Тінь гори

Розділ 72

Я надовго позичив Олегові своє житло. Оренду було сплачено на рік, і я радів, що в нього з’явився дім. Олег став щасливіший. Він обійняв мене аж з підлоги і поцілував. «Це російська традиція»,— сказав він.

Карла скрізь мене супроводжувала на об’їздах чорного ринку, а я скрізь супроводжував її. Ми їздили разом, а Рендалл завжди непомітно їхав за нами в авто.

Мій об’їзд міняйл був небезпечний, але дещо з того, що робила Карла, теж було небезпечно. Її об’їзд мистецьких і бізнесових контактів був захопливий, але дещо з того, чим займався я, теж було захопливо.

Людям знадобилося трохи часу, аби звикнути до нас обох, і вони реагували по-різному. Як виявилося, мої друзі в Нижньому Світі сприймали це краще, ніж її друзі у Верхньому Світі.

— Випийте з нами чаю, міс Карло,— на кожній моїй зупинці пропонували їй мої дилери з чорного ринку.— Просимо, випийте з нами чаю.

— Вхід заборонено,— на кожному посту безпеки заявляли мені її дилери з білого ринку.— За цією межею вимагається перепустка.

Дістала ту перепустку Карла і наполягла, щоб я скрізь сидів біля неї. Я почав відвідувати зустрічі з впливовими фінансовими фігурами, у палатах і обшитих панелями залах, що всі мали вигляд, неначе внутрішня обшивка труни.

«Діловий костюм,— колись мені сказав Дідьє,— це не що як військовий однострій, позбавлений честі». І здавалося, що честь у тих конференц-залах та ексклюзивних клубних салонах стала словом, якого вже давно не чули. Коли про неї згадувала Карла, наполягаючи, що її проксі-голос використовуватиметься лише для шляхетної справи, то кімнатою завжди котилися однакові хвилі занепокоєння, неначе рота роззявляла риба фугу, а в офісних кріслах миготіли різнокольорові краватки, неначе водорості в неспокійному морі.

Митці були зовсім іншою історією, яку розповідав високий вродливий скульптор, що збирав пальне на вакантних паркувальних місцях мільйонерів.

Галерея тепер розквітла. Скандал — це завжди ринок, на якому попит перевищує пропозицію. Його аура, що витала довкола творінь, атакованих зграями фанатиків, або робіт, заборонених чи під загрозою заборони, обпалювала чуття ситих заможних покупців. Людей з достатньою кількістю грошей, щоб ніде не стояти в черзі на зустріч і платити рупіями з чорного ринку. Тадж — скульптор — став менеджером галереї і заробляв гроші швидше, ніж міг підняти свою киянку[149].

Коли за кілька тижнів після закінчення ізоляції ми з Карлою зайшли до галереї, то він саме розмовляв з групкою товстосумів. За столом реєстрації сиділа Розанна, відповідаючи на телефонні дзвінки.

Тадж кивнув Карлі та продовжив свою розмову з клієнтами. Ми пройшли до задньої кімнати. Вона трансформувалась: на зміну червоним мотоциклетним вогникам прийшли червоні люмінесцентні лампи, розкидані по кімнаті.

Ми присіли на чорному шовковому дивані. Біля стін стояли картини, футляр однієї ставав рамою для іншої. Аннушка принесла нам чай з печивом.

Коли вона не промовляла артистичною мовою тіла, Аннушка була скромною молодою жінкою, яка з радістю догоджала іншим, а галерея стала її другою домівкою.

— Як тут справи, Ануш ? — запитала її Карла, коли дівчина вмостилася на килимі біля нас.

— Усе по-старому,— посміхнулася вона.

— Три дні тому ти розповідала, що вже готова нова виставка митців маратхі,— нагадала Карла.— А я не бачу, щоб її виставили.

— У нас... була дискусія.

— Дис-ку-сія? — прогарчала по складах Карла.

Тадж зайшов до кімнати й сів біля Аннушки, елегантно склавши під собою ноги.

— Пробачте,— сказав він.— Мав закінчити з клієнтами. Велике замовлення. Як ся маєш, Карло?

— Я тут чую про якусь дискусію,— мовила вона, припнувши його поглядом.— І почуваюся дискусійно.

Тадж мерщій відвів погляд.

— Як ти, Ліне? — запитав він.

Щоразу, дивлячись на Таджа, я думав про ті два загадкові дні, які він провів з Карлою десь поза Бомбеєм, дні, про які вона мені так і не розповіла, бо я не запитав.

Він належав до тих високих темноволосих і вродливих типів, які змушують нас заздрити. Це не їхня провина — цих вродливих хлопців. Я знав чимало вродливих типів які були чудовими хлопцями і гарними друзями, а ми — страшненькі — обожнювали їх, але навіть тоді все одно трохи заздрили, бо вони мали таки гарний вигляд.

Це, звісно ж, наша провина, а не їхня, й у випадку з Таджем теж була моя провина, але, дивлячись на нього, хотілося провести допит.

— Усе гаразд, Тадже. Як поживаєш ти?

— Ох... чудово,— непевно відповів він.

— Подискутуй зі мною, Тадже,— викликала його Карла, відвертаючи увагу.— Які проблеми з виставкою?

— А може, спочатку покуримо травички? — запропонував Тадж, повернувшись до Аннушки, яка негайно підвелася й пішла по психічну поживу.— Останні дві години в мене були безперервні зустрічі з покупцями, тож голова аж крутиться від цифр.

— Де вона? — запитала його Карла.

— Аннушка зараз принесе,— сказав Тадж, безпорадно тицяючи на двері.

— Не травичка,— заперечила Карла.— Виставка митців маратхі. Де вона?

— І досі на складі,— таки відповів Тадж, зиркаючи на двері й подумки гукаючи Аннушку.

— На складі?

Тут повернулась Аннушка, пихкаючи дуже великим косяком, який вона мерщій передала Таджу. Скульптор підніс руки вгору, благаючи Карлу зачекати, доки він просмалить косяка, випустивши невеличку хмарку диму, а вже тоді передав його мені.

— Ти ж знаєш, що я не палю, коли Карла на мотоциклі,— нагадав я, навіть не ворухнувшись.— Я вже казав це. Не пропонуй мені більше такого.

— А я не проти,— мовила Карла, вихоплюючи косяка з його руки.— А ще не проти вислухати пояснення, Тадже.

— Дивись,— почав Тадж, отримавши достатньо кайфу, щоб знову вдавати спокій.— Люди вважають, що присвячувати виставку одній групі митців, з однієї мовної громади, не зовсім вдалий напрямок.

— Люди?

— Люди в галереї,— уточнив Тадж.— їм подобається виставка митців маратхі, але вона не здається дуже вдалим кроком.

— Останні два тижні ти демонструєш виставку бенгальців,— заявила Карла.

— Там інший контекст,— силкувався Тадж.

— Поясни мені цю відмінність.

— Ну, я... це все...

— Я обожнюю це місто і неймовірно щаслива жити тут,— мовила Карла, нахиляючись до нього.— Ми на землі маратхі, живемо в місті маратхі, з дозволу людей маратхі, які надали нам це збіса красиве місце для життя. Ця виставка для них, Тадже, а не для тебе.

— Це так заполітизовано,— відповів Тадж.

— Ні, це не так. Усі ці митці дуже непогані, а деякі з них просто надзвичайні,— наполягала вона.— Ти сам так казав. Ти сам обирав їх разом з Лайзою.

— Вони, звісно ж, непогані, але суть не в цьому.

— Суть для тебе, і мене, і Розанни, і Аннушки,— сказала вона,— і всіх інших у команді, хто не народився в Бомбеї, полягає в тому, що це просто правильно і вдячно продемонструвати таланти міста, яке нас підтримує.

— Карло, ти просиш забагато,— благав Тадж.

— Я хочу побачити цю виставку,— наполягала Карла.— Це був наш із Лайзою останній проект.

— І я б радо подарував її тобі,— стогнав Тадж.— Але це просто неможливо.

— То де роботи? — запитала Карла.

— Я ж казав. Ще й досі на складі.

— Надішли їх у галерею «Джеганґір»,— звеліла вона.

— Усю виставку? — вражено вичавив він.— Там є кілька справді неймовірних картин, Карло, і якщо їх виставити на ринок, у правильному світлі, по одній...

— Надішли їх у галерею «Джеганґір»,— повторила вона.— Там працівники чесні, вони проведуть цю виставку і заслуговують на це більше, ніж ти.

— Але, Карло,— молив він.

— Гадаю, ми тут закінчили,— звернулася вона до мене, підводячись.

Рослявий Тадж випростався, перегороджуючи їй шлях.

— Карло, прошу, обдумай усе ще раз,— мовив він і схопив її за руку.

Я відштовхнув його геть.

— Не лізь, Тадже,— тихо сказав я.

— Ти робиш помилку, Карло,— запевняв він.— Ми ж починаємо добре заробляти в цій галереї.

— У мене є гроші,— нагадала Карла.— Мені потрібна повага. Я тут закінчила, Тадже. Відтепер ця галерея твоя. Будь настільки заполітизованим, наскільки бажаєш. Я йду геть. Страховка за виставку на тобі, доки не відішлеш її мені, тож переконайся, щоб з картинами нічого не трапилося дорогою до «Джеганґіру». Усього найкращого і бувай.

Ми поїхали геть, розпочинаючи один з моїх об’їздів.

— Ти ж знаєш, що він гейко, правда ж? — запитала Карла дорогою, перекинувши руку мені через плече.

— Я знаю, що хто гейко?

— Тадж.

— Тадж — гейко?

— Ти не знав, еге ж?

— Якщо люди цього не кажуть, то сам я майже ніколи не здогадуюсь.

— І ти ревнував, правда?

Я думав про це десь із кілометр.

— А ти хочеш сказати, що не здатна покласти око на гейка?

Вона думала теж про це десь із кілометр.

— Цікаве питання,— погодилася вона.— Але не на цього конкретного гейка.

— Але ж ти на два дні кудись із ним повіялася.

— У спа,— розповіла вона.— Щоб попити соку і перезарядити себе перед боєм. Тадж просто склав мені товариство, щоб обговорити деякі питання в галереї.

— А я не міг скласти тобі товариство, щоб обговорити деякі питання?

— Я ж оберігала тебе від моїх оборудок, пам’ятаєш? — прошепотіла вона мені на вухо.— І взагалі, він подобається Дідьє.

