїхати до кількох місць, а ти можеш приєднатися, оскільки маєш вихідний.

— Чудовий матеріал для оповідання,— вирішив він.— Дякую.

— Не чіпай мого матеріалу, Олеже. Лише їдь і спостерігай, а потім витреш затуманене вікно спогадів, домовились?

— А якщо я знайду чудового героя, когось, із ким ти розмовлятимеш, когось, хто справді, ну, знаєш, неймовірно класний?

Я це обдумав. Олег був порядною людиною.

— Я дозволю тобі обрати одного героя,— сказав я.

— Чудово!

— Але не тітоньку Півмісяць.

— Ой. Вона, схоже, цікава.

— Саме тому ти не можеш її використати. Ти готовий їхати чи ні?

— Я готовий до будь-чого, друже. Це моє родинне кредо.

— Прошу, прошу, не розповідай мені про свою російську родину.

— Гаразд, гаразд, але ти втратиш можливість знайомства з неперевершеними російськими героями, а я можу подарувати їх тобі безкоштовно.

Розділ 63

Ми двічі об’їхали південь, на повільній швидкості курсуючи Містом-Островом. Ми нечасто змінювали передачу, бо пролітали кожне червоне світло, яке можна було перескочити, не схопивши штрафу, і користувались усіма не відомими іншим короткими шляхами.

Олегу надзвичайно сподобався візит до чорного банку. Він запитав там, чи є вільні кімнати, щоб орендувати. І він уподобав тітоньку Півмісяць. Їй Олег теж впав ув око, аж вона продемонструвала йому два місячних кола.

За дев’ять хвилин і тридцяти секунд я потягнув його геть, і ми поковзали від тітоньки Півмісяць, але наша втеча ставала лише повільнішою від намагання її пришвидшити.

Ніч уже поглинула світло, коли ми завершували коло, що привело нас до готелю «Президент» на Кафф-Парейді. Позаду ми почули нав’язливий гудок.

Я витягнув праву руку, показуючи, що можна обганяти. Гудок усе не вгавав, тож я призупинився під шатром освітлених ліхтарями платанів, які ще й досі зеленіли, попри закінчення мусонів.

Поряд був провулок. Це був шлях для втечі, по якому б не змогло проїхати авто. Олег зупинився біля мене. До нас під’їхав лімузин. Я вхопився за ножа.

Опустилося затемнене вікно, і я побачив Діву і ще двох Дів.

— Привіт, малі,— мовив я.— Ти як?

Вона вийшла з автівки. Шофер кинувся відчиняти їй дверцята, але запізнився, і дівчина відмахнулася від нього.

— Не хвилюйся, Винодбгаю,— сказала вона, усміхаючись йому.— Я впораюся.

Він уклонився і зиркнув на Дів, а потім мерщій опустив погляд, чекаючи біля автомобіля.

Просто неймовірно, що вона додала шанобливу приставку «-бгай» до його імені. Це було виявом поваги і, напевне, єдиним випадком, коли до нього зверталися так шанобливо поза колом родини чи друзів, які знали цінність цього чоловіка в уніформі.

Це було суперово, цей вихід за межі свого класу, і це дуже сподобалося мені в молодій спадкоємиці.

— Ліне,— заговорила вона, підходячи, щоб мене обійняти.— Я така рада тебе бачити!

Це вперше вона мене обійняла. Узагалі-то, вона вперше мене не образила.

— Клёво,— відреагував я.— Хоч раз хтось радий мене бачити.

— Я лише хотіла тобі подякувати,— пояснила вона, поклавши руку мені на груди.— Після пожежі й повернення у компанію я зовсім не мала часу цього зробити. А я хотіла подякувати тобі, і Навіну, і Дідьє, і Джонні Сигару, і Ситі, і Дану — справжній Лану, і Пріті, і Срінівасан-дудвалла[138], і...

— Ти лякаєш мене, Діво,— зізнавсь я.— А де тигриця?

Вона розсміялася. Діви також розсміялися, сидячи в лімузині з кондиціонером.

— А хто твій друг? — запитала Діва, двічі оглянувши Олега.

— Це Олег,— повідомив я.— Він — російський письменник і польовий агент «Бюро втраченого кохання».

— Діва Девнані,— посміхнулася Діва, простягаючи руку.— Дуже приємно познайомитись.

Олег поцілував їй руку.

— Олег Замінович,— відрекомендувався він.— Ми вважаємо, що це прізвище — витвір фантазії нашого прадіда, але агов, ми всі також його витвір, тож не ображаємось.

— Я — Чару,— представилася одна Діва.

— Я — Парі,— сказала друга.

Олег галантно вклонився, сидячи на своєму мотоциклі.

— Приєднуйся до нас,— запропонувала Чару.

— Справді,— погодилася Парі.

Дверцята лімузина тихенько відчинилися, неначе за волею думки.

— Що за чудесна ідея,— вирішив Олег, з надією дивлячись на мене.

— Чудово! — сказала Діва.— Усе вирішено. Я поїду в нетрища з Ліном на мотоциклі, а Олег поїде з дівчатами.

— Зачекай-но,— втрутивсь я.— Ти дещо забуваєш.

— Усе буде гаразд, Ліне,— запевнила Діва.— Я з трьох років їздила на паливному баці мотоцикла нашої прислуги.

— Я говорю про його мотоцикла.

Олег зазирнув до лімузина, роздивляючись гарненьких дівчат і їхні коротенькі сукні: на задньому сидінні ще коротші. Він обернувся до мене.

— Ти не кинеш мотоцикла, Олеже,— сказав я.

— Пригадуєш пораду Дідьє? — безсило запитав він, благаючи мене, як чоловік чоловіка.— Ти ж знаєш, про що я, Ліне. Штука з ароматними футболками. Гадаю, що варто почати ввечері. А що... що скажеш ти?

Він знову зазирнув до лімузина. Дівчата були, безсумнівно, привабливі й однозначно зацікавились Олегом.

— Припаркуй мотоцикла отам на стежці, біля тих воріт,— наказав я.— Дай сторожеві сто рупій, щоб він за ним наглянув, доки я не повернуся.

— Чудово! — вигукнув Олег, виволікши мотоцикла на стежку і заспокоївши незгоду сторожа гарною сумою грошей.

Тоді рвонув назад до лімузина, жбурнув мені ключі та стрибнув усередину, зачинивши по собі дверцята.

Діва посміхалася мені. Вона стояла біля мого мотоцикла. Ніч, мов ящірка, повзла до нас по стежці. Час до часу люди впізнавали Діву. Дехто зупинився, щоб подивитися.

— Чому ти посміхаєшся? — поцікавивсь я.

— Я посміхаюся,— пояснила вона,— бо ти навіть не уявляєш, яка ти гарна людина.

Я насупив брови. Люди, друзі, вороги занадто швидко змінювалися навколо, неначе я був останнім, хто прокинувся під час атаки.

— Чару і Парі — самотні дівчата з широкими поглядами,— розповіла вона.

— Що за дідько?

— Тебе вони також вважають цікавим,— мовила вона.— Це все, що я хочу сказати.

— Усі ми цікаві.

— Ти справді кохаєш Карлу, правда ж? — запитала вона, знову посміхаючись, зовсім не нагадуючи тигрицю.

— Навіщо ти їдеш у нетрища, Діво?

— Там жіноча вечірка. З гордістю зізнаюся, що я там почесна гостя. Я хотіла запросити тебе. Скажеш, якщо це не найкраща пропозиція за останні двадцять хвилин.

Була моя черга сміятися. Може, Діва справді змінилася. З людьми таке іноді відбувається.

— Почесна гостя, га?

— Нумо, Рибко,— посміхнулася вона, закидаючи ногу на мотоцикл позаду мене.

Ми припаркувалися перед нетрищами і пройшли провулками, прикрашеними квітами. Довгі рясні гірлянди з’єднували всі будинки. В освітлених лампами сутінках нас супроводжував зі смолоскипом племінник Джонні — Елі. Він зупинявся біля кожного гарного букета, обводячи смолоскипом по краю, щоб ми могли помилуватися кожною квіточкою. Він одягнув свій найкращий одяг, який зберігався для молитовного зібрання, як і всі інші, хто траплявся нам у тих провулках.

Нарешті Елі привів нас до відкритого майданчика, який у нетрищах використовувався для весіль і фестивалів. Пластикові стільці стояли широким півколом довкруж невеличкої сцени. Майданчик швидко заповнювався.

Жінки збирались у залитому світлом смолоскипів саду кольорових суконь, в їхнє волосся було вплетено квіти франджипані, їхній сміх злітав, неначе птахи на заході сонця.

Чару і Парі прибули з Олегом. Потім до юрби приєдналась Кавіта з Навіном і Карлою, які йшли за кілька кроків позаду неї.

Карла.

Вона помітила мене і всміхнулася. О відчуття всередині, коли кохана жінка тобі посміхається, о ті списи відваги, о той дощ!..

Люди закликали Діву до промови. Дівчина знайшла вільну місцину, де всі могли бачити її маленьку постать, але промова була ще менша.

