Тінь гори

Розділ 33

Місяць навіть не думав з’являтися на обрії. Хмари переховувалися, боячись темряви. Зорі були настільки яскраві, що я, заплющуючи очі, відчував, як вони іскрами палали в темряві під повіками. Вітер був усюди, грайливий і щиро радий бачити нас там — на поверхні невідомості, а корабель лагідно піднімався й опускався, неначе пливучи крізь хвилі замість на них колихатися.

Я, як ще сімдесят сім людей, три дні просидів у Мадрасі[95] лише заради такої ночі. Ті дні очікування скоротилися до хвилин, хвилин перед північчю, коли ми полишимо небезпеку корабля й зіткнемося ще з більшою небезпекою маленьких човнів у відкритому океані.

Хвилі облизували ніс корабля, линучи соляними туманами аж до корми, де стояв я, одягнений у темно-синій камуфляж і куртку: замаскований клунок на замаскованій палубі.

Я споглядав зорі, а корабель рухався крізь хвилі, дрейфуючи між темною ніччю і ще темнішим морем.

Більшість вантажних суден фарбують над ватерлінією білою, кремовою чи блідо-жовтою фарбою. У разі аварії на морі, як наприклад поломки двигунів чи пробоїни корпуса, пошукові й рятувальні судна чи літальні апарати можуть легко помітити корабель ще здалеку.

«Мітратта» — панамське прибережне вантажне судно, розраховане на п’ятдесят тисяч тонн, було пофарбоване в темно-синій колір по всій довжині корпуса, а вантаж і спорядження на палубі були накриті темно-синім брезентом.

Капітан керував на містку, що освітлювався тільки приладами. Корабель був настільки темний, що передні ходові вогні здавалися крихітними істотами, що занурювалися у хвилі й виринали з них.

Тіла тулилися докупи, неначе коробки вантажу, якими ми, звісно ж, і були. Контрабандні люди незаконно провозили свої мрії, і вони часто перешіптувалися, але неможливо було розібрати жодного слова. Їхній шепіт завжди був лише трішки м’якішим за гуркіт хвиль. Жертви війни стали майстрами тиші.

Мені раптово захотілося товариства. Похитуючись, я пробрався палубою до першого гурту. Я усміхнувся, блискаючи зубами в темряві. Люди посміхнулись у відповідь, блискаючи зубами в темряві.

Я присів біля них. Вони знову почали перешіптуватися.

Вони розмовляли тамільською[96]. Я не міг розібрати жодного слова, але все було гаразд. Я перебував у бульбашці, створеній їхніми голосами, й ця ніжна музика розливалася тінями навколо нас на пофарбованій сталевій палубі.

Наблизилася фігура і присіла біля мене. То був Махмуд на прізвисько Махму, мій зв’язковий на судні.

— Це молода війна,— тихо сказав він, дивлячись на обличчя тамільців, які сиділи на палубі біля нас.— Батьківщина тамільців на Шрі-Ланці — це давня ідея, але якраз молодь за неї гине. Можеш зараз піти зі мною?

— Звісно.

Я йшов за ним, поки ми не досягли палуби кормової частини.

— Вони тобі не довіряють,— сказав він, підпалюючи дві цигарки і передаючи одну мені.— Тут нічого особистого. Вони не знають, хто ти і чому тут. Коли ти опиняєшся в ситуації, де все стає тільки гірше, як у них, то всі сприймаються як загроза, навіть друзі.

— Ти залишаєшся на цьому кораблі під час кожного плавання?

— Так. Ми розвантажуємо легальний вантаж, і я повертаюся до Мадраса на кораблі.

— Я б не хотів повторювати це щомісяця. Ті патрульні кораблі, які ми бачили, мали великі гармати.

Він тихо розсміявся.

— Ти щось знаєш про тамільських мусульман у Шрі-Ланці?

— Трішки.

— Погроми,— уточнив він.— Перевір.

Він сміявся, але в тому сміху був лише сум, що знайшов інший шлях до його обличчя. Махму випростався.

— Золото й паспорти, які ти везеш, безперечно, допоможуть,— мовив він.— Нам потрібно викупити людей з в’язниці, а потім вивезти зі Шрі-Ланки, щоб розповісти світові про ситуацію. Для інших — це просто громадянська війна. Для нас це війна, яку ми ніколи не починаємо, але завжди мусимо на ній воювати. Для нас це не питання національності, а питання віри.

Знову віра. У тому, що я робив, не було нічого чистого чи благородного. Не було жодних мотивів, крім власних. Було соромно це усвідомлювати, стоячи біля чоловіка, який ризикував життям за свої переконання.

Стограмові золоті зливки, які я перевозив контрабандою, були переплавленими коштовностями, вкраденими чи відібраними санджайською компанією. На них уже була кров, і я її ніс — нічого благородного, нічого чистого.

Але десь усередині ще був вітражний уламок віри. Священна місія Махму була роботою, принаймні я так вважав, але те саме темне судно доправляло нас на ту саму темну війну. І для мене то була війна одного: свобода однієї людини від банди, що колись була гуртом братів.

Віра — безстрашні переконання, а свобода є одним з ідеалів віри. Стоячи там, на накритій палубі, та слухаючи молитви арабською, хінді, англійською, сингальською[97] і тамільською, я повірив у свободу, а також попросив у Махму пістолета.

Він задер джемпер, щоб показати мені пістолета, запханого за пояс його штанів. То був «браунінг» серії HP — стандартна модель офіцерів індійської армії. Покарання за торгівлю цією зброєю було жорстке, і тому офіцери, які нам її продавали, зазвичай заломлювали подвійну ціну.

Махму мені подобався, тож хотілося взяти його на Шрі-Ланку. Він був підтягнутим, добре обізнаним тридцятирічним чоловіком, що володів шістьма мовами й мав упевнене око. Мені не подобалася його зброя.

— Що за пістоль?

— Він трохи... показушний, маю визнати,— відповів він, роззираючись і передаючи мені зброю і магазин.

— Показушний? Він наче зебра в шерезі.

Я перевірив пістолета й поставив його на запобіжник.

— Якщо тебе зловлять на цій війні зі зброєю,— сказав він,— то це має бути саме цей пістолет. Будь-який інший — і тебе довгенько оброблятимуть перед тим, як викинути з гелікоптера в море — десь у цьому районі, взагалі-то.

— Але чому саме цей пістолет?

— Цей пістолет дарує тобі шанс. Індійська армія контролює цей острів, але зараз там купа різних фрілансерів. Американці, ізраїльтяни, південноафриканці, й усі вони співпрацюють з ВДА[98]. Якщо індійська армія затримає тебе зі зброєю, то можна спробувати вдати агента цього ВДА. Це, звісно, досить ризиковано, але ти не будеш перший, хто таке прокрутив. Тут справжній дикий Захід.

— Тож я носитиму здоровецький пістолет, і коли його побачать, бо важко таке не помітити, треба буде переконати цих людей, що ми працюємо разом, а потім, можливо, справді почати на них працювати, якщо, звісно, залишуся живим?

— Таке трапляється,— знизав плечима він.— І часто, взагалі-то.

— Махму, дай мені маленького пістолета. Я не хочу вбивати антилопу гну. Я просто хочу наробити достатньо галасу, щоб мати час ушитися. Якщо мене зловлять, то можна викинути зброю і все заперечити. Я краще вчиню так, аніж почну працювати на них.

— Але маленький пістолет...— роздумував він.— Я завжди кажу: коли маєш вистрелити комусь в око, щоб убити, то твоя зброя занадто маленька.

Я довго на нього дивився.

— Маленький пістолет? — пирхнув він.— З маленьким пістолетом треба стріляти просто в око, чоловіче, бо в іншому разі це все одно, що камінцем з рогатки.

— І не кажи.

— А я кажу. Таке трапляється. І часто, узагалі-то.

— У тебе є маленький пістолет чи ні?

— Є,— повідомив він.— А ти готовий до обміну?

— Покажи мені.

Він дістав з кишень свого піджака невеличку коробку з набоями й автоматичний пістолет двадцять другого калібру. Це була зброя, яка могла легко поміститися разом з помадою, парфумами та кредиткою в сумочці, дівчача зброя.

— Я візьму його.

Ми обмінялися зброєю. Я обдивився пістолета і запхав його до свого піджака.

— Я б загорнув його у поліетилен,— порадив він, знову пхаючи браунінг у штани.— І перемотав би липкою стрічкою.

— Якщо опинюсь у воді?

— Таке трапляється.

— Справді?

— І часто, взагалі-то. Це що — твоя перша контрабандна операція, чи як?

Я перевозив контрабандою паспорти й золото до дев’яти країн, але завжди літаком і завжди користуючись Чехословацькими авіалініями. Комуністичні авіалінії були єдині в Бомбеї, які приймали оплату за квитки рупіями і перевіряли наявність зброї, але нічого іншого. Усе інше у вантажі пасажира під час транзитних перельотів, від золотих зливків до пачок з грошима, було твоєю проблемою. І оскільки ніхто, крім чехословаків, не літав аж до самої комуністичної Чехословаччини на цих авіалініях, це теж не була їхня проблема.

— Я літаю. Туди-сюди за сімдесят дві години. Я не користуюся кораблями.

— Тобі не подобаються кораблі?

— Мені не подобається влада — чи на суходолі, чи на морі.

— Влада?

— Влада. Абсолютна влада. Закон моря.

— Ти про капітана?

— Будь-якого капітана. Думаю, що «Баунті»[99] був останнім вільним кораблем.

Біля стояків, до яких було прив’язано вантажі, почали активно буркотіти пасажири. Люди почали підніматися. Ми побачили фігури, які рухалися з боку в бік між скупченнями тіней.

— Що вони роблять?

— Вони передають капсули з ціанідом тим, хто їх хоче.

— Люди таке роблять?

— І часто, взагалі-то.

— Знаєш, Махму, у питаннях моралі ти цілковитий невіглас.

— Ти хочеш суїцидальну капсулу, поки їх ще роздають?

— Бачиш, про що я?

— То хочеш її чи ні?

— Я швидше стану битися і верещати аж до кінця, але все одно дякую.

Хвилювання на палубі зросло ще більше. Старший помічник судна підійшов до лівого борту разом з кількома членами філіппінської команди. Вони дістали мотузяні драбини й почали їх розгортати за бортом.

— Спустися донизу і прихопи свої речі,— мовив Махму.— Я чекатиму на тебе біля драбин.

Я пробрався через відносно порожній правий борт судна до каюти екіпажу.

Загорнувши невеликого пістолета і коробку з набоями у поліетилен, я обмотав їх стрічкою та запхав до наплічника. Зняв куртку і джемпер, натягнув приховану армійську розгрузку і знову одягнувся.

У розгрузці було двадцять кілограмів золота і двадцять вісім чистих паспортів. Доклавши трохи зусиль, я застебнув її і трохи потупцював по кабіні, щоб призвичаїтись рухатися з додатковою вагою.

На ліжку лежав розгорнений зошит. Я намагався написати нове оповідання. Випробовував себе новою важкою темою. Вона була про щасливих людей у щасливому місці, які займалися щасливими речами. Писалося мені важко.

Я згріб зошита, ручку і все інше, що лежало на ліжку, до наплічника і повернувся до дверей. Потягнувся до вимикача світла — і помітив своє відображення у дзеркалі, вмонтованому у двері.

Нерозсудлива правда подорожей до інших далеких країн і культур — це те, що інколи ти просто крутишся разом з гральними костями. Доля як гід може вести будь-якого мандрівника, у будь-яку мить подорожі, у лабіринти навчання і любові чи в лабіринти небезпеки і тривоги. І кожен мандрівник упізнає ці моменти у дзеркалі — останній довгий погляд на власне відображення, перш ніж сказати: «Гаразд, поїхали».

Я вимкнув світло і повернувся на палубу.

Люди стояли в чергах біля драбин. Старший помічник тихцем скомандував, і нелегали почали спускатися.

Я човгав уперед, останній у черзі. Член екіпажу роздавав рятувальні жилети і допомагав їх зафіксувати.

Махму стояв біля нього.

— Візьми й мого,— сказав він, коли моряк припасував на мене жилет.

Наші очі зустрілися. Він знав, що коли б я опинився у воді, то один жилет міг і не втримати двадцять додаткових кілограмів золота на моєму тілі.

Моряк віддав мені й другого жилета, а потім вручив щось невелике й металеве і підштовхнув уперед.

— Що це? — запитав я, коли ми з Махму відійшли від переповненого борту.

— Це клацальник,— пояснив він.

То була дитяча іграшка, зроблена з двох шматків олова, що при натисканні видавала звук клац-клац. Я натиснув.

Клац-клац.

— Коли опинишся у воді,— радив Махму,— то залишайся на місці. Тримайся ближче до інших.

— Інших?

— Човен повернеться до корабля,— провадив він,— і корабель кружлятиме навколо вас на відстані одного клацання чи трохи далі, доки ми не отримаємо сигнал відбою.

— Одне клацання чи трохи далі?

— Коли побачиш чи почуєш що-небудь, то скористайся клацальником, аби дати знати про своє місцеперебування. Більшість людей тримають їх у зубах, щоб не загубити.

Він потягнувся, узяв клацальника і притримав його зубами. Мій клацальник мав форму рожевої бабки. Махму дивився на мене з рожевою бабкою в роті та відсилав у море.

— Це з фільму,— розповів він, передаючи мені клацальника.— Здається, він має назву «Найдовша війна».

— «Найдовший день».

— Так, саме цей. Ти його бачив?

— Так. А ти?

— Ні. А що?

— Думаю, тобі варто глянути. Дякую за все, Махму. Було приємно з тобою плавати, навіть попри те, що я не люблю морських подорожей.

— Навзаєм. Якщо наткнешся на кремезну тридцятирічну дівчину, десь під метр шістдесят п’ять, одягнену в небесно-блакитний гіджаб, не показуй їй маленького пістолета.

— Ти поцупив його в дівчини?

— Типу того.

— У ворога чи друга?

— А це має значення?

— Звісно ж, має.

— Трохи того й того. Вона — моя дружина.

— Твоя дружина?

— Так.

— І ти її кохаєш?

— Я від неї божеволію.

— І... якщо я покажу їй пістолета... вона може...

— Пристрелити тебе,— сказав він.— Таке трапляється. І часто, взагалі-то. Вона вже в мене стріляла. Вона боєць — моя дружина.

— Гаразд. Дай-но все уточнити. Кремезна, тридцять років, метр шістдесят п’ять, блакитний гіджаб. Правильно?

— Правильно. Її так і звати. Ну, прізвисько таке.

— Яке саме?

— Блу-Гіджаб — блакитний гіджаб. Це її прізвисько.

— Її звати Блу-Гіджаб?

— Так.

— Га-аразд. Дякую за попередження.

— Без проблем,— посміхнувся він.— Я всіх про неї попереджаю. Вона дуже небезпечна, кохаю цю жінку до смерті.

— Я тебе почув.

— І пам’ятай, що на шляху до берега є лише одне правило. Якщо хтось намагається зайняти твоє місце на човні, то виштовхуй його за борт.

— Таке трапляється?

— І часто, взагалі-то.

— Ти! — пробурчав старший помічник, тицяючи в мене пальцем.

Я підійшов до борту, переліз через нього і почав спускатися по драбині.

Це було набагато важче, ніж я думав. Драбина гойдалася над морем, змушуючи мене обіймати мотузку і дерев’яні перетинки, неначе родичів. Потім драбина довбонулася об непоступливу сталь корпусу, здираючи шкіру з непідготовлених пальців.

Я спустився по кількох останніх щаблях драбини. Три човни здавалися манюсінькими, неначе риба-лоцман, що колихається біля величезного, схожого на акулу фрахтувальника.

Це були рибальські човни, пласкі й відкриті, неначе негабаритні версії рятувальних шлюпок, що стояли на палубі, але з мотором. Ми досі були у відкритому морі. Човен, у який я спускався, вже був переповнений. Усе це було дуже небезпечно. Я зробив останні кілька кроків — і запах риби, що просочився в усі щілини корабля, накрив мене заспокійливою вуаллю.

«Рибалки,— подумав я.— Рибалки знають море».

Дружні руки зорієнтували мене на корму, щоб не наступити на чужі ноги і маленькі клунки. Команда розподіляла вагу.

Я нарахував двадцять три людини. Команда фрахтувальника дала добро і згорнула драбини. Наш стерновий відштовхнув човна від корабля і почав рухатись у відкрите море.

Двигун працював тихо, приглушений звуконепроникним захистом.

Клац-клац.

Човен, що плив біля нас у темряві, просигналив свою присутність. Клац-клац. Ми всі обернулися на це подивитися. Клац-клац — хтось просигналив у відповідь. Клац-клац.

— Знаєш, у чому відмінність між війною та миром? — прошепотів чоловік біля мене. В голосі його вчувалася посмішка.

— Думаю, що ти мені розповіси,— прошепотів у відповідь я.

— Під час миру ти жертвуєш двадцятьма, щоб урятувати одного. Під час війни ти жертвуєш одним, щоб урятувати двадцятьох.

— Гарна спроба,— посміхнувся я.

— Ти не згоден?

— Ми не жертвуємо заради цифр. Ми жертвуємо заради любові й землі.

— Цифри у цій війні досить високі, щоб змінити ситуацію.

— Ти говорив про війну та мир.

— І?

— Війна проливає кров зовні. Мир проливає кров усередині, де їй і місце. Ось у чому полягає відмінність, принаймні для мене. Війна трощить будинки, а мир їх відбудовує.

Він тихо розсміявся, навіть не розтуляючи рота.

— Я — твій зв’язковий.

— Га?

— Я йду на додачу до човна. Я тут, щоб ти точно дістався пункту призначення.

Він був трохи молодший за мене, невисокий на зріст і підтягнутий, з нахабною посмішкою, що, мабуть, дарувала хлопцю поцілунки й коштувала ляпасів.

— Радий нашій зустрічі. Як довго до берега?

— Недовго.

Він вручив мені пластикового глечика, та й сам почав вичерпувати воду, що заливала човна після кожної трохи вищої хвилі. Я приєднався. Більшість пасажирів мілкого човна займалися вичерпуванням води. Стерновий тихо розсміявся.

Клац-клац.

Море — неспокійний сонько — розправило плечі-хвилі під нами. Вода хлюпала об човен, покриваючи нас сіллю. Клац-клац.

Коли човни досягай узбережжя, ми вистрибнули у воду, що сягала пояса, й почали борсатися до узбережжя. Човни почали повертатись у море.

Ми побігли до дерев. Біля них я поглянув на море. Кілька повільніших чоловіків і жінок ще й досі бігли, загрібаючи пісок, поки пробилися через пляж. Пробіжки посеред сонячного дня — це, можливо, і весело, але тієї ночі то був привід для страху.

Там не було жодного сліду корабля: жодного світла, окрім сяйва зірок.

Мій зв’язковий помахав від іншого острівця дерев. Я приєднався до нього, і ми попрямували глибше у джунглі. Трохи пізніше ми зупинилися, дослухаючись.

— Як тебе звати? — прошепотів я, коли ми переконалися, що немає переслідувачів.

— Ліпше без імен, чоловіче,— сказав він.— Що менше знаєш, то краще. Правда — це солодка річ, але не тоді, коли хтось намагається її з тебе вирізати, бо в такому разі це дуже гірка річ. Готовий рухатися далі?

— Готовий.

— Далі буде вантажівка, що поїде на південь по головній дорозі. Вона чекатиме на нас, але недовго. Човни трохи збилися з курсу. Нам потрібно пробігти досить багато, але на це є зовсім небагато часу.

Ми попрямували в навколишні кущі й уже за кілька хвилин рухалися по смузі джунглів, що росли паралельно до узбережжя. Час до часу крізь дерева ще проглядалися темні хвилі, але потім море відступило далеко: ми його вже не чули, і навіть запах розчинився у сильніших ароматах вогкості джунглів.

Мій зв’язковий знову і знову вів нас у задушливу масу листя, яке нагадувало вуха слонів, щоб виринути на вузенькій стежці, якої навіть не було видно, доки він туди не виводив.

Він не керувався зірками, їх не було видно. Карта джунглів у нього в голові була настільки точна, що він навіть не вагався під час своєї швидкої ходи.

Я загубив його двічі. Щоразу я завмирав, дослухаючися. Щоразу нічого не було чутно, аж поки він не стукав мене по плечу, і ми продовжували подорож крізь хащі джунглів.

Разом з наплічником і розгрузкою з контрабандою я ніс тридцять п’ять додаткових кілограмів. Але вага не була проблемою. Щоб розгрузка не совалася і зливки випадково не змістилися, я тісно її припасував до грудей і талії. Кожен подих давався з зусиллям.

Крізь листя й кущі ми виштовхались на трасу.

— Заощадимо час,— мовив мій компаньйон, дивлячись на годинник.— Потрібно ризикнути й піти бічною дорогою. Так набагато швидше. Якщо помітиш будь-яке світло, то втікай до дерев і ховайся. Я їх відведу подалі, а ти залишайся там. Зрозумів?

— Так,— видихнув я.

— Хочеш, я трохи понесу розгрузку?

— Та ні.

— Ну тоді хоч наплічника дай,— прошепотів він.

Я залюбки зняв наплічника, і зв’язковий його натягнув.

— Гаразд, побігли.

Ми мовчки бігли біля нерівного краю дороги, тож несподіваний зойк якоїсь тварини чи птаха був шоком. Кожен мій подих бився в тісний жилет.

«Чесно кажучи,— колись сказав мені один нігерійський продавець зброї,— контрабандист насправді незаконно провозить себе. Усі інші речі, які він перевозить,— лише виправдання, знаєш?» Коли ми досягли кінцевої точки, це виправдання загрожувало зупинити моє серце.

— Ми на місці,— заявив мій зв’язковий.

— Алілуя,— пихкотів я.— Хлопці, а ви колись чули про мотоцикли?

— Пробач, друже,— посміхнувся той, віддаючи назад мого наплічника.— Але думаю, що ми саме вчасно.

— Ти думаєш? — видихнув я, впершись руками в коліна.

— У тебе є зброя? — запитав він.

— Звісно.

— Дістань її. Зараз.

Я розмотав свою зброю, поки він перевірив і перезарядив свого автоматичного пістолета з магазином на десять набоїв. Він озирнувся і помітив мого маленького пістолета двадцять другого калібру.

— Якщо наткнешся на кремезну жінку в небесно-блакитному гіджабі...

— Я знаю. Не показувати їй зброю.

— Чорт, чоловіче,— вишкірився він.— А ти любиш жити на вістрі бритви.

— Щось мені підказує, що ця Блу-Гіджаб справляє враження.

— Вона хороша. Чудовий товариш,— розсміявся він.— Просто не показуй їй пістолет.

Він знову глянув на годинника і зосередився на темряві, що поглинала дорогу там, де не світили зорі.

— Якщо все полетить до біса, тобі теж потрібно буде забиратися,— сказав він, ще раз перевіряючи час.— Іди на південь. Ця дорога веде до Трінкомалі. Залишайся в джунглях якнайдовше. Якщо дістанешся туди, то знайди готель «Каслрі». Там на два тижні заброньовано для тебе номер. З тобою там зв’яжуться.

— То ти далі не йдеш?

— Ні. Ми більше не побачимось.

Він почав щось нерозбірливо бурмотіти.

— Що?

— Діамант за перлину,— мовив він.

Я чекав.

— Ми не маємо тут бути, тамільці. Ми обміняли діамант — Матінку Індію — на перлину. І що б ми не робили, і скільки б нас не вмерло, це ніколи не виправдається, бо діамант обміняли на перлину.