— Дідьє і скульптор?

— Тадж уже створив кілька оголених скульптур Дідьє. Вони досить непогані.

— Він створить статую Дідьє?

— Так.

— Цьому просто немає закінчення.

— О так. Я пообіцяла, що ми прийдемо на урочисте відкриття.

— Я не піду. Уже бачив відкритого Дідьє.

— Він створить Дідьє у подобі «Давида» Мікеланджело, тільки цьому буде сорок чотири роки.

— Я справді не піду.

Я натиснув на гальмо і зупинив мотоцикла біля бордюру широкого та відносно порожнього бульвару. Коли ти досить довго їздиш вулицями Міста-Острова, то доволі добре їх відчуваєш.

— Що таке? — здивувалася Карла.

— Трафік якийсь не такий,— пояснив я, озираючись.

— Що з ним не так?

— Він відсутній. Копи чомусь його стримують.

Повз нас пронісся цілий автомобільний кортеж, блискаючи вогниками — червоними, неначе свіжа кров. Пролетіла друга кавалькада, і третя. Ми спостерігали, як вони квапилися світляними смужками посеред ночі, а затим вулиця знову поринула в тишу і відновився нормальний рух транспорту.

— Вони квапляться в напрямку Бандри,— зауважив я, заводячи мотоцикла і починаючи повільно рухатись.— Копи й журналісти. Мабуть, щось серйозне.

— А тобі не байдуже? — поцікавилася вона, хапаючись за моє плече.

— Ні,— гукнув я.— Поїхали, познайомлю тебе з деким класним. Потрібно здати гроші до банку.

Тітонька Півмісяць просто перевершила себе перед Карлою. У певний момент навіть відіслала мене додому, кажучи, що наступна частина вистави буде лише для жінок.

Я повільно побуксував і поковзав геть по тій підлозі з риб’ячого жиру, опираючись імпульсові повернутися.

— Круто,— згодом казала Карла, приєднуючись до мене на ринку Колаба.— Там була справді серйозна йога. Хтось обов’язково має написати портрет цієї жінки.

— Може, хтось із твоїх молодих художників?

— Хороша ідея,— розсміялася вона.— Гадаю, ми зможемо зробити дуже цікаві речі разом, Шантараме.

— Ти це правильно кажеш.

Молода проститутка з точки на Реґал-Серклі саме поверталася додому крізь ринок, до своєї хатини в риболовецьких нетрищах. Її звали Цирцея, і була вона ще тією штучкою.

Її фішкою в разі недостатнього заробітку було нав’язувати чоловікам секс із собою, доки вони не погоджувались або доки не платили їй, аби жінка відчепилася.

— Агов, Шантараме,— почала вона.— Відтрахай мене як слід, подвійний тариф.

— Агов, Цирцеє,— відповів я, намагаючись її обійти, але вона стрімголов загородила мені дорогу, поклавши руки в боки.

— Трахай мене швидко, трахай мене довго, покидьку!

— Бувай, Цирцеє,— сказав я, знову розвертаючись, але вона, підхопила своє жовте сарі, оббігла мене, щоб зазирнути в очі.

— Трахайся або плати,— заявила вона, хапаючи мене за руку й намагаючись потертися об мене.

Карла штовхнула її в груди обіруч так, що жінка аж поточилася назад.

— Відчепися, Цирцее,— прогарчала на хінді вона, піднявши вгору кулаки.

Цирцея розправила сарі й пішла геть, уникаючи погляду Карли.

— О, то ось як це робиться,— мовив я.

— Мила дівчина,— вирішила Карла.— Після вечірки для фетишистів я зустрічала лише тих людей, яких варто додати до списку.

— Навіть не сумніваюсь. Я вже закінчив свій об’їзд. Куди далі, міс Карло?

— Тепер, кохання моє, ми сягнемо самого дна урядової годівниці.

Розділ 73

Ми поїхали на південь, до готелю «Тадж-Магал», де Карла призначила зустріч з акціонерами Ранджитового медіа-конгломерату.

Ранній вечір ще й досі відбивався золотом у очах сикхської охорони, яка зустріла Карлу в готелі. На Карлі були прозорі гумові сандалії та сірий костюм, трохи перероблений, з широкими відкритими плечима і перев’язаний плетеним конопляним поясом. Під час поїздки на моєму мотоциклі вітер стилізував її зачіску, тож вигляд вона мала чарівний.

На мені були чорні джинси, джинсовий жилет і футболка з Кітом Ричардсом, яку я виміряв у Олега, тож загалом усе годилося для бізнесової зустрічі. Але мені було байдуже: ті люди також не були одягнені відповідно до мого світу.

Зустріч проходила у приміщенні, підготовленому для нарад. Ми зайшли до манюсінького ліфта. Коли зачинилися двері, я запропонував Карлі свою флягу. Вона зробила ковток і віддала її назад, якраз коли двері відчинилися у вузький коридор, що вів до скарбниці недооціненого декадансу.

Біля панелей з червоного дерева стояли шкіряні крісла й дивани, кожен з яких коштував приблизно як авто середнього класу, й імпортували їх з далеких країн, де заради цього вирубували червоні дерева. Кришталеві келихи обпікали очі сяйливими відблисками, килими пружинили, неначе губки, дорогі парсуни дорогих бізнес-лідерів прикрашали стіни, а офіціанти в білих рукавичках терпляче виконували кожну забаганку.

У кімнаті було шестеро бізнесменів, усі гарно вдягнені й гарно збережені. Коли ми зайшли до кімнати, вони всі завмерли, витріщаючись на Карлу.

— Я надзвичайно співчуваю вашій втраті, мадам Карло,— сказав один з бізнесменів.

— Так шкода, мадам,— мовив інший.

Я глянув на Карлу. Вона роздивлялася їхні очі й обличчя. Хай що вона з них відчитала, їй воно не сподобалося.

— Щось сталося з Ранджитом,— зрозуміла вона.

— Ви не знаєте?

— Не знаю чого? — тихо запитала вона.

— Ранджит помер, мадам Карло,— повідомив бізнесмен.— Його сьогодні застрелили в Бандрі. Нещодавно. Це в усіх новинах.

Я збагнув, що червоні кавалькади поліцейських автомобілів і преси, які на наших очах неслися до Бандри, гнали до місця вбивства Ранджита. Карла подумала те саме. Вона обернулася до мене.

— З тобою все гаразд? — запитав я.

Вона кивнула, стиснувши губи.

— Пробачте мене, джентльмени,— твердим голосом мовила вона.— Прошу вас відкласти цю зустріч на сорок вісім годин, якщо ваша ласка.

— Звісно, мадам Карло.

— Як скажете, мадам Карло.

— Можете не квапитися, мадам Карло.

— Наші співчуття.

У ліфті вона припала до мене, заховавши обличчя в грудях, і заплакала. Потім ліфт зупинився, застрягши між поверхами.

Вона перестала плакати, витерла очі й озирнулася навколо з широкою посмішкою.

— Привіт, Ранджите,— сказала вона.— Виходь і бийся зі мною, як справжній привид.

Ліфт знову запустився і почав опускатися донизу.

— Прощавай, Ранджите,— мовила вона.

На вулиці біля мотоцикла я взяв її за руку.

— Що ти хочеш зараз робити?

— Якби можна, якщо він ще й досі там,— вирішила вона,— то я б хотіла впізнати тіло. Я б не хотіла робити це в морзі.

Я відвіз її до Бандри, набравши велику швидкість, а Рендалл їхав позаду. Ми зупинилися біля кордону для преси, встановленого перед танцювальним баром, де Ранджита знайшла його срібна куля.

Його тіло ще не забрали з нічного клубу. Як ми почули, поліція не квапилися вивезти тіло відомого магната, бо ще не приїхав хтось із головних телевізійних репортерів. Ми з Карлою і Рендаллом знайшли місце в юрбі, під дуговими ліхтарями, спрямованими місцевими операторами на вхід до нічного клубу.

Мені це не подобалось. Я не хотів дивитися, як тіло Ранджита вивозять на каталці. І навколо стояло чимало копів.

Я поглянув на Карлу. Ферзі палали, обдивляючись місце — великі телевізійні фургони, дугові ліхтарі й шереги копів.

— Ти певна, що хочеш упізнавати тіло?

— Я мушу,— запевнила вона.— Це моя остання робота для родини Ранджита. Мій спосіб виправдатися перед ними за участь у Ранджитовій грі, гадаю.

Карла кинулася вперед крізь кордон для преси. Спалахнули камери. Я відставав від неї на півкроку, а Рендалл був біля мене.

— Розійдіться,— спокійно повторював на маратхі й хінді Рендалл, проходячи крізь ряди копів і журналістів.— Будь ласка, виявіть повагу. Будь ласка, виявіть повагу.

Преса й копи пропустили Карлу до клубу, але нас із Рендаллом зупинили перед дверима. Ми десять довгих хвилин чекали, поки вийде Карла. Вона тримала голову високо, дивлячись просто перед собою, але обпиралася на руку старшого офіцера.

— Це справді жахлива подія, мадам,— мовив офіцер.— Ми ще не опитали всіх свідків, але здається, що вашого чоловіка застрелив молодик, який...

— Я не можу зараз це обговорювати,— сказала Карла.

— Звісно ж ні, мадам,— швидко опанував себе головний.

— Прошу, пробачте мою грубість,— сказала Карла, зупиняючи його піднятою рукою.— Я просто хотіла, щоб ви занотували, що я впізнала Ранджитове тіло. Потрібно негайно повідомити його родичів, а після мого упізнання ви можете виконати це обтяжливе завдання, правда ж?

— Так, мадам.

— Ну, тоді ви засвідчуєте моє впізнання і проінформуєте родину Ранджита?

— Засвідчую, мадам,— віддав честь офіцер.— І виконаю цей обов’язок.

— Спасибі, сер,— мовила Карла, тиснучи йому руку.— Ви, безсумнівно, маєте до мене запитання. Я приїду до відділку в будь-який зручний для вас час.

— Так, мадам. Прошу, візьміть мою картку. І висловлюю свої співчуття з приводу вашої втрати.

— Ще раз дякую, сер,— розчулилася Карла.

Коли ми виходили за поліцейську стрічку і продиралися до мого мотоцикла, то кілька фотографів спробували клацнути Карлу. Рендалл притримав їх і заплатив, щоб не волали про свободу преси.