— Я дуже, дуже хочу вам подякувати,— почала на хінді вона.— Оскільки ви врятували мені життя, я знаю, що ми здатні на будь-що разом. І відтепер я повністю з вами. Я підтримуватиму чесне переселення нетрищ у пристойні безпечні комфортні будинки на іншому кінці міста. Я присвячу себе цій справі й залучу всі наявні ресурси.

Жінки аплодували, чоловіки аплодували, а діти стрибали навколо, неначе земля стала занадто спекотною, аби витримувати щось триваліше за шалені стрибки. Музики грали так шалено, що всі аж оглухли.

Галявину підготували до трапези, розстеливши на землі довгу блакитну церату. Замість тарілок порозкладали бананове листя, щоб на нього класти їжу для гостей. Я вже поїв, але неможливо було відмовити, та й це погана прикмета.

Ми посідали рядочком. Чару й Парі сіли боком, бо їхні дизайнерські спідниці були занадто короткі, але дівчата не зважали. Їхні очі розширились, неначе дівчата роздивлялися левів у Африці.

Це вперше вони опинились на боці вбогих. Їх відштовхували, шокували й жахали черв’яки в їжі. Але їх усе це також захоплювало, а захоплені індійці потрапляють на гачок.

За велінням Долі Кавіта сиділа праворуч, а Карла — ліворуч від мене.

Подавали вегетаріанський бір’яні[139], кокосову пасту, бенгальські спеції, кашмірські делікатеси, запечені в тандирі[140] овочі, огірковий і томатний йогурт, жовтий дал, смажену на сковорідці «вок» цвітну капусту, окру і моркву. Це все роздавала нескінченна шерега людей, які посміхалися працюючи.

— Цікавий час для вечірки,— звернувсь я до Карли.

— Якби ти поцікавився цим місцем,— втрутилася Кавіта, нахиляючись, аби піймати мій огляд, чи душу, чи щось інше,— то знав би, що це перезмінка — єдиний час, коли денні й нічні працівники можуть зібратися разом.

Яке безглуздя! Я жив у цих нетрищах, а Кавіта ні, й вона мало чого могла мене про них навчити.

— То ти справді не заспокоїшся, Кавіто?

— А чому я маю заспокоюватися, ковбою?

— А може, ти краще передаси мені гострий чатні? — попросила Карла, намагаючись нас примирити.

Я передав його, мої очі на мить зловили погляд Карли.

— Втік, коли померла Лайза,— не вгавала Кавіта.— І тепер теж тікаєш.

— Гаразд, Кавіто, може, просто скинеш цей тягар зі своєї душі?

— Це погроза? — зло примружилася вона.

— Як правда може бути погрозою? Я просто вже втомився грати в ігри, пов’язані з докорами сумління. Я приїхав до цього міста зі своїм хрестом. Мені не треба, щоб ти на мене навалювала ще один.

— Це ти її вбив,— заявила вона.

Цього я не чекав.

— Заспокойся, Кавіто,— сказала Карла.

— Мене там навіть не було. Ми були в різних країнах. Тож це ти мала бути насторожі, Кавіто.

Вона здригнулася. Їй було боляче, а я цього не бажав. Я лише хотів, щоб вона не завдавала болю мені. Її очі наповнилися сльозами, неначе снігові замети нутряного світу.

— Я кохала її,— повідомила вона, і замети пролилися сльозами.— А ти лише використовував її, чекаючи на Карлу.

— Зараз ідеальна мить, щоб усе припинити і зосередитися на святі,— нарешті мовила Карла.— Припиніть ці чвари, обоє, і станьте чемними гостями. Ми тут не заради себе. Ми тут заради Діви, яка теж багато витерпіла.

Я вдав, що їм, і на деякий час Кавіта теж начебто припинила. Та нам обом швидко урвався терпець.

— Це ти мав померти на тому ліжку, сам-один,— сплюнула Кавіта, втративши контроль.

— Угамуйся, Кавіто,— тиснула Карла.

— Немає чого відповісти, Ліне?

— Зупинися, Кавіто,— попередив я.

— Це все, що ти можеш?

Я почав підводитись, але вона потягнула мене за рукав.

— А хочеш дізнатися, що вона казала про тебе, кохаючись зі мною?

Я мусив стриматися. Але я цього не зробив.

— Знаєш, Кавіто, ти працюєш у газеті, яка продає зілля для білошкірих країні, заселеній людьми зі смаглявою шкірою,— сказав я.— Ти говориш про екологію — і береш гроші за рекламу нафтових і вугільних компаній. Ти повчаєш людей, які носять хутро, і приймаєш рекламу від птахофабрик, що годують курей хімією, та від виробників гормональних гамбургерів. Твої економісти пробачають банкірам, хай що ті зроблять, твої редакційні сторінки подають думки однобоко, а твоя критика — це муха на слоні нетерпимості. Жінки на твоїх сторінках — це ляльки, а чоловіки — мудреці. Ти прикриваєш стільки ж злочинів, скільки розкриваєш, і ти проводила кампанії проти безневинних людей лише заради збільшення накладу, і ми обоє це знаємо. Зійди зі свого трону, Кавіто, й облиш мене.

Кавіта глянула на мене палючими очима, з яких нічого не можна було відчитати, але, може, в них і не чудо чого читати, бо Кавіта промовчала.

Я підвівся, вибачився і сам пішов крізь нетрища. В одному з провулків, заповненому крамничками, мене наздогнав Навін.

— Ліне,— почав він.— Зачекай.

— Як твоє втрачене кохання? — запитав я.

Я зачепив його за живе, навіть не усвідомлюючи. Він випустив з клітки злостиве обличчя.

— Це ти до чого? — прогарчав він.

— Знаєш, Навіне, ти мені подобаєшся. Але це справді не дуже вдалий вечір, аби грати в образи.

Я пішов далі, але біля самого мотоцикла на широкій вулиці, де ще й досі гралися діти, хтось швидко і тихо підійшов до мене ззаду.

Я розвернувся та схопив цього когось за горло однією рукою, а другою тримав ножа, і лише потім усвідомив, що це Карла.

— Ти зловив мене, Шантараме,— сказала вона, коли я її відпустив.

— Я завжди тебе ловлю.

Вона не відійшла від мене.

— Отак підкрадатися до людей небезпечно, дівчино,— мовив я, зімкнувши руки в неї на спині.

— Небезпечно? Як по-американському!

— Ти навіть не уявляєш, яким американцем я можу сьогодні стати.

— А це не небезпечно?

— Може, й ні. А може, мені треба повісити дзвіночка на твого браслета.

— Може, і треба,— муркотіла вона.

Я поцілував її, присівши на мотоцикла, і молився, щоб ця жінка ніколи не пішла.

— Ого,— вислизнула вона.— Ти вже готуєшся вторгнутись у Трою, а кораблі ще навіть не допливли.

— Хай що це означає,— заявив я,— ти можеш усе пояснити в горизонтальному стані?

— У мене чи в тебе? — розсміялася вона.

— Будь-де,— вирішив я.

Вона знову розсміялася.

— Це все якось неправильно,— випалив я.— Після гори ми ще не були разом. Тобі не здається, що це було дуже давно? Бо мені здається, що дуже.

Я навіть міг жартувати. Вона сміялася дедалі сильніше після кожного мого слова. Навіть почала благати мене зупинитися, бо вже почала задихатися.

— Ти зводиш мене з глузду, Карло. Знаєш це почуття, коли щось здається абсолютно правильним? Я так почуваюся лише з тобою.

Вона вже не сміялась, а оглядала мене з голови до ніг, Не знаю, що саме змушує людей оглядати мене з голови до ніг, але таких чимало.

І тут Карла поцілувала мене. Я поцілував її. Дощ, хвиля і те місце в нутрі, де ми танцюємо краще, ніж насправді: вона мене поцілувала!

А потім вона дала мені ляпаса.

— Дідько! А за що?

— Зберися,— наказала вона.— Я гадала, що ми вже про це розмовляли. Я вже казала тобі. Або ми в цій грі разом, або я в ній сама. Це твій вибір, а не мій.

— Справедливо. Погоджуюся. Що за гра?

— Я кохаю тебе, Шантараме,— зізналася вона, вислизаючи.— Але зараз мені потрібна Кавіта. У мене є план, і я не можу тобі його розкрити, пам’ятаєш? Вона потрібна мені, й ти маєш бути вищим за це.

Почали гавкати собаки, і Карла побігла назад у нетрища.

Я нічого не зрозумів, окрім власної ролі, й навіть не повністю розумів ту власну роль. Але принаймні я знав, що повернувся в Карлавіль. Я ще й досі відчував і її ляпас, і її поцілунок.

Розділ 64

Відтоді два тижні я не бачив Олега. Він на деякий час знайшов новий диван, а Діви знайшли собі нову іграшку. Наступного дня після його зникнення я взяв таксі й забрав побитого мотоцикла, якого він залишив на узбіччі. Я довго розмовляв з мотоциклом, переконуючи його, що навіть якщо моє серце належить іншому транспортному засобу, я усе одно захищатиму його в майбутньому, особливо від російських письменників. Він довіз мене додому без пригод, а двигун усю дорогу наспівував свою пісню: сміливий мотоцикл, не готовий до смерті.

Я займався об’їздами від ранку до ночі, допомагав хорошим людям з їхніми позиками і збирав гроші у непорядних боржників, обмінювався смішними жартами та ще смішнішими обрізами, час до часу ляскав нахабних міняйл по вухах і ставав навколішки для молитви, залишав пожертви у церквах і храмах, щоб мене благословили з неба, давав хабарі копам і солдатам компанії, щоб мене благословили з землі, годував бідняків біля мечетей, виганяв нахабного сутенера зі своєї зони, а ще посів третє місце у змаганнях з метання ножів, на яке пішов, аби дізнатися, хто кидає їх краще за мене: це завжди корисно знати. Так чи так, золоті дні перетворилися на посріблені ночі.

За кілька тижнів після Олегового дезертирства я саме повертав до «Леопольда», уявляючи тамтешнє вегетаріанське рисове карі й помираючи від голоду, як на трасу вилетів чоловік, зупинивши мене посеред дороги. Це був Стюарт Вінсон.

— Ліне! — волав він.— Я скрізь тебе шукав. Запаркуй уже цього клятого торохтливого мотоцикла, друже.

— Пригальмуй, Вінсоне,— сказав я, заспокійливо поплескавши по паливному баку.— Добирай слова, чоловіче.

Він кліпнув на мене, а потім на мотоцикла.

— Що?

— Угамуйся, чоловіче. Ти створив затор посеред дороги.

Транспорту доводилося нас об’їжджати, а відділок Колаби був не дуже далеко.

— Це серйозно, Ліне! Прошу, зустрінься зі мною в «Леопольді». Я зараз саме туди йду.

Він рвонув крізь потік транспорту до «Леопольда», а я, порушуючи правила, розвернувся, розганяючи автівки, а потім, так само порушуючи правила, припаркувався.

Я зайшов, коли Вінсон канючив у Солоденького столик. За столиком Дідьє була лише табличка «Зарезервовано». Я вручив цю табличку Солоденькому і присів. Вінсон приєднався.

Він мав паскудний вигляд. Його здорове обличчя серфінгіста змарніло відтоді, коли ми востаннє бачилися, а на високих вилицях залягли темні кола замість оптимізму.

— Ситуація вимагає пива,— звернувся до Солоденького я.

— Ви що — гадаєте, тут немає інших відвідувачів? — запитав сам себе Солоденький, повертаючись на кухню.

— Ти все скажеш до чи після пива? — поцікавивсь я.

Мені це здалося обґрунтованим запитанням. Зі мною бувало і так, і так, і я знаю, що це мов одна й та сама історія, але розказана різними маніяками.

— Вона зникла,— заявив він.

— Гаразд, тоді до пива. Ти маєш на увазі Ранвей?

— Так.

— Зникла... як?

— От щойно вона була тут, а от її вже немає. Я скрізь її шукав. Не знаю. Що робити? Я типу сподівався, що вона зв’язувалася з тобою.

— Я її не бачив,— розповів я.— І не уявляю, де вона може бути. Коли це сталося?

— Три дні тому. Я скрізь її шукав, але...

— Три дні? Що за біс, чоловіче? Чому ти не повідомив мене раніше?

— Ти — моя остання надія,— мовив він.— Я вже спробував усе інше.

Остання надія, остання людина, яка може тобі допомогти. Я ніколи так про себе не думав. Коли хтось потребував допомоги, мене завжди просили першим.

Принесли пиво. Вінсон мерщій його вихлептав, але це не допомогло.

— О Господи! Де ж вона? — голосив він.

— Слухай, Вінсоне, ти можеш попросити допомоги в Навіна. Це його робота — знаходити втрачене кохання.

— А ти можеш зателефонувати йому від мого імені?

— Я не користуюся телефоном,— нагадав я.— Але можу відвезти тебе до нього, якщо хочеш.

— Прошу,— благав він.— Будь-що. Я так хвилююсь за неї!

Ми зібралися йти, а моє пиво так і залишилося неторкане. Я зоставив Солоденькому чайові. Вони виявилися недосить солодкими.

— Іди до біса, Шантараме,— обурився він, повертаючи на стіл табличку «Зарезервовано».— Хто питиме твоє пиво? Скажи-но мені?

Я доправив Вінсона з його втраченим коханням до «Бюро втраченого кохання», яке працювало через двоє дверей від моїх, і залишив хлопця з Навіном.

Наші стосунки з Навіном трохи охололи. Я його якось образив, безсумнівно, але не розумів, як саме. Я привів Вінсона до офісу, бо довіряв Навіну і сподівався, що він це помітить.

Він сухо посміхнуся, коли я повертався до своєї кімнати, а потім розвернувся до Вінсона з серйозними запитаннями, і його обличчя посерйознішало.

Я з’їв бляшанку холодних смажених бобів, випив пінту молока і завершив цей прийом екстреного обіднього пайка келихом рому. Залишивши двері відчиненими, я вмостився на своєму улюбленому кріслі, оббитому вицвілою темно-синьою шкірою. Це було директорське крісло. Джасвант Синг отримав його від попереднього директора, який дістав його від якогось письменника зі збіса хорошим смаком на крісла. Я купив те крісло у Джасванта, а йому натомість поставив нове сяйливе директорське крісло.

Джасвант обожнював своє нове крісло й обвішав його вогниками. Я ж поставив старе крісло в кутку, де було видно балкон, а ще коридор, директорський стіл і сходи на шляху до нього. Там я написав одні з найкращих своїх творів.

Я саме писав дещо з найкращого, коли в двері постукав Навін.

— Є хвилинка? — запитав він.

Він був розумний, хоробрий і відданий. Він був добрий і чесний. Ідеальний син і брат. Але я писав.

— Скільки хвилинок?

— Кілька.

— Звісно,— сказав я, відкладаючи записника.— Заходь і сідай.

Він сів на дивані й роззирнувся навколо. Не було там особливо на щось дивитися.

— Ти завжди залишаєш двері відчиненими?

— Лише коли не сплю.

— Твоє помешкання...— почав він, шукаючи підказок у кімнаті, підготовленій для втечі.— Схоже на військовий табір, якщо розумієш мене. Я гадав, тут стане тепліше, ну, знаєш, якщо ти поживеш тут довше. Але... цього не відбулося.

— Карла називає це «втікацьким шиком».

— Їй тут подобається?

— Ні. Що в тебе на думці, Навіне?

— Діва,— повідомив він, видихаючи це ім’я, опустивши голову.

— А що з нею?

— Вона запропонувала мені роботу,— розповів він, і його обличчя зморщилося від страждання.— Саме тому я був таким нервовим.

— Ну, робота — це не так уже й погано.

— Ти не розумієш. Вона призначила мені зустріч. Один з її працівників відвів мене аж на дах її будинку на Ворлі-Сіфейсі. Там у неї офіси. Я давно її не бачив. Вона... ми обоє мали справи.

Він хотів ще щось розповісти, але стиснув вуста. Я чекав, а потім підохотив його.

— Ага.

— Вона... вона вигляд мала неймовірний. Вона підрізала волосся. Зачіска справді чудова. Одягла червоне. На даху було вітряно. Я вилупився на неї. На мить я дозволив собі вірити, що вона покликала мене туди, щоб сказати...

Він схилив голову і втупився в свої руки.

— Але натомість вона покликала тебе туди, щоб запропонувати роботу.

— Так.

— З великою зарплатнею?

— Так. Насправді навіть завеликою.

— Гаразд,— мовив я.— Вона намагається захистити тебе. Вона зациклена на тобі. Ви пережили багато чого разом. Вона хвилюється, що тепер через «Бюро втраченого кохання» ти знову повертаєшся на вулицю.

— Ти справді так гадаєш?

— Я гадаю, що вона намагається так показати свою турботу про тебе. Це не погано, а навпаки, добре.

— Може, ти й маєш рацію. Вона майже поцілувала мене тієї ночі, пам’ятаєш?

— Вона звеліла тобі заткнутися і поцілувати її. Може, тобі варто це зробити.

— А знаєш,— міркував він,— нова Діва, чоловіче, до неї ще потрібно звикнути. Я завжди знав, що думає стара Діва і що вона скаже. Щасливу, усміхнену Діву неможливо зрозуміти. Це неначе сніг на радарі. Це неначе мені потрібно знову закохатися в ту саму жінку.

— Знаєш, я колись прочитав книгу під назвою «Жінки для чайників».

— Що ти з неї виніс?

— Я не зміг нічого там розібрати. Але вона підтвердила одну річ з мого власного досвіду, яка полягає в тому, що ти не можеш збагнути думок жінки, поки вона сама про них не розповість. А щоб вона це зробила, ти маєш запитати. Колись тобі доведеться запитати в цієї дівчини, чи це серйозно.

— Гадаєш, я маю погодитись на роботу?

— Звісно ж, ні. Ти працював на її батька. Тепер ти працюєш на себе. Вона з більшою повагою поставиться до «ні», аніж до «так». Вона напевне знайде інший шлях тримати тебе неподалік.

Він підвівся, аби піти, і хотів помити свого келиха. Я поставив його на стіл.

— Ти гарна людина, Навіне,— сказав я.— І Діва знає, наскільки гарна.

Він повернувся до виходу, але блискавично розвернувся назад, як боксер.

— Агов, не забудь про сьогоднішні перегони.

— Які перегони?

— А ти не чув? Чару і Парі потрапили до нетрищ, і я кинув виклик Бенісії. Усе вже готово.

— Бенісія погодилася?

— Вона не проти.

— Ти з нею познайомився?

— Типу. Побачимося пізніше.

— Зачекай-но. Типу?

Він знову розслабився, але уникав мого погляду, прихилившись до одвірка.

— Я домовився з нею про зустріч, аби придбати прикраси,— зізнався він.— Це єдиний спосіб побачитися з нею. Цю дівчину важко знайти. Вона посадила мене на килимі в дуже старій квартирі. Вона орендує її під офіс. І вона провела всю трансакцію в нікабі[141].

— Повністю чорний костюм, чи лише маска?

— Лише маска. А ті очі, чоловіче, кажу тобі!

— Вона мусульманка?

— Ні. Я цим цікавився, але вона сказала, що ні. Їй просто подобається нікаб. Узагалі-то, це не зовсім нікаб. Це просто сонцезахисна маска, що затуляє обличчя, і відкритими залишаються лише очі. Вона, мабуть, її спеціально замовила. Ті очі, чоловіче, кажу тобі!

— Героїня у масці. Карлі вона сподобається.

— Ті очі, чоловіче,— повторив він.— Кажу тобі.

— Заспокойся, Навіне. Як усе було, ну, з Бенісією?

— Я виконав угоду, придбав жменю раджастанських прикрас як вияв доброї волі, а потім пояснив їй ситуацію. Вона погодилась, але з однією умовою.

— Ох ці постійні правила та умови!

— Я маю запросити її на побачення.

— Якщо переможеш чи якщо програєш?

— Переможу, програю і навіть якщо буде нічия.

— Жартуєш?

— Ні, я серйозно.

— Дідько, Навіне. Діва не побачить у рожевому світлі того факту, що ти на побаченні з загадковою жінкою, яка на додачу кермує вінтажним мотоциклом «350сс» швидше, ніж будь-хто у Бомбеї.

— Будь-хто, крім мене,— переконував Навін.— Я тренувався, Ліне. Я прудкий.

— Тобі знадобиться твоя прудкість, коли Діва почує про це побачення.

— Це вже вирішено,— сказав він.

— Ну, Діва однозначно надере тобі дупу за це, але також ти однозначно заробиш кілька очок у Дідьє, хлопче. Він просто очманіє, коли почує про це.

— Він уже знає. Усі знають. Усі... окрім Діви. Я гадав, ти також знаєш.

Я не знав. Ніхто мені не розповів. Якимось чином я відколовся від дружної компанії, яку допоміг створити.

— Де будуть перегони?

— Будівля «Ейр-Індії», Марін-драйв, Педдер-роуд і назад, три кола.

— Де ви розвертатиметеся на Педдер-роуд?

— На останньому світлофорі перед Хаджі Алі.

— Коли?

— Опівночі.

— Копам це сподобається.

— Копи допомагають нам. Вони наглядатимуть за рухом транспорту, і ми такі вдячні за цю співпрацю, так би мовити, що повністю сплатили заявлену суму, а було там чимало. Ми мусили їх залучити. Нам знадобилися поліцейські рації, аби скликати перегони. У цьому задіяно достобіса грошей.

— Навіть мої,— розсміявсь я.

— А знаєш,— завагався він,— перебуваючи в гущавині подій з планування перегонів, я взагалі не подумав, як Діва відреагує на моє побачення з Бенісією.

— Навіне, ти не можеш звинувачувати у всьому ці події.

— Але якби я й досі був зі старою Дівою, ну, знаєш, яка давала мені по яйцях щоразу, як я підводився, то такого б не сталося.

— Запроси на побачення нову Діву. Вона може сподобатися Бенісії. І Діва обожнює прикраси.

— Бенісія мала на думці не зовсім таке побачення.

— Звідки ти знаєш?

— Ті очі,— згадав він.— Вона таке робила... вона була... ти не бачив, але це точно. Вона хоче не лише побачення.

— І ти на це погодився?

— Я ж казав, що захопився.

— Відклич парі.

— Я не можу цього зробити. Забагато людей поставило забагато грошей на ці перегони. Я маю бути у цьому на всі сто.

— Ну, коли підеш на побачення з Бенісією, розкажи їй, що закоханий в іншу. Скажи їй те, що мав розповісти, коли дівчина в сонцезахисній масці-нікабі запросила тебе на більш ніж побачення.

— Я кепсько почуваюся,— зізнався він.

— Не почувайся кепсько. Отримай перемогу на перегонах і розстав усі крапки над «і».

Він обійняв мене настільки міцно, що я немов опинився посередині річки: вода несеться повз, дістаючи аж до грудей, але не збиває з ніг.

За мить Навін рвонув у двері.

— Побачимося на місці! — гукнув він, кидаючись на сходи.

— Чекай! — згадав я, і він повернувся на верхню сходинку.

— Ця дівчина, подруга Вінсона, Ранвей.

— Так,— сказав він, тримаючись на одній нозі, неначе олень, який чекає можливості розігнатися.— Я вже говорив з ним. Він був у офісі з Дідьє.

— Вона і моя подруга також. Якщо намагатимешся її знайти, то спробуй щось духовне. Я б почав звідти.

— Гаразд, духовне. Зрозумів. Щось іще?

— Ні. Біжи.

Він потупав сходами вниз.

Чомусь мені захотілося зачинити двері, замкнути їх, почистити пістолета, погострити ножі, щось написати і напитися так, аби проґавити перегони. Тієї миті я більше не хотів знати нічого про чужу любовну драму.

Я підвівся і пішов до дверей, але Вінсон мене випередив.

— Є хвилинка?

— До біса це все, чоловіче, та в кого немає тієї хвилини? І хто ще не знає, що потрібна не одна хвилина? Усі. Тож залиш свою самокритичну пасивну агресію біля дверей, заходь, припаркуй своє тіло на дивані Олега, випий пива і розкажи мені свої думки, та думки Олега, якщо їх розгадаєш.

— А ти завівся,— зауважив він, сідаючи.

Я жбурнув йому пиво.

— Гарний диван,— вирішив він.— Хто такий Олег?

— Що в тебе на думці, Вінсоне?

Він заговорив про неї — про дівчину з Північних Земель, яка мала лід ув очах, хай де вона була. Він звинувачував себе в надмірній опіці, бо змушував її почуватися ув’язненою, і в тому, що приховував власних почуттів, і багато ще в чому.

— Чоловіче, ти сам перетворився на в’язня,— сказав я.

— Я в’язень?

— Ти прикутий до своєї діяльності, Вінсоне, а вона — вільна птаха.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не говоритиму про Ранвей не в її присутності,— повідомив я.— Але можу сказати, що вона досить чутлива особа, і твоя робота завдає їй болю. Її попередній хлопець помер від героїну, пам’ятаєш?

— Я не вживаю героїну.

— Ти наркоділок, Вінсоне.

— Я тримав її подалі від цього,— захищався він.— Вона нічого не знає про мою діяльність.

— Ну, навіть трішечки знаючи цю дівчину, я гадаю, її хвилює те, чим ти займаєшся. Я не знаю напевне, Вінсоне, але думаю, що перед тобою може постати вибір між грішми й дівчиною.

— Я не можу, ну, типу, підтримувати свій стиль життя без цього заробітку. Я живу з розмахом, Ліне, і мені це подобається.

— Живи скромніше.

— Але Ранвей...

— Ранвей звикне, принаймні якщо ти залишиш покоївку. Їй подобається твоя покоївка.

— Спочатку ти мусиш її знайти.

— Ти сам її знайдеш. Чи вона знайде тебе. Вона сильніша, ніж видається. З нею все буде гаразд.

— Дякую, Ліне,— сказав він, підводячись.

— За що?

— Ти не вважаєш мене тюхтієм через усі ці переживання. Через кохання до неї. Копи гадають, що я схибнувся.

— Копи вважають, що будь-яка людина, яка добровільно заходить до поліцейського відділку, втратила глузд, і вони мають на те підстави.

— Ти справді думаєш, що Ранвей до мене повернеться?

— Вона може повернутися до тебе, але не до того, чим ти займаєшся.

Він повільно побрів сходами, занепокоєно хитаючи головою.

Віра — це беззаперечна любов, а любов — це беззаперечна віра. Ми з Вінсоном і Навіном були закоханими чоловіками, які лишилися без коханих жінок, а віра була деревом без затінку. Я сподівався, що Вінсону пощастить і Ранвей побажає знайтися. Я сподівався, що Діва стане для Навіна притулком упевненості. І я сподівався, що затія Карли, хай у чому вона полягала, не коштуватиме нам того, що ми майже мали.

Розділ 65

Я вже майже зачинив двері, але Дідьє притримав їх рукою ззовні та знову відчинив.

— У мене проблема,— сказав він, упавши усім тілом на диван.

— Мабуть, варто брати погодинну оренду за цього дивана,— мовив я.— Він має більше роботи за мене.

— Сьогодні буде особлива вечірка.

— Ага.

— Костюмована вечірка.

— Я зачиняю двері, Дідьє.

— У найкращого костюмера залишилося тільки два костюми, і я обидва зарезервував, але не можу вирішити.

— Що там було?

— Гладіатор і балерина.

— Не бачу, в чому полягає проблема.

— Проблема? Ти не бачиш проблеми? Дідьє ідеально пасують обидві ролі, звісно ж, тож просто неможливо обрати між ними.

— Ясно.

— Ліне, що ж мені робити?

— Моя тобі порада,— запропонував я, збираючи енергію з дивана Олега,— візьми верх гладіатора і низ балерини. Ти будеш гладериною.

— Гладерина,— пожвавився він, кидаючись до дверей.— Я мушу негайно це поміряти.

Він почовгав униз, а я почовгав до дверей і нарешті спромігся надовго їх зачинити. Я мав би зрадіти, але цього не відбулося. Мені не подобалися зачинені двері, практично будь-де. Мені навіть уві сні не подобалися зачинені двері — ті, в які я гатив щоночі.

Я вмостився на своєму кріслі, але не міг писати. Я занадто довго витріщався на замкнені двері, тож знову опинився там, у клітці.

Кожен удар, націлений на прикуту людину, кожна ін’єкція, спрямована на придушення бунту, кожен розряд струму, щоб знищити силі духу,— це образа того, ким будемо ми, коли станемо тими, якими нас визначає доля. Час — це мембрана, сполучна тканина, і її можна поранити. Час не в змозі загоїти всі рани. Час — це і є всі рани. Лише любов і прощення здатні загоїти всі рани.

Ненависть завжди залишає плями. Але інколи ця ненависть не твоя. Інколи ти прикутий, а ненависть, яку вбивають у тіло й розум, належить іншій людині, вирощена в іншому серці, й забувати її доводиться довше.

Навіть якщо колись ми знайдемо можливість переплести пасма кохання і віри, знайдених на життєвому шляху, ця пляма назавжди залишиться на шкірі як те, що неможливо забути, те вчора, яке глядить на тебе, коли ти дивишся на зачинені двері.

Я довго був загубленим сином: тікав від друзів, тікав від кохання, повертав ключа спогадів про страх, злість, заколот, тюремний бунт, спалення каплиці, вартових у броні, людей, готових померти, аби не терпіти отакого ще бодай день, як і я готовий був померти, стоячи на стіні, а натомість утік.

Час також помре разом з нами, коли помре всесвіт, а потім знову переродиться. Час — живий організм, схожий на нас, з народженням, тривалістю життя і вмиранням. Час має серцебиття, але воно не наше, скільки б ми не приносили заради нього жертв. Нам не потрібен Час. Час потребує нас. Навіть Час полюбляє товариство.

Я відвів погляд від дверей — і побіг до Карлиних полів, Карлиних озер, Карлиних берегів і лісів, Карлиних хмар, Карлиних штормів, які рвуть усе на шмаття, а коли дістався туди, то написав рядки про Карлу і Час, які воюють заради кохання.

Це не спрацювало. Але я відмітив цю сторінку, коли згортав записника, бо дещо з найкращих творів з’являється з того, що спочатку не спрацювало.

Я вийшов на балкон і викурив один з косяків Дідьє.

Перехрестя внизу було відносно порожнє. Шалені комашині автівки повернулися до своїх вуликів. Уже потрібно було виїжджати на свій останній об’їзд, та й перегони Навіна з Бенісією були не за горами, але я не хотів навіть ворушитися.

Карла, Дідьє, Навін, Зодіаки Джорджі, Кавіта... я не міг збагнути, що відбувається. Було так багато змін, так багато непевного, так часто здавалося, що я не на тому боці невидимої стіни.

Я загубився в хаосі всього цього. Я змарнував вечір роздаючи поради іншим, але не міг нічого порадити собі. Я лише міг дослухатися до інстинкту і змусити Карлу обрати раз і назавжди: життя зі мною десь в іншому місці чи життя в Місті-Острові без мене.

Хай чим вона займалась у Бомбеї, це не включало мене, а хотілося б. Я був готовий забратися звідси і чекати на неї десь у іншому місці, якщо Карла не захоче поїхати разом зі мною зразу. Я знав, що вона буде на перегонах. Я хотів там бути. Я мав поговорити з нею, навіть якщо тільки для прощання.

Коли твоє життя не має плану, окрім найпрямішої дороги з міста, а твоє серце занадто довго чекало на правду, чи твоя душа занадто довго чекала на нову пісню, Доля інколи ударяє в землю священною патерицею, і шлях тобі перегороджує вогонь.

Повз мене на вбивчій швидкості летіли автомобілі. Я помітив людей Гусейна і скорпіонів, які мчали у протилежних напрямках. До мене наближався їздець. Його мотоцикл мав дуже високі ручки. Я впізнав його ще за два квартали. То був Раві.

Я поставив свого мотоцикла на бокову опору і підкликав Раві до себе.

— Що відбувається?

— Пожежа в будинку Хадербгая,— випалив він, під’їжджаючи ближче.

— У маєтку?

— Так, чоловіче.

— Назір цілий? А Тарик?

— Ніхто не знає. Намагаються врятувати мечеть. Це все, що я чув. Лише мотоцикли можуть туди прорватися. Кажуть, що на Мугаммед-Алі-роуд усе заблоковано. Не потикайся сьогодні на вулиці, Ліне.

Маєток Хадербгая палає.

Перед моїм внутрішнім зором постав хлопчина на імператорському троні: голова нахилена вбік, довгі пальці підтримують голову. Постав і мій афганський друга Назір: сірувате обличчя осяяне світанковими молитвами.

І щось витягнули з моїх грудей, щось чуже, і з’явилося відчуття розмиття зв’язку. Я відчув, як кохання кудись вислизає, витікає з мене, мов скорбота порізала вени. І я злякався за нас усіх.

Раві попрямував далі, а я завів свого мотоцикла і помчав за ним.

Відтоді заклик смерті був інколи сильнішим, аніж воля до життя. А інколи я видряпувався на щоглу страху свого серця, того човна на морі, й розкидав руки назустріч шторму, ламаючи світ.

Розділ 66

Раві їхав швидко, але я відставав від нього лише на кілька секунд. Спочатку ми досить легко пройшли вздовж драконового хребта Мугаммед-Алі-роуд, але нарешті наразилися на стіну легковиків, вантажівок і автобусів з вимкненими двигунами.

Нам довелося скористатися стежками, заповненими людьми, які не могли піти заблокованою дорогою. Добре, що Раві їхав попереду, бо він розштовхував людей кермом свого мотоцикла. Він домовлявся з ногами, і руками, і дитячими верткими головами поважно, нікому не шкодячи, але притримуючись пішохідної швидкості. Дорогою він повторював одне слово.

Хадербгай!

Він горлав його знову і знову, неначе заклинання. І люди розходилися, почувши його.

Компанія, створена Хадербгаєм, була лялечкою санджайської компанії і метеликом компанії Вішну, та коли кров у вогні, лиш ім’я Хадербгая мало колір інстинкту і владу розводити людські хвилі.

Я боявся втратити Раві з поля зору й отримати на дорозі свою людську хвилю, тому їхав занадто близько до нього й кілька разів штурхав крило мотоцикла попереду.

Раві спокійно сигналив, щоб заспокоїти мене, а потім знову починав волати забуте ім’я.

Хадербгай!

Ми досягай рогу біля мечеті, але стіна мотоциклів, ручних візків і велосипедів заблокувала шлях. Людська течія розбіглася, просочуючись крізь діри у транспорті на дорозі.

Крізь арки дашків видно було дим, язики полум’я і пожежні машини. Дорога біля нас перетворилась на суцільну стіну з автомобілів і автобусів.

Ми запхали наші мотоцикли у якісь двері, використали мого ланцюга, щоб зчепити їх разом, і почали дертися крізь стіну велосипедів, корзин і возиків, зрізаючи шлях під вивісками крамниць.

Ми скотилися крутим металевим дашком, приземлившись за поліційною загорожею, де закінчувалася транспортна блокада. Там був шматок мотузки, натягнутий поліцією від крила автомобіля «амбасадор» до ручки візка. Це єдине, що зупиняло людську повінь. Ми підняли мотузку і прослизнули поза крамницями біля підніжжя мечеті, прямуючи до маєтку Хадербгая.

Пожежники націлили потужні рукави на стіни мечеті, намагаючись завадити поширенню вогню. Мечеть ще стояла, та коли ми просувалися крізь чорні змії дірявих пожежних рукавів, то побачили, що маєток Хадербгая вже знищений.

Одинокий загін пожежників намагався пригасити вогонь, але більшість ресурсів пішло на гасіння пожежі в мечеті та перешкоджання поширенню катастрофи на вулицях.

Люди кількох мафіозних компаній уже були там — розмістилися на вузькій вулиці навпроти, витріщаючись на язики полум’я, які розфарбовували лють на їхніх обличчях. То були здебільшого люди компанії Гусейна, але було кілька людей Вішну й гангстери інших компаній. Їх було десь із двадцятеро. Абдулла стояв посередині, його очі були дикі від вогню.

Пожежники стримували гангстерів, благаючи їх відступити і дозволити їм виконати свою роботу. Абдулла вийшов з шереги. Розіпхав трьох пожежників і вирубав ще одного, який намагався завадити йому увійти до будівлі. Абдулла розчинився у вогні.

Люди компанії оглядали пожежників, міркуючи, чи будуть ті битися. Пожежники носять форму. Люди компанії сприймають будь-кого у формі як представника іншої сторони.

Пожежники відступили, забираючи з собою колег. Їм платили, щоб рятувати людей, а не воювати з ними. Чоловіки, яким платили, щоб битися з людьми, тобто поліціянти, кинулися до відступаючих пожежників.

Бійки з копами — це непроста справа. Багацько копів полюбляють чубитись, але вони завзяті прихильники правил. Ніякого каліцтва і жодної зброї, лише чесне, пряме вибивання лайна одне з одного. Оце й були майже всі правила, окрім двох речей. По-перше, поліціянти мають дуже добру пам’ять, кращу, ніж у більшості знайомих мені злочинців, які набагато швидше пробачають і забувають. І по-друге, якщо справа вийде за рамки, вони можуть пристрелити тебе і вийти сухими з води.

Люди компанії заховали свою зброю чи повикидали і стали перед охопленою вогнем будівлею. Копи кинулися їх буцати ногами, а гангстери відбивалися.

Кожна секунда нашого життя — це мить вибору, а інакше ніяк. Я дивився на початок бійки приблизно однакової кількості противників: члени компанії тримали лінію. Я бачив, як підбігла нова зграя копів, щоб допомогти друзям. Раві відділився від мене з іще одним гангстером на прізвисько Хитрун, і вони кинулися в бійку. Я не міг залишатися осторонь. Я не міг за цим спостерігати. І не став. Я кинув свої ножі за візок і побіг у хаос, у якому нікому з нас не місце.

Біг я недовго. Коп урізав мені ще до бійки. Він був майстром. Він був спритний. Я почув дзвін, але не знав, який пішов раунд. Я діяв інстинктивно: пригнутися і закритися, а потім провести комбінацію. Я замахнувся, але коп уже лежав у мене під ногами. Високий Тоні, високий сухоребрий Тоні вирубав його.

Ми посилили лінію компанії. Копи підбігали на допомогу копам. Люди чубились і спотикалися. Копи дубасили копів. Люди компанії дубасили друзів.

Я схопив якогось копа за сорочку й підтягував ближче до себе. Я вирішив, що коли він не може вдарити мене, то й нікого іншого теж.

Я помилився і в тому, і в тому. Він замахнувся понад моїми ліктями, поціливши кудись мені в голову, і все вимкнулося: вимкнулася музика гурту «Клеш» десь у кімнаті, дуже далеко, з російським письменником.

Я полетів навзнак, а руки рефлекторно вчепилися в його сорочку, і коп полетів слідом. Інші копи кинулися до нього, тягнучи гангстерів у те місиво. Передня частина маєтку вже згоріла і почала обвалюватися. Ми попадали в зітліле дерево й попіл.

Не знаю, скільки саме людей опинилось на копі, який причавив мене: дерево людства впало. Запах ароматичних паличок випалював мені очі, наче його вже підпалили для мертвих, і заполонив повітря навколо нас: горіли шматочки сандалового дерева.

Посеред уламків палали обвуглені сторінки священних текстів. Я відчув запах горілого волосся і забагато поту від занадто великої кількості тіл, навалених згори.

Усередині маєтку почулися постріли. Несподівано я зрадів, що зверху лежали інші.

— Кулі вибухають від високої температури! — на маратхі пояснив офіцер.— Вони розриваються хаотично. Не стріляти.

Копи та члени компанії, що лежали наді мною, вирішили не ризикувати. Вони попригиналися, притискаючись до єдиної опори, за яку правив я. Я почав дихати, неначе той кролик, роблячи малесенькі вдихи. Кулі зупинилися, коли спорожніли їхні фантомні пістолети. Нарешті розвалилася арка в нас над головами. Гора людей припала ще нижче до землі.

Фрагменти писання відвалювалися від фальшивої арки й падали на нас. Я не міг підняти руки. Мої пальці й досі були зімкнені на сорочці копа. Я нічого не бачив. Я вдихав попіл з повітрям, але добре, що взагалі було те повітря.

А потім усе зупинилося. Копи та гангстери почали один за одним підводитися й задкувати. Коп згори був останній. Він намагався відповзти подалі, але ж я тримав його сорочку. Він продовжував кренитися, стоячи навколішках, не оглядаючись назад, аж доки я не відпустив ту сорочку.

Я зіп’явся на ноги, витер очі й поглянув на охоплений вогнем будинок. Палав будинок, де Хадербгай годинами навчав мене і витрачав години свого життя на філософські бесіди.

Арковий двір перетворився на тремтливі обриси, розмальовані червоно-жовтими язиками полум’я. Перегородки маєтку відпадали пластами. Палаюча рама, яка була лише зіркою дерев’яних балок, уже догоряла. Усе пропало. Пропало.

Я не міг цього витерпіти. Я не міг цього прийняти. Місце, яке стало для мене віковічним, якимось чином зникло в полум’ї та попелі.

Обернувшись, я побачив Абдуллу. Він стояв на одному коліні посеред вільного шматка землі, біля мечеті. Він тримав у руках хлопчика-короля — Тарика. Люди стояли віддалік, заворожені власним благоговінням. Абдулла колисав хлопчину, але голова Тарика вже похилилась у могилу, і його сильні молоді руки стали водоростями океану часу.

Бійка зупинилася. Копи на чималій відстані встановили нову барикаду. Люди рвонули крізь неї, щоб доторкнутися до хлопчикової накидки.

— А Назір? — запитав я Абдуллу, коли зміг протиснутись крізь скорботну юрму.— Ти бачив його всередині?

— Я зняв його тіло з хлопчика,— сказав Абдулла, і досі стоячи на коліні та плачучи.— Його більше немає. Я не зміг урятувати його тіло. Він уже був мертвий і палав, коли я забирав Тарика.

Абдулла теж уже був мертвий, і ми обоє це знали. Він пообіцяв своє життя Хадербгаю як щит для хлопчика, а той загинув. Обм’якле тіло було пошматованим прапором, накинутим на коліно Абдулли. Якщо це навіть коштуватиме Абдуллі останнього подиху, він змусить людей, які вбили Тарика і Назіра, перед смертю побачити той прапор перед очима.

— Ти впевнений, що він помер?

Абдулла поглянув на мене, і в його очах зяяли іранські пустелі.

— Гаразд, гаразд,— відступив я, занадто шокований, аби суперечити.

Назір був опорою, кам’яною опорою: чоловіком, який розповідає тобі все, як було, коли всі інші загинули.

— Він точно був мертвий, коли ти його знайшов?

— Так. Його тіло обгоріло, на спині, але його жертва зберегла обличчя і тіло Тарика. Їх застрелили, Ліне. Обох. А їхніх охоронців ніде немає.

Приголомшені плакальники відштовхнули мене вбік, щоб торкнутися поваленого короля. Я пробрався крізь натовп, який не могла стримати ніяка поліція. Люди виходили з усіх сходів і вузьких провулків. Я прорвався до головної вулиці й поліз через хитку стіну велосипедів і ручних візків, щоб знайти Раві, який стояв біля мого мотоцикла.

— Радий тебе нарешті бачити, чоловіче,— сказав він.— Мені потрібен мотоцикл. Це буде пекельна ніч.

Якщо пекло означає вогонь і лють, то він мав рацію. Обурення прориває греблю норову. Убивство в маєтку, яке поставило під загрозу ще й улюблену мечеть, випустить зграї вовків, і ми всі це знали. Чарівне місто, толерантне Місто-Острів, вже не було безпечним.

Я переживав, де Карла: чи вона в безпеці.

Я розімкнув свій ланцюг, звільнив мотоцикли, і ми газонули назад до Колаби. Раві покинув мене біля «Метро Джанкшн», щоб зустрітися зі своїми братами по зброї. Я побіг сходами готелю «Амрітсар», щоб перевірити, чи там Карла.

— Тобі потрібен душ,— зауважив Джасвант.— І чистий одяг.

Моя футболка, подерта в бійці, перетворилася на щось невідоме. Жилет обвуглився і почорнів. Голі руки вкрилися попелом і подряпинами.

— Ти її бачив?

— Вона пішла дивитися на перегони.

— Дякую.

— Пішов ти, баба,— мовив він, поки я перескакував три сходинки за раз.

Мені потрібно було знайти місце, де Карла спостерігатиме за легендарними перегонами. Я вирішив, що її спокусить найнебезпечніший виверт траси, місце, де Доля і Смерть дивитимуться разом і захоплять кошик для пікніка.

Туди було важко дістатися. Місто почали ізолювати, і мені довелося підкупити копів на чотирьох пропускних пунктах, щоб принаймні зберегти ножі.

Незгода між громадами може забрати тисячі життів будь-де в Індії, навіть у такому толерантному місті, як Бомбей. Копи добре перекрили вулиці, поки мечеть була в центрі пожежі, а індуїстів могли в цьому звинуватити.

Коли я нарешті дістався точки огляду, перегони вже розпочалися, і дорожні копи реагували на рапорти про бунт на Нал-базарі. «Натовп підходить з Донгрі»,— знову і знову звучало з поліцейських рацій на маратхі.

Я поїхав до центру соку біля Хаджі Алі. Гадав, що після перегонів Навін може святкувати чи приймати співчуття саме там, бо це було одним з небагатьох громадських місць, які ще лишилися відкритими для громадськості.

Поки я їхав, люди на вулицях бігли до індуїстського храму і мусульманської святині. Вони почули, що загорілися частини переважно мусульманського району Донгрі.

Мені довелося крутитись між ними, час до часу зупиняючись, аби пропустити нажаханих людей, які гнали просто на мене посеред дороги. Я плавно зупинився біля Хаджі Алі, залишивши свого мотоцикла подалі від довгої лінії незнайомих залізних коней, припаркованих перед входом. Я зазирнув до сокового бару і помітив Навіна, який сидів разом з Кавітою Синг.

Я озирнувся на гурт байкерів. Там була худа дівчина в масці-нікабі, червоній шкіряній куртці, білих джинсах і червоних кедах — Бенісія. Вона сиділа на своєму мотоциклі, матовому чорному вінтажному «350сс» зі зйомним кермом. На паливному баці написали фарбою слово «Ishq», яке означає «пристрасна любов».

Там стояло з десяток людей, і всі вони були одягнені в кольорову шкіру, незважаючи на спеку. Я не знав жодного з них. До мене обернулась голова. То була Карла.

Карла посміхнулась, але я не зрозумів, що казали її очі. Це було або «Так добре, що ти тут», або «Не роби дурниць». Я подолав відстань між нами і взяв її за руку.

— Карло, мені потрібно з тобою поговорити.

На мене зизили гонщики на японських мотоциклах. Я весь складався з попелу, подряпин і чорних плям.

— Що сталося? — запитала вона.

— Будинок Хадера,— розповів я.— Він знищений. Назір і Тарик загинули.

Душевна травма, справжня, змусила Карлу здригнутися, пронизала її тіло, аж голова смикнулася. Карла впала на мене й обхопила руками за пояс, і так ми повернулися до мотоцикла. Вона сіла на мотоциклі, повернувшись спиною до групи біля сокового бару.

— Ти, здається, поранений,— зауважила вона.— Усе гаразд?

— Це нічого, я...

— Ти був там, на пожежі?

— Так, я...

— Божевільний! — огризнулася вона, і ферзі аж скипіли.— Невже все й так недосить небезпечно, щоб ти не грався з вогнем? Чому я повинна докладати так багато зусиль, щоб уберегти тебе, коли ти так силкуєшся опинитись у небезпеці?

— Але я...

— Дістань мені косяка,— зажадала вона.

Ми почали смалити. Я слухав копів на посту неподалік — вони теревенили про ізоляцію всього міста як «План Б» і про те, що заколот поширився за межі Кроуфордського ринку, а ця територія була неподалік нас.

Я хотів забрати Карлу звідти. Я хотів забрати її додому, навіть брудний і все таке. Я хотів прийняти душ і відвідати її в бедуїнському шатрі.

Байкери не зводили з нас очей. Вони були накручені кавуновим соком і чиєюсь перемогою. Молодики, які жадали вразити дівчат, мовою тіла накликаючи неіснуючу кривду.

«Вогонь,— думав я.— Усе щезнуло. Повністю все. Назір, Назір, Назір, вони застрелили тебе і спалили тебе, мій брате».

— Він мертвий, хлопчик? — запитала Карла, хапаючись за мотузку подробиць і витягаючи мене з полум’я.

— Так. Я його бачив. Він був мертвий, але вогонь його не зачепив. Назір закрив його собою. Абдулла виніс тіло Тарика з будівлі, але мусив залишити Назіра всередині.

— Нехай усесвіт утішить цю молоду повернену душу,— мовила вона.

— Втішить обидві їхні душі.

— Обидві їхні душі,— повторила вона.

— Їх застрелили, Карло, а охорона кудись зникла.

— Ти певен?

На мить я подивився на неї так само, як Абдулла дивився на мене посеред палаючої вулиці, тримаючи на руках останнього з роду.

— Гаразд,— сказала вона.— Гаразд.

До нас підійшов байкер. Я обійшов мотоцикла.

— Ти в нормі, Карло? — запитав хлопчина-байкер.— Цей тип дістає тебе?

— Ні, Джеку,— люб’язно запевнив я.— А от ти дістаєш мене. Відвали.

Він був гарним малим, напевне, але це була невдала мить невдалої ночі. І на додачу я розмовляв зі своєю дівчиною.

— Хто ти в біса такий ?

— Я той, хто радить тобі відвалити, Джеку, поки ще можеш.

— Іди і присядь, Абгаю,— звернулась до нього Карла, так і стоячи спиною.

— Будь-що для тебе, Карло,— проспівав Абгай, уклоняючись, а його блискуча косуха зарипіла, неначе сходи.— Якщо знадоблюсь тобі, я буду он там.

Він почав задкувати, стріляючи в мене очима, аж доки не приєднався до своїх друзів.

— Хороший хлопчина,— мовив я.

— Вони всі хороші хлопці,— погодилася вона.— І всі вони будуть сьогодні на вечірці.

— На якій вечірці?

— Вечірці, на яку я скасувала твоє запрошення.

— Скасувала моє запрошення?

— Тебе запросили, але я скасувала це запрошення.

— Хто мене запросив, перш ніж ти це скасувала?

Вона трішки повернула голову вбік.

— Господиня, якщо хочеш знати.

— То про яку конкретно вечірку ми говоримо?

— Особливу вечірку, і віриш чи ні, мені довелося посмикати за ниточки, щоб викреслити тебе зі списку. Ти маєш бути не проти.

— Я зараз узагалі проти всього.

До нас підійшов ще один байкер, зиркаючи на мене з-за спини Карли. Він чомусь засмутився. Я підніс руку і доповнив це суворим виразом обличчя, й це його зупинило.

— Не варто.

Він відійшов.

— Заспокойся, Ліне,— попросила Карла, наблизившись на відстань поцілунку.

— Сьогодні це максимум спокою.

— Вони ж друзі. Не надто хороші друзі й не надто близькі, але корисні.

— Їдь зі мною, Карло.

— Я не можу...— почала вона.

— Можеш.

— Не можу.

— Я переміг, Ліне! — вигукнув Навін, несучись, щоб обійняти мене.— Що за перегони! Ця дівчина просто феноменальна, але я переміг. Ти це бачив?

— Чудово, Навіне,— сказав я.— Попроси своїх друзів-байкерів угамуватися.

— А, їх? — розсміявся він.— Вони запальні, але хлопці просто полюбляють їзду, друже.

— До речі про їзду,— згадала Карла,— сьогодні я в парі з Бенісією.

— Ти... що?

— Навін везе на костюмовану вечірку Кавіту, а я їду з Бенісією. Сподіваюся, тебе це не хвилює?

Мене це надзвичайно хвилювало, і хотілося підняти мотоцикли і жбурнути ними в Бога.

— А знаєш що,— вирішив Навін, спостерігаючи за мною та Карлою.— Я буду отам, коли ви зберетеся вирушати.

Він кілька кроків задкував, а потім побіг до своїх друзів.

— Якщо мені, щоб поговорити з тобою, Карло, доводиться обгоряти чи отримувати прочуханки,— мовив я, коли ми залишилися наодинці,— нам напевне потрібна буде консультація у психолога.

— Говори за себе,— мовила вона, відхиляючись подалі.— Консультації для людей, які занадто знуджені, щоб розповідати правду.

— Кумедно чути таке від того, хто знову не каже мені правди.

— Я не можу розповісти тобі всієї правди. Я гадала, ти це розумієш.

— Я нічого не розумію. Ти справді сьогодні поїдеш з цими людьми ?

Вона глянула через плече і знову обернулася до мене.

— Ця вечірка — щось зовсім інше. Ти віриш мені в тому, що я йду на цю вечірку і скасувала твоє запрошення, бо кохаю тебе?

— Я маю на увазі, що ти йдеш на вечірку, будь-яку вечірку, байдуже яку, після сьогоднішніх подій?

Карла на секунду розтулила губи, показуючи зціплені зуби. Її очі були широко розплющені. Я знав цей погляд. Він був загрозливим, стриманим: стримував те, що могло мене образити. Однак мені було байдуже.

— Ти знала їх, Карло. Ми ж говоримо про Назіра. Не знаю як ти, але зараз я хочу одного — бути з тобою.

— Це важко — те, що відбулося з хлопчиком...

— Із Назіром.

— Із Назіром. Любим Назіром.

Вона зупинилася: спогади про кремезного афганця стирали її рішучість. Ми з Карлою обоє запалили одну лампу, коли Назір відчинив двері маєтку й ми побачили обличчя з глибокими зморшками і похмурою посмішкою.

Вона зробила глибокий вдих, посміхнулася мені й узяла за руки.

— Ця вечірка надзвичайно важлива, Ліне. Вона відчинить чимало потаємних дверей і дозволить мені зачинити одні двері, які непотрібно було взагалі відчиняти.

— Які двері?

— Ще зарано. Прошу, довірся мені. Прошу. Просто повір, коли я кажу, що ця вечірка подарує мені шанс кинути все це і жити довго, не оглядаючись назад.

— Чому ця вечірка така важлива?

— Господи! Ти не даси мені спокою, правда ж? І ти мені не повіриш.

— Ти відкриваєш мені так мало, Карло. І це погана ніч. Мені прикро. Гадаю, я трохи похитнувся у своїй вірі.

Вона подивилася на мене — може, трохи розчаровано, може, просто роздивляючись розчарування на моєму обличчі.

— Гаразд,— мовила вона.— Це вечірка для фетишистів.

— І... що?

— Це перша така в Бомбеї, і багато запрошених знімуть багато вуалей.

— Наскільки багато вуалей?

— Усі, звісно,— м’яко сказала вона, тримаючи руку на моїй щоці.— Саме тому я скасувала твоє запрошення.

— Що?

— Ти подобаєшся мені таким, як є. Я кохаю тебе таким, як є. Саме це і є головним, так чи так. Я не збираюся зіпсувати це, дозволивши тобі програти у Вавилоні.

— Але ж ти йдеш.

— Я не ти, любий,— пояснила Карла.— А ти не я.

— Їдьмо зі мною, Карло.

— Я маю піти туди, Ліне,— наполягала вона.— Є речі, які необхідно завершити. Просто повір мені.

— Усе вже завершено. Ходімо зі мною.

— Мені потрібно йти,— сказала Карла, стрибнувши на землю, але я притримав її пальцями за зап’ясток, куди зазвичай вдягають браслет.

— Якщо ти ще не чула, то сурма вже заграла. Стіни впали. Це...

— Біблійне посилання,— посміхнулася вона.— Спокусливо, Шантараме. Спокусливіше навіть за вечірку, але мені вже час.

— Я не жартую. Не час для вечірок. Нині час для будування барикад і оборони. Тут почнеться хаос. Горітимуть будинки. Горітимуть вулиці. Нам необхідно зібрати припаси, перечекати, а потім знайти інше місто.

Вона глянула таким закоханим поглядом, що я неначе поплив у річці щирої прихильності, навіть не уявляючи, як покинув узбережжя.

— Це те, що робить нас одним цілим, робить нас вартими одне одного,— мовила Карла.

Я просто вимкнувся. Вона була занадто близько. Світло з розбурханого сокового бару для автомобілістів запалило неонове полум’я в її очах, і я знову палав.

— Що це означає?

— Не став на мені крапку,— прошепотіла вона.

— Але...

— Не смій ставити на мені крапку,— сказала вона.

І поцілувала мене. Вона поцілувала мене так щиро, що коли я розплющив очі, Карли вже не було.

Вона приєдналася до байкерів. Вони почали прогрівати двигуни. Карла залізла на мотоцикл Бенісії.

Іспанська гонщиця натягнула закритого шолома й опустила козирка: чорний вигин світла, де мали бути її очі. Вона серйозно сприймала свій особистий простір, а таке важко засуджувати. Але Карла сиділа на її мотоциклі, і я хотів це засудити. Бенісія нахилилася, щоб ухопитися за низько посаджені ручки керма, і Карла прихилилась до неї.

Потім випросталась і огляділась, її очі легко знайшли мене. Вона всміхнулася.

«Не став на мені крапку».

Вона пригорнулася до спини Бенісії.

Кавіта залізла на мотоцикла Навіна. Він зробив спритне коло довкруж сокового бару і під’їхав до мене.

— Чому ти не їдеш, Ліне? — запитав він, поки інші байкери газували.

«Була пожежа,— думав я.— Загинули люди. Загинув Назір. Місто частково перекрите». Але він був щасливий. Він був переможцем. Я не міг цього в нього відібрати.

— Розважайся, Навіне. Побачимося за кілька днів.

— Звісно.

Він почав газувати.

— Подумай-но, Незапрошений,— озвалася Кавіта, поки Навій готувався їхати.— Що таке жахливе є в тобі, що тебе не запросили на вечірку, Ліне?

Навін ударив по газу і ковзнув уперед, тримаючи зчеплення, а байкери це повторили.

Карла розкинула руки: Бенісія вже гуркотіла геть.

«Не став на мені крапку».

Я, обпалений, пошарпаний, побитий, засипаний попелом, лишився сам-один у перекритому місті.

«Не смій ставити на мені крапку».

Розділ 67

Я повернувся до «Амрітсару» і виповз по сходах, не обминувши жодної сходинки: моє тіло було важчим за силу волі.

— Ти мав рацію, Джасванте,— повідомив я, оминаючи його стола на шляху до своєї кімнати.— Мені потрібен душ.

— Я ж казав! Але тепер уже немає гарячої води, і все місто дуріє, тож так тобі й треба, баба, і на добраніч. Гарних снів.

Я сів за своїм столом, розгорнув записника і записав там свої почуття й побачене тієї ночі. Попіл з моєї руки бруднив сторінки. Моя ліва долоня притискала записник, лишаючи відбитки пальців, ідеально розташовані та добре промальовані, поки моя права долоня описувала сцену злочину.

Смоляні чорнильні язики полум’я обрамлювали сторінки. Язики полум’я відбивалися в очах поліцейських, полум’я відображалось у хромовано-блакитній стіні велосипедів, неонові язики з мотоциклетних викидів і сталевих чобіт, що викрешували бунтарські іскри з праведних манівців помсти.

Коли я вже не міг писати, то взяв пляшку і завалився в душ, як у в’язниці, повністю одягнений.

Я трохи випив і виправ свій брудний одяг, облущуючи його як листя — по одному листку за раз; випив ще трохи і помив своє ще брудніше тіло. Шкіра була квасна від запахів страху та його двійника — несамовитого страху.

«Їх застрелили. Вбили. Спалили. Вони мертві».

Чистий, обсохлий і голий, я запнув штори, заборонивши дню з’являтися, замкнув усі замки, розклав зброю в різних кутках кімнати, де вона могла б знадобитися, увімкнув музику на поганенькій акустичній системі, промовив молитву вдячності своїй поганенькій акустичній системі й почав міряти кімнату кроками.

Коли достатньо часу проводиш у камері, то вчишся ходити, бо ходьба заспокоює внутрішній голос, який закликає тебе втікати.

«Не смій ставити на мені крапку».

Я ходив. Ще трохи випив. Музика стала голоснішою, чи, може, вона просто здавалася голоснішою. Я опинився на хвилі Боба Марлі, яка знавісніло неслась до яскравішого узбережжя; хотілося побачити усмішку Карли, але раптом я усвідомив, що не маю її світлини.

Я безуспішно шукав, усе перерив і вирішив, що може допомогти косяк. Косяк допоміг віднайти безліч цікавих речей, про наявність яких я не знав, включно з дружнім цвіркуном, який не співав і переїхав на балкон, але фото Карли так і не знайшлося.

Я почав ловити кайф, і перша річ, що з’явилась у моєму записнику після безплідного пошуку, це запитання:

«Чи справжня Карла»?

Я написав ще багато іншого. Цитував поезію. «Коли тебе ганьбить і доля, й людські очі,— почав я і писав далі,— як того, в кого друзі одержимі»,— аж тут хтось дійсно одержимий почав тарабанити у двері.

Я продовжив свій бойовий танок, присвячений мертвим, і стукіт припинився, а гуркіт музики провів мене по кімнаті, й тоді я знову зміг писати.

Я написав кілька сторінок про Назіра. Любі небіжчики ніколи не полишають нашого серця, але їхня жива подоба блякне, вицвітаючи у річці спогадів. Я хотів описати ті очі: вони часто бували очима звіра — звіра на полюванні, невідомого і здатного на будь-що; ті гірські очі, народжені в полі зору найвищої вершини нашої планети, які тільки зрідка бували лампами в печері його ніжності.

Я описав почуття гумору, яке ховалося в його зморшках, коли він кривив обличчя. Я описав тінь, що накривала його обличчя за будь-якого освітлення, неначе на ньому від початку викарбували блідість.

Я описав його долоні — кігтясті лапи дракона Комодо. Чорна земля ранніх років праці затаврувала їх на все життя, проклавши марсіанські канали зморщок на його кістлявих пальцях. Деякі з них були такі глибокі, що нагадували порізи від ножа.

Я описав Тарика. Я написав про маленькі краплинки поту, що виступали в нього над устами, коли він удавав когось іншого. Я описав точність рухів, неначе його життя було чайною церемонією, яка ніколи не закінчувалась.

Я описав його красу. У цьому незграбному хлопчині вже зростав і формувався вродливий чоловік: це обличчя змусить дівчат принаймні двічі про нього згадати, а хоробрий погляд викликатиме на поєдинок кожного зустрічного чоловіка.

Я намагався його описати, залишити тут, урятувати і його, і Назіра словами, які, можливо, житимуть і далі.

Я писав, поки щось не видихалося, поки все не видихалося, і тоді я досяг того стану, коли слова зупиняються, і думки зупиняються, і залишаються лише емоції, відчуття — залишається одиноке серцебиття, яке звучить крізь холодні глибини внутрішнього океану. І я заснув, і снив про Карлу, яка витягала мене з вогню: її поцілунки випалювали кохання на моїй шкірі.