— То чому ви продовжуєте цю боротьбу?

— Ти мало знаєш про тамільців, правда ж?.. Почекай-но! Ти це чуєш?

Ми довго дослухались у темряві. Якась невелика тварина рухалася десь недалеко в джунглях, швидко лопотіла крізь листя. Потім джунглі знову поринули в тишу.

— Я борюся проти армії, яка мене тренувала,— тихо розповів він, дивлячись на північ уздовж дороги.

— Проти індійської армії?

У ті роки найбільшою військовою силою на Шрі-Ланці були ІМС — Індійські миротворчі сили.

— Проти ВДА,— уточнив він.— Вони всіх нас тренували. Вибухівка, зброя, тактична підготовка і багато іншого.

Відділ досліджень і аналізу був підрозділом індійської армії, що займався контррозвідкою. Він мав доволі грізну репутацію в регіоні. Оперативники ВДА були добре треновані й мотивовані, а статус «досягнення цілі будь-якими методами» дарував своєрідну ліцензію, що ставила дуже багато запитань після того, як їхні чоботи десь приземлялися, і не давала надто багато відповідей.

Індійські розвідники збирали інформацію з багатьох джерел, включно з бандами. Кожна мафіозна компанія в Бомбеї знала когось із ВДА, відкрито чи таємно, і кожна мафіозна компанія не ризикувала проти них повставати.

— А тепер вони воюють проти нас,— з жалем зітхнув мій зв’язковий.— Діамант розчавлює перлину.

Ми почули звук — можливо, далекий скрегіт коробки передач, тож заховались у кущі, вдивляючись у тунель дороги. Потім ми почули безпомилковий грюкіт і кашель автомобільного двигуна, що силкувався подолати пагорб.

Висока хитка вантажівка випірнула перед нами і покотилася вниз.

— Вона наша?

— Наша,— розквітнув зв’язковий, тягнучи мене за собою.

Ми підійшли до краю дороги, де він почав махати невеличким блакитним світловим факелом. Вантажівка заскреготіла гальмами й виснула шинами, перш ніж зупинитися. Двигун залишився увімкнутим.

Коли ми підійшли ближче, я помітив, що за вантажівкою їхав джип з вимкненими фарами, який зупинився в тіні більшого транспорту.

Мій зв’язковий повів мене до джипу. Обернувшись до вантажівки, я побачив, як зо п’ятнадцять людей влаштовуються на бавовняних тюках.

— Ти будеш у джипі,— сказав мій новий знайомий.— Ти — журналіст, пам’ятаєш? Не можна, щоб ти подорожував зі звичайним людом.

Моє оперативне ім’я було Джеймс Девіс, канадець, позаштатний кореспондент інформаційної агенції «Ройтерз». Мій паспорт і акредитація були бездоганні, сам їх для себе виготовив.

Ми потиснули руки, розуміючи, що, мабуть, більше ніколи не побачимося і що обоє, мабуть, помремо впродовж року.

Він нахилився ближче.

— Не забудь зареєструватись у готелі «Каслрі» і не висовуйся, тебе знайдуть упродовж сорока восьми годин. Щасти. Нехай Маа Дурга[100] тебе береже.

— Тебе також.

Він покинув мене, щоб видряпатися на задній борт вантажівки, а потім знайти собі вільний бавовняний тюк.

На мить мені здалося, що то був трон з мішків на подвір’ї велосипедних убивць, тільки переповнений привидами війни замість найманих убивць.

Я зайняв пасажирське сидіння в джипі, потиснувши руки водієві та двом молодикам, що сиділи позаду.

Вантажівка рушила, і джип поїхав за нею. Обличчя мого зв’язкового витало в хиткій тіні, прямуючи на південь. Його очі чіпко тримали мій погляд.

Люди, які ненавидять злочинність так само, як і я нині, часто запитують, чому інші скоюють злочини, як-от скоював я.

Одна з очевидних відповідей — це те, що коротший шлях завжди простіший, поки не провалиться під ногами бажання. Одна з прихованих відповідей — це те, що коли життя і свобода стоять на кону, то люди, яких ти зустрічаєш, часто є винятковими. В інших життях вони могли б керувати промисловістю або армією.

Посеред джунглів, в мить утечі, вони стають тобі друзями, бо друг — це будь-яка людина, яка готова померти біля тебе. А людей, які готові померти разом з тобою, навіть не познайомившись, дуже важко знайти. Ну, хіба що ти знаєш багато копів, військових чи злочинців.

Вантажівка повернула на бічну дорогу. Тіні накрили обличчя мого зв’язкового. Я більше ніколи не чув про нього і не бачив його.

Ми їхали двадцять хвилин, а потім водій зупинив джип на галявині біля дороги.

— Приготуй паспорт і папери. Ми проминемо кілька контрольно-пропускних пунктів. Інколи вони охороняються, а інколи й ні. У цьому районі вже деякий час усе тихо. Одягни ось це.

Він вручив мені темно-синього бронежилета зі словом «ПРЕСА» на грудях. Усі інші одягли чорні бронежилета, і водій приліпив на лобове скло білого прямокутника з таким самим словом.

Ми проминали розкидані будиночки і халупи, а потім перші великі будинки. Те, що здавалося сяйвом лісової пожежі на горизонті, було яскравим містом лише за десять кілометрів звідти.

Ми проїхали три безлюдні пункти, щоразу майже повзучи, а потім раптово прискорюючись. Оминаючи місто, ми менше ніж за годину досягай вигідної берегової точки огляду на Орз-Гіл і готелю «Каслрі».

— Оце удача,— сказав водій, зупиняючи джип на під’їзній доріжці.— Сьогодні вночі одна боллівудська актриса дає шоу для індійських військових. Мабуть, вони не могли відірватися.

— Дякую за допомогу.

— Немає за що,— посміхнувся він.— Нехай Всевишній буде з тобою, товаришу.

— Із тобою.

Джип здав назад на дорогу і помчав геть. Місцеві зв’язкові були мусульманами, індусами та християнами, і всі вони використовували слово «товариш». Мої зв’язкові завжди були ділками з чорного ринку, яким можна було довіряти лише до певної межі. Товариші були чимось новеньким. Було цікаво, які ще сюрпризи підготував мені Санджай. Я повісив на спину наплічника і поглянув на гостроверхі дахи готелю «Каслрі».

Готель був у білому колоніальному стилі, якого так облюбували для себе білі колоністи, коли могли накрасти для себе достатньо золота. Золото в моєму жилеті, закріпленому на грудях, поверталося до цих колоній, і хотілось якнайшвидше його здихатися.

Я зупинився і пригадав усі імена. Контрабандист мав пожити з новим підробленим ім’ям й акцентом хоч деякий час до того, як використати їх на практиці. Як втікач, за чию голову призначена винагорода, я збирав акценти і практикувався якомога частіше.

Я — Джеймс Девіс. Моє ім’я Джеймс Девіс. А може й ні. Я — Джим Девіс. А в дитинстві був Джиммі? Джим Девіс, приємно познайомитися. Ні, прошу, називайте мене Джимом.

Коли я вигадував фальшиве ім’я, якому можна було довіритися, то знаходив і шлях у своє нове життя, яким потрібно було жити деякий час. Війна спростила цю проблему для мого компаньйона, мого зв’язкового, який поїхав у кузові вантажівки. Якщо він не був з людьми, яких любив і яким довіряв, то взагалі втрачав ім’я.

Я піднявся гранітними мощеними сходами, перетнув дерев’яну веранду й постукав по філігранній шибці вхідних дверей. За кілька секунд нічний портьє зі скрипом відчинив двері.

— Девіс,— сказав я, легко перемкнувшись На канадський акцент.— Джим Девіс. Я забронював номер.

Він запросив мене всередину, замикаючи двері, та провів до столу реєстрації, де портьє скопіював паспортні дані в реєстраційну книгу завбільшки десь із половину більярдного столу. Це забрало трохи часу.

— Кухню вже замкнено, сер,— нарешті повідомив черговий, згортаючи книгу по сторінці за раз, неначе застеляючи ліжко.— Зараз у готелі лише кілька гостей. Сезон почнеться лише за три місяці. Але є холодні закуски, і я можу приготувати вам дуже пристойний напій, якщо забажаєте. Наш фірмовий.

Він пройшов через великий готельний хол і ввімкнув лампу біля зручного оббитого льоном дивана. Швидко рухаючись, він знову перетнув кімнату і відчинив двері ванної.

Увімкнув ще одне світло і зняв з рейки рушника.

— Сер, бажаєте освіжитися? — запитав він.

Я хотів їсти й пити. Я не хотів витратити ще півгодини, а може й довше, щоб зробити для золотого жилета схованку в номері. А поки жилет на мені, він у безпеці.

Я взяв рушник, умився і помив руки, а потім присів на диван, де все вже стояло.

— Я взяв на себе сміливість приготувати напій, сер,— мовив портьє, ставлячи переді мною високого келиха.— З кокосом, свіжим лаймом, краплиною імбиру, дрібкою шоколадних пластівців і кількома секретними інгредієнтами. Якщо цей не сподобається, я приготую інший, на ваш вибір.

— Поки що я повністю вам довіряю, пане... можна дізнатися ваше ім’я?

— Анкіт, сер,— відповів я.— Мене звати Анкіт.

— Гарне ім’я. Цілісний. Я — Джим.

— Ви розумієтеся на індійських іменах, сер?

— Я розуміюся на індійських іменах, Анкіте. Ти звідки?

— Яз Бомбея,— розповів він, ставлячи переді мною тацю з сендвічами.— Як і ви.

Він був або моїм зв’язковим у готелі, або ворогом. Я сподівався, що зв’язковим. Сендвічі мали апетитний вигляд.

— Може, присядеш?

— Я не можу,— м’яко сказав він.— Якщо хтось зайде, то це видасться підозрілим. Але все одно дякую. З вами все гаразд?

Він хотів дізнатися, чи не привіз я з собою якісь неприємності. Це було справедливе запитання.

— Усе гаразд,— запевнив я, позбуваючись канадського акценту.— Ми проминули порожні контрольно-пропускні пункти. Нам пощастило. У місто приїхала кінозірка, аби розважити військових.

Він розслабився, дозволивши собі зіпертися на спинку крісла.

Він був трохи вищий за мене, худий, приблизно тридцяти п’яти років, з густим сивим волоссям. Мав гострий погляд і був підтягнутий. Я вирішив, що його впевнена граційна манера рухатися з’явилася завдяки боксу чи іншому бойовому мистецтву.

— Я приготував вегетаріанські та звичайні,— розповів він, показуючи на тацю з сендвічами.

— Я такий голодний, що й серветку можу з’їсти. Не проти, якщо я почну?

— Їж! Їж! — звернувся він на хінді.— Я заповню всі прогалини, доки ти заповниш себе, так би мовити.

Я з’їв усе. Коктейль також був добрий. Мій зв’язковий Анкіт — індус із Бомбея, у серці війни між буддистами, мусульманами й іншими індусами, був хорошим господарем і цінним джерелом інформації. Поки я їв, він перерахував усі необхідні вимоги для ролі журналіста на два чи три дні.

— І найголовніше, ти маєш з’являтися на контрольному пункті щодня до обіду, щоб поставили штамп,— завершив він.— Це обов’язково. Якщо ти тут на кілька днів, і вони побачать відсутність хоч одного штампа, то одразу ж затримають. Колись з’являлося почуття, що ти нікому не потрібен?

— Не останнім часом.

— Ну, якщо пропустиш бодай день, і це з’ясують, то відчуєш — як це, коли Всесвіт тебе більше не хоче.

— Дякую, Анкіте. Невже всі у цій війні втратили почуття гумору? Всесвіт мене більше не хоче? Це надзвичайно депресивна думка, тож я наполягаю на ще одному особливому коктейлі, негайно.

— Лише не забувай про штампи,— розсміявся він, повертаючись до маленького бару в зоні відпочинку.

Він кілька разів повертався до бару, здається. Я втратив рахунок після третього разу, бо далі все якось стало однаковим, неначе спостерігати, як той самий листочок пропливає по струмку знову і знову.

Я не був одурманений. Анкіт був збіса добрим барменом, таким, який точно знає, наскільки неп’яним тобі треба бути. Його голос був м’який, добрий і терплячий, хоча з часом я вже нічого не розбирав. Я забув про своє завдання і про санджайську компанію.

Квіти, настільки великі, що я не міг обхопити їх руками, намагалися склепити мені очі. Я повільно провалювався, дрейфуючи у м’яких я пух пелюстках, майже невагомий.

Анкіт говорив.

Я заплющив очі.

Білі квіти стали річкою. Вона несла мене до місця спокою, між деревами, де підбіг собака, несамовитий від радості, й щасливо поклав лапи мені на груди.

Розділ 34

— Девісе! — собака почав шкрябати кігтями краєчок сну, намагаючись видерти мене назад у те місце, у те священне місце.— Девісе!

Я розплющив очі. Мене гріла ковдра. Я сидів там само, де й заснув, але Анкіт підклав мені подушку під голову і накрив мене ковдрою. Моя рука ховалась у кишені куртки, тримаючи маленького пістолета. Глибокий вдих дозволив переконатися, що жилет із золотом на місці.

Добре.

Наді мною нависав незнайомець.

Недобре.

— Відійди, друже.

— Звісно, звісно,— сказав чоловік, випростуючись і простягаючи мені руку.— Я — Горст.

— Горсте, і часто ти будиш людей, щоб познайомитися з ними?

Він розреготався. Голосно. Занадто голосно.

— Гаразд, Горсте, зроби мені послугу. Не смійся отак, доки я не вип’ю принаймні дві філіжанки кави.

Він знову розреготався. І реготав довго.

— Ти щось повільно вчишся, ні?

Він знову розреготався. Потім запропонував мені гарячої кави.

Це було надзвичайно. Важко не вподобати людину, яка приносить смачну чорну каву, коли ти був п’яний як чіп лише чотири години тому.

Я на нього поглянув.

Його очі були блакитного кольору, але надто випаленого сонцем. Голова видавалася неприродно великою. Я вирішив, що всьому виною лаймові коктейлі Анкіта, доки не встав і не побачив, що його голова і справді неприродно велика.

— А в тебе здоровецька голова,— заявив я, тиснучи йому руку.— Грав колись у регбі?

— Ні,— розсміявся він.— Ти навіть не уявляєш, як важко знайти підходящого капелюха.

— Ні,— погодивсь я.— Не уявляю. Дякую за каву.

Я рушив геть. Сонце ще не зійшло. Я хотів випередити світанок, ідучи до свого номера, і ще трохи поспати.

— Але ж тобі треба з’явитися на контрольному пункті,— нагадав він.— І повір, набагато безпечніше робити це на світанку, а не в будь-який інший час, ja[101].

Я досі був одягнений у бронежилета з поміткою «ПРЕСА». Він запрошував мене як колегу-журналіста. Якщо я маю це зробити, то ліпше з компаньйоном. Більше ніякого сну.

— Ти від кого? — запитав я.

— «Der Spiegel»,— відповів він.— Узагалі-то, я працюю як фрілансер для них. А ти?

— Ти тут давно?

— Досить давно, щоб з’ясувати найбезпечніший час для відвідин контрольно-пропускного пункту.

— У мене є час освіжитися?

— Тільки швиденько.

Я рвонув нагору до номеру, роздягнувся, прийняв холодний душ, обсох і через шість хвилин знову застібнув жилет.

Я підтюпцем спустився сходами, але хол уже був безлюдний. Світанкове світло у вікнах було настільки ж інтенсивне, як і кімнатне освітлення, світло без тіней.

М’яке шкряботіння порушило тишу. Садівники вже взялися до роботи.

Я вийшов на довгу широку веранду, що розташувалася якраз навпроти відкритої рани газонів, що оточували готель,— рани, яку безперервно намагалися загоїти джунглі.

Семеро робітників уже важко працювали, обрізаючи, проріджуючи й розпорошуючи гербіциди на периметру: урбаністична передова у війні з природою.

Я спостерігав за ними, чекаючи на Горста. Було чути, як джунглі промовляють до вітру. «Дайте нам двадцять п’ять років. Залиште це місце. Повертайтеся за двадцять п’ять років. От побачите. Ми загоїмо увесь цей біль».

— Добре було б, якби кілька таких працювали на мене,— сказав Горст, підходячи до мене.— Моя дівчина має будинок у Нормандії. Він чудовий і все таке, але потребує багато роботи. Кілька таких хлопців миттю з усім упораються.

— Вони тамільці,— зауважив я, дивлячись, як вони кружляють газоном, освітленим росою в повітрі.— Тамільці — наче ірландці. Вони повсюди. Ти зможеш знайти працьовитих тамільців і в Нормандії, якщо добре шукатимеш.

— Як ти знаєш, що вони тамільці? — підозріливо поцікавився Горст.

Я обернувся до нього. Хотілось іще одну філіжанку кави.

— Вони займаються брудною роботою,— пояснив я.

— А так, так,— пирснув він.

Це було не смішно. Я не сміявся. Горст змінив сміх на похмурий погляд.

— З якої, кажеш, ти агенції?

— Я не казав.

— А ти дійсно потайний тип, еге ж?

— Стрілянина — це шпалери. Справжня війна завжди точиться між нами — журналістами.

— Про що ти таке говориш? — нервово запитав Горст.— Я просто запитав, з якої ти агенції, і все.

— От бачиш, якщо ми потоваришуємо і я знайду неймовірну історію, а потім дізнаюся, що ти її вкрав, то муситиму знайти й відлупцювати свого нового друга. А це не дуже добре.

Він скоса на мене глянув. Очі спалахнули.

— «Ройтерз»! — здогадався він.— Лише кретини з цієї агенції такі скупі на інформацію.

Я хотів більше кави. Поруч з’явився Анкіт. Він тримав невелику склянку.

— Я подумав, вам потрібно трохи підкріплення, сер, якщо пробачите таку зухвалість.— мовив Анкіт.— Дорога, якою ви підете сьогодні вранці, не дуже легка.

Я випив уміст склянки, виявивши, що то був херес, і досить добрий.

— Анкіте,— сказав я,— ми щойно породичалися.

— Як скажете, сер,— спокійно відповів Анкіт.

— Агов, ти,— звернувся до Анкіта Горст.— Не міг би дізнатися, будь ласка, чи хтось із цих хлопців має дозвіл на роботу поза межами Шрі-Ланки?

Я підніс руку, зупиняючи відповідь Анкіта.

— Горсте, то ми йдемо, поки ведмеді не прокинулись?

— Ведмеді? — здивувався він, вимовляючи слово якось дивно.— Немає тут ніяких ведмедів. Тут є тигри, а не ведмеді. «Тамільські тигри». Вони абсолютно несамовиті, ці засранці. Вони всі мають капсули смертників на випадок затримання.

— І не кажи.

— Їм, мабуть, не доходить, що такого роду самогубства ще більше підбурюють іншу сторону витурити тамільців за межі країни.

— То ми кудись ідемо?

— Так, так, звісно. Не підпали собі штанців.

— Що?

— Не підпали собі штанців,— грубо повторив він, перетинаючи галявину.

— Ти вже й правила встановлюєш,— пробурмотів я, рушаючи за ним на вулицю.

Бої трохи притихли в Трінкомалі, й хистке припинення вогню панувало вже кілька тижнів. Німецькі співробітники «Der Spiegel» повернулись у свої домашні офіси для інших завдань. Горст був австралійським позаштатним кореспондентом, що залишився тут.

Він чекав на нову історію, яку можна опублікувати без особливої конкуренції. Насправді Горст сподівався, що «Тамільські тигри» розпочнуть наступальну операцію в цьому регіоні та що його вицвіло-блакитні очі першими засвідчать нову війну.

Він був високим, здоровим, високоосвіченим молодиком, закоханим у дівчину, мабуть, хорошу дівчину, яка жила на фермі в Нормандії, і сподівався на продовження війни у Шрі-Ланці. «Журналістика,— сказав медіа-барону Ранджиту одного разу Дідьє,— ліки, що перетворюються на хворобу».

— Ти що — не взяв камери? — запитав Горст після п’ятнадцятихвилинної прогулянки й розмови про нього ж.

— Знаю з власного досвіду, що контрольно-пропускні пункти мають алергію на будь-які камери, окрім власних.

— Правда,— погодився він,— але вчора на дорозі лежала відрубана голова. Перша така за місяць.

— Ага.

— І... якщо ми побачимо ще одну сьогодні... я не ділитимуся світлинами.

— Гаразд.

— Я не винен, що ти маєш коротку пам’ять.

— Зрозумів.

— Просто знай це, щоб у нас не було жодних конфліктів, гаразд?

— Я не захочу твоїх зображень відрізаних голів, Горсте. Я не хочу навіть думати про них. Якщо на нашому шляху буде хоч одна відрубана голова то вона вся твоя.

На тій дорозі була ще одна відрубана голова всього за п’ятдесят метрів.

Спочатку я подумав, що то трюк, гарбуз абощо, який насадили на палицю, щоб лякати. За кілька кроків я зрозумів, що то убитий хлопчик, років шістнадцяти чи сімнадцяти.

Його голова виднілася на бамбуковій палі, забитій у землю так, щоб обличчя мертвого хлопчини зустрічало всіх живих, які проходили по трасі.

Його очі були заплющені, а рот широко роззявлений.

Горст поправив фотоапарата.

— Я ж тобі казав,— мовив він.— Я ж тобі казав.

Я продовжував іти по дорозі. Він озвався до мене:

— Ти куди це йдеш?

— Доганяй.

— Ні, ні! Це небезпечно — бути самому на дорозі. Саме тому я й хотів іти разом. Залитися зі мною. Ну, для твоєї ж безпеки.

Я продовжив іти.

— Двоє, за два дні! — заволав Горст, загубившись оддалік.— Щось готується. Я відчуваю. Я знав, що потрібно було залишатися.

Він клацав фотоапаратом.

Клац-клац. Клац-клац.

Убивство малого було злочином, але насадити його голову на палю було гріхом, а гріх завжди вимагає спокути. Моє серце хотіло знайти спосіб повернути голову хлопця його батькам, допомогти їм відшукати решту тіла і подарувати спокій.

Але я не міг слухатися свого серця. Я не міг навіть покласти голову хлопчини на землю, про що кричали всі мої внутрішні інстинкти. Я мав розгрузку, повну золота, і паспорти, а власний мій паспорт був такий самий фальшивий, як і журналістська акредитація. Я був контрабандистом на завданні, тож мав іти геть.

Сам-один на тій дорозі я оплакав того малого, хай хто він був і хай що він зробив. Я пішов далі, повернувши на обличчя жорстку маску, намагаючись загубити всі думки про це в джунглях, яскравих у короткочасному ореолі сонячного світла між штормами.

Дерева були рясні й росли високими й міцними поміж чагарників і бур’янів, деякі з який були вище пояса, а деякі сягали плечей.

Листки струшували краплі останнього дощу на широке коріння: віддані послідовники, що ллють ароматичну олію на ноги деревних святих, які здіймають до неба руки-гілки, і ці мільйони вкритих листям рук вимолили шторм у моря. «Без дерев, які молитимуться, не буде й дощу»,— колись заявила мені Лайза, поки ми квапилися насолодитися теплим мусонним дощем.

Морські вітри заспокоювали розбурхані штормом дерева Гілки хилилися і хиталися, пінисте листя вирувало зі звуком прибою на небесному узбережжі. Птахи ширяли й кидались униз, зникаючи в стінах зелені, а потім знову виривалися нагору, блискаючи тінями на мокрій дорозі.

Природа мене зцілювала, як їй і притаманно, якщо ми це дозволяємо. Я перестав оплакувати і вбитого хлопчину біля дороги, і вбитого малого всередині мене, а також перестав повторювати слова «відрубана голова».