Дорогою на південь Карла плакала, притискаючи щоку мені до спини. Коли ми зупинилися перед світлофором, Рендалл вискочив з авто і запропонував їй серветки з червоної керамічної коробки. Карла швиденько взяла їх, поки не змінилося світло. І гадаю, що той незначний вияв уваги врятував її, бо після цього Карла вже не лила сльози, а просто припадала до мене, і взагалі більше ніколи не плакала за Ранджитом.

Розділ 74

Я привіз її назад до готелю «Амрітсар» і бедуїнського шатра. Вона дозволила роздягнути себе і вкласти в ліжко: це один зі скарбів закоханих. І проспала світанок, і день, і фіолетовий вечір, а прокинулася під затуманеним місяцем.

Потягнулася, побачила мене і роззирнулася.

— Скільки я спала?

— День,— розповів я.— Уже майже північ. Ти проспала завтра.

Вона швиденько сіла, ідеально скуйовдивши волосся.

— Північ?

— Так.

— А ти дивився, як я спала?

— Я був занадто заклопотаний. Написав досить красномовну заяву для копів і підписав її за тебе і доправив. Їм сподобалося. Тобі вже не треба туди їхати.

— Ти зробив усе це?

— Як почуваєшся? — посміхнувсь я.

— Нормально,— сказала вона, вилазячи з ліжка.— Нормально. І хочу до вбиральні.

Карла повернулася, прийнявши душ і одягнувши білого шовкового халата, а я саме мізкував над способом розговорити її на тему Ранджита, мертвого Ранджита: як вона почувалася після впізнання його тіла,— коли у двері постукали.

— Так стукає Навін,— мовила Карла.— Хочеш його впустити?

— Ти знаєш його спосіб стукати?

Я відчинив двері та привітав молодого детектива у шатрі.

— Як справи, хлопче? — запитав я.

— Мені дуже шкода через Ранджита, Карло,— почав він.

— Хтось мав його вбити,— відповіла Карла, підпалюючи невеличкого косяка.— Просто радію, що це була не я. Усе гаразд, Навіне. Я відіспалась, і тепер зі мною все нормально.

— Добре,— мовив він.— Добре бачити тебе з піднятими кулаками.

Він переводив погляд на мене, потім на Карлу, а потім знову на мене.

— Що сталося?

— Пробач,— отямився він.— Просто звикаю бачити вас повсякчас разом.

— Ага.

— У готелі приймають ставки, ну, знаєш,— радісно заявив він,— на те, скільки Олег житиме у твоїх кімнатах. Олег обрав три...

— Якісь інші новини є, Навіне? — поцікавивсь я, натягаючи джинси.

— О так,— згадав він.— Сьогодні Деніс виходить з трансу. Там буде багато людей. Я подумав... може... тобі варто вийти в люди, Карло.

Карлу зацікавила можливість побачити, як Деніс виходитиме зі свого дворічного сну, але я не був певен, що вона вже готова до такої розваги. Я не був певен, що сам до такого готовий. Я не спав більшу частину ночі й дня, наглядаючи за Карлою і платячи копам, аби ті дали їй спокій. І весь цей час я ставив собі питання про Ранджита і Лайзу — питання, на яке лише Ранджит, мертвий Ранджит, міг би відповісти.

— Ти хочеш піти кудись чи залишитися тут, люба?

— І проґавити воскресіння? Я буду готова через п’ять хвилин,— сказала вона.

— Гаразд, я теж піду,— вирішив я, натягаючи футболку.— Не щодня хтось повертається з того світу.

Ми спустились до арки під готелем і побачили Рендалла, який сидів на задньому сидінні авто. Він читав примірник «Поховай моє серце у Вундед-Ні»[150], внутрішнє освітлення відбивалося блакитно-біло на його обличчі.

Карла віддала йому авто, бо він відмовився припиняти свій нагляд за нею, навіть коли поряд був я, просто тому, що може знадобитися допомога. Рендалл прийняв подарунка і перетворив просторе заднє сидіння на місце для сну, доповнене маленьким холодильничком на батарейках та акустичною системою — навіть кращою, ніж моя.

Він був без взуття, у чорних штанах і білій сорочці з відкритою шиєю. Його бронзові гоанські очі, збляклі від сонця й моря, переповнювало радісне світло. Він виліз з авто і взувся в сандалії.

Він був вродливий, високий, розумний і хоробрий. Коли він підійшов, аби привітатися з Карлою, вишкіривши зуби, схожими на мушлі на ідеальному узбережжі, я побачив і зрозумів, чому Діва його так уподобала.

— Як ви, міс Карло? — запитав Рендалл, на мить схопивши її за руку.

— Зі мною все гаразд, Рендалле,— запевнила вона.— Є ковток спиртного, який можна виділити мені з твого добре укомплектованого холодильника? Вночі мені наснився кошмар, тож тепер хотілося б випити.

— Зараз буде,— відповів Рендалл, відчиняючи дверцята авто і дістаючи пляшку горілки.

— За душі померлих,— мовила Карла, зробивши два великі ковтки.— А тепер гайда воскрешати мертвих.

— А це випадково не воскресіння Деніса — Сплячого Баби, міс Карло?

— Саме так, Рендалле,— мрійливо відповіла вона.— Замість пробудження влаштуємо воскресіння, еге ж?

— З великим задоволенням,— посміхнувся він, хвилюючись через пережите нею, але радіючи, що Карла вже повернулась до людей.— За духовне воскресіння.

— І ніякого завчасного свідоцтва про смерть,— додав Навін.

Я спостерігав за індо-ірландським детективом, який розмовляв з Рендаллом, поки той готував авто, і намагався прочитати його думки: Рендалл цілих три тижні зустрічався з коханою Навіна. Мені подобався Рендалл, і Навін теж подобався, майже так само, як вони подобались один одному. Навін обійняв Рендалл а, а Рендалл обійняв Навіна. Усе здавалося щирим і якось збивало з пантелику: якщо справи підуть під укіс, то я не знатиму, кого з них бити.

— Я залишу тут свій байк і поїду з Рендаллом,— сказав Навін, коли ми з Карлою осідлали мого мотоцикла.

Ми їхали між атласними стрічками транспорту до колабського вулика зі стародавніх будинків біля причалу Сассуна. Ніч переповнилася запахами мертвих і напівмертвих морських решток, що слідували за нами по всьому причалу і відчувалися навіть біля веранди, де покоївся Деніс.

На вулиці зібрався цілий натовп. Величезні маршрутні автобуси орали поля розкаяних грішників, які розходилися хвилями голів і плечей, аби пропустити металевих китів.

Ми протиснулися майже наперед, де добре було видно веранду, на якій, як очікувалося, мав з’явитися Деніс після своєї довгої добровільної коми.

Люди тримали свічки й гасові лампи. Деякі тримали пучки ароматичних паличок. Інші читали молитви.

На порозі свого житла з’явився Деніс. Він оглянув широку веранду, неначе то була річка, викладена червоними кахлями, а потім звернув увагу на натовп прочан, що зібралися на вулиці, за кілька кроків.

— Вітаю всіх і кожного, тут і там,— почав він.— Під час смерті все тихо. Я був там і можу сказати вам, що там дуже тихо, крім випадків, коли хтось порушить твій кайф.

Люди почали гукати Божественному імена. Деніс зробив кілька непевних кроків. Юрба заволала і почала скандувати. Він перетнув балкон, спустився сходами на дорогу, а потім звалився посеред натовпу.

— Оце вже розвага,— мовила Карла.

— Вважаєш? — запитав я, дивлячись, як віруючі поливають сльозами Деніса, який знову прибрав горизонтальне положення.

— Та він ще підніметься,— відповіла Карла, підсунувшись до мене.— Гадаю, це шоу лише починається.

Деніс раптом сів, і натовп розійшовся в очікуванні його благословення.

— Нарешті,— гукнув він.— Я знаю, що маю робити.

— Що таке? — поцікавилося кілька голосів.

— Померлі,— пояснив Деніс, і голос його звучав дуже дзвінко посеред тиші.— Я мушу їм служити. Їм також потрібне своє духівництво.

— Померлі, Денісе? — запитав хтось.

— Винятково померлі,— відповів він.

— Але ж як їм служити? — здивувався хтось інший.

— Для початку,— звернувся до них Деніс,— міг би я викурити дуже міцний чилум? Повернення до життя руйнує мій кайф. Хтось може, будь ласка, підготувати мені чилум?

Десятки людей кинулися це виконувати, без потреби ускладнюючи завдання, доки Біллі Башу не присів біля полеглого ченця сну і не запропонував йому чилум.

Деніс затягнувся. Люди почали молитися. Хтось почав калатати у храмові дзвони. Хтось інший брязкотів сагатами[151], а слабкий голос цитував мантри на санскриті.

— Цей хлопець просто ходяче кіно,— зауважила Карла.

Вона зиркнула через моє плече на Рендалла, який стояв за півкроку позаду нас.

— Ти запам’ятовуєш це, Рендалле?

— Ще той спектакль, міс Карло,— сказав Рендалл.— Спонтанна канонізація.

— Треба віддати Денісу належне,— додав Навін.— Він живе у власному всесвіті.

Деніс зіп’явся на ноги. Прибув паланкін: його несли міцні молодики, пробиваючись крізь натовп з криками і бурчанням. Це був той самий катафалк, на якому несли мертвих до погребальних вогнищ, але його модифікували, щоб розмістити там крісло, обтягнуте срібним шкірозамінником.

Молодики поставили паланкін на землю, допомогли Денісу сісти у крісло, потім завдали його собі на плечі й понесли довгою дорогою до Брами Індії.

Деніс приязно посміхався, благословляючи підняті обличчя своїм чилумом.

— Обожнюю цього хлопця,— мовила Карла.— Ходімо приєднаємося до параду.

Ми поїхали разом з процесією крізь зелені вулиці аж до Брами Індії. Натовп лише збільшувався, бо барабанщики, і танцюристи, і трубачі виходили з домівок, аби приєднатися до маршу. У кінці людей, які навіть не знали, що взагалі відбувається, стало набагато більше, ніж тих, хто розпочав парад.

А коли ми під’їхали до вигідної точки огляду, Деніс опинився в центрі божевільного натовпу, який вітав його вдома після років мовчазної спокути, знаючи про це чи ні.

