Тінь гори

Розділ 78

На лісовій дорозі до гори м’якенькі листочки молодих дерев погладжували наші обличчя, коли ми проїжджали повз, виціловуючи блакитний обрій на кожного вигині дороги. Мавпи розбіглися кам’яними виступами й сідали там з осудом у очах. Темна зграя вороння намагалася підігнати нас, ширяючи як пернаті щити, а ящірки видиралися на розкришені стовбури повалених дерев.

Ми їхали на мотоциклі, а Рендалл та інші — на авто позаду. Рев дикого тигра з далекого заповідника позганяв з дерев різнокольорових птахів. Вони вилетіли на відкриту дорогу, і та хмара на льоту розділилася навколо нас якраз на під’їзді до гірської автомобільної стоянки.

Ми всі припаркувалися за крамницею перекусок і холодних напоїв, добре заплативши продавцю, щоб той наглядав за нашим транспортом. Я також сказав йому, що приходитиму що два дні перевіряти свого мотоцикла і погано відреагую, якщо його будь-яким чином образять за цей час. Я не хвилювався через автомобіль. Авто було досить велике, аби попіклуватися про себе.

З нами була ціла команда: Рендалл, Вінсон, Анкіт і Дідьє. Навін з Олегом також хотіли приєднатися, але двоє втрачених коханців оберігали форпост «Бюро втраченого кохання». Коли ми підійшли до першої сходинки підйому, Дідьє запитав, чи існує альтернативний шлях.

Карла саме збиралася йому розповісти, але я їй завадив. Я знав, яким скептичним і войовничим може стати Дідьє у присутності святості. Я хотів, щоб він обливався потом на шляху до табору Ідриса, а не просто туди увійшов.

— Хочеш сказати, що не можеш здійснити цей підйом? — підкусив його я.

— Звісно ж, ні! — огризнувся Дідьє.— Показуй найважчий шлях. Немає такої високої гори, щоб здолати рішучість Дідьє.

Ми почали підйом з Карлою на чолі, потім ішов я, а далі вже Дідьє, Рендалл, Вінсон і Анкіт. Дідьє ліз досить вправно, тримаючись за мою, що тягнула зверху, а Рендалл підштовхував знизу.

Вінсон обійшов нас, насолоджуючись підйомом. Я здивовано побачив, що Анкіт був усього на кілька кроків позаду нього — уже зникав над нами в густих заростях трави, кущів і ліан.

Під час проходження маршруту Карла засміялася, і я згадав Абдуллу, який хвалив її, порівнюючи з мавпою.

— Абдулла,— гукнув їй я.

— Саме про це я й згадала,— реготала вона.

Потім ми обоє замовкли, думаючи про високого хороброго й різкого друга, якого так любили. Він знову зник, як і раніше. Я переймався, коли ми знову зустрінемось і чи будемо готові до того, що тоді побачимо.

Ми мовчки дійшли до вершини, приєднавшись до Вінсона й Анкіта, які стояли, уперши руки в боки, й оглядали столову гору — школу мудреця Ідриса.

Нова тимчасова пагода, зроблена з бамбукових стовбурів, була обвішана квітковими гірляндами. До дашка були по черзі прив’язані шматки тканин помаранчевого, білого й зеленого кольорів, а ще індійського національного триколірного прапора.

Пагода створювала широку зону затінку в центрі подвір’я, яке застелили гарними килимами. Чотири широкі зручні подушки лежали напівколом довкруж невеликої низенької дерев’яної сцени.

За пагодою виднілись учні, які готувалися до важливої події.

— А тут завжди так? — запитав Рендалл.

— Ні,— сказав я.— Це має бути якась особлива подія. Сподіваюся, ми не завадимо.

— Сподіваюсь, у них є бар,— мріяв Дідьє.

Я впіймав поглядом Карлу.

— Ти намагаєшся здогадатися, хто приніс ті килими й бамбукові стовпчики аж сюди, так? — тихо запитала в мене Карла, поки наша команда грішників досліджувала краєвид.

— Хтось мав волокти цю красу аж сюди, щоб могли всістись якісь великі цабе,— посміхнувсь я.— Навіть на легкому шляху для такого потрібно або багато пошани, або багато поваги. Я намагаюся здогадатися, що було в цьому випадку.

До нас наближався Силвано, обходячи групки людей, які вішали декорації, та викладали їжу на таці.

— Come va, ragazzo pazzo? — підійшовши, поцікавився він у мене.— Як ся маєш, безумцю?

— Ancora respirare,— відповів я.— Ще дихаю.

Він розцілував Карлу в обидві щоки, а потім обійняв мене.

— Неймовірно бачити тебе тут сьогодні, Ліне,— радісно заявив він.— Я такий щасливий, що ти тут! Хто твої друзі?

Я відрекомендував Силвано, а він привітався з усіма зі сповненою цілковитого поклоніння посмішкою.

— Саме Божественне зібрало нас тут сьогодні, Ліне,— мовив Силвано.

— Справді? А я гадав, що то була ідея Карли.

— Ні, я маю на увазі, що сьогодні тут відбудуться неймовірні дебати. Величні мудреці з чотирьох регіонів викликали Ідриса на дискусію.

— Філософську дискусію? — захопилася Карла.— Це перша така за останній рік, хіба ні?

— Справді,— підтвердив Силвано.— І сьогодні ми водночас почуємо всі серйозні запитання й отримаємо всі відповіді на них. Це великий виклик і видатні святі люди.

— Коли все починається? — запитала Карла, поки ферзі розігрівалися перед битвою.

— Десь за годину. Ми ще готуємось. У вас є вдосталь часу, щоб освіжитися після підйому і перекусити чогось перед початком змагання.

— А бар уже працює? — поцікавився Дідьє.

Силвано витріщився на нього, нічого не второпавши.

— Так, сер,— повідомив Анкіт, брязкаючи рюкзаком, який він виволік нерівним схилом.

— Слава Богу! — зітхнув Дідьє.— А де санвузол?

Я залишив Карлу з Дідьє та іншими, узяв до лісу глечика з водою, знайшов усамітнене місце, де було зручно, й обмився.

Тільки-но ми з Карлою розділилися після довгої поїздки до гори, я почав чути зойки: щось десь ламалося. Видираючись до табору на столовій горі, я усвідомив, що ті зойки, які ніяк не припинялися, це плач метальників кислоти під час тортур помсти.

Від миті, коли Блу-Гіджаб розповіла про полон, тортури та смерть метальників кислоти, я відчував, як на ноги накочується червоний приплив палаючих душ.

Під час поїздки на гору, поки Карла сиділа позаду, а я поринув у кохання, неначе той листок на недільному ставку. Але щойно ми роз’єдналися під час підйому, спогади дедалі глибше занурювали мене у страх. Синець від ланцюга набагато гірший за біль, лемент капітуляції завжди голосніший за крик непокори.

На вершині, поки всі готувалися до великих дебатів мудрих мислителів, я пішов до мудрого лісу, щоб помитися й побути на самоті зі спогадами про тортури й підкорення.

Я співчував Блу-Гіджаб та її подрузі — жахливо обпеченій товаришці, а ще всім кузенам і сусідам, які були настільки нестямні та злі, що піддали катів їхнім власним тортурам.

Але страта вбиває правосуддя, бо жодне життя не заслуговує на вбивство. Я вижив у внутрішній порожній в’язниці побоїв і пошкандибав далі, бо пробачив людей, які піддавали мене тортурам. Я навчився цього від закатованих, які вважали своїм обов’язком передавати це далі, поки сам був кований і битий.

«Забудь про все,— казали ті дуже різні мудреці.— Ненавидіти їх, як вони ненавидять нас, руйнівно для розуму, а він — єдине, що вони не можуть бити».

— Ти там як, любий? — озвався з-за дерев голос Карли.— Дебати вже незабаром розпочнуться, і я збираюся зайняти нам місця.

— Зі мною все гаразд,— відповів я, хоч нічого не було гаразд навіть приблизно.— Зі мною все гаразд.

— Дві хвилини,— гукнула вона.— Ми не можемо такого проґавити. Ця подія створена для нас, Шантараме.

Я знав, чому Карла привела мене на гору, до легендарного мудреця: вона хотіла мене зцілити. Вона хотіла мене врятувати. Я ламався зсередини, і вона це бачила. І можливо, й сама йшла цим шляхом. Як і Карла, як і всі знайомі солдати, я кепкував і жартував з речей, які змушували менш зранені серця ридати, і навчився загартовуватися проти втрати та смерті. Тепер, коли озираюся назад, то бачу: минуле — це побоїще, майже всі дорогі мені люди загинули. І єдиний спосіб жити залишками того, що любиш,— щоразу вбирати в себе частинку тієї могили.

Коли Карла пішла, я дозволив своєму погляду поринути в лабіринт листя, зрозумілий тільки деревам. Ненависть має власну гравітаційну сітку, яка замикає випадкові крихти плутанини у спіралі насильства. У мене були власні причини ненавидіти метальників кислоти, якби з’явилося таке бажання, а імунітет до коливань тієї сітки був, на жаль, відсутній. Але не ненависть я намагався змити в тому лісі на горі: це був сором, який не я спричинив, але я не зупинив.

Інколи я з якихось причин не міг чи не хотів його зупиняти. Інколи я з якихось причин ставав частиною чогось неправильного, ще до того як дізнавався, що помиляюсь.

У лісі, на самоті, я пробачив завдане мені. Стоячи навколішках власних прорахунків, я пробачив людям їхні вчинки і сподівався, що хтось, десь пробачить мені. І вітер між густим листям сказав: «Здавайся. Один — це всі, а всі — це один. Здавайся».

Розділ 79

Віра — це внутрішня чесність, принаймні так сказав колись священик-віровідступник. «Тож наповнюйся, коли можеш, синку».

Вірні учні містичного вчителя Ідриса сподівалися, що дискусія з його інквізиторами наповнить їх мудрістю, яка назбиралася під пообіднім сонцем на брукованій білим камінням столовій горі.

Зійшлися також невіруючі, кілька послідовників великих мудреців, які сподівалися побачити, як Ідрис — зарозуміло-скромний мислитель — покотиться зі скелі опору. Віра також є власним викликом, наприклад, коли щирість і чистота схрещують мечі в наляканих серцях. Дідьє, який вірив лише власним насолодам, знайшов почеплений між деревами гамак і якийсь час боровся з алігатором переплетеної мотузки, сподіваючись впродовж усієї дискусії залишатись у затінку дерева.

Карла йому не дозволила.

— Якщо проґавиш таке,— сказала вона, тягнучи його за піджак,— то я не зможу обговорити це з тобою. Тож ти не можеш нічого проґавити.

Вона зібрала нашу групу в місці, де було видно і недовірливі обличчя, і мудреця перед допитом.

Глядачі створили арену з подушок, розкладених навколо пагоди, щоб чути кожну інтонацію і кожен висновок. Сподівання — це привид репутації, і вони накрили натовп учнів, які обмінювались історіями про легендарних мудреців, які викликали Ідриса на поєдинок.

Святі чоловіки з’явилися з найбільшої печери, де вони медитували разом, щоб підготуватися до філософського змагання. Вони були старшими гуру з власними послідовниками. Наймолодшому було тридцять п’ять, а найстаршому десь сімдесят, і він був на кілька років молодший за Ідриса.

Чоловіки були одягнені в ідентичні білі дготі[156], розкішно намотані на шкіру, і носили на шиях нитки з намистинами рудракші[157]. Намистини мали репутацію амулетів з надзвичайними духовними силами і допомагали виявити позитивну й негативну сутність. За легендою, якщо тримати намистинки рудракші над чистою сутністю, то вони обертатимуться за годинниковою стрілкою, а якщо над негативною сутністю, то проти годинникової стрілки, і саме тому жоден гуру не пропускав нагоди знайти намистини якнайвищої якості.

Мудреці також носили персні й амулети, щоб максимізувати силу дружніх планет у їхніх астрологічних графіках і мінімізувати шкоду від недружніх сфер, хоч і таких далеких, але все ж досить впливових.

Учні прошепотіли, що нам не можна вимовляти імена відомих мудреців, бо ті через скромність бажали залишатися анонімними під час змагання з Ідрисом.

Побачивши, як вони йдуть до своїх місць на великих подушках, а учні кидають їм під ноги пелюстки троянд, я подумки роздав їм такі імена: наймолодший — Сварливий, наступний — Підозріливий, третій — Амбіційний, а найстарший — Дайте Подумати, який першим зайняв своє місце і першим потягнувся по лаймовий сік і шматок свіжої папаї.

— Скільки все це триватиме? — прошепотів Вінсон.

— Гаразд,— мовила Карла, стиснувши губи, щоб стримати розчарування.— Вінсоне, хочеш сім років вивчати філософію, теологію і космологію?

— Однозначно — ні,— невпевнено відповів він.

— А ти хочеш розмовляти з Ранвей, наче сім років усе це вивчав?

— Однозначно — так.

— Добре, тоді сиди тихо і слухай. Такі виклики Ідрису кидають приблизно раз на рік, і цей перший для мене. Це можливість почути все і разом, тому я збираюся слухати від початку і до кінця.

— А антракт передбачається? — запитав Дідьє.

Ідрис схилився до ніг кожного мудреця, від найстаршого до наймолодшого, і прийняв їхнє благословення, перш ніж зійшов на невеличку сцену, усівся і привітав усіх присутніх.

— Покурімо,— м’яко запропонував він.— Перш ніж розпочати.

Учні принесли в пагоду великий кальян і роздали кожному з мудреців по трубці. Найдовша трубка дісталася Ідрису, який оживив чашу.

— А тепер,— сказав він, коли всі затягнулися, включно навіть з Дідьє, який повторював за святими, курячи тоненького косяка.— Прошу, випробовуйте мене своїми запитаннями.

Мудреці глянули на Дайте Подумати, пропонуючи йому розпочати першу атаку. Літній мудрець посміхнувся, вдихнув і зайшов на мілину, щоб жбурнути по воді семантичний камінь.

— Що таке Бог? — запитав Дайте Подумати.

— Бог — це ідеальне вираження позитивних характеристик,— відповів Ідрис.

— Лише позитивних характеристик?

— Виключно.

— Значить, Бог не може чинити зла чи грішити? — провадив Дайте Подумати.

— Звісно ж, ні. Ви вважаєте, що Бог може накласти на себе руки чи збрехати невинній душі?

Святі чоловіки почали радитись. Я розумів їхню проблему. У всі часи і згідно з багатьма священними текстами Бог убиває людей. Деякі боги вічно катують людські душі чи дають на це згоду. Ідрисова версія Бога була не здатна на зло, а таке важко порівняти з деякими величними релігійними текстами.

Нарада закінчилася, і кийок досі залишався в руках Дайте Подумати.

— А що ж таке життя, великий мудрецю? — запитав Дайте Подумати.

— Життя — це органічне вираження тенденції до складності.

— Але ви вважаєте, що життя створила Вища Сила, чи воно з’явилося саме?

— Життя на цій планеті з’явилося за допомогою неймовірної, але цілком природної співпраці неорганічних елементів, у солоних кратерах під морями, що призвело до появи перших бактеріальних клітин. Цей процес водночас самотворний і божественний.

— Ви говорите про науку, великий мудрецю?

— Наука — це духовна мова й одне з найдуховніших досліджень.

— А що таке Любов, великий мудрецю?

— Любов — це інтимний зв’язок.

— Я говорив про найчистішу форму любові, великий мудрецю,— уточнив Дайте Подумати.

— Я також, великий мудрецю,— відповів Ідрис.— Науковець застосовує свої таланти, намагаючись знайти ліки від хвороб, це і є інтимний зв’язок, повний любові. Гуляти на галявині з собакою, який тобі довіряє,— це інтимний зв’язок. Відкривати своє серце перед Божественним у молитві — це інтимний зв’язок.

Дайте Подумати кивнув і захихикав.

— Я тимчасово надаю слово своїм молодшим колегам,— сказав він.

— Як ми можемо знати,— почав Амбіційний, витираючи піт зі своєї поголеної голови,— що дійсно існує об’єктивне існування світу поза нами?

— Справді,— додав Підозріливий.— Навіть якщо допустимо cogito ergo sum[158], то як можемо знати, що світ поза свідомістю, який здається справжнім, це не просто реалістичний сон?

— Запрошую будь-кого, хто не вірить у зовнішню реальність,— мовив Ідрис,— приєднатися до мене на краю ущелини, недалеко звідси, а потім запрошую туди стрибнути. Я скористаюся повільним шляхом по схилу, а коли дістануся дна, то продовжу обговорення об’єктивної реальності поза нами з будь-ким, хто виживе.

— Влучне зауваження,— погодився найстарший мудрець — Дайте Подумати.— Цього разу я думаю вижити, тож залишуся тут.

У той чи інший час я вже чув на горі всі ці запитання і напам’ять знав більшість відповідей Ідриса. Його космологія була гіпотетичною, але логіка була елегантною і постійною. Його думки було легко запам’ятовувати.

— Свобода волі,— приєднався наймолодший з них — Сварливий.— Яка ваша позиція, Ідрисе?

— Поза чотирма фундаментальними силами, а також матерією, простором і часом, у Всесвіті існує дві величні спіритичні енергії,— розповів Ідрис.— Перша з цих енергій — це Божественна Сила усього, яка постійно, ще від народження Всесвіту, виражається як духовне тенденційне поле, щось схоже на магнетичне поле темнішої енергії. Друга невидима енергія — це Воля, хай коли вона з’являється у Всесвіті.

— Яка роль тенденційного поля? — запитав Сварливий.

— Його роль — посередницька, принаймні в рамках теперішньої нашої обізнаності. Але, як і з енергією, ми знаємо, як саме воно діє та як його використовувати, навіть не знаючи, що воно таке.

— Але ж яка його цінність, мудрецю? — не зупинявся Сварливий.

— Його цінність неможливо визначити,— посміхнувся Ідрис.— Зв’язок між духовним тенденційним полем і нашою людською Волею — це призначення життя на нашому рівні.

Ідрис вказав на новий кальян, і Силвано приніс його в пагоду. Італійський послідовник залишив свою гвинтівку поза ареною, але все одно відвів лікоть, нагнувшись, щоб покласти трубку, мов чекаючи, що з плеча зсунеться невидима зброя.

— Гаразд,— озвався Вінсон, шепочучи Карлі.— Я нічого не допетрав.

— Стюарте, ти жартуєш, правда?

— Узагалі nada[159],— прошепотів Вінсон.— Сподіваюся, що ціле шоу не таке мозкоправне, як ця частина. А скільки второпала ти?

Карла подивилася на нього співчутливо. Одна з речей, які вона любила понад усе на світі, а може, єдина річ, яку вона любила понад усе, лишалася для Вінсона незрозумілою, як іноземна мова.

— Дозволиш мені все розтлумачити,— запропонувала Карла, тримаючи його за руку,— і надати спрощену версію, як на футболках? Доки не акліматизуєшся.

— Ого,— шепотів у відповідь Вінсон.— Ти згодна на таке?

Карла йому посміхнулася, а потім глянула на мене.

— А ти можеш повірити, наскільки тут круто? — запитала вона.

— О так,— посміхнувсь я.

— Я ж казала, що нам варто сюди прийти.

Ідрис та інші мудреці спорожнили палюче натхнення з чаші та знову повернулися до палючих запитань.

— Як же так, майстре-джі? — швиденько провадив Підозріливий.— Як може зв’язок з цим тенденційним полем, чи пак Божественним, пояснити значення життя?

— Це запитання — безпідставне,— м’яко промовив Ідрис, виявляючи доброту до колеги, який також шукав істину, гідну покаяння.— Значення — це не атрибут життя. Значення — це атрибут волі. Атрибут життя — це мета.

Мудреці знову почали радитися, нахиляючись до Дайте Подумати, який сидів якраз навпроти Ідриса. Вони знімали янголів з кінчика голки одного по одному[160], вирішуючи, який з них дасть їм найбільшу перевагу.

Ідрис зітхнув, оглядаючи обличчя учнів, одягнених у біле, у магнолієвому колі захоплення. Найвищі дерева хоробро стояли проти зникаючого сонця, затуляючи святих чоловіків своєю тінню.

— Тож...— почав запитувати Вінсон.

— Значення життя — це неправильне запитання,— сказала Карла.— Мета життя — це правильне запитання.

— Ого,— здивувався Вінсон.— Тож це начебто два запитання.

Мудреці закінчили. Підозріливий прочистив рота.

— Ви маєте на увазі зв’язок з Божественним чи з іншими живими істотами?

— Кожен справжній зв’язок, чесний і вільний, неважливо з ким — з квіткою чи святим, це зв’язок з Божественним, бо кожен щирий зв’язок автоматично поєднує зв’язкових духовного тенденційного поля.

— Але ж як хтось може знати, що він поєднаний зв’язком? — недовірливо запитав Підозріливий.

Ідрис насупив брови, опустив погляд, не спромігшись приховати сум, який на його очах поширювався на самотньому узбережжі віри Підозріливого. Він знову підвів погляд, люб’язно усміхаючись Підозріливому.

— Тенденційне поле це підтвердить,— пояснив Ідрис.

— Як?

— Щире розкаяння, доброта чи співчуття з’єднують нас із тенденційним полем,— провадив Ідрис.— Тенденційне поле завжди відповідає: інколи це повідомленням через маленьку бабку, інколи — виконання палкого бажання, а інколи — доброта незнайомця.

Мудреці знову схилилися для перемовин.

Вінсон використав перерву в дискусії, щоб накинути руку мені на плече і затягнути у своє збентеження. Він нахилив нас ближче, хотів прошепотіти щось Карлі, але вона не дозволила йому навіть почати.

— Сила завжди з тобою, якщо зможеш відмовитися від сили,— сказала Карла.

— Ох.

Мудреці чемно покашляли, повертаючись до дебатів.

— Ви прагнете загорнути значення в головоломку наміру,— відповів Сварливий.— Але хіба ми насправді вільні у своєму виборі й хіба ми обрані Божественним знанням контролювати всі свої дії?

— Чи є ми божими жертвами? — розсміявся Ідрис.— Ви на це натякаєте? Ну, тоді навіщо нам право вибору? Щоб знущатися? Ви справді хочете, щоб я в це повірив? Наша воля існує, щоб ставити запитання Богу, а не лише вимолювати відповіді.

— Я хочу знати, у що вірите ви, майстре Ідрис.

— У що я вірю, великий мудрецю, чи що я знаю?

— У що ви щиро вірите,— уточнив Сварливий.

— Дуже добре. Я вірю, що Джерело, яке породило наш Всесвіт, прийшло з нами в цю реальність як духовне тенденційне поле. Я вірю, що Воля, наша людська воля,— це постійний стан суміщення, і вона взаємодіє і не взаємодіє з духовним тенденційним полем, як-от фотони світла, з яких воно створене.

Мудреці знову почали радитися, а Вінсон хотів був запитати, що там відбувається.

— Сила — це ти сам,— пошепки підсумувала для нього Карла,— якщо ти є достатньо смиренним для неї.

— Майстре-джі, ви базуєте забагато сказаного на можливості вибору,— заявив Амбіційний.— Але багато з того, що ми обираємо, тривіальне.

— Не існує тривіального вибору,— запевнив Ідрис.— Саме тому так багато могутніх людей намагається вплинути на наш вибір. Якби це були тривіальні речі, то вони б не переймалися таким.

— Ви розумієте, що саме я маю на увазі, майстре-джі,— наполягав Амбіційний, трохи дратуючись.— Щодня ми обираємо тисячі тривіальних речей. Вибір не може бути настільки важливим фактором, як ви наполягаєте, коли так багато речей мають зовсім дріб’язкову важливість, а рішення приймаються без духовного обмірковування.

— Я повторюю,— терпляче посміхнувся Ідрис,— не існує тривіального вибору. Кожен вибір має значення, і не важливо, наскільки він несвідомий. Вибір, який ми робимо, щоразу руйнує суміщення, яким ми спрямовуємо людське життя на ту чи іншу реальність і на те чи інше сприйняття, і це рішення може мати дріб’язковий чи значний, але все одно вічний ефект на часову шкалу.

— Ви називаєте це владою? — вимагав Амбіційний.

— Це енергія,— виправив Ідрис.— Духовна енергія спроможна змінити Час, а це вже чимало. Мільярди років Час був володарем усіх живих організмів, доки перед ним не постала Воля, щоб привітатись.

Дайте Подумати скликав мудреців для обміну думками. Він насолоджувався собою, навіть за рахунок своїх колег, а може, особливо за їхній рахунок. Неможливо було сказати: ці збори були заплановані, щоб поганьбити Ідриса чи його друзів-мудреців.

Вінсон глянув на Карлу і вже мало не розтулив рота...

— Прикрий свою кармічну дупу,— пояснила Карла,— усе, що ти робиш, впливає на часову шкалу, чуваче.

Я швиденько її цьомкнув. Я знав, що це було святе зібрання святих мислителів, але сподівався, вони мені пробачать.

— Це друге найкраще на світі побачення,— мовила вона, коли мудреці випростались, і троє інтелектуальних кутових відхилилися від Сварливого — наймолодшого мудреця, у якого багато свіжої енергії, щоб кинути комусь виклик.

— Ми заходимо на манівці,— почав Сварливий.— Я осягнув вашу техніку, майстре-джі. Ви ухиляєтеся від запитань за допомогою семантичних трюків. Дозвольте звернутися до сакральних текстів і настанов. Якщо людська душа — це вираження нашої людяності, як ви продовжуєте наполягати, то чи так необхідно виконувати свій життєвий обов’язок, як навчають нас сакральні тексти?

— Справді,— додав Амбіційний, сподіваючись зловити Ідриса в кастову пастку.— Чи можемо ми уникнути колеса карми і покладених Божественним обов’язків?

— Якщо існує Божественне Джерело всього, то наш раціональний і логічний обов’язок буде перед ним,— відповів Ідрис.— У нас є ще один додатковий обов’язок перед людством, до якого ми належимо, і перед планетою, на якій ми живемо. Усе інше — це особисті преференції.

— То ми не народжуємося з кармічним обов’язком? — наполягав Амбіційний.

— Людство народжене з кармічним обов’язком. Люди народжені з особистим кармічним завданням і грають свою індивідуальну роль у загальному кармінному обов’язку,— сказав Ідрис.

Мудреці перезирнулися, можливо, присоромившись, бо намагалися заманити Ідриса в сипучі піски релігії, доки він продовжував підносити себе на гілці віри.

— А чи розмовляє з вами особистий Бог? — запитав Дайте Подумати, закручуючи свою довгу сиву бороду вузлуватими пальцями, синіми зсередини від років перебирання червоних бурштинових медитаційних намистин, циклами по сто вісім штук.

— Таке чудове запитання,— м’яко розсміявся Ідрис.— Я так розумно, що ви маєте на увазі Бога, який турбується персонально про мене і з яким можна особисто спілкуватися, доки той сам Бог, який намріяв всесвіт у реальність, зайнятий сполученням з кожною схожою свідомістю, коли та виникає. Я правильно розумію?

— Саме так,— підтвердив старший гуру.

Ідрис розсміявся сам до себе.

— Що саме він хоче знати? — не розібрав Вінсон.

— Чи підкріплює Бог слова діями? — мерщій прошепотіла Карла, підбадьорливо посміхаючись Вінсону.

— Дійшло,— радісно прошепотів у відповідь Вінсон.— Тобто, чи Бог відповідає на телефон?

— Я бачу Божественне щохвилини свого життя,— відповів Ідрис.— І отримую постійні підтвердження. Та це, звісно ж, незвичайна мова. Це духовна мова збігів і зв’язку. Гадаю, ви знаєте, великий мудрецю, що саме я маю на увазі?

— Так, Ідрисе,— хихикнув той.— Розумію. Ви можете навести приклад?

— Кожна мирна зустріч з природою,— розповів Ідрис,— це звична розмова з Божественним, і саме тому бажано жити якнайближче до природи.

— Чудовий приклад, великий мудрецю,— відповів Дайте Подумати.

— Розвивати своє серце, щоб запалити очі нового друга світлом любові,— це і є розмовою з Божественним,— мовив Ідрис.— Чесна медитація — це та сама розмова.

— Раніше ви були неточним, Ідрисе,— сказав він.— Розкажіть нам стисло, в чому полягає значення і мета життя.

— Як я вже казав, у вашому виклику є два запитання,— нагадав Ідрис.— І лише одне з них має право на існування.

— Ми вже цього торкалися, і я й досі не розумію,— насупився Сварливий.

— Без повністю свідомої Волі, яка цікавитиметься значенням усього,— спокійно пояснив Ідрис,— це запитання не лише безглузде, а й неможливе.

— Але певне, майстре-джі, ця людська Воля, яку ви так відстоюєте, не може бути усім змістом? — добряче насупився Підозріливий.

— Я повторюю: запитання «У чому полягає сенс Життя?» є неприйнятним. Сенс — це властивість, яка виникає, коли існує цілком свідома Воля, щоб руйнувати суміщений стан можливостей завдяки прийняттю добровільних рішень і постановці добровільних запитань.

Запала пауза, і я радів, бо знав, що якби Вінсон порушив її напругу тієї миті, Карла після дебатів могла його пристрелити.

— Ставити запитання і є сенсом,— прошепотів йому я.

— Дякую,— нахилилася до мене Карла.

— Сенс — це атрибут Волі,— провадив Ідрис.— Вагоме запитання — це «В чому полягає мета Життя?».

— Дуже добре,— почав посміюватися Дайте Подумати,— у чому полягає мета життя?

— Мета життя — виражати низку позитивних характеристик з метою максимально можливого ускладнення, з чистими намірами поєднуючись з іншими людьми і з нашою планетою, а ще з Божественним Джерелом усього.

— Як ви визначаєте ці позитивні характеристики, майстре-джі? — поцікавився Підозріливий.— У яких сакральних текстах ми можемо їх знайти?

— Низку позитивних характеристик можна знайти будь-де, у будь-якому місці, де люди гуманно ставляться одне до одного. Це життя, свідомість, свобода, любов, правосуддя, справедливість, чесність, милосердя, спорідненість, мужність, шляхетність, співчуття, прощення, співпереживання й багато інших прекрасних речей. Вони завжди однакові, скрізь, де добрі серця перемагають, щоб їх зберегти.

— Але до яких конкретно сакральних тестів ви зверталися під час свого аналізу, майстре-джі?

— Наша спільна людяність і є цим сакральним текстом мирного людського серця,— сказав Ідрис.— І ми лише почали його писати.

— І як саме вираження цих позитивних характеристик веде нас до мети? — не заспокоювався Амбіційний.

— Ми — люди, народжені зі здатністю акумулювати нееволюційні знання і формувати нашу поведінку так само, як тварини,— пояснив Ідрис, тягнучись по склянку води.— Що є надзвичайно важким завданням для інших тварин, але надзвичайно простим для нас, дякуючи Божественному.

— А можна конкретніше про нееволюційні знання, майстре-джі? — запитав Підозріливий.— Я не знайомий з цим терміном.

— Це речі, які ми знаємо, але нам їх необов’язково знати для того, щоб вижити. Додаткові знання про все.

— Ми багато чого знаємо,— заявив Амбіційний.— Це навряд чи можна назвати одкровенням. І ми здатні формувати нашу поведінку. Де ви вбачаєте в цьому суть, майстре-джі?

— Без жодної з цих речей,— провадив Ідрис,— ми не можемо претендувати на долю. Але завдяки їм обом існування нашої долі не викликає сумнівів.

— Як, майстре-джі?

— Ми не будемо приматами вічно. Ми можемо змінюватися. Ми постійно змінюємося. Ми відкриємо більшість існуючих законів і контролюватимемо нашу еволюцію. Це випадок, коли доля контролює ДНК, а не навпаки, як було раніше, до цієї миті.

— А ви можете дати визначення долі? — зажадав Амбіційний.

— Доля — це скарб, який ми знаходимо, усвідомлюючи свою смертність.

— О так! — заволала Карла.— Пробачте!

— А може, прийшов момент,— запропонував Ідрис,— зробити перерву і відпочити перед наступною порцією виклику?

Учні підвелися, щоб відвести мудреців до їхньої печери. Мудреці попрямували геть, насупившись у роздумах.

Ідрис роззирнувся, і Силвано запропонував йому свою руку. Ідрис зустрівся з Карлою очима і посміхнувся нам.

— Радий тебе тут бачити, Карло,— мовив він, коли ми поверталися до його печери з Силвано.— Так приємно бачити вас двох разом!

— А знаєте,— сказав Вінсон, коли ми залишилися наодинці.— Гадаю, що починаю освоюватися. Карло, ти щось вигадала з футболками. Ти ж нотуєш усе це, Рендалле, правда?

— Роблю ретельні нотатки, пане Вінсон.

— Я б хотів їх потім побачити.

— Я також,— мовила Карла.

— І я,— погодивсь я.

— Дуже добре, що ми це владнали,— сказав Дідьє.— А тепер може хтось нарешті відчинить бар? Моя душа, може, й удосконалюється, але розум благає про милосердя.

Розділ 80

Підозріливий мав ще одне запитання на продовження змагання, але Ідрис спокійно підніс руку — наполегливо, утихомиривши всіх, і полинув за обрій своїх роздумів.

— Наскільки я бачу,— тихо почав він, а та піднята рука була неначе тризубець чистого терпіння,— ми — це єдиний вид, наділений здатністю бути чимось більшим, ніж є зараз, а можливо, навіть більшим, ніж мріємо стати, і потенціалом дістатися куди забажаємо.

Він на мить зупинився.

— Чому ми дозволяємо кільком штовхати багатьох на змагання, споживання і боротьбу? — провадив Ідрис.— Коли вже ми почнемо вимагати миру так само пристрасно, як вимагаємо свободи?

Раптові сльози покотилися на його повернуті догори долоні, що лежали на колінах.

— Пробачте мені,— сказав він, витираючи очі зворотом долоні.

— Великий мудрецю,— звернувся Дайте Подумати, співчутливо ллючи сльози разом з ним.— Сьогодні нас усіх привела сюди сила любові. Нехай ми всі будемо щасливі у своїх духовних зусиллях.

Ідрис розсміявся, струшуючи з очей місячне каміння сліз.

— Це семантична помилка, великий учителю,— зауважив він, заспокоївшись.— Любов не має сили, бо її можна подарувати лише на власне бажання.

— Дуже добре,— посміхнувся Дайте Подумати,— що таке Сила?

— Сила впливає на людей і процеси або спрямовує їх,— пояснив Ідрис.— Сила — це міра контролю і завжди пов’язана з авторитетністю. Сила — це страх, що підкоряється жадобі. Любов позбавлена страху і жадоби, так само як авторитетності чи контролю, і саме тому вона є вищою за ілюзію сили.

— А як щодо сили зцілення? — нагадав Сварливий.— Ви її заперечуєте?

— А це енергія зцілення, майстре-джі. Кожен цілитель знає, що в цьому немає сили, але енергія існує в надлишку. Енергія — це процес. Сила — це спроба вплинути на процес, скерувати чи контролювати його.

— Навіть сила молитви, майстре-джі? — поцікавився Амбіційний.— Хіба такого не існує?

— Існує духовна енергія молитви,— відповів Ідрис,— так само як і духовна енергія любові, й обидві є резервуарами благодаті, але не існує сили. Енергія — це процес, а сила — це спроба контролювати процес.

Вінсон поривався заговорити.

— Сила — погана, енергія — хороша,— прошепотів він Карлі.— Абсолютна сила псує.

— Дуже добре, Стюарте,— радісно озвалася Карла.

— Скористаймося кальяном,— запропонував мудрецям Ідрис.

— Дуже добре, Ідрисе,— навіть радісніше прошепотів Дідьє, і зібрання розслабилося, доки мудреці та мій французький друг задовольняли свої бажання.

— Продовжимо? — запропонував Ідрис, коли мудреці зловили достатньо кайфу, щоб знову спуститися до метафізики.

— Звісно,— відповіли мудреці.

— Той факт, що ми такі як є,— мовив Ідрис, наче дискусія і не переривалася,— та ставимо влучні запитання, незважаючи на те, скільки століть знадобиться, щоб докопатися до правди,— це, власне, і є долею. Доля також, як і життя,— це раптове явище.

Вінсон нахилився, щоб прошепотіти запитання, але Карла його випередила.

— Енергія плюс напрямок дорівнює доля,— випалила вона, зосереджена на дебатах.

— Але доля? — сказав Підозріливий, і цього теплого вечора його виголена голова виблискувала від поту.— Ви можете ще раз це пояснити?

— Наша людська доля — це факт, а не гіпотеза,— мовив Ідрис.— Доля — це можливість сфокусувати духовну енергію у формі волі, щоб змінити майбутній напрямок нашого життя. Ми всі більшою чи меншою мірою робимо це з нашим особистим життям і з колективним життям людства. Ми вже живемо скерованим життям і лише самі можемо це усвідомити і скерувати його позитивніше.

— Але як таке можливо усвідомити? — наполягав Дайте Подумати.

— Виражаючи низку позитивних характеристик найкращим чином,— підказав Ідрис.— Саме це і є реалізацією душі, яка виражається у людській доброті й хоробрості.

— Але навіщо? — запитав Амбіційний.— Навіщо комусь напружуватися й робити хороші, позитивні речі? Чому просто не працювати заради власної вигоди? Оскільки ви так полюбляєте науку, то хіба це не еволюція?

— Жодним чином,— посміхнувся Ідрис, відповідаючи на запитання, яке чув уже сотні разів.— Хай куди дивляться люди, вони бачать дикий світ, що змагається на смерть. Але на світі також існує неймовірна співпраця — від мурашок у колоніях до дерев у колоніях і до людських істот у колоніях. Адаптивність — це витончена співпраця. Співпраця — це еволюція.

— Але, звісно ж, виживає найсильніший,— наполягав Амбіційний.— І найсильніші правлять світом. Ви плануєте перевернути природній порядок речей?

— Природній порядок речей — це співпраця,— заперечив Ідрис.— Молекули не змагаються, щоб сформувати органічні молекули, вони співпрацюють заради їхнього формування. І ми — великі мудреці — також є дуже великими збірками дуже великих органічних молекул, які співпрацюють завдяки Божественному. Коли вони зупинять співпрацю, то всі ми опинимось у халепі.

— Ну, якщо хочете повернути цю дискусію назад до підвалин,— зауважив Дайте Подумати,— то можу я поцікавитися, чи пропонуєте ви ідею, що існує інший моральний порядок, поза тим, про який ідеться у сакральних текстах?

Це було підступне запитання. Я знав, що Карла дуже хотіла відповісти, бо кілька разів його обговорювала.

— Сакральні тексти існують для того, щоб ми знали, чим можемо стати,— сказав Ідрис.— Доки не дістанемося туди у своїй трагічно довгій культурній еволюції, доки не дістанемося до місця, гідного таких прекрасних одкровень, наша спільна людяність — це дуже корисна провідна зірка до істини.

— Ви відкидаєте сакральні тексти? — зацікавився Дайте Подумати.

— Це ви так кажете, а не я. Моя порада, хай яка вона незначна, полягає в тому, що сакральні тексти — неначе сакральні місця. І якщо ми очищаємося перед входом до сакральних пам’яток, то так само маємо бути чистими, коли звертаємося до сакральних текстів. А найкращий спосіб презентувати чисту душу перед великими одкровеннями Божественного — це бути чистою людською істотою у своїх вчинках з іншими та зі світом, який нас підтримує.

Мудреці знову почали радитися, а Ідрис використав цю можливість, щоб замовити новий кальян, і задоволено підготував його для них.

— Добре серце, добра віра? — зронив під час паузи Вінсон.

— Ти справді починаєш розуміти,— тихенько запевнила Карла.

Рендалл робив нотатки у своєму записнику. Анкіт допомагав йому, час до часу шепочучи частини фраз, які встиг запам’ятати.

— Хлопці, вам тут подобається? — прошепотів я.

— Це неначе стрибати з парашутом угору,— відповів Рендалл.— Замість стрибати вниз.

— Ми можемо запросити цього вашого вчителя на вечірку,— захоплено вирішив Анкіт.

— А буде вечірка? — зрадів Дідьє.

— Комуністична вечірка,— сухо повідомив Анкіт.— Але можна організувати невеличку вечірку біля вогнища сьогодні ввечері, спеціально для вас, пане Дідьє, якщо бажаєте.

— Суперово,— посвітлішав Дідьє.— О Господи, святі знову розмовляють.

— Маю зізнатися, великий мудрецю,— скромно зізнався Дайте Подумати,— ви заплутали мене у джунглях своїх творчих ідей.

— Так,— додав Підозріливий.— Я також розгубився, бо ваша дискусія на тему духовних речей не використовує звичайної духовної мови, майстре Ідрис.

— Усе може бути духовною мовою, благородний мислителю, але просто на вищій чи нижчій частоті зв’язку,— відповів Ідрис.— Наша з вами дискусія — це лише один з багатьох варіантів.

— А як може бути більш ніж одна духовна мова? — здивувався Підозріливий.

— Якщо існує Бог і духовна мова, яка з’єднає нас із Ним, тоді за визначенням — це лише мова наміру, просто виражається вона в різний спосіб.

— Навіть негативний? — запитав Сварливий, підіймаючи цю тему.

— А ви б краще зосередилися виключно на вищій духовній мові, як було досі, а не на нижчій? — дорікнув Ідрис.

— То у вас тоді немає прикладів? — запитав Амбіційний.

— Більшість людства — це і є приклад,— похмуро сказав Ідрис.

— Ну, тоді вам буде нескладно навести приклад ще якихось духовних мов, окрім нашої,— відповів Амбіційний.

Ідрис терпляче намагався зрозуміти молодших чоловіків, тоді поблажливо зітхнув.

— Дуже добре,— мовив він,— а тепер поговорімо про темне.

Він ковтнув трохи лаймового соку і почав відповідати на виклик.

— Експлуатація — це духовна мова зиску,— сумно почав Ідрис.

Ті учні, які вже чули цю музику раніше, уже почали хитати головами у такт його онтологічної поезії.

— Пригноблення — це духовна мова тиранії,— сказав Ідрис.

Учні почали перешіптуватись, оживаючи під наспівування Ідриса.

— Лицемірство — це духовна мова жадоби,— провадив Ідрис.— Безпощадність — це духовна мова сили, а фанатизм — це духовна мова страху.

— Ти записуєш це, Рендалле? — перевірив я, поки Ідрис вирішив передихнути.

— Так, так, сер,— відповів той.

— Жорстокість — це духовна мова ненависті,— мовив Ідрис,— а зарозумілість — це духовна мова марнославства.

— Ідрис! — вигукнули кілька учнів.

— Зачекайте! — попросив Ідрис і м’яким помахом руки розділив води втручання.— Ми зібралися тут, прагнучи розуміння. Прошу, любі учні й гості, не гукайте у присутності цих великих мудреців, навіть попри те, що я завжди заохочував вас не стримуватися під час наших обговорень.

— Як бажаєте, майстре-джі! — несподівано командним тоном озвався Анкіт, та ще й приклавши пальця до губ, оглядаючи натовп, всі знову замовкли.

— Чи можу я попросити вас, великі мудреці, помандрувати зі мною до вищих духовних мов? — запропонував Ідрис.

— Авжеж,— погодився Дайте Подумати.

— За допомогою яких прикладів, майстре-джі? — поцікавився Підозріливий.

— Я попрошу вас надати їх мені, великий мудрецю,— відповів Ідрис.— Бо надзвичайно хочеться побачити, які щасливі птахи вилітають з вашого розуму.

— Це черговий викрут,— втрутився Амбіційний.— Ви підготували свої відповіді заздалегідь, еге ж?

— Звісно,— м’яко розсміявся Ідрис.— І вивчив їх. А ви хіба ні?

— Знову маю нагадати, майстре-джі, що саме ви відповідаєте, а ми ставимо запитання,— сказав Амбіційний, ховаючись за барикадою репутації.

— Гаразд,— випростався Ідрис.— Ви готові до моєї відповіді?

— Ми готові, великий мудрецю,— запевнив Дайте Подумати.

— Емоції — це духовна мова музики,— провадив Ідрис,— а чуттєвість — це духовна мова танцю.

Ідрис зупинився, чекаючи на коментарі, а потім повів далі.

— Птахи — це духовна мова неба,— повідав Ідрис.— А дерева — це духовна мова землі.

Він знову зупинився, неначе дослухаючись.

— Гадаю, я померла,— прошепотіла Карла,— і потрапила до раю розумників.

— Щедрість — це духовна мова любові, смиренність — це духовна мова честі, а відданість — це духовна мова віри.

Багато учнів уже бачили Ідриса, коли той протистояв вогню. І, переповнені до нього великою любов’ю, вони наївно приєднувалися, не заохочуючи його до перемоги, а заохочуючи до правди — байдуже, хто саме вимовить її під час сеансу.

— Правда — це духовна мова віри, а іронія — це духовна мова збігів.

Учні похитувалися на місці, підкоряючись тиші.

— Гумор — це духовна мова свободи,— сказав Ідрис,— а жертва — це духовна мова спокути.

Він знову зупинився, борючись із марнославством, знаючи, що може продовжувати ту поему дуже довго. Він поглянув на учнів, червоний з обличчя від докорів сумління, і посміхнувся їм у відповідь.

— Усе є духовним і все виражається завдяки своїй власній духовній мові. Зв’язок з Джерелом неможливо урвати, а лише порушити.

Учні загорлали і почали аплодувати, потім утихомирилися, горді й розкаяні водночас.

— Коли ви не проти,— запропонував Ідрис,— я б не відмовився ще від однієї перерви, десь на годину, якщо влаштовує.

Учні інстинктивно підвелися, проводжаючи мудреців до їхньої печери.

— Не знаю, як ти,— сказав я Карлі, радіючи перерві,— але мені хочеться чогось не святого.

— Якраз і я про це подумала,— мовила вона.— І мені байдуже — пити чи смалити. Мої нерви аж у роті.

— Ти хотіла опинитись на арені, еге ж?

— Це була серйозна фігня для розумників,— блискаючи очима, заявила Карла.

Ідрис був кмітливий і харизматичний, але він поставав перед такими інквізиціями багато разів. Він знав, де тверда земля, а де політичний пісок. Я вже звертався з запитаннями до багатьох учителів і зрозумів, що інколи кмітливість прикриває нестачу принциповості, а харизма приховує амбіційність. Мені подобався цей учитель, але він уже був святим у очах своїх учнів, і це трохи хвилювало, бо п’єдестал зазвичай вищий за людину, яка на ньому сидить.

Мудреці повернулись, і дискусія продовжилася ще на три допитливі години, доки у гостей не закінчились запитання. Потім вони схилилися Ідрисові до ніг, просячи про благословення — у відповідь на те, яке самі дали йому на початку дискусії.

— Я справді полюбляю такі ігри, Ідрисе,— зауважив Дайте Подумати, прощаючись останнім.— Я завжди дякую Божественному, що ми можемо вільно висловлювати наші ідеї та не боятися нових, якщо на те буде благословення.

Мудреці обрали простіший шлях донизу, на якому трояндові пелюстки захищали їхні босі ноги. І вони були занурені в думки, а може і трохи не такі підозріливі, амбіційні та сварливі.

Ідрис пішов помитись і помолитися. Ми допомогли розібрати тимчасову пагоду і позбирали килими і таці.

Карла викликалася покерувати кухнею і приготувала вегетаріанське пулао[161] та шматочки цвітної капусти і картоплі з кокосово-вершковою підливою, а ще зелені боби під соусом з коріандру та шпинату, шматочки моркви й гарбуза, запечені у фользі над вогнем, і рис басматі, просочений мигдалевим молоком.

Дивлячись, як Карла керує каструлями та стравами з рису і овочів на шести гасових конфорках водночас, а вир смаку й кольору шкварчить в ураганах пару, я був просто загіпнотизований, витріщаючись, неначе та сова, доки Карла не затягнула мене у процес миття посуду.

На кухні ми працювали з трьома молодими жінками з громади учнів. Вони теревенили з Карлою про музику, моду й фільми, а водночас готували їжу для двадцяти вісьмох відданих. Вони сприймали куховарство для Ідриса та інших на горі як священний обов’язок і вкладали в їжу часточку своєї любові, щоб учитель міг її покуштувати.

Коли учні не готували, молилися чи навчалися, то полюбляли поїсти, тож коли банкет завершився, не залишилося навіть крихти від ароматних страв Карли. Сама вона небагато з’їла, але після багатьох компліментів підняла свого келиха, пропонуючи тост за сите завершення свята.

— Я наготувалася на цілий рік наперед,— заявила вона.— За куховарство раз на рік!

— За куховарство раз на рік! — загорлали послідовники, які куховарили щодня.

Коли начиння вже зібрали у сяйливі вежі й більшість послідовників залишили табір чи пішли спати, тоді навколо вогню зібралися гірські грішники: Карла, Дідьє, Вінсон, Рендалл, Анкіт і я.

Дідьє запропонував пограти в непристойну гру, в якій кожен, хто ненароком сказав непристойне слово під час розмови, мав випити. Його теорія полягала в наступному: людина, яка найбільше поведена на сексі, нап’ється найшвидше, і тоді ми всі про це дізнаємось.

Я знав, що найбільше поведений на сексі Дідьє, який, так уже сталося, мав майже стовідсотковий імунітет до алкоголю. Карла також про це знала й обрала новий напрямок для розмови.

— Як щодо такого, люди,— запропонувала вона, підводячись, щоб відійти.— А чому б вам не розповісти один одному правдиву історію того, чому ви сидите тут, а не деінде, з коханням свого життя?

— Ранвей в ашрамі,— без заохочення почав Вінсон.— І в цьому є моя провина. Я настільки в неї закоханий, що перетворив дівчину на святу, розумієте? І не думаю, що для такого є екзорцизм навпаки.

— Я точно знаю, що ти маєш на увазі,— мовив Рендалл.— Але краще б не знав.

Ми з Карлою побажали всім на добраніч. Я схопив одного зі згорнутих килимів, полотняне покривало, шматок мотузки і свого наплічника з необхідними припасами. Карла несла дві ковдри та власну сумку з базовими речами. Підсвічуючи собі смолоскипами, ми підійшли до пагорба, лякаючись стрибаючих тіней, аж тут стежка раптом повернула.

— Ти ледь не пристрелила тінь, правда ж? — запитав я, примостившись біля Карли на вузькій стежці, а смолоскип у Карли в руці відкидав кола ясності на темні полотна нічного лісу.

— Це ти потягнувся по ножа,— нагадала вона, підсовуючись ближче.

Я використав мотузку, щоб змайструвати досить непоганий прихисток. «Коли мотузка правильна,— колись розповів мені один президент об’єднання далекобійників,— і достатньої довжини, далекобійник може зробити майже все».

У моєму далекобійному наметі ми розмовляли, цілувалися, розглянули кожне запитання й кожну відповідь, почуті під час дискусії.

— Ви, хлопці, узагалі цього не доганяєте,— сонно мовила Карла, коли ми разом пробігли крізь долину ідей.

— Ми, хлопці?

— Ви, хлопці.

— Чого не доганяємо?

— Істини,— пояснила вона.

— Якої істини?

— Великої істини.

— Про що?

— У тім-то й річ,— сказала Карла, а її очі сяяли зеленими дзеркалами.

— У чому річ?

— Ви, чоловіки, одержимі істиною,— уточнила Карла.— Але істина не настільки велика штука. Істина — це стриманість після трьох коктейлів.

— Мені не потрібно пити,— посміхнувсь я,— щоб не стримуватися біля тебе.

Ми цілувались, і кохалися, і продовжували теревенити, і сварилися, повертаючись до початку, аж доки не поснули, а розмите сяйво півмісяця заполонило небо.

Раптом я прокинувся, відчувши, що ми не самі. Я повільно підвів голову і помітив Ідриса спиною до нас. Він стояв на краєчку пагорба, за кілька метрів, і милувався на срібну чашу місяця.

Я глянув на Карлу. Вона і досі спала поруч, одягнувши мою футболку як нічну сорочку.

— Я радий, що ти мене бачиш,— не обертаючись сказав Ідрис.

— Я завжди радий вас бачити, Ідрисе,— прошепотів я.— Я б підвівся, але не одягнений для такого.

Він захихотів, зіпершись на свою патерицю і дивлячись на зірки.

— Я дуже щасливий, що ви з Карлою з’явилися тут,— зізнався він.— І хочу запевнити, що ви можете залишатися, скільки побажаєте.

— Дякую,— мовив я.

Карла прокинулася і помітила Ідриса.

— Ідрисе,— почала вона, сідаючи.— Прошу, присядьте і влаштовуйтеся зручніше.

— Мені завжди зручно, Карло, хай де я є,— радісно мовив він, досі не розвертаючись до нас.— І щось підказує, що для вас двох це правило також діє, правда ж?

— Ми можемо вам щось запропонувати? — спитала Карла, тручи очі.— Води чи соку?

— Від такої пропозиції,— мовив Ідрис,— я вже отримую поживу.

— Ми одягнемось і приєднаємося до вас,— запропонував я.— Я можу зробити вам на вогні чашку чаю.

— Я піду через хвилину чи дві,— відповів він.— Але маю сказати дещо вам обом, і мій розум не дозволяє це проігнорувати, тож вибачаюся за втручання.

— Це ми втрутилися у ваш світ,— наполягала Карла.

Він знову розсміявся.

— Карло, ти бажала приєднатися сьогодні до мене,— почав він,— під час допиту інквізиторів?

— Так, Ідрисе,— хихотіла вона.— Запишіть мене наступного разу.

— Згода,— відповів він, подумки вже покидаючи нас.— Ви двоє готові отримати мої настанови?

— Так,— непевно прошепотіла Карла.

— Ви обоє маєте відмовитися від насильства і, хай що станеться, жити мирно.

— Важко жити без насильства в такому світі, Ідрисе,— зауважила Карла.

— Насильство, тиранія, придушення, несправедливість — це все гори на мапі життєвої подорожі,— сказав Ідрис.— Життя — це зустріч з цими горами. Найбезпечніший спосіб подолати гору — це обійти її. Але якщо обрати цей шлях, то він стане всім твоїм життям, бо коли починаєш обходити, то це стає вічним колом, і одна з цих гір перетворюється на вашу долю. Тож єдиний шлях — угору, до чогось поза колом, а щоб отримати хороший краєвид і побачити нові гори, потрібно залізти на гору і спуститися з її вершини. Та коли йдеться про гори, то жоден відрізок маршруту не такий небезпечний, як уже пройдений.

— Що це означає? — запитав я.

— Я хвилююся через вас,— відповів він.— Часто хвилююся. Краєвид з верхівки після небезпечного підйому — це те, чого неможливо досягнути, якщо обрати безпечніший шлях по колу, але він несе більше ризиків. А ви маєте покладатись одне на одного і допомагати одне одному більше, ніж досі. Ви почали підніматися у тіні гори, обоє.

— А ви залізли на всі свої гори, Ідрисе? — поцікавилася Карла.

— Колись я був одружений,— тихо і повільно зізнався він.— Дуже давно. І моя дружина, нехай її душа живе в щасті, була моїм постійним компаньйоном під час духовним пошуків, як і ви одне для одного. Я був би ніким без тих речей, які ми віднайшли разом. А тепер я сам підіймаюсь у тіні гори.

— Ви ніколи не самі, Ідрисе,— запевнила Карла.— Усі, хто вас знає, носять усередині якусь часточку вас.

Він стиха розсміявся.

— Ти нагадуєш її мені, Карло. А ти, Ліне, нагадуєш мене самого в іншому житті. Знаєте, я не завжди був пацифістом. Ніколи не відмовляйтеся від свого кохання одне до одного. Ніколи не зупиняйте пошуки миру всередині себе.

Він мовчки розвернувся і попрямував назад до табору.

Повернулися нічні звуки, і десь далеко пробив дзвін на залізничній станції. Карла мовчала, вдивляючись у листяні тіні, в яких зник Ідрис.

— Нам з тобою потрібно попрацювати над деякими речами, якщо хочемо зробити все правильно,— мовила вона, повертаючись до мене, а очі зеленіли під місячним світлом.— Я хочу бодай раз зробити все правильно.

— А я гадав, у нас уже й так усе правильно.

— Ми лише почали,— посміхнулася вона, сонно потягуючись і підсовуючись ближче.— Кілька отаких місяців тут — і ми все зробимо правильно.

Вона раптом відсунулась і почала ритись у своїх речах, аж поки не знайшла листа, якого зберігала для мене.

— Це найбільш вдалий час для листа в тіні гори,— вирішила вона, віддаючи мені листа і знову зручненько вмощуючись поряд.

Вона прегарно позіхнула, заплющила очі й заснула. Я розгорнув листа на одну сторінку. Він був від Близнюка Джорджа. Я прочитав його у полум’ї смолоскипа.

Я відклав листа і міцно обійняв Карлу, поки вона глибоко не заснула в моїх обіймах, але сам я досить довго не міг стулити очей.

Я думав про чоловіків, які зібралися навколо вогню: Анкіта і Вінсона, Дідьє і Рендалла, які втратили своє кохання, але знову його знайшли, обмінюючись оповідками, кинутими в полум’я як підношення — по одному поліну за раз.

Я думав про Абдуллу, який ніколи не втрачав своєї віри, але майже завжди був сам. Я побачив у темній алеї спогадів Вікрама, такого ж самотнього у час смерті, як і половину свого наркоманського життя.

Я думав про Навіна, знаючи, що він був закоханий у Діву Девнані, але спостерігав за нею крізь стіну шпичаків під назвою «пристойне суспільство».

Я думав про Ахмеда з «Будинку стилю», який повторював під час кожного небезпечного гоління, що все своє життя пристрасно кохав одну-єдину жінку, але їхні родини роз’єднали закоханих, і Ахмед не бачив її з дев’ятнадцяти років.

Я думав про самотнього Ідриса, і про самотнього Хадербгая, і про самотнього Тарика, і про самотнього Назіра, і про самотню Кавіту, без Лайзи, та про всіх інших, які жили і помирали на самоті, але завжди закохані чи з вірою в кохання.

Диво полягає в тому, що кохання таки знаходить нас, хай як це дивно, доленосно і містично. Диво — це навіть якщо ми ніколи його не зустрінемо, навіть якщо кохання занадто довго чекає на крилах мрій, навіть якщо кохання не стукає у двері й не залишає повідомлення і не вкладає в наші руки квітів, усе одно так багато людей ніколи не перестають вірити!

Коханці занадто сильно закохані, тож їм не потрібна віра. Люди, які не знають кохання, але ніколи не перестають вірити,— це святі любові, які підтримують саме існування кохання у садах віри.

Я глянув на Карлу, яка дихала в мої груди. Вона здригнулась у закутку свого сну. Я приголублював її, доки її дихання знову не перетворилося на мою персональну музику спокою.

І я подякував Долі, чи зорям, чи помилкам, чи хорошим вчинкам, що подарували цей чудовий спокій, коли Карла поряд зі мною. І я нарешті заснув, під тим півмісяцем — срібним кубком, що лив зорі в наші сни в тіні гори.

Розділ 81

Гора посіла власне місце в часі, позначене ритуалами й заходами сонця, прийомами їжі й медитаціями, вогнищами, спокутою, молитвами і сміхом. Один по одному друзі з нашої команди покинули плато вчителя, і нарешті ми з Карлою залишилися з Ідрисом, Силвано й кількома учнями.

Карла правильно запропонувала пожити подалі від міста: спрощене життя, як не дивно, додало нової складності нашим стосункам, і гостряки міського життя повільно затупилися на ратищі порозуміння. Ми годинами розмовляли одне з одним, щодня і щоночі, поринаючи в минуле, а тим часом теперішнє втікало від нас.

— Він урятував мене,— одного дня, за кілька тижнів, розповіла Карла, коли наша розмова перетекла на ті роки, коли ми знали Хадербгая.

— Ти зустріла його на літаку, коли переховувалася.

— Так. Я була сама не своя. Я вбила людину — ґвалтівника, мого ґвалтівника, і навіть знаючи, що зробила б це і вдруге, усе одно була розчавлена. Я дісталась аеропорту, придбала квитка і сіла у літак, але в повітрі втратила контроль. На висоті п’ятьох миль над землею. Хадербгай сидів біля мене. У нього був зворотній квиток до Бомбея, а я мала квиток в один кінець. Хадербгай поговорив зі мною, а коли літак приземлився, то привіз мене сюди, на гору. А наступного дня я почала на нього працювати.

— Ти його любила,— зрозумів я, бо й сам його любив.

— Так. Він мені не подобався, і я про це повідомила, а ще я не погоджувалась з тим, як він усе робить, але все одно любила.

— Хай там як, він мав вплив на місто і на всі наші життя.

— Він мене використав,— мовила вона.— А я дозволила. Я ж використовувала людей, яких він просив використати. І тебе я теж використала для нього. Але я не відчуваю нічого, окрім... любові... до нього, коли згадую. Для тебе це так само?

— Так.

— Я й досі інколи відчуваю його за спиною, коли все летить шкереберть.

— Я також,— підтвердив я.— Я також.

Ми з Карлою насолоджувалися часом на святій горі, але все одно підтримували контакт з грішним містом. Щотижня на гору потрапляла газета, а нерегулярні відвідувачі приносили новини про друзів і ворогів, але найкращі звіти приходили від молодого роніна — Джаґата, який керував моїми справами.

Джаґат зустрічався з нами на стоянці під печерами що два тижні. Новини з міста завжди приносили нам додатковий стимул підніматися по крутій стежці на вершину.

Джаґат доповідав, що політики й інші фанатики робили все, щоб співпраця була неможливою, особливо поміж друзями. У деяких районах розпочалася сегрегація сусідів: люди зводили пластикові барикади; інколи навіть різні смаки в їжі розбивали оболонку толерантності.

На вулицях, у нетрищах, на робочих місцях по всьому місту люди будь-яких переконань завжди співіснували нормально і досить непогано співпрацювали. Але в офісах політичних партій ті, яких обирали, щоб представляти народ, зводили паркани між людьми, тільки-но відчували, що їхня дружба може призвести до політичної війни. І люди наосліп згуртовувались обабіч цієї межі, забуваючи, що барикади роз’єднують лише армії бідняків.

Вішну закінчив свою чистку, і повністю індуїстську «Компанію 307» благословили святі люди у його новому маєтку на Кармайкл-роуд, неподалік художньої галереї, яку Карла віддала Таджу, але ще краще його благословила бомбейська еліта з глибокими кишенями.

Щедрі входини відігріли холодні кирпи місцевих снобів, і як розповів Джаґат, деякі кінозірки стали постійними його гостями.

— Вішну вклав гроші в дуже масштабне індійське кіно,— мовив Джаґат.— Його зніматимуть у Болгарії та Австралії. За кордоном. Фото Вішну було в усіх газетах, фотографували на вечірці для великих цабе, коли представили це нове кіно.

— І ніхто не спробував заарештувати його за вбивство афганської охорони, за вбивство Назіра з Тариком і за підпал, що злизав будинок Хадербгая, та ще й частину міста?

— Немає свідків, баба. Звинувачення зняті. На тій вечірці був заступник комісара. Головний герой фільму — це брутальний коп, а прототипом став сам заступник комісара: вся його крутість у боротьбі зі злочинами та злочинцями, бо він чимало людей убив під час різних сутичок. А Вішну це оплачує. Я не доганяю, чоловіче. Це наче грабувати власний банк.

— Я тебе розумію,— сказав я.

— Кумедні хлопці,— розсміялася Карла.— Скільки Вішну взяв із собою охоронців?

— Гадаю, чотирьох,— відповів Джаґат.— Десь так само, як і заступник комісара.

— А чого ти питаєш про охорону? — поцікавився я.

— Зворотній закон чесності. Що більше охорони, то менше чесності.

— А велосипедні вбивці повністю змінили свій імідж,— повідомив Джаґат, хитаючи головою.— Вигляд у них цілком новий.

— Перероблені вбивці,— запропонувала Карла.— І як новий вигляд?

— Ну, гадаю, можна сказати, що кращий, ніж старий. Вони носять білі штани і сорочки кольору м’яти.

— Усі вони?

— Так. Тепер вони герої.

— Герої? — не повірив я.

— Я не жартую. Люди обожнюють цих хлопців. Навіть моя дівчина подарувала мені таку саму сорочку кольору м’яти.

— Велосипедні вбивці на джипах, га?

— На джипах і з велосипедами, причепленими збоку.

— І вони вже не вбивають людей?

— Ні. Тепер їх називають «Без проблем».

— «Без проблем»? — заінтриговано перепитала Карла.

— Так.

— Це неначе називати себе «Окей»,— вирішив я.— В Індії всі повторюють «без проблем» що три хвилини. Люди кажуть «без проблем», навіть коли проблеми є.

— Отож-бо,— відповів Джаґат.— Це блискуче. Немає завеликих чи замалих проблем. Без проблем.

— Знущаєшся, Джаґате.

— Аж ніяк, баба,— наполягав він.— Присягаюсь. І це працює. Люди просять їх вести переговори під час викрадень і таке інше. Минулого тижня вони звільнили викраденого мільйонера, але пальці у нього залишилися лише на лівій руці. Ті пальці теж були під загрозою, доки не втрутилися «Без проблем». Люди просять їх вирішити проблеми з будівництвом, на яких роками вимивали десятки мільйонів рупій, чоловіче. Вони розгребуть будь-яке лайно, якщо заплатити.

— Круто,— заявила Карла.

— Ага,— мовив я, не заспокоївшись після почутого.

Бек-стріт, Мейн-стріт і Волл-стріт — це три великі вулиці в кожному місті, й не хочуть вони сходитися на розі переплутаних банків.

Ці вулиці живуть окремо: облудні розбіжності не дають їм зійтися, бо тільки-но очі їхніх мешканців знаходять кохання, а розум бачить несправедливість, то правда їх звільняє. Влада на будь-якій вулиці може багато втратити через вільні уми й серця, бо влада — це протилежність свободи. Як один з безвладних, я був не проти, щоб хлопці з Бек-стріт трималися подалі від Мейн-стріт, щоб копи самі фінансували власні фільми, а хлопці з Волл-стріт залишалися подалі від усього, доки всі вулиці не стануть Однією вулицею.

Треба було переключитися: я знав, що кожна година з нами означала, що коли Джаґат повертатиметься до міста, на дорогах ставатиме дедалі більше транспорту. Карла, мабуть, подумала те саме, бо привела мене до тями.

— Ти перевіряв, як там Дідьє? — запитала вона в молодого роніна.

— Джарур,— запевнив молодий вуличний солдат, спльовуючи.— Він досі зависає в «Леопольді» й усе гаразд... А ті типи, Зодіаки,— за мить сказав він,— мільйонери, вони повернулись у місто.

— Де?

— Готель «Магеш»,— розповів він.— Я не можу перевірити те місце зсередини. Не народжений з правильним штрих-кодом для сканера, розумієш?

— Коли щось дізнаєшся, дай знати.

— Звісно. Агов, а ти знаєш, чому люди так наглядали за тими двома іноземцями, коли вони жили на вулиці? — замислився він.

— Вони хороші хлопці? — припустив я.

— Цього недосить,— наполягала Карла, завжди зацікавлена внутрішнім сонцем.

— Їх називали Зодіаками Джорджами,— здався Джаґат.— Саме тому. В Індії це начебто дуже серйозна річ, розумієте? Це неначе назватися Кармою абощо. Хай куди йшли, вони завдяки цим іменам носили з собою зодіак. Коли ти годував їх, то годував зодіак. Коли пропонував їм прихисток, то пропонував захист зодіаку. Коли захищав їх від хуліганів, то захищав зодіак від негативних енергій. А робити підношення планетам, що скеровують нас і збивають зі шляху, дуже важливо. Тепер у місті багацько людей, баба, які сумують, бо проґавили шанс запропонувати щось Зодіакам, а тепер вони такі заможні, що нічого не потребують.

Індія. Час вимірюється збігами, а логіка — протиріччями. Джаґат зіштовхнув мене з карниза рівноваги, якого, як здавалося, я домігся в Індії. Але такий шок приходив щодня і щоразу трусив гілку. Світ, у якому я жив, але не народився, сипав дивними квітами з кожного дерева, яке надавало прихисток.

— Це чарівна історія, Джаґате,— сказала Карла.

— Справді? — здивувався він, приховуючи скромність за серйозністю.

— Так. Дякую, що поділився нею.

Джаґат, чиє ім’я означає «світ», зашарівся і відвів погляд, інстинктивно тягнучись до ножа в себе на поясі.

— Слухай, друже,— обернувся до мене він, а пошрамоване молоде обличчя розповідало однакові історії кожним поглядом.— Я почуваюсь якось некомфортно, забираючи всі гроші з твоїх оборудок.

— Ти виконуєш усю роботу,— нагадав я.— Чому ж не забирати всі гроші? Це я тобі заборгував, бо ти тримаєш усе на плаву. Джаґате, я добряче тобі винен за це.

— Пішов ти, чоловіче,— розсміявся він.— Я щотижня відкладаю для тебе двадцять п’ять відсотків, подобається це тобі чи ні, гаразд?

— Круто, джаван,— погодивсь я, використовуючи слово, що на хінді означало «солдат».— Згода.

— Тож коли повернешся з цього лячного місця, переповненого тиграми і святими, то вони чекатимуть на тебе.

— Коли повернуся до твого лячного місця, переповненого бізнесменами й копами,— сказав я,— то збіса буду радий їх отримати.

— Їдьмо з Джаґатом до траси і назад,— запропонувала Карла.

— Хороша ідея. Джаґате, хочеш проїхатися разом, чи на це вже немає часу?

— Проїдьмося неквапливо, баба.

— Клёво! — мовила Карла.

— Це що таке? Олег учив тебе російської? — запитав я, знімаючи мотоцикла з підставки.

— Спросите его,— захихотіла вона.

— А це означає?

— Запитайте його.

— Так і зроблю,— запевнив я, а вона вже заливалася сміхом.

Мотоцикл — це заздрісний метал. Мотоцикл, який тебе любить, завжди знає, коли навіть думка промайне про інший транспорт. А коли знає, то не заведеться. Й оскільки я дивився на мотоцикла Джаґата, мій не завівся, навіть після трьох спроб.

Джаґат вибивав на своєму сталевому коні повільне стакато мотоциклетної музики. «350сс» з однопоршневим двигуном співає, неначе барабан, що везе тебе з місця на місце, якщо тільки дозволиш йому грати власну мелодію.

Я знову спробував ножним стартером, але у відповідь почув лише сміховинний кашель.

Карла нагнулась, обіймаючи бак мого мотоцикла, й руками обхопила одну з ручок.

— Подорож з гори й назад справді піде тобі на користь, маленький,— звернулася до мотоцикла вона.— Проїдьмося.

Я спробував ще раз — і він завівся, на секунду — хизуючись — заклинивши дросельну заслінку.

Ми разом з Джаґатом покотилися з гори безлюдною лісовою дорогою аж до початку вельми рішучого шосе. Тут ми попрощались і повернули назад.

Ми їхали крізь вечірній ліс, що переходив від денної сміливості до нічної хитрості. Птахи поверталися на сідала, комахи злітали після перепочинку, а кажани, ширококрилі, неначе орли, прокидалися перед банкетом.

Ми їхали довгою дорогою до печер настільки повільно, наскільки дозволяв мотоцикл. Їхали крізь м’який вітер у сутінках, що ховали й показували небо. Молода ніч була ясна. Прокинулися перші зорі й заходилися протирати очі. Далека листяна пожежа наповнила повітря ароматами. А ми були двома щасливими втікачами, разом і на волі.

Розділ 82

Ми досягай гірської стоянки щасливі й вільні — й заскочили там Конкенона. Він сидів на багажнику червоного «понтіака» в білій сорочці. Мені кортіло зробити її одного кольору з автомобілем.

— Тримайся, люба,— сказав я Карлі, нахиляючи мотоцикла, щоб зупинитися. Тоді розвернувся і спустився схилом кількасот метрів, перш ніж знову зупинитися.

— Ти що робиш?

— Отам дупласте дерево,— мовив я.— Почекай на мене.

— Ховатися? — запитала вона, обурившись, неначе я попросив здати кров для мадам Жу.

— Просто почекай. Поки я повернуся.

— Ти здурів?

— Це Конкенон стоїть там.

— Це Конкенон? — здивувалася вона, бо її завжди інтригували інтригуючі люди.

— Почекай тут, Карло,— попросив я.— Я незабаром повернуся.

— Повторюю, ти здурів? Це у мене є пістолет, пам’ятаєш? І я краще стріляю. І я гадала, що ми в цьому разом, невіддільні.

Це було складне рішення. Коли твій ворог безжалісний, то програш починається там, де закінчується милосердя. Але Карла була хороброю і напевне могла вистояти у будь-якій бійці.

— Гаразд,— неохоче погодився я.— Але не ризикуй з цим типом. Б’ється він не гірше, ніж говорить.

— Тепер я просто мушу з ним познайомитися,— сказала вона.— Спробуймо справимо враження, Шантараме.

Ми поїхали назад на парковку, і там я повільно поставив мотоцикла на бокову опору. Ми з Карлою пішли, коли мотоцикл іще пихкав, і віддаль між Конкеноном і мною невпинно скорочувалася. Я добряче розбігся на останньому кроці та в стрибку влупив Конкенону.

— Що за біс? — вичавив він, тримаючись за голову.

Він скотився з багажника і почав танцювати навколо мене, прицілюючись кулаками. Я рухався за ним, але Конкенон добре захищався, швидко відстрибуючи.

Він відтіснив мене від Карли. У нього десь могли зачаїтися друзі. Я повільно відійшов назад, ставши біля неї.

— Що ти робиш аж тут, Конкеноне? Де твої посіпаки?

— Я приїхав сам, хлопче,— мовив він.— А це більше, ніж я можу сказати про тебе.

Він вишкірився до Карли, махаючи їй.

— Привіт,— сказав він.

Карла вийняла з сумки пістолета і націлила на нього.

— Якщо маєш зброю,— попередила вона,— викинь.

— Я ніколи не ношу з собою пістолета, міс,— відповів Конкенон.

— Добре, бо я його ношу завжди. Якщо поворухнешся, я влучу двічі ще до того, як ти подолаєш половину відстані між нами.

— Зрозуміло,— оскалився він.

— Не дуже розумно було тут з’являтися,— зауважила вона.— У цьому лісі водяться тигри. Це добрий спосіб позбутися тіла.

— Якби я був певен, що можу стати на коліно,— вишкірився Конкенон,— і при цьому не отримати в незахищену голову від вашого хлопця, то так би і вчинив, міс Карло. Це честь. Мене звати Конкенон.

— Мій хлопець дуже засмутився,— пояснила вона,— коли я спалила твого листа і не розповіла про його зміст. Я чекала такого шансу, тож добре, що ти його подарував. Перекажи його вголос, зараз, дивлячись йому в очі, якщо, звісно, маєш мужність.

— О, то це лист тебе так засмутив, справді? Ні, ні, я відмовляюся від твого запрошення повторити свої непристойні пропозиції перед цим злочинцем. Не думаю, що це мудро.

— Як так і думала,— посміхнулася вона.— Ти написав усе це, але не маєш сміливості повторити вголос.

— То значить, тобі сподобалися мої маленькі натяки? — запитав Конкенон.— Думаю, вони були досить винахідливі.

— Стули пельку,— сказав я.

— От бачиш, з ким мені доводиться мати справу? — апелював до Карли Конкенон.

— Заткайся,— гаркнула Карла.— Зараз ти маєш справи з нами обома. І справи йдуть не дуже добре. Що ти тут забув?

— Я приїхав сказати дещо твоєму хлопцеві,— розповів Конкенон.— Якщо сяду отам на авто, як до цього, ви дозволите мені говорити?

— Я б краще запхав тебе до багажника, Конкеноне,— мовив я.— І щоб машина котилася зі скелі.

Конкенон посміхнувся і похитав головою.

— Ворожість старить, знаєш таке? — повідомив він.— Вона додає років твоєму обличчю. То я можу спокійно посидіти на бісовому авто і поговорити з тобою, як зі ще одним християнином, чи ні?

— Сідай,— наказала Карла.— Християнські руки поклади там, де я зможу їх бачити.

Конкенон заліз на багажник, авто, поставивши ноги на бампер.

— Це вдалий момент тобі відбрехатися,— запропонувала Карла.

Конкенон розреготався, оглядаючи Карлу з голови до ніг, а потім зиркнув на мене: його очі й досі сяяли яскравою блакиттю у тьмяному світлі парковки.

— Я нічого не мав з Лайзою,— мерщій почав він.— Я ніколи її не торкався. Ми зустрічалися лише раз, ну, мабуть-таки двічі, але вона мені подобалася. Вона була милою дівчиною. Я б ніколи їй нічого не зробив. Я говорив таке, щоб тебе розізлити. Я ніколи її не торкався. І навіть не збирався. Це не моє.

Я хотів зупинити його. Хотів зняти прокляття, яке хтось наклав на мене і яке діяло, коли хтось згадував її ім’я. Усе, що стосувалося Конкенона, було погано.

— Продовжуй,— сказала Карла.

— Якби я знав, що за хворий виродок той Ранджит, то зупинив би його,— запевнив Конкенон.— Присягаюсь. Я б сам його вбив, якби знав усе заздалегідь.

Його голова була опущена. Він втратив пильність. Я хотів підбігти до нього і заштовхати назад у те недобре вікно, яке він прочинив. Але Карла хотіла знати все.

— Продовжуй,— наполягала вона.— Розкажи нам усе, що знаєш.

— Я дізнався про все потім,— мовив Конкенон.— Якби знав зразу, то не було б ніякого «потім».

— Це ми вже зрозуміли. Далі,— підохочувала Карла.

— Я познайомився з тим маніяком — Ранджитом — завдяки наркоті. Великі й могутні не соромляться звертатися до таких, як я, коли хочуть дозу. Коли того вечора він сказав, що купує наркотики, аби вкласти Лайзу в ліжко, я захотів приєднатися.

— Ранджит хотів наркоти, щоб укласти Лайзу в ліжко? — запитала Карла, але занадто лагідно, як на мене.

— Так. Він замовив рогіпнол. Я думав, це буде просто жарт. Він стверджував, що вони друзі та влаштовують приватну вечірку.

— Але навіщо ти поволікся за ним?

— Щоб помучити твого хлопця,— сказав Конкенон, тицяючи на мене.— Саме тому я надіслав того маленького брудного листа і надовго зіпсував тебе своєю брудною фантазією — щоб познущатися з цього несамовитого судимого виродка.

— Заткайся,— водночас викрикнули ми.

— Ну, а ви файна пара святих хуліганів. Ідеально пасуєте одне одному.

— Чому ти там опинився, Конкеноне? — повторила Карла, і на звук цього імені його блакитні очі переметнулися на неї.

— Я ж казав,— посміхнувся він.— Я знав, що коли наш Лін дізнається про нашу гулянку з його дівчиною, поки вона сама вдома, то розбурхається гірше за неприборканого жеребця.

— А навіщо ти хотів його розбурхати?

— Я зробив це, щоб нашкодити йому, бо знав, що це нашкодить тому іранцю.

— Абдуллі? — здивувалася Карла.

Я їй не розповів. Я не міг зіпсувати славу Абдулли, розповідаючи правду про те, ким від дозволив собі стати тієї ночі з Конкеноном.

— Ми разом убили кількох людей,— мимохідь відповів Конкенон.— Нічого такого. Але він увімкнув патріота проти мене, і це переросло у війну. Твій хлопець просто був супутньою жертвою.

— Гаразд, із мене вже досить,— вирішив я.

— Ти колись пробував лікуватися від спалахів гніву? — поцікавився Конкенон.

— Забирайся геть, Конкеноне. Я вже втомився повторювати «заткайся».

— Перш ніж підеш (якщо ми це дозволимо),— втрутилася Карла,— розкажи нам усе, що знаєш про Ранджита.

Я не міг цього зрозуміти. Мені було байдуже до Ранджита і не хотілося більше чути, як ім’я Лайзи зривається з гадючих губ Конкенона. Знаючи садистські нахили Конкенона, знаючи, що його навички підтвердив сам Таурег, я хотів або вирубати його або просто більше не бачити.

— Не грай з нами в ігри, Конкеноне,— сказав я.— Коли є що розповісти, то давай.

— Я перетнувся з Ранджитом на вечірці на Гоа. На ньому була перука і грим, але я одразу це розкусив. Оскільки він у нас мільйонер-утікач і все таке, я подумав, що десь мають бути заховані грошенята, тож накачав його кокаїном і героїном і переконав відвести до однієї зі своїх нір.

— У Ранджита є будинок на Гоа? — здивувалася Карла.

— Гадаю, він його орендував. Хоча дуже непогане місце. Величезне. І поки я підштовхував його до сейфа, переконуючи відчинити для мене дверцята, аж тут цей бовдур сам усе відімкнув і запропонував подивитися кіно.

Карла ніжно схопила мене за руку.

— Яке таке кіно?

— То була домашня порнуха,— розреготався Конкенон.— Хоча це був дуже односторонній секс. Розумієте, всі дівчата були в наркотичній нетямі. Він натягнув на себе шапочку для душу і гумові рукавички, щоб не залишити і сліду своєї гріховності. Трахнув їх, знову одягнув і залишив на своєму дивані, укривши м’якенькою ковдрою, щоб коли ті дівчата прокинуться, вони й не здогадалися ні про що.

— Ранджит таке робив?

— Так,— мовив Конкенон.— А ти не знала?

Я саме підготував ще одне «заткайся», але Карла стиснула мою руку.

— А він розповів тобі, навіщо робив таке?

— Він сказав, що його дружина фригідна, якщо пробачиш мені ці слова, і що ніколи не займається з ним сексом, тож використовував сплячих дівчат, уявляючи, неначе це вона. Ти, узагалі-то.

Карла стиснула мою руку.

— То ти кажеш, що саме це сталося з Лайзою?

— Думаю,— зізнався він, а відводячи очі.— Думаю, він підсипав рогіпнолу їй у склянку, але перевищив дозу. Розумієте, мій товар абсолютно чистий. Гадаю, бідненька померла ще до того, як він нею скористався.

— Ким були інші дівчата?

— Цього я не знаю,— знизав плечима Конкенон.— Я впізнав лише одну з них, і то лише тому, що її обличчя інколи з’являється в газетах. Але... можу сказати вам одне. Вони всі були схожі на тебе, і він під час своїх розваг одягав їх у чорні перуки.

— Я вже ситий цим по горло,— сказав я.

— Не наказуй мені знову заткатися, хлопчику,— пригрозив мені Конкенон.— Я тут не для того, щоб здіймати бурю. Мені вже досить проблем, хоч я й не думав, що колись таке скажу. Я пішов на пенсію.

— Тут хороше місце, щоб зробити цей статус вічним.

— А ти лихий, друже,— посміхнувся Конкенон.— З лихими думками у твоїй лихій голові.

— Що ти зробив, коли Ранджит показав ті касети? — запитала Карла.

— Ну, я непогано йому врізав, звісно ж, і залишив там непритомним. Я не міг його вбити, хоча й хотілося, бо нас бачило забагато людей. Потім я забрав усі гроші з сейфа, а ще прихопив касету з дівчиною, яку бачив на обкладинках.

— Що ти з нею зробив?

— Ой, ну це вже кумедна історія,— мовив Конкенон, складаючи руки та спираючись ногами на бампер.

— Кумедна? — обуривсь я.— Ти гадаєш, щось тут може бути кумедним?

— Руки там, де я можу їх бачити,— нагадала Карла, і Конкенон ліниво зіперся на руки.— І що ж тут кумедного?

— Є один молодий дурень, який інколи купує в мене кокаїн. Він дрібненький, але має просто жахливу вдачу. Його власна родина отримала проти хлопця судову заборону підходити до них. Він хоче стати кінозіркою, тож трохи постачає справжнім зіркам, і тут починається цікаве. Та дівчина у бридкому фільмі Ранджита — вона актриса, а цей молодик — її хлопець з жахливим характером.

— Ти віддав касету йому? — блиснула очима Карла.

— Так, коли він прийшов по товар,— радісно вишкірився Конкенон.— Ранджит час до часу повертався до міста і завжди купував у мене шмаль. Я розповів тому скаженому хлопчині, що замаскований Ранджит може з’явитись у своєму улюбленому клубі в Бандрі.

— Тож ти розповів малому, де буде Ранджит.

— І не лише. Я подарував молодому дикунові одну річ. Сам загортав. Там було кіно, місце зустрічі Ранджита в нічному клубі, а ще незареєстрований пістолет з купою незареєстрованих куль. Людська природа потурбувалася про все інше.

Карла стиснула мою руку.

— Ти приїхав сюди, щоб розповісти, як підставив мого колишнього чоловіка? — запитала Карла.

— Я приїхав сюди, щоб попередити твого хлопця,— випростуючись, сказав Конкенон.

— І тобі знову доведеться забрати це попередження собі, Конкеноне.

— Ну ось, знову,— радісно роздратувався він.— Ти найскладніший чоловік у цьому місті верескливих язичників, з тобою неможливо подружитись. Я знаю катів, веселіших за тебе. Я ж намагаюся сказати, що став іншою людиною.

— Я не бачу змін,— повідомив я.— Ти і досі дихаєш.

— Ну ось, знову ці темні думки... Слухай,— спокійно мовив він,— я вже не пов’язаний з усім цим. Тепер я став бізнесменом, і сьогоднішня зустріч має це засвідчити.

— Ти взагалі нічого не вчишся?

— Але я справді дечого навчився,— наполягав він.— Саме це я й намагаюся донести. Після тієї нашої бійки я все обдумав. І я кажу про все. Розумієш, я тоді отримав травму. Плече так повністю і не загоїлось і тепер не функціонує як слід. Координація в мене вже не та, і я вже ніколи не битимусь, як колись. Бачиш, раніше я ніколи не дозволяв нікому підійти досить близько, щоб перемоги мене, тож це дуже на мене вплинуло. Мій досвід на «дорозі до Дамаска»[162] відбувся на складі в Бомбеї, і з коня мене скинув австралійський втікач. Я змінився. Тепер я став бізнесменом.

— І який же в тебе бізнес? — поцікавилася Карла, уже не так стискаючи мою долоню.

— Я вклав усі свої кошти в авантюру Деніса.

— Сплячого Баби?

— Саме його. Одного дня я осмислив приказку, що коли тихо і довго сидіти біля річки, то мимо пропливуть трупи твоїх ворогів.

Я хотів, щоб Конкенон отак проплив по Гангу.

— І тоді, на «дорозі до Дамаска», мені дійшло, що річка наповнена не водою, а неіржавіючою сталлю. Це трупарня, розумієте? Ми з Денісом придбали похоронне бюро і стали трунарями. І після відкриття до нас на стіл уже приплив один з моїх ворогів. Гарненько я, напившись, посміявся тієї ночі, готуючи його до похорону.

— І Деніс на це погодився? — запитав я.

— Ми природжені партнери. Я знаю, який вигляд має смерть, а він знає, які відчуття дає смерть. Я ніколи не бачив людини, яка б так ніжно поводилася з трупами. Він називає їх сплячими і розмовляє з ними, неначе ці люди просто поснули. Це дуже добре. Дуже лагідно. Але я зберігаю там бейсбольну битку — раптом хтось із них озветься.

Конкенон зупинився, ляснув долонями з опухлими кісточками, а потім молитовно склав їх у вузлувату піраміду.

— Я знаю, що важко повірити, наче така загроза для живих і мертвих, як я, може все покинути, але це правда. Усе змінилось, і доказ цьому те, що я приїхав сюди, ризикуючи наразитися на твій гнів, щоб сказати дві речі. Першу я вже розповів: це все, що знаю про Ранджита і ту милу дівчину.

— А друга? — замість мене запитала Карла.

— А друга річ полягає в тому, що «Компанія 307» найняла кількох немісцевих гунд, аби сьогодні вбити того іранця — Абдуллу. Й оскільки Абдулла переховується тут, то це поставить вас обох на лінію вогню.

— Коли вони прибудуть? — поцікавився я.

Конкенон глянув на свій годинник і вишкірився у відповідь.

— Десь за три години,— відповів він.— Ти міг мати більше часу, якби не був таким збіса гомінким і я зміг би очистити сумління без перерв.

Конкенон цілком міг нас підставляти. Мені це не подобалося.

— Навіщо ти нам це розповідаєш? — запитала Карла.

— Розбираюся з незавершеними справами, міс,— Я ніколи не мав нічого проти твого хлопця. Я намагався завербувати впертого дурня і не робив би такого, якби не вподобав його. Я погано з ним повівся, коли зненавидів Абдуллу, бо той зрадив і став загрозою.

— Припини згадувати Абдуллу,— не втримавсь я.

— Але я його більше не ненавиджу,— наполягав він.— Він не зробив нічого поганого, навіть попри те, що він іранський... громадянин. Це я вчинив неправильно і вільно це визнаю. Хай там як, іранець напевне зустріне сьогодні свій кінець. І тепер я знайшов місце, де почуваюсь як удома, тож так чи так, знайду спокій, доки інші вбиватимуть моїх ворогів і надсилатимуть туди. Я буду зі своїми, так би мовити. Не знаю, чи ви розумієте.

— Ми розуміємо,— запевнила Карла, хоч я й не розумів.

— То ви вірите мені, коли я кажу, що не маю з вами жодних чвар і більше не бажаю лиха?

— Ні,— сказав я.— Прощавай, Конкеноне.

— Кажуть, він письменник,— підморгнув Карлі Конкенон.— Мабуть, пише манюсінькі-преманюсінькі книжечки.

— Він — велика книга,— відповіла Карла.— Я — великий персонаж. Спасибі, Конкеноне, за попередження. До речі, а яке в тебе прізвище?

— Фергюс,— випередив я його, і чоловік розреготався, зістрибуючи з авто, широко розставивши руки.

— А я тобі дійсно подобаюсь! Я знав! Ти штрикнеш мене, якщо спробую тебе обійняти?

— Так. Не розвертайся.

Він повільно опустив руки, посміхнувся Карлі й позадкував до свого автомобіля.

— Немає сенсу викликати поліцію,— озвався він з авто.— Вони заплатили купу грошей, аби ця гора сьогодні залишалася темною, аж доки Абдулла не помре раз і назавжди.

Він завів двигуна, заблокував одне колесо, натиснув на газ і крутнувся навколо нас, тримаючи руку на відчиненому вікні.

— Може, позичити трохи динаміту? — запропонував він.— У мене є цілий ящик у багажнику і немає куди використати.

— Може, наступного разу,— посміхнулася Карла, махаючи на прощання.

Подвійні задні ліхтарі з обох боків його авто були кажанами, які налетіли на перший дорожній вигин. Карла мерщій розвернулась до мене, і ферзі ожили.

— Ми не бачили Абдуллу тут, тож він має бути в Халеда. Потрібно його попередити.

— Згода, а ще Силвано й учнів. Це може забруднити Ідрисову гору.

Карла кинулась у бік маєтку Халеда, але я притримав її.

— А ми можемо про дещо поговорити, перш ніж спілкуватися з Халедом?

— Звісно,— сказала вона, зупиняючись.— Що таке?

— Пам’ятаєш, як ми пообіцяли завжди бути разом?

Вона глянула на мене, поклавши руки в боки.

— Я не ховатимусь у дуплистому дереві, Шантараме,— пообіцяла вона, роздивляючись мене з кривою посмішкою.

— Я не це маю на увазі. Я намагаюсь дещо пояснити.

— Зараз?

— Якщо сьогодні стане справді спекотно, не відходь від мене. Тримайся біля мене або за мною. Зчепимося ліктями, якщо треба. Якщо стоятимемо спина до спини, ти стріляєш, а я ріжу. Але будьмо одним цілим, бо якщо ні, я здурію, хвилюючись через тебе.

Вона розсміялась і обійняла мене, тож гадаю, хоч якась частина зі сказаного мала звучати правильно.

— Ходімо,— мовила Карла, готуючись до пробіжки до Халеда.

— Зачекай,— попросив я.

— Знову?

— Може, наступного разу ? — запропонував я, повторюючи її останні слова до Конкенона.

— Що?

— Ти сказала Конкенону: «Може, наступного разу», коли він запропонував нам динаміту.

— Зараз? Ти згадуєш про це зараз?

— Конкенон не хлопець з наступного разу. Він одноразовий хлопець, і половина планети на достатній відстані.

— Ти не віриш у спокуту?

Вона була така мила, коли дражнила мене, але ми говорили про Конкенона, і до гори наближалися вбивці, щоб пришити нашого друга.

— Я не вірю Конкенону,— відповів я.— До чи після. Я не вірю в жодні його слова. Це може виявитися пасткою.

— Добре,— гукнула вона, розганяючись на стежці.— Приєднаєшся?

Розділ 83

Ми почули музику і співи сотні гармонійних голосів ще перед останнім вигином обсадженої деревами дороги до Халедового маєтку. Це була неначе в’язниця з прив’язаними до дерев прожекторами.

— Отара, мабуть, виросла,— тихо мовила Карла, коли ми зупинилися на стежці біля сходів і дивилися на залиту світлом веранду.— Оце так хор.

Дерева навколо нас із вилинялим у світлі прожекторів листям здавалися переляканими скелетами з піднятими вгору руками. Співи були досить інтенсивні, а співаки сп’яніли від релігії.

Халед вийшов на веранду крізь широкі двері, тримаючи руки на стегнах.

Він був чорною тінню навпроти світла, що повільно випалювало нам очі. З ним було ще дві тіні.

Він підніс руку, і молитовні співи зупинилися. Комахи знову сюркотіли в тиші.

— Саламалейкум,— привітався він.

— Валейкумсалам,— озвалися ми з Карлою.

Десь почали дуже голосно гавкати великі собаки. Такий звук змушує думати про гострі зуби і втечу. Карла взяла мене попід руку. Гавкіт був лютий. Халед знову підніс руку, і все затихло.

— Пробачте, не та касета,— сказав він, передаючи пульт іншій тіні.— Що ти робиш тут, Ліне?

— Ми прийшли побачити Абдуллу,— мовила Карла.

— Що ти робиш тут, Ліне?

— Те, що сказала вона,— відповів я.— Де він?

— Абдулла очистив себе для смерті й молиться,— пояснив Халед.— Ніхто не може його турбувати. Навіть я. Він наодинці з Аллахом.

— По нього вже йдуть,— повідомив я.

— Ми знаємо,— запевнив Халед.— Тут немає учнів. Ашрам уже деякий час не працює. Ми тут...

Співи знову розпочалися. Після кількох хвиль вони зупинилися посеред мантри.

— Припини гратися з пультом, Джабало! — гукнув через плече Халед.

Комахи й жаби знову привітали тишу.

— Ми готові до війни,— сказав Халед.

— Ну і де я вже таке читала? — зронила Карла.

Халед по-імператорському тримав руку.

— Це я поширив чутку, що Абдулла саме тут. Це я спровокував атаку за межами міста. Це пастка, Ліне, і ти в ній стоїш.

Знову загарчали собаки.

— Джабало! — заверещав Халед, і запис зупинився.

Халед пройшов у тиші, щоб приєднатися до нас на стежці. Він втратив половину набраної ваги і знову почав тренуватися. Він видавався підтягнутим, сильним, упевненим і небезпечним. Здавалося, що він навчився себе любити.

Він узяв мої руки у свої, нахиляючись ближче, але зашепотів до Карли.

— Привіт, Карло,— почав він, обіймаючи мене.— Я не можу прямо привітатися з тобою перед своїми людьми, бо ти — жінка у товаристві хлопця, який не член моєї родини.

Він міцно мене обійняв, шепочучи на вухо заради своїх людей, але звертаючись до неї.

— Мої співчуття з приводу втрати чоловіка. А тепер ти маєш піти з цього місця, бо сьогодні тут буде війна.

Халед відсунувся, але я притримав його за руку.

— Ти знав про це і не попередив нас?

— Тепер ти попереджений, Ліне, і маєш прийняти це як благословення. Ти мусиш піти. Мої люди нервуються. Давай не влаштовувати нещасних випадків.

— Аллагафіз, Халеде,— мовила Карла, відтягуючи мене.

— Перекажи Абдуллі... перекажи, що ми тут, на горі, якщо потрібно,— сказав я.

— Я перекажу йому, але зможу це зробити, лише коли почнеться бійка,— засмучено відповів Халед.— Мир вам обом цієї ночі.

Він помахав, бо ми вже відішли занадто далеко, щоб говорити. Ми помахали у відповідь і побігли, щоб почати довгий підйом на гору.

Я зупинив Карлу. Було темно, але світло блищало в її очах.

— Я можу тобі дещо розповісти?

— Знову? — розсміялася вона.

— Ця ніч може стати жахливою,— мовив я.— Тож якщо хочеш поїхати кудись далеко, я готовий тебе туди завезти.

— Спочатку попередьмо Ідриса,— посміхнулася вона, дивлячись на стежку.

Я переслідував її аж до вершини, і ми захекано вибігли на переповнене учнями плато, а ті спокійно вели пізні бесіди біля вогнища.

Ми знайшли Силвано і заштовхали його до великої печери для зустрічі з Ідрисом.

— Убивці,— прорік Ідрис, коли ми розповіли про те, що має статися.

— І досить вправні,— зауважив я.— Нам варто забиратися звідси, Ідрисе. Принаймні на цю ніч.

— Звісно. Ми маємо відвести учнів на безпечну відстань. Я негайно роздам інструкції.

— Я залишусь і захищатиму це місце,— заявив Силвано.

— Ні,— заперечив Ідрис.— Ти мусиш піти з нами.

— Я мушу відхилити цей наказ,— відповів Силвано.

— Ту мусиш піти з нами,— повторив Ідрис.

— Це просто прояв здорового глузду, Силвано,— втрутивсь я.— Якщо хтось звідти намагатиметься втекти сюди, а інші почнуть його переслідувати, то ніхто не буде в безпеці.

— Я мушу зостатися, майстре-джі,— не здавався Силвано.— А ви маєте йти.

— Люди бувають занадто хоробрі, Силвано,— сказав Ідрис.— Так само як і занадто віддані.

— Усі ваші слова тут, майстре-джі,— нагадав Силвано.— Тут більш ніж п’ятдесят незапакованих коробок. Ми не зможемо зібрати їх за цей час. Я залишуся й охоронятиму вашу роботу.

Я поважав його відданість, але вона здавалася занадто великим ризиком, занадто високою ціною за написане. Потім озвалася Карла.

— Ми залишимося з тобою, Силвано,— сказала вона.

— Карло,— почав я, але вона посміхнулася до мене чистим коханням, і... ну що тут вдієш?

— Здається, ти матимеш товариство, Силвано,— зітхнув Ідрис.

— Тоді все вирішено,— підсумував я.— Тепер я погано почуваюсь, бо ці події дісталися аж сюди. Пробачте.

— Брати відповідальність за рішення та дії інших — це гріх проти карми,— запевнив Ідрис.— Так само як уникати відповідальності за власні рішення і дії. Ти не є цьому причиною. Це не твій кармінний тягар. Остерігайся сьогодні. Ви благословенні, всі.

Він по черзі поклав руки нам на голови, вимовляючи захисні мантри.

Учні поскладали свої пожитки в шалі, зав’язали їх на вузол і позбиралися біля початку спуску донизу. Смолоскипи й ліхтарі в їхніх руках тріпотіли, неначе світлячки.

До них приєднався Ідрис, обернувся, щоб помахати нам, і повів ту валку вниз, тримаючи патерицю правою рукою.

З нами вирішив залишитися ще один учень на ім’я Віджай. Він був худорлявий, високий і одягнений у білу майже піжамну бавовняну сорочку та штани. Хлопець був босий і тримав бамбукового дрючка, що сягав йому до плеча.

Його молоде обличчя не передавало особливих емоцій, коли він дивився, як учитель покидає гору. Віджай обернув своє привабливе обличчя до мене, й очі осяяла Індія.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

Я подивися на його бамбукового дрючка, згадуючи чоловіків, з якими бився минулого року, від скорпіонів до Конкенона, і думаючи, що непогано були би прив’язати ножа до кінчика того дрючка.

— Усе гаразд,— сказав я.— У мене є додатковий ніж, якщо вирішиш припасувати його до дрючка.

Він відійшов, розкрутив свого дрючка, підстрибнув і стукнув тим шматком дерева по землі за кілька сантиметрів від моєї ноги.

— Чи... мабуть, ні,— мовив я.

— Може, нам краще розділитися і зайняти різні точки огляду? — запропонував Силвано.

— Ні! — водночас заперечили ми з Карлою.

— Усі, хто підніметься сюди, зайде на нашу територію,— пояснив я.— Ми знайдемо позицію з накриттям і шляхом для втечі, де зможемо спостерігати за верхівкою стежки на гору. Якщо хтось вийде на відкриту місцевість, ми зможемо відлякати їх пострілами й галасом.

— А якщо це перетвориться на бойню?

— Ми повбиваємо їх,— заявила Карла,— раніше, ніж вони повбивають нас. Ти чудовий стрілець, і я теж нічого. Ми впораємось.

— Або,— запропонував я,— ми можемо втекти, перегрупуватись і перечекати. Тут є вдосталь місць, щоб заховатися, а вони не можуть залишатися на цій горі вічно.

— Я за те, щоб битися,— вирішив учень з дрючком.

— Я за те, щоб ми вирішили, втікати чи битися, коли до цього дійде,— мовив я.

— Я погоджуюся з тим, що нам варто знайти хороший сховок,— зауважив Силвано.— Найближча до стежки печера — це найкраща точка щоб побачити їхнє наближення.

— Відходу не плануємо,— сказав я.— Люблю мати свободу.

— Тут є вихід на свободу,— розповів Силвано.— Давайте покажу.

У кінці печери висіла штора. Я бачив її, але завжди вважав, що тканина висить там, щоб затулити голу кам’яну стіну.

Силвано її відсунув і, підсвічуючи смолоскипом, повів нас по вузькому проходу — чи то природному, чи то видовбаному між першою та останньою печерами.

З проходу ми вийшли в печеру Ідриса, якраз біля рваного краю джунглів, лише за кілька кроків від укриття.

— Мені подобається,— сказала Карла.— Я придбала б її і жила тут, якби могла.

— Я також,— погодивсь я.— Розташуймось у першій печері. У нас мало часу.

— Не знаю, як ви,— сказав Силвано, потираючи живота,— але я голодний.

Ми принесли в печеру холодної їжі, води, ковдри і смолоскипи. Я з’їв цілу тарілку, передану Карлою, навіть не знаючи, що там було. Та коли голод втамувався, почав бурчати страх.

Карла сидить біля мене, а вбивці вже в дорозі: мої інстинкти горлали забиратися до дідька з пекла. Але вона була спокійна і рішуча. Карла доїла і чистила свого пістолета. Вона мугикала. І мабуть, коли я оце зараз оглядаюся назад, у неї вистачало сміливості на нас обох.

— Де коробки з текстами Ідриса? — поцікавився у Силвано я.

— У головній печері,— відповів він, закінчуючи трапезу.

— Тоді тримаймося подалі звідти. Випадкова куля може розпочати пожежу.

— Згода.

Віджай забрав у Карли тарілку і поклав до інших надворі.

— Я орієнтуюсь у цьому лісі,— мовив Силвано, підводячись і потягуючись.— Ми з Віджаєм обшукаємо все навколо. І мені потрібно сходити до вітру.

Він швидко вийшов, аби приєднатися до Віджая, і вони зникли з поля зору, повернувши праворуч. Точка, де стежка виходила на плато, була ліворуч від нас.

По цьому хребті ступало так багато ніг, що лише де-не-де росла одинока дика травинка. На небі ще не з’явився місяць, але ніч була ясна, і ми мали добрий огляд рівної ділянки за п’ятдесят метрів від печери.

Моє серце калатало. Я втихомирив його, наказуючи заспокоїтись, але думки про Карлу — травмовану або захоплену в заручники — знову пришвидшували серцебиття. Вона глянула на мене і зрозуміла той безмір страху.

— Зчинити багато шуму, втекти і заховатися ? — красиво глузувала вона.— Це твоя стратегія?

— Карло...

— Чі, чі! Можеш тримати ці думки при собі під час наступної зустрічі?

— Я за те, щоб битися, каже хлопець з бамбуковим дрючком,— розсміявсь я.— І це краща стратегія? Я просто не вважаю, що за це варто битися.

— Письменник, який не думає, що записана мудрість варта боротьби за неї?

— Ні. Я втік через вікно, бо за мною гналися копи, і мусив усе покинути. Воно все зникло, але я й досі тут і продовжую писати. Жодне життя не варте писаних слів.

— Як це так?

Карла ніколи не запитувала «Як це так», хіба що це був виклик.

— Життя важливе не тому, що тексти є священними. Це якраз тому життя священне, бо тексти важливі.

Вона блиснула на мене щасливими ферзями.

— Оце мій хлопець. Підготуймося.

Ми поскладали коробки і мішки біля входу в печеру і вмостилися так, щоб було добре видно відкритого хребта. Карла тримала мене за руку.

— Я б не хотіла зараз бути у будь-якому іншому місці на планеті,— мовила вона.

Я не зміг відповісти, бо ми почули перший постріл.

Що далі ти від пострілу, то слабший страх. Оглушливий постріл якраз біля вуха — це здалеку наче клацання пальців. Ми почули перші постріли, які здалися плесканням у долоні, а потім перетворилися на овації.

Силвано з Віджаєм стрімголов ринулись у печеру, присіли біля нас.

— Там ціла армія,— повідомив Силвано, дослухаючись до плескоту стрілянини.

— Дві армії,— сказав я.— І сподіваймося, що вони залишаться там.

Обстріли нарешті притихли. Запала тиша, і лунали тільки поодинокі постріли, один по одному і з невеликими перервами. Їх було багато.

Ми чекали в темряві, пильно дослухаючись до кожної зламаної гілки чи пориву вітру. Кілька хвилин промайнуло у загрозливій тиші, а потім почулися звуки — бурчання і стогін, що долинали з крутої стежки.

Силвано з Віджаєм підхопились і побігли раніше, ніж я міг їх попередити. Карла теж спробувала вибігти, але я втримав її внизу біля себе.

На вершині стежки з’явився чоловік — повз на чотирьох. Силвано був тінню, що стала праворуч, націливши гвинтівку йому в голову. Чоловік зіп’явся на ноги. У нього в руці був пістолет.

Віджай розмахнувся палицею, роззброївши чоловіка, але пістолет усе-таки вистрілив, і куля влучила у стіну печери, неподалік місця, де ми сиділи навпочіпки.

— Хороша думка, Шантараме,— сказала Карла.— Та куля була з моїм іменем, якби я там стояла.

Чоловік хитався на нестійких ногах ще кілька секунд, а потім упав долілиць на землю. Віджай перевернув його, якраз коли підійшли ми з Карлою.

Чоловік був мертвий.

— Силвано, краще перевір, чи не було за ним хвоста,— запропонував я.

— Ти його знаєш?

— Його звати ДаСилва.

— На якому він був боці?

— На хибному,— відповів я.— Аж до кінця.

Силвано з Віджаєм побігли стежкою, аби перевірити, чи там нікого немає.

Витріщаючись на тіло, я знав, що не можу залишити його в таборі, де навчає Ідрис. Не було іншого вибору. Я мав його кудись перенести. Карла пересувала два тіла за своє життя — принаймні я знав про два. Я пересував три: одне у в’язниці, одне в будинку друга і ще мертвого гангстера, який мене ненавидів,— ДаСилву. Для нас обох він був найважчий.

— Ми не можемо залишити його тут для копів,— заявив я.

— Твоя правда,— погодилась Карла.— Це буде скандал. — перенести труп буде непросто. Це крутий схил.

— Так,— сказала вона, роззирнувшись, тримаючи руки в боки.

Ми загорнули ДаСилву в учнівське сарі й надійно обв’язали. Закріпили мотузки так, щоб тримати тіло з обох боків.

Ми саме закінчили, коли підбігли Силвано з Віджаєм. Очі Віджая перетворилися на скойки жаху.

— Привид? — він тремтів, тицяючи на загорнуте тіло ДаСилви.

— Сподіваюся,— мовив я.— Ми занесемо його вниз, до будинку. Копам не варто знати, що він був аж тут.

— Дякую,— випалив Силвано.— Дозвольте допомогти вам.

— Ми впораємося,— запевнила Карла.— Внизу наші друзі. Вони нас знають, а вас ні, тож можуть почати стріляти. Буде безпечніше, якщо ми зробимо це без вас. Залишайтеся тут і стережіть ці книги.

— Гаразд,— непевно посміхнувся Силвано.— Гаразд. Якщо ви наполягаєте.

— Presto[163],— вигукнула Карла, тягнучи за мотузку мерця.— Цьому привиду ще далеко йти.

Розділ 84

Ми підтягнули тіло ДаСилви до хребта і почали спускатись. Я ішов перший, тягнучи більшість ваги, а Карла притримувала, як могла, зверху.

Я почувався присоромленим, бо не захистив її від тієї сумної злочинної дії, яку ми мусили вчинити. Узагалі-то, через це я відчував більше сорому, ніж від самої сумної злочинної дії. Я думав про Карлині руки і грубу мотузку, що здирає її шкіру, і про подряпини й садна, що травмували її ноги з кожним кроком.

— Стоп! — попросила Карла, коли ми пройшли тільки половину.

— Що сталося?

Вона трохи віддихалась і розслабила руки та плечі.

— Ну добре, це,— пихкотіла вона, однією рукою витираючи лоба, а другою тримаючи мерця,— офіційно найкраще побачення на світі. А тепер спускаймо труп з цього клятого схилу.

Біля підніжжя гори я завдав тіло ДаСилви собі на плече і поніс його до маєтку Халеда. Дорога ще й досі була підсвічена, а двері до маєтку відчинені. Він здавався покинутим.

Ми разом піднялися сходами і зайшли до вестибюлю. Я поклав тіло ДаСилви на підлогу, і ми почали його розв’язувати.

— Що це ви робите? — запитав позаду Халед.

Я повернувся до нього. Він тримав у руці зброю.

— Саламалейкум, Халеде,— привіталася Карла: вона теж тримала пістолета.

— Валейкумсалам,— відповів він.— Що ви робите?

— Де Абдулла? — запитав я.

— Він мертвий.

— Ой, ні, ні,— вичавив я.— Прошу, ні.

— Нехай Аллах забере його душу,— мовила Карла.

— А ти певний, що він загинув? — перепитав я, давлячись словами.— Де він?

— Коли я його знайшов, то згори лежало ще четверо мерців. Одним з них був Вішну. Я знав, що цей зарозумілий горлоріз сам тут з’явиться, щоб позловтішатися. А тепер він мертвий, і моя компанія забере все його майно.

— Де тіло Абдулли?

— З тілами моїх загиблих,— розповів Халед.— У їдальні. І я питаю востаннє: що ви тут робите?

— Цей негідник забрів куди не слід,— пояснив я, відкидаючи тканину, щоб показати обличчя ДаСилви.— Ми повертаємо його назад. Він був одним з твоїх чи їхніх?

— Його ми використали, щоб поставити пастку,— сказав Халед.— Я сам стріляв у нього, коли ця сволота відіграла свою роль, але він утік.

— Він повернувся,— повідомила Карла.— Халеде, ми можемо залишити його тут? Ми не хочемо вплутувати сюди Ідриса.

— Залиште його. Мої люди незабаром повернуться з вантажівками. Я покладу його з іншими тілами, які ми завтра викинемо у стічну канаву.

— Халеде, я не хочу бачити тіло Абдулли,— зізнався я.— Ти можеш мені присягнутись, що він загинув?

— Валла! — відповів він.

— А я хочу його побачити,— сказала мені Карла.— Але ти не мусиш іти зі мною.

Скрізь разом, ніколи окремо,— але інколи ви двоє робите те, що мусить робити лише один.

— Я піду,— вирішив я, уже почуваючись погано.— Я піду.

Халед повів нас крізь художню залу до головної їдальні. На столі акуратно було покладено чотири тіла — так наче безхатченки спали разом на вулиці.

Я одразу ж помітив Абдуллу, бо його довге чорне волосся звисало з краю стола. Я хотів відвернутись. Я хотів утекти. Те красиве обличчя, те левине серце, те полум’я в небі — я не міг бачити його спустошеним і холодним.

Але Карла підійшла до нього, поклала голову на груди і розридалася. Я змусив себе рухатися. Почовгав до столу; провів пальцями по головах мертвих, відчуваючи наче бриз, і взяв Абдуллу за руку.

Його обличчя було суворе, і мене це втішило. Він був у білому, але скрізь проглядалася кров. Рана перетинала його чоло там, де натягнули білий каптур, але горде обличчя, брови, ніс і борода, неначе у літнього короля, були окроплені й залиті червоним.

У нього стріляли і кілька разів проштрикнули ножем, але почервоніле обличчя було без травм.

Всередині мені аж засудомило: його час зупинився! Мої власні нитки часу завібрували, відчувши одну втихомирену струну гармонії.

Боліло бачити відсутність подиху, життя, любові. Було важко дивитися на тіло чоловіка, якого вже колись оплакував.

Карла правильно змусила нас плакати. «Якщо не попрощаєшся,— колись сказав мені один ірландський поет,— то вже ніколи цього не зробиш». І нам знадобилося багато часу, щоб попрощатися.

Нарешті я відпустив мертву руку, і разом з нею рухнула і легенда про цього чоловіка. Кожен, хто нас залишає, також залишає незаповнений простір. Карла повернулася зі мною на веранду, вже заспокоївшись, але зажурена: знала, що всередині нас обох порожня печера — печера, яка знову і знову затягатиме нас у розпач і спогади.

Халед чекав на нас.

— Ви маєте поквапитися,— порадив він.— Моя компанія сьогодні дуже нервова.

— Твоя компанія?

— Компанія Халеда, Ліне,— відповів Халед, насупивши брови.— Сьогодні вночі ми відібрали життя Вішну, а тепер заберемо все, що він мав. Сьогодні вночі народилася компанія Халеда. Такий був план. Узагалі-то, це Абдулла придумав використати себе як приманку.

— А знаєш, Халеде...— почав я, щоб розібратися з ним, але зупинився, бо цієї миті з тіні вийшов чоловік.

— Саламалейкум, Шантараме,— сказав Таурег.

— Валейкумсалам, Тауреже,— відповів я, стаючи ближче до Карли.

— Таурег тимчасово запропонував свої послуги,— пояснив Халед.— Він усе це організував. А тепер він удома, у компанії Халеда.

— Це ти все спланував, Тауреже?

— Так. І тримав тебе подалі, натравивши на ірландця,— зізнався Таурег.— Бо ти потиснув мені руку.

— Прощавай, Халеде,— мовив я.

— Аллагафіз,— озвалася Карла, на сходах беручи мене за руку, бо ми обоє трохи похитувалися.

— Худагафіз,— відповів Халед.— До наступної зустрічі.

Коли ми досягай підніжжя гори, Карла мене зупинила.

— У тебе є ключі від стану благодаті?

— Я завжди маю ключі до свого мотоцикла,— запевнив я.— Хочеш проїхатись?

— О так, прокатаймося,— сказала вона.— Я настільки розбита, що лише свобода може врятувати.

Ми поїхали до храму, де тієї ночі заховалися Ідрис та учні, й розповіли їм, що небезпеки вже немає. Ідрис послав спортивного молодого учня розповісти все Силвано. Ми прийняли благословення від мудреця і поїхали далі.

Ми каталися кілька останніх годин перед світанком, довго їхали в нікуди, мотоцикл торохтів порожніми бульварами, на яких світлофори з обох боків миготіли зеленим, бо ніхто в таку годину не зупинявся на червоне.

Ми припаркувалися біля повільнішого, не такого крутого шляху на гору. Я припнув мотоцикла до молодого дерева, щоб він не боявся, і ми пішли довгим, пологим, звивистим шляхом на вершину.

Карла трималася за мене. Я обхопив її за талію, підтримуючи і трохи полегшуючи дорогу.

— Абдулла,— кілька разів тихо повторила вона.

Абдулла.

Я згадав, як вона повторювала це, щоб розвеселити мене на крутому шляху. Я згадав, що Абдулла був другом, з яким я міг сміятись і дражнитися. Ми з Карлою обоє плакали під час підйому.

Досягнувши табору, ми побачили там учнів, які вже почали повертатися всі до роботи і віри.

— Гаразд, тут занадто метушливо,— вирішила Карла, зіпершись на моє плече.— Ходімо на зелений пагорб.

Ми попрямували до імпровізованого тенту на пагорбі. Я безперешкодно всадовив її там. Карла просто впала на ковдру, неначе уві сні, й за хвилину вже відключилася.

Серед наших припасів була велика пляшка води. Я намочив рушника і промив порізи й садна, які вже уявив, а тепер віднайшов на її руках і ногах.

Вона час до часу стогнала, коли тканина і вода заважали сну, але не прокинулася.

Коли рани на її руках і ногах були чисті, я обробив їх олією куркуми. Ці ліки використовували всі на горі, щоб гоїти порізи й подряпини.

Коли я закінчив втирати олію в її поранені ноги, Карла згорнулася на боці й поринула в сон, який усе стирає.

Абдулла. Абдулла.

Я взяв воду до лісу, сходив до вітру, обмився, відшкрябався і повернувся: Карла вже сиділа, задивившись на шматочок неба.

— З тобою все гаразд? — запитав я.

— Зі мною все гаразд,— сказала вона.— Де ти був?

— Мився.

— Після того як обробив мені порізи на руках і ногах.

— Я люблю гігієну.

Я вмостився біля неї, а вона вмостилася біля мене.

— Його вже немає,— мовила вона, притискаючи обличчя до моїх грудей.

— Його вже немає,— відгукнувсь я.

День підняв блакитного прапора, і звуки життя пробудилися від сну — вигуки, сміх, пташиний щебет, знахабнілий у світлі дня, а ще голубині тремтливі історії кохання.

Карла знову заснула, а я вгамувався поруч, у спокої, який може створити лише сонне кохання, і все це попри думки про Абдуллу, які, немов отвори від куль у свідомості, все продовжували кривавитися.

Він був дисциплінований, він був готовий пролити кров за друга, він був достатньо безжалісний, щоб зганьбити власну честь, і я був по-своєму такий самий.

Нарешті я теж заснув, опинившись на хвилі словесної розради: слова, сказані Ідрисом, прокручувались у голові знову і знову, вівці рахували овець.

«Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо»,— повторювалася фраза. «Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо». І коли ми прокинулися наступного ранку, гомін складів перетворився на перший ніжний дощ нового мусону.

Досі зранені після ночі, ми повернулись у табір, коли злива заполонила небеса морями, очищеними вознесінням і розлитими з плечей дерев, які розтрусив вітер.

Струмочки продиралися крізь віття, і птахи ховалися на гілках, не ризикуючи вільним польотом. Рослини, що були тоненькими апострофами, перетворились на параграфи, а ліани, що спали, неначе змії взимку, почали знахабніло корчитися посеред яскравої свіжої зелені. Охрещений небом світ знову народився, і надія змила з гори пил і кров минулого року.