З півночі наближався автомобіль. То був побитий білий седан зі шматками чорної стрічки на фарах. За кермом була жінка. Кремезна. Низенька. Їй було під тридцять. На ній був небесно-блакитний гіджаб.

Вона зупинилася біля мене і почала опускати скло.

— Якого біса ти робиш? — зажадала вона.

— Я...

— Не каже мені.

— Але ти ж саме запитала...

— Сідай у машину.

— А ти взагалі хто?

— Сідай у машину.

Я сів у машину.

— У тебе проблеми,— заявила вона, насуплено оглядаючи мене з голови до ніг.

— Саламалейкум,— сказав я.

— У тебе проблеми,— повторила вона.

— Саламалейкум,— сказав я.

— Валейкумсалам,— відповіла вона, сердито на мене зиркаючи.— Треба тебе звідси забрати.

Вона почала їхати по дорозі, але за кілька секунд ми побачили Горста, що й досі стояв біля голови хлопчика, намагаючись знайти ідеальний ракурс для знімка. Вона хотіла продовжити рух, але я зупинив жінку десь через десять метрів, як ми проминули журналіста.

— Він ставитиме запитання, якщо я зникну з дороги. Дозволь мені все владнати.

Я вийшов з автомобіля і побіг до Горста.

— Що відбувається? Хто це там з тобою?

— Я лише почув,— задихано вичавив я.— Знову почалися бої. Я забираюся звідси до біса. Хочеш, підкинемо до готелю?

Його очі звузилися: він дивився в північному напрямку безлюдної дороги.

— Ні, бачиш, думаю, що залишуся тут. Ти їдь. Усе гаразд.

— Мені не до вподоби отак тебе тут залишати, коли стало небезпечно.

— Ні, ні, все гаразд. Я піду подивлюся, що там, на пункті. Ти їдь.

Він повісив на шию фотоапарата і простягнув руку. Я її потиснув.

— Щасти,— сказав я.

— І тобі. А зробиш мені послугу? Якщо ти вже їдеш, то не розповідай про все це якомога довше, гаразд?

— Без проблем. Бувай, Горсте.

Він уже йшов далі, готуючи свого фотоапарата.

Клац-клац.

Повернувшись до автомобіля, я побачив, що в Блу-Гіджаб у руках був пістолет. Вона націлила його на мене.

— Усе добре,— запевнив я.

Вона газонула далі, тримаючи кермо однією рукою. Вона перемикала передачі рукою, яка тримала пістолета, і серйозно мене лякала, коли грубо пхала важіль долонею.

— Що ви там робили, голубки? — вимагала вона.— Ля-ля-ля. Що ти йому сказав?

— Те, що він хотів почути. Ти збираєшся мене застрелити?

Вона не відкидала цієї ідеї.

— Я не знаю,— сказала вона.— Що ти сказав тому типові? На чиєму ти боці?

— На твоєму, сподіваюся. І якщо ти в мене вистрелиш, то проб’єш дірку в одному з паспортів.

Вона повернула авто на галявину між дерев, яка стала стоянкою. Блу-Гіджаб заглушила двигун і схопила зброю обіруч.

— Думаєш, це смішно? Мене витягли з дворічної операції під прикриттям, щоб підібрати тебе в готелі, забрати речі й відвезти до аеропорту.

— Прикриття? Ти, що шпигунка?

— Стули пельку.

— А-а-а... гаразд, то хто ти?

— Я знаходжу тебе посеред дороги самого,— прогарчала вона, стріляючи в мене загадками.— Потім ти зупиняєшся, щоб поговорити з незнайомцем. Переконай мене, що це не помилка, чи клянусь Аллахом, я прострелю тобі голову і зніму все те золото з трупа.

— Якщо знаєш свій Священний Коран,— сказав я,— то мені достатньо буде назвати номер вірша.

— Що за дідько?

— Два. Двісті двадцять чотири,— запропонував я.

— Корова,— вишкірилася вона, називаючи суру з Корану.— Ти намагаєшся мені щось сказати? Хочеш сказати, що я товста?

— Звісно ж, ні. Ти... фігуриста.

— Кинь це.

— Ти сама все почала.

— Назад до вірша, розумнику.

— Якщо ти не мусульманин і збираєшся вивчити кілька сур з Корану, то сура два, аят двісті двадцять чотири — це добре, хороший початок. «Нехай клятва іменем Аллаха не заважає вам творити добро, бути богобоязким...»

— «...і примиряти людей»,— закінчила вона за мене, уперше посміхнувшись.

— Ну що, беремося до справ? — запитав я, почавши знімати куртку.

Блу-Гіджаб поклала пістолета в кишеню своєї спідниці, відчинила задні дверцята автомобіля й почала вирівнювати заднє сидіння.

Під ним була схованка під фальшивим накриттям. Коли я віддав жилета, вона скрупульозно перевірила всі кишені й кожен паспорт.

Задоволена, вона запхала жилет до схованки та припасувала накриття на місце. Сидіння повернулося на попередню позицію, і ми знову сіли в авто.

— Ми зупинимось у готелі,— повідомила Блу-Гіджаб, від’їжджаючи.— Ти маєш виписатись. А далі ми маємо перетворитися на привидів.

— На привидів?

— Стули пельку. Ми на місці. Іди всередину, забери речі й випишись. Я заправлюсь і зустріну тебе тут через п’ятнадцять хвилин. І не секундою довше.

— А ти...

— Вимітайся!

Я вийшов. Побіг сходами, підійшов до рецепції та почув власне ім’я.

— Пане Девіс!

То був Анкіт, цілодобовий портьє, який стояв біля вікна. У нього в руках була таця.

— Я бачив Блу-Гіджаб,— сказав він, коли я підійшов ближче,— і подумав, що вам це знадобиться.

Я зробив ковток напою.

— Тебе не просто так нарекли «Цілісним», Анкіте.

— Мені приємно вам догодити, сер. Ваші речі стоять біля мого столу. Потрібно лише підписатися, і все.

— Зробімо це зараз.

— На вас чекає шестигодинна поїздка. Я буду тут, якщо вам захочеться хвильку відпочити.

Коли я повернувся, Анкіт знову наповнив мого келиха, а ще поклав біля мого наплічника пакунка з сендвічами, водою, двома пляшками содової.

Я дав йому невеликого згортка з грошима. Там було приблизно п’ятсот американських доларів.

— Ні, я не можу цього взяти,— розхвилювався він.— Це забагато.

— Анкіте, ми можемо більше ніколи не зустрітися. Давай не будемо прощатися сваркою.

Він посміхнувся і заховав гроші.

— Закуски допоможуть зберегти сили в дорозі, а оце може допомогти, якщо ситуація стане... трохи напруженою... з Блу-Гіджаб.

То був шматочок гашишу і пачка цигарок.

— Я маю палити гашиш, якщо все ще більше погіршиться з озброєною злою жінкою? — запитав я, приймаючи подарунка.

— Ні,— сказав він.— Це вона має цим скористатися.

— Блу-Гіджаб вживає гашиш?

— Обожнює його,— розповів Анкіт, складаючи напої та їжу до мого наплічника.— Це наче котяча м’ята. Але розтягуй його якомога довше. Вона починає лютувати, коли він закінчується.

Надворі різко зупинився автомобіль. Тричі прозвучав гудок.

— Уявляй, що вона Дурга — войовнича богиня верхи на тигрові, й поводься відповідно.

— І як саме?

— Будь шанобливим, відданим і наляканим,— мовив Анкіт, серйозно киваючи головою.

— Було дуже приємно, старий-новий друже. Бувай.

Біля дверей я обернувся і побачив, як він усміхається і махає. Я глянув на авто, де Блу-Гіджаб тицяла в мене пальцем і газувала на місці.

Ми з ревом вилетіли з доріжки на трасу, прямуючи на південь до Коломбо. Блу-Гіджаб нахилилася вперед до керма, напруживши руки так, що аж кісточки пальців побіліли.

Після десятихвилинного слухання, як її зуби скрегочуть, перемелюючи перець її люті, я вирішив розпочати діалог.

— Я знайомий з твоїм чоловіком Махму.

— Й отак ти порушуєш безтурботну тишу? Згадавши мого бісового чоловіка?

— Безтурботну? Я бачив більше безтурботності під час допиту.

— Іди до дідька,— без ненависті просичала вона, але трохи розслабилася на сидінні.— Я була... напружена. І не хочу все ще більше погіршити.

Я хотів якось пожартувати, але у неї була зброя.

Вона добре вела авто. Я довго досліджував її стиль, поки ми оминали вантажівки, пригальмовували біля тимчасових бар’єрів і проїжджали круті дорожні повороти. Я обожнюю, коли за кермом людина, якій я довіряю. Це американські гірки, смертельно небезпечні.

Вітрове скло було бульбашкою, що рухалася крізь простір і час. Над автомобілем нависали тіні від дерев, намагаючись втішити нас, коли ліси вже закінчилися, а огороджені будинки стали намистинками на ще одному ланцюжку цивілізації.

— Учора я стріляла в людину,— трохи пізніше зізналася Блу-Гіджаб.

— У друга чи ворога?

— А хіба це має значення ?

— Чорт, так.

— У ворога.

Ми знов поринули в тишу на деякий час.

— Ти його вбила?

— Ні.

— А ти могла його вбити?

— Так.

— Милосердя переважує ганьбу,— сказав я.

— Іди до біса,— випалила вона.

— Уся ця лайка не дуже поєднується з ісламом, правда ж?

— Лайка англійська і тому не рахується, а я — ісламська комуністка,— заявила вона.

— До-обренько.

Вона зупинилась на узбіччі посеред полів і квітів, що вигулькнули з промоклої землі. Роззирнулася й заглушила двигун.

— А Махму мав добрий вигляд?

— Так.

— Справді?

— Так, він мені сподобався. Дуже, взагалі-то.

Вона раптом розридалася. Сльози котилися без перешкод, як дощові краплі, що застукотіли по вікнах.

Вона так само швидко заспокоїлася, витерла очі та почала розгортати пакунок із сендвічами.

Потім знову розплакалась і вже не могла зупинитися. Щось усередині цієї жінки вибухнуло — усе водночас. Я не знав, що це було, я не знав її.

Я помітив у неї біля кутикул півмісяці старого лаку; синця на обличчі, що за розміром нагадував чоловічого персня; порізи на кісточках пальців; аромат свіжого мила на одязі, випраному вручну в пральні готелю; сумку на задньому сидінні, заповнену речами, необхідними для швидкої втечі, але миттю відводив очі щоразу, коли вона помічала, що я здатен дивитися всередину, а не лише зовні.

Але спостережливість тільки дозволила мені побачити сильну, хоробру, віддану дівчину-втікачку, яка ретельно стежить за власною гігієною, але не забере з нігтів останнього кольорового фрагмента дівчини, якою вона була колись. Її чому ще й досі залишилося таємницею, бо будь-чиє чому проявляється лише за близького знайомства.

Я почувався безпорадним і не міг її втішити. У пакунку були серветки. Я віддав їх їй по одній, доки сльози не висохли, а хлипання не зупинилося разом з дощем, що падав навколо нас.

Ми вийшли з авто і стали біля нього. Я спрямував струмочок води з пляшки в її складені човником руки, щоб можна було вмитися.

Блу-Гіджаб стояла так тривалий час, дихаючи повітрям, напоєним пахощами білих квітів на лозах навколо нас.

Ми повернулись до автомобіля, і я скрутив косяка. Блу-Гіджаб зі мною не поділилася, тож я зробив ще одного. Вона і того мені не дала, тож довелося зробити одразу кілька.

Думки понад полями зеленого оксамиту полетіли до зеленіших пасовищ пам’яті: в те місце у нутрі, де душа завжди лишається туристом. І не знаю, які саме спогади танцювали для Блу-Гіджаб у ті хвилини, але для мене то була Карла, яка крутилася і вертілася, танцюючи на вечірці. Карла.

— Я вмираю з голоду,— повідомила Блу-Гіджаб.— І взагалі...

— Я знаю. Якщо я хоч слово про це скажу, ти мене пристрелиш.

— Я збиралася подякувати, але в дідька, так. Передай мені сендвіч.

Вона завела двигуна і виїхала зі стоянки.

— Не хочеш дозволити мені сісти за кермо?

— Я кермую,— сказала вона, знову швидко повертаючись на трасу.— Я завжди кермую. Дай мені сендвіч.

— Який саме ти хочеш?

— Дай мені один з тих «мені-по-барабану» сендвічів. У тебе такі є?

— Цілий мішок, як виявилося.

Вона більше не промовила ні слова. Інколи вона бурмотіла зікри — фрази, присвячені Богу. Одного разу почала голосно наспівувати приспів однієї пісні, але майже відразу знову притихла.

І коли ми зупинилися перед з’їздом до аеропорту в Коломбо, вона просто заглушила двигун і витріщилася на мене, продовжуючи ту довгу мовчанку, нехай як би несподівано та неочікувано це було.

— І-мусініна,— промовив я.

— Творці добра? — переклала вона.

— Ти це повторювала під час поїздки.

— У тебе є інший паспорт?

— Звісно.

— Сідай на перший же рейс. Дістанься додому якнайшвидше. Ти мене чуєш?

— Потрапити додому якнайшвидше. Гаразд, матусю.

— Будь серйозним. Тобі щось треба?

— Ти так і не розповіла, як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття.

— І не скажу,— спокійно заявила вона.

— Ти потайливіша за кореспондента агенції «Ройтерз». Тобі про це ніколи не казали, Блу-Гіджаб?

Вона почала хихотіти, і я радів цьому.

— Іди. Вже.

— Стривай,— сказав я.— Хочу тобі дещо віддати. Але якщо я це зроблю, пообіцяй дещо.

— Що... саме?

— Пообіцяй мені не стріляти в Махму... знову. Принаймні не через щось, пов’язане зі мною. Хлопець мені подобається.

— Я ж за нього вийшла,— прогарчала вона.— Але добре, добре, я в нього не стрілятиму. Я вже й так робила це двічі, а він повсякчас тепер скиглить.

Я дістав з кишені маленький пістолет, узяв з іншої кишені запасні набої та передав їй.

— Думаю, що він хотів це тобі повернути,— мовив я.

Вона обхопила невеличку зброю обіруч.

— Махму, мебуб[102] — пролепетала вона, а потім заховала зброю в одну з кишень на плісированій завісі своєї чорної спідниці.— Дякую.

Я вийшов з автомобіля й нахилився, щоб попрощатися.

— Він дуже щасливий чоловік,— сказав я.— Аллагафіз.

— Уже набагато щасливіший тепер, коли я пообіцяла в нього більше не стріляти. Аллагафіз.

Вона поїхала далі, а я пішки дійшов до входу в аеропорт.

Десь за сорок п’ять хвилин я був усередині. Чи мені пощастило, чи це Блу-Гіджаб вибрала ідеальний момент, але чекати довелося лише годину.

Я знайшов місцину, де можна було спостерігати за людьми, що проходили повз, дивитися на їхні обличчя, вивчати ходу, бачити напруження чи співчуття, втому чи гостру потребу, слухати сміх чи крик, відчувати пульсацію дитячого плачу в серцях майже всіх, хто його чує: мить спокою у громадському місці — дивитися й чекати на речення, яке пише саме себе.

Біля мене сів якийсь чоловік. Він був високий і худорлявий, з густими вусами й прилизаним чорним волоссям. З одягу мав жовту сорочку і білі штани.

— Вітаю,— голосно почав він, а потім перейшов на шепіт.— Краще привітатися, неначе ми друзі, а потім піти до бару. Я твій зв’язковий тут. Усе матиме не такий підозрілий вигляд, якщо ми випиватимемо.

Він простягнув мені руку. Я вхопив її, тягнучи його ближче.

— Думаю, ти помилився, Джеку,— сказав я, міцно тримаючи його руку у своїй.

— Усе гаразд,— мовив він.— Мені зателефонувала Блу-Гіджаб і описала тебе.

Я відпустив його руку, і ми разом встали, удаючи друзів.

— Її опис був ідеальний,— заявив він.— Вона добре тебе роздивилася.

— Якось це не навіює спокою,— зізнавсь я, поки ми прямували до бару аеропорту.

— Ні, дідько,— відповів він, обіймаючи мене за плече.— У випадку з Блу-Гіджаб краще б це були розмиті спогади.

— А що це за комуністичні зв’язки такі?

— Коли шукаєш бійців, то ворог твого ворога — це хороший початок.

— Що це означає?

— Більше нічого не можу сказати.

Ми розмовляли аж до рейсу. Він розповідав історії, схожі на правду, а я слухав з почуттям, схожим на довіру, але перервав свого нового знайомого, поки він не почав нової історії.

— Навіщо все це?

— Про що ти?

— Ніхто не має зв’язкових в аеропорту,— видав я.— І Блу-Гіджаб запевнила, що моє завдання під загрозою. То що відбувається?

Він довго на мене дивився і, здавалося, збагнув, що моє терпіння рухається в напрямку бурі. Він усе зрозумів правильно.

— Я не можу нічого сказати,— мовив він, відводячи погляд.

— Можеш. І повинен. Що в біса відбувається?

— Відбувається?

— У цьому аеропорту на мене чекає небезпека чи ні? Я в небезпеці? Мене тут пов’яжуть? Викладай або втратиш зуби.

— Для тебе немає жодної небезпеки,— випалив він.— Але ти сам — небезпека. Мене надіслали, аби упевнитись у твоїй адекватній поведінці.

— Адекватній?

— Адекватній.

— Наскільки адекватній?

— Вони не уточнили.

— А ти не питав?

— Ніхто не питає. Ти ж це знаєш.

Ми дивилися один на одного.

— І що б ти зробив, якби я почав неадекватно поводитися?

— Владнав питання з місцевою владою і доправив тебе до Бомбея якнайшвидше.

— І все?

— Присягаюся. Я більше нічого не знаю.

— Гаразд. Гаразд. Вибач за той випад щодо твоїх зубів. На хвильку здалося, що я прямував якраз у пастку.

— Для тебе тут немає небезпеки,— заспокоював він.— Але після повернення не їдь одразу додому.

— Про що ти?

— Просто відрапортуй у компанію одразу ж після повернення.

— А це має якийсь стосунок до того, що моє завдання опинилося під загрозою?

— Я не знаю. Санджай дуже конкретно наказав приїхати до нього. Дуже конкретно. Але він не пояснив.

Оголосили мій рейс. Ми знову потиснули руки, і він розчинився між пасажирами.

Я знайшов своє місце в літаку й замовив два напої ще до зльоту. Я виконав завдання. Усе закінчилося. Це була моя остання місія для санджайської компанії. Я був вільний, і моє серце, мов дурень у небесному замку, співало всю дорогу аж до висоти в тридцять тисяч футів.

Розділ 35

Я повернувся до Бомбея пізно, але «Леопольд» досі працював, і Дідьє, швидше за все, був там. Я хотів відрапортувати. Високий худорлявий зв’язковий в аеропорту сказав мені одразу ж їхати в компанію, що було дивно. У мене було призначено вже усталену зустріч із Санджаєм за двадцять чотири години після повернення. Це був обов’язковий період вичікування на той раз, якщо за мною стежили, і Санджай ніколи не змінював цієї тактики. Але це завдання з самого початку було нестандартне, і все це не мало жодного сенсу. Перш ніж їхати додому чи до Санджая, я хотів, щоб Дідьє розповів про всі події, які відбулися тут за ці дні, а також про те, де зупинилася Лайза.

І Дідьє все розповів, але не там. Ми їхали на таксі в тиші. Дідьє відповідав на всі запитання піднятою рукою. Ми зупинились у тихому місці з краєвидом на мечеть Хаджі Алі.

— Лайза померла,— сказав мені він, дивлячись на неспокійне море,— від передозування наркотиками.

— Що? Що ти таке говориш?

— Її немає, Ліне.

— Через наркотики? Які наркотики?

— Рогіпнол,— сумно відповів Дідьє.

— Ні. Ні.

— Так. Так.

— Цього не може бути.

«Як вона могла померти,— подумав я,— а я цього не відчув, якось не дізнався, не відчув цього?»

— Це факт, мій друже. Її більше немає.

На мене посипалися уламки втраченого часу. Усі ті речі, які я мав сказати та зробити з Лайзою, усі ті хвилини, коли не шанував її, усе проткнуло мої груди. Мене не було з нею наостанок.

— Це не може бути правдою.

— На жаль, це правда, Ліне.

Я відчув, як мої коліна чи то підготувалися кудись бігти, чи то підігнулися. Світ без Лайзи. Дідьє мене обійняв. Ми прихилилися до дамби на узбережжі.

Життєва сила мене полишила і розчинилась у повітрі. Атоми любові від’єдналися від Джерела, бо світ обертався занадто швидко, щоб тримати їх разом. Небо ховалося за чорною завісою хмар, а вогні міста, що відбивалися у воді, стали океаном плачу. Щось усередині мене помирало, а щось інше — примарне — намагалося звільнитися.

Я хапнув повітря, намагаючись уповільнити скажене калатання серця, й обернувся до свого друга.

— Її родина?

— Вони були тут,— розповів він.— Дуже приємні люди.

— Ти з ними розмовляв?

— Так, а вони теж розмовляли, доки не дізналися, що я твій друг, а не тільки Лайзин. На жаль, Ліне, але вони частково звинувачують тебе у смерті Лайзи.

— Мене?

— Я розмовляв з ними про тебе, від твого імені, від імені вас із Лайзою, але її родичі не хотіли вірити. Вони тебе не знають, тож простіше звинуватити незнайомця, ніж визнати правду. Вони поїхали з міста вчора разом з тілом нашої бідолашної любої Лайзи.

— Її немає? Вони забрали її додому?

— Її немає, Ліне. Мені дуже шкода. Я спустошений.

Між сигналами світлофора повз нас пролітали автомобілі, розтинаючи широкий проспект і залишаючи його знову порожнім. Уздовж дамби люди сиділи на самоті, парами чи родинами, більшість споглядала мечеть Хаджі Алі, що витала над морем й осявала душу.

— Що сталося? Розкажи мені все, що знаєш.

— Друже мій, ти певен, що готовий до цього? Може, спочатку нап’ємося?

— Я хочу почути все зараз.

— А можу я спочатку напитися?

— Дідьє, ну ж бо.

— Я теж її любив, ти ж знаєш,— сказав він, роблячи ковток зі своєї фляги.— Й останні кілька днів були неабияким випробуванням без тебе.

Він відклав флягу, витягнув з кишені свого латунного портсигара і вибрав косяка. Спокійно затягнувшись кілька разів, він запропонував самокрутку мені.

— Усе гаразд.

— Усе гаразд? — не повірив він, знову пропонуючи косяка.

— Не все гаразд, але я тримаюсь. Я... не все зі мною гаразд, добре. Розкажи, що сталося.

— Це сталося наступної ночі після твого від’їзду. Я...

— Наступної ночі?. Це ж було п’ять днів тому.

— Я намагався розшукати тебе, Ліне. Санджайська компанія відмовилася допомагати, а я не міг знайти Абдуллу. Думаю, хай де він є, наш друг нічого не знає, як і ти не знав.

«Абдулло,— мовило моє серце.— Де ж ти?»

— Йому болітиме,— вичавив я.— Він любив Лайзу, а вона його.

— Дуже. Вона була його сестрою-рахі.

— Його сестрою-рахі? Вона цього ніколи не розповідала. І він теж.

Рахі — це простий браслет, якого дівчина може зав’язати на зап’ясток хлопця, і з цієї миті й надалі він має поводитись як її брат і стати рішучим захисником. Браслет — це символ перемоги нового брата після кожного бою за честь сестри.

— Ліне, я теж був її братом-рахі.

— Коли це сталося?

Я навіть гадки не мав, що Лайза взагалі брала участь у церемонії рахі, а тим більше що вона обрала Абдуллу й Дідьє своїми братами-рахі.

— І це я винен у її смерті,— прошепотів він.— Мені не вдалося її захистити, доки ти був відсутній.

Він довго затягувався косяком, проганяючи сльози. Він глянув на мене лише раз і вже почав щось говорити, та коли наші погляди зустрілися, Дідьє відвернувся. Ми обоє знали, що це правда: я залишив її на свого друга, і він обіцяв наглянути за Лайзою.

Вуличний прибиральник шкрябав своєю мітлою по бордюрові. Він звів на мене очі та привітно схилив голову. Я дивився, як він махав і робив крок, махав і робив крок: прибережний бульвар, що вимірювався помахами мітли.

— Вона мене розіграла,— розповів Дідьє.— З її боку це було нечесно, бо я довіряв Лайзі.

— Продовжуй.

— Ми... ми переглядали кілька неперевершених французьких фільмів, які я особисто обрав, коли в неї раптово розболілася голова. Лайза раніше пішла спати, а мене відправила, аби придбати відповідні ліки. Коли ж я повернувся, то зрозумів, що мене надурили. Я знайшов записку, де повідомлялося, що вона йде на вечірку і повернеться на світанку.

Він зітхнув, похитав головою і почав плакати.

— Куди вона вирушила?

— Я з’ясував, що вона була на вечірці для боллівудських акторів десь у Бандрі. Ти ж знаєш, скільки вечірок проходить щоночі в Джуту й Бандрі та як пізно вони закінчуються. Я не сподівався її аж до світанку, тож вирішив не лягати спати разом з Близнюком, який ніколи не спить, і почекати, поки Лайза зателефонує. Я скрізь залишив повідомлення, скрізь, включно з твоїм сторожем.

— Про що ти говориш, Дідьє? Ти ж мав за нею наглядати, а Лайза загинула, і поки що я не розумію як.

— Ліне, ти маєш право мене засуджувати.

«Та хто я такий, щоб когось засуджувати?» — подумав я. І Лайза мене теж багато разів розігрувала. Кілька разів вона змушувала мене вгадувати, куди зникла і що робить.

— Гаразд, гаразд, Дідьє. Я розумію. Лайза знає... Лайза знала... як утекти. У неї це добре виходило. Розказуй далі.

— Повторюся, що залишив для неї повідомлення і поїхав грати в покер з Близнюком Джорджем у «Магеші». Я грав у карти, коли наша Лайза померла. Один з вуличних хлопців надіслав мені послання, що Лайзу саме знайшли мертвою. Я був спустошений.

— І?

— Коли провели розтин...

Ні. Ні. Лайза з розрізаним тілом і вийнятими органами. Не думай про це. Не малюй цього у своїй уяві.

— Розтин?

— Це було... було неприємно,— повідав Дідьє.— Поліційний звіт підтвердив, що вона померла від передозування транквілізаторами. Вона була сама, коли знайшли тіло.

— Рогіпнол?

— Рогіпнол,— насупився Дідьє.— Ти колись бачив, щоб вона його використовувала в оздоровчих цілях?

— Ніколи. Це якась дурня. Лайза не вживала транквілізаторів. Вона їх ненавиділа так само, як і я. Їй навіть не подобалося, коли їх інші вживали.

— Поліція з самого початку визнала це самогубством. Вони вважають, що вона навмисно прийняла смертельну дозу наркотику.

— Самогубство? Ніколи. Вона — боєць.

— Вона була бійцем, Ліне. Її більше немає.

Тепер поки що не стало минулим. Лайза була надзвичайно сильна, я подумки чув її задерикуватий сміх щоразу, коли дозволяв своїй уяві повертатися назад.

— Хай яким я виявився неуважним за її життя,— сказав Дідьє,— але по смерті я подбав, що слово «самогубство» відсутнє у свідоцтві про смерть. Смерть Лайзи визнали нещасним випадком через смертельну дозу транквілізатора рогіпнол. Блискавичний Диліп змусив мене добре за це заплатити. Той поліційний відділок може перейменуватись у банк. Я б купив акції, якби вони так вчинили.

— Хто її знайшов? Нічний сторож?

— Ні, Ліне, її знайшла Карла.

— Карла?

— Вона сказала, що мала пізню зустріч з Лайзою у вас у квартирі. Коли вона прийшла, то двері були відчинені, тож Карла зайшла всередину і знайшла Лайзу. Вона повідомила сторожа, а той викликав «швидку» і поліцію.

— Карла?

Земля задрижала, неначе хвилі перекочувалися через дамбу й виливалися на дорогу, буркочучи таємниці.

— Так. Це був жахливий шок, але як то кажуть англійці, Карла була непорушна як мур.

— Що... що ти казав?

— Поліція допитала Карлу... дуже грубо, маю сказати. Я порадив їй виїхати з міста хоч на деякий час, але вона відмовилася. Саме Карла і допомогла батькам Лайзи впоратися з горем.

— Коли ти востаннє з нею розмовляв?

— Востаннє? Учора. На честь Лайзи була невеличка служба в афганській церкві, й вона була там.

— Служба на честь Лайзи? Навіть попри те, що Лайза померла?

— Так. Карла все організувала.

Це вже було занадто — забагато ударів водночас: занадто довго чекати на дзвоник і шукати безпечний куток.

— Карла організувала?

— Узагалі-то, вона влаштувала все сама. Коли вона розповіла про цю ідею, я запропонував допомогти, але Карла сама за все взялася.

— Хто ще там був?

— Її друзі з галереї, кілька людей з «Леопольда», Кавіта, Вікрам, Джонні Сигар з дружиною, Навін Едеїр і Діва Девнані, Зодіаки Джорджі та Стюарт Вінсон зі своєю норвезькою дівчиною. Батьки Лайзи вже виїхали з міста з її тілом, тож це була тиха подія.

— Хто виголошував промову на честь Лайзи?

— Ніхто. Ми просто мовчки сиділи, а потім один по одному вийшли з церкви.

Учора я повинен був бути там, з іншими, хто любив Лайзу. Але вчора я витріщався на відрубану голову біля дороги. Учора високий худорлявий зв’язковий з аеропорту застерігав мене не їхати додому.

«Для тебе небезпеки немає»,— сказав він. Я не звернув уваги. Я не збагнув, на що він натякав. Він завагався після перших слів лише на мілісекунду: для тебе... небезпеки немає.

Він казав, що в небезпеці не я, а хтось інший. Він знав? Він уже знав, що Лайза померла, коли познайомився зі мною в аеропорту?

А потім я згадав сльози Блу-Гіджаб і її сум, і довгий мовчазний погляд, коли ми прощалися в аеропорту. Чи знала вона про Лайзу?

Це сталося кілька днів тому. Санджайська компанія точно знала — вони знають про все, що відбувається на їхній території. Мабуть, Санджай хвилювався, що я якось дізнаюся про Лайзу в аеропорту і втрачу контроль. Він відправив цього худорлявого чоловіка на той раз, якщо я дізнаюся про Лайзу і поставлю завдання під загрозу.

— Ми з Навіном Едеїром трохи порозкопували,— повідав Дідьє, роздивляючись мене.

Чи то земля рухалася, чи то коліна мене не тримали, наче я повернувся на палубу «Мітратти». Я не міг зосередитися на словах Дідьє. У моїй голові превалював шум океану. Лайза. Лайза. Лайза.

— Ліне?

— Вибач, що?

— Я перевіряв деякі факти з Навіном.

— Які факти?

— Неможливо визначити, як саме рогіпнол потрапив до Лайзи, але ми дізналися, хто його постачав.

— Справді? Як?

— Ми дослідили пігулки з шафки доказів, і вони мали досить примітні позначки.

— Ви вкрали поліцейські докази?

— Ні, звісно ж, ні. Я купив поліцейські докази.

— Так тримати. Чия це була партія?

Він завагався, примружився на мене, і павутина занепокоєння затягнула обличчя Дідьє.

— Чия вона?

— Конкенона,— зітхнув він.

Мокрий вал знову прокотився через вулицю. Я міцніше вхопився за дамбу, щоб не впасти. Важко було сказати — чи то мені паморочилося, чи то світ був нестійкий. Усе було розладнане.

Я оглядівся навколо, намагаючись прояснити думки. На нічному небі ще не з’явився молодий місяць. Зорі здавалися блідими міськими вогнями. Позаду нас косяками проходили машини, неначе риба попереду нас у затоці.

— Що... ти сказав?

— Коли з’являється цей наркотик, завжди підозрюють зґвалтування,— м’яко зізнався він.— У поліцейському звіті про зґвалтування не йшлося. Я... подумав, що ти маєш про це знати.

Я поглянув на хвилі, що плюскотіли й розбивалися об каміння біля підніжжя дамби, хвилі відчищали мушлі та плавникові гілочки з кам’яних зубів і втішали гранітні плечі терпінням, пом’якшеним морем.

Хвилі реготали. Хвилі захлиналися сльозами. Та славетна жива секунда минулася, як вітер, і море, і земля: хвилі реготали і захлиналися сльозами, гукаючи мене. Я стрімко падав. Мені потрібно було взяти себе в руки. Я мав себе контролювати. Мені потрібен був мотоцикл.

— Я маю поїхати додому,— вирішив я.

— Звісно. Я поїду з тобою.

— Дідьє...

— Ліне, ну чому ти завжди борешся з любов’ю? Це справді твій величезний особистий недолік.

— Дідьє...

— Ні. Коли друг хоче зробити щось із любові, ти мусиш йому дозволити. Ну що ж таке любов, як не це?

Ну що ж таке любов, як не це?

Слова звучали в голові, поки ми їхали в таксі, а стихли тільки тоді, коли авто зупинилося біля будинку, і я зайшов до нічного сторожа, щоб розпитати про Лайзу.

Він плакав за нею і за тим, якими були ми для нього — завжди щасливі, добрі та щедрі під час кожного фестивалю, та й будь-коли.

Коли він заспокоївся, то розповів, як Лайза повернулася о першій годині ночі на чорному лімузині з двома чоловіками.

Один з них повернувся до автомобіля десь за п’ятнадцять хвилин і поїхав геть. Другий же вийшов десь за годину. Карла прийшла за кілька хвилин і викликала сторожа.

— Ти впізнав того чоловіка?

— Ні, сер.

— Які вони?

— Один іноземець. Він пішов перший. У нього був гучний голос. Він користувався двома палицями і кричав від болю, наче мав зламану ногу.

— Або мав два свіжих поранення в ногу,— припустив Дідьє.

— Конкенон. А другий чоловік?

— Я так і не роздивився його обличчя. На вході й на виході він відвертався, а також затуляв рота носовичком.

— У нього був автомобіль?

— Ні, сер. Він пішов дуже швидко в напрямку «Нейві-Клабу».

— Ти записав номер лімузина?

— Так, сер.

Він перевірив у журналі й надав мені номер.

— Мені так шкода, сер. Я мав...

— Твоя робота — охороняти ворота, а не житло. Це не твоя провина. Ти їй подобався. Дуже. І я знаю, що ти б її врятував, якби міг, як і я. Усе гаразд.

Я дав йому трохи грошей, попросив попередити, якщо з’являться копи, і піднявся до квартири.

Відімкнув двері, перетнув вітальню і зайшов до спальні. Місце наших сварок і кохання стало гробницею для Лайзи.

Матрац, який вона купила, бо їй сподобався малюнок з морських коників на наматрацнику, тепер лежав без наматрацника, лишилося тільки дві подушки з одного боку і пара зношених і облюбованих Лайзою конопляних сандалій з другого.

За хвилину я перестав витріщатися на те місце, де Лайзин подих зів’яв, і затих, і зупинився, і помер, тож потрібно було відвести погляд.

Кімната була чиста і порожня. Усі Лайзині речі зникли. Я поглянув на кілька моїх речей, що таки залишилися.

Червоний постер до фільму Антоніоні «Фотозбільшення», де мистецтво і байдужість стали смертю і бажанням, а ще дерев’яна фігурка голови коня на підвіконні; мої пояси, що висіли на вішаку для костюмів у кутку; розламаний меч на стінці й кілька книжок.

І це було все — все, що залишилося від мене у квартирі. Без Лайзиних квітів і картин, а ще кольорових саронгів[103], місце, яке було домівкою, стало холодним і самотнім.

«Що таке цивілізація? — одного разу зауважив Ідрис.— Це жінка — вільна жити, як їй заманеться».

— Є її посмертне фото на цьому ліжку,— повідомив Дідьє, стоячи біля дверей.— Воно в поліцейському звіті. Хочеш його побачити?

— Ні. Ні. Дякую.

— Я думав, воно може тебе втішити,— сказав він.— Вона видається там дуже, дуже вмиротвореною. Наче вона просто заснула навіки.

Ми слухали тишу, яка відлунювалася від стін просто в серце. І тільки думка про те фото Лайзиного смертного сну змусила мій шлунок стискатися від жаху.

— Ліне, боюся, що ти в небезпеці,— застеріг Дідьє.— Поліція активно тебе шукає. Якщо дізнається, що ти з’явився в Бомбеї, то одразу ж навідається сюди.

Він мав рацію, і це нарешті мене розбурхало.

— Допоможи мені,— попросив я, починаючи відсовувати від стіни важкого комода.

Ми відставили комода достатньо, щоб можна було відчинити фальшиву задню стінку. Вона здавалася неторканою. Я її відчинив.

— У тебе є довірена людина, яка зможе зберегти мою зброю, купу грошей, кілька паспортів і півпачки найкращої кашмірської марихуани, яка тільки сушилась у Гімалаях?

— Так, за десять відсотків.

— Відсотки лише з грошей?

— З грошей.

— Добре. Виклич свого приятеля сюди.

— Я маю наполягти, щоб він привіз із собою випивку, Ліне. Ти хоч уявляєш, скільки вже спливло годин після мого останнього контакту з алкоголем?

— Ти пив зі своєї фляги буквально три хвилини тому.

— Фляга,— зітхнув він, наче геній, що роз’яснює дитині,— не рахується. Може, йому ще й їжу замовити?

— Їсти я точно не хочу.

— Чудово. Їжа — для людей, які не мають хоробрості зажити наркотики. І їжа знищує половину ефекту від алкоголю. Якось провели тест над п’яною мишею... чи то, може, був п’яний щур...

— Дідьє, просто зателефонуй йому.

Я запхнув кілька згортків з рупіями в одну з внутрішніх кишень свого джинсового жилета, а пачку американських доларів — в іншу. Відрізав шматок кашмірської марихуани, а решту повернув до сховку. Закріпив свої ножі в піхвах.

Знову зачинивши сховок, я повернув комод на місце — на той раз, якщо хтось інший, крім людини Дідьє, зайде до квартири.

Дідьє стояв біля відкритої кухні, шукаючи щось на полицях.

— Невже навіть куховарського хересу немає,— пробурчав він, а потім побачив мене і посміхнувся.— Мій хлопець Тито буде тут за півгодини. Як ти, друже мій?

— Недобре,— неуважно відповів я.

Я дивився на холодильник. Фото, які Лайза причепила до дверей, її світлини, які робив я, всі зникли. Шматки прозорої стрічки залишилися, обрамляючи порожні місця.

Вона наполягла на стрічці замість магнітів. «Я ненавиджу магніти,— заявила вона.— Вони такі підступні».

— Її батьки,— розповів Дідьє,— зібрали всі речі й забрали з собою. Вони пролляли багато сліз.

Я зайшов до ванни та вмився холодною водою. Це не допомогло. Я впав навколішки перед унітазом і позбувся чорної кислоти, що засіла в моєму нутрі.

Дідьє мене знайшов і вчинив по-чоловічому. Він відійшов, залишаючи мене розбитого.

Я знову вмився і поглянув у дзеркало.

Фотографія, яку Лайза припасувала у верхньому куті рами, тепер була розірвана. Лайзине обличчя відірвали, і залишилася тільки моя безглузда усміхнена фізіономія. Я її зняв, пошматував і викинув у сміття.

Дідьє сидів у вітальні, пив міцну чорну каву і смалив міцну чорну кашмірську марихуану. То був Лайзин запас, ідеальний, від якого злітаєш до неба, лише для найбільш особливих випадків, і саме тому я ховав його разом зі своїми речами.

І коли разом з Тито прибуло бренді та їжа, ми випили — разом з Лайзою — за коханих.

Тито допоміг мені знову відсунути від стіни важкого комода.

— Непогано,— вирішив він, коли побачив зброю та гроші.— Десять відсотків.

— Домовилися.

Він почав складати все це добро в мішок.

Це була моя страхувальна сітка в Місті-Острові, внесок у нашу з Дідьє справу, усе, що я мав, за винятком речей у кишенях і наплічнику.

Тито вже збирався зав’язати мішка, але я його зупинив.

— Зачекай хвильку.

Було ще одне місце, куди я не зазирав, а поліція могла недогледіти. У шафі був газовий бойлер. Лайза зробила поличку на поверхні бойлера, щоб сушити деякі веселі грибочки, які привіз їй друг з Німеччини.

Я відчинив двері й обшукав верх панелі. Там була коробка на взуття. Я побачив слова «ПРИЧИНИ ЧОМУ», написані по краю.

Я підтягнув коробку ближче, навпомацки попорпався всередині; рука перебирала пам’ятні дрібнички й фото, наче очерет у ставку.

То були прості речі: тоненький срібний шарф, який був на Лайзі під час нашої першої зустрічі; заводна дитяча іграшка; латунна запальничка «зіппо», яку нам презентував Дідьє як подарунок на новосілля і якою Лайза не дозволила мені користуватися, бо боялася, що я загублю її, і так, мабуть, і сталося б; собачий свисток, яким вона користувалася під час кожної нашої прогулянки по Марін-драйву, щоб можна було привернути увагу кожного собаки на шляху; прес-пап’є, яке я зробив для неї зі срібних кілець; а ще розкидані камінчики, мушлі, картинки, амулети й монети.

Це була коробка нісенітниць, шматочки речей, які не мали жодної цінності для всіх інших на світі. «І хіба ж це не кохання, Лайзо? — подумав я, дивлячись на коробку сувенірів. Коли щось не має жодного значення для всіх інших і означає все для нас, хіба ж це не кохання? — Хіба ми не кохали, Лайзо? Хіба ми не кохали?»

Я поклав коробку до мішка Тито разом з уламками меча Хадербгая і парою конопляних сандалій Лайзи. Він міцно його зв’язав і перекинув через плече.

— Як твоє прізвище? — запитав я його.

Я вивчав його обличчя. Це було важливе обличчя. Він тримав усе моє мирське добро у своїх руках, і ми були знайомі п’ятнадцять хвилин. Я хотів мати змогу впізнати це обличчя, хай як би воно змінилося.

— Дешпанде,— повідомив він.

— Бережи наші відсотки, пане Дешпанде.

— Не турбуйся,— засміявся він.

Ми потиснули руки. Він кивнув Дідьє і сходами загупотів униз.

— То як ми його вб’ємо? — поцікавився Дідьє, відмірюючи бренді, потому як пішов Тито.

— Кого вб’ємо?

— Конкенона, звісно ж.

— Я не хочу вбивати Конкенона. Я хочу знайти його і змусити розповісти про того, хто купив ту наркоту і віддав її Лайзі.

— Рекомендую зробити те й те,— уголос роздумував він.

— Маю поговорити з Навіном,— сказав я.— Можеш йому про це сказати і влаштувати зустріч? Я маю одразу по обіді відрапортувати Санджаю. Перекажи Навіну, що я зустрінуся з ним о п’ятій в Афганській церкві, якщо виберуся.

— Звісно. Ти знаєш, коли повернеться Абдулла?

— Ні.

— Він потрібен тобі зараз, у компанії.

— Я знаю.

Я оглянув кімнату і спальню.

— Я заночую сьогодні тут.

— Звісно ж, ні,— запротестував Дідьє.— Тут небезпечно. Я знаю одне місце біля «Метро». Менеджер має неперевершену колекцію маній та одержимостей. Він тобі сподобається. Дозволь тебе завезти туди просто зараз.

— Я спатиму тут.

— Ти, друже мій...— почав він, але потім розреготався.— Ну, якщо тебе не можна переконати, тоді Дідьє спатиме в цьому місці смутку і печалі з тобою.

— Ти не мусиш...

— Дідьє наполягає! Але, звісно ж, на дивані. І дякуй моїй передбачливості, завдяки якій Тито приніс дві пляшки.

Я спав на підлозі, біля ліжка Лайзи, узявши її колишню подушку. Дідьє спав, немов дитина, його руки й ноги широко розкинулися на дивані.

Ранок почався з холодного сніданку з харчів, які напередодні я не міг їсти, та з бренді з краплиною кави.

Ми прибрали на кухні, й Дідьє приєднався до мене біля дверей квартири, в яку він так часто навідувався і в якій любов сміялася востаннє.

— Мені соромно,— м’яко мовив він.— Мені так соромно, Ліне.

— Сором — це минуле. І якщо ще ним не стало, то незабаром стане.

Він на хвилинку замислився.

— Це один з виразів Карли, еге ж?

— Звісно.

Ми обоє на деякий час поринули в думки.

— Коли ти побачиш її...

— Дідьє.

— Ні, я просто збирався сказати, що коли побачиш Карлу, то будь з нею ніжний.

— Я говоритиму з Карлою ніжно, як і завжди. Я хочу запитати, чому саме вона знайшла тіло Лайзи. Дідьє, а ти пристав усі свої очі й вуха до Конкенона. І влаштуй зустріч з Навіном. У нас усе добре?

Я намагався рухатися, намагався втекти з клітки смутку, і Дідьє знав про це. Ми мовчки стояли, вдивляючись у порожні кімнати, поки він не заговорив.

— У мене не все добре, мій друже. Може, ми... хочу сказати, якщо ти дозволиш, я б хотів сказати кілька слів про Лайзу, тут, біля цих дверей, які ми більше ніколи не відчинимо.

— Гарна ідея. Давай.

— Лайзо, ми тебе любили, і ти відчувала це серцем. Ми любили твою усмішку, і твій вільний дух, і твою звичку танцювати без причини, і твоє махлювання в шарадах, і те, як ти нас усіх любила під час кожної зустрічі. Але більше за все ми любили твою щирість. Як то кажуть американці: ти ніколи не фальшивила, Лайзо. Ти завжди була справжньою. Якщо тут ще залишилася хоч якась сутність твого духу, то прийди в наші серця зараз і залишися там, коли ми покинемо місце, де ти від нас пішла, щоб можна було тримати тебе в собі й завжди любити.

— Дідьє,— трохи згодом мовив я.— Дякую тобі. Це було дуже гарно.

— Звісно,— відповів той, тягнучи мене у двері й замикаючи їх востаннє.— Якби ж ти міг почути слова, які я підготував для тебе, дорогий друже!

— Ти вже підготував промову для мого похорону? — запитав я, спускаючися сходами.

— Дідьє не можна заскочити зненацька, як то кажуть. Особливо якщо це стосується любого друга.

— Та... мабуть, ні. А ти для всіх любих друзів придумав прощання?

— Ні, Ліне,— сказав він, коли ми вийшли на подвір’я.— Лише для тебе. Такі слова я написав для тебе. Те, що я зараз говорив про Лайзу, йшло від серця. А ти, мій ще живий друг, привертаєш увагу букмекерів, які вже готуються оголосити ставки на твоє виживання за межами санджайської компанії.

Я повернувся до свого будинку. Без мертвого тіла не вірилось і в смерть Лайзи, тож наша спільна квартира була єдиним, що залишилося від неї та нас. Більшість часу це було світле щасливе місце для нас обох. Але я знав, що для мене кожен погляд на нього стане розмовою з привидом Бога.

Розділ 36

Важче було пробратися до головного медіа-офісу Ранджита, ніж утекти з в’язниці. Після трьох рівнів безпеки, на кожному з яких перевіряли мій бейджик відвідувача, а не зброю, я нарешті добився до його особистої секретарки.

— Я — Шантарам,— учетверте повторив я.— І це приватне й особисте питання.

Вона підняла слухавку, проговорила мантру, а потім нарешті відчинила двері.

Ранджит підвівся зі свого шкіряного крісла, простягаючи руку над столом. Секретарка вийшла, зачинивши по собі двері.

— Сідай,— сказав я.

— Що ти...

— Уся ця охорона — і ніхто навіть не подумав запитати, чи є в мене зброя.

— Зброя? — нахмурився він.

— Сядь.

Він сів, склавши руки на скляній поверхні столу.

— Де Карла?

— Карла? Ти тут через Карлу?

— Де Карла?

— А що?

— Візьми слухавку.

— Що?

— Візьми слухавку й набери Карлу.

— А чому... а чому б тобі їй не зателефонувати?

— Я не люблю телефонів. Та це і не потрібно, бо я можу змусити тебе зателефонувати їй. Тож ти все зрозумів, правда?

— Зрозумів... що?

— Телефонуй Карлі.

— Я...

— Телефонуй Карлі.

— А ти сам це зроби,— позаду мене озвалася Карла,— і я прийду.

Вона сиділа у кріслі в кутку великого офісу. Те крісло приховували пальми в горщиках.

Вона здавалася злою, та дуже зраділа, побачивши мене. Я вдерся на середині їхньої сварки.

— Привіт, Карло. Поставили в куток за погану поведінку?

— У нас із Ранджитом нова угода,— розповіла вона, запалюючи цигарку, а плями світла й тіней від листя пальм відбивалися на її обличчі.— Якщо опиняємося в одній кімнаті, то сідаємо якнайдалі одне від одного.

— Ти вже завершила свої справи тут? — запитав я, загіпнотизований зеленими ферзями.

Ранджит розсміявся. Я повернувся до нього. Сміх настільки раптово обірвався, що він ледь не захлинувся ним.

— З чого це ти вирегочуєш?

— Я... ну... я... насправді не уявляю.

Він був нажаханий. Це все не клеїлось докупи. Звісно ж, я згадав про зброю, але то був жарт, та ще й Карла з Ранджитом, а от вона точно озброєна. Йому нічого не загрожувало, але Ранджит обливався потом.

— Чув про вираз: у тебе такий вигляд, наче привида побачив?

— Я... я чув,— відповів він.

— Ну, ти наче привида побачив.

— П-привида? Чийого привида?

— Що з тобою?

— Ти... сказав, що маєш зброю.

Він трусився.

— Я сказав, що ніхто не додумався запитати, чи є в мене зброя. Я не казав, що маю її.

— Ну, так... я маю на увазі, ні.

— Ранджите, ти не хочеш мені нічого розповісти?

— Ні! — випалив він.— Зовсім нічого.

— Що тобі відомо про смерть Лайзи?

— Нічого. Нічого. Бідна дівчина. Трагічний випадок. Ну, це... я маю на увазі... нічого не хочу розповісти.

— Прощавай, Ранджите, і прошу, не чекай мене,— встаючи та прямуючи до дверей, повідомила Карла.

Я відчинив двері перед нею, і ми разом вийшли з кабінету. Ранджит досі сидів у своєму кріслі, тримаючи руки на столі, неначе намагався втримати його від втечі.

Коли зачинилися двері ліфта, Карла вийняла флягу, зробила ковток, закрутила покришку і обернулася до мене, сяючи ферзями.

— Ти вважаєш, що я причетна до смерті Лайзи?

— Що?

— Копи вважали. Обробили мене досить добре. Залишили синці лише там, де не видно.

У мене всередині все опустилося. Злість заповнила порожнечу.

— Блискавичний Диліп?

— Він передає вітання,— сказала вона.

Двері відчинились у невеличкому переповненому фойє. Карла зупинила мене на виході, блокуючи людей. Наші обличчя були на відстані кількох сантиметрів.

— Я тут ні до чого,— запевнила вона,— і ніколи не зашкодила б Лайзі. І не дозволила б нікому іншому її образити.

— Звісно, ні,— відповів я, але вона вже зникла.

Я пробрався до рецепції, кинув бейджик відвідувача на стіл і почав проштовхуватися крізь натовп, доки не знайшов незворушну Карлу біля виходу.

Ми їхали набережною Бандра. Карла прилипла до моєї спини, притискаючись до мене обличчям. Пасажир, готовий до смерті.

Можна було поїхати до багатьох різних місць, але мені потрібно було прогулятися. Коли ми зупинилися біля моря, я був такий самий спокійний, як хвилі в затоці.

Ми пройшлися вигином узбережжя, схожим на усмішку: стояла полуднева спека, але нам було комфортно,— ми — двоє чужинців, які навчилися любити благословенне сонцем місто.

— У нас було побачення,— мовила вона, поки ми гуляли.

— У нас було побачення?

— Не у нас.

Я обдумав ці слова.

— У вас із Лайзою було побачення?

— Так.

Ми вже далеко забрели, перш ніж мені дійшло.

— У плані, у вас із Лайзою було справжнє побачення?

— Начебто.

— Начебто?

— Начебто.

— Немає начебто справжнього побачення.

— Між нами завжди... було щось особливе, знаєш...

— Особливе, га?

— З її боку, звісно ж.

— І саме це щось привело тебе туди саме тієї ночі?

— Вона сказала, що хотіла трішки напитися і сильно повеселитися, або сильно напитися і трішки повеселитися.

— Я нічого не розумію.

— То був її план.

— Який план?

— Я запропонувала випити три-чотири келихи з нею, а потім подивитись, як там буде далі. Вона запевнила, що ти будеш не проти.

— Справді?

— Так,— спохмурніла вона.

Ще кілька кроків минули в тиші, наші тіні тулилися зовсім близько, ховаючись від спеки.

— А як ставилася до справжнього побачення ти? Це було серйозно?

— Не для мене,— посміхнулася Карла, а потім насупила брови, дивлячись на наші ноги.— Лайза любила фліртувати. Вона не могла цьому зарадити. Я підігравала, бо їй це подобалося.

— Мені шкода, Карло. Мені так шкода, що мене не було тут, щоб зупинити це все і завадити тобі стати тою, хто її знайшов. Якби я міг це змінити, змінив би.

— Краса минулого — те, що його неможливо змінити. Ти нічого не міг удіяти тоді, і зараз не можеш.

— Це... мабуть, було... дуже важко — знайти її.

— Двері були відчинені,— розповіла Карла, дивлячись собі під ноги.— Вона лежала на ліжку. Я подумала, що вона спить. Потім помітила, яка вона непорушна, а ще пігулки... Я почала її трусити, але Лайза вже померла. Холодна. Я звеліла охоронцю викликати «швидку», але вона вже померла, Ліне. Вона вже давно померла, бідна дівчинка.

Я обійняв її, і Карла похилилася на мене так ніжно, наче ми були подружжям.

— Хто був з нею? — запитав я.— Хто дав їй пігулки?

— Я ще не знаю. Я намагалася довідатись, але вже давно не обертаюся в тих колах.

— Коли копи... тебе обробляли, вони нічого важливого не розповіли?

— Лише те, що вони дуже хочуть знайти твій зад,— зізналася вона.— Це було так само точно, як і чобіт у мене на хребті. І я можу їх зрозуміти. Погляньмо правді у вічі: ти зникаєш з міста, а твоя дівчина помирає. Чи все було навпаки?

— Почекай-но хвилинку,— обурився я, забираючи руку з її плечей, щоб поглянути в очі.— Ти просто не можеш вважати, що я б зашкодив Лайзі! Ти не можеш так вважати.

Вона розсміялася. Це був перший сміх Карли, який я почув з моменту, коли вона сиділа за тими пальмами в офісі Ранджита.

— Добре, коли ти смієшся, Карло.

— Це вперше, відколи я знайшла Лайзу. Довгий час я була неприємно-оніміла і неначе в багряному тумані. Звісно ж, ти б їй не зашкодив. Я б не кохала тебе, якби це було можливо.

Карла розвернулася до моря, вітер відкрив її обличчя сонцю. Легкий бриз малював на паралельних хвилях у пащі затоки нотний стан морської музики з пінистими нотками.

— Карло, що в біса сталося? Як ти думаєш, що тоді сталося?

— Я ж сказала, що ще не знаю. І де в біса був ти?

Де ж був я?

Клац-клац. Відрубані голови. Блу-Гіджаб.

— Я був на завданні. Ти щось чула від Абдулли?

— Ні, але в нього є мій номер, і він завжди телефонує, коли повертається до міста.

— В Абдулли є твій номер?

— Звісно.

— У мене немає твого номера.

— Ти не користуєшся телефоном, Шантараме.

— Суть не в цьому.

— А в чому ж суть?

— Ну...

— Я не повернуся до Ранджита,— швидко мовила вона, не посміхаючись.

— Що? Тобто — добре, але що це значить?

— Я вже забронювала номер у «Таджі».

— У «Таджі»?

— Речі привезуть увечері.

— Ти не повернешся додому, до Ранджита?

— Дозволь сказати тобі: якщо збираєшся зробити хід, Шантараме, то це твій шанс.

Найгіршим у коханні до жінки, яка розумніша за тебе, є те, що не можеш перестати повертатися до неї, але це, у свою чергу, є найкращим у цих стосунках.

— Що?

— Що саме ти сказав мені колись,— не заради відповіді допитувалась вона,— про до і після?

— Я... а...

— Після тільки-но почалося, Ліне. Після почалося сьогодні. Ти не можеш піти додому. Ти не підеш додому. Питання в тому, чи залишишся ти зі мною, чи без мене.

Я почувався тупим, не розумів її слів, і згадуючи це зараз, скажу: мабуть, так воно й було. Але я не знав, яке вона тоді прийняла рішення і чому це говорила.

Минали секунди, запорошені вітром. Це було все. Це було ніщо.

— Ми щойно втратили Лайзу,— мовив я.— Ми щойно втратили Лайзу.

— Лайза б...

Карла замовкла, знову засміялася і подарувала мені десь вісім сумовитих ферзів.

— Господи! — почала вона.— Я... насправді... намагаюся умовити тебе... знову зійтися?

— Ну, я...

— До біса тебе,— прогарчала вона.

— До біса... мене?

Вона несподівано встала і зупинила таксі.

— Карло, почекай хвилинку.

Вона сіла в таксі й поїхала геть.

Я стрибнув на свій мотоцикл і погнав занадто швидко і занадто необачно, але знайшов її таксі. Я супроводжував її аж до готелю «Тадж», об’їжджаючи навколо таксі та намагаючись привернути увагу Карли. Вона жодного разу навіть на мене не глянула.

Я припаркувався і спостерігав, як вона піднялася широкими сходами й зайшла до готелю. Тоді я підійшов до столу реєстрації та залишив для неї повідомлення.

Затим крізь потоки транспорту я від’їхав від гордого галеона готелю «Тадж» і почав розпитувати всіх чоловіків і жінок, яким ще міг довіряти, про Конкенона. Я навідався до гральних гнізд, опіумних салонів, місцевих барів, тусовок любителів гашишу і нелегальних лотерейних кутків. Я небагато дізнався, але вуличні голоси підтвердили, що Конкенон займався торгівлею героїну для компанії скорпіонів.

Усі називали їх компанією скорпіонів, а не бандою скорпіонів, усі визнавали їхній статус повноцінної мафіозної компанії.

Я мав доповісти Санджаю. У нас було призначено зустріч на другу годину дня після мого повернення зі Шрі-Ланки, хай у який день це станеться.

Санджай, безперечно, чекав на мою появу раніше. Він був у кепському гуморі. Але це було нормально. Санджай був у кепському гуморі по смерті свого друга Салмана.

Я припаркувався разом з іншими мотоциклами біля місцевого коледжу. Вручив паркувальнику сто рупій, попросивши його стежити за небезпечними типами.

— Це ж студенти,— сказав на хінді він.— Вони всі небезпечні. Хто знає, що вони влаштують завтра?

— Я маю на увазі людей, більш небезпечних за дітей.

— А, гаразд. Буде зроблено,— підморгнув він.

Я пройшов півкварталу до маєтку Санджая і подзвонив. Озброєний афганський охоронець відчинив двері, упізнав мене і провів усередину.

Я знайшов Санджая в кімнаті для сніданків у кінці будинку. Ряд вікон виходив на сумний сад, оточений високими стінами. Санджай був у піжамі й темно-синьому домашньому халаті з монограмою на кишені.

На столі виставили сніданок, що міг би втамувати голод трьох дебелих поплічників, але Санджай пив чай і палив цигарку.

У кімнаті стояв один стілець, і Санджай з нього не підвівся.

— Гарна робота,— сказав він, обдивляючись мене з голови до ніг.— Але, зрештою, ти ж завжди добре виконував свою роботу, хіба ні? Оплату за це завдання буде тобі надіслано. Усі твої речі з паспортної фабрики вже забрали. Вони в червоній валізі біля входу. Тож залишається тільки попрощатися. Тому прощавай.

— Як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття? Чому я раніше повернувся додому?

Санджай загасив цигарку, сьорбнув чаю, делікатно поставив філіжанку на блюдечко й відхилився на спинку стільця.

— Ліне, знаєш, чому я радію з твого рішення піти? — запитав він.

— Бо думаєш, що я створений для величніших речей?

Він розреготався. Я знав його кілька років, але ніколи раніше не бачив сміху. Він, мабуть, приберіг його для вдалого прощання... Санджай перестав сміятися.

— Бо ти не командний гравець,— похмуро видав він,— і ніколи не будеш. Ти — чорна вівця. Подивися навколо. Усі до когось чи до чогось належать. Ти ж дивак-одинак. У тебе немає свого місця. Ти нікому не належиш. А тепер ти й у нас чужий.

— Це сталося через смерть Лайзи? Це тому ти надіслав людину в аеропорт?

— Як я вже сказав — ти не командний гравець. Неможливо було передбачити твою реакцію. Коли це сталося, ти був у Мадрасі.

— Коли ти дізнався?

— За п’ять хвилин після копів, звісно ж. Але ти вже розпочав, і завдання було занадто важливим, щоб зупинятися.

— П’ять хвилин?

— Ти ніколи не користуєшся телефонами, тож я знав: існує досить велика ймовірність, що ти так про це й не дізнаєшся. Це моє рішення — усе приховати до виконання завдання, і моє рішення — мати зв’язкових на кожному кроці твого шляху.

— Твоє рішення.

— Так. Якщо не подобається, то знаєш, завжди існує вихід — іди до біса.

— Ти не повідомив про смерть моєї дівчини.

— Саме ти вирішив тримати її подалі від сім’ї. Це був твій вибір, що ми так з нею й не познайомилися, коли знаємо матерів, сестер і дружин кожного брата в компанії.

Я поглянув на нього, розізлившись так, що ладен був його відгамселити. Моє серце вибивало первісну музику. Я роздумував, наскільки часто ватажки переживали схожі вбивчі секунди, навіть не усвідомлюючи, що сама Смерть завітала до кімнати, спокусившись на фальшиву тривогу.

— Ти й досі маєш бліду тінь мого захисту,— мовив Санджай.— Вона тебе покриває, бо на мою репутацію погано вплине смерть колишнього працівника в перші два тижні після закінчення служби. Але годинник уже цокає. Не змушуй мене раніше зняти цю тінь з твоєї спини. А тепер забирайся звідси до біса і дай мені спокійно доїсти сніданок.

Я відчинив двері та вже збирався піти, як Санджай знову озвався. Вони завжди так роблять — вони завжди жадають останнього слова, навіть якщо вже його сказали.

— Мені шкода твоєї дівчини,— мовив він.— Це справді сумно. Мабуть, стало пеклом для її родини. Але не дозволяй почуттям штовхати тебе на поспішні дії. Компанія дасть тобі згоріти, коли наступного разу напартачиш.

Вийшовши з маєтку, я поїхав до прилавків з їжею для офісних працівників біля Нариман-Пойнту. Я досі був злий і голодний. Приєднавшись до десятків інших, я їв булочки, начинені яйцями, смаженою картоплею та нарізаними овочами і випив пінту молока.

Я пропускав прийоми їжі й економив на сні. Потрібно було піти на тренування. Потрібно було не втрачати пильності. Кожен вуличний хлопець на Півдні вже за кілька годин дізнається, що я офіційно залишив компанію. Кілька з них мали на мене зуба і трималися подалі лише тому, що я був членом компанії. Вони намагатимуться мене дістати, коли дізнаються, що я вже став самотнім вовком.

Після півгодинної поїздки по тій холодній ріці правди я потрапив до спортивного залу у Ворлі. Кілька покинутих млинів трансформували в салони краси й центри здоров’я. Колишній гангстер санджайської компанії на ім’я Команчі відкрив там спортивний зал, що був йому і домівкою, і місцем роботи.

Команчі був другом, неабияким гангстером, а ще ми двічі разом билися на ножах проти ворожих банд і обидва рази були поранені. Таке не забувається.

Команчі був людиною з незалежними поглядами і дозволяв займатись у залі членам будь-яких мафіозних компаній, а ще копам, але ніхто не мав казати і слова проти санджайської компанії.

Я роздягнувся до джинсів і чобіт і цілу годину тягав залізо. Півгодини уявного боксу мене заспокоїли.

Хлопчаки в залі були місцевими і бідними, тож спочатку соромилися, але намагалися здаватися крутими і показувати, що не бояться мене. Коли ж вони зрозуміли, що я нормальний, то приєдналися до уявного боксу і займалися так само відчайдушно.

Прийнявши душ, одягнувшись і відпочивши, я поглянув у брудне дзеркало.

Очі були ясні й чисті. Спокій опустився на мене, неначе серпанок осені. «Коли все інше підводить,— стверджував знак над дзеркалом,— покладись на залізо».

— Тобі потрібен тренажер з верхньою тягою,— сказав я Команчі, даючи йому достатньо грошей, щоб купити цей самий тренажер.

Команчі вирячився на гроші.

— Це було дороге тренування,— здивувався він.

— Мені сподобалася кожна його хвилина. Але продовбай там хоч невеличке віконце, яар. Якщо хтось змусить мене уявити, який на запах зад змії, то вже знаю, з чого почати.

— Пішов ти,— розреготався він.— А якщо серйозно, то навіщо гроші?

— Сподіваюся, ти приймеш їх як членський внесок.

— Але люди компанії займаються безкоштовно. Ти ж це знаєш.

— Я більше не в компанії, Команчі. Тепер я фрілансер.

Я не казав цього нікому, крім близького друга, а після стількох років у братстві це звучало дивно навіть для власних вух.

— Що?

— Я пішов, Команчі.

— Але, Ліне, це ж...

— Усе гаразд. Санджай не проти. Навіть радіє.

— Санджай... Санджай... радіє через це?

— Я саме від нього, друже. Він дійсно радіє.

— Справді?

— Даю слово.

— Гаразд.

— Але мені знадобиться нове місце, аби тренуватися, бо тепер не зможу користуватися залом компанії. Тож як ти до цього ставишся? Дозволиш мені стати членом?

Він був збентежений і наляканий, але він був моїм другом і довіряв мені. Його обличчя поступово пом’якшало, і Команчі простягнув руку.

— Джарур,— сказав він, потискаючи мені руку.— Тобі завжди тут раді. Але маю сказати, що було б мудро поїхати з Бомбея, друже, враховуючи обставини.

— Можливо, брате,— ідучи, мовив я.— Але хіба Вона мене відпустить?

Розділ 37

Це було написано її рукою, чітким плавним почерком, який я любив більше за будь-яку каліграфію. Я хотів залишити нотатку на згадку, але я бився з брудним світом, і якби ворог дістався до записки, то мені б захотілося його за це відлупцювати.

Сидячи на мотоциклі, я спалив записку, а потім повільно поїхав до Афганської церкви на зустріч з Навіном.

Припаркувався за найближчою зупинкою для автобусів. Коли я був членом санджайської компанії, то паркувався на будь-якій дорозі в місті. Ставши вільною птахою, я припаркував мотоцикла подалі від очей.

Поминальна нава[104] в церкві містила запорошені прапори й вимпели з кам’яними написами на честь солдатів, які полягли в афганських війнах.

Це була військова церква з бойовою каплицею, зведеною як монумент полеглим воїнам. Там і досі були жолобки в лавах, щоб незабуті солдати клали свої гвинтівки під час молитви, до і після виконання наказу вбивати афганців — людей, мовою яких вони не володіли і чию культуру не розуміли.

Скорботна церква була майже порожня. Старенька жіночка сиділа позаду, читаючи книгу. Чоловік з хлопчиком обидва стояли навколішках перед вівтарем. Коло з вітражного скла над вівтарем неначе ширяло над їхніми головами.

Навін Едеїр вивчав латунного орла, що прикрашав стійку для Біблії. Навін був молодий, але впевнений. Він шанобливо заклав руки за спину, але походжав туди-сюди пружною ходою — молодик, який повністю контролював своє життя.

Він помітив, що я його побачив, і приєднався до мене у безлюдному саду за церквою.

Ми сіли під деревом на підпорі з каменю й цементу.

Там було тихо. Світло вечора згасло, а натомість полилося вітражне сяйво з вівтарного вікна над нашими головами, підсвічуючи церковним світлом темний садок попереду.

— Друже, мені так шкода Лайзи,— почав Навін.

— Мені теж. Навіне, дай мені хвилинку, добре?

Мені потрібно було хвилину помовчати.

Мені потрібно було хвилину подумати.

Я досі не зупинявся, щоб подумати. І тепер, коли я таки зупинився, щоб подумати, то справді думав.

Лайза. Лайза.

— Що ти сказав, Навіне?

— ...і поліцейський звіт — це все, що ми знаємо на цей момент,— сказав Навін.

Я не чув нічого, крім останніх кількох слів.

— Пробач, Навіне. Я не зовсім увімкнувся. Тобі треба все повторити.

Він мені посміхнувся — хороший друг, що погано почувався.

— Гаразд. Але слухай, спочатку встань.

— Га?

— Встань, чоловіче.

— Для чого?

— Та встань вже в біса.

Він підвівся, тягнучи мене з собою.

— Обійми мене,— мовив він.

— Ні, все гаразд.

— Тим більше. Давай-но, обійми мене.

— У мене все справді, справді добре.

— А, до дідька все це, чоловіче, твоя дівчина померла тиждень тому. Обійми мене, яар.

— Навіне...

— Ти або обіймеш індійця в мені, або битимешся з ірландцем в мені,— заявив він.— Іншого виходу немає, отака у нас ситуація.

Він розкинув руки. Іншого виходу не було.

Він обійняв мене, неначе брата, так само, як робив мій рідний брат в Австралії, і це було жахливо.

— Відпусти себе,— переконував Навін, поки мої сльози крапали йому на плече.— Відпусти.

Сльози в садку вітражного світла, сльози на плечі добровільного брата.

— Пішов ти, Навіне.

— Відпусти.

Я відпустив, а потім відпустив і його.

— Почуваєшся краще? — запитав Навій.

— Пішов ти, Навіне. І так, уже краще.

Ми знову сіли, і він розповів мені про ту краплинку вже відомої інформації. Усе це не дуже трималося купи.

— Де саме Конкенон влаштував пункт продажу наркоти?

— Я не знаю,— сказав він, уперше посміхаючись.— Він тобі треба?

— Я хочу з ним поговорити.

— Поговорити?

— Поговорити, а потім послухати, як він розповідає мені, хто був з ним і Лайзою тієї ночі.

— Ти не думаєш, що то Конкенон дав Лайзі наркотики?

— Він пішов, за словами сторожа, через п’ятнадцять хвилин. Інший чоловік був там майже годину. Я хочу дізнатися, ким був той другий чоловік.

— Добре. Я цим займуся.

— Охоронець дав мені номер чорного автомобіля, на якому вони приїхали тієї ночі,— повідомив я, передаючи йому папірця з номером.— Якщо ти зможеш відшукати власника, то це допоможе.

— Я матиму ім’я власника вже завтра, але це може і не допомогти. Багато людей їздить на автомобілях, зареєстрованих на інших осіб.

— Дідьє влаштував мене в готелі «Амрітсар» біля «Метро». Можеш залишити повідомлення там, або я завтра буду в «Каяні» між першою та другою дня. Гаразд?

— Ти пішов з дому?

— Пішов, і вже туди не повернусь.

— А куди ти поїдеш зараз?

— На зустріч з Карлою о восьмій. Я маю купити сорочку і зареєструватися в «Амрітсарі». А ти куди?

— Я маю забрати Діву о сьомій тридцять. До того часу я вільний. Не проти, якщо я до тебе приєднаюся?

— Я не проти товариства.

Ми викотили мотоцикла на дорогу, я завів двигуна, і Навін умостився позаду.

— Я вчуся їздити.

— Ага.

— Я пригледів один удосконалений вінтажний «350». Він у біса крутий і дуже швидкий.

— Ага.

— І гонщики вчать мене трюків.

— Гонщики, га?

— Так. Мажори на імпортованих японських мотоциклах. Вони друзі Діви. Хороші водії.

— Ага.

— Хочеш, я продемонструю свої нові навички на твоєму мотоциклі?

— Навіне, більше ніколи не говори про мого мотоцикла.

— Зрозумів,— посміхнувся він.— Але почекай, поки побачиш мій!

Ми їхали по Фешн-стріт, де продавець придорожньої крамниці одягу виніс нам до мотоцикла нову сорочку й кілька тенісок, а потім ми покотили до «Метро Джанкшн».

Я припаркувався в провулку за фасадом готелю, під аркою, що з’єднувала всю будівлю з другого по четвертий поверхи.

«Амрітсар» був вигнутою будівлею, що виходила на транспортний вузол, неначе скеля, що підіймається з океану транспорту, який крутився великою розв’язкою.

На першому поверсі були крамниці спортивних товарів, лавки канцелярських товарів, музична крамниця і ресторан «Каяні», розташований в провулку позаду готельного фасаду.

З другого поверху й вище вся будівля була з’єднана з мережею коридорів і прихованих сходів, що вели від розбитих вуличних балконів до приватних апартаментів у кінці міського кварталу. Якщо ти знав дорогу, то можна було опинитись у районі з іншим поштовим кодом, але перебувати все в тій самій будівлі, доки копи чи інші поганці ще й досі намагалися вибити двері.

Ходили чутки, що «Амрітсар» мав двадцять один вихід. Мене влаштовували три. Перше, що робить втікач,— це шукає виходи. Перш ніж піти до столу реєстрації, ми з Навіном оглянули будівлю. Я знайшов три підходящі швидкі виходи, які вели до різних місць на навколишніх вулицях. Добре.

Коли ми з Навіном дійшли до столу реєстрації, то побачили там Дідьє, що кидав кості з менеджером готелю. Він підвівся, щоб мене обійняти.

— Ліне,— прошепотів він, пригортаючи мене.— Я ще до реєстрації майже виграв знижку на оплату твоєї ренти.

— Спочатку оплатімо саму ренту,— прошепотів у відповідь я,— а ти зможеш виграти знижку потім.

— Хитро,— сказав він, відходячи.

Я зареєструвався по одному з моїх фальшивих паспортів і оглянув свої нові кімнати.

Там була велика вітальня зі спальнею та ванною, у які можна було пройти крізь високі дерев’яні двері. Кухонька займала одну кутову нішу.

У далекому кінці кімнати була арка з французькими дверима, що вели до затіненого балкона. Я пройшов туди, відчинив віконниці та глянув на велелюдну розв’язку внизу.

Краєвид був неймовірний: величезна дитяча іграшка, заведена, кружляє власним циклом світла, звуку й руху. Далі виднілися дерева спорткомплексу «Бомбейська джимхана». Тінь від їхнього листя перетворювала дорогу на тунель.

Я роззирнувся і побачив, що між моїм і сусідніми балконами — лише дві тонкі перегородки.

Кімнати здавалися незаселеними.

Менеджер готелю стояв біля мене.

— Хтось живе в сусідніх кімнатах? — поцікавився я.

— Поки що ні, але завтра приїдуть дві компанії.

— Завтра ніколи не настає,— мовив на хінді я.— Ми тут зараз і хотіли б зняти всі три фасадні апартаменти на рік, розрахувавшись готівкою наперед.

— Апартаменти? — водночас писнули менеджер і Дідьє.

— Апартаменти,— підтвердив я.— Усі три. Відсьогодні. На рік. Домовилися?

— Почекайте хвилинку,— попросив менеджер.— Я маю порадитися зі своєю жадібністю.

Він на хвилинку замислився, а потім вирішив.

— І що, ви знаєте,— сказав він,— у нас раптово звільнилися номери.

Ти просто мусиш полюбити чоловіка, який олюднює власну жадібність: принаймні з цього можна починати розмову.

— Як вас звати, сер?

— Джасвант,— відповів він.— Джасвант Синг. А як я можу називати вас, сер?

— Просто називай мене баба. Тобі підходить?

— Звісно. Звісно, баба. Без проблем. На рік, ви сказали? Наперед?

Я заплатив, і він залишив нас самих, щоб перевірити кімнати.

Ми зняли тимчасові бар’єри між балконами та скрізь пройшлися, від перших готельних апартаментів аж до третіх.

— Навіщо тобі всі троє номерів, Ліне? Я відмовляюся називати їх апартаментами.

— Стіни в кінці цих балконів суцільні, Дідьє. Якщо я зніматиму всі троє апартаментів, то ніхто не зможе непомітно сюди проникнути.

— Бачу,— сказав він.

— Але мені потрібні лише два номери. Третій може бути для тебе, Навіне, якщо хочеш.

— Для мене? — запитав він.

— У тебе ж іще немає офісу, правда?

— Ні. Я працюю вдома.

— Ну, тепер у тебе є офіс, якщо хочеш, детективе.

Він поглянув на Дідьє, який з посмішкою знизав плечима.

— Тобі це тільки-но спало на думку? — здивувався Навін.

— Так.

— Бо в тебе є зайвий номер?

— Так.

— Я в захваті. Повністю згоден,— вирішив Навін, тиснучи мені руку.— Класно мати тебе на тому кінці балкона.

До нас приєднався Дідьє, поклавши свої руки на наші.

— Це стане початком чогось дуже...

— Дідько! — вигукнув Навін, відстрибуючи.— Вона мене вб’є!

— Хто може вбити детектива? — зажадав Дідьє.

— Діва. Якщо я вчасно не заберу це розбещене дівчисько, то вона ще принаймні два дні влаштовуватиме мені пекло. Маю бігти. Ліне, я заберу ключі на виході. Номер праворуч тебе влаштує?

Це був саме той номер, який я хотів йому віддати.

— Він твій, Навіне.

— Ти збираєшся до Карли? — запитав мене Дідьє, поки ми спостерігали за Навіном.

— На восьму.

— Друже, у мене є деякі справи, тож маю йти. Але пізніше можеш звертатися, я чекатиму в «Таджі», якщо про щось дізнаюся.

— Дякую, Дідьє.

— Нема за що.

— Ні, справді. Власник цієї будівлі — твій друг, і це одна з твоїх територій, бо місцевий дон теж твій друг, і тому я тут у безпеці. Дякую за все.

— Я люблю тебе, Ліне. Прошу, не страждай через мої слова. Ми — французи — не маємо ланцюгів навколо серця. Я люблю тебе. Ми розв’яжемо таємницю сумної милої Лайзи, а потім попрямуємо далі.

Він пішов, а я зайшов до кожної незнайомої нової кімнати, неочікувано орендованої на рік. Це був мій перший дім після домівки, яку ми мали з Лайзою. Я знову намагався жити, намагався посадити нове дерево в новому місці.

Я повернувся на балкон, зіперся на поруччя і милувався колесом вогнів, червоно-жовто-білим, яке розсипалося феєрверками в точці сходження п’яти проспектів.

Ворон опустився на балкон, огледів мене, скуйовдив собі пір’я і полетів геть. Гурт підлітків перейшов дорогу на зелене світло, щасливо сміючись на шляху до бюджетних крамниць на Фешн-стріт.

Почувся далекий храмовий дзвін, а за ним спів. Потім десь недалеко пролунав заклик муедзина[105], чистий і гарно проспіваний.

«Чи це місце моє?» — запитав я себе. Я хотів мати місце. Будь-яке місце. Я хотів собі домівку.

«То це тут моя домівка?» Я хотів до чогось прив’язатися. Я хотів віддати все, що мав, одній коханій і хотів, щоб мене кохали у відповідь.

«Це тут?» Я дивився на транспортну розв’язку, сподіваючись отримати відповідь, поки білі, червоні й жовті вогні малювали драконів переплетеними автомобільними потоками.

Розділ 38

Я приїхав раніше, так само як і зірки, що прибували до «Таджу» в лімузинах на прем’єру нового фільму. Я припаркувався під пальмою навпроти готелю, чекаючи, поки хвилини равликами підповзли до восьмої і прийшов час для зустрічі з Карлою.

Крізь широкі парадні двері готелю виднілася спонсорська стіна з запрошеними гостями, що позували фотографам перед торговими марками, які посекундно їм платили. Спалах, спалах, повернутися сюди, повернутися сюди, тюремні світлини привілейованих, упійманих на місці злочину.

Лімузини зупинилися, і фотографи поквапилися до наступних газетних заголовків, а спонсорську стіну розібрали. Просторе елегантне фойє, де великі уми обговорювали великі ідеї під час дощових бомбейських вечорів, упродовж дощових десятиліть, знову стало безлюдним і діловим.

До біса, що я приїхав зарано. Я обійшов готель, щоб знайти чорний вхід, який охоронявся моїм знайомим, і піднявся запасними сходами до дверей Карли. Я постукав, і вона відчинила.

Вона була без взуття. На ній був чорний шовковий костюм. То був такий собі комбінезон без рукавів, з кишенями на змійці та зі змійкою на грудях.

Волосся було зібране. Його тримав тонкий срібний ніж для листів у формі дамаського меча. Карла.

— Ти рано,— посміхаючись, сказала вона, але не запрошуючи мене.

— Я завжди рано або пізно.

— Це талант для чоловіка твого безробітного статусу. Зайдеш?

— Звісно.

— Рише! — через плече гукнула вона.— Наше інтерв’ю завершене.

Вона широко відчинила двері, і я побачив Риша — одного з партнерів Лайзи в галереї. Він кинувся вперед.

— Мені так шкода, Ліне,— забубонів він, вхопивши мою руку своїми двома.— Це просто неймовірний шок. Люба Лайза! Жахлива втрата. Я... я просто в нестямі від горя.

Він протиснувся повз Карлу, обійшов мене і квапливо помчав коридором. То був довгий коридор.

— Чоловік, який перебуває в нестямі,— мовила Карла, поки Риш тупотів,— зазвичай має блазня біля себе. Проходь, Шантараме. Це був довгий день.

Вона зайшла до номера і сіла на дивані біля вікна.

— Зроби мені випити, будь ласка,— попросила вона, коли я зачинив і замкнув двері.— Обожнюю, коли хтось інший робить напої.

— Що це буде?

— Я вип’ю «Щасливу Мері».

— «Щасливу Мері»?

— Це «Кривава Мері» без червоного соку. І лід. Багато льоду.

Я зробив напої та приніс їх до неї.

— Виголосимо тост? — запитала вона.

— За люту втечу? — запропонував я.

Вона розсміялася.

— А може, за старі часи, Шантараме?

— За полеглих друзів,— протиставив я.

— За полеглих друзів,— цокаючись, погодилася вона.

— Ти маєш позбутися цього стану,— заявила вона, роблячи гарний ковток свого напою і ставлячи його.

— Зі мною все гаразд.

— Фігня. Я тільки-но дала тобі чотири підказки: блазень, щасливий, кров і лід, а ти не відреагував на жодну з них. Це не схоже на тебе. Це не схоже на нас із тобою.

— Нас із тобою?

Вона побачила, як працює мій розум, і посміхнулася.

— Чому ти так сильно хочеш дізнатися, хто саме дав Лайзі наркотики?

— А ти не хочеш?

Вона знову взяла келих, довго його роздивлялася, відпила половину і спрямувала на мене всіх ферзів.

— Якщо я дізнаюся, хто це зробив, або ти дізнаєшся, то напевне захочеш убити цю людину. Це така правда, що штовхає одних людей на вбивство інших. Ти справді хочеш на це піти?

— Я просто хочу дізнатися, що сталося з Лайзою, і все. Я зобов’язаний для неї це зробити, Карло.

Вона поклала руки на стегна, видихнула і швидко підвелася.

Вона перетнула кімнату, підійшла до секретера, відкрила сумку і вийняла звідти латунного портсигара, ідентичного до того, який був у Дідьє.

Розвернувшись до мене спиною, вона запалила косяк і глибоко затягнулася.

— Я не думала, що це сьогодні знадобиться,— між глибокими затяжками пробурмотіла вона.

Мої очі пробігли її тілом згори вниз, мов хотіли їй вклонитися. Її силует, загорнений у чорне: у моєму нутрі кричало кохання.

— Тут або це,— пояснила Карла, і досі не повертаючись до мене,— або розбити пляшку об твою голову.

— Справді... що ти сказала?

Вона загасила косяка, витягла ще два з портсигара, закрила його, кинула в сумку та повернулася на диван.

— Ось,— сказала вона, тицяючи мені два косяки.— Наздоганяй.

— Та я вже під кайфом.

— Віддовбися, Шантараме. Візьми ці довбані косяки.

— Га-аразд.

Я викурив їх. Щоразу як я намагався щось сказати, вона знову ніжно пхала мені косяка.

— Знаєш,— почав я, коли вона мені дозволила,— це вже вдруге за день ти хочеш, щоб я віддовбався.

— Якщо тобі буде від цього краще,— протягнула вона,— то скажи мені віддовбатися просто зараз.

— Ні, я...

— Ну ж бо, зніми з грудей цього тягаря. Ти почуватимешся краще. Скажи це: «Віддовбися, Карло». Скажи: «Перестань дуркувати зі мною, Карло». Ну ж бо. Спробуй. «Пішла... ти... Карло».

Я глянув на неї.

— Я не можу,— вичавив я.

— Можу закластися, що можеш, якщо спробуєш.

— А можу я сказати, що довбатиму тебе до заходу сонця? Можу сказати, що задовбаю тебе в космос?

Вона знову мені посміхнулась, але в очах було шаленство. Я не уявляв, що в неї на думці.

— Слухай,— заспокоївсь я,— хочу чітко роз’яснити. Я лише намагаюся дізнатися, що сталося з Лайзою. Я хочу якоїсь розв’язки для Лайзи, і для нас. Хіба ти цього не розумієш?

— Це стрімкий спуск від розв’язки до відплати,— сказала вона.— І багато людей кидаються вниз із тієї скелі.

— Я не зі стрибунів.

— Я все про тебе знаю, Ліне,— розсміялася вона.

— Усе?

— Загалом, так.

— Справді, га?

— Перевір мене,— промуркотіла вона.

Я розреготався, а потім збагнув, що вона не жартує.

— Справді?

— Кури клятого косяка,— розізлилася вона.

Я так і зробив.

— Улюблений колір,— почала вона,— блакитний, з зеленим відтінком, листя на тлі неба.

— Дідько. Гаразд, улюблена пора року?

— Сезон мусонів.

— Улюблений...

— Голлівудський фільм — «Касабланка», улюблений боллівудський фільм — «Prem Qaidi»[106] , улюблена їжа — джелато[107], улюблена індійська пісня — «Yeh Duniya Yeh Mehfil», улюблений мотоцикл... твій теперішній мотоцикл, хай він буде благословенний, твої улюблені парфуми...

— Твої,— перервав я, піднісши руки на знак капітуляції.— Мої улюблені парфуми — це твій аромат. Ти збіса крута.

— Ну, звісно. Я створена для тебе, а ти створений для мене. Нам обом це відомо.

Морський бриз увірвався до кімнати, повідомляючи про свою присутність шелестінням прозорих шовкових фіранок. Я раптово пригадав, що був у сусідньому номері кілька років тому, навідуючи Лайзу.

Невже я здурів? Чи, може, просто був занадто недолугим, щоб не промовити ті слова, не розповісти Карлі правду про те, що я не розумів її стосунків з Ранджитом, що не знайшов способу розтулити кулака, в якого моє життя затисло спогади про Лайзу живу та думки про неї мертву? Я не хотів бути з Карлою і водночас захлинатися горем. Я хотів бути вільним і належати лише їй. А це могло статися нескоро.

— Лайза була...— почав я.

— Стули рота,— сказала Карла.

Я стулив рота. Вона запалила другий косяк і передала мені. Попрямувала до невеличкого бару, прихопила кілька шматочків льоду з відерця і заповнила новий келих на три чверті.

— Спочатку потрібно покласти льоду,— розповіла вона, повільно наливаючи горілку на лід,— і обережно додати «Щасливої Мері».

Вона зробила ковток.

— Ох,— зітхнула вона.— Уже краще.

Вона довго все обдумувала.

— Це був збіса довгий день,— розповіла вона стелі.

— Карло, що сталося з Ранджитом?

Вона блиснула поглядом з розлюченої частини своєї жіночої божественності. Моє серце похололо в грудях. Вона була надзвичайна.

— Що ти сказав?

Вона скреготнула зубами, неначе напоказ.

— Ти нарешті визирнув крізь полуду своєї туги, щоб запитати мене, через що проходжу я? Якраз такі моменти, Ліне, і додають фразі «Пішов ти» ваги.

— Агов. Раніше я не питав про Ранджита і чому ти його покинула, бо думав, що це очевидно. Він — придурок. Мені просто цікаво, чи було це щось конкретне. Він тобі погрожував?

Карла зареготалася, дуже сильно, і поставила келих. Підійшла до мене.

— Встань, Шантараме,— зажадала вона.

Я підвівся. Вона поклала пальці мені на джинси, схопила за пояс. Підтягнула мене ближче.

— Інколи,— мовила вона, не посміхаючись,— я просто не знаю, що з тобою робити.

У мене було кілька пропозицій, але не вистачило часу їх озвучити. Вона штовхнула мене назад на диван і сіла поруч.

— Для нас минув тиждень по смерті Лайзи,— пояснила вона.— Але для тебе це сталося лише вчора. Я це розумію. Ми всі це розуміємо. І тебе трохи лякає той факт, що ми начебто не доганяємо, як це все важливо.

— Саме так.

— Заткайся. Поцілуй мене.

— Що?

— Поцілуй мене.

Вона обхопила рукою мене за шию і з’єднала наші вуста в ніжному короткому поцілунку, а потім знову відштовхнула мене.

— Розумієш, це не стосується Ранджита і не стосується Лайзи. Я знаю, що твоє серце не може всього цього відпустити, бо знаю тебе і кохаю. Це...

— Ти мене кохаєш?

— Хіба я тільки-но цього не сказала? Я створена для тебе, а ти створений для мене. Я зрозуміла це ще першої секунди, коли побачила тебе на горі.

— Я...

— Але я також знаю всі твої слабкості. У нас є кілька спільних слабкостей, які завжди є добрим стартом для будь-яких стосунків. Але я...

— Стосунків?

— То про що ж ми тут говоримо, Шантараме, як не про нас?

— Я...

— Назад до твоїх слабинок. Ми маємо...

— Ти — моя єдина слабкість, Карло.

— Я — твоя сила. Ну, мені здається, що принаймні її більша частина, на цю мить. Твої слабкості — це те, що ти шмагаєш себе провиною і забруднюєш соромом. Я чекала, поки ти еволюціонуєш, виростеш і переростеш це все.

— Ну...

— Ти прогресуєш,— запевнила вона, зупиняючи мене піднятою рукою.— Це безсумнівно. Але ще далеко. У тебе є проблеми з самооцінкою...

— Недаремні.

— Кумедно. Але все гаразд. Проблеми з самооцінкою? Це запросто. Нічого такого, що ми не зможемо виправити. Я маю вбивчі нахили. Ніхто не ідеальний. Але Лайза померла, і ніяка кількість самобичування її не поверне. Якби це було можливо, то я б допомогла і сама тебе відшмагала. Я й так можу це зробити, якщо ти з цим не покінчиш.

— Гаразд, тільки я трохи втратив нитку розмови.

— Забудь про Лайзу. Принаймні у моїй присутності. Я тільки-но освідчилася тобі. Я ніколи не казала цього жодному іншому чоловікові. Якби ти не був настільки онімілий від провини, то відреагував би якось.

Я поцілував її, вклавши все, що мав, і все, чим був, і все, чого хотів.

— Уже краще,— вирішила вона, знову ніжно мене відштовхуючи.— Цієї миті я вже чекаю не дочекаюся свого коханця, але потребую свого друга, поки чекаю. Забагато подій. Ти маєш про все дізнатися, Шантараме, і почати довіряти. Треба, щоб ти мені вірив, бо зараз я не зможу всього розповісти. Аж поки все не закінчиться.

— Чому ні?

— Тому,— посміхнулася вона.— Бо ти допитливий і вірний. І деякі речі, які можеш про мене почути, поки все це не закінчиться, можуть здатися божевільними, ба й гірше, тож тут необхідна віра.

Вона говорила серйозно. Вона говорила абсолютно щиро, ніяких ігор чи трюків. Це було спокусливо, чудово й лячно. Я це в ній обожнював. «Уяви таке,— подумав я,— назавжди».

Вона схопила мене за сорочку і притягнула моє обличчя зовсім близько до свого.

— Поглянь у мої ферзі та скажи, що все зрозумів,— наказала вона.— Бо знаєш, що я тебе кохаю, але зараз стільки всього відбувається, що терпіти драму свого коханого — це вже занадто. Тож, знаєш, скажи мені, що все зрозумієш.

— Усе буде гаразд,— запевнив я, пірнаючи в ту водойму, ту зелену лагуну, таку близьку і таку глибоку.

— Добре,— сказала вона.— А тепер вимітайся.

— Ти серйозно? — здивувався я, трохи зависнувши.

— Ні, я просто кажу це, поки можу.

— Але я...

Ми підійшли до дверей, і вона виштовхала мене в коридор без поцілунку, не обійнявши, не потиснувши руки. Двері зачинилися, і я самотою пішов мармуровими коридорами готелю.

Що відбувалося? Щось було не так. Усе було не так.

Я бігом повернувся до її дверей і подзвонив. Вона негайно відчинила, злякавши мене.

— Дивись,— почав я, намагаючись швидко все пояснити.— Це ти. Це завжди була ти, ще з першої нашої...

— ...зустрічі посеред вулиці,— втрутилась вона, обіпершись об одвірок.— Ти йшов усміхнений і саме мав потрапити під автобус. Я пам’ятаю, що ти усміхався до малого на тротуарі. А в тебе під ногами стрибав собака. Ти чув про таро?

— Це китайська банда, так?

Вона щасливо захихотіла. Я почув пісню храмового дзвону.

— Я все зрозуміла, ще коли врятувала тебе від того автобуса,— мовила вона.— Коли я поглянула тобі в очі, то світло стало яскравішим. І час...

— ...зупинився,— провадив я.— На кілька дуже довгих секунд. І ефект...

— ...тривав кілька днів,— сказала вона.— Ліне, я лише хочу, щоб ти був у цій ситуації зі мною, вірив у мене, але водночас не можу повністю залучити. Ти розумієш?

— Улюблений колір,— мовив я, перераховуючи уявний список у себе на долоні,— криваво-червоний.

Вона знов розслабилася біля дверей, хитро посміхаючись.

— Улюблена пора року — зима. У Базелі, якщо точніше. Улюблений фільм — «Риф Ларго», улюблена їжа — стейк на грилі, улюблена пісня — «The Internationale», улюблений автомобіль, бо ти ще не захоплюєшся мотоциклами, «шевроле-камаро» 1967 року, матово-чорний з криваво-червоним інтер’єром...

Вона мене поцілувала. Я заплющив очі. У голові сяяло світло. Світло, яке блякло у хвилях, провалюючись у підземний світ. Кохання — наче вода, що шукає моря. Кохання — наче Час, що шукає значення. Кохання — наче все, що було, та все, що колись буде.

— Припини! — пробурмотіла Карла, відштовхуючи мене.

Вона торкнулася зворотом долоні своїх уст і витерла море.

Я розтулив рота, аби щось сказати, але вона дала мені ляпаса, доволі сильного.

— Не дозволь себе вбити,— мовила вона.— Бо я хочу ще раз повторити оце.

— Ти про поцілунок чи про ляпас?

— Про те й те, але можливо в іншій послідовності.

Вона грюкнула дверима в мене перед носом.

Кохання. Кохання — неначе мармурове відлуння в порожньому готельному коридорі.

Дідьє чекав на мене у фойє.

— Я сподівався, що ти на ніч залишишся з Карлою,— заявив він, коли ми вийшли з готелю.

Я зупинився і витріщився на нього.

— Я лише маю на увазі,— наважився він,— що маю небезпечні новини. Я вже знаю, де саме торгує Конкенон.

Ніч почала покращуватись. І я мав саме підходящий настрій.

— Наскільки точною є твоя інформація?

— Його бачили там сьогодні о третій.

— Де він зараз?

— У будинку, яким володіють скорпіони.

— На Марін-Лайнз-роуд?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Я прослідкував за Вішну та його хлопцями до цього місця, потому вони мене віддухопелили. Це одна з їхніх точок.

— Що ти збираєшся робити?

— Я збираюся підійти до дверей і подзвонити.

— З ручною гранатою? — метикуючи, запитав Дідьє.

— Ні. Ти зателефонуєш Вішну і повідомиш, що я навідаю його сьогодні о десятій.

— Чому ти вважаєш, що в мене є телефонний номер Вішну?

— Дідьє,— зітхнув я.

— Ой, ну добре, Дідьє має будь-який номер, звісно ж, або може його знайти. Але невже ти думаєш, що буде безпечно просто зайти до левиного лігва?

— Думаю, він захоче поговорити. Він говіркий хлопець.

— Що змушує тебе вважати, неначе він захоче з тобою розмовляти? Не ображайся...

— Не ображаюся. Я пішов із санджайської компанії і досі живий. Він захоче зі мною поспілкуватися.

— Ну, гаразд,— сказав він.— Я зателефоную.

Я спостерігав, як він повернувся до готелю і покликав одного з сикхських швейцарів. Чоловік перетнув подвір’я і підійшов до мого мотоцикла.

— Так, баба? — запитав він, простягаючи руку.

Я передав йому трохи грошей під час рукостискання, як робив уже не вперше.

— Для хлопців після закінчення зміни.

— Дякую, баба. Сьогодні було багато прийомів, з багатьма шанованими гостями, тож чайових було небагато. Я можу щось для вас зробити?

— Наглянь за міс Карлою. Якщо почуєш щось, про що мені необхідно знати, то я зупинився в «Амрітсарі», на «Метро».

— Тгик,— запевнив він, кидаючись до своїх колег.— Без проблем!

Дідьє повернувся з замисленим виразом обличчя, неначе рибалка під час споглядання дощу.

— Усе готово,— розповів він.— Вішну чекає на тебе. У нас небагато часу. Нам потрібно більше зброї, більше магазинів.

Він почав шукати таксі.

— Я не беру зброї. І ти не йдеш, Дідьє.

— Ліне! — обурився він, тупаючи ногою.— Якщо відмовиш мені в цій пригоді, то я плюну на твою могилу. І коли Дідьє таке каже, то це вже викарбувано на камені.

— Моя могила? І чому я завжди помираю перед тобою?

— І танцюватиму на ній, немов Нурієв[108].

— Ти танцюватимеш на моїй могилі?

— Немов Нурієв.

— Гаразд. Ти їдеш.

— Може, прихопимо з собою кілька компаньйонів?

— Кого? — запитав я, заводячи двигуна.

— Влучне зауваження,— подумав він, продовжуючи шукати таксі.

— Залазь.

— Вибач?

— Залазь на мотоцикла, Дідьє. Я не хочу розраховувати на таксі, якщо нам доведеться швидко вшиватися з того місця. Залазь.

— Але, Ліне, ти ж знаєш про мою мотоциклетну істерію.

— Залазь на мотоцикла, Дідьє.

— Якби авта перекидалися, поки ми з них вилазимо, то я б і ними не користувався. Це істерія і правила фізики разом, зрозумій.

— Дідьє, у тебе немає мотоциклетної істерії. Ти боїшся мотоциклів.

— Справді? — заінтриговано запитав він.

— Без сумнівів.

— Страх мотоциклів. Ти певен?

— Цього непотрібно соромитися. Чимало моїх друзів бояться мотоциклів. Але це нічого. Від цього є ліки.

— Справді?

— Залазь на мотоцикла, Дідьє.

Розділ 39

Я припаркувався за квартал від маєтку і чекав на тихій бічній вулиці. Місячне сяйво писало вірші на дорозі, пробиваючись крізь дерева. Сухоребра чорна кішка пробігла перед нами крізь пасма світла й тіні, шукаючи безпечного прихистку.

— Дякую тобі, Доле,— сказав Дідьє.— Чорна кішка. Ну, звісно.

Ми підійшли до воріт. Я зупинився, оглядаючи довгу вулицю. Автомобілі проїжджали, але загалом усе було тихо.

— Дідьє, ти певен, що хочеш цього?

— Як ти смієш! — обурився Дідьє.

— Гаразд. Гаразд. Пробач.

Я відчинив ворота і попрямував до дверей. Я вже збирався натиснути на дзвінок, але Дідьє зупинив мене. Посміхнувся, зупинився, а потім сам подзвонив.

До дверей підійшов чоловік. Двері було прикрашено вітражним склом і матовими панелями. Крізь скло я побачив, що то був дебелий чоловік, здоровань, який повільно наближався, спираючись на ціпок. Гануман. Він відчинив двері, побачив мене і вищирився.

— Знову ти,— мовив він.

— Розкажи мені про Пакистан,— заявив я.

Він схопив моє плече, неначе це був грейпфрут, і штовхнув мене в коридор. У кінці коридору з’явилися його прихвосні зі скаженими очима і спортивною статурою. Горлорізи вийшли на сходи. Гануман штовхнув мене в напрямку дверей в кінці холу.

— Мадачудг! Багінчудг! Ганду! Слала! — лаялися вслід вони, жадаючи кинутися на мене.

Усі пістолети на світі — це побажання смерті, а всі хлопці були озброєні, тож бажали нам смерті. Я перелякався, бо не очікував на зброю, а злочинці в принципі не дотримуються правил.

Найближче до мене в коридорі стояв великий волохатий чолов’яга. Він повільно підняв улюбленця публіки — вкорочений дробовик дванадцятого калібру — і спрямував його на мене. Гануман мене обшукав. Задовольнившись відсутністю пістолета, він задер мені сорочку на спині, щоб показати іншим наявність двох ножів, а потім її відпустив, ледь не позіхаючи. Тоді розвернувся до Дідьє, але той зупинив його піднятою рукою. Вийняв з кишені пістолета і передав його Гануману.

Неподалік мене трохи прочинилися двері. Вішну вийшов у хол і став біля своїх людей.

— Ти не просто витираєш ноги об вхідний килимок,— спокійно заявив він.— Ти його пропалюєш. Заходь, поки не спровокував бунту.

Він повернувся до кімнати. Гануман штурхонув мене вперед, і ми приєдналися до Вішну в його кабінеті.

Там був письмовий стіл з червоного дерева, два м’які гостьові крісла і ряд дерев’яних стільців за ними. Політичні й релігійні плакати займали своє місце на стінах, але там не було жодної книжки. Екран на столі показував різні зображення з маєтку: одна картинка охорони за іншою.

Вішну зупинився біля входу, щоб перемовитися кількома словами з Гануманом. Здоровань слухав, хитаючи головою.

Коли Вішну приєднався до нас, то був уже сам. Це було надто самовпевнено і безглуздо. Він приготував три келихи бурбону з льодом на кожного з нас, а потім зайняв своє місце за столом, сівши на офісне крісло з високою спинкою.

— Пан Леві, так? — запитав Вішну, коли ми всі зайняли свої місця біля столу.— Ми ще не знайомі, але я багато про вас чув.

— Enchante, monsieur[109],— відповів Дідьє.

— Моя дружина захворіла,— розповів Вішну, обертаючись до мене.— За нею доглядає наш лікар і дві медсестри. Саме тому я тримаю її неподалік. Саме тому мої люди хотіли тебе вбити. Бо моя дружина в цьому будинку. Саме тому я й сам не проти тебе вбити. Невже ти настільки божевільний, щоб отак прийти сюди?

— Мені шкода, що твоя дружина захворіла і що я потурбував твій спокій,— мовив я, піднімаючись.— Я знайду інший спосіб.

— Ти так просто здаєшся? — вишкірився Вішну.

— Слухай, Вішну, я думав, що це твій гральний клуб, і не знав, що це домівка. Я знайду інший спосіб.

— Сядь назад,— сказав Вішну.— Розкажи мені, у чому справа?

— Я знаю, як ти почувався б, якби щось трапилося з твоєю дружиною,— почав я, знову сідаючи,— бо дещо сталося з моєю дівчиною. Вона померла. Чоловік, який постачав пігулки, що її вбили, під твоїм захистом. Я прийшов до твого клубу, щоб попросити дозволу для розмови на вулиці.

— А чому б тобі не зачекати на нього надворі?

— Я не сиджу в засідці, чекаючи на когось. Я йду до парадного входу. Ось чому я попросив про цю зустріч. Цей чоловік працює на тебе, тож я прошу.

— Що ти хочеш дізнатися?

— Я хочу дізнатися те, що знає він. Ім’я чоловіка, який був з ним. Того, який дав моїй дівчині пігулки.

— І що я отримаю навзамін?

— Будь-що на твій вибір, якщо ми обоє вважаємо це чесним.

— Послуга?

Він вишкірив зуби.

— Це не якась дрібниця,— запевнив я.— Якщо ти дозволиш з ним поговорити, я виконаю будь-яке твоє прохання, якщо ми обоє вважатимемо його справедливим. Маєш моє слово.

— Сигару? — запропонував він.

— Ні, дякую.

— Дуже милостиво,— сказав Дідьє, тягнучись по сигару і вдихаючи її аромат.— Знаєте, Вішнудада, якщо плануєте нас убити, то якраз так я це й робив би.

Вішну розреготався.

— Я прокрутив щось подібне років у сімнадцять,— повідав він, даруючи мені незадоволену посмішку.— Прошмигнув з тацею чаю аж до вітальні місцевого дона, поставив її і приклав ножа йому до горла.

— Що сталося? — поцікавився Дідьє.

— Сказав, що коли його гунди[110] не припинять домагатися моєї сестри, я повернуся так само тихо і переріжу йому горлянку.

— Він тебе покарав? — запитав Дідьє.

— Так, покарав. Він мене найняв на роботу,— відповів Вішну, роблячи ковток зі свого келиха.— Але навіть якщо це нагадує мені юність, я не можу схвалити твоє рішення отак прийти до мене додому. Про якого чоловіка під моїм захистом ідеться?

— Про ірландця. Конкенона.

— А, ну тоді ти запізнився. Він уже зник.

— Він удень ще був тут, месьє,— тихо втрутився Дідьє.

— Так, пане Леві. Але вдень тут, ввечері зник — саме такою є природа нашого бізнесу, хіба ні? Ірландець пішов три години тому. Куди він зник і чи ми ще побачимося — мене не хвилює.

— Ну, тоді я вже піду, і ще раз пробач за те, що потурбував твою дружину.

— Чи правда,— запитав Вішну, вказуючи мені на крісло,— що ти більше не працюєш на санджайську компанію?

— Правда,— підтвердив я.

— Якщо дозволите, Вішнудада,— мовив Дідьє, намагаючись перемінити тему,— ви не були знайомі з цією дівчиною, яка померла. Але я мав честь її знати. Вона була коштовним камінцем і надзвичайно рідкісною квіткою в людській подобі. Її втрата просто нестерпна.

— І це вторгнення теж нестерпне, пане Леві. Потрібно підтримувати порядок. Правила мають виконуватися.

— На жаль, так,— відповів Дідьє.— Але кохання — бідний господар, і навіть бідніший раб.

— Чи можу я розповісти вам дещо про бідних? — мовив Вішну, підвівшись, щоб наповнити наші келихи, але зиркаючи на мене.

— Залюбки,— вирішив Дідьє, пихкаючи сигарою.

— Якщо збудуєш гарний будинок,— почав Вішну, повертаючись на місце,— вони проломлять підлогу, щоб сидіти на землі. Якщо побудуєш його міцнішим, то вони наносять землі ззовні, щоб усе-таки сидіти на ній. Я маю будівельну фірму. Я знаю. А що думаєш ти, Шантараме?

Що ж я думав? «У тебе — манія величі, й ти закінчиш жорстокою смертю».

— Я думаю, що ти здаєшся людиною, яка ненавидить бідних.

— Та ну,— запротестував він.— Усі ненавидять бідних. Навіть бідні ненавидять бідних. Я хотів донести, що дехто народжений, щоб вести, а більшість народжена, щоб слідувати. Ти зробив великий крок у правильному напрямку.

— Який крок?

— Залишити санджайську компанію. Тепер зосталося зробити один маленький крок між нами. Якщо ти приєднаєшся до мене і розповіси все, що знаєш про санджайську компанію, то будеш ватажком, а не послідовником. І я зроблю тебе заможнішим, ніж можливо уявити.

Я підвівся.

— Я прошу пробачення за це несподіване втручання. Якби я знав, що тут твоя родина, то ніколи б не прийшов. Чи дозволять твої люди нам піти, не розбурхавши всіх нагорі?

— Мої люди ? — розсміявся Вішну.

— Твої люди.

— Мої люди вас не зачеплять,— сказав він.— Даю слово.

Я розвернувся до дверей, але він мене зупинив жестом.

— Ірландець — не єдиний, хто знає,— повідомив він.

Я знову до нього обернувся. Дідьє стояв біля мене.

— Там був водій,— провадив він.— Мій водій. Чорне авто було одним з моїх.

— Твоїх?

— Ірландець позичив його тієї ночі. Його підстрелили за день до того, наскільки я розумію, але він усе одно наполіг на прогулянці. Я дозволив йому позичити мого водія.

— Де я можу знайти цього водія?

— Він нічого тобі не розповість,— заявив Вішну.

— Він може,— вичавив я крізь зціплені зуби.

— Він мертвий. Але він розповів мені все, що знав, перед смертю.

— Чого ти хочеш, Вішну?

— Ти знаєш, чого я хочу. Я хочу зупинити санджайську компанію в її бажанні заполонити вулиці Бомбея зброєю і підривниками з Пакистану.

— Ну, це вже перебільшення...— почав я, але він перебив мене, встаючи з-за столу і ставлячи руки в боки.

— Ти не можеш заперечувати, бо це відбувається повсюди,— обурився він, підіймаючи голос до крику, бо дійшов до гарячої теми.— Гроші від арабів, підготовка в Пакистані, армія, що вже почала діяти на тому кінці світу. Вони от-от захоплять першу країну — Афганістан. Це буде не остання країна, захоплена ісламською армією, перш ніж усе вщухне. Якщо ти нездатен зрозуміти, що це все означає, то ти — ідіот.

— Тепер уже ти турбуєш свою дружину. Я не хочу вести політичні дебати з тобою, Вішну. Я хочу ірландця.

— Забудь про мою дружину, вилупку, і забудь про ірландця. Скажи мені, що ти про все це думаєш. Ви обоє живете туї досить довго, щоб відчути любов Матінки Індії. На якому ви боці?

Я глянув на Дідьє. Той знизав плечима.

— Справжня боротьба,— відповів я,— точиться між мусульманами — сунітами і шиїтами. Мусульмани вбивають сотню чи більше інших мусульман на одного не-мусульманина: одна мечеть і один базар за раз. Ми поки що не граємо в цьому матчі. Ми маємо залишатися осторонь. І нам точно не треба бомбардувати ці країни чи вдиратися до них, доки вони врегульовують там сімейну сварку. І взагалі, немає чого туди лізти.

— Ми, індуси, якраз граємо в цьому матчі,— серйозно мовив він, розмахуючи руками.— Кашмір. Саме тому вони завдають ударів знову і знову. Вони хочуть бачити Кашмір незалежним ісламським штатом. Яка твоя думка щодо Кашміру?

— Кашмір — це війна, яку ніхто не може виграти. Скрізь на його території мають бути блакитні шоломи Об’єднаних Націй, захищаючи людей, доки все не вирішиться.

— А чи почувався б ти так само, якби це був штат на території твоєї країни?

— У цьому є сенс,— зауважив Дідьє, хитаючи сигарою.

Я подивився на нього, а потім знову на Вішну.

— У мене немає країни. І дівчини теж більше немає. Ти знаєш щось, що може допомогти знайти чоловіка, який її вбив?

Вішну розреготався і зиркнув на годинника на стіні. До мене запізно дійшло, що він тягнув час.

Позаду відчинилися двері, й зайшов Блискавичний Диліп. Шестеро копів заполонили кімнату. Двоє з них схопили мене. Двоє інших схопили Дідьє.

Блискавичний Диліп став переді мною, його пузо випирало з сорочки.

— Я шукав тебе, Шантараме,— сказав він.— У мене є неприємні запитання для тебе.

Я глянув на Вішну. Він посміхався. Блискавичний Диліп почав штовхати нас до виходу.

— Почекай! — скомандував Вішну, вказуючи на Дідьє.— Мені потрібен пан Леві. У нас є невирішені питання.

— Ажарур! — відреагував Блискавичний Диліп.

Копи відпустили Дідьє. Той глянув на мене, запитуючи очима, чи потрібно боротись і померти просто тут. Я заперечливо похитав головою, і він подарував мені криву напівпосмішку, надсилаючи хоробрість у прерію мого серця, де вже гасав страх. Усе було нормально. Ми обоє вже відвідували домівку Блискавичного Диліпа і обоє знали, чого чекати: чобіт і кийка, і виснаження було єдиним милосердям.

Розділ 40

Копи виволокли і виштовхали мене з будинку. Скорпіони глумилися і збиткувалися, стоячи на сходах. Данда дав мені копняка, перш ніж зачинити двері.

Вісім рук і кілька чобіт штовхнули мене долілиць на підлогу джипу. Вони просто прилетіли до відділка Колаби, викинули мене з джипу, кілька разів потопталися, а потім поволокли на бруковане подвір’я.

Оминули кілька кімнат, де проходили звичайні допити, і потягнули мене до підвального приміщення, де проводилися незвичайні допити.

Я зіп’явся на ноги й опирався арешту. Також спромігся на кілька хороших ударів і сам. Їм це було не до вподоби. Вони дали мені прочуханки і запхали в одну з широких темних камер.

У камері було четверо переляканих чоловіків, і я був одним з них. Інших трьох прикували разом у дальньому кутку, і вони сиділи навпочіпки. Їхні обличчя були брудні, а сорочки роздерті. Здавалося, що вони там уже давно.

Копи прикували мене до вхідних ґрат. Досить низько, щоб я мусив скрутитися м’ячиком і стати навколішки. Бах! Удар прийшов нізвідки. Вітаю, Блискавичний. Удар ногою, рукою, кийком, удар рукою, ногою, ногою, кийком, удар рукою, рукою, кийком. «Ти так само бив і Карлу, боягузе,— подумав я, знаходячи зображення, до якого можна було прикипіти уявою.— Твоя карма чекає на тебе. Твоя карма чекає на тебе». Потім усе зупинилося, неначе останній грім, і чути було, як гроза відкочується вдалечінь.

Вирішивши, що це вже безпечно, я ризикнув зиркнути на Блискавичного Диліпа. Він втупився у трьох чоловіків, загнаних у куток. Важко дихав. Його обличчя сяяло неправильною радістю.

Мені дійшло. Я був на закуску. Хлопці в кутку були головною стравою.

Мені пощастило. Ніяких зламаних кісток чи тріщин, руки й ноги досі працюють. Могло бути й гірше, а таки вже бувало гірше.

Коли Блискавичний Диліп почав працювати над закутими чоловіками, то двоє копів звільнили мене і відвели до кабінету чергового сержанта, щоб вирішити, скільки моїх грошей треба залишити собі. Вони, звісно, забрали все, усі гроші пішли, щоб викупити назад мій одяг, особисті речі й ножі. Вони жбурнули мої речі на дорогу, а потім і мене туди викинули в самому лише спідньому.

Я стояв на безлюдній нічній вулиці біля острівця безпеки, підбираючи свій одяг по одній речі за раз, поки не одягнувся. Отак довго я просто стояв там, дивлячись на поліційний відділок, як інколи трапляється,— через оту впертість, яка народжена від несправедливості.

З моїх ран просто серед флуоресцентної вулиці цебеніла кров. Було чути крики нових жертв Блискавичного Диліпа. Повільно й ритмічно проблисковий вогник на розі вулиці вихлюпував на мене червоне світло. Я не міг відвести погляду від місця, де лунали зойки.

Біля мене зупинився чорний «амбасадор». Вікна були опущені. На пасажирському сидінні був Фарід, біля водія компанії на ім’я Шах. Позаду сиділи Фейсал, Амір і Ендрю ДаСилва.

ДаСилва обіперся ліктем на вікно. Він поліз під панель приладів, і я інстинктивно потягнувся до одного з ножів. Гангстери зареготалися.

— Ось твої гроші,— сказав ДаСилва, тицяючи мені пакунка крізь вікно.— Тридцять штук. Вихідна допомога за Шрі-Ланку.

Я потягнувся по пакунком, але ДаСилва не відпускав його.

— У тебе є два тижні покровительства від Санджая,— нагадав він, дивлячись мені в очі.— А потім чому б тобі не спробувати мене вбити, га? І ми побачимо, що буде.

— Я не хочу вбивати тебе, Енді,— повідомив я, висмикуючи в нього пакунка.— Набагато веселіше принижувати тебе на очах у друзів.

— Дуже вдало! — розреготався Амір.— Мені тебе бракуватиме, Ліне. Чало! Поїхали!

Чорний «амбасадор» подався геть, залишаючи у флуоресцентному тумані клубок блакитного диму. Я запхав гроші в сорочку і почув, як знову відновилися зойки.

Головний біль почався біля правого ока. Синці проявлялися на спині та плечах.

Я почовгав назад крізь широку вхідну арку, видряпався по сходах до довгого порога і зайшов у кабінет Блискавичного Диліпа.

— Поклич його,— наказав я, звертаючись до сонного констебля, що наглядав за столом.

— Іди до біса, Шантараме,— огризнувся він, розкинувшись у кріслі.— Краще не показуйся йому на очі.

Я заліз під сорочку, витягнув кілька стодоларових купюр і впустив їх на стіл.

— Поклич його.

Констебль ухопив купюри і вилетів з кабінету.

Блискавичний Диліп з’явився за кілька секунд. Він не знав, чи я хотів щось затіяти, чи загладити за допомогою хабара, і сам не знав, чого хотів більше. Він розжирів від садизму, його надута сорочка мала плями від поту.

— Це, мабуть, мій щасливий день,— булькотів він, крутячи в руці батога.

— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів.

— Що?

— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів. Готівкою.

— Яких саме трьох? — запитав Диліп, а його обличчя перекосилось від підозри.

— Тих трьох, з яких ти вибиваєш усе лайно.

Він розреготався. І чому люди сміються, коли ти не намагаєшся бути кумедним? Ой, розумію: вони тебе сприймають як жарт.

— З радістю зроблю це,— вишкірився він.— За добру ціну. Але чи має для тебе значення той факт, що один з цих чоловіків зґвалтував кількох маленьких дівчаток, і я не знатиму який саме, доки не здобуду зізнання? Але, звісно ж, вибір за тобою.

От і спробуй вчинити правильно! У мене дзвеніло у вухах, і біль оживляв обличчя. То був такий лютий біль, який сіпається в тобі й не зупиняється, доки не станеться щось дуже хороше або дуже погане. Дзвоники не заспокоюються. Розбещувач дітей? Доля завжди є Соломоном.

— Я б хотів,— прохрипів я, а потім прочистив горло.— Я б хотів заплатити тобі за припинення побиття трьох в’язнів. То як, домовляємося?

— Ми домовимося за п’ятсот зелених,— вирішив він,— одразу ж, коли ти їх знайдеш.

Він знав, що вичистив у мене все до копієчки. І констебль завбачливо притримав сотку, яку я йому дав. Диліп аж роззявив рота, коли я витягнув із сорочки ті банкноти та жбурнув їх на стіл.

— У мене ще вісімдесят в’язнів нагорі,— сказав він.— Може, заплатиш мені, щоб і вони були не биті?

Тієї миті, побитий і шалений, згадуючи, що тіло Лайзи було в цьому поліційному відділку і що кожен коп у будівлі бачив її мертвою, а ще знаючи, що Блискавичний Диліп побив Карлу, мабуть, прикувавши її до тих самих ґрат, що й мене, мені було байдуже. Я лише хотів, щоб крики хоч на деякий час зупинилися.

Я кинув на стіл більше грошей.

— На сьогодні, для всіх,— заявив я.

Він знову розреготався, збираючи гроші зі столу. Копи, що стояли у дверях, до нього приєдналися.

— Це була прибуткова ніч,— зауважив Диліп.— Я маю частіше тебе лупцювати.

Я виволікся з кабінету і почовгав по білому ґанку та сходах.

Пройшов попід аркою, що вела на вулицю, розуміючи, що придбав тишу на одну ніч, але над ними збиткуватимуться наступної ночі, а інших битимуть після них, і так щоночі.

Я нічого не зупинив, бо всі гроші світу не здатні купити миру і вся жорстокість не зупиниться, поки доброта не стане єдиним королем.

До мене під’їхав чорний лімузин, і з нього вийшла Карла разом з Дідьє і Навіном. Моя радість стала гепардом, що вільно бігав по савані втіхи. І біль утік геть, злякавшись любові.

Вони обійняли мене і провели до автомобіля.

— З тобою все гаразд? — запитала Карла, торкаючись мого обличчя холодною рукою.

— Зі мною все гаразд. Як ви дізналися, що мене випустили ?

— Ми чекали. Дідьє нам зателефонував, і ми чекали на тому боці дороги, біля «Лео». Ми побачили, як тебе викинули з відділку, і дали хвилинку, щоб спам’ятатися.

— Це була ідея Карли,— додав Навін.— Вона сказала: дозвольмо йому одягнути штани на самоті. Потім ми саме збиралися тебе забрати, як під’їхав чорний «амбасадор».

— А потім, коли він поїхав, ти повернувся всередину,— сказав Дідьє.

— Що здалося трохи нахабним,— посміхнувся Навін,— тож ми знову чекали, готуючись до звільнення, аж тут ти й сам вийшов.

— У нас є новини,— повідомив Дідьє.

— Які новини?

— Вішну трохи побазікав зі мною після твого від’їзду,— розповів Дідьє.— Він розкрив мені ім’я того, хто ходив з Конкеноном до Лайзи.

— Хто?

— То був Ранджит,— видала Карла, забираючи в Дідьє цигарку.

— Твій Ранджит?

— З подружньої точки зору, так,— мовила вона.— Але здається, що я можу овдовіти ще до розлучення.

Ранджит? Я пригадав, як він перелякався, коли я приперся в його офіс у пошуках Карли. Він думав, що я знав. Ось чому він був таким нажаханий.

— Де він?

— Він злиняв з міста,— сказала Карла.— Я обдзвонила всіх його друзів. Я виїла їм усі мізки, але ніхто не бачив його зі вчорашнього вечора. Секретарка забронювала для нього квиток на авіарейс до Делі. Після приземлення він розчинився в повітрі. Він може бути будь-де.

— Ми його знайдемо,— заприсягся Навін.— Він занадто успішний, щоб надовго залягти на дно.

Карла розреготалася.

— Ти це вдало підмітив. Рано чи пізно він виповзе по ковток брудного повітря.

— Ліне, тепер ти можеш розслабитися,— додав Дідьє,— бо таємницю розкрито.

— Дякую, Дідьє,— промовив я, віддаючи Карлі її флягу.— Вона не розкрита, але ми принаймні знаємо того, хто може все прояснити.

— Саме так,— завершила Карла.— І поки ми шукатимемо Ранджита, необхідно зосередитися на інших нагальних питаннях. Шантараме, тебе наче поїзд переїхав.

— Пробачте за вторгнення,— звернувся офіційно одягнений водій.— Але чи можу я запропонувати аптечку, сер?

— Це ти, Рендалле?

— Це справді я, пане Ліне, сер. Можу я запропонувати аптечку і, можливо, ще й вологого рушника?

— Можеш, Рендалле,— дозволив я.— І як же ти почав керувати цим великим чорним баром на вулицях Бомбея?

— Міс Карла запропонувала мені її обслуговувати,— повідав Рендалл, передаючи аптечку.

— Облиш це, Рендалле,— посміхнулася Карла.— Ніхто не подає в цьому авто нічого, крім напоїв та аптечок.

Я глянув на Карлу. Вона знизала плечима, відкрила свою кишенькову фляжку, змочила горілкою шматок марлі й дала мені.

— До дна, Шантараме.

— Залюбки, міс Карло,— сказав я, посміхаючись на її спритність: здобула собі бармена з готелю «Магеш».

Вона промила кілька порізів на моєму обличчі, голові й зап’ястках досить уміло, бо робила це й раніше для багатьох солдатів. Один з найкращих друзів Карли в компанії Хадербгая був кутовим, який тримав бійців на ногах. Він навчив Карлу всього, що знав сам, і вона також стала хорошою кутовою.

— Куди, міс Карла? — запитав Рендалл.— Хоча пункт призначення — це, звісно, уже подорож.

— Куди ти хочеш потрапити? — захихотіла Карла, звертаючись до мене.

Куди я хотів поїхати? Я хотів попрощатися з Лайзою разом з друзями і дозволити гілці скорботи відчахнутися. Інформація, що то Ранджит дав пігулки Лайзі, принесла мені трохи спокою, який потрібен був для прощання.

— Я хочу дещо зробити. І я б хотів, щоб ви зробили це зі мною, якщо можна.

— Звісно, гаразд, абсолютно,— мовили одностайно вони, і ніхто навіть не спитав, що саме робити.

— Дідьє, як скажеш, ми зможемо розбудити твого друга Тито?

— Наскільки я знаю, Тито не спить,— відповів Дідьє.— Принаймні ніхто ніколи не бачив як він насправді спить.

— Добре. Гайда.

Дідьє розповів Рендаллу, як дістатися риболовецького поселення за базаром Колаби. Ми припаркувалися біля ряду нахилених ручних візків і вирушили крізь темні провулки й переходи, щоб знайти Тито, який саме читав Даррелла біля гасової лампи. Йому було самотньо, тож він змусив нас платити за час: десять відсотків з двох годин. Ми викурили з ним косяка, поговорили про книжки, а потім забрали мої речі.

— Який наш новий напрямок, сер? — поцікавився Рендалл, коли ми всі повернулися до авто.

— Будівля «Ейр-Індії»,— поінформував я.— І похорон у небі.

Розділ 41

Нічний сторож мене згадав, узяв гроші й пустив нас на дах безлюдної будівлі «Ейр-Індії». Червоний лучник повільно обертався. Ніч була ясна, зоряний обрій здавався ширшим за море. Хвилі внизу здавалися вразливими, їхні гребені, їхні пінисті груди були неначе смуги плавучих водоростей, видимі з нашого місця на небі.

Поки вони милувалися лучником і краєвидом, я вирішив розпалити маленьке багаття. Навін допоміг зібрати цеглу й відламані кахлі на широкому бетонному даху. Ми зробили основу зі шматків кахлів і побудували невеличкий коминок, використовуючи цеглу й каміння.

Я попросив у охоронця газету і почав скручувати сторінки в маленькі цупкі м’ячики. Коли все було готове, я вийняв коробку з речами Лайзи з сумки, яку зберігав Тито.

Металева заводна іграшка була синім птахом, який сидів на механізмі з отворами для пальців, неначе в ножицях. Я стиснув ті ножиці, і птах заворушив головою і почав співати. Він належав Лайзі. Та отримала його ще в дитинстві. Я віддав птаха Карлі.

Була там і жовта трубка з латунним штуцером на кінці, яка вміщувала всі мої старі срібні персні, але я перетворив її на прес-пап’є для Лайзи. Я віддав його Навіну. Камінчики, жолуді, мушлі й монети, розсипані в блакитній оксамитовій скриньці для прикрас. Я віддав її Дідьє.

Я подер фото на клаптики і поклав їх на вогнище разом з усім, що могло згоріти, включно з конопляними сандаліями, а коробку з надписом: «ПРИЧИНИ ЧОМУ» теж порвав на шматочки. Останнім потрапив на купу Лайзин тоненький срібний шарф, увесь згорнутий і скручений, неначе змія.

Я підпалив найнижчу з паперових кульок навколо вогню, і все запалало. Дідьє підгодував вогонь алкоголем зі своєї фляги. Навін роздмухав полум’я шматком кахлів.

Карла, вхопивши мене за руку, повела до краю будівлі, де ми могли помилуватися морем.

— Ранджит,— прошепотів я.

— Ранджит,— ніжно повторила вона.

— Ранджит,— прогарчав я.

— Ранджит,— прогарчала у відповідь вона.

— Як ти взагалі?

— Усе гаразд. Мені є чим зайняти розум. А ти як?

— Ранджит,— сказав я, зціпивши зуби.

— Вона завжди йому подобалася,— розповіла Карла.— Я так активно висувала його в центр уваги, що не помітила, як вони зблизилися.

— Ти хочеш сказати, що Ранджит накинув оком на Лайзу?

— Не знаю. Можливо. Я ніколи не запитувала про його секс-партнерок, а він ніколи не розповідав. Може, це сталося тому, що ми її так сильно любили. Він дуже полюбляє суперництво. Але, як і всім чоловікам, які люблять змагатися, йому забракло яєць, коли ситуація загострилася.

— Що це означає?

— Я колись розповім тобі, коли ми його знайдемо. Мої проблеми з Ранджитом зараз не важливі й не мають жодного стосунку до Лайзи. Його проблемою був страх успіху. Дивуюсь, як часто таке зустрічається. Потрібно назвати цей феномен.

— Амбіційна перевтома? — вигадав я.

— Мені подобається,— м’яко засміялася вона.— Як гадаєш, що Ранджит робив тієї ночі з Лайзою?

— Рогіпнол — це наркотик для ґвалтівників, але люди інколи вживають його в компаніях, бо просто хочуть. Тож або Ранджит став ґвалтівником і все пішло шкереберть, або в них був роман і це вже пішло шкереберть. Суть у тому, що я не думаю, наче в них було щось серйозне, крім її захоплення його політичними поглядами.

— Його політичними поглядами? — сама собі посміхнулася Карла.

— І чому це тебе тішить?

— Я це колись поясню. Як усе пройшло сьогодні, Шантараме, у клітці з Блискавичним Диліпом?

— Як завжди. Поперек і боки.

— Погані копи є поганими священиками,— мовила вона.— Приймають сповідь, але гріхів не відпускають.

— Ну, а як відходиш ти, Худуля?

— Та нічого. Синці нагадують тести Роршаха. Один з них схожий на двох дельфінів, які кохаються. Але, знаєш, може, то лише моя уява.

Я хотів побачити синець. Хотів його поцілувати. Хотів покалічити чоловіка, який його там залишив.

— Автомобіль з Рендаллом,— мовив я,— і проживання в «Таджі» — це недешево. Я відклав трохи грошей, сто п’ятдесят тисяч доларів. Можу оселити тебе в якомусь безпечному місці, оплачуючи авто з Рендаллом і все необхідне. Поки Ранджит на волі, тобі краще не ризикувати.

— Послухай,— сказала вона.— Я вже розповідала, що працювала з економістами й аналітиками в газеті Ранджита. Тож дещо заробила і маю кошти.

— Так, але...

— Я два роки заробляла, при цьому маючи від боса найкращі поради, яких не купиш за гроші, ще й гроші боса на додачу.

Я пригадав мотоциклетну розмову: як радив їй заощадити грошей і купити будинок. А вона весь цей час працювала з професійними економістами й аналітиками фондового ринку і про це не обмовилась і словом. Навіть мило приймала мої поради.

— Ти грала на біржі?

— Не... зовсім.

— Тоді що... конкретно?

— Я ним маніпулювала.

— Маніпулювала ним?

— Трішки.

— Як трішки?

— Я використовувала голосування за дорученням, щоб застосувати систему важелів у теоретичній вартості всіх Ранджитових акцій у комунікаціях, енергії, страхуванні та транспортуванні й вибудувати секретний купівельний блок, який проіснував шістнадцять хвилин, а потім закрився.

— Купівельний блок?

— Я купувала, аж мізки вилазили, з шістьма хлопцями на шести телефонах, цілі шістнадцять хвилин.

— А потім?

— Я змінила ринкові ціни в компаніях, обраних за принципом витягнутої руки[111], в яких ще раніше викупила привілейовані акції.

— Скільки ти заробила?

— Три мільйони.

— Рупій?

— Доларів.

— Ти заробила три мільйони доларів на біржі?

— Ну, якщо точніше, то я зняла їх з біржі. Узагалі-то, це не так уже й важко, якщо ти ще до цього напханий грошима, як наприклад, я завдяки проксі-акціям Ранджита. Тож у грошах немає потреби. Вони розділені на чотири окремі рахунки. Мені не потрібні ні гроші Ранджита, ні твої, Ліне. Мені потрібна твоя допомога.

— Три мільйони? А я говорив з тобою про...

— Те, щоб стати бомбейською дружиною в Лондоні,— завершила за мене вона.— Мені дуже сподобалося. Справді. І...

— Зачекай. Ти сказала, що потребуєш моєї допомоги?

— В місто повернувся мій давній ворог,— розповіла вона.— Мадам Жу.

— Терпіти її не можу, а ми лише один раз зустрічалися.

— Відраза — це дуже просте почуття,— сказала Карла.— Те, що я відчуваю до цієї жінки,— це ціла гора злості.

Мадам Жу була впливовою торговкою, яка понад десять років виманювала секрети у впливових клієнтів свого борделю — Палацу щастя. Коли вона затягнула до свого лабіринту брудних простирадл і Лайзу, Карла витягнула подругу звідти, а потім облила бензином Палац і спалила його вщент.

— Вона оголосила, що шукає мене. І цього разу завдання отримали не лише близнюки.

Я знав близнюків — охоронців мадам Жу та її постійних компаньйонів. Під час нашої останньої зустрічі брати спливали кров’ю, бо я програвав дуже неохайну бійку, а Дідьє їх підстрелив.

— Терпіти не можу тих близнюків, а зустрічався з ними обома лише раз.

— Цього разу,— повідомила Карла, вглядаючись у ніч,— вона прихопила з собою двох косметологів. Тих, які обливають кислотою.

Однією з послуг відплати, яку пропонували в ті роки, була можливість облити когось кислотою. І хоча метальники кислоти зазвичай спеціалізувалися на так званих благородних спаленнях, вони за хорошу ціну наймалися також для інших проектів.

— Коли вона встигла повернутися до Бомбея?

— Два дні тому. Вона якось рознюхала про смерть Лайзи. Вона знає, що я спалила її Палац через Лайзу. Тож хоче глянути мені в очі й розреготатися, перш ніж спалить.

Зорі блукали своїми темними пасовиськами. Світанок розпластав усі тіні. Бліде світло почало піднімати хвилі блискучими горбочками — мов гралися білі від сяйва морські котики.

Я повільно обернув голову, щоб можна було спостерігати за Карлиним профілем, поки серце розмовляло до моря.

Карла кілька днів жила у страху. Вона знайшла нашу любу подругу мертвою, її побили копи, вона назавжди покинула Ранджита, хай яка була на те причина, і її шукають метальники кислоти мадам Жу, а потім вона дізнається, що Ранджит — саме той, хто бачив останні миті Лайзи.

Карла була найхоробрішою дівчиною на світі, а я настільки занурився у власну провину і втрату, що не був біля неї, де мав би бути і де був потрібен.

— Карло, я...

— Що робитимемо тепер? — поцікавився Дідьє, стоячи біля невеличкого вогнища.— Ми готові.

Дідьє з Навіном добре впоралися з вогнем. Залишок попелу охолов, бо його роздмухали по землі, й кожен з нас міг набрати жменьку.

Ми рушили в куток, що виходив на відкрите море, й розвіяли той прах від Лайзиних речей у місці, яке б Лайза обрала, щоб розвіяти мій прах.

— Прощавай і привіт, прекрасна душе,— мовила Карла, поки попіл злітав з наших пальців.— Повертайся в довше та щасливіше життя.

Ми стежили за вітром і попелом з думками про неї. Я був такий злий на Долю, що не міг плакати.

— Ну, нам, мабуть, пора забиратися звідси,— сказав Навін, розбираючи імпровізований коминок.— Незабаром з’являться прибиральники.

— Люди, зачекайте,— звернувсь я.— Мадам Жу повернулась у місто разом з метальниками кислоти, і вона розпитує про Карлу.

— Метальники кислоти,— пробурмотів Дідьє, з жахом випльовуючи слова.

— А хто така мадам Жу? — запитав Навін.

— Огидна жінка,— розповів Дідьє, роблячи останній ковток зі своєї фляги.— Уяви павука завбільшки з невеличку жіночку, і все зрозумієш.

— Ми понаднормово наглядатимемо за Карлою,— запропонував я,— доки не викинемо мадам Жу та її метальників кислоти в море. Ми...

— Я вдячна і приймаю вашу допомогу. Дідьє і Навіне,— перервала мене Карла.— Це цінується. Але ти, Ліне, не можеш.

— Не можу?

— Ні.

— Чому ні?

— Бо тебе тут не буде. Ти поїдеш.

— Справді?

— Так.

— Коли?

— Вранці.

— Прощавай, Ліне,— розчулився Дідьє, кидаючись, щоб мене обійняти.— Я ніколи не прокидаюся раніше опівдня, тож боюся, що проґавлю твій від’їзд.

— Мій від’їзд?

— На гору,— пояснила Карла.— Щоб два тижні пожити з Ідрисом.

— Бувай, Ліне,— сказав Навін, обіймаючи мене.— Побачимося після твого повернення.

— Зачекайте-но.

Вони вже прямували до дверей. Ми до них приєдналися, і коли зачинилися двері ліфта, Карла зітхнула.

— Щоразу як переді мною зачиняються двері...— почала вона.

Дідьє передав їй флягу.

— Я думала, що в тебе вже нічого немає,— мовила вона, роблячи ковток.

— Це мій резерв.

— Дідьє, ти зі мною одружишся, якщо я зможу розлучитися з Ранджитом або його вбити?

— Карло, люба, я вже одружений зі своїми недоліками,— відповів Дідьє,— і вони дуже ревниві коханці, усі до одного.

— Якраз із моїм щастям,— засмутилася Карла.— Усі мої чоловіки — це недоліки або з ними одружені.

— До якої з двох категорій належу я? — запитав Навін.— Тепер, коли вже став одним з чоловіків.

— Можливо, до обох,— заявила Карла.— І саме тому я покладаю на тебе стільки надії.

Ми дісталися автомобіля Карли, і Рендалл відчинив дверцята. Я сказав їм, що хочу пройтися до свого мотоцикла, який і досі стояв біля маєтку скорпіонів. Карла провела мене до дамби, щоб попрощатися.

— Викладай,— звеліла вона, поклавши руку мені на груди.

Її пальці були правдою, що торкалася мене.

Уяви таке щодня!

— Так сталося,— посміхнувсь я,— що я — хлопець, який полюбляє все викладати.

Вона розсміялася. Храмовими дзвонами.

— Я б хотів бути біля тебе, коли з тіней вирине мадам Жу.

— Ліне, ти допоможеш мені, залишившись там на два тижні. Нехай усе стихне. Дозволь мені привести все в дію. Дозволь зробити те, що мушу, і вберегти тебе від усього, доки я це робитиму. Побудь там з Ідрисом і довше, якщо потрібно буде.

— Довше?

— Якщо тобі буде треба.

— Як щодо нас?

Вона всміхнулася. Поцілувала мене.

— Я до тебе приїду.

— Коли?

— Коли ти найменше цього чекатимеш,— запевнила вона, розвертаючись до авто.

— А як щодо мадам Жу?

— Ми будемо милосердні,— вигукнула з вікна вона, поки Рендалл від’їжджав,— доки її не знайдемо.

Я спостерігав за автомобілем, поки його було видно, а далі почав прогулянку дамбою. Ранні пішоходи миготіли ліктями та шкарпетками, занадто серйозні, щоб відірвати очі під асфальту.

За будівлями на сході вставав ранок, вуалі тіней повільно підіймалися з їхніх облич. Тут і там гавкали непосидючі собаки. Зграї голубів випробовували свою майстерність, опускаючись на дорогу, мов сукня танцівниці, і знову зникаючи.

А я був самотньою похоронною процесією. Я й досі відчував попіл на своїх пальцях. Невеличкі фрагменти життя Лайзи танцювали на хвилях і вздовж променаду.

Усе залишає свої сліди. Кожен удар відлунюється у внутрішньому лісі. Кожна несправедливість відчахує гілку, а кожна втрата — це повалене дерево. Наша чудова мужність, надія, яка характеризує людську расу,— це те, що ми йдемо далі, хай як життя нас калічить. Ми йдемо. Ми стаємо лицем до моря, і вітру, і солоної правди смерті, і йдемо далі.

І кожен наступний крок, кожен подих, кожне виконане бажання — це обов’язок перед тими життями і коханнями, що більше не удостоєні, як ми, іскрою і ритмом Джерела: душа, яку ми любили, лишається тільки в очах.