За сто метрів від нас, у кабінетах готелю «Тадж-Магал», налагоджували системні зв’язки чоловіки, які керували Верхнім Світом, вони обрали новий пробізнесовий уряд, за який голосували бідняки і сильні світу цього, і тепер цей уряд закидав сіті у нове море комерційної корупції.

За п’ятсот метрів від нас був Вішну — ватажок новоствореної «Компанії 307», названої на честь номера статті Кримінального кодексу Індії: замах на вбивство. Вішну керував Нижнім Світом, розпочавши з жорстокого вигнання мусульман зі своєї банди. Залишитися дозволили лише тим, хто розповів йому про Пакистан і про всі інші невдалі оборудки Санджая.

Абдулла зник після пожежі, й ніхто не знав, де він є чи що планує. Інші мусульмани з першої компанії розбіглися, знову збираючись у серці мусульманських базарів у Донгрі, та налагодили тісніші зв’язки з пакистанськими постачальниками зброї.

Бунти налякали місто, як і завжди відбувається: заклики заспокоїтися від великих і дрібних лідерів не могли вилікувати страху. Окрім страху громадської жорстокості, була ще холодна реалізація того, що таке насправді може трапитись, навіть у такому чарівному й повному кохання місті, як Місто-Острів...

Карла плескала в долоні в ритмі співів. Рендалл з Навіном хитали головами в такт. А сотні бідних і хворих силкувалися проштовхнутися крізь юрму, аби торкнутися паланкіна, який ніс Деніса, воскреслого у славі.

Величезна Брама Індії добре підсвічувалася, але з нашого місця та широка брама здавалася тоненькою, неначе вушко голки, в яке не зміг пройти верблюд Британської Індії.

Море за скульптурою було чорним дзеркалом, на неспокійних хвилях розсипалися вогні сотень невеличких човнів, відбитки світла залишали сліди на морській гладіні.

І відчайдушні молитви лунали з Троянської вежі, яку британці залишили в Місті-Острові,— звуки, що розсіювались, як і всі звуки, вічно.

Кожен наш звук триває вічність, подорожуючи крізь простір і час ще довго після нашої смерті. Наш дім, наша Земля, транслює у всесвіт будь-який наш вигук, крик, молитву чи пісню. А тієї очі Всесвіт у тому святому місці почув молитви та крики болю, піднесені до неба з надією.

— Проїдьмося,— запропонувала Карла, залізаючи на мого мотоцикла.

Ми повільно від’їхали від Брами Індії, даючи час Рендаллу з Навіном приєднатися. А юрба співала ще голосніше, надовго очищаючи суперечливі сигнали в повітрі Міста-Острова чистотою свого благання.

Розділ 75

Щастя не терпить порожнечі. Оскільки я був дуже щасливий з Карлою, сум в очах Навіна викликав у мене набагато більше співчуття, ніж якби у моєму серці й досі залишалася сумна порожнеча. Навінове хоробре кохання неначе, і я хотів дізнатися, чи воно просто набиралося сил, чи вже програло.

Після повернення до готелю «Амрітсар» я знайшов хвилинку, щоб витягнути Навіна за рукав у коридор до столу Джасванта.

— Що відбувається? — запитав його я.

— Відбувається?

— Рендалл зустрічається з твоєю коханою, а ти обіймаєш його, неначе брата. Я нічого не розумію.

Він наїжачився, як інколи наїжачуються небезпечні молоді тварини, більше інстинктивно, аніж з люті.

— Знаєш, Ліне, є речі, які вважаються особистими не просто так.

— До біса це, ти, ірландський індійцю! Що відбувається?

Він розслабився, переконавшись, що мені не байдуже, і прихилився до стіни.

— Я не можу витримати цей світ,— сказав він.— Я навіть бути в цьому світі не можу, крім випадків, коли ставлю незручні запитання чи допомагаю когось заарештувати.

— У якому світі?

— Її світі,— уточнив він, неначе звертаючи свої слова до пекла.

— Тобі непотрібно приєднуватися до її світу, щоб бути її хлопцем,— мовив я.— Рендалл зустрічається з нею, а він живе у своєму авто.

— Мені має стати краще від цього?

— Це має змусити тебе усвідомити, що ти, пішовши на більш ніж побачення з Бенісією, налажав. Тепер маєш усе виправити. Ти маєш вибороти своє кохання, друже.

Він похнюпився, неначе це був третій раунд у матчі з шести, і він не міг перемогти. Я почувався погано. Я не хотів заганяти його в депресію — я хотів, аби Навін знав, що він має в собі більше, ніж Рендалл. І я хотів нагадати йому, що Діва теж це знає.

— Хлопче, дивись...

— Ні,— перебив він.— Усе гаразд. Я тебе чую, але я не боротимуся з цим, ніколи.

— Якщо ти зараз не спустиш пару, то спустиш її пізніше з кимсь іншим. І це буде твоя провина, бо все можна виправити зараз.

Він посміхнувся і випростався, не зводячи з мене погляду.

— Ти добрий друг, Ліне,— зізнався він.— Але трусиш не того куща. Я — вільний чоловік, Діва — вільна жінка, і саме так усе й має бути.

— Я висловив свою думку,— сказав я, продовжуючи висловлювати свою думку,— але не уявляю, щоб ти здався.

— Думка народжується, коли хтось здається,— знизав плечима він.

Я глянув на хлопця, намагаючись видивитися правду.

— Ти підготував цю фразу для Карли, еге ж?

— Так,— зізнався він, посміхаючись.— Але в цьому разі це правда. Я до цього не повертатимусь, Ліне, і буду вдячний, якщо ти теж облишиш цю тему. Я серйозно. І я нічого не маю проти Рендалла. Він гарний хлопець. Краще він, ніж якийсь покидьок.

— Зрозуміло,— мовив я і, як здалося, засмутився більше, ніж він.— Ходімо перевіримо, що там поробляє Карла.

Карла була на килимі з Дідьє: проводила сеанс зі спіритичною дошкою.

— Ой ні, я не можу продовжувати,— заявив Дідьє, коли ми зайшли.— Твоя енергія надзвичайно руйнівна, Ліне.

— Це одна з твоїх найкращих якостей,— мовила Карла.— Іди сядь отут, Шантараме, і побачимо, чи вийде знищити духів готелю «Амрітсар».

— У цьому місті забагато знайомих мені духів,— посміхнувсь я.— І до речі про духів, Дідьє, замовлений тобою ящик вина стоїть на столі Джасванта. Краще забери, доки той не поклав на нього око. Він обожнює червоне вино.

Дідьє зіп’явся на ноги й кинувся у двері.

— Моє вино! — на бігу волав він.— Джасванте!

Навін вийшов за ним, аби допомогти. Я підійшов до Карли, штовхнув її на килим, ліг поруч і поцілував.

— Бачиш, який я підступний? — сказав я, коли наші уста розімкнулися.

— Я точно знаю, який ти підступний,— розсміялася вона,— бо я ще підступніша.

Поцілунки без наслідків чи пояснення, поцілунки як подарунки: вони годували її, годували мене коханням.

У двері постукали. Це був Джасвант, а він так просто не приходив.

— Так, Джасванте? — мовив я, відхиляючись від Карли і дивлячись на нього у дверях.

— Якісь люди хочуть тебе бачити,— прошепотів він.— Вітаю, міс Карло.

— Привіт, Джасванте,— мовила вона.— Ти скинув вагу? Видаєшся підтягнутим.

— Ну, я намагаюся триматись у...

— Які люди, Джасванте? — запитав я.

— Люди. Хочуть тебе бачити. Лячні люди. Ну, принаймні жінка лячна.

Мадам Жу, подумав я. Ми з Карлою водночас підвелися на ноги. Я потягнувся по зброю. Карла фарбувала губи.

— Помада?

— Якщо гадаєш, що я зустрінуся з тією жінкою без помади,— заявила вона, поправляючи волосся перед дзеркалом,— то просто нічого не розумієш.

— Так, твоя правда... я нічого не розумію.

— Я маю звалити її, перш ніж завалити,— оголосила вона, обертаючись до мене.— Тож ходімо і завалимо її двічі.

Ми вислизнули з її кімнати у фойє до Джасванта. Карла йшла біля мене.

Кислота. Карла. Кислота. Карла.

Я тримав у руці ножа. Карла прихопила пістолета і вміла ним користуватися. Ми навшпиньки обійшли перегородку, щоб краще бачити стіл, і помітили двох людей, які стояли перед столом Джасванта. Менеджер видавався схвильованим.

Я просунувся трохи далі. Не міг розгледіти чоловіка, але жінка була низенька, під тридцять і кремезна. Вона стояла з загрозливим виглядом, у блакитному гіджабі.

— Усе гаразд,— запевнив я Карлу, виходячи до них.— Ми — старі друзі.

— Це занадто,— сказала Блу-Гіджаб, погрожуючи Джасванту в його чепурному кріслі.

— Ви пройшли ідентифікацію,— мовив Джасвант.— Прошу, проходьте, пані.

Вона була з Анкітом — консьержем з готелю у Шрі-Ланці. Він посміхнувся й віддав честь, приклавши два пальці до брови.

Я помахав у відповідь. Блу-Гіджаб згорнула руки на грудях. Вона продовжувала їх так тримати, поглядом вчавлюючи Джасванта глибше в крісло, а потім підійшла, щоб привітатися зі мною. Анкіт ступав на крок позаду.

— Саламалейкум, солдатко,— почав я.

— Валейкумсалам,— відповіла вона, розкриваючи руки й показуючи невеличкого автоматичного пістолета.— У нас є незакінчені справи.

— Саламалейкум,— приєдналася Карла.— Ти розмовляєш з моїм хлопцем з пістолетом у руці!

— Валейкумсалам,— привіталася Блу-Гіджаб, втупившись у ферзів.— Цей пістолет — подарунок. І він заряджений.

— Як і мій,— посміхнулася Карла, а Блу-Гіджаб посміхнулась у відповідь.

— Блу-Гіджаб,— відрекомендував я,— познайомся з Карлою. Карло, познайомся з Блу-Гіджаб.

Жінки втупилися одна в одну, нічого не промовляючи.

— А це Анкіт,— додав я.

— Привіт, Анкіте,— озвалася Карла, не зводячи погляду з Блу-Гіджаб.

— Анкіт робить коктейлі, після яких Рендалл згіркне від заздрощів. Це неначе рідкий портал між різними вимірами. Ти мусиш спробувати.

— Завжди приємно приготувати для вас портал, сер.

— Ви, дівчата, маєте так багато спільного,— зауважив я і хотів сказати більше, але Блу-Гіджаб і Карла зиркнули на мене абсолютно однаковим загрозливим поглядом, тож ця думка зникла.

— Ти з ним одружуєшся,— сказала Блу-Гіджаб,— сподіваючись, що він зміниться й подорослішає. А він одружується з тобою, сподіваючись, що ти не змінишся.

— Шлюбний підступ №22,— згадала Карла, беручи Блу-Гіджаб за руку і ведучи її до бедуїнського шатра.— Ходімо зі мною, ти, бідна дівчинко, освіжишся. У тебе дуже стомлений вигляд. Скільки ти сьогодні подолала?

— Сьогодні не дуже багато, але вчора їхала аж двадцять одну годину, і позавчора теж,— розповідала Блу-Гіджаб, віддаляючись, доки її голос не затих, бо Карла зачинила двері.

Ми з Джасвантом і Анкітом я вилупилися на зачинені двері.

— Ця одна — справді лячна жінка,— сказав Джасвант, витираючи піт з шиї.— Я гадав, що міс Карла лячна, без образ, баба, але присягаюсь, якби заздалегідь побачив, як ця жінка у блакитному гіджабі піднімається сходами, то був би вже в тунелі.

— Вона непогана,— мовив я.— Узагалі-то, вона більш ніж непогана. Вона збіса крута.

— Сер, дорогою сюди я помітив крамницю алкоголю,— розповів Анкіт.— Чи можна купити інгредієнти для вашого особливого коктейлю і приготувати портал, ба й зо два, доки ми чекатимемо на дам?

— Придбати? — хмикнув Джасвант, клацаючи вимикачем і відчиняючи панель своєї крамниці виживання.

Він клацнув ще одним вимикачем — і почали миготіти вогники. Його палець навис над третім вимикачем.

— А знаєш, Джасванте...— почав був я, але було запізно.

З динаміків на столі вибухнула музики бганґра — гуркіт і джайв.

Я дивився, як Анкіт інспектує товари секретної крамниці Джасванта. Його сиве волосся підрізане було, як у Кері Гранта, і він відростив тоненькі вуса. Готельну уніформу замінила довга темно-синя сорочка з високим комірцем і такого ж кольору саржеві штани.

Він оглянув Джасвантові товари уважним оком, як чарівний коханець зазирає у вікно перелюбу.

— Гадаю, з цього буде діло,— вирішив він.

Потім бганґра дійшла до Анкіта, і він позадкував від різнокольорового вікна і почав танцювати. Він був таки нічого, досить вправний: витягнути Джасванта з крісла і змусив танцювати аж до закінчення пісні.

— Хочеш увімкну ще раз? — пихкотів Джасвант, тримаючи пальця над вимикачем.

— Так! — вирішив Анкіт.

— Спочатку бізнес, а потім задоволення,— спробував я.

— Твоя правда,— здався Джасвант, підходячи до потаємного вікна.— Скажи мені, що саме потрібно.

— Я хочу трохи похімічити,— сказав Анкіт.— І гадаю, тут є всі необхідні хімікати.

— Гаразд,— сказав я.— Починаймо готувати напої. Ми сьогодні вдома. Нам з Карлою немає куди йти, і маємо увесь час на світі, щоб туди дістатися. Чаклуй, Анкіте.

Пляшки розілляли, лаймовий сік заповнив мензурку, з кокосу вилили сік, гіркий шоколад потерли на пластівці, з’явилися келихи, і ми — троє чоловіків — саме збиралися скуштувати першу партію Анкітової алхімії, коли мене покликала Карла.

— Починайте без мене, хлопці,— мовив я, ставлячи свого келиха.

— Ти йдеш з коктейльної вечірки ще до початку? — заперечив Джасвант.

— Прибережіть мій келих,— попросив я.— Якщо почуєте постріли, поки я буду там, то біжіть на допомогу.

Розділ 76

Блу-Гіджаб і Карла сиділи на підлозі біля балкона, схрестивши ноги, і килими навколо них були мов ставок медитації. Також стояла таця з ароматизованим трояндовим і м’ятним мигдалем, шматочки чорного шоколаду й пелюстки глазурованого імбиру, а ще наполовину випиті келихи лаймового соку. Червоні й жовті вогники на світлофорах унизу м’яко освітлювали жіночі обличчя в темній кімнаті. Повільний підвісний вентилятор розганяв пасмами фіміам, а легенький бриз нагадував нам, що надворі неосяжна ніч.

— Сядь тут, Шантараме,— запропонувала Карла, сіпаючи мене до себе.— Блу-Гіджаб уже має йти. Але перед цим у неї є добрі й не дуже добрі новини.

— Як ти? — запитав я.— Усе гаразд?

— Зі мною все гаразд, алгамдулілла. Ти хочеш спочатку добрі чи не дуже добрі новини?

— Давай спочатку недобрі,— обрав я.

— Мадам Жу і досі жива,— повідомила Блу-Гіджаб.— І ще на свободі.

— А добрі новини?

— Її метальників кислоти вже нейтралізовано, а близнюки мертві.

— Стривай-но,— сказав я.— А ми можемо відмотати трохи назад? Звідки ти знаєш про мадам Жу? І чому ти тут?

— Я не знала про мадам Жу,— розповіла вона.— І не цікавилася нею. Мені потрібні були метальники кислоти. Ми їх упродовж року шукали.

— Вони попекли когось із твоїх знайомих,— усвідомив я.— Мені шкода.

— Вона була добрим бійцем і залишається доброю товаришкою і подругою. Вона поїхала до Індії, щоб відпочити від війни. Хтось найняв цих метальників кислоти, і вони перетворили її обличчя на маску. На протестну маску, можна її так назвати.

— Вона жива? — запитала Карла.

— Так.

— А ми можемо якось допомогти?

— Не думаю, Карло,— відповіла Блу-Гіджаб.— Хіба що вирішите допомогти покарати метальників кислоти, чим вона зараз і займається. Це забере ще трохи часу.

— Ви спіймали метальників кислоти? — здивувалася Карла.— Ніхто не попікся?

— Ми накрили їх покривалами і гамселили, доки ті не повикидали пляшечки з кислотою, а потім відволокли їх подалі.

— А близнюки кинулись їм допомагати,— здогадавсь я,— сприйнявши вас за загрозу для мадам Жу.

— Так і було. Ми не усвідомлювали, що вони захищали мадам Жу. Нам було байдуже. Нам потрібні були метальники кислоти. Мадам Жу втекла, а ми не перешкоджали. Ми зупинили близнюків і схопили метальників кислоти.

— А ви назавжди зупинили близнюків?

— Так.

— Що ви з ними зробили?

— Покинули їх там. Саме тому я не можу залишатися тут, іншалла.

— Хай що тобі знадобиться, воно твоє,— пообіцяв я.— А чому ти вирішила розповісти про це мені?

— Ми відвезли їх у нетрища. Там живуть четверо братів і двадцять чотири кузени обпеченої дівчини. Та й дівчина теж там живе з багатьма іншими, хто її любить. Ми допитали метальників кислоти. Хотіли отримати імена всіх облитих ними дівчат.

— Навіщо?

— Щоб пізніше відвідати всі їхні родини і розповісти, що ці люди вже мертві й більше ніколи не зроблять такого з жодною дівчиною. А потім відвідати кожного їхнього клієнта, які наймали метальників для обливання кислотою дівчат, змусити готівкою заплатити за завдане пекло й віддати ті гроші постраждалим дівчатам, іншалла.

— Блу-Гіджаб,— сказала Карла.— Ми тільки-но познайомились, а я вже тебе люблю.

Блу-Гіджаб узяла Карлу за зап’ясток.

— Коли метальники кислоти заговорили,— провадила вона, обертаючись до мене,— ми почули в переліку твоє ім’я. Вони розповіли, що слідкували за тобою для мадам — тієї жінки, яка втекла. Я змусила метальників кислоти розповісти, де ти живеш, і прийшла сюди, щоб тебе попередити.

Це стало шоком, і не одним, особливо думка, що метальників кислоти замучили до смерті їхні власні жертви. Це вже було занадто.

— Спасибі за попередження, Блу-Гіджаб,— мовив я.— Ти сьогодні їдеш. Як ми можемо допомогти?

— У мене є все необхідне,— запевнила Блу-Гіджаб,— але до ранку маю бути якнайдалі звідси. Моя єдина проблема — це Анкіт. Я не можу взяти його з собою, бо раптова зміна планів дозволяє провезти лише одну людину за раз. Я знаю, що Анкіт наполягатиме на тому, щоб зостатися й дозволити мені виїхати першій, і саме так я і збираюся вчинити, але боюся залишати його самого.

— Ніхто не нашкодить йому, якщо Анкіт залишиться з нами,— сказав я.

— Ні,— пояснила вона.— Я боюся залишати його, бо він може бути надзвичайно агресивний.

Я згадав люб’язного нічного портьє з його делікатним передбаченням потреб інших, елегантними вусами й ідеальними коктейлями — і не зміг скласти все це докупи.

— Анкіт?

— Він дуже вправний агент,— розповіла Блу-Гіджаб.— Один з найкращих і найбільш небезпечних. Небагато хто доживає до сивого волосся в цій війні. Але йому вже час іти на пенсію. Його останнє завдання було майже три роки тому, в ролі нічного портьє в готелі, де всі журналісти полюбляли перехилити чарчину і погомоніти. Але зараз він занадто відомий. Це було його останнє завдання. Я мала привезти його до наших зв’язкових у Делі, де Анкіт мав розпочати нове життя, але вбивство близнюків змінило план.

— Він у розшуку? — запитав я.— Нам його заховати?

— Ні,— нахмурилася вона.— Чому б його шукали?

— Двоє мертвих близнюків одразу ж спадають на думку.

— Це ми з компаньйонами застрелили близнюків. Він узагалі не має до цього стосунку.

— Близнюків важко зупинити. Ти застрелила їх тим невеличким пістолетом?

— Звісно ж, ні,— сказала вона,— виймаючи з кишені своєї спідниці невеличкого напівавтоматичного пістолета і тримаючи на долоні.— Цим я стріляю лише у свого чоловіка. Саме тому він його в мене поцупив.

— Але ж ти тримала його в руці вітаючись,— усміхнувсь я.

— З інших причин,— пояснила вона, мрійливо дивлячись на пістолета на долоні.

— Я можу на нього поглянути? — попросила Карла.

Блу-Гіджаб передала їй маленького пістолета. Карла його обдивилася, поклавши собі на долоню в те місце, де лінії намірів перетинаються з силою наслідків. Потім повільно звела погляд, доки не зустрілася зі мною очима.

— Класний,— сказала вона, повертаючи зброю Блу-Гіджаб.— Хочеш подивитися на мого?

— Звісно,— загорілася Блу-Гіджаб.— Але я хочу, щоб ти зберегла цього пістолета. Я вже незабаром зустрінуся зі своїм Мехму, іншалла, і знаю, що цього разу й надалі обійдеться без зброї. Ми багато розмовляли, і тепер наші стосунки стали набагато кращими, алгамдулілла.

— Ти хочеш мені його віддати? — здивувалася Карла, забираючи назад невеличкого пістолета.

— Так, я планувала віддати його Шантараму, але після знайомства з тобою, гадаю, краще зробити так. Ти приймеш мого подарунка?

— Так.

— Добре. Я не проти подивитися на твою зброю.

Карла мала матово-чорний кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, з магазином на п’ять патронів. Вона дістала його з-під килима біля себе, вивільнила магазин, повибивала патрони собі на коліна і прилаштувала магазин назад.

— Без образ,— сказала вона, передаючи револьвера Блу-Гіджаб.— Чутливий спусковий механізм.

Блу-Гіджаб огледіла невеличку смертельну зброю, як справжній експерт, і віддала її назад. Карла знову відчула підбадьорливу вагу зброї на долоні, обхопивши пальцями й перезаряджаючи кирпатий револьвер.

На кілька митей вони обидві, зі зброєю в руках, перевели погляди на мене — з замисленими виразами обличчя і водночас без будь-яких емоцій. Для мене це була стіна жіночності в їхніх очах: я не мав гадки, що відбувається. Я просто радів стати свідком — побачити зустріч двох шалених, сильних духом жінок.

— Блу-Гіджаб,— за хвильку заговорила Карла,— прошу, дозволь мені зробити подарунок у відповідь.

Вона витягнула довгого зубця з Гульки в себе на потилиці, випускаючи на волю чорне волосся, неначе лапи пантери.

— Для часів, коли ти не носиш гіджаб,— пояснила вона, пропонуючи шпильку для волосся.— Будь дуже обережна. Тримай її лише за камінчика, як я. Чутливий спусковий механізм.

Це був отруйний дротик. На тупому кінці тримався невеличкий рубін у латунній рамці.

Карла стрибнула на ноги, збігала до спальні й повернулася з довгою тонкою пляшкою з червоного скла. На покришці був дизайн племені майя.

— Кураре[152],— повідомила вона.— Я виграла дротик і пляшку у словесній грі з антропологом.

— Ти виграла це у «скрабл»? — запитала Блу-Гіджаб, тримаючи пляшку в одній руці, а дротика в другій.

— Щось таке,— відповіла Карла.— Залишай дротика замочуватись на ніч у кураре кожного повного місяця. І не забувай: носи його обережно, я колись подряпалась і кілька годин мучилася від дуже реалістичних снів.

— Чудово,— вирішила Блу-Гіджаб.— Воно справді діє так швидко?

— Запхай це чоловікові в шию — і він пройде за тобою лише шість чи сім кроків. Компенсує незручність високих підборів.

— Я в захваті,— поділилася Блу-Гіджаб.— Я справді можу його собі залишити?

— Ти просто мусиш.

— Дякую,— сором’язливо сказала Блу-Гіджаб.— Мені дуже подобається твій подарунок.

— Що буде на кону під час вашої з Мехму дуелі на світанку? — поцікавилася Карла.

— Гіджаб,— відповіла Блу-Гіджаб, зітхаючи на згадку про минулі бійки.

— Він вважає його занадто ортодоксальним?

— Ні, Карло, він вважає його недосить крутим. Він надзвичайно захоплюється модою. У нього є дванадцять пар джинсів і у всіх дванадцятьох парах він бореться за права бідняків. Він хоче, щоб я зняла гіджаб і мала такий самий крутий вигляд, як усі інші, які приїхали з Європи, а ще стала білявкою.

— У тебе й так крутий вигляд,— запевнила Карла.— Це чудовий блакитний колір, до речі.

— Але не настільки крутий, як в інших товаришок,— прогарчала Блу-Гіджаб.

— Інших товаришок?

Блу-Гіджаб глянула на мене, а потім назад на Карлу.

— Шантарам не розповідав тобі про мене, еге ж?

— Я нічого не знаю,— мовив я.— Не знаю, якого кольору твій прапор, і не питав.

— Ти не відданий якомусь одному прапору? — насупилася Блу-Гіджаб.

— Не зовсім,— сказав я.— Але часто відданий особі, яка тримає цього прапора.

— Мехму, Анкіт і я — комуністи,— оголосила вона, знову обертаючись до Карли.— Ми входили до групи Габаша. Ми тренувалися з палестинцями Народного фронту визволення Палестини в Лівії, але мусили забиратися звідти. Вони стали занадто... емоційними у своїх діях.

— А що саме тамілка зі Шрі-Ланки робить в Індії з палестинцями? — запитала Карла. Якщо, звісно, я не лізу цим питанням у твій город.

— Учиться захищати наш народ.

— А це обов’язково мала бути ти? — м’яко запитала Карла.

— А хто ж тоді підніме зброю, якщо ми всі її складемо? — гірко відповіла Блу-Гіджаб, потрапивши у пастку в колесі помсти, що підтримувало обертання люті.

— Ви з Мехму справді воюєте через гіджаб? — не вірила Карла, пом’якшуючи ситуацію посмішкою.

— Постійно,— посміхнулась у відповідь Блу-Гіджаб, прикриваючи свого дівчачого ротика своєю солдатською долонею.— Я вистрелила в нього вперше, бо негідник сказав, що гіджаб додає мені десять фунтів.

— Сам нарвався,— розсміялася Карла.

— Ти ж це вважаєш, що це правда, еге ж?

— Твій гіджаб візуально звужує,— запевнила Карла.— І в тебе дуже гарненьке личко.

— Ти так вважаєш?

— Почекай трішки,— попросила Карла, прудко підстрибуючи й кидаючись до спальні.

— Тобі надзвичайно пощастило,— сказала Блу-Гіджаб.

— Я знаю,— посміхнувсь я, а очі чекали на повернення Карли.— І Мехму теж.

— Ні,— мовила Блу-Гіджаб,— я про те, що твоє ім’я у переліку метальників кислоти було наступним.

Я повернувся до неї і побачив темряву в очах цієї жінки, і з’явилася ця темрява там з темного боку.

Карла причимчикувала до нас. У неї в руках була маленька вельветова торбиночка, і Карла втисла її в руки Блу-Гіджаб.

— Помада, тіні, лак для нігтів, гашиш, шоколад і збірочка поем Сеферіса[153],— пояснила вона.— Почитаєш, коли дістанешся, куди треба, і зможеш зачинити по собі двері.

— Дуже тобі дякую,— зашарілася Блу-Гіджаб.

— Ми — дівчата — маємо триматися разом,— сказала Карла.— Хто ж іще врятує наших чоловіків? Розкажи мені про той випадок, коли ти вдруге підстрелила свого чоловіка.

— Вдруге це сталося, коли він сказав, що одна дівчина зі східнонімецької делегації наполягла, щоб Мехму торкнувся її довгого шовкового волосся, і йому сподобалося, тож я мала зняти гіджаб і теж показати своє волосся.

— Ну, я б, мабуть, вистрелила в неї,— усміхнулася Карла.

— Я не можу підстрелити її За таку пропозицію,— серйозно мовила Блу-Гіджаб,— Мехму — вродливий чоловік. Але я виправдано підстрелила його за таку дію.

— Куди ти поцілила? — азартно поцікавилася Карла.

— У біцепс. Чоловіки ненавидять втрачати свого великого м’яза аж на шість місяців, і це не завдає непоправної шкоди. Береш пістолет невеликого калібру, притискаєш його до внутрішнього боку біцепса, цілишся назовні й випускаєш одну кулю. Усе, що потрібно, це добра стіна з того боку, щоб зупинити кулю.

— Ти не розглядала варіант сімейного психолога? — замислилася Карла.

— Ми вже все спробували...

— Ні, я маю на увазі, чи не думала ти стати сімейним психологом? — уточнила Карла.— Гадаю, у тебе природжений талант, а в цій будівлі є один вільний офіс. Ми могли би включити це в мій бізнес.

— А що це конкретно? — спитала Блу-Гіджаб.— Якщо, звісно, я не лізу цим питанням у твій город.

— Я — партнер у компанії під назвою «Бюро втраченого кохання». Ми знаходимо втрачених коханих і возз’єднуємо їх з родинами. Інколи знаходити так само дивно, як і втрачати, тож возз’єднані кохані потребують терапії. Ти можеш підійти.

— Мені до вподоби ця ідея,— засоромилася Блу-Гіджаб.— Я шукала нове вікно, не затулене газетами. Я... дуже втомилася, і Мехму також. Коли буде безпечно повернутися, я приїду знову це обговорити, Карло, іншалла.

Я намагався бути непомітним, і це добре виходило. Їхні потаємні жіночі справи розігрувалися переді мною, а чоловікам таке не показують, ну, хіба на запрошення. Тоді вони мене не помічали, тож начебто не запросили. Карла посміхалась, але Блу-Гіджаб насупила брови, тримаючи отруєного дротика.

— Ти... е-е-е... сказала, що маєш проблеми з Анкітом? — нагадав я.

— Канал для втечі є лише для мене, оскільки план помінявся,— розповіла Блу-Гіджаб, трохи м’якшаючи і обертаючись до Карли.— Я не можу взяти його з собою. Але й не можу його просто кинути. Він добрий товариш. І хороша людина.

— Я можу знайти йому роботу на чорному ринку, якщо хочеш,— запропонував я.— З ним буде все гаразд, доки ти не повернешся.

— Його найму я,— заявила Карла.— Чоловік цілих три роки був нічним портьє у великому готелі. Такі таланти завжди пригодяться.

— Або він міг би працювати на чорному ринку зі мною,— повторив я, захищаючи свою канаву.

— Або ні,— заперечила Карла, посміхаючись мені.— За жодних обставин.

— У будь-якому разі, він з нами не пропаде,— сказав я.— Не хвилюйся.

Блу-Гіджаб засунула коштовну шпильку в довгу тонку пляшку і закрутила той смертельний шпичак всередині. Заховала це ще в одну невидиму кишеню своєї спідниці.

— Мені вже час,— мовила вона, підводячись трохи непевно.

Ми з Карлою кинулися допомогти їй, але жінка не дозволила цього, виставивши руки, як анемони.

— Зі мною все гаразд,— сказала вона,— усе добре, алгамдулілла.

Вона випросталася, розправила спідниці й пішла з нами до Джасвантового столу.

Анкіта не було видно. Джасванта за столом теж не було, він під’їдав припаси зі своєї ж заначки. Він глянув на мене, з крихтами в бороді й печивом у руках.

— Де Анкіт? — запитав його я.

— Анкіт? — зойкнув він, наче я звинуватив його в тому, що він з’їв гостя.

— Коктейльний капітан. Де він?

— А, він. Гарний хлопець. Трохи сором’язливий.

Він поринув у транс, струшуючи печиво з бороди і дивлячись на його візерунок на підлозі.

— Скільки ти випив коктейлів, Джасванте?

— Три,— відповів він, виставивши чотири пальці.

— Повісь табличку з написом «Зачинено»,— порадив я.— Ти в хімічній подорожі. Де Анкіт?

— Сюди піднявся Рендалл, випив кілька коктейлів і повів його вниз, щоб показати авто. А що?

— Де Навін? І Дідьє?

— Хто?

Я обернувся до Блу-Гіджаб і Карли.

— Я можу відвести тебе до Анкіта,— сказав я.

— Ні,— випалила вона.— Я не зможу з ним попрощатися. Забагато разів я прощалась і більше не мала можливості сказати іще щось. Є інший вихід?

— Обирай,— мовив я.— Є кілька.

— Я сам проведу леді,— озвався Джасвант, достатньо нализавшись, щоб не боятися Блу-Гіджаб.— Мені не завадить прогулянка, щоб прочистити мізки.

— Блу-Гіджаб, може, ти хочеш, щоб ми теж приєдналися? — запитала Карла.

— Ні, прошу, краще, щоб я була одна. Набагато безпечніше боротися лише за себе, алгамдулілла.

— Доки не зустрінешся зі своїм чоловіком,— нагадала Карла.— А тоді ви будете разом і, може, навіть спробуєте щось щасливіше, як, наприклад, сімейна психотерапія. У тебе є гроші?

— Є все, що необхідно, алгамдулілла,— переконувала Блу-Гіджаб.— Ще побачимося, Карло, іншалла.

— Іншалла,— всміхнулася Карла, обіймаючи її.

Блу-Гіджаб повернулася до мене, й усмішка перетворилася на похмурий погляд.

— Того дня в авто я плакала через нас із Мехму,— розповіла вона.— Але також і через тебе плакала. Мені шкода, що твоя дівчина померла, доки тебе не було поруч, а я не могла розповісти. Ти мені подобався. І досі подобаєшся. Я рада за тебе. Аллагафіз.

— Аллагафіз,— відповів я.

— Бережи себе, Джасванте, гаразд? Будь насторожі. Бо ти ж ледь на ногах тримаєшся, чоловіче.

— Без проблем,— посміхнувся у відповідь той.— Охорону гарантовано. Я приплюсую це до твого рахунку.

Коли ми залишилися наодинці, Карла сіла за столом Джасванта. Її палець навис над третім вимикачем.

— Ти не посмієш,— пригрозив я.

— Ти ж знаєш, що я ще й як посмію,— розреготалася вона, натискаючи.

З колонок покотилася бганґра, і так голосно, що аж плечі ходором ходили.

— Джасвант це почує і змусить мене платити,— гаркнув я.

— Сподіваюся,— заверещала вона у відповідь.

— Ну добре, ти сама напросилася,— вирішив я, витягуючи її з Джасвантового крісла.— Час потанцювати, Карло.

Вона вилізла з-за столу, прихилилася до мене.

— Ти ж знаєш, що погані дівчатка не танцюють,— сказала вона.— Ти не хочеш змушувати мене танцювати, Шантараме.

— А ти й не маєш танцювати,— перекрикував я музику, відступаючи від неї на кілька кроків.— Усе нормально. Усе добре. Але я танцюю, якраз отут і ти можеш приєднатися, щойно з’явиться таке бажання.

Карла посміхнулась і трохи поспостерігала за мною, але потім почала рухатись і дала собі свободу.

Її руки й ноги перетворилися на морські водорості, що колихалися «4 хвилях стегон. Вона наблизилася до мене і почала обходити в танці, рухаючись колами спокуси, а потім хвиля спокуси вдарила мене, і Карла перетворилась на чорну кішку з зеленим вогнем в очах.

Погані дівчатка таки танцюють, як і погані хлопчики.

Вона посилала мені мрійливі хвилі музики, і я думав, що однозначно маю забрати ту мелодію у Джасванта і, можливо, його акустичну систему, аж тут утанцював у поштаря, який стояв на порозі.

Карла натисла вимикача, музика припинилася, залишаючи нас із шиплячим відлунням раптової тиші.

— Лист, сер,— мовив поштар, простягаючи мені блокнот на підпис.

На вулиці ще й досі стояла темна ніч, а до світанку лишалося недовго, але це ж Індія.

— Гаразд,— сказав я.— Лист для мене, так?

— Ви — пан Шантарам, а цей лист для пана Шантарама,— терпляче повторив він.— Тож так, сер, він для вас.

— Зрозуміло,— заспокоївсь я, підписуючись за листа.— Трохи запізно ви на роботі, ні?

— Або зарано,— зауважила Карла, ставши біля мене і перехилившись через плече.— Що привело вас сюди в цей неробочий час, поштарю-джі?

— Це моя спокута, пані,— зізнався поштар, запихаючи блокнота до сумки.

— Спокута,— посміхнулась Карла.— Безвинність дорослих. Як вас звати, поштарю-джі?

— Гітеш, пані,— повідомив він.

— Хороша людина,— переклала вона.

— На жаль, ні, пані,— відповів він, віддаючи мені листа.

Я запхав його до кишені.

— Чи можу я запитати, що ти маєш спокутувати? — поцікавилася Карла.

— Я став п’яницею, пані.

— Але тепер ти не п’яниця.

— Ні, пані, не п’яниця. Але був і знехтував своїми обов’язками.

— Як?

— Інколи я так напивався,— тихо зізнався він,— що накопичувалося кілька мішків з листами, бо я просто не міг їх доставити. Поштовий департамент змусив мене записатися на реабілітацію, а після її завершення мені знову дадуть цю роботу, якщо я доставлю всі затримані листи в неробочий час і вибачусь перед усіма ошуканими людьми.

— І це привело тебе сюди,— зрозуміла вона.

— Так, пані. Я почав з готелів, бо вони відчинені в такі години. Тож прошу, прийміть мої вибачення, пане Шантараме, за таке запізнення в доставці вашого листа.

— Вибачення приймаються, Гітеше,— водночас промовили ми.

— Дякую. Добраніч і доброго ранку вам,— сказав він, з понурим виглядом спускаючись сходами до свого наступного місця призначення.

— Індіє,— мовив я, хитаючи головою.— Я тебе люблю.

— А ти не збираєшся прочитати листа? — запитала Карла.— Листа, доставленого Долею, в особі зміненої людини?

— Ти маєш на увазі, чи не збираєшся ти його прочитати, правильно?

— Цікавість — це власна ж винагорода,— мовила вона.

— Я не хочу його читати.

— Чому ні?

— Лист — це лише набридлива Доля. Мені не дуже щастить з листами.

— Ну ж бо,— не здавалася Карла.— Ти написав мені два листи, і вони стали найкращими листами, які я коли-небудь отримувала.

— Я не проти їх писати, час до часу, але не люблю їх отримувати. Одне з моїх уявлень про пекло — це світ, де ти отримуєш листи не раз на тиждень абощо, а щохвилини, щодня, і триває це вічність. Це підстава для кошмарів.

Вона глянула на мене, а потім на куточок листа, що визирав з моєї кишені.

— Можеш прочитати його, Карло, якщо бажаєш,— вирішив я, віддаючи їй листа.— Зроби таку ласку. Якщо там є щось важливе для мене, ти розповіси. Якщо ж ні, то порви його.

— Ти навіть не хочеш дізнатися, хто його надіслав,— звинуватила мене вона, досліджуючи конверта.

— Мені байдуже, від кого він. Мені не щастить з листами. Просто розкажи мені, якщо там є щось важливе.

Вона вдумливо постукала конвертом по щоці.

— Він уже застарів, тож гадаю, що почитаю листа пізніше,— вирішила вона, ховаючи його в сорочку.— Потому як знайдемо Анкіта і переконаємося, що з ним усе гаразд.

— Анкіт у нормі. Він може постояти за себе. Він небезпечний комуніст, тренований палестинцями в Лівії. Я б ліпше повернувся у твоє шатро і переконався, що там усе як треба.

— Спочатку спустімося вниз,— посміхнулася вона,— а потім підемо туди.

Розділ 77

Ми пішли вниз, мріючи про гору, і ще до того, як завернули в арку за фасадом готелю, почули голоси Рендалла й Анкіта, які реготали.

Коли ми досягай лімузина з відкидним верхом, припаркованого під стіною, то знайшли Рендалла й Анкіта на задньому сидінні; Вінсон сидів на матраці між ними, а Навін сидів у кабіні водія разом з Дідьє.

— Ого,— сказала Карла, широко всміхаючись.— Як ви тут, хлопці?

— Карло! — заволав Дідьє.— Ти маєш приєднатися до нас!

— Привіт, Карло! — озвались інші голоси.

— Яка нагода? — поцікавилася Карла, нахиляючись до відчиненого заднього віконця автомобіля.

— Ми жаліємо себе,— повідомив Дідьє.— Нас усіх покинули чи трагічно роз’єднали, і ти можеш отримати надзвичайне задоволення від наших чоловічих мук.

— Покинуті? — глузувала Карла.— Et tu[154], Дідьє?

— Тадж сьогодні мене кинув,— схлипнув він.

— Уявіть,— відповіла Карла.— Вирізьблений коханням скульптора.

— Міс Діва теж мене покинула,— додав Рендалл.

— І мене,— повідомив Навін.— Вона сказала, що відтепер ми будемо тільки друзями.

— Я ніколи не закохувався,— зізнався Анкіт.— Ці пошуки ще не завершилися, але я сам уже давно, тож теж маю свої бульбашки смутку в келихах, які ми піднімаємо.

— Ранвей витурила мене з ашраму,— розповів Вінсон.— Я знайшов її і знову втратив. Вона сказала, що я маю пожити там з нею ще місяць. Цілий місяць. Мій бізнес зійде нанівець, чоловіче, якщо таке втнути. Вона цього не зрозуміла. Вона мене вигнала. Добре, що я знайшов цих хлопців.

Вони пили Анкітове знеболювальне у коктейльних келихах. Вінсон почав наповнювати чашу бульбулятора. Скляний резервуар був у формі черепа. У ньому плавала невеличка перламутрова змія-емблема.

Він запропонував мені, але я перевів цю забаву на Карлу.

— Якщо я зроблю це і скуштую знамениті коктейлі Анкіта,— мовила вона, відмахуючись,— то маю сидіти всередині того автомобіля, хлопці.

— Сідай між нами, Карло,— благав Дідьє.

— Агов, Ліне,— запитала мене Карла.— Де ти хочеш сісти?

— Я повитираю мотоцикла,— сказав я, знаючи, що їй чоловічий лемент у тому лімузині буде набагато цікавіший, ніж мені.— Ти відпочивай, а я приєднаюся пізніше.

Вона поцілувала мене. Навін вийшов з авто і притримав для неї дверцята. Вона залізла на переднє сидіння до Дідьє, але сіла обличчям до інших хлопців. Затуливши панель приладів подушкою, вона зручно вмостилася, дивлячись на хлопців і схрестивши ноги на сидінні.

Навін посміхнувся мені, сідаючи в авто, і зачинив дверцята. Рендалл увімкнув миготливі вогники з Джасвантової крамниці виживання і вручив Карлі один з Анкітових коктейлів. Вона підняла келиха.

— Джентльмени! — почала вона.— За «Бюро втраченого кохання»!

— За «Бюро втраченого кохання»! — вигукнули вони.

Якраз цієї миті у провулок зайшов Олег, його одвічна посмішка трохи скривилася. Він значно повеселішав, коли помітив вечірку в автомобілі.

— Клёво! Так добре тебе бачити, Ліне.

— Де ти був, чоловіче?

— Ці дівчата,— сказав він.— Ці Діви. Вони викрутили мене, наче боксерського рушника, чоловіче, а потім викинули геть. Я геть...

— Разбит,— підказав я.

— Разбит,— повторив він.— А на честь чого вечірка?

— Це щорічна зустріч втрачених коханців, і вони почали без тебе. Приєднуйся, друже.

Вони почали волати, свистіти, а потім заволокли Олега до автомобіля, де він розкинувся біля Рендалла, тримаючи коктейль.

Чекаючи на свою кохану, я підійшов до мотоцикла, залишеного біля найзручнішого виїзду з провулку. З-під сидіння дістав серветки і ніжно обтер свій байк.

Поки Карла реготала, а Дідьє вищав від сміху, я поговорив з мотоциклом і запевнив його, що мій помічник не самотній.

Я хвилювався через мадам Жу. Я недосить добре був з нею знайомий, аби знати, наскільки вона любила близнюків чи взагалі будь-кого. Але вони були нерозлучні впродовж багатьох років. Вона й так була ненормальна і схильна до помсти. Я хотів дізнатися, чи була вона зла і переможена, чи просто зла.

І тінь, з якої вона так любила час до часу матеріалізуватися, була в арці під нашим готелем — там, де Карла так душевно розважалася.

До світанку була ще година, і тоді священне сонце випалить вампіра, принаймні я сподівався. Я сів на відполірованого мотоцикла і викурив косяка, спостерігаючи за двома входами у провулок і реагуючи на кожен крок чи гуркіт транспорту.

Поки я міркував і хвилювався, раптом з реготом відчинилися передні дверцята автомобіля. Нетверезий Навін вивалився звідти і притримав двері з театральною елегантністю.

Карла швиденько вистрибнула і попрямувала до мене, рухаючись досить повільно.

Навін помахав на прощання, і хлопці в автоліжку теж почали гучно бажати нам гарної ночі. Рендалл опустив жалюзі на вікнах, готуючись до сходу сонця.

— Ти не проти, якщо ми посидимо тут, доки світанок повністю не затопить місто? — запитав я.

— Звісно,— сказала Карла, сідаючи біля мене на мотоциклі.— Ти сидиш на варті, еге ж?

— Мадам Жу не дає мені спокою. І вона була прив’язана до тих близнюків.

— Вона своє отримає,— запевнила Карла.— Вона вже трохи отримала від Блу-Гіджаб. Карма — це молот, а не пір’їна.

— Я кохаю тебе,— мовив я, дивлячись, як бліді світанкові тіні осявали її обличчя, мріючи про поцілунок, але так насолоджуючись думкою про це, що проґавив нагоду.— Як там в автомобілі?

— Збіса добре,— розповіла вона.— У мене є купа роботи перед наступним конкурсом афоризмів. Там неначе акупунктурна мапа чоловічих комплексів.

— Озвуч мені афоризм,— попрохав я.

— Нізащо,— розсміялася вона.— Вони ще не відточені.

— Лише один,— благав я.

— Ні.

— Хоч один,— продовжував благати я.

— Гаразд, гаразд,— здалася вона.— Ось один. Чоловіки — це бажання, загорнуті в таємниці, а жінки — це таємниці, загорнуті в бажання.

— Круто.

— Тобі подобається?

— Так.

— Я змогла побачити, так би мовити, відкритих чоловіків. Це, звісно ж, заслуга Дідьє. Ніхто з них не відкрився б настільки без нього на чолі.

— Ти розповіла Анкіту про Блу-Гіджаб?

— Так,— усміхнулася вона.— Я спромоглася втулити це в загальному вирі. Він нормально все сприйняв.

— Добре.

— І я запропонувала йому роботу. Це він також сприйняв непогано.

— Розумний чоловік. І швидка реакція з твого боку. Що ще ти так швидко робиш, мадам Карло?

Ранок уже достатньо розгорнувся навколо, щоб ми могли залишити хлопців самих, а я хотів повернутись у шатро. Я зробив крок, щоб так і вчинити, але Карла завадила.

— Ти можеш дещо для мене зробити? — запитала вона.

— Отепер ти говориш,— усміхнувсь я.— Саме це я й мав на думці.

— Ні,— заперечила вона.— Я маю на увазі, чи поїдеш ти зі мною в одне місце?

— А це нагорі, у твоєму шатрі?

— Після шатра.

— Звісно,— розсміявсь я, саме коли чоловіки в затемненому лімузині теж вибухнули сміхом.— Але тільки якщо перестанеш красти моїх персонажів.

— Твоїх персонажів?

— Анкіта, і Рендалла, і Навіна,— посміхнувсь я, знаючи, що вона зрозуміє.

Вона розреготалася.

— Ти і є одним з моїх персонажів,— сказала вона.— І ніколи цього не забувай.

— Ну, якщо ти про таке пишеш, то куди я маю вирушити?

— На гору,— повідомила вона.— До Ідриса.

— Чудово,— відповів я.— Ми можемо перетворити це на тривалі вихідні.

— Я думала про довший термін,— зізналася вона.

— Наскільки довший?

— Доки не розпочнуться дощі,— м’яко мовила вона.— І, можливо, доки вони не припиняться.

Два місяці.

Це було непросте запитання, особливо коли ти працюєш на чорному ринку.

Я знав одного хлопця: молодого солдата на ім’я Джаґат, який вилетів з банди під час мусульманської чистки. Він був індуїстом, який виступав проти вигнання мусульман лише через їхню релігію. Вішну не міг йому нашкодити, бо той був індуїстом, але позбувся хлопця разом з мусульманами.

Хлопчина був тямущий, ще й досі підтримував зв’язки з «Компанією 307» і міг наглядати за міняйлами, якщо я полишу пост.

Я міг зробити перерву і призначити молодого Джаґата — роніна[155], відлученого від компанії,— керувати моїм бізнесом.

Була також можливість, що коли я повернуся після такої довгої перерви, то бізнес буде в руїнах, а молодий ронін уже помре або просто втече.

— Звісно,— погодивсь я.— Карло, я будь-куди з тобою піду. Я можу так надовго відлучитись, а ти?

— Я відписала проксі-акції Ранджита його найнелюбішій сестрі,— розповіла вона, беручи мене за руку, поки ми піднімалися сходами.— Свої акції в галереї я віддала Таджу і комітету акціонерів. Я відписала все, що можу успадкувати від Ранджита після затвердження заповіту, його найнелюбішому брату. Саме він підкупив Ранджитового шофера, щоб той підклав у авто фальшиву бомбу. Це здалося підходящим рішенням.

— Відмила ліквідні активи Ранджита зі свого волосся.

— Я трохи залишила,— сказала вона,— щоб не сісти на мілину.

— Ти справді хочеш залишитись на горі аж кілька місяців?

— Так. Я знаю, що там нелегко і в тебе є тут справи, але хочу подихати свіжим повітрям, наповнитися свіжими ідеями, хоч на деякий час. Мені потрібно позбутися темних привидів і розпочати все з чистого аркуша з тобою. Ти гадаєш, що можеш на таке погодитися? Для мене, для нас?

Я — міський хлопець, який любить природу, але також любить міський комфорт. Для мене не найкращим варіантом було провести кілька місяців з групою інших людей у закритій громаді, миючись холодною водою та проводячи ночі на тоненькому матраці, розстеленому на землі. Але Карла цього хотіла і потребувала. І в місті ще й досі не все заспокоїлося після тих бунтів та ізоляції і неповністю всілося у свій напівхимерний стан. Це був досить вдалий момент, аби кудись поїхати.

— Згода,— вирішив я, викликавши в Карли усмішку.— Подивимося, що з нами зробить гора.