Тінь гори

Розділ 18

Для управління кримінальним підприємством потрібні такі якості, як нюх на страх, здатність до безжалісної мінливості, талант до утримання своїх людей на пишному пасовищі фаворитів між трепетом і заздрістю. З іншого боку, управління кримінальним підприємством передбачає важку працю.

Після ночі біля червоного лучника я прокинувся рано, почуваючись, неначе мене пронизала стріла, залишивши всередині лише червону порожнечу. Я сидів за столом на паспортній фабриці ще до дев’ятої.

Три години скрупульозної роботи з Крішною та Вішну дозволили мені надолужити згаяне. Після дзвінка моєму контактору в Бомбейському муніципальному об’єднанні з проханням доставити копії дозволів для Фарзадової родини мисливців на скарби, я попрямував до Колабського Насипу[71] на робочий обід.

Більшість п’яти-, чотирьох-, тризіркових готелів у Південному Бомбеї містилися у трикілометровому радіусі навколо Брами Індії. Дев’яносто п’ять відсотків бомбейських туристів проводили час у тому ж самому вигині півострова, тут-таки відбувалося дев’яносто п’ять відсотків нелегальної паспортної торгівлі та вісімдесят п’ять відсотків торгівлі наркотиками.

Більшість бізнесменів півдня платили санджайській компанії за захист. Той відкат називався гафта, що означало «тиждень». Компанія захищала власників сімох ресторанів і барів у тій місцевості. Власники цих барів дозволяли комерсантам, сутенерам, гідам, кишеньковим злодіям, наркоділкам і торговцям чорного ринку, які були пов’язані з санджайською компанією, використовувати їхні приміщення як зручні точки здачі товарів, документів та інформації.

Мій відділ підробки паспортів і фальшування грошей мав моніторити ті сім центрів здачі на придатні документи. Ця робота здебільшого припадала на мене. Щоб вороги й потенційні конкуренти не могли простежити, я щодня змінював порядок відвідин барів і ресторанів — настільки часто, що була відсутня будь-яка системність.

Того дня почав я з ресторану «Трафальгар», який був лише на відстані кидка ножа від столу Блискавичного Диліпа в поліцейському відділку Колаби. Біля дверей ресторану на розі, під трьома крутими сходинками, що вели всередину, я зустрів Пам’яткого. Його звали Ришикеш.

У ті роки він, Пам’яткий, належав до підкасти злочинців, яким бракувало відчайдушної хоробрості, щоб ризикувати ув’язненням при здійсненні серйозних злочинів, але чия кмітливість і надзвичайна пам’ять дозволяли їм достатньо заробляти, прислуговуючи безстрашним дурням, які йшли на такі злочини.

Займаючи ніші у районах інтенсивного кримінального трафіку, як, наприклад, Колабський Насип, вони ставили собі за мету дізнаватись останні дані щодо сьогоднішніх цін на золото, нинішніх обмінних курсів для шістьох головних валют на чорному й білому ринках, цін за карат білих діамантів, рубінів, смарагдів і сапфірів, а також тридцятихвилинних цінових коливань кожного нелегального наркотику від коноплі до кокаїну.

— Як ти, Кешу? — запитав я, потискаючи йому руку.

— Жодних проблем, баба,— посміхнувся він, поглянувши на небо.— Опервале.

Слово, яке він використав, було згадкою Бога й одним з моїх улюблених. Воно частіше вживалося в однині — опервала — і приблизно перекладалось як «людина нагорі». У множині цей термін означав «люди нагорі».

— Опервале,— відповів я.— Почнімо.

— Гаразд,— мовив він, стаючи серйозним і почавши переповідати останні ціни та ставки.

Потрібні були тільки дані про золото й обмін валют, але я дозволив Кешу озвучити весь репертуар. Він мені подобався, і та вишукана геніальність, що дозволяла йому тримати в пам’яті сотні фактів, корегуючи їх тричі щоденно, і без найменшого відхилення, теж заслуговувала на повагу.

Більшість гангстерів зневажали таких жителів околиць, як Кеш. Я ніколи цього не розумів. Дрібні вуличні злочинці — незагрозливі люди, які виживали завдяки спритності й набутим здібностям посеред ворожого середовища, яке не завжди добре до них ставилось. Я також був небайдужий до незалежних злочинців чоловіків і жінок, які відмовлялися приєднуватися до рядів законослухняних громадян так само рішуче, як і до жорстокості закоренілих бандитів.

Вислухавши Кеша, я заплатив йому за цю мантру Пам’яткого вдвічі більше за діючу ставку, а натомість отримав посмішку, що нагадала сонячне проміння, яке ПОТОКОМ ЛАЯЛОСЯ з моря.

Зайшовши до ресторану, я сів спиною до стіни. Переді мною була гарна панорама вулиці. Офіціант зачепив пузом моє плече. Я замовив овочевий сендвіч і каву.

Мені не треба було нікого кликати, слід просто зачекати. Я знав, що вулична інформаційна мережа вже працює повним ходом. Один або кілька вуличних хлопців, які без упину гуляють туристичним районом, помітили, як я паркував мотоцикла, розмовляв з Кешем і заходив до ресторану. Поголос уже мав поширитися сусідніми провулками й лігвами: Лінбаба сидить у «Трафальгарі».

Перший контактор прибув ще до того, як я доїв сендвіч. То був Біллі Башу. Вагаючись біля мого столика, він нервово роззирнувся та прошепотів:

— Вітаю, пане Ліне. Моє ім’я — Біллі Башу. Я працюю з Денісом, Сплячим Бабою. Може, ви мене пам’ятаєте?

— Сідай. Ти нервуєш власника.

Він зиркнув на власника ресторану, що обіперся на стійку та грався в лоточках з рештою, неначе то була галька у струмку. Білі Башу сів за столик.

Відразу ж з’явився офіціант і ляпнув брудним вініловим меню перед Біллі. Правила в усіх пунктах здачі були прості: ніяких бійок чи заворушень, що можуть потурбувати цивільних, і всі купують їжу, незалежно від того, їдять вони її чи ні.

Я замовив чаю і сендвіч із собою для Біллі. Коли офіціант пішов, Біллі негайно взявся до справи.

— У мене є ланцюжок,— почав він, тягнучись до кишені.— Зі щирого золота, з прикріпленим медальйоном. Я знайшов у ньому два фото: парубка й дівчини, що дивляться одне на одного і щасливо посміхаються крізь завісу їхнього маленького світу — світу, який потрапив до мене.

— Я не приймаю крадених товарів, Біллі.

— Крадених, баба ? — обурився він.— То був обмін, чесний обмін, медальйон за наркоту. І доброї якості. Товар чистий, майже на п’ятдесят відсотків. Усе справедливо і чесно!

Я знову поглянув на фотографії молодої пари. Вони були з північної Європи, жваві та здорові — їхнє соціальне походження забезпечувало їм ідеально білі й безтурботні посмішки. Їм було років по двадцять.

— Скільки ти хочеш?

— О, баба,— розквітнув він, розпочинаючи індійський торгівельний ритуал.— Це маєш вирішити ти, а не я.

— Дам тобі п’ять американських доларів.

— Але,— видушив він,— це набагато менше, ніж коштує прикраса.

— Ти ж дав можливість визначати мені.

— Так, баба, але ти маєш назвати чесну ціну!

— Я дам тобі шістдесят відсотків від ціни за грам. Ти погоджуєшся, що там буде десь вісімнадцять каратів золота?

— Там... там близько двадцяти двох каратів, баба. Ні?

— Вісімнадцять. Шістдесят відсотків. Або випробуй удачу з марварами[72] на Завері-базарі[73].

— О ні, баба! — випалив він.— Якщо я звернуся до марварів, то потім буду ще й винен. Вони занадто тямущі. Краще вести справи з тобою. Без образ.

— Я й не образився. П’ятдесят відсотків.

— Шістдесят підійде.

Я покликав офіціанта, передав йому медальйон з ланцюжком і звелів попросити менеджера зважити прикрасу на власних ювелірних терезах. Офіціант поплентався до робочого столу і віддав ланцюжок.

Використовуючи точні терези, які він зберігав під стійкою, менеджер зважив медальйон і ланцюжок, записав на шматочку паперу вагу в грамах і повернув їх офіціантові.

Офіціант вручив папірця мені, виважив ланцюжок і медальйон у руці, наче звіряючи достовірність ваги, а потім випустив їх у мою розтулену долоню.

Я перевірив цифру на папері та показав Біллі Башу. Той кивнув. Використовуючи поточну ставку, я округлив суму до десятих у рупіях, записав цифру на тому ж аркушику паперу і продемонстрував його Біллі. Він знову кивнув.

— Знаєш, баба,— сказав він, відкладаючи гроші,— нещодавно я зустрів того Навіна Едеїра, англійського детектива. Він передав повідомлення для тебе — на той раз, якщо ми де-небудь зустрінемося.

— Так сталося, що я зараз де-небудь.

— Справді,— серйозно відповів він.— Тож я можу передати тобі це повідомлення.

Запала тиша.

— Будеш ще один сендвіч, Біллі?

— Взагалі-то, так, Лінбаба. Ззовні чекає Джамал.

Я замовив ще один пакунок.

— То я вже можу почути повідомлення?

— О так. Навін сказав, і дозволь мені точно переказати: «Передай Лінбабі, якщо його зустрінеш, що в мене немає нової інформації про чоловіка в костюмі».

— Це все? Усе повідомлення?

— Так, баба. Це щось важливе, ні?

— Переломне. Хочу щось у тебе запитати, Біллі.

— Так, баба?

— Якби я не купив ланцюжка, ти б переказав мені повідомлення?

— Звісно, баба,— вишкірився він,— але це б коштувало більше, ніж два сендвічі.

Прибули пакунки з сендвічами. Біллі Башу поклав на них руку.

— Тож... тож тепер... я можу йти?

— Авжеж.

Коли він залишив ресторан, я знову поглянув на фото усміхненої пари. Закрив медальйон і вкинув його до кишені сорочки.

Наступні чотири години я прокладав шлях крізь інші шість точок в моєму районі, витрачаючи десь по сорок п’ять хвилин на кожен ресторан чи бар.

То був звичайний день. Я купив паспорт, три ювелірні прикраси, сімсот п’ятдесят доларів США готівкою, цілий букет інших грошових одиниць і чудовий годинник.

Та остання транзакція дня, в останньому барі, вплутала мене в гидку сварку з двома вуличними хлопцями.

Чоловік, який приніс мені годинник, Діпак, швидко узгодив ціну. Вона була набагато нижчою справжньої вартості годинника, але набагато кращою, ніж те, що він міг отримати, маючи справу з професійними покупцями в районі Форту.

У момент обміну до бару залетів інший чоловік, Іштіак, вимагаючи свою частку. Він мав досить просту стратегію — здійняти якнайбільше галасу, щоб змусити Діпака поступитися до того, як він отримає шанс вислизнути на переповнену вулицю.

За інших обставин я б забрав назад гроші, виштовхав би обох чоловіків з бару й забув би про них. Мої тривалі стосунки з власником бару були набагато важливіші за будь-яку транзакцію.

Але, приклавши годинник до вуха, я почув обнадійливе цокання: завод годинника помалу розкручувався. Механічне серце відстукувало свій ритм завдяки щоденному накручуванню. Так сталося, що то був мій улюблений годинник.

Ігноруючи свої інстинкти, я спробував угамувати Іштіака. Моя хвилинна слабкість розпалила його нахабність, і він почав волати ще голосніше. Гості за іншими столиками почали на нас витріщатися, а це було невелике місце.

Швидко говорячи, я заспокоїв Іштіака, витягнув з кишені трохи грошей і відкупився від нього. Він вихопив у мене купюри, вишкірився на Діпака і вийшов з бару. Діпак винувато знизав плечима й вислизнув на вулицю.

Я надів металевий браслет годинника на зап’ясток. Клацнув застібку. Годинник сидів ідеально. Потім я помітив, що менеджер і його офіціанти ще й досі витріщаються. На їхніх обличчях ясно читалося — я втратив обличчя. Люди мого статусу не заспокоюють таких вуличних спекулянтів, як Іштіак.

Я знову глянув на годинник у себе на зап’ястку. Жадоба зробила мене слабким. «Жадоба — це людський криптоніт»,— одного разу сказала мені Карла, привласнюючи всі комісійні зі щойно укладеної нами угоди.

Потрібно було спустити пару, тож я скерував мотоцикла на дорогу, прямуючи до боксерського залу мафії на причалі Балларду.

Керуючий у залі — Гусейн — був гангстером-ветераном, який втратив руку після удару мачете у бійці з іншою бандою. Його довге пошрамоване обличчя було обрамлене біблійною бородою, що доходила до надзвичайно крутих грудей. Він був хоробрим, добрим, смішним, сильним і рівнею будь-якому молодому гангстеру, що тренувався в залі. Щоразу як я дивився в його усміхнені небезпечні очі, то уявляв, якими були вони з Хадербгаєм — молоді бійці, які створили банду, що стала мафіозною компанією.

«Нехай мій ворог побачить тигра,— казали вони,— перш ніж померти».

Багато років тому молоді та безстрашні Гусейн і Хадербгай, без сумніву, не раз демонстрували тигра, гасаючи містом. І трохи тієї смугастої загрози й досі залишилося в очах кольору обпаленої глини.

— Вах, вах, Лінбаба,— промовив він, побачивши мене.— Саламалейкум.

— Валейкумсалам, Гусейне Одиниця.

Оскільки інший Гусейн приєднався до Хадербгая ще в перші роки існування мафії та отримав місце в раді, вони були інколи відомі як Гусейн Одиниця і Гусейн Двійка, за кількістю рук у кожного з чоловіків.

— Кія гал гайн? Як ти?

— Більше заклопотаний, ніж однорукий чолов’яга в п’яній бійці,— на хінді відповів я.

Це був наш давній жарт, але Гусейн щоразу сміявся.

— Як поживаєш, Гусейнбгаю Одиниця?

— Ще й досі розмахую кулаком, Лінбаба. Якщо продовжуєш бити, то залишаєшся загартованим. Якщо зупиниш млина — не буде борошна.

— Ти це правильно підмітив.

— Прийшов на повноцінне тренування, Ліне?

— Ні, Гусейнбгаю Одиниця, лише заряджу гармати.

«Зарядити гармати» було гангстерським сленгом й означало розширене тренування на розробку біцепсів і трицепсів.

— Збіса хороший вибір! — розсміявся він.— Тримай гармати зарядженими, яар. Ти знаєш два правила бою. Переконайся, що ворог знає, що його б’ють, і...

— Переконайся, що його продовжують бити,— закінчив я за нього.

— Джарур! Звісно!

Я отримав від нього рушника, проходячи до головної тренувальної зали. Тренувальна зала колись була маленьким брудним закапелком, де великі брудні гангстери вивчали мистецтво вуличної бійки, але стала настільки популярна серед молоді санджайської компанії, що її розширили, приєднавши цілий сусідній склад.

На передньому плані кімнати був асортимент обладнання для важковагових тренувань: лавки, тренажери для м’язів спини й веслярські тренажери, штанги для присідання, обладнання для підтягування й віджимання, купи важких млинців і гантелей. Трохи далі був оточений дзеркалами й заляпаний кров’ю боксерський ринг.

У глибині новоствореної зали були мати для різних видів боротьби та дзюдо. Біля дальньої стіни виднілися важкі груші та пневмогруші. У кутку біля входу був коридор з оббитими вінілом стінами, у якому могли вміститися лише двоє. Коридор слугував для тренувань бійки на ножах.

У залі було жарко. Бурчання, стогони та крики від болю пронизували вологе повітря, в яке разом з потом виходив адреналін і насичений запах тестостерону.

Я провів велику частину життя в товаристві чоловіків. Десять років у в’язницях, сім років у бандах, двадцять років у спортзалах, школах карате, боксерських секціях, командах з регбі, мотоциклетних гуртах, і всі роки мого дитинства в школі для хлопчиків,— більша частина мого життя промайнула винятково в чоловічих компаніях. І мені завжди було комфортно серед чоловіків. Це доволі простий світ. Тобі потрібен лише один ключ до всіх замкнених сердець — упевненість.

Киваючи іншим молодикам у зоні силових тренувань, я витягнув довгі піхви зі схованки у джинсах і склав їх на широкому дерев’яному стільці разом з грошима, ключами, годинником і сорочкою.

Закріпивши товстого шкіряного пояса з додатковою вагою, я кинув рушник на порожню лавку і почав альтернативні групи вправ лежачи для трицепсів і біцепсів. За півгодини мої руки були на межі. Я зібрав речі й попрямував у коридор для тренування на ножах.

До того, як кожен дрібний злодій почав носити з собою пістолета, методи бійок на ножах були серйозним бізнесом. Майстри, які навчали таких прийомів, були культовими постатями для молодих гангстерів, тож до них ставилися з такою самою повагою, як і до членів санджайської ради.

Гатода, який два роки мене навчав, також був наставником Ішміта — ватажка велосипедних убивць, а той, у свою чергу, передав ці навички своїм людям. Майстер ножів саме залишав коридор у супроводі молодого вуличного бійця на ім’я Хитрун, аж тут підійшов я.

Вони обоє привітали мене посмішками й рукостисканням. Юний гангстер був знесилений, але щасливий, тож поспіхом вибачився і пішов до душової.

— Хороший хлопчина,— сказав на хінді Гатода, доки ми за ним спостерігали.— І добре обходиться з ножем, хай він ніколи не використовує його в ганьбі.

Остання фраза була свого роду заклинанням, якого Гатода навчав студентів. Я й досі інстинктивно її повторював, як і всі інші.

— Хай він ніколи не використовує його в ганьбі.

Гатода був сикхом зі святого міста Амрістар. Замолоду він зв’язався з поганою компанією. Згодом кинув навчання і почав проводити майже весь час із місцевою бандою. Коли жорстоке пограбування привело до конфлікту з лідерами громади, родина Гатоди зреклася його. Ціною миру для його банди також стало вигнання.

Самотній і без грошей, він дістався Бомбея, а тут був найнятий Хадербгаєм. Він став учнем Ганешбгая — останнього майстра боїв на ножах, який починав з Хадербгаєм ще на початку шістдесятих.

За роки навчання Гатода ні на мить не полишав майстра, а згодом і сам перетворився на професіонала. Насправді, він був останнім майстром ножів у Південному Бомбеї, але тоді, у ті роки, до чарів вогнепальної зброї, ніхто з нас цього не знав.

Він був високим чоловіком, що могло стати недоліком для бійця на ножах, з густою гривою змащеного олією волосся, закріпленого у тугий пучок. Його мигдалеві очі, оті пенджабські очі, які лиш одним пекучим поглядом століттями спокушали подорожніх відвідувати Індію, світилися безстрашністю і честю.

Ім’я, за яким усі його знали в Південному Бомбеї — Гатода, перекладалося з хінді як «молоток».

— Тож, Ліне, хочеш попрактикуватися зі мною? Я збирався йти, але радо залишуся на ще одну сесію, якщо твої рефлекси до цього готові.

— Не хочу вас перевтомлювати, майстре-джі,— завагався я.

— Нічого страшного,— наполіг він.— Я просто вип’ю води й почнемо.

— Яз ним потренуюся,— заявив на хінді голос позаду мене.— Гора може відточити свою майстерність зі мною.

То був Ендрю ДаСилва — молодий гоанський член ради санджайської компанії. Термін, який він використав: «гора» — «біла людина», хоч і часто вживався в Бомбеї, але був образливим. ДаСилва, звісно ж, про це знав і косився на мене, розтуливши рота й випнувши вперед нижню щелепу.

Його слова звучали дивно. Ендрю сам мав достатньо світлу шкіру, його часткове португальське походження виявлялось у рудувато-каштановому волоссі й медових очах. А от моє обличчя й руки були темніші за його через постійну їзду на мотоциклі, під палючим сонцем і без шолома.

— Хіба,— додав Ендрю, коли я не відповів,— може, гора боїться, що я його осоромлю.

Це був надто вдалий момент посеред невдалого дня.

— Який рівень тренування обираєш? — запитав я, витримуючи його погляд.

— Четвертий рівень,— вирішив Ендрю, витріщаючись іще більше.

— Нехай буде четвертий,— погодивсь я.

Усі заняття в мистецтві боротьби на ножах проводилися за допомогою держаків для молотків. Це і стало причиною такого живучого прізвиська Гатоди. Дерев’яні держаки без обушків були близькі до ножів формою і вагою, тож їх можна було цілком використовувати для практики, не завдаючи при цьому серйозних ушкоджень.

На першому рівні використовували тупий кінець звичайного держака молотка. Для четвертого рівня держаки загострювали, і кінчик міг поранити до крові.

Тренувальні бої зазвичай складалися з п’яти однохвилинних раундів, що чергувалися з тридцятисекундними паузами. Роздягнувшись до пояса, лишаючись у самих джинсах, ми зайшли до тренувального коридору. Гатода став біля входу, щоб нас судити, і вручив кожному по загостреному держаку.

Тут було тісно, тож лишалося всього кілька вільних сантиметрів для руху праворуч або ліворуч. Потрібно було навчити людину близького бою в оточенні ворогів. Кінець оббитого коридору спеціально заблокували: вхід був єдиним виходом.

Ендрю тримав загостреного держака сторч, наче вхопивши ефес меча. Я ж тримав свою зброю «лезом» донизу і відтворив боксерську стійку. Гатода кивнув, щоб перевірити нашу готовність, глянув на секундомір у нього на шиї та дав сигнал.

— Починайте!

Ендрю кинувся на мене, намагаючись завдати несподіваного удару. Його було легко уникнути. Ендрю спіткнувся, і я штовхнув його так, що він полетів на Гатоду, який стояв на початку коридору.

Молодий гангстер, який стояв позаду майстра, почав сміятися, але наставник його втихомирив.

Ендрю розвернувся і почав підходити до мене обережніше. Я швидко подолав відстань, й ми почали обмінюватися шквалом поштовхів, викидів і контрударів.

На мить ми зімкнулись у міцному клінчі, торкаючись головами один одного. Зібравшись на силі, я штовхнув Ендрю, і він відхилився у кінець коридору, щоб відновити рівновагу.

Знову атакуючи, Ендрю вдавався до обманних маневрів, кидаючись на мене. Щоразу вигинаючи спину й виходячи з зони досяжності, я ляскав його по обличчю вільною лівою рукою.

Біля входу до коридору зібралося кілька молодих гангстерів, щоб подивитися на нас. Вони сміялися після кожного ляпаса, ще більше роз’ятрюючи Ендрю. Він був повноправним членом ради санджайської компанії, і лише ця позиція вже вимагала поваги, навіть якщо сам чоловік її не викликав.

— Стуліть свої бісові пельки! — заверещав на глядачів Ендрю.

Вони відразу ж замовкли.

Ендрю зиркнув на мене, зціпивши зуби через ненависть, яку він відчував. Його плечі вигнулися від злості, що струменіла з серця. На руках напружилися м’язи, і він почав тремтіти, намагаючись притлумити свою лють.

Поразка завдавала йому болю. Він думав, що добре вправляється з ножем, а я змушував його усвідомити, що можна й краще.

Треба було дати йому перемогти. Мені б це нічого не вартувало. І він у якомусь сенсі був моїм босом. Існує куток зневаги, який ми резервуємо для тих, хто нас ненавидить, коли їм завдано шкоди, хто ображаються без приводу і паплюжать нас без причини. Ендрю був загнаний у куток мого презирства так само, як і в глухий кут тренувального коридору. А зневага майже завжди перемагає обережність.

Він напав. Я розвернувся, уникаючи удару, і торкнувся загостреною рукояткою його спини між лопатками.

— Три бали! — проголосив Гатода.

Ендрю повернувся до мене, розмахуючи рукояткою. Він знову втратив баланс, тож помахом ноги я кинув хлопця на підлогу. Приземлившись на нього, я ткнув держак молотка йому в груди й нирки.

— Ще шість балів! — вигукнув Гатода.— І зупиніться! Час відпочивати!

Я відійшов від Ендрю. Ігноруючи команду Гатоди, він підвівся й кинувся на мене, б’ючи дерев’яним «лезом».

— Стоп! — заволав Гатода.— Період відпочинку!

Ендрю не здавався, ріжучи мене й намагаючись поранити до крові. Порушуючи правила тренування, він норовив штрикнути мене в горло й обличчя.

Я парирував і захищався, заходячи глибше у глухий кут коридору. Чинячи опір кулаками й рукояткою, я завдавав ударів у відповідь при найменшому ослабленні захисту. За кілька секунд наші руки й лікті вже кривавилися. Удари в груди та плечі лишали тонкі криваві струмочки, що стікали по наших тілах.

Ми відскакували від оббитих стін і налітали один на одного, блискаючи кулаками й держаками, важко та швидко дихаючи, доки наші ноги почали ковзати по кам’яній підлозі, і врешті боротьба загнала нас на землю.

Здобувши перевагу при падінні, я обхопив рукою шию Ендрю, заблокувавши його смертельним захватом. Він був до мене спиною. Коли хлопець спробував звільнитися, я обхопив ногами його стегна, унеможливлюючи будь-які рухи. Він борсався, змушуючи нас ковзати по слизькому камінню, але моя хватка була непорушна, і Ендрю не міг визволитися чи викрутитися.

— Ти здаєшся?

— Пішов ти! — вичавив він.

З глибини стародавнього інстинкту озвався голос. «Це вовк, який потрапив у пастку. Якщо ти його відпустиш, то рано чи пізно він повернеться».

— Ліне! — мовив інший голос.— Ліне, брате! Відпусти його!

То був Абдулла. Сила полишила мої руки і ноги, й Ендрю спромігся вислизнути, лежачи на боці. Він хапав повітря, задихаючись і кашляючи, а Гатода з кількома молодими гангстерами заполонили коридор, щоб допомогти.

Абдулла простягнув руку й поставив мене на ноги. Важко дихаючи, я пішов за ним до рядів з гачками та своїх речей.

— Саламалейкум,— привітався я.— Звідки ти в біса взявся?

— Валейкумсалам. З небес, мабуть, і саме вчасно.

— З небес?

— Це точно стало би пеклом, якби ти його прикінчив, Ліне. До тебе підіслали б когось із таких, як я, щоб за це вбити.

Я зібрав свою сорочку, ножі, гроші й годинника. Біля входу до зали я використав мокрого рушника, щоб витерти обличчя, груди та спину. Прилаштувавши ножі на місце, я накинув сорочку на плечі й кивнув Абдуллі.

— Проїдьмося, брате,— ніжно сказав він,— й провітримо мізки.

Ендрю ДаСилва підійшов до мене, зупинившись лиш за два кроки.

— Це ще не кінець,— заявив він.

Я підійшов ближче і прошепотів, щоб ніхто не почув.

— Знаєш що, Енді, за цією залою є провулок. Кінчаймо з цим зараз. Без свідків. Лише ми. Тільки кивни, базікало.

Я відхилився, щоб подивитися йому в обличчя. Він не рухався і не говорив. Я знову нагнувся.

— Я так і думав. І тепер ми обидва знаємо. Тож віддовбись і дай мені спокій.

Я зібрав речі й покинув залу з Абдуллою, знаючи, що було дуже тупо принизити Ендрю ДаСилву, навіть непомітно для інших. Вовк зумів утекти, вовк, який, швидше за все, повернеться, коли місяць буде в несприятливій фазі.

Розділ 19

Ми мовчки їхали до «Леопольда». Порушуючи правило, яке тримало його подалі від будь-якого місця з ліцензією на продаж алкоголю, Абдулла припаркувався й зайшов зі мною всередину.

Ми застали Дідьє за його звичним столиком біля невеличких північних дверей з двома широкими вхідними арками і жвавою вулицею за ними.

— Ліне! — вигукнув він, помітивши нас.— Мені було так самотньої А пити наодинці — це все одно що наодинці кохатися, ти згоден?

— Навіть не починай, Дідьє! — відповів я.

— Ти — неосвячений пастир заборонених насолод, друже,— розсміявся він.

Він мене обійняв, потиснув руку Абдуллі та покликав офіціанта.

— Пива! Два кухлі! І гранатового соку для нашого іранського друга! Без льоду! У темпі!

— О так, сер, я покваплюсь і спровокую у себе серцевий напад, щоб лише обслужити вас,— прогарчав Солоденький, плентаючись геть.

Він входив до мого списку найкращих п’яти офіціантів, а я знав кілька справді хороших. Хлопчина організував нелегальну торгівлю товарами, що потрапляли крізь одні двері «Леопольда» і зникали тут-таки за іншими, а власники про це навіть не здогадувалися. Він отримував частку від торгівлі з кожної крамниці на своїй вулиці, контролював кількох сутенерів, а також володів невеликим залом для прийому ставок. І якимось чином він правив усім цим лише за допомогою похмурості й песимізму.

Ми з Дідьє і Абдуллою сіли поряд, повернувшися спинами до стіни, й спостерігали за широкою барною стійкою і людною вулицею.

— То як поживаєш, Абдулло? — поцікавився Дідьє.— Я вже давно не милувався на твоє безстрашне вродливе обличчя.

— Алгамдулілла,— відповів Абдулла, вживаючи вираз, що означав «Хвала Аллаху».— А як твої справи?

— Ніколи не скаржуся,— зітхнув Дідьє.— Як кажуть англійці — це одна з моїх видатних якостей. Зауваж, якби я таки скаржився, то міг стати майстром жалісливих мистецтв.

— Тож...— нахмурив брови Абдулла.— Це означає... у тебе все добре?

— Так, мій друже,— посміхнувся Дідьє.— Зі мною все гаразд.

Принесли напої. Солоденький грюкнув кухлями з пивом об стіл, але акуратно витер усі сліди рідини зі склянки з соком для Абдулли, ставлячи напій разом зі щедрою кількістю серветок.

Задкуючи, Солоденький вклонявся Абдуллі з кожним кроком назад, неначе він полишав гробницю святого.

Уста Дідьє зморщилися від роздратування. Я це помітив і почав реготати, розбризкуючи навкруги піну з кухля.

— Справді, Ліне, ці люди абсолютно нестерпні! Я сиджу тут щодня і щоночі, рік у рік. Лишив у вбиральнях ріки сечі, давився настільки жалюгідною для француза їжею, що ти й уявити не можеш, і все це заради, скажу без зайвої скромності, пишноти декадансу. А вони ставляться до мене, як до туриста. Абдулла ж з’являється раз на рік, а вони вмирають від любові до нього. Це нечувано!

— За роки твого перебування тут,— мовив Абдулла, попиваючи свіжий сік,— вони вивчили ліміт твоєї терпимості. Але не знають, на що я здатний після досягнення цього ліміту. У цьому і є вся відмінність.

— І якби ти перестав сюди приходити, Дідьє,— додав я,— то вони б сумували більше, аніж через втрату будь-якого іншого клієнта.

Дідьє посміхнувся, заспокоївшись, і потягнувся по кухоль.

— Ну, ти, звісно ж, маєш рацію, Ліне. Я вже не раз чув, що маю незабутній характер. Випиймо! За тих, хто рюмсатиме, коли нас не стане!

— Хай вони краще сміються! — заявив я, цокаючись із ним.

Поки я потягував пиво, на стілець навпроти гепнувся вуличний навідник на ім’я Салех, перекинувши склянку Абдулли й розливши сік.

— От довбаний ідіот — той іноземець,— випалив він.

— Встань,— сказав Абдулла.

— Що?

— Встань, або я переламаю тобі руки.

Салех поглянув на Дідьє і на мене. Дідьє помахав пальцями, радячи піднятися. Салех знову зиркнув на Абдуллу — і повільно підвівся.

— Ти хто? — зажадав Абдулла.

— Салех, босе,— нервово відповів Абдулла.— Моє ім’я — Салех.

— Ти мусульманин?

— Так, босе.

— Це так мусульмани вітаються з людьми?

— Що?

— Якщо ти ще раз повториш слово «що», я переламаю тобі руки.

— Вибачте, босе. Саламалейкум. Мене звати Салех.

— Валейкумсалам,— відповів Абдулла.— Які в тебе тут справи?

— Я... я... але...

Він хотів знову вжити «що», і я сподівався, що цього не станеться.

— Скажи йому, Салеху,— звелів я.

— Добре, добре, я дістав фотоапарата,— повідомив він, кладучи на стіл дорогого фотоапарата.

— Мені не доходить,— насупився Абдулла.— Ми сидимо тут і насолоджуємось освіжаючими напоями. Навіщо ти нам це розповідаєш?

— Абдулло, він хоче продати техніку,— пояснив я.— Де ти дістав його, Салеху?

— Від тих бісових ідіотів, туристів, що сидять позаду,— повідав він.— Двох кістлявих білявчиків. Я сподівався, що ти купиш його, Ліне. Розумієш, мені необхідно дістати готівку, і швидко.

— Я не розумію,— втрутився Абдулла.

— Він видурив у туристів фотоапарат і хоче обміняти його на гроші,— роз’яснив я.

— Вони абсолютно повелися на мою історію,— сказав він.— Довбані ідіоти.

У тій ситуації Салех, як і кожен представник вулиці, вирішив змитися. Він потягнувся по фотоапарат, але Абдулла загрозливо повів пальцем.

— Залиш його там,— попередив він, і Салех забрав руку.— Яке ти маєш право порушувати спокій інших своєю торгівлею?

— П-право? — спантеличено загнувся Салех.

— Усе гаразд,— запевнив я.— Люди постійно знаходять мене для бізнесу, Абдулло.

— Це неприйнятно,— пробурмотів він.— Як ти можеш вести бізнес із людьми, які не мають поваги й честі?

— Честі? — промимрив Салех.

— Бачиш, Салеху, ситуація така,— сказав я.— Ти сприймаєш туристів як жертв, що тільки й чекають, щоб бути обдуреними, але ми їх такими не бачимо. Ми бачимо їх емісарами співчуття.

— Що?

Абдулла схопив його за руку.

— Вибачте, босе! Я не хотів!

Абдулла його відпустив.

— Салеху, як далеко від Колаби ти мандрував за своє життя?

— Одного разу я їздив до Тадж-Махалу в Агрі,— розповів він.— Це далеко?

— Хто їздив з тобою?

— Моя дружина.

— Лише твоя дружина?

— Ні, Лінбаба, ще була своячка і мої батьки з братом та його дружиною, а ще всі діти.

— Бачиш, Салеху, у тих хлопців, які сидять позаду тебе, більше сміливості, ніж у тебе. Вони складають свій світ до рюкзаків, на самоті вирушають до диких місць і ночують під дахом людей, яких зустріли всього кілька годин тому.

— Вони лише туристи, друже. Запас забійної худоби.

— Будда був туристом, який подорожував навколо світу з усіма своїми пожитками. Ісус був туристом, який присвятив роки свого життя подорожам. Ми всі є туристами, Салеху. Ми з’являємося без нічого, якийсь час носимо свої речі, а зникаємо знову без нічого. І коли ти вбиваєш радість туриста, то і мою теж убиваєш.

— Я... я ж бізнесмен,— пролепетав він.

— Скільки ти їм заплатив, Салеху?

— Я не можу тобі сказати цього,— запевнив Салех, натягуючи на обличчя маску хитрості.— Але можу розповісти, що не більше двадцяти відсотків. Я погоджуся на двадцять п’ять, якщо ти згоден.

Абдулла знову схопив його за руку. То був знайомий захват. Він починався погано, а закінчувався ще гірше.

— Ти відмовляєшся казати правду? — зажадав Абдулла. Він повернувся до мене.— І це так ти ведеш справи, Ліне, брате? З нечесними людьми? Я покладу тобі на долоню язика цього чоловіка.

— Мого язика? — пропищав Салех.

— Я чув,— згадав Дідьє,— що одна огидна жінка на ім’я мадам Жу використовує людського язика як подушечку для пудри.

Салех висмикнув руку й побіг, залишивши фотоапарат. Запала тиша: ми мовчки перетравлювали інцидент.

— Прошу, Абдулло,— пізніше мовив я,— не відрізай йому язика.

— Щось поблажливіше зробити?

— Ні. Просто забудь.

— Я завжди кажу,— зауважив Дідьє,— якщо не можеш сказати про людину чогось приємного, то пограбуй її або пристрель.

— Мудрі слова,— вирішив Абдулла.

— Мудрі слова?

— Це ж очевидно, Ліне,— мовив Дідьє.

Абдулла кивнув на знак згоди.

— Лише тому, що ти не можеш сказати про особу щось приємне!

— Звісно, Ліне. Я хочу сказати, якщо ти не можеш згадати навіть однієї хорошої речі про людину, то це має бути абсолютна свиня. І всі ми, хто має життєвий досвід, знаємо, що рано чи пізно ця абсолютна свиня завдасть нам горя, чи жалю, чи обох цих напастей. Тож простим запобіжним заходом є побиття й пограбування недобрих людей, перш ніж вони поб’ють і пограбують тебе. Я це сприймаю як самооборону.

— Дідьє, якби ці офіціанти знали тебе так, як ми,— сказав Абдулла,— вони б ставилися до тебе з більшою повагою.

— Це безсумнівна правда,— погодився Дідьє.— Що більше хтось знає Дідьє, то більше його любить і поважає.

Я підвівся, залишаючи кухоль на столі.

— Але ж ти ще не йдеш! — запротестував Дідьє.

— Я приходив, щоб дещо тобі віддати. Мені потрібно додому і переодягнутися. Ми сьогодні вечеряємо з Ранджитом і Карлою.

Я розімкнув браслет з нержавіючої сталі у себе на зап’ястку і зняв годинника з руки. На мить я відчув жаль за втратою того, чого так сильно бажав. Я віддав годинника Дідьє.

Він його обдивився, перевернув, щоб прочитати надпис на звороті, а потім приклав до вуха, слухаючи дзижчання механізму.

— Але... це чудовий годинник! — зойкнув Дідьє.— Чудовий інструмент. Він... він справді для мене!

— Звісно ж. Приміряй.

Дідьє замкнув браслет на зап’ястку, поводив рукою вгору і вниз, праворуч і ліворуч, щоб помилуватися на годинник.

— Тобі пасує,— заявив я, встаючи.— Ти йдеш, Абдулло?

— Узагалі-то, брате, в кутку сидить приваблива жінка,— серйозно сказав Абдулла, дивлячись на мене.— Вона не зводить з мене погляду впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин.

— Я помітив.

— Думаю, що залишуся з Дідьє.

— Офіціанте! — мерщій вигукнув Дідьє.— Ще одну склянку гранатового соку! Без льоду!

Я забрав фотоапарат і на крок відійшов від столу, але Дідьє також підвівся й кинувся, щоб мене зупинити.

— Ти побачишся сьогодні з Карлою? — запитав він, нагинаючись ближче.

— Такий план.

— Це твоя ідея?

— Ні.

— Це ідея Карли?

— Ні.

— То хто ж запропонував таку диявольську річ?

— Це влаштувала Лайза. Усе було сплановано в останню мить. Я дізнався про це лише годину тому. Отримав записку, сидячи в барі Едварда. У чому проблема?

— Ти можеш вигадати якусь відмовку? Якимось способом уникнути й не піти?

— Навряд чи. Не знаю, що вона задумала, але в записці Лайза просить мене там бути.

— Ліне, ти майже два роки не бачив Карлу.

— Я знаю.

— Але... в сердечних справах, для кохання...

— Я знаю.

— Ці два роки — лише два удари серця.

— Я...

— Ні, будь ласка! Дозволь мені сказати. Ліне... ти... ти в темнішому місці, ніж був два роки тому. Ти став темнішим чоловіком, ніж був, коли вперше потрапив до Бомбея. Я ніколи тобі цього не казав. Соромно зізнатися, але спочатку я радів з цього приводу. Це тішило. Я був радий мати таку компанію, так би мовити.

Він майже шепотів, так швидко й безперервно, що це було більше схоже на молитву чи заклинання, аніж на зізнання.

— Про що ти, Дідьє?

— Я переживаю за Карлу, і не менше за тебе. Але розлука з нею зробила тебе таким. Любов до неї та втрата загнали тебе в тінь і зробили темнішим чоловіком, ніж було призначено Богом.

— Богом?

— Я турбуюся, Ліне. Я переживаю через те, що може відбутися всередині тебе, якщо ви знову зустрінетеся. Деякі мости повинні залишатися спаленими. Деякі ріки не потрібно переходити.

— Усе гаразд.

— Можливо, мені піти з тобою? Як відомо, я більш достойний опонент для її почуття гумору.

— Усе гаразд.

— Тоді, якщо ти вже вирішив, можливо, потрібно влаштувати нещасний випадок для Ранджита? Який перешкодить його присутності?

— Ніяких випадків.

— А може, недоречна затримка?

— Краще нехай усе йде своєю чергою, Дідьє.

— Цього я й боюся,— зітхнув він,— якщо ти знову побачиш Карлу.

— Усе гаразд.

— Ну...— пробурчав він, опускаючи очі та поглядаючи на подарованого мною годинника.— Дякую за годинник. Я завжди його берегтиму.

— Наглядай за Абдулою та тією гарненькою дівчиною в кутку.

— Атож. Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто. На жаль, це історія мого життя. Пам’ятаю той час...

— Я теж, брате,— розсміявсь я, розвертаючись, щоб піти.— Я теж.

Я проминав двох худорлявих туристів, які їли за чотирьох і в чотири руки. Я поклав фотоапарата на столі.

— Він коштує штуку зелених у місцевих крамницях,— повідомив я,— будь-який вуличний торговець у Бомбеї отримає за нього шість, а чесний віддасть вам п’ять тисяч.

— Він дав нам сотню й пообіцяв дістати ще,— сказав один з чоловіків.

— Він крутитиметься навколо,— попередив я.— І зажадає назад свою сотню. Тут працює офіціант, якого кличуть Солоденьким. Він трохи торгує на стороні. Він неприємний виродок, але ви можете йому довіритися. Можете прокрутити справу, віддати Салеху гроші й залишитись у виграші. Бережіть себе.

— Дякую,— відповіли обоє.

Вони були схожі на братів, і хай де вони подорожували в Індії, там було голодно.

— Приєднаєшся до нас?

— Я збираюся на вечерю,— посміхнувся я.— Та все одно дякую.

Я підійшов до мотоцикла. Абдулла й Дідьє помахали на прощання руками, а потім Дідьє тримав уявний фотоапарат і саркастично робив з мене знімок після допомоги двом незнайомцям.

Я відвернувся, дивлячись на сновигання дорожнього руху біля обшарпаної автобусної зупинки. Дідьє та Абдулла, настільки різні, а все ж брати у багатьох відношеннях. Я згадував усі ті речі, які звершили ми — троє нерозумних чоловіків, разом і поодинці, з часу нашої зустрічі як вигнанців у Місті-Острові. Було те, про що ми шкодували, і те, що забували. Але також був тріумф і світло. Коли любов ранила одного з нас, то інші припікали рану сарказмом. Коли одному потрібна була допомога, інші приносили з собою зброю. Коли надія затихала в одному з нас, інші заповнювали порожнечу відданістю. І я відчував ту відданість, неначе руку на грудях, тож, дивлячись на них, сподівався на краще для них і для себе.

Страх — це вовк на ланцюзі, небезпечний лише на волі. Смуток вичерпує себе в сітях забуття. Попри всю свою лють, злість можна вбити посмішкою. Лише надія існує вічно, тому що надія нам не належить. Вона належить нашим пращурам, першим з нашого роду, чия хоробра любов одне до одного подарувала нам найбільше добра.

І надія — ця прадавня насінина, що відновлює серце, яке годує. Серцебиття будь-якого усвідомлення тепер тримається на тому ж виборі, який усім нам пропонує надія, між тінями минулого і яскравою незаповненою сторінкою кожного нового дня.

Розділ 20

Минуле — це роман, написаний Долею, яка сплітає ті ж самі теми: любов і її славу, ненависть і її в’язнів, душу і її ціну. Наші рішення стають повістю, доленосні рішення, що мимоволі змінюють напрямок живої річки. Тепер, коли рішення і зв’язки вже усталені, Доля очікує на березі річки Історії, залишивши нас із помилками й дивами, бо лише сила волі веде нас від одних до інших.

Зупинившись того дня біля мотоцикла, я запам’ятовував обличчя людей на вулиці. Одне обличчя привернуло мою увагу. То була знервована білява дівчина з блакитними очима. Вона стояла на стежці біля «Леопольда» і на когось чекала. Вона була перелякана, але рішуча, якимось чином і смілива й наполохана в однаковій мірі.

Я дістав медальйона, якого купив у Біллі Башу. Відкривши його, я поглянув на фото. Це була та сама дівчина.

На кожній поганій вулиці стоїть сотня хороших дівчаток, чекаючи на хлопця, який зазвичай того не вартий. Дівчина чекала, поки її хлопець повернеться з дозою. Вона не вживала, вона була худорлява, але все ж занадто здорова і занадто свідома. Я вирішив, що її хлопець наркоман, тож вона продала свого медальйона Біллі Башу, комівояжеру, щоб молодик міг купувати наркотики.

Я пробув на вулиці занадто довго, щоб не розпізнати чиєїсь безнадійної звички, навіть коли вона відбивається в чужих очах. Я й сам мав ту звичку і бачив її в очах усіх, хто мене любив.

Той факт, що дівчина з медальйону чекала біля «Леопольда», а не всередині, означав, що вони з хлопцем уже пройшли фазу ранніх туристів, яка включала холодні напої та гарячу їжу і сидіння в ресторані увесь день. Той факт, що вона була на вулиці, а не в готельному номері, означав, що пара, мабуть, прострочила оренду.

Дівчина чекала, поки хлопець повернеться з наркотиками, купленими за гроші від продажу їхнього медальйона, й залишком, щоб винайняти кімнату.

Я вже бачив дівчат, схожих на цю, які вже незабаром після приїзду жили в Місті-Острові, неначе попіл, розсипаний необережними руками. Вони були прекрасні, як і кожна дівчина, і завжди знаходився не дуже гарний молодик, який писав частину історії за них.

Я не міг поїхати геть, нічого не сказавши. Я вчиняв так щодня — проїжджав повз сум, зневагу і марноту. Неможливо стрибати крізь кожне кільце, яке Доля ставить перед тобою.

Але медальйон ожив на вулиці, імітуючи мистецтво, і я підійшов до дівчини.

— Думаю, що це твоє,— сказав я, тримаючи медальйон на розтуленій долоні.

Вона втупилася в нього розширеними від страху очима, але не рухалася.

— Ну ж бо. Візьми.

Вона нерішуче потягнулася і забрала у мене медальйона з ланцюжком.

— Що... що ти...

— Мені нічого не треба,— запевнив я, уриваючи її.— Це, так би мовити, потрапило на мій стіл. І все.

Дівчина ніяково посміхнулася.

— Усього найкращого,— мовив я.

Я повернувся, щоб піти.

— Я, мабуть, його загубила,— випалила вона, захищаючись брехнею.

Я завагався.

— Коли повернеться мій хлопець, ми тебе винагородимо,— пообіцяла вона, намагаючись приміряти вже давно забуту посмішку.

— Ти його не губила,— заявив я.— Ти його продала.

— Я... що?

— І той факт, що ти продала його з фотографіями всередині, означає, що твій хлопець дуже квапився. Той факт, що він квапився, означає, що він робив це під тиском. Єдиний тиск, що діє на людей на взір нас, у цьому місті,— це наркотики.

Вона здригнулася, неначе я їй погрожував.

— Люди на взір нас...— витиснула вона. Скандинавський акцент виштовхував слова крізь її вуста з приємною мелодійністю, що не збігалося з сумом у її очах.

Я пішов геть.

Озирнувся. Вона досі корчилась у тому шоковому тремтінні, скуливши плечі.

Я повернувся.

— Слухай,— м’якіше сказав я, оглядаючись в обох напрямках, щоб перевірити вулицю.— Забудь про це.

Я всунув їй згорток банкнот, що були заробітком за день, і вже рушив геть, але вона мене зупинила. Вона тримала гроші в стуленій долоні.

— Що... про що ти говориш?

— Забудь про це,— повторив я, роблячи крок назад.— Залиш гроші. Забудь про все, що я казав.

— Ні! — благала вона, обхоплюючи себе руками.— Скажи, що ти маєш на увазі.

Я зупинився і знову зітхнув.

— Тобі потрібно кинути цього хлопця, хто там він такий,— нарешті мовив я.— Я знаю, як це закінчиться. Я бачив таке сотні разів. Мені байдуже, як сильно ти його кохаєш чи яким милим є цей парубок.

— Ти нічого не знаєш.

Я знав, що наступним її проданим зображенням буде фото у паспорті. Я знав, що паспорт і досі при ній, бо він ще не потрапив до мене. Але вона його продасть, я був певен, якщо її хлопець про це попросить. Вона все продасть, а коли вже не буде чого продавати, вона продасть і себе.

І хоч її хлопець почуватиметься погано, але візьме гроші, зароблені від продажу тіла дівчини, і купить на них дозу. Я знав це так само, як і кожен вуличний торговець, власник крамниці й сутенер у цьому місті. Це була істина наркоманії, що чекала своєї черги, а всі вони були істинами вулиці, які чекали, щоб використати цю дівчину.

— Ти маєш рацію,— сказав я.— Я нічого не знаю.

Я підійшов до мотоцикла й поїхав звідти. Інколи ти погоджуєшся, а інколи й ні, інколи ти втручаєшся, а інколи ти проходиш повз. Золотий ланцюжок і фото якимось чином пов’язали мене з дівчиною, але на світі було забагато дівчат з купою проблем, які десь чекали на своїх хлопців. І взагалі, я й сам був проблемним хлопцем.

Я бажав дівчині з медальйоном лише найкращого і перестав про неї думати, коли під’їхав до будинку.

Лайза була замислена й тиха, поки я голився, приймав душ і одягався. Я був цьому радий. Я не хотів розмовляти. Вечеря з Ранджитом і Карлою не була моєю ідеєю.

Хоча ми й жили на вузькому півострові Міста-Острова, я особисто не бачив Карлу, відколи почав жити з Лайзою. Я час до часу бачив її світлини з Ранджитом у його газетах, але Доля ніколи не перехрещувала наших шляхів.

Лайза сказала: «Карла також блукає маєтком мого життя». Я розумів, що вона мала на увазі, але Карла не була привидом. Карла була небезпечніша.

— Який у мене вигляд? — запитала мене Лайза, стоячи біля вхідних дверей.

На ній була дуже коротка блакитна шовкова сукня без рукавів. Ще Лайза обрала намисто з черепашок і такого самого браслета, подарованого мною, разом з гладіаторськими сандаліями, зашнурованими аж до колін.

Макіяж був темніший, аніж зазвичай, але пасував їй: небесно-блакитні очі в чорному північному сяйві. Вона залишила свої густі біляві кучері розпущеними, як завжди, але власноруч підрізала кінчики парою кухонних ножиць. Вийшло нерівно, хаотично і яскраво.

— Вигляд чудовий,— посміхнувсь я.— Я в захваті від змін у зачісці. Ти поклала назад мого ножа для метання, потому як закінчила з волоссям?

— Дай покажу, куди покласти твого ножа для метання, гульвісо! — залилася сміхом вона, пхаючи мене в груди.

— Ти справді хочеш, щоб ми зустрічалися з іншими людьми? — серйозно запитав її я.

— Так,— спалахнула вона.— Справді. Тобі теж потрібно цього хотіти.

— І тому ти організувала цю раптову вечерю?

— Частково. Ми можемо поговорити про це пізніше.

— Гадаю, нам потрібно поговорити про це зараз. І про інші речі також.

— Спочатку поговори з Карлою.

— Що?

— Вона буде там сьогодні. Поговори з нею. Дізнайся, що думає вона, а потім ми з’ясуємо, що думаєш ти.

— Я не бачу...

— Саме так. Поїхали, ковбою, або запізнимося.

Ми добиралися до готелю «Магеш» під час затишшя і під’їхали до накритого входу якраз коли почалася нова злива. Я припаркував мотоцикла в ніші біля головного входу. Це було суворо заборонено, тож обійшлося мені в п’ятдесят рупій.

На порозі готелю Лайза мене зупинила, притримавши за руку.

— Ти до цього готовий? — запитала вона.

— Готовий до чого?

— До Карли,— уточнила вона яскравими губами з хороброю посмішкою.— До чого ж іще?

Ранджит сидів за столом, накритим на десятьох. З ним були двоє спільних знайомих: Кліфф де Суза і Чандра Мегта. Чоловіки були партнерами у боллівудській кінокомпанії. Моє знайомство з ними розпочалося кілька років тому, коли вони звернулися по допомогу, щоб збути частину незадекларованих неоподаткованих рупій, обмінявши їх на долари з чорного ринку, які вони мали використати на хабарі податківцям, тому що ці посадовці приймали лише долари.

Лайза кілька місяців співпрацювала з ними, ще коли керувала невеличкою агенцією талантів, що постачала іноземців для другорядних ролей в індійських фільмах. Коли вона перейшла на роботу в художню галерею, то продовжувала спілкуватися з Кліффом і Чандрою.

В останні роки їхні фільми були дуже популярні. Продюсери стали знаменитостями, які приваблювали найкращих зірок у місті. Якраз масштаб успіху дозволяв Чандрі та Кліффу оточувати себе молоденькими зірочками під час публічних заходів. Тож тієї ночі з ними було четверо гарненьких дівчат.

Ми приєдналися, познайомилися з чотирма дівчатами — Монікою, Маллікою, Простачкою та Снегою — і зайняли свої місця за столом. Ранджит розсадив нас обабіч нього: Лайза сиділа праворуч, а я ліворуч. Столових приборів для Карли не було.

— А Карли не буде? — запитала Лайза.

— Ні. Мені шкода,— запевнив Ранджит, стиснувши губи в сумну посмішку.— Вона... вона не почувається на всі сто. Вона просить у вас пробачення і зичить усього найкращого.

— Сподіваюся, нічого серйозного? Зателефонувати їй?

— Ні, з нею все гаразд, Лайзо,— сказав Ранджит.— Останнім часом вона перепрацювалася. Це все.

— Будь ласка, обов’язково перекажи від мене сердечні вітання.

— Перекажу, Лайзо. Перекажу.

Лайза зиркнула на мене, але швидко відвернулася.

— Малліко, а ти актриса? — поцікавилася Лайза, звертаючись до дівчини, яка сиділа найближче до неї.

Усі дівчата захихотіли і кивнули.

— Так, ми актриси,— сором’язливо відповіла Малліка.

— Нагору важко лізти,— мовив Кліфф де Суза, трохи нерозбірливо після вжитого алкоголю.— Ми не знаємо, яка з вас потрапить на наступний рівень, яар, а яка провалиться і зникне назавжди.

Дівчата нервово захихотіли. Чандра Мегта вирішив згладити розмову.

— Ви всі отримаєте можливість,— запевнив дівчат він.— Ви всі побачите свої обличчя на екрані. Гарантовано. Як у банку. Але Кліфф має рацію: неможливо передбачити, яка з вас матиме ті особливі чари перед камерою, той самий фактор, що, так би мовити, рухатиме щасливчика вперед і вгору.

— Я за це вип’ю! — загорлав Кліфф, піднімаючи келиха.— Вперед і вгору!

— Ви вже давно граєте? — запитала у Простачки Лайза, коли келихи знову опустилися на стіл.

— О так,— відповіла Простачка.

— Ми почали кілька місяців тому,— додала Моніка.

— Уже ветерани,— пробелькотів Кліфф.— Ще один тост! За бізнес, що нас збагачує!

— За шоу-бізнес! — погодився Чандра.

— За творче обличчя! — виправив його Кліфф.

— Я точно вип’ю за це,— розсміявся Чандра, цокаючись.

Подали кошики, наповнені пакорами[74] і вузенькими скибками кашмірських парат[75].

— Я взяв на себе сміливість зробити замовлення,— оголосив Ранджит.— Є кілька невегетаріанських страв для Кліффа, Ліна та Лайзи і широкий вибір вегетаріанських страв для всіх інших. Прошу, починайте!

— Чандро,— провадив Ранджит, коли ми почали їсти.— Ти часом не бачив статтю в моїй газеті, що вийшла минулого тижня? Ту, яка присвячена молодому танцюристу нетрадиційної орієнтації, якого вбили біля вашої студії?

— Він не читає нічого, крім контрактів,— відповів Кліфф, наливаючи собі ще один келих червоного вина.— Але я її бачив. Узагалі-то, її помітила моя секретарка. Ревіла, наче немовля, виплакуючи свої очі, а коли я запитав, що відбувається, то вона прочитала мені статтю. А що?

— Мені здається, що це може стати добрим сюжетом для фільму,— сказав Ранджит, передаючи Лайзі кошика з пакодами.— Якщо ви візьметеся за це, то моя газета теж підтримає проект. Я б і про-фінансував цей фільм.

— Збіса гарна ідея! — погодилася Лайза.

— То ось для чого ця вечеря,— припустив Чандра.

— А якщо й так? — запитав Ранджит, чарівно посміхаючись.

— Забудь про це! — прогугнів Чандра, запихаючись їжею.— Гадаєш, ми з глузду з’їхали?

— Вислухайте мене,— наполягав Ранджит.— Один з моїх оглядачів дуже непогано пише і вже написав кілька сценаріїв для ваших конкурентів...

— У нас немає ніяких конкурентів,— втрутився Кліфф.— Ми на верхівці кінематографічного харчового ланцюжка, кидаємо кокоси на тих, хто далеко внизу.

— А все ж таки,— наполягав Ранджит,— цей молодий письменник зациклився на цій історії. Він уже почав писати сценарій.

— Той танцюрист був дурний,— сказав Кліфф.

— Той танцюрист мав ім’я,— тихо мовила Лайза.

Її манера була спокійна, але я знав, що вона розізлилася.

— Так, звісно він...

— Його звали Авінаш. Він був неймовірним танцюристом — до того, як юрба п’яних злодюг віддухопелила його до нестями, облила гасом і закидала сірниками.

— Як я й казав...— почав Кліфф, але партнер його втихомирив.

— Дивися, Ранджите,— залепетав Чандра.— Ти можеш зображати героя на сторінках своїх газет, пишучи про цього нещасного молодика...

— Авінаша,— додала Лайза.

— Так, так, Авінаша. Можеш про нього написати, ризикнути і залишитися цілим. Але будь реалістом. Якщо ми перетворимо цю історію на кіно, вони прийдуть по нас. І прикриють кінотеатри.

— Вони спалять бісові кінотеатри,— додав Кліфф.— І ми втратимо купу грошей просто так.

— Мені здається, є такі історії,— ніжно почав Ранджит,— настільки важливі, що ми маємо погодитися на ризики, пов’язані з їх оприлюдненням.

— Ми не єдині ризикуватимемо,— відповів Чандра.— Подумай про це. Якщо ми знімемо такий фільм, почнуться бунти. Можуть громити кінотеатри. І як слушно каже Кліфф, можуть навіть початися підпали. Люди можуть загинути. Чи варто так ризикувати лише для того, щоб розповісти історію?

— Дехто вже загинув,— крізь майже зціплені зуби просичала Лайза.— Танцюрист. Надзвичайно талановитий танцюрист. Ти колись бачив його в Національному центрі виконавських мистецтв?

Кліфф розбризкав на стіл ковток вина.

— Національний центр виконавських мистецтв? — глузував він.— Єдине виконання, яке цікавить Чандру — це те, чим займаються гарненькі дівчатка, коли гасне світло, еге ж, брате?

Чандра Мегта некомфортно засмикався.

— Ти б пригальмував з випивкою, Кліффе. Ти сьогодні зарано почав.

— Кажи за себе,— мовив партнер, зиркаючи на нього і наливаючи собі ще один келих вина.— Ти стурбований, бо я можу розповісти Ранджиту свою думку, що ця фальшива кампанія більше стосується його політичних амбіцій, ніж Авінаша, мертвого танцюриста? Ранджиту, а не нам потрібно турбуватися. Ми купуємо примірники його газет щодня.

— Чому б нам не залишити бізнес у офісі? — легенько посміхнувшися, сказав Ранджит.

— Ти сам підняв цю тему,— відповів Кліфф, розмахуючи келихом і розхлюпуючи трохи вина на кольорові браслети Снеги.

— У тебе є особиста думка про те, що сталося з Авінашем? — поцікавилась у Кліффа Лайза.— Враховуючи, що це сталося за п’ятсот футів від твоєї кіностудії і Авінаш танцював у трьох твоїх фільмах?

— Ліне,— швидко втрутився Чандра.— Допоможи мені. Що ти думаєш? Я ж маю рацію, «і? Якби ми зняли такий фільм, то кров полилася б на сидіння. Ми не повинні ображати почуття, і... почуття, розумієш, будь-якої комуни, еге ж?

— Це ваша тема хлопці, а не моя. Ви удвох володієте студією, Ранджит володіє газетами, і ні те, ні інше не має жодного стосунку до мене.

— Та ну,— наполіг Ранджит, поглядаючи на Лайзу.— Давай почуємо твою чесну думку про це, Ліне.

— Я вже дав тобі чесну відповідь, Ранджите.

— Прошу, Ліне,— умовляла Лайза.

— Гаразд. Хтось колись сказав, що витонченість будь-якої громади людей є обернено пропорційна їхній можливості збурюватися після почутого на публіці або зробленого конфіденційно.

— Я... не маю... гадки... що це в біса означає,— розтуливши рота, вичавив Кліфф.

— Це означає,— пояснив Ранджит,— що витончені люди не засмучуються через слова, сказані іншими людьми на вулиці, чи речі, зроблені у стінах їхніх власних будинків.

— Але... що це значить для мене? — запитав мене Чандра.

— Це значить, що я з тобою згоден, Чандро. Тобі не варто знімати цю історію.

— Що? — зойкнула Лайза.

— Бачиш? — сказав Кліфф, розмахуючи келихом.— Я не помилявся.

— Чому ні, Ліне? — здивувався Ранджит, його чарівна посмішка почала в’янути.

— Це не їхня бійка.

— Я ж тобі казав! — вишкірився Кліфф.

— Але це важливо, ти погоджуєшся, Ліне? — запитав мене Ранджит, проте скеровуючи свої насуплені брови на Лайзу.

— Звісно ж, важливо. Чоловіка вбили, жорстоко, і не за те, що він зробив, а за те, ким він був. Але це не їхня бійка, Ранджите. Вони в цьому його не підтримують, але Авінаш заслуговує на прихильників.

— Минулого тижня був Авінаш,— сказала Лайза, зиркаючи на мене.— Наступного тижня це можуть бути мусульмани, чи євреї, чи християни, чи жінки, яких поб’ють і підпалять. Або це можуть бути кінопродюсери. Тоді це стане справою загалу.

— На таке варто зважуватися лише тоді, коли ти в це віриш,— мовив я.— А Кліфф і Чандра не вірять. Вони взагалі чхати хотіли на Авінаша, без образ. Це не їхня бійка.

— Точно! — запевнив Кліфф.— Я просто хочу заробити купу грошей, може, виграти кілька нагород, і жити щасливим життям на червоній доріжці. Невже це так погано?

Принесли перші страви, говорити було неможливо, і всі звернули увагу на невеличку юрбу офіціантів, які подавали «клумбу» їжі.

Поки подавали страви, до нас підійшов кур’єр з рецепції. Він уклонився гостям, а потім прошепотів мені на вухо:

— Сер, на рецепції стоїть пан Навін. Він каже, що негайно має з вами поговорити.

Я вибачився і пішов до фойє. Мені було неважко знайти Навіна й Дівію, будь-хто в радіусі десяти метрів міг почути їхню сварку.

— Я не буду! — верещала Дівія.

— Ти така...

— Забудь про це! — відрізала вона.— Я цього не робитиму!

— Привіт, друже,— зітхнув Навін, коли я до них приєднався.— Вибач, що вриваюся на твою вечерю.

— Усе гаразд,— відповів я, тиснучи йому руку та киваючи сердитій світській левиці.— Що сталося?

— Ми йшли з приватної вечірки на вісімнадцятому поверсі...

— З вечірки, яка лише почала набирати обертів! — насупилася Дівія.

— З вечірки, яку ось-ось мали прикрити за безчинство,— виправив її Навін,— і саме тому ми пішли. І хто ж заходить до нашого ліфта дорогою вниз? Ніхто як наш таємничий чоловік.

— Пан Вілсон.

— Саме він.

— Ти з ним розмовляв?

— Не міг утриматися. Знаю, що ми вирішили зачекати і поговорити з ним разом, але це видалося Божим даром, тож я вирішив погратися з ним.

— Що ти сказав?

— Сказав, що Скорпіон Джордж є моїм другом і я знаю про його пошуки. Я запитав, навіщо все це і чому він вистежує мого друга.

— І?

— Він адвокат,— втрутилася Дівія.

— Ти дозволиш мені розповісти, будь ласка? — пробурмотів Навін, скрегочучи зубами.— Він стверджує, що працює адвокатом і що має передати Скорпіону важливе повідомлення. Щоправда, він називає його паном Джорджем Бредлі. Це і є прізвище Скорпіона?

— Так. Вілсон казав, що за повідомлення він має?

— Цей тип тримає кришку міцно закритою. Я б його найняв. Але він запевнив, що це не може нашкодити Скорпіону.

— Якраз я й витягнула з нього цю інформацію! — просичала Дівія.

— Справді, погрожуючи розірвати блузу й заверещати, що він напав на тебе в ліфті. Трохи перегнула палицю, як на мене.

— Якраз для цього і є палиця, дурнику! Щоб її перегинати. Для чого ж іще може бути палиця?

— Він ще щось казав? — запитав я.

— Ні. Він відмовився розповідати більше. Сказав, що це професійна етика.

— Якби ти просто дозволив мені закричати,— не вгамовувалася Дівія,— то уже б дізнався про все. Але — о ні! Крик — неприйнятний метод для великого детектива!

— І якби ти прокричала свій шлях до поліцейської камери, я б виконував свою роботу? — вимагав Навін.

— А чому ви ще разом? — поцікавився я.— Ви ще не розібралися з начебто зіркою Боллівуду?

— Розібралися,— зітхнув Навін.— Але її батько має підписати одну велику угоду...

— Мукеш Девнані не підписує великих угод, чамча[76],— перервала Дівія.— Мій батько підписує величезні або здоровецькі угоди.

— Її батько готує цю величезну, здоровецьку угоду,— провадив Навін,— і, певно, існує деяка ворожнеча між сторонами, які не стали учасниками проекту. Звучали погрози. Огидні речі. Її батько перестраховується. Він попросив мене залишатися з цим дівчиськом ще кілька тижнів, до підписання документів.

— Я не дівчисько! — обурилася Дівія, висовуючи язика.— І можу сказати, що вже не можу дочекатися закінчення цього періоду!

— Ти що — показала мені язика? — ошелешено запитав Навін.

— Це правомірна реакція,— набурмосилась вона.

— Звісно, якщо тобі чотири роки.

— То...— втрутивсь я.— Що сталося з Вілсоном?

— Я знав, що ти тут,— випалив Навін.— Один з гостей на вечірці бачив тебе дорогою нагору. Він розповів, що ти вечеряєш з Ранджитом Чудрі. Я подумав, що це може бути єдиним шансом вирішити все, тож сказав Вілсону зустрітися з нами надворі, біля дамби. Він зараз там чекає. Що скажеш?

— Думаю, нам потрібно погомоніти з цим типом. Якщо він той, за кого себе видає, то нам необхідно відвести його до Зодіаків Джорджів. Дівіє, можеш залишитися тут з моєю дівчиною Лайзою?

— Навіть не думай! — прогарчала вона.

— Про це ми й сперечалися раніше,— пояснив Навін.— Я сказав їй, що коли ти захочеш повести цього Вілсона на зустріч з Джорджами, то вона має залишитись у готелі з міркувань безпеки. Вона на це не погоджується.

— Ти жартуєш? — відрізала вона.— Має відбутися найцікавіша подія за останній трильйон років, похід із загадковим чоловіком до цих Зодіаків, хай хто вони в біса такі, а ти хочеш, щоб я сиділа тут, немов маленька хороша дівчинка? Навіть не мрій. Я погана дівчинка. Я йду.

Я глянув на Навіна. Його напівпосмішка й покірне знизування плечима повідали мені, наскільки він звик піддаватися бажанням цієї дівчини за час їхнього перебування разом.

— Гаразд. Почекай тут. Я скажу Лайзі.

Я повернувся до столу, поклав руки на спинку її стільця й нахилився ближче, щоб прошепотіти на вушко. Розповів їй про ситуацію, а потім вибачився перед іншими гостями.

— Пані й панове, на жаль, мушу повідомити, що в мене виникла надзвичайна ситуація, яка стосується друга. Будь ласка, вибачте мені.

— Ми ж вирішили повечеряти з Ранджитом,— розгнівано викрикнула Лайза.

— Лайзо...

— І якщо ти не помітив, саме на вечері ми й опинилися.

— Так, але...

— Це просто неввічливо,— заявила вона.

— Це ж надзвичайна ситуація. Це ж Скорпіон, Лайзо.

— І тому ти зникаєш? — злісно вимагала вона.— Чи тому, що тут немає Карли ?

Я витріщився на неї, почуваючись ображеним, навіть не знаючи причини. Скорпіон та Близнюк були нашими друзями, і це було для них важливо.

Вона теж не відводила погляду, а її очі не виказували нічого, крім злості. Ранджит порушив тишу.

— Ну, нам дуже прикро, що ти йдеш, Ліне. Але будь певен, Лайза залишається в надійних руках. І можливо, ти повернешся з твоєї... невідкладної справи... якраз на десерт. Насмілюся сказати, що ми тут ще довго сидітимемо.

Він подивився на мене і посміхнувся, як завжди відкрито і щиро. Лайза не рухалася.

— Справді,— запевнив Ранджит, покриваючи руку Лайзи на столі.— Ми зробимо все можливе, щоб розважити Лайзу. Не хвилюйся.

— Просто йди! — вичавила Лайза.— Якщо це так важливо, то йди.

Я хвильку спостерігав за ними: дивився на Ранджита та їхні з’єднані на столі руки. Збочений і абсолютно чесний інстинкт підбивав мене врізати Ранджиту. Будь-куди.

Я попрощався й пішов геть. Тепер я знаю, що якби піддався тому інстинкту, якби витягнув Ранджита з готелю, добряче вмазав і запхав назад у його коробку зі зміями, то всі наші життя, а може, і його життя теж, були б кращі й безпечніші.

Але я цього не зробив. Я був вищий за це. Я вчинив правильно. Я був кращим чоловіком, ніж зазвичай. І Доля написала тієї ночі новий розділ для всіх нас на усіяних зорями небесах. Але розділ той був темний.

Розділ 21

На вулиці пориви вітру пестили густий туман, що підіймався з бухти та стелився по широкій дорозі мерехтливою вуаллю ніжної вологи. Мусон готувався до наступної атаки на місто і розмістив свої хмари над морем, скільки бачило око.

Адвокат пан Вілсон недбало прихилився до метрової дамби. Він був одягнений в темно-синій костюм, а в довгих білих пальцях тримав парасольку та м’якого фетрового капелюха. Смугаста краватка доповнювала його накрохмалену білу сорочку. Пригнічені адвокати інколи вішаються на своїх робочих краватках. Дивлячись на Вілсона, я дивувався працівникам, які носять власну петлю.

Підійшовши, я збагнув, що його приблизно тридцятип’ятирічне обличчя без зморщок облямовує сріблясто-біле волосся. Його очі були ніжно-блакитні, й райдужки неначе покривали білки — блакить скрізь. Очі сяяли чимось схожим на мужність або просто гарне почуття гумору. Так чи так, він мені сподобався.

— Це — Лін, пане Вілсон,— представив нас Навін.— Його також іще звуть Шантарам.

— Як ся маєте? — мовив Вілсон, простягаючи мені візитку.

Картку прикрашало ім’я — Е. К. Вілсон, а також інформація про його роботу в партнерській юридичній фірмі, з офісами в Оттаві та Нью-Йорку.

— Як я розумію після спілкування з паном Едеїром, ви можете влаштувати зустріч з паном Бредлі, паном Джорджем Бредлі,— сказав Вілсон, коли я поклав картку до кишені.

— Як розумію я, то ви можете мені пояснити, що вам у біса потрібно від нього,— спокійно відповів я.

— Отак ви з ним говорите! — вибухнула сміхом Дівія.

— Прошу, заткайся! — просичав Навін.

— Якщо ви справді друзі пана Бредлі...

— Пане Вілсон, ви називаєте мене брехуном? — звинуватив Навін.

— Еван,— спокійно відповів Вілсон.— Еван Вілсон. І звісно ж, я не ставлю під сумнів ваші слова. Я лише кажу, що ви, як друзі пана Бредлі, маєте зрозуміти необхідність конфіденційного вирішення деяких питань.

— А все залишиться конфіденційним,— погодивсь я.— Настільки конфіденційним, що ти ніколи з ним не зустрінешся, якщо не поясниш, чого від нього хочеш. У Скорпіона Джорджа слабка нервова система. Нам він таким подобається. Ми не турбуємо його без причини. Доходить?

Вілсон втупився в мене незворушним і рішучим поглядом. Повз нас пройшло кілька людей, що боролися з вітром і неминучим дощем. Неподалік зупинилися два таксисти, сподіваючись заробити. Але крім цього, вулиця була порожня.

— Я повторюю,— нарешті озвався Вілсон спокійно, але твердо.— Це приватна...

— Ну все! — не витримала Дівія.— Чому б вам двом не вибити з нього все лайно? Він заговорить набагато швидше, якщо отримає хорошої прочуханки.

Ми з Вілсоном і Навіном обернулися до маленької худенької світської левиці.

— Що? — зажадала вона.— Ну ж бо! Намахайте йому!

— Маю вас попередити,— випалив Вілсон,— що я завбачливо скористався послугами охоронця з готелю. Він саме зараз спостерігає за нами, стоячи біля припаркованого автомобіля.

Ми з Навіном розвернулися. За п’ять метрів від нас стояв, ховаючись у тіні, викидайло з готелю. Я знав цього чоловіка. Його звали Манав.

Пан Еван Вілсон припустився помилки, бо не знав місцевих правил. Якщо в ті часи тобі потрібна була приватна охорона, треба було найняти професіонала, а точніше — або гангстера, або копа не на службі.

Таким хлопцям, як Манав, замало платили, щоб насправді ризикувати. Як низькооплачувані працівники, вони не мали жодного захисту, якщо ставало справді гаряче. Якщо вони отримували ушкодження, то не мали медичної страховки і не могли подати до суду. Якби вони когось травмували і висунули звинувачення, то все закінчилось би в’язницею.

Ба більше, Манав був дебелим, фізично розвиненим хлопцем, і як багато інших дебелих, фізично розвинених хлопців, знав, що зламана кістка порушить його графік тренувань, він може втратити скульптурні здобутки за півроку. Такі невдачі змушували більшість бодібілдерів довго й пильно дивитись у дзеркало на стіні тренажерної зали.

— Усе гаразд, Манаве,— гукнув йому я.— Можеш повертатися до готелю. Ми повідомимо, якщо ти знадобишся.

— Так, сер, Лінбаба! — сказав він, зітхнувши з полегшенням.— На добраніч, пане Вілсон, сер.

Охоронець утік назад до готелю кривоногим клусом. Вілсон дивився йому вслід. Віддам йому належне: адвокат посміхався і залишився спокійним.

— Здається, джентльмени,— пролепетав він,— що ви раптово сильно наблизилися до кола довіри пана Джорджа Бредлі.

— Нарешті дійшло, ти довбаний гонкі[77]! — плюнула йому Дівія.

— Ну будь ласка, замовкни! — просичав Навін.— І що це взагалі означає? Гонкі? Ти що — з Гарлема[78]?

— Я зі знаменитого народу — іди до біса,— відповіла вона.— Хочеш послухати наш національний гімн?

— Ви зібралися стати більш довірливим, пане Вілсон,— сказав я.

— Еван. Можу засвідчити, що пан Бредлі отримав спадок. Як єдиний живий родич нещодавно померлого Джосаї Бредлі — власника тресту «Еней», зареєстрованого в Оттаві, він може отримати значну суму, якщо я зумію його відшукати та здійсню відповідні оголошення за присутності уповноваженого нотаріуса.

— Наскільки значну? — запитав Навін.

— Якщо ви дозволите, то я б залишив цю відповідь на розсуд пана Бредлі. Я все-таки вважаю, що йому вирішувати, чи розповісти вам про розмір спадку, чи ні, залежно від обставин.

Вілсону непотрібно було хвилюватися щодо відвертості Скорпіона Джорджа. Коли ми сіли з Вілсоном у таксі в напрямку готелю «Френтік», виманили Зодіаків Джорджів на зустріч і залишили їх наодинці з ним, то десь за п’ятнадцять секунд Близнюк Джордж прокричав суму.

— Тридцять п’ять мільйонів! Святий Боже! Тридцять п’ять мільйонів! Доларів, заради всього святого!

— Розляпай усій чортовій вулиці, а чому ж ні? — лаявся Скорпіон, нервово озираючись.

— Чого ти боїшся, Скорпе? У нас ще немає цих грошей! Нас не пришиють уві сні за гроші, яких у нас немає.

— Нас можуть викрасти,— наполягав Скорпіон, чекаючи, щоб ми приєдналися до них з Вілсоном.— Хіба ні, Ліне? Є люди, які можуть нас викрасти й вимагати викупу. Вони можуть відрізати вухо або палець і надіслати їх поштою.

— Бомбейською поштою? — насміхався Близнюк, пританцьовуючи від радості.— П’ять хвилин тому ти тремтів від можливого розумового контролю з боку бісового ЦРУ. Тепер ти булькаєш про викрадення. Ти можеш хоч раз сісти і відчути аромат хорошої карми?

— Маю погодитися з паном Бредлі,— зауважив Вілсон.

— Паном Бредлі? — знущався Близнюк.— Пан Клятий Бредлі! Одна ця фраза вартує мільйона! Скорпіоне, дай Вілсону мільйон доларів.

— Одне можна сказати напевно, пане Бредлі,— провадив Вілсон.— Ви не можете залишатись у цьому готелі. Не тоді, коли така істотна зміна фінансового становища перемістила вас у, скажімо так, більш поважну групу осіб.

— Він має на увазі — більш вразливу групу осіб,— промимрив Скорпіон.— Він уже говорить про викрадення, Близнюче. Ти це чуєш?

— Утихомирся, Скорпіоне,— сказав я.

— Узагалі-то, він має рацію,— вставила Дівія.

— От бачиш? — просичав Скорпіон.

— Мій тато експерт у попередженні викрадень,— заявила Дівія.— Я тренувалася з п’яти років. Усі багатії так роблять. Тепер, коли ти забагатів, маєш вивчити різні техніки для запобігання викраденню, і нехай копи, ретельно перевірять усіх твоїх друзів. Тобі треба буде залишатись у безпечному місці та пересуватися на куленепробивному лімузині. Навіть не сумнівайся. Охоронці та гроші мають поєднуватися так само, як і сумочки з туфлями.

— О ні,— застогнав Скорпіон.

— І ти діло кажеш про пальці й вуха,— додала Дівія.— Але викрадачі використовують кур’єрів, а не пошту.

— О ні.

— Я знаю про один випадок, коли вони відрізали всі пальці, крім одного, поки родина не заплатила викуп.

— Ой...

— Дівіє, будь ласка,— зітхнув Навін.

— А в іншій ситуації вони відпанахали обидва вуха. Трагічно. Мусив позбутися своєї колекції сонцезахисних окулярів.

— Ой...

— Дівіє.

— І капелюхи вже так не пасували,— пригадала Дівія,— але принаймні його повернули назад. І він досі заможний.

— Дівіє, ти тільки шкодиш! — вибухнув Навін.

— Перепрошую? — відповіла вона.— Як на мене, то в цій розмові присутні лише двоє мільйонерів — пан Бредлі й пані Я. Алло? Тож я єдина достатньо обізнана, щоб говорити про багатих жертв викрадення, на?

— О ні,— застогнав Скорпіон.

— То де буде вечірка? — розреготався Близнюк, продовжуючи танцювати.

— Я взяв на себе сміливість зарезервувати номери в готелі «Магеш», на моєму поверсі,— оголосив Вілсон.— Я сподівався, що рано чи пізно матиму успіх у ваших пошуках і зможу запропонувати таку гостинність. Моя фірма також відкрила кредитну лінію для вас, пане Бредлі, щоб ви могли нею користуватися, доки ми не владнаємо всі юридичні питання і ви не отримаєте спадку.

— Це... це надзвичайно,— невпевнено затнувся Скорпіон.— Кредитну лінію?

— Який ліміт кредиту? — запитав Близнюк.

— Я поклав сто тисяч доларів на ваш дискретний рахунок. Ви отримаєте миттєвий доступ до нього.

— Мені подобається цей тип,— вирішив Близнюк.— Дай йому ще мільйон доларів, Скорпіоне.

— Маю надію, що ви користуватиметеся нашими послугами, пане Бредлі,— мовив Вілсон.— Як робив багато років ваш покійний двоюрідний дідусь — Джосая Джонсон. Ми цілком готові запропонувати вам найкращі можливі професійні поради щодо управління спадком. Ми у вашому повному розпорядженні.

— То чого ми чекаємо? — загорлав Близнюк Джордж.— Гайда!

— А як же наші речі? — згадав Скорпіон Джордж, озираючись на готель «Френтік».

— Повір мені,— запевнила Дівія, хапаючи Скорпіона за руку й ведучи до стоянки таксі.— Ти відрядиш для цього прислугу. Відтепер твоя прислуга буде займатися усім нудним.

— Віскі! — вигукнув Близнюк, ступаючи позаду них, прихилившись на плече Дівії.

— І довгий душ,— сказала Дівія.

— І шампанське!

— І ще один душ.

— І кокаїн! О, я знаю! А розведімо кокаїн у шампанському!

— Ти починаєш мені подобатися,— мовила Дівія.

— А ти мені вже подобаєшся,— заявив Близнюк.— Нехай почнеться вечірка!

— Ви, звісно ж, приєднаєтеся до нас, пане Вілсон? — запитала Дівія, і його хапаючи за руку.

— Вибачте за нескромність, пані...?

— Девнані. Дівія Девнані. Називайте мене Діва. Усі так і роблять.

— Якщо вибачите мою нескромність, міс Девнані,— провадив Вілсон, посміхаючись і навіть не намагаючись висмикнути руку,— хіба не ви лише півгодини тому радили своїм друзям вибити з мене все лайно?

— Дурненький,— докоряла вона.— Це було до того, як я дізналася, що ти допомагаєш управляти майном на тридцять п’ять мільйонів доларів. І я — Діва, пам’ятаєш?

— Ну добре, міс Діва. Я залюбки вип’ю келих під час цього святкування.

Після короткої поїздки назад до готелю «Магеш» Вілсон забрав ключі від кімнат і попросив менеджера готелю з’явитися за годину в номер Скорпіона Джорджа для реєстрації нових гостей.

Коли адвокат саме збирався покинути кімнату, я його зупинив.

— Ти плануєш подавати скаргу? — тихо запитав його я.

— Скаргу?

— На Манава.

— Манава?

— Твого охоронця.

— А, його,— посміхнувся він.— Він не надто добре виконував свої обов’язки. Але... гадаю, він знав, що я був у безпеці з вами й молодим паном Навіном, навіть якщо піддав мене ризику з міс Дівією.

— Це — ні?

— Звісно ж — ні, сер. Я не скаржитимуся на нього.

— Дякую,— сказав я, тиснучи йому руку.

Мені подобався Еван Вілсон. Він був спокійний, стриманий і рішучий. Він продемонстрував відвагу під час наших погроз. У нього було почуття гумору. Він був професійним, але прагматичним і, здавалося, добре розумівся на зіпсованих людях, які загубились у важкодоступних закутках життя.

— Не варто подяки! — мовив він.— Приєднаємося до інших?

— Ні, я маю бути в іншому місці,— відповів я, дивлячись на веселих Навіна, Дівію та Зодіаків Джорджів, які чекали біля ліфтів.

Я обернувся до канадського адвоката зі сріблястим волоссям.

— Успіхів, пане Вілсон.

Я постояв у холі, поки він не пішов, а потім повернувся до ресторану на першому поверсі. Столик Ранджита був порожній, прибраний і готовий для нових клієнтів.

Я покликав менеджера.

— Коли вони пішли?

— Уже давно, пане Ліне. Міс Лайза залишила вам записку.

Він дістав з кишені жилета записку й віддав мені. Вона була написана червоним чорнилом, яке любила Лайза.

«Пішла на вечірку з Ранджитом,— повідомляла записка.— Не чекай».

Я дав менеджеру на чай і зробив кілька кроків, аж тут одна думка змусила мене розвернутися й гукнути його.

— Вони замовляли десерт? — запитав я.

— А... ні, сер. Ні. Вони пішли відразу ж після першої страви.

Я вийшов через парадні двері готелю. Надворі, у теплому нічному повітрі, я помітив Манава — охоронця готелю, який стояв на посту зі своїм напарником. Він мене побачив і вичікувально свердлив очима.

Він був хороший хлопчина, з гарними рисами, великий, сильний і добрий. Він хвилювався, що пан Вілсон подасть скаргу через неналежний захист гостя готелю. Це коштуватиме йому роботи і будь-якої надії на кращу кар’єру в індустрії гостинності. Я жестом підкликав його.

— Кія гал гайн, Манаве? — запитав я, тиснучи йому руку.— Як поживаєш?

У моїй долоні була згорнута купюра, але він накрив її своїми величезними руками і відмовився забирати.

— Ні, ні, Лінбаба,— прошепотів він.— Я не... я не можу нічого взяти.

— Звісно, можеш,— посміхнувсь я, змушуючи його схопити гроші або впустити їх на землю.

— Саме так нагородив би тебе пан Вілсон після закінчення зміни.

— П-пан Вілсон...

— Усе гаразд. Я щойно з ним розмовляв.

— Так, Лінбаба. Я бачив, як ви заходили всередину. Я чекав тут, але мені забракло сміливості з ним поговорити.

— Він не скаржитиметься.

— Справді, Лінбаба? Справді?

— Справді. Він мені пообіцяв. Усе гаразд.

Блиск в очах Манава супроводжував мене до мотоцикла і під час усієї поїздки по Марін-драйву, аж до Малабар-гілл. Я зупинився на гарному місці, з якого добре проглядалися коштовні камінці світла, що заповнили широку посмішу Марін-драйву. Зробивши самокрутку з гашишу, я затягнувся.

Неподалік мене присів жебрак, який щоночі здійснював звивистий підйом на верхівку, щоб знайти собі спокійне місце для ночівлі. Я передав йому самокрутку. Він посміхнувся й радісно затягнувся, використовуючи долоню як чилум, щоб вдихати дим, не торкаючись губами косяка.

— Мастмал! — промимрив він, випускаючи дим крізь ніздрі.— Добра річ!

Замислено киваючи, він знову затягнувся і повернув мені самокрутку.

Я віддав йому шматок гашишу, з якого робив косяка. Чоловік одразу ж посерйознішав, переводячи погляд з великого шматка гашишу в мене на долоні на моє обличчя і назад.

— Іди додому,— нарешті мовив на хінді він.— Іди додому.

Я повернувся крізь вируючу стихію, припаркував мотоцикла під дашком будинку, запхнув вологу двадцятку в передню кишеню сторожа й зайшов до квартири.

Лайзи там не було. Я зняв мокрий одяг і чоботи, прийняв душ, з’їв трохи хліба та фруктів, випив філіжанку кави і влаштувався на ліжку.

Електричний вентилятор обертався доволі швидко, пускаючи охолоджені хвилі в задушливе повітря. Свіжий дощ стукотів по металевому фронтону над вікном спальні, проливаючи струмочки зі срібла та ртуті повз напіввідчинене вікно.

Я курив у темряві самокрутку й чекав. Лайза повернулася по третій, її кроки вистукували на мармурових кахлях біля входу неблагозвучний танець п’яниці.

Вона завалилась у кімнату, кинувши сумочку в напрямку стільця. Та не долетіла і впала на підлогу. Лайза розшнурувала одну сандалію і вистрибнула з іншої.

Звиваючись, вона вилізла з сукні та трусиків, залишивши їх теліпатися на одній щиколотці, а тоді гупнулась на ліжко.

Я не міг побачити її зіниці в темній кімнаті. Один погляд сказав би мені, що вона вживала, усі наркотики живуть і помирають в очах. Я потягнувся до вимикача на лампі біля ліжка, але вона мене зупинила.

— Не вмикай! Я хочу бути Клеопатрою.

Коли Лайза міцно спала, я взяв вологого рушника й охолодив її. Я витер ніжне жіноче тіло, і вона повернулася на свій бік ліжка та продовжила безтурботно спати.

Я лежав у темряві біля неї. Кажани пролетіли біля вікна, шукаючи притулку від світанку. Сторож прокинувся, щоб здійснити черговий обхід будинку, й почав стукати бамбуковим дрючком по землі, відганяючи навалу щурів. Звук розчинився, і в кімнаті знову стало спокійно й тихо. Лайзине дихання було подібне до хвиль на лагідному узбережжі.

Я радів за Зодіаків Джорджів — раптових мільйонерів, і радів, що Навін і Дівія і досі разом, навіть незважаючи на їхні сварки. І я радів, що Лайза вдома і в безпеці.

Але мені було погано всередині. Я не знав, чого хотіла Лайза, але був певен, що не мене. Думаю, були моменти, коли я хотів, щоб вона мене жадала, і кохала, і могла дозволити кохати у відповідь. Були моменти, коли я сподівався, що це станеться. Але очікування більшого було ознакою того, як мало ми маємо. Ми були друзями, які замало намагалися стати кимсь ближчим.

У мене почали заплющуватися очі. Ледь заснувши, я побачив уві сні Ранджита зі спотвореним обличчям, лиходія, отруйну істоту. Я різко прокинувся і довгий час слухав м’який гомін моря, дихання Лайзи, доки мої очі знову не склепилися.

І ми спали, разом і поодинці, поки дощі робили місто чистішим, ніж камінь для моління в тюремній сповідальні.

Розділ 22

Паскудні Джорджі, як багато хто їх називав, стали паскудно багаті. Про це базікав увесь Південний Бомбей, дивуючись долі, яка дозволила найсмиреннішим зі смиренних чужинців у місті стати спадкоємцями землі. Жебраки, яких раніше цуралися, раптом стали соціально-прийнятними. «І як же грішні перетворилися на могутніх»,— радісно засміявся Дідьє.

Упродовж трьох тижнів двері номера Зодіаків Джорджів не зачинялися ні вдень, ні вночі, приймаючи велемовних експертів, які використовували свій талант на те, щоб утиснути квадратних вуличних жителів у круглі отвори раптового багатства; кравців, цирульників, педіатрів, ювелірів, нумерологів, годинникарів, інструкторів йоги, манікюрниць, стилістів, майстрів медитації, астрологів, бухгалтерів, юристів, особистих слуг і тлум консультантів з подолання стресу.

Забезпечення основних послуг цих професіоналів і зведення їхніх гонорарів до рівня недоїдків для стерв’ятників було завданням, яке сама собі поставила Дівія Девнані й виконувала його з неабияким завзяттям й не меншим чуттям. Вона винайняла номер у тому ж готелі на весь той період і майже постійно перебувала в товаристві новоявлених мільйонерів. Вона сказала мені, що оновлення Скорпіона з Близнюком було обов’язковим.

— Я була присутня, коли вони отримали гроші,— стверджувала вона.— Я, яка, так уже сталося, є однією з найзаможніших дівчат у Бомбеї, ще й маю надприродно добрий смак. Це — карма. Це — кісмет[79]. Хто я така, щоб гнути кирпу? Я вважаю своїм обов’язком допомогти їм піднятися з попелу.

Зодіаки Джорджі, попри їхню віддану дружбу, мали абсолютно різні стратегії для подолання переходу з праху до зірок.

Близнюк Джордж запропонував віддати майже всі гроші. Джорджі ніколи не брехали, ніколи не дурили своїх покупців і ніколи не вдавалися до насильства. Життя в нетрищах і провулках Бомбея подарувало їм довгий перелік друзів і гідних реципієнтів, людей, які їм допомогли, менеджерів дешевих ресторанів і маленьких крамничок, які відкривали для них пожиттєві боргові рахунки, низку жебраків і комівояжерів, які тримали їх на плаву, і навіть копів, які дивилися в інший бік.

А гроші, які залишаться, Близнюк хотів витратити на довгий незабутній сезон вечірок, а потім покласти решту на процентний рахунок зі щомісячними виплатами й повернутися до щасливого й комфортнішого життя на вулиці.

Скорпіона це не приваблювало. Хоча він і був шокований відповідальністю й моральним тягарем свого неочікуваного багатства й обговорював це з усіма, хто не володів необхідними навичками у мистецтві уникнення песимістів, однак не міг змусити себе розлучитися з грошима.

За його словами, перші тижні процвітання були кошмаром. Він казав, що гроші — це інша назва страждання. Також стверджував, що гроші руйнують спокій. Але він не погоджувався з планом Близнюка позбутися цього тягаря.

Він злився, ходив туди-сюди, стогнав і бубонів. Поголений і підстрижений, відмитий і відтертий, відманікюрений і зволожений, рослявий канадець тинявся вперед-назад у розкішному номері позамежному ніяково.

— Ліне, це добром не закінчиться,— сказав мені він, коли я прийшов у гості.

— Усе й для всіх закінчується погано. Ось чому існує мистецтво.

— Мабуть,— туманно погодився він, не втішившись.— Ти бачив Близнюка, коли зайшов? Він ще й досі грає в карти?

— Я його не бачив. Мене впустив якийсь сикх. Він назвався твоїм мажордомом.

— О, справді. Це — Синг. Він начебто керує цим місцем. Він і Діва. У нього здоровецький носяра. Хоча, якщо ти здебільшого зверхньо дивишся на людей, то довгий шнобель не завадить.

— До його довгого носа додається короткий список.

— Це... це тому, що нам потрібно було обмежити кількість людей, які можуть сюди потрапити, Ліне. Ти повірити не можеш, що тут відбувалося, коли люди дізналися про моє багатство.

— Ага.

— Вони намагаються потрапити до нас удень і вночі. Готель був змушений подвоїти охорону на цьому поверсі, щоб упоратися з навалою. І дехто все одно зумів прорватися. Один з них почав грюкати в двері та просити грошей, коли я сидів на унітазі.

— Ага.

— Я вже три дні не виходжу на вулицю. Люди виповзали з тіней, друже, і всі вони простягали руки, просячи грошей.

Я згадав, що Зодіаки Джорджі й самі з’являлися з мілководдя тіней упродовж цих років, і завжди з простягненою долонею.

— Ага.

— Але не турбуйся, Ліне,— мерщій додав Скорпіон.— Ти завжди будеш у короткому списку.

— Ага.

— Ні, справді, друже. Ти завжди добре до нас ставився. І я ніколи цього не забуду. О! До речі, тобі... тобі потрібні якісь...

— Ні, зі мною все гаразд,— посміхнувся я.— Але все одно дякую.

— Добре. Добре. Знайдімо Близнюка. Хочу розповісти йому про нові заходи безпеки.

Ми знайшли лондонця у додатковій кімнаті номера, яка виконувала функцію тимчасового офісу для гостей. Близнюк Джордж накрив величезного стола скатертиною і перетворив офіс у кубло для азартних ігор.

Він грав у покер з кількома службовцями готелю, які не були на роботі. Залишки їжі, напоїв і закусок вказували на те, що гра тривала вже не першу годину.

— Привіт, Скорпе! Агов, Ліне! — радісно посміхнувся Близнюк, коли ми зайшли.— Підсовуйте стільці. Гра саме стає гарячою.

— Занадто гарячою для мене, Близнюче.

Близнюк Джордж був вправним шахраєм, але ніколи не видурював у людей великі суми грошей, а інколи свідомо програвав заздалегідь виграшні партії. Для нього найголовнішим було не пійматися, і неважливо, чи буде виграш.

— Ну ж бо, Ліне, випробуй удачу.

— Мені подобається, коли моя удача сама себе випробовує. Я подивлюся кілька партій.

— Як хочеш,— сказав він, моргаючи мені та кидаючи фішку на стіл, щоб підняти ставку.— Скорпіоне, ти пригостив нашого гостя?

— Ой, вибач, Ліне.

Він повернувся до працівників готелю, які грали в карти.

— Давайте, хлопці! Ви маєте працювати в цьому готелі. Принесіть нашому гостю випити. Зробіть йому... чого ти хочеш, Ліне?

— Нічого, Скорпіоне.

— Ні, прошу, випий чогось.

— Гаразд. Свіжу лаймову содову з льодом.

Один з гравців, який був одягнений у службову ліврею, кинув свої карти й залишив кімнату, щоб сходити по содову.

З боку вхідних дверей почувся крик. Поглянувши туди, ми побачили у дверях офісу Дідьє, який волік за собою мажордома, тримаючи того за великого носа.

— Цей імбецил наполягає, що моє ім’я відсутнє у списку дозволених гостей,— сопів і пихтів Дідьє.

— От неподобство,— мовив я.— Як, скажімо, тягнути когось за носа без вагомої на те причини.

— Вагомої причини? Після пояснень, що такий недогляд є просто неможливий, бо моє ім’я з’являється в кожному списку, від Інтерполу до Бомбейського крикетного клубу, навіть при тому, що я ненавиджу крикет, він спробував зачинити двері у мене перед носом.

— Дідьє, можу я запропонувати тобі відпустити його носа?

— Ох Ліне! — запротестував Дідьє, ще більше зчавлюючи носа чоловіка.

Мажордом почав пищати.

— Дідьє, він лише виконує свою роботу.

— Ліне, його роботою є привітати мене, а не вигнати.

— Я звільняюся з цієї роботи! — квакнув мажордом.

— До того ж,— спробував я,— ти не знаєш, де був ніс, якого чавиш.

— Ти маєш рацію,— погодився Дідьє, кривлячись від огиди і відпускаючи носа мажордома.— Де я можу помити руки?

— Он там,— сказав Скорпіон, киваючи крізь дверний отвір.— Другі двері праворуч.

Дідьє гаркнув на мажордома і вийшов. Мажордом глянув на мене. Я навіть не уявляю, чому люди на мене дивляться, коли я не причетний до ситуації.

— Включення Дідьє до короткого списку може бути доброю ідеєю, Скорпіоне,— запропонував я, тягнучись до невеликої пачки купюр з купи виграних Близнюком Джорджем грошей.

— Але, Ліне,— проскиглив Скорпіон.— Дідьє схопив мого мажордома за носа!

— Радій, що він добрався лише до його носа.

— Так, чорт забирай! — розреготався Близнюк.— Сингу! Негайно впиши Дідьє до короткого списку.

— Я кидаю цю роботу,— пробурчав Синг, тримаючись за носа.

— Це твоє право,— сказав я, вручаючи йому гроші зі столу.— Але якщо ти це зробиш, то вилетиш з Гільдії мажордомів. Якщо ж ти приймеш наші щирі вибачення від імені Дідьє, разом з цими грошима, то можна буде про все забути.

Чоловік тримався за носа однією рукою, другою пестячи гроші, а потім похитав головою, рушаючи назад до дверей.

— Ти певен, що вимовляється «мажордоми»? — лукаво запитав Близнюк.— Хіба вони не «мажоридому»?

— Скажи, Ліне,— зауважив Скорпіон, зненацька повеселішавши.— Думаєш... може... ти б міг залишитися тут на деякий час? У нас повно місця. Ми думаємо винайняти увесь поверх, а ти б міг дуже допомогти нам освоїтися з цим новоявленим статусом багатіїв.

— Чудова ідея,— погодився Близнюк.— Залишайся з нами, Ліне. Попроси Лайзу теж переїхати. Оживити місце.

— Чудова пропозиція, хлопці.

— Це — ні? — запитав Скорпіон.

— Вам допомагає Дівія,— сказав я.— З того, що я бачу, у неї чудово виходить.

— Вона до смерті мене лякає,— пожалівся Скорпіон.

— Тебе всі лякають до смерті,— прокоментував Близнюк.— Це одна з причин, чому ми тебе любимо. І взагалі, чого ти тут, Скорпе? Ти ніколи сюди не заходиш. Ти ж ненавидиш покер.

— Я не ненавиджу покер.

— Ну добре, Маверіку[80], що сталося?

— Усе серйозно.

— Це не може бути серйознішим за наступну партію, Скорпе. Лін щойно віддав увесь мій виграш мажордому, тому, якого Дідьє вхопив за носа.

— Цілком виправдано,— додав Дідьє, приєднавшися до нас.

— Сперечатися не буду,— погодився Близнюк.— Час до часу я й сам пориваюсь на таке, але думаю, що Синг мене вдарить. А тепер, джентльмени, я збираюся виграти всі свої попередні гроші, то нумо грати.

— Я не жартую, Близнюче,— наполягав Скорпіон.— Це серйозні речі.

— Я гратиму проти Дідьє. Він просто акула. Він умить випустить з мене кишки. Як це може бути ще серйозніше, Скорпіоне?

— Я хотів поговорити з тобою про нові заходи безпеки.

— Що?

— Нові заходи безпеки.

— Це ж п’ятизірковий готель,— відповів Близнюк.— Ми тут наче у сейфі, Скорпе.

— Ні, ми цілком і повністю в небезпеці,— наполягав Скорпіон.— Викрадач може ховатись у візку для їжі або навіть замаскуватися під консьєржа. Тоді нам кінець. Усі довіряють консьержу. Тут ми вразливі до атаки, Близнюче.

— Атаки? Скорпе, думаєш, що ти — лютий воєначальник?

— Ми вразливі. Я серйозно, Близнюче.

— Ну, якщо це так важливо, позбудься тягаря. Розповідай.

— Але... я не можу обговорювати безпеку в присутності інших людей.

— Чому ні?

— Це не буде... безпечно.

— А хіба ми не хочемо, щоб наші друзі теж були в безпеці?

— Але ж тут працівники готелю.

— А якщо наше перебування тут буде ризиком для них,— сказав Близнюк, тасуючи карти,— чи не буде справедливо ознайомити працівників готелю з нашими заходами безпеки, особливо тих, які грають зі мною, щоб вони також були в безпеці?

— Що? — обурився Скорпіон, трусячи головою.

Дідьє зрізав колоду, і Близнюк зупинився, тримаючи карти в руці.

— Як вам таке, Скорпе,— запропонував він, посміхаючись другові, якого він любив більше, ніж будь-кого на світі.— Просто запросімо всіх наших друзів з родинами, щоб вони жили з нами. Усіх. Ми орендуємо три поверхи в готелі, запросимо їх з родинами, хай живуть скільки заманеться, і засиплемо щедрістю й щасливими веселощами, і витратимо багато, багато грошей у готелі, щоб вони були щасливі, а ми будемо в безпеці. Бачиш? Це твої нові заходи безпеки, саме тут, еге ж?

Він повернувся від свого збентеженого друга до мене, посміхаючись на всі тридцять два.

— Останній шанс, Ліне,— сказав Близнюк, чекаючи, щоб роздати карти.— Ти граєш?

— Ні, я пішов,— відповів я, стискаючи плече Дідьє на прощання.

Коли я їх залишав, Близнюк професійно роздавав карти з лукавим блиском у очах. Дідьє Леві був єдиним знайомим мені шулером, кращим за Близнюка Джорджа. Я не хотів залишатись і бачити, як один з них програє.

Я зустрів Навіна й Дівію в коридорі біля номера.

— Привіт, Ліне,— привітав мене Навін з радісною посмішкою на вродливому обличчі.— Ти вже йдеш?

— Так. Привіт, Дівіє.

— Діва, дорогенький,— виправила вона, посміхаючись і стискаючи рукою мене за передпліччя.— До чого поспіх?

— Є справи,— відповів я, посміхаючись їм у відповідь.

Ми постояли мовчки. Ми й досі усміхалися.

— Що? — нарешті запитала Дівія.

— Нічого,— розсміявся я.— Просто здається, що ви починаєте знаходити спільну мову.

— Ну,— зітхнула Дівія,— він не такий вже й чудг, коли познайомитися ближче.

— Дякую,— мовив Навін.

— Я маю на увазі, що складові чудг і досі присутні,— уточнила Дівія.— І, напевно, нікуди не зникнуть. Зрештою, ти не можеш зробити шовкову краватку зі свинячого вуха.

— Шовкову сумочку,— виправив Навін.

— Що?

— Шовкову сумочку, а не шовкову краватку,— наполіг Навін.

— Це що? Тепер ти почнеш носити шовкові сумочки?

— Звісно ж, ні. Приказка каже: «Не зробиш шовкову сумочку зі свинячого вуха». Там не згадуються шовкові краватки.

— Ти зненацька став принцом довбаних приказок, чи що?

— Я просто кажу...

— Мені потрібно отримувати в тебе дозвіл на зміну приказки?

Так?

— Тож в усякому разі, бувайте,— сказав я, натискаючи кнопку ліфта.

Я зайшов усередину. Вони продовжували люто сперечатися. Двері зачинились, і ліфт почав знижуватись, але здавалося, що я й досі чув їхні голоси.

На першому поверсі виявилося, що вони в сусідньому ліфті, продовжують лаятися. Вони випхалися до холу, і досі сперечаючись.

— Знову привіт.

— Пробач, Ліне,— мовив Навін, відокремлюючись від Дівії.— Я пригадав, що забув дещо тобі розповісти.

— Ага?

— Це про твого друга Вікрама,— тихо сказав Навін.— Він переїхав до Деніса. Він спить там на підлозі й досить сильно налягає на наркоту. Я не був там давненько, але чув від Вінсона, що він у поганому стані. Вінсон вже туди не ходить, і я також. Я думав... може, ти не знав.

— Маєш рацію. Я не знав. Дякую.

Я глянув на Дівію, яка стояла біля ліфтів. Досі я не помічав, яка вона гарненька. Її широко посаджені очі-мигдалини плавно звужувалися до точки, де народжувалися довгі вії. Красивий носик з вигнутими ніздрями з’єднувався з усмішкою лініями, які спускалися до кутиків рота.

Я повернувся до Навіна: він також захоплено на неї витріщався.

А потім, під час того дивного моменту спостереження за Навіном і Дівією, крізь мене наче пройшла тінь. Я здригнувся. Я перевів погляд на Навіна, сподіваючися, що він теж це відчув.

Моє серце виривалося з грудей, і раптове почуття страху було настільки сильним, що я відчував серце в горлі. Я глянув Навіну в очі, але там нічого подібного не було. Він посміхнувся мені у відповідь.

— Слухай,— почав я, відходячи від них на півкроку.— Залишайтеся разом.

— А, ну...— посміхнулася Дівія, збираючись пожартувати.

— Не припиняйте сперечатися,— випалив я, роблячи ще один крок назад.— Але залишайтеся разом. Наглядайте одне за одним, гаразд?

— Гаразд,— розсміявся Навін.— Але...

Я втік, поспіхом дістався свого припаркованого мотоцикла і вирвався на трасу. Проїхавши кількасот метрів, я раптом зупинився і поглянув через плече на засклену вежу готелю «Магеш». І швидко поїхав геть.

Я припаркувався біля будинку, де жив Деніс. Концертина[81] складаних французьких дверей стояла на довгій веранді відчинена. Я піднявся на веранду і постукав у відчинені двері.

Мерщій почулося шльопання сандалій. Відсунулась убік штора, і я побачив Джамала — Театр Одного Актора. Він поманив мене всередину, показуючи жестом не шуміти.

Я зайшов до кімнати, мружачи очі, щоб призвичаїтися до густого мороку. Кімнату заполонив запах гашишу, перемішаний з міцним запахом від великого жмута ароматичних паличок, які горіли в порожній вазі.

Деніс перебував у своїй звичній позі, розпластаний посеред величезного ліжка, зі схрещеними на грудях руками. Він був одягнений у блакитну піжаму і був босоніж.

Праворуч я почув гучний кашель і побачив Вікрама, який розтягнувся на килимі. На підлозі біля нього сидів Біллі Башу. Він готував ще один чилум.

З темного кутка кімнати озвався голос. Це був Конкенон.

— Дивіться, що приволокла стара кішка,— мовив він.— Сподіваюся, ти вирішив приєднатися до моєї маленької банди, хлопче. Я не в гуморі для невтішних наркотиків чи невтішних людей.

Ігноруючи його, я підійшов до Вікрама. Біллі Башу відповз подалі та продовжив готувати чилум. Я пхнув Вікрама, щоб його збудити.

— Вікраме! Віку! Прокинься, друже!

Його очі повільно розплющилися, а потім одразу ж склепилися.

— Останній шанс, Шантараме,— прошепотів Конкенон.— Ти зі мною чи проти мене?

Я знову потрусив Вікрама.

— Прокинься, Віку. Ми йдемо, друже.

— Дай йому спокій,— відмовляв мене Конкенон.— Хіба ти не бачиш, що він щасливий?

— Це не щастя, якщо ти не можеш його відчути.

Я ще раз поторсав його за плече.

— Вікраме! Прокинься!

Він розплющив очі, подивився на мене і неадекватно посміхнувся.

— Ліне? Як ти, друже?

— Як ти, друже?

— Нічого страшного,— сонно відповів він, заплющуючи очі.— Усе супер, друже. Усе... супер...

Він почав хропіти. Його обличчя було брудне. Одяг, розрахований на здоровішу людину, вже став завеликим.

— Віку! Отямся, друже!

— Дай йому в біса спокій,— прогарчав Конкенон.

— Займайся власними справами, Конкеноне,— сказав я, навіть не дивлячись на нього.

— Може, мене змусиш?

Мовлено було згарячу, але ми всі знаємо, що така поведінка часто заводить.

— А чому б і ні? — відповів я, уперше зустрівшися з ним поглядом.

Я бачив лише холодне полум’я його блакитно-крижаних очей.

— Як тобі таке,— запропонував я,— я відведу свого друга додому до батьків, а потім повернуся сюди, і ми зустрінемося на вулиці. Звучить добре?

Він підвівся і підійшов до мене, зупинившися зовсім близько.

— Для мене існує дві святі речі. Право людини на знищення ворогів і право людини на власне знищення в будь-який спосіб. Усі ми зникнемо. Усі. Ми всі йдемо однією дорогою. Вікрам просто трохи далі пройшов цією дорогою, аніж ми з тобою, от і все. Це його природне вроджене право. І ти його не зупиниш.

То була злісна промова, і кожне слово було злішим за попереднє.

— За правами йдуть обов’язки,— відповів йому я, дивлячись в очі тій люті.— Друг мусить допомогти другові.

— У мене немає друзів,— спокійно сказав він.— Ніхто їх не має. Немає такого поняття. Дружба — це казочка, така ж як і Дід-бісів-Мороз. І якою ж шльондрою виявився цей жирний придурок? Довбане брехло, от він хто. У цьому світі не існує ніяких друзів. У житті є союзники й вороги, і будь-який з них може перекинутися на інший бік усього лише за мить. Ось і вся правда.

— Я заберу звідси Вікрама.

— Відчепися!

Він споглядав мене секунду, п’ять секунд, а потім посунув праву ногу назад, готуючись до бійки. Не збираючись залишатися відкритим для атаки, я повторив його рух. Його руки повільно піднялися, зупинившись на рівні обличчя, правий кулак попереду. У відповідь я теж підніс руки, а серце несамовито билось у грудях.

Дурні. Чоловіки. Ми збиралися битися без причини. Звісно ж, неможливо битися за щось, ти можеш битися лише проти чогось. Якщо б’єшся, то є частина тебе, яка виступала за щось і вже зникла, замінена частиною, яка люто виступає проти чогось. А тієї миті я люто виступав проти Конкенона.

— Театр Одного Актора! — раптом озвався Театр Одного Актора.

— Стули пельку,— прогарчав Конкенон.

— Хлопці! — крикнув з ліжка Деніс із досі заплющеними очима.— Мій кайф! Ви вбиваєте мій кайф!

— Спи, Денісе, хлопче,— порадив Конкенон.— Це займе лише хвилинку чи дві.

— Будь ласка, хлопці,— благав Деніс своїм м’яким мелодійним голосом.— Конкеноне! Підійди сюди, мій дикий сину. Підійди й викури зі мною цей легендарний чилум. Друже, допоможи мені повернутися на небеса. І, Ліне, забери з собою Вікрама. Він тут уже тиждень. На відміну від решти, у нього є родина, до якої можна повернутися. Забери його з собою.

Конкенон повільно опустив кулаки.

— Як скажеш, Денісе, мій старий нечестивцю,— розреготався він.— Це того не варте.

Він сів на величезному ліжку біля Деніса.

— Конкеноне,— сказав Деніс, знову заплющуючи очі.— Ти — найживіша істота, яку я в житті зустрічав. Я відчуваю твою енергію навіть мертвим. І саме тому я тебе люблю. Але ти вбиваєш мій кайф.

— Заспокойся, Денісе, мій дорогий,— мовив Конкенон, поклавши руку на плече Деніса.— Не буде жодних проблем.

Я швидко підняв Вікрама і змусив його стояти. Коли ми дійшли до дверей, раптом озвався Конкенон.

— Я не забуду цього, Шантараме,— просичав він, люто блискаючи зубами.

Я відвіз Вікрама додому на таксі. Він лише раз озвався.

— Вона була суперовою дівкою,— промимрив він, неначе до себе.— Справді була. Якби вона любила мене так само, як я любив її, то була б ідеальною, розумієш про що я?

Я допоміг сестрі вкласти його в ліжко, випив три чашки чаю зі стурбованими батьками, а потім на таксі повернувся до свого припаркованого мотоцикла.

Я домовився зустрітися з Лайзою в «Каяні», біля метро, і їхав туди неквапливо, мов гуляючи довгим зеленим проспектом під назвою Фешн-стріт з екстравагантними кольоровими кіосками з одягом. Я думав про Конкенона й Вікрама з його батьками, і мої думки були подібні до розлючених вовків.

Батько Вікрама був чоловіком літнім, давно на пенсії, наймолодший син якого народився під самісіньку осінь його життя. Згубний безлад наркотичної залежності Вікрама його бентежив.

Його вродливий молодий син, який раніше був справжнім денді, одягався в чорні шовки та срібні пряжки, захоплюючись фільмами Серджіо Леоне, раптом почав носити брудні речі. Його волосся раніше було причесане до міліметрової досконалості перукарем, а тепер висіло, неначе мертве, прилипле до голови в тому місці, де хлопець притулявся до підлоги уві сні. Вікрам інколи днями не мився і не голився. Він не їв і не розмовляв з родичами. А коли зводив очі, щоб зустрітися з поглядом стурбованого батька, то ті очі були позбавлені світла і життя, неначе душа вже покинула людину і чекала того часу, коли тіло піде за нею.

Наповнений сильною як лавина любов’ю до своєї «англійської троянди», Вікрам, багатий хлопчик, який ніколи не працював, створив бізнес на кордоні кіноіндустрії. Він постачав іноземних туристів для масовки у боллівудських фільмах.

Це була ризикована справа. У нього не було жодного досвіду в цій індустрії, і довелося позичати кошти. Але шарм Вікрама і віра в себе дозволили йому досягти успіху. Лайза була його першим бізнес-партнером і почала розкривати власні таланти під час їхньої спільної роботи.

Коли ж «англійська троянда» кинула Вікрама без жодного попередження чи пояснення, та впевненість, яка дозволяла танцювати на даху рухомого потягу й освідчитись їй, зникла з його життя, неначе кров з проколотої вени.

— І він почав виносити речі,— прошепотів батько Вікрама, поки той спав.— Маленькі речі. Мамину брошку з перлів і одну з моїх ручок, коштовну, яку мені подарувала компанія на честь виходу на пенсію. Коли ми про це запитали, він ошалів і звинуватив у всьому прислугу. Але це він. Ми знаємо. Він продає крадені речі, щоб підгодовувати свою залежність.

Я кивнув.

— Шкода,— зітхнув літній чоловік, а його очі наповнилися слізьми.— Дуже шкода.

Була тут також журба зі страхом, тому що любов стала незнайомкою в їхньому домі. Колись я також був таким незнайомцем. Я був залежний від героїну: настільки залежний, що крав гроші, аби задовольнити своє бажання. Я зупинився двадцять п’ять років тому, і з кожним роком зневажаю наркотики дедалі більше. У мене крається серце, коли бачу або чую про чиюсь залежність, про людей, які продовжують відстрілюватись у війні проти себе самих. Але я був тим незнайомцем у домі любові моїх батьків. Я знаю, як важко знайти межу між сприянням і допомогою. Я знаю, що всі близькі страждають і помирають всередині, знову і знову, через залежність однієї людини. І я знаю, що коли любов не загартується, то взагалі може не вижити.

І того дня, у тому нестримному році, ще не знаючи, які несподівані карти підкине Доля, я молився за всіх нас: за Вікрама і його родину, і всіх рабів забуття.

Розділ 23

Я припаркувався навпроти «Каяні», щоб зустрітися з Лайзою. Чекаючи на сигнал, я зробив два глибокі вдихи і почав долати свій другий найулюбленіший пішохідно-вбивчий бомбейський дорожній відтинок. Шалені машини кидалися на мене, непередбачено повертаючи та крутячись. Якщо ти не танцюватимеш разом з ними, то загинеш.

Перетнувши дорогу для самогубців, я використав мотузку, яка звисала з дверей ресторану, щоб піднятися по крутих мармурових сходах, і зайшов до кав’ярні. «Каяні», мабуть, один з найзнаменитіших чайних і кавових парсійських будинків у Бомбеї. Тут пропонували гарячі омлети з чилі, пиріжки з м’ясом і овочами, сендвічі й найбільшу колекцію домашніх тортів і печива в районі.

Лайза сиділа за своїм улюбленим столиком, у кінці першого поверху, з краєвидом на метушливу кухню, за сім кроків від столу для роздач.

Кілька офіціантів посміхалися й кивали, поки я йшов до столу. «Каяні» — одне з наших особливих місць, за ці два роки разом ми приходили туди на чай бодай один раз на кілька тижнів.

Я поцілував її та сів у кутку столу так, щоб наші ноги торкалися.

— Бан муска? — запитав її я, навіть не дивлячись у меню.

Це була її улюблена закуска в «Каяні», свіжоспечена булочка з маслом, розрізана на три частини, щоб її можна було обережно занурювати в чашку гарячого солодкого чаю. Лайза кивнула.

— Ао бан муска, до чай,— сказав я офіціантові.— Дві булочки з маслом і два чаї.

Офіціант на ім’я Атиф забрав невикористані меню й почовгав до столу роздач, вигукуючи замовлення.

— Лайзо, пробач, що запізнився. Я отримав інформацію про Вікрама, тож поїхав до Деніса і забрав його додому.

— Деніс? Це не він — Сплячий Баба?

— Так.

— Я б хотіла з ним познайомитись. Я багато про нього чула. Він зажив статусу месії. Риш розповідав про бажання створити інсталяцію, основану на його трансі.

— Я можу вас туди відвести, але ти познайомишся з ним, тільки якщо пощастить. Ти просто стоятимеш там, намагаючись не вбити його кайф.

— Не вбити його кайф?

— Якось так.

— Він мені подобається,— розсміялася вона.

Я розумів її почуття гумору та швидку прихильність до незвичайних людей, які робили оригінальні речі.

— О так. Деніс дуже підійде Лайзі.

— Якщо збираєшся що-небудь зробити, то перетвори це на мистецтво,— відповіла вона.

Принесли чай і булочки. Ми взяли по скибочці, вмочили їх у чай, поки не почало текти масло, і жадібно з’їли.

— То як Вікрам?

— Погано.

— Настільки погано?

— Настільки погано.

Вона насупила брови. Ми обоє були знайомі з залежністю і її мертвою хваткою.

— Гадаєш, нам потрібно втрутитися?

— Не знаю. Можливо. Я порадив його батькам оплатити курс реабілітації у приватній клініці. Вони спробують.

— А вони це потягнуть?

— А хіба вони можуть дозволити собі не потягнути?

— Справді,— погодилася вона.

— Проблема в тому, що навіть якщо він туди потрапить, то ще не буде готовий отримати допомогу. Навіть близько.

Вона на мить замислилася.

— У нас же не все добре, у тебе й у мене?

— Звідки ти це взяла?

— Ти і я,— ніжно повторила вона.— У нас не все добре, правда ж?

— Визнач, що таке «добре».

Я спробував посміхнутися, але це не спрацювало.

— Добре — це більше,— уточнила вона.

— Гаразд,— мовив я.— Давай робити більше.

— Ти несповна розуму, знаєш?

Я розгубився і не бажав знати, куди ми рухаємося.

— Коли мене арештували,— почав я,— то провели психіатричну експертизу. Тож я був офіційно визнаний достатньо здоровим для суду, а це більше, ніж можу сказати про більшість моїх знайомих, включно з психіатром, який здійснював огляд. Узагалі-то, щоб тебе визнали винним у суді, необхідно мати здорову психіку. А це означає, що кожен в’язень на світі, який сидить у камері, є цілком здоровий. І враховуючи те, яка кількість людей на волі відвідує терапевтів і порадників, уже незабаром єдиними психічно-здоровими особами, що можуть це довести, будуть в’язні.

Вона поглянула на мене. Промениста посмішка в її очах намагалася прошити мене.

— Досить важка розмова,— вирішила Лайза, тримаючи в руці булочку з маслом.

— Лайзо, останнім часом у нас виходить важка розмова, навіть коли я намагаюся тебе розсмішити.

— Хочеш сказати, що це моя провина? — палко запитала вона.

— Ні. Я просто...

— Не все крутиться навколо тебе,— спалахнула вона.

— Гаразд. Гаразд.

Підійшов Атиф, аби прибрати використаний посуд і взяти наступне замовлення. Коли було про що поговорити, то ми замовляли дві або й три булочки з чаєм, але я замовив лише чай.

— Без бан муска? — запитав Атиф.

— Без бан муска. Сірф чай. Лише чай.

— А може, будете хоч одну бан муска? — спокушав Атиф, ворушачи своїми кудлатими бровами.— На двох?

— Без бан муска. Лише чай.

— Тгик,— пробубонів він, глибоко занепокоєний.

Він глибоко вдихнув і гукнув персоналу на кухні:

— До чай! До чай лао! Без бан муска! Повторюю: без бан муска!

— Без бан муска? — озвався голос із кухні.

Я глянув на Лайзу, а потім на Атифа, потім на Вішала, який займався їжею швидкого приготування і зиркав з вікна для роздачі. Я підніс руку, тримаючи одного пальця.

— Одну бан муска! — крикнув я.

— Так! — тріумфально заволав Атиф.— Ек бан муска, до чай!

Вішал почав хитати головою з ентузіазмом, демонструючи свої яскраві білосніжні зуби.

— Ек бан муска, до чай! — радісно репетував він, гупаючи каструлею киплячого чаю по газовому кільцю вогню.

— Добре, що ми це вирішили,— сказав я, намагаючись розбурхати Лайзу.

Це була одна з безглуздих милих речей, які щодня відбуваються в Бомбеї, і зазвичай ми б насолоджувались цим разом.

— Я знаю, що все це трохи дивно,— сказала Лайза.

— Та не дуже. Атиф...

— Я була тут учора,— провадила вона.— З Карлою.

— Ти... що?

— І відбулася така ж сама розмова з офіціантом.

— Чекай-но. Ти була тут з Карлою, вчора, і нічого не сказала?

— А повинна була? Хіба ти розповідаєш мені, з ким зустрічаєшся чи б’єшся?

— На це є причина, і ти знаєш.

— Хай там як, коли я була тут з Карлою, те саме відбулося з цим офіціантом...

— Атифом?

— Бачиш? Вона також знала його ім’я.

— Він є моїм улюбленим офіціантом у цьому місці. Не дивуюся, що він і їй подобається. Він мав би керувати кав’ярнею.

— Ні, ти мене не розумієш.

— А нам обов’язково говорити про Карлу?

— Говорити про неї,— прошепотіла вона,— чи думати?

— То ти про неї думаєш? Бо я — ні. Я думаю про тебе і про нас. Чи про те, що від нас лишилося.

Вона спохмурніла, а потім продовжила складати і вирівнювати серветку.

Принесли бан муска і чай. Я спочатку проігнорував їх, але Атиф стояв біля столу, спостерігаючи, тому довелося взяти шматок булочки й відкусити. Він схвально покивав головою і відійшов.

— Це, мабуть, моє покалічене життя, розумієш? — мовила Лайза, виводячи лінії на серветці.

Я розумів. Я чув її історію багато разів. Вона завжди була по-різному однакова, і я завжди хотів почути все ще раз.

— Знаєш, з мене ніхто не знущався, ні. Усе було зовсім не так. Мої батьки — класні. Справді. Це я — паршива вівця. Ти знаєш це.

— Лайзо, ніяка ти не паршива вівця.

— Так, паршива.

— Навіть якщо й так, немає таких недоліків, яких би не згладила любов.

Вона зупинилася, сьорбнула чаю і знайшла інший спосіб розповісти мені те, що бажала.

— Я вже розповідала тобі про парад?

— Не в «Каяні»,— посміхнувся я.— Розкажи ще раз.

— Щороку в нас проводився цей парад до Дня засновників, просто на центральній вулиці. Усі в радіусі п’ятдесяти миль або брали участь, або приходили подивитися шоу. Моя шкільна група теж марширувала на параді, і в нас була така велика баржа...

— Пліт.

— Так, у школи був цей великий пліт, змайстрований нашим батьківським комітетом, який щороку прикрашали по-новому. Одного року мене обрали, щоб сидіти високо на троні й бути центральною фігурою. Темою того року були плоди свободи і баржа...

— Пліт.

— Пліт був наповнений продуктами з місцевих ферм. Я була красунею свободи, уявляєш?

— У тебе, мабуть, був такий самий милий вигляд.

Вона посміхнулася.

— Я сиділа на верхівці, а навколо височіла велика гора фруктів, картоплі, буряків і всього іншого. І потрібно було отак от, по-королівському махати, аж до кінця центральної вулиці.

Вона повільно помахала рукою, обмахуючи пальцями давній чарівний спогад, неначе матеріальну річ.

Атиф знову прибрав зі столу. Він поглянув на мене, ставлячи запитання зведеною бровою. Я підніс руку над столом, повернувши її долонею донизу, і двічі вказав на стіл. Це був сигнал, аби трохи почекати. Він ствердно похитав головою і перевірив сусідні столики.

— Це було щось неймовірне. Начебто велика честь, якщо ти розумієш. Усі так і казали. Усі продовжували нагадувати це знову і знову. Знаєш, як це нервує, коли люди повсякчас кажуть тобі, яка удача привалила.

— Я знайомий з невдачею, але суть ясна.

— Річ у тому, що насправді я такою не почувалася, знаєш? Я начебто була рада, звісно, коли серед інших дівчат обрали мене, хоча деякі з них були набагато вродливіші. І я навіть не робила нічого особливого для того, аби бути обраною. Деякі дівчата застосовували який-небудь підступний трюк. Ти не знаєш, як багато трюків може витягти з рукава дівчина, доки не побачиш, як кілька з них намагаються потрапити на верхівку вантажівки під час параду до Дня засновників.

— Що за трюки? — з надією запитав я.

— Я абсолютно нічого не робила,— провадила вона.— І була здивована так само, як і всі інші, коли мене обрав комітет. Але... насправді я нічого не відчувала. Я махала рукою настільки ж граційно, як Марія-Антуанетта, починаючи п’яніти від запаху тих яблук, що нагрівалися і розпарювалися на сонці, але, дивлячись на всі ті усміхнені обличчя, я взагалі нічого не відчувала.

Стовпи сонячного світла пронизували приглушену напівтемряву мусону над «Каяні». Один промінчик світла пройшов крізь наш стіл і потрапив на її обличчя, ховаючи небесно-блакитні очі в тінь, а губи стали вологими від білого світла.

— Я просто нічого не відчувала,— промовили осяяні світлом уста.— Ніколи. Я ніколи не відчувала, що моє місце там, у тому місті, чи в тій школі, чи навіть у власній родині. Ніколи не відчувала. Ніколи.

— Лайзо...

— Ви такого не відчуваєте,— заявила вона.— Ти і Карла. Ви на своєму місці. І офіціант мені це продемонстрував. Мені нарешті дійшло.

Вона відірвала руки від зіжмаканої серветки і глянула на мене, а на обличчі не було жодних емоцій. !

— Я не така,— стверджувала вона.— Мені ніде немає місця, я нікому не належу. Навіть тобі. Ти подобаєшся мені, Ліне. І це триває вже давно. Але я ніколи не відчувала нічого сильнішого. Ти про це знав? Я ніколи нічого до тебе не відчувала.

У моєму серці завжди стримів ніж при спробі кохати Лайзу. Ножем були також і ті слова, які вона промовила, бо це стосувалося нас обох.

— Люди не належать одне одному,— ніжно сказав я.— Вони не можуть. Це — перше правило свободи.

Вона спробувала усміхнутися. Не вийшло.

— Чому люди розходяться? — запитала вона, шукаючи правду.

— А чому люди сходяться?

— Ти вже став психіатром, відповідаєш запитанням на запитання?

— Справедливо. Добре. Якщо ти справді хочеш це від мене почути, то думаю, що люди розходяться, коли вони не є повноцінною парою.

— Ну,— провадила вона, переводячи погляд на стіл,— а якщо тобі лячно бути з кимсь? Або з усіма?

— Що ти маєш на увазі?

— Останнім часом я почуваюся, неначе знову була обрана комітетом і навіть не намагалася для цього що-небудь зробити. Ти розумієш?

— Ні, Лайзо.

— Не розумієш?

— Незалежно від того, чи будемо ми парою, я знаю, що ти переможеш прокляття і знову піднімешся на ноги. Це те, чим потрібно пишатися, Лайзо. Ти займаєшся улюбленою справою, працюючи з митцями, яких поважаєш. І я буду твоїм другом попри все. Усе гаразд. З тобою все гаразд.

Вона знову підвела очі. Вона хотіла заговорити. Її рот розтулився. Губи почали рухатися, обмануті мерехтливими думками.

— Мені пора,— випалила вона, підводячись.— Готується нова виставка. Новий художник. Він... досить непоганий. Ми відкриваємося за кілька днів.

— Добре. Ми...

— Ні. Я візьму таксі.

— Я швидший за будь-яке таксі в місті,— посміхнувсь я.

— Це правда, і дешевший теж, ковбою, але я візьму таксі.

Я заплатив і вийшов з нею, спускаючись на пронизану сонцем вулицю. Через дорогу стояли припарковані таксі, тож ми підійшли до першого з них. Лайза пригнулася, щоб сісти в машину, але я завадив.

Вона на мить зустрілася зі мною поглядом, а потім знову відвела очі.

— Не чекай на мене сьогодні,— сказала вона.— Нова інсталяція, яку ми монтуємо, вона дуже складна. Ми працюватимемо понаднормово кілька наступних днів, щоб...

— Кілька днів?

— Так. Я... я, мабуть, переночую сьогодні там, і завтра, лише... лише щоб вчасно підготувати виставку, розумієш?

— Що відбувається, Лайзо?

— Нічого не відбувається,— мовила вона і сіла в таксі.

Воно одразу ж від’їхало. Вона обернулася й дивилася на мене крізь скло, не відводячи очей, аж доки я загубив автомобіль у натовпі транспорту.

Захоплення, народжене за кілька секунд, це хистка річ. І коли це захоплення помирає, то жодна сила не здатна відродити його в очах коханців. Ми з Лайзою дивилися одне на одного з глибшого місця — місця, куди приземляється захоплення, коли падає.

Світло потьмяніло, і крізь сад минулого почала рухатися тінь. Я півгодини стояв на стежці, глибоко замислившись.

Чогось бракувало, конфлікту, більш фундаментального, аніж несхвалення Лайзою мого життя на межі санджайської компанії, або навіть її бажання бути з іншими. Відбувалося ще дещо, але я не міг його побачити, не міг почути — просто тому, що це відбувалося зі мною.

Розділ 24

Поки я паркувався під «Леопольдом» біля вуличних торговців, саламандрові очі яких шукали заробітку, вулиця вирувала від радісних злодіїв. Я повільно глянув ліворуч, а потім праворуч, оцінюючи всі загрози й нагоди. Я почав забувати про тінь — тінь Лайзи, що рухалася крізь сад минулого, коли почув голос.

— Ліне! Це неймовірно, я намагався тебе знайти.

То був Стюарт Вінсон, і він був схвильований. Це добре. Після розмови з Лайзою, яку я не зрозумів, схвильованість чоловіка, якого неможливо зрозуміти взагалі, здавалася вдалою розвагою.

— Вінсоне? Що сталося?

— Є одна дівчина. Вона... мені потрібна твоя допомога. У тебе ж є зв’язки з копами Колаби?

— Залежно які зв’язки.

— Чоловіче, ти можеш вирішити це питання. Правда ж?

— Я знаю, хто зверху і внизу ієрархії, якщо тобі треба когось підкупити.

— Це мені й треба! Супер! Можеш піти зі мною? Просто зараз?

— Я...

— Прошу, Ліне. Є одна дівчина. У неї величезні проблеми.

Він помітив мій скептицизм.

— Що? Ні! Вона нічого поганого не зробила. Справа в тому, що, наскільки я зрозумів, у неї помер хлопець. У нього було передозування, типу, сьогодні вночі, і...

— Почекай хвилинку. Пригальмуй. Що це за дівчина?

— Я... я не знаю, як її звати.

— Ага.

— Тобто я не запитав. Я також не бачив її паспорта. Я навіть не знаю, звідки вона. Але знаю, що маю її врятувати, і можливо, я єдиний, хто на це здатний, розумієш? Її очі... це так дивно, друже. Неначе сам усесвіт каже мені її врятувати. Це містично. Це магічно. Це доля абощо. Та коли я намагаюся запитати про неї в копів, ті кажуть мені заткнутися.

— Заткайся, Вінсоне, або розкажи щось адекватне.

— Стривай! Дай пояснити. Я був у поліцейському відділку — сплачував штраф за свого водія, знаєш, бо той почубився з іншим, цим водієм, на Кемпс-Корнері, біля з’їзду Бріч-Кенді, й він...

— Вінсоне. Дівчина.

— Так, друже, я закінчив з копами і помітив цю дівчину, яка там сиділа. Тобі треба її побачити, чоловіче. Ті очі. Її очі., вони... вони неначе вогонь і лід водночас. От що такого в очах може тебе так намахати?

— Зв’язок. Повертаємося до дівчини.

— Як я вже казав, її хлопець помер від передозу десь вчора вночі чи сьогодні вранці. Усе, що я розібрав, це що вона прокинулася і знайшла його давно задубіле тіло. Вона зупинилась у «Френтіку».

— Продовжуй.

— Хлопці у «Франтику» суворі та вміють тримати язика за зубами. Я мав з ними справи. Але мертвяк... Це за межею, розумієш?

— Я знаю про правила у «Френтіку». Вони затримали дівчину, зателефонували копам і передали її.

— Так, придурки.

— Вони лише намагалися не потрапити за ґрати, і ти теж маєш так робити, Вінсоне. Не дуже безпечно грати доброго самаритянина в поліцейському відділку, якщо ти наркоділок. У поліцейському відділку взагалі не буває безпечно.

— Я... я знаю. Але ця дівчина, чоловіче, це містика, кажу тобі. Я спробував розговорити копів. А вони лише сказали, що вона упізнала тіло в морзі, як і вимагалося. Друже, це повинно бути для неї справжнім пеклом. І вона дала свідчення, як її і просили. Але дівчина нічого не зробила, а вони її не відпускають.

— Усе зав’язане на грошах.

— Я так і зрозумів. Але вони не хочуть спілкуватися. Ось чому ти мені потрібен.

— А хто черговий?

— Диліп. Черговий сержант. Вона сидить у нього в офісі.

— Це добре.

— Я можу заплатити, щоб він відпустив дівчину?

— Якщо запропонувати достатньо, то він продасть навіть зброю та значка.

— Це ж чудово!

— Але потім він тебе знайде і віддубасить, щоб їх забрати.

— Це жахливо.

— Йому подобається викликати в інших страх. Наповни свої очі достатньою кількістю удаваного страху, щоб він посміхнувся, а потім давай гроші.

— Це те, що робиш ти?

— Ми з Блискавичним Диліпом вже пройшли стадію удаваного страху.

— То якщо ти підеш туди зі мною, він дозволить заплатити і забрати звідти дівчину?

— Звісно. Думаю, так. Але...

— Але що?

Я утомлено видихнув великий ковток повітря і застережливо глянув у його схвильовані очі.

Мені подобався Стюарт Вінсон. Його худорляве вродливе обличчя, припряжене шістьма роками азійського сонця, завжди мало той мужній, щирий і рішучий вираз обличчя, гідний полярника, який веде інших на благородну авантюру, навіть при тому, що Вінсон був підступним успішним наркоділком, який жив досить марнотратно в місті, де не минався голод. Я не міг зрозуміти його мотиву.

— Ти певен, що хочеш втягуватися в усе це? Ти не знаєш цієї дівчини. Ти навіть її імені не знаєш.

— Прошу, не треба казати нічого поганого про цю дівчину,— тихо, але з несподіваним натиском сказав він.— Це змусить мене змінити до тебе ставлення. Якщо ти не хочеш мені допомагати, це нормально. Але я вже знаю все, що мав про неї дізнатися.

— Господи.

— Вибач,— мовив він, на мить похиливши голову.

Так само швидко він знову звів свої повні благання очі.

— Знаю, що це здається безглуздим, але в офісі Диліпа я провів останні дві години, намагаючись їй допомогти. Вона нічого не сказала. Ні слова. Але була мить, коли вона поглянула на мене і подарувала крихітну посмішку. Я відчув її у своєму серці, Ліне. Я не можу цього пояснити. І я... я посміхнувся їй у відповідь. І вона теж це відчула. Я знаю. Я певен. У цьому я впевнений більше, ніж у всьому іншому в житті. Не знаю, чи ти коли-небудь любив без жодної на те причини, але все, про що я прошу,— це допомогти.

Я знав, як це буває, усі, хто так кохав, розуміють. Ми перетнули дорогу до поліцейського відділку Колаби і пройшли просто в офіс до Диліпа.

Черговий сержант обдивився мене з ніг до голови, поглянув на дівчину, яка сиділа з того боку столу, а потім перевів погляд назад.

— Твоя подруга? — поцікавився Блискавичний, киваючи на дівчину.

Я глянув на неї, і всередині з’явилося відчуття невидимого клубка, неначе скручувалися листки папороті. Це була дівчина з фотографії в кулоні, та, що продала кулон, та, яку я намагався попередити, коли повертав їй прикрасу.

«Доле,— подумав я,— злізь із мене».

Її брудне волосся скуйовдилось і прилипало до поту на шиї. Дівчина була одягнена в традиційну синю футболку, вилинялу від багаторазового прання і достатньо тісну, аби підкреслити худеньку тендітну фігуру. Її джинси здавалися зависокими, тоненький пояс збирав тканину брижами навколо вузької талії.

На ній був кулон. Вона мене впізнала.

— Так,— відповів я.— Подруга. Будь ласка, сержанте-джі, увімкніть вентилятор.

Блискавичний Диліп зиркнув на нерухомий вентилятор над її головою і майже непомітно перевів очі на вентилятор, що швидко обертався над ним, виганяючи задуху від мусону.

Знову перевів погляд на мене і блиснув медовою ненавистю.

— Панка[82]! — гримнув підлеглому він.

Констебль мерщій увімкнув вентилятора над головою дівчини, й охолоджене повітря ринуло на піт, що обливав її тоненьку шию.

— То вона твоя подруга, Шантараме? — підступно запитав Диліп.

— Так, Блискавичний-джі.

— Ну добре, як її звати?

— Ким вона тобі назвалася?

Диліп розреготався. Я повернувся до дівчини.

— Як тебе звати? — запитав я.

— Раннвейг,— заявила вона, торкаючись медальйона на шиї, коли наші погляди зустрілися.— Раннвейг Ларсен.

Диліп знову розреготався.

— Це не те ім’я, що у мене записане,— сказав він, продовжуючи посміхатись.

— Воно — норвезьке,— пояснила дівчина.— Пишеться як Р-а-н-н-в-е-й-г, але вимовляється Ранвей, як злітна смуга.

— Її звати Ранвей,— мовив я.— Як злітна смуга.

— Чого ти хочеш, Шантараме? — запитав Диліп.

— Я б хотів провести міс Ларсен додому. У неї був дуже важкий день.

— Міс Ларсен розповіла мені, що в неї немає дому,— заперечив Диліп.— Сьогодні вранці її викинули з готелю «Френтік».

— Вона може зупинитись у мене,— випалив Вінсон.

Усі повернулися до нього.

— Це... це дуже великий будинок, мій дім,— запнувся Вінсон, дивлячись на кожного з нас по черзі.— Там повно місця. У мене є служниця. Вона добре про неї подбає. Це якщо... це... якщо вона захоче поїхати до мене.

Блискавичний Диліп повернувся до мене.

— І хто цей бісовий ідіот такий? — переключившись на хінді, запитав він.

— Це пан Вінсон,— сказав я.

— Я — Стюарт Вінсон,— розповів той.— Я був тут приблизно десять хвилин тому.

— Заткайся,— скомандував Блискавичний.

— Ми б хотіли доправити міс Ларсен додому, Блискавичний-джі,— заявив я.— Звісно, якщо вона може йти.

— Може,— повторив Диліп, розтягуючи слово.— Це таке маленьке слово, але зі стількома умовами, які мають бути виконані.

— Буду радий їх виконати,— запевнив я,— залежно від того, звісно, скільки є умов і як чітко їх потрібно дотримуватися.

— Можу назвати принаймні десять умов,— запропонував Блискавичний, розводячи свою дратівливість лукавою посмішкою.

Я відрахував десять тисяч рупій і поклав гроші йому на стіл. Посунув їх уперед, а він накрив мою руку обома своїми.

— Чим цікава ця дівчина для санджайської компанії?

— Це не стосується санджайської компанії. Це особиста справа. Вона — друг.

Продовжуючи притискати мою руку до столу, він подивився на дівчину, оглядаючи її з голови до ніг.

— А, ну звісно,— сказав він, розтягуючи губи в масному оскалі.

— Почекай-но хвилинку,— почав Вінсон, але я його перервав, висмикуючи руку.

— Пан Вінсон хотів би подякувати вам, Блискавичний-джі, за доброту та співчутливе розуміння.

— Завжди радий допомогти,— прогарчав Диліп.— Дівчина має повернутися за два дні для підписання документів.

— Яких документів? — зажадав Вінсон.

Диліп на нього зиркнув. Я знав той погляд: він оцінював, з якої частини тіла почати побиття, коли чоловіка прикують до воріт.

— Вона тут буде, Блискавичний-джі,— пообіцяв я.— І які документи потрібно буде підписати?

— Про транспортування тіла,— уточнив Диліп, піднімаючи зі столу папку.— Тіло бідолашного молодого чоловіка повертається до Норвегії за три дні. Але вона має підписати формуляри за два дні. А тепер вимітайтеся звідси, перш ніж я почну додавати вимоги для її звільнення.

Я запропонував дівчині руку. Вона за неї вхопилася, підвелась і пройшла кілька кроків. Її трохи носило. Підійшовши до Вінсона, вона спіткнулася, і той обійняв дівчину за плече.

Вінсон вивів її на вулицю, допоміг сісти на заднє сидіння свого автомобіля і теж туди заліз. Водій завів двигуна, але я нахилився до відчиненого вікна.

— Ранвей-як-злітна-смуга, що сталося? — запитав я.

— Що?

— Твій хлопець. Що сталося?

— Тобі не треба хвилюватися за мене,— розсіяно пробурмотіла вона.— Зі мною все гаразд. Все гаразд.

— Зараз я хвилююся за нього,— заявив я, киваючи на Вінсона.— Щоб повернутися назад і розібратися з тим копом, необхідно знати, що сталося.

— Я... я не...— почала вона, втупившись у згорток, що лежав на колінах.

Я здогадався, що там були всі її речі.

— Розповідай.

— Він... він не міг зупинитись. І ставало тільки гірше. А потім, вчора, вчора ввечері, я сказала, що кидаю його і повертаюся до Осло. Але він благав мене залишитися ще хоч на одну ніч. Лише одну ніч. І... а потім... Він це навмисне. Я прочитала це в його очах. Він зробив це навмисно. Я не можу повернутися додому. Я не зможу зустрітися зі своїми рідними.

Шалений електричний блакитний погляд потьмянів, і вона поринула у змучену тишу. Я впізнав той погляд: це коли ти дивишся на мертвих. Вона дивилася на обличчя свого мертвого хлопця.

— У тебе є хтось у Бомбеї? — поцікавився я.

Вона повільно похитала головою.

— Хочеш попросити допомоги у консульства?

Вона несамовито замотала головою.

— Чому ні? — здивувавсь я.

— Я ж сказала, що зараз не можу бачитися з ними.

— Вона виснажена,— ніжно мовив Вінсон.— Ми поїдемо додому. Там вона буде в безпеці, поки не вирішить, що робити далі.

— Гаразд. Гаразд. Я вирішу питання з Блискавичним Диліпом.

— Потрібно ще? — запитав Вінсон.— Я думав, це все.

— Він не віддав її паспорта. Він чекає на доплату, але не хотів одразу про це говорити. Принаймні, доки ти був у офісі. Я розберуся.

— Дякую, друже,— кивнув Вінсон.— Я привезу її для підписання форм. О, і дозволь віддати тобі гроші!

— Вінсоне, передавати гроші — це круто лише в поліційному відділку, а не біля нього. Ми розрахуємося потім. Якщо я дістану її паспорта, то залишу його Дідьє в «Леопольді».

Вінсон повернувся до дівчини й почав шепотіти:

— Усе буде гаразд. Моя служниця за тобою нагляне. Вона може здатися грізною, але це лише на перший погляд. Гаряча ванна, свіжий чистий одяг, щось поїсти і вдосталь сну. З тобою все буде гаразд. Я обіцяю.

Він проінструктував свого водія, й авто від’їхало. Дівчина швидко обернула голову, знайшла мене поглядом і щось промовила. Я не зрозумів, що саме вона хотіла сказати. Постоявши на вулиці, поки машина не зникла з очей, я повернувся до Блискавичного Диліпа.

Інформації було небагато. Дівчина розповіла, що, прокинувшись, побачила свого мертвого хлопця на ліжку біля себе. З його руки стирчав шприц. Вона покликала менеджера, а той зателефонував у поліцію і медикам.

Блискавичний Диліп радів, що це було просте передозування. У хлопчини на руках і ногах були численні сліди від уколів, а менеджер готелю засвідчив, що ніхто, крім пари, не заходив до кімнати Ранвей.

Паспорт дівчини коштував п’ять тисяч рупій, і ще десять тисяч знадобилося, щоб прибрати ім’я Ранвей Ларсен з рапорту про смерть хлопця.

У відредагованому варіанті офіційних записів саме менеджер готелю знайшов тіло, а Ранвей зникла з опису.

У ті дні це була велика сума, і я планував забрати її у Вінсона якнайшвидше. Коли я вже зібрався вийти з кабінету Блискавичного Диліпа, запихаючи норвезького паспорта в кишеню, черговий сержант попросив затриматися.

— Передай санджайській компанії, що ця справа підніме ставки.

— Про що ти?

— ДаСилва,— сказав він, майже випльовуючи останні слова.— Ендрю ДаСилва. Саме його героїн убив хлопця. Це вже третій передоз від героїну за цей тиждень. Санджайська компанія продає дуже міцний і дуже неякісний товар. У мене через це проблеми.

— Як ти можеш бути таким певним?

— Пішов ти, і пішли всі ті мертві наркомани. Мені начхати на це. Двоє місцевих малих — це невелика морока, та коли в цій зоні здихає іноземець, то на моєму столі залишається велика пляма. А я люблю тримати стола чистим. Я вже сказав ДаСилві, щоб цього місяця заплатив подвійний тариф за дві смерті. Тепер смертей уже три, тож ціна буде потрійна.

— Блискавичний, краще сам скажи це Санджаю. Ти зустрічаєшся з ним частіше за мене.

Я вийшов з відділка й, оминаючи транспорт на дорозі, підійшов до вузького цементного блока й металевої рейки, що відділяли дорожні смуги, які відходили від головної траси праворуч і ліворуч.

Стоячи в розриві сталевої огорожі, я відчував, як навколо кружляє транспорт: тісно напхані червоні приміські автобуси, скутери, які вміщували по п’ять членів родини водночас, ручні візки, мотоцикли й велосипеди, чорно-жовті таксі, рибні вантажівки, особисті автомобілі й військовий транспорт, який виїжджав з великої морської бази на краєчку півострова Міста-Острова та в’їжджав на неї.

Крізь хащі думок прозирнули слова.

Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина з медальйона, Ранвей-як-злітна-смуга. Її хлопець. Дівчина з медальйона. Наша наркота.

Гудки, велосипедні дзвіночки, музика з радіо, крики торговців і жебраків лунали звідусіль, відбиваючись від переходів і елегантно провислого каміння будинків, що їх підтримували.

Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина. Медальйон. Її хлопець. Наша наркота.

Мене мучили аромати вулиці, затьмарюючи свідомість,— свіжа риба і креветки з причалу Сассуна, випари солярки й бензину, важкий запах мокрого полотна від мусонної цвілі, що пробирався крізь виступи кожного будинку в місті.

Наша наркота. Наша наркота.

Я стояв посеред дороги. Ріки транспорту текли переді мною, прямуючи на північ, і позаду мене, прямуючи на південь, уздовж вузької морської затоки півострова.

Хадербгай заборонив будь-кому в компанії торгувати героїном у Південному Бомбеї чи отримувати доходи від проституції. По його смерті більша частина фінансування санджайської компанії надходила з обох джерел, і Санджай санкціонував дедалі більше дилерів і борделів.

Це вже був новий світ, не сміливіший, але набагато багатший, ніж той, який існував, коли Хадербгай визволив мене з в’язниці й найняв. Безглуздо було стверджувати, що я не продавав наркотики чи дівчат, що я не заробляв підробкою паспортів. І стояв у цьому світі з обмотаним навколо шиї срібним ланцюгом.

Як солдат санджайської компанії я воював проти інших банд і мав захищати Ендрю, Аміра, Фейсала та їхні операції, не питаючи про причини пролиття крові, без права на відмову.

Наша наркота.

Я відчув дотик на спині й почав розвертатися, аж раптом торкнулися ще раз, і ще. Троє велосипедних убивць дременули в різні боки на своїх хромованих велосипедах.

Я швидко озирнувся і побачив Панкаджа — другу людину в банді велосипедних убивць: він зупинився біля мене. Обіперся на металеву рейку роздільника дорожньої смуги.

Навколо нас вирував дорожній рух, а Панкадж пустотливо на мене дивився, блискаючи очима.

— Ось як це просто, брате! — посміхнувся він, енергійно хитаючи головою.— Не враховуючи мене, ти вже тричі мертвий, якби хлопці використали ножі замість пальців.

Він пхнув два пальці мені в груди, просто під серцем.

— Я радий, що ми ніколи не б’ємося, брате,— сказав я.

— Ти забери долоню з ножа за спиною,— запропонував він,— а я заберу зі свого.

Ми розсміялися й потисли руки.

— Твоя компанія не дає нам перепочинку,— розповів він, крутячи назад педаль велосипеда і тримаючись за бетон і сталеву рейку.— Мені доведеться піти на пенсію, якщо це так триватиме.

— Якщо робота колись приведе тебе південніше фонтану Флори, я буду вдячний за попередження.

— Ти його отримаєш, брате. Прощавай!

Панкадж повернув свого хромованого велосипеда на дорогу. Я дивився, як він елегантно прокладав собі шлях крізь дорожній рух.

І ще до того, як він зник за обрієм, я звів очі до неба, усвідомлюючи, що це кінець. Усе закінчилось. Я мушу йти з санджайської компанії, і це було очевидно.

Це кінець. Я маю звільнитися. З мене годі.

Віра. Віра — це все, у кожній хвилині життя, навіть уві сні. Віра в матір, сестру, брата і друга, віра в те, що інші зупиняться на червоне світло; віра в пілота літака й інженерів, які випустили апарат у повітря; віра у вчителів, які щоденно годинами наглядають за дітьми; віра в копів, пожежників і ваших механіків; і віра в те, що на тебе вдома чекає кохання.

Але віра, на відміну від надії, може померти. І коли помирає віра, з нею помирають двоє друзів — послідовність і відданість.

З мене годі. Я втратив навіть ту віру в керівництво компанії, що мав, а разом втратив і самоповагу.

Я знав, що піти буде непросто. Санджай не любив залишати сліди. Але це вже був кінець. Я все вирішив. Я знав, що Санджай пізно повернеться додому, тож вирішив приїхати до нього вночі й повідомити про те, що йду.

Поглянувши на вивіску «Леопольда», я згадав слова Карли, які були сказані після великої кількості алкоголю й балачок, давно після закриття ресторану. «Одиноке життя в Бомбеї фрілансером, як Дідье,— розреготалася вона,— це холодна ріка правди».

Я дивився у тріснуте дзеркало — я вже досить давно робив це на самоті. Я кидав маленьку армію, яка дала обітницю захищати мене як свого брата по зброї. Я втрачав квазі-імунітет від закону й захист квазі-етичних адвокатів компанії, що брали за хвилину лиш трохи менше за квазі-етичних суддів.

Я залишав позаду близьких друзів, які стояли зі мною проти ворогів: чоловіків, які добре були знайомі з Хадербгаєм і його вадами й теж любили нашого ватажка.

Було важко. Я намагався позбутися почуття провини й сорому, і це було важко: почуття провини й сорому мали більше зброї за мене.

Але страх бреше, ховаючи відразу до себе, що є самовиправданням, а інколи навіть не знаєш, як сильно ти боявся, доки не кинеш своїх переляканих друзів.

Я відчув, що раніше виправдані й раціоналізовані речі почали розсипатися, неначе листя, змите з мого тіла водоспадом. Одинокість — це течія в річці правди, так само як і солідарність. Одинокість несе в собі й вірність. Та коли ти намагаєшся підплисти ближче до берега, то часто здається, наче віра в самого себе — це все, що є.

Я глибоко вдихнув, уклав усю душу в це рішення і нагадав собі почистити й зарядити пістолета.

Розділ 25

Кавіта Синг — журналістка, яка заробила свою репутацію, пишучи про погані вчинки людей,— відхилилася зі стільцем назад, торкнувшись бильцем стіни. Біля неї сиділа жінка, яку я раніше не бачив. Навін і Дівія сиділи ліворуч від Дідьє. Вікрам був з Джамалом — Театром Одного Актора — і Біллі Башу, які нарешті вилізли з гробниці Деніса.

Той факт, що Вікрам уже був на ногах лише після двох годин сну, свідчив про глибину його залежності. Коли ти лише починаєш вживати, то кайф може тривати до дванадцяти годин. Коли опірність організму переповзає у залежність, то кожні три-чотири години потрібна нова доза, й ти починаєш її шукати.

Коли я підійшов до столу, вони всі з чогось радісно сміялися.

— Агов, Ліне! — гукнув Навін.— Ми говоримо про улюблені злочини. Кожен мав номінувати щось одне. Який твій улюблений злочин?

— Заколот.

— О, анархіст! — розреготався Навін.— Аргумент у пошуках обґрунтування!

— Обґрунтований аргумент,— заперечив я,— у пошуках майбутнього.

— Браво! — викрикнув Дідьє, махаючи офіціанту, щоб замовити ще випивки.

Він посунувся. Я сів біля нього і використав цю можливість, аби передати норвезького паспорта Ранвей.

— Вінсон його забере у наступні два дні,— прошепотів я.

Я звернув увагу на Вікрама. Він уникав мого погляду і грався з плямою від пива на столі. Я жестом попросив його нахилитися.

— Що ти тут робиш, Вікраме?— тихо мовив я.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти був у відключці лише дві години тому, Віку.

— Я прокинувся, друже,— мовив він.— Таке буває.

— І ці хлопці, які, так сталося, купують шмаль, просто опинилися біля тебе?

Він випростався, обіпершись об спинку стільця, і заговорив до всього столу.

— Знаєш, Ліне, думаю, ти сплутав мене з кимсь, хто багато переймається. Але я не такий. І думаю, що нас таких чимало. Дідьє, ти переймаєшся?

— Неохоче,— відповів Дідьє.— І нечасто.

— Як щодо тебе, Кавіто? — запитав Вікрам.

— Узагалі-то,— почала вона,— я переймаються багатьма речами. І...

— Знаєш, Ліне,— мовив Вікрам.— Раніше ти був класним хлопцем, яар. Не перетворюйся на ще одного чужинця в Індії.

Я подумав про те, як бояться його батьки і як їм доводиться ховати цінні речі, але промовчав.

— Ми всі чужинці в Бомбеї, еге ж? — сказала Кавіта.— Я...

Вікрам її знову перебив, хапаючи Дідьє за руку.

— Можемо з’ясувати це зараз?

Дідьє був шокований. Він ніколи не займався бізнесом у «Леопольді», але витягнув з кишені приготовлену пачку грошей і віддав її Вікраму. Мій гоноровий друг хапнув гроші й підскочив, мало не перекинувши стільця. Театр Одного Актора притримав його стільця і теж підвівся. Біллі Башу наслідував їхній приклад.

— Ну... мені... мені пора,— заявив Вікрам, задкуючи й уникаючи мого погляду.

Біллі Башу помахав на прощання і пішов за ними. Театр Одного Актора похитав головою, граючись зв’язкою богів, які висіли у нього на шиї.

— Театр одного актора,— сказав я.

— Театр одного актора,— повторив він і попростував за іншими.

— Що таке, друже? — ніжно запитав Дідьє.

— Я теж даю Вікраму гроші. Але завжди питаю себе, чи купую цим дозу, яка його вб’є.

— Вона також може виявитися його порятунком,— тихо зауважив Дідьє.— Вікрам хворий, Ліне. Але бути хворим — це ще один спосіб бути живим, а отже, можливе зцілення. Без чиєїсь допомоги він може не пережити наступної ночі. Поки він живий, ще залишається шанс на порятунок. Забудь про це і розслабся з нами.

Я глянув на інших і приєднався до гри.

— А як щодо тебе, Кавіто? — поцікавивсь я.— Який твій улюблений злочин?

— Хіть,— заявила вона.

— Хіть — це гріх,— уточнив я.— А не злочин.

— Я так їй і сказав,— додав Навін.

— Це мій тип злочину,— зауважила вона.

Дівія почала безконтрольно хихотіти, заразивши сміхом увесь стіл.

— А ти що скажеш, Дідьє?

— Лжесвідчення, звісно ж,— вирішив він.

— Чи можна в це повірити? — запитав я.

— Присягаєшся? — доповнив Навін.

— Я обираю цей злочин,— провадив Дідьє,— бо лише брехня врятує світ від вічного нещастя.

— А хіба чесність — це не неписана правда? — насміхався Навін.

— Ні, ні! Чесність — це альтернативна правда. На світі немає нічого більш руйнівного для правди чи лютого для інтелекту, ніж людина, яка наполягає на тому, щоб бути повністю і цілком чесною.

— Абсолютно з тобою згодна,— погодилася Дівія, піднімаючи келиха для тосту.— Коли кортить чесності, я записуюся до лікаря.

Дідьє пом’якшав від такого заохочення.

— До тебе підкрадаються і шепочуть: гадаю, тобі потрібно про це знати. А потім намагаються знищити твою впевненість і твоє життя своїми огидними фрагментами правди. Видають якийсь уривок огидної правди, який просто не можуть тобі не розповісти. Те, чого тобі краще не знати. Те, за що ти здатен зненавидіти. Те, за що ти вже ненавидиш. І навіщо люди це роблять? Чесність! Їхня отруйна чесність змушує це робити! Ні! Краще подаруйте мені винахідливу брехню замість огидної чесності.

— Чесно, Дідьє! — знущалася Кавіта.

— Кавіто, ти єдина бачиш мудрість у моїх словах. Журналісти, адвокати, політики — це люди, чиї професії передбачають відсутність цілковитої правди. Якби вони були абсолютно чесні й розкривали всі секрети, то наша цивілізація розвалилась би за місяць. День за днем, напій за напоєм, програма за програмою — це брехня дозволяє нам рухатись уперед, а не правда.

— Люблю тебе, Дідьє! — крикнула Дівія.— Ти мій герой!

— Я б хотів тобі повірити, Дідьє,— з серйозним обличчям зауважив Навін.— Але неправдиві свідчення можуть підірвати твій авторитет, знаєш?

— Лжесвідчення — це бути чесним зі своїм серцем,— відповів Дідьє.

— То чесність — це хороша штука,— підмітила Кавіта, тицяючи пальцем на серце Дідьє.

— На жаль, навіть Дідьє не сталевий,— зітхнув Дідьє.— Я просто герой у питаннях брехні. От запитайте у поліцейських Південного Бомбея. Але, зрештою, я лише людина і мас до часу впадаю у страхітливі акти чесності. Зараз я кажу правду, і мені соромно в цьому зізнаватися, тож раджу вам брехати якомога частіше, поки не навчитеся робити це з повною переконливістю.

— Ти обожнюєш правду,— зауважила Кавіта.— А от чесність ненавидиш.

— Маєш рацію,— погодився Дідьє.— Повір, якщо розповісти комусь усю правду, то він захоче відплатити за це насильством.

Група розділилася на кілька частин. Дідьє погоджувався з Кавітою, а Навін сперечався з Дівією. Я ж заговорив до молодої жінки, яка сиділа поруч.

— Ми ще не знайомі. Я — Лін.

— Я знаю,— сором’язливо відповіла вона.— Я — Суніта. Подруга Кавіти. Ну, взагалі-то, я її колега — молодий журналіст.

— Ну і як тобі цей світ?

— Чудовий. У плані, що це просто надзвичайна можливість і все таке. Але я сподіваюся стали письменницею, як ви.

— Як я? — здивовано розсміявсь я.

— Я читала ваші оповідання.

— Мої оповідання ?

— Усі п’ять. Вони дуже хороші, але я соромилася вам сказати.

— І як же ти знайшла ці твори?

— Ну,— збентежено запнулася вона.— Ранджит дав мені — тобто пан Ранджит, він дав мені ваші оповідання на редагування. Я досліджувала їх на наявність помилок.

Я вирячив очі, не бажаючи на ній зриватися, але був занадто спантеличений, аби приховати свої почуття. У Ранджита були мої оповідання? Як? Невже Лайза передала їх йому в мене за спиною і проти моєї волі? Я нічого не розумів.

— Вони тут,— провадила Суніта.— Я збиралася пообідати на самоті та продовжити роботу над творами, але міс Кавіта запросила сюди.

— Дай їх, будь ласка.

Вона порилась у великій полотняній сумці й віддала мені папку.

Папка була червона. Я класифікував усі свої твори за кольорами. Червоний колір підходив для кількох коротких історій про міських святих.

— Я не давав дозволу на друк цих оповідань,— пояснив я, перевіряючи, що усі п’ять творів в папці.

— Але...

— Це не твоя провина,— лагідно мовив я,— і покарання за це не буде. Я напишу Ранджиту записку, а ти її передай, і все буде гаразд.

— Але...

— Ручка є?

— Я...

— Жартую,— сказав я, дістаючи ручку з кишені безрукавки.

Ці рядки здалися вдалою основою записки для Ранджита. Я витягнув друковану сторінку з історії, переписав ці два речення на нову останню сторінку і згорнув папку.

— Ліне! — причепився Дідьє.— Ти не п’єш! Негайно ж поклади ручку.

— Чим ти займаєшся? — запитала Кавіта.

— Якщо це заповіт,— сказав Навін,— то можеш нам повідати.

— Якщо хочеш знати,— розповів я, дивлячись на Кавіту,— я пишу записку твоєму босу.

— Любовне послання? — загорілася Кавіта, сідаючи прямо.

— Щось таке.

Я дописав записку, згорнув її та віддав Суніті.

— О ні, Ліне! — запротестував Дідьє.— Це ж нестерпно! Ти просто мусиш прочитати її вголос.

— Що?

— Є правила, Ліне,— відповів Дідьє.— І ми мусимо порушувати їх за кожної слушної нагоди.

— Дідьє, я не такий божевільний.

— Ти мусиш прочитати її, Ліне.

— Це особиста записка, друже.

— Написана в публічному місці,— заперечила Кавіта, вириваючи аркуш у Суніти.

— Агов,— обуривсь я, намагаючись забрати записку.

Кавіта швидко відскочила, ставши з іншого боку столу. У неї був хрипкий голос, такий, що всіх інтригує своїм звучанням, своєю глибокою емоційністю.

Кавіта прочитала вголос мою записку.

— Це супер! — розреготалася Кавіта.— Я хочу власноруч її передати.

Крик, а потім брязкіт скла, що розбилося на мармуровій підлозі, змусило нас усіх обернутися до парадної арки. Конкенон бився з кількома офіціантами «Леопольда».

Він був не сам. Разом з ним були представники банди скорпіонів. Здоровило — Гануман — стояв за Конкеноном разом з кількома іншими, чиї обличчя запам’яталися мені з тієї червоної години на складі.

Останнім, хто проштовхувавсь у двері, був Данда — кат з тоненькими вусами. Його ліве вухо затуляла шкіряна пов’язка.

У Конкенона була з собою свинцева гиря у шкіряному мішку, який кріпився дротом до зап’ястка. Він замахнувся нею і поцілив у скроню начальнику охорони «Леопольда». З усіх боків чулося важке дихання й перелякані зойки.

Високий офіціант-сикх захитався, його ноги підкосилися, і він впав. Інші офіціанти рвонули на допомогу. Хлопці намагалися допомогти своєму товаришеві, а Конкенон бив їх, проливаючи кров і збиваючи їх додолу.

Скорпіони увірвалися до ресторану, відштовхуючи столи та відганяючи нажаханих завсідників. Пляшки, келихи й тарілки полетіли на підлогу, утворюючи пінисті калюжі. Столи хитались і переверталися. Стільці ковзали подалі від тлуму чоловіків. Гості почали розбігатися, перечіплюючись через стільці та падаючи на брудну підлогу.

Ми з Кавітою і Навіном швидко повставали.

— Буде бійня,— сказав я.

— Добре,— вирішила Кавіта.

Я покосився на неї і помітив порожню пляшку в одній руці й сумочку в другій.

Найближчий вихід був заблокований людьми. Позаду нас був куток. Якби ми відштовхнули назад стола, то Дівія та інша дівчина могли стати за ним і бути у відносній безпеці. Я глянув на Навіна, а той озвучив мої думки.

— Дівіє, іди в куток,— велів він, тицяючи назад і не відводячи погляду від бійки.

На цей раз світська левиця не протестувала. Вона схопила Суніту за руку і потягнула її в куток. Я обернувся до Кавіти.

— Туди? — глузувала вона.— Пішов ти.

Хай яким був мотив цього дикого нападу, Конкенон і скорпіони вдало обрали момент. Це була сонлива частина обіду, задовго до вечірнього напливу гостей. Половина офіціантів «Леопольда» була нагорі, відсипалася.

Заскочені зненацька, робітники виявили геройський спротив, але були в меншості. Гурт людей, які вовтузилися й чубилися, покотився на нас через увесь ресторан. Їх треба було уповільнити, перш ніж зупинити.

— Намахаймо цих покидьків,— прогарчала Кавіта.

Ми кинулися на гангстерів, намагаючись посунути бійку назад до виходу. Кілька відвідувачів до нас приєдналися, штовхаючи горлорізів.

Навін почав бити, дуже прицільно і швидко. Я відтягнув одного чоловіка від напівнепритомного офіціанта. Він утратив рівновагу й повалився навзнак. Кавіта розмахнулася порожньою пляшкою від пива й поцілила йому в голову. Інші відвідувачі почали бити його ногами.

Вузькими сходами позаду нас почали збігати офіціанти, які відсипалися після нічної зміни: їх розбудив власник «Леопольда». Наступальна стратегія бандитів провалилася. Напрямок змінився. Скорпіони почали відступати.

Нас із Навіном почали виштовхувати й відтягувати на вулицю, і ми опинилися між ворогами та підкріпленням. Стоячи біля дверей, я раптом зіткнувся з Конкеноном.

Навіть якщо він знав, що програє бійку, то не показував цього. Його очі сяяли, неначе луска в риби на мілководді, палаючи холодним світлом. Він посміхався. Він був щасливий.

Шаленець повільно підняв гирю, доки вона не опинилася на рівні мого плеча, і промовив.

— На тебе запав диявол, хлопче! — сказав він, а потім замахнувся.

Я швидко відхилився праворуч. Гиря зачепила ліве плече ззаду. Я відчув, як від удару задвигтіла кістка. Блискавично реагуючи, я використав правий хук і досить сильно влучив Конкенону в голову. Це був солідний удар, але його було недостатньо.

Конкенон потрусив головою і вишкірився. Знову підняв гирю, я ж учепився в нього, виштовхуючи його на вулицю.

У фільмах чоловіки б’ються досить довго, по черзі отримуючи перевагу. У справжній вуличній бійці все відбувається набагато швидше. Усі б’ють по чому можуть, і якщо ти впадеш, то більшість часу проведеш на підлозі.

Звісно ж, інколи найбезпечніше місце якраз і є на підлозі.

Піднявши кулаки аж до лоба й чекаючи вдалого моменту, я дивився на Конкенона. Він пробував ударити мене тим шматком свинцю. Я пригнувся, уникаючи випадів, а сам завдав кілька хороших ударів.

Я відступив, тримаючи рівновагу, і зіштовхнувся з Навіном. Ми глянули один на одного і швидко стали спина до спини.

Ми опинилися між «Леопольдом» і рядом вуличних кіосків. Офіціанти зупинилися в широкій вхідній арці. Вони захищали вхід. Те, що відбувалося на вулиці, їх не цікавило. Вони мали переконатися, що бійка не повернеться назад до ресторану.

Скорпіони почали нападати. Навін, стоячи спина до спини зі мною, був один проти чотирьох. Я не міг йому допомогти. У мене був Конкенон.

Я отримав свій шанс і почав бити високого ірландця правою і лівою, але на кожен удар він відповідав свинцем. Смертоносна гиря влучила мені в обличчя, розбивши його до крові. І незважаючи на те, як сильно і влучно я б не бив, Конкенон все стояв.

В голові зринули слова — сніговий серпанок на вітру:

Отже, це кінець...

Аж раптом, так само миттєво, як усе почалося, бійка зупинилася. Скорпіони відступили, кружляючи навколо Конкенона.

Ми з Навіном зиркнули назад і побачили Дідьє. У нього в руці був револьвер. Я був надзвичайно щасливий угледіти Дідьє. Він посміхався так само, як раніше Конкенон. Біля нього стояв Абдулла.

Коли ми відійшли від дула револьвера, Абдулла накрив руку Дідьє своєю лівою і повільно посунув униз, доки зброя не опустилася.

Запала мить тиші. Скорпіони застигли на місці, намагаючись вирішити, чи битися далі, чи втікати. Свідки, які ховалися за кіосками, дихали досить важко. Навіть невпинний дорожній рух, здавалося, затих.

Конкенон заговорив. Це була помилка.

— Ти бісова огидна довговолоса іранська лярва,— сказав він, вищиривши свої жовті зуби і наближаючись до Абдулли.— Ми з тобою обоє знаємо, що це так. Чому б нам не поговорити?

Абдулла взяв пістолет. І вистрелив Конкенону в стегно. Люди почали кричати-волати й розбігатися. Ірландець похитнувся, продовжуючи боротися і чекаючи можливості вдарити Абдуллу гирею. Абдулла знову вистрелив, у ту саму ногу. Конкенон упав.

Абдулла вистрілив ще двічі, швидше, ніж я міг встежити. Коли Гануман і Данда полетіли вниз, я зрозумів, що великий скорпіон і його худорлявий друг також отримали по кулі в ногу.

Скорпіони, які ще могли бігти, так і вчинили. Конкенон, вроджений борець, почав відповзати, використовуючи лікті, щоб дістатися дороги та кіосків із сувенірами.

Абдулла зробив два кроки вперед і сильно притиснув ногою спину ірландця. Дідьє підійшов до нього.

— Ти... довбаний... боягуз...— плюнув Конкенон.— Ну ж бо! Зроби це! Ти — ніщо!

Достобіса крові витікало з двох ран на нозі. Абдулла націлив зброю у потилицю Конкенона та приготувався стріляти. Кілька людей, що були досить близько і все бачили, почали верещати.

— Досить, брате! — гукнув я.— Зупинися!

Прийшла черга Дідьє покласти руку на кисть Абдулли та повільно опустити зброю вниз.

— Забагато свідків, друже,— сказав він.— Dommage[83]. Утікай негайно. Утікай швидко.

Абдулла завагався. У ньому спрацював інстинкт. Я знав це. Я теж чув у собі відголос цього інстинкту. Тієї миті він хотів убити Конкенона більше, ніж жити. Я став позаду нього, як інші в’язні робили у в’язниці, охороняючи своє серце і життя.

— Є лише одна причина, з якої копи ще не тут,— мовив я,— скорпіони, мабуть, заплатили, щоб вони не наближалися під час атаки. Скоро це зміниться. Нам потрібно забиратися.

Абдулла забрав ногу зі спини Конкенона. Ірландець негайно почав повзти у напрямку дороги.

Під’їхали два автомобілі. Скорпіони завантажили Конкенона й поранених гангстерів на заднє сидіння. І помчали геть, зачепивши таксі, напхане туристами.

Навін Едеїр обняв Дівію. Суніта, журналістка-початківиця, теж була з ними.

— З тобою все гаразд? — запитав я Дівію.

— Бісові чоловіки,— відповіла вона.— Ви всі ідіоти.

— З тобою все гаразд? — запитав я Суніту.

Вона притискала до себе червону папку з моїми творами, пригортаючи її до грудей. І тремтіла.

— Усе гаразд,— запевнила вона.— Але в мене є прохання, і я не хочу його озвучувати, поки ти спливаєш кров’ю. Обличчя кривавиться, знаєш?

— Га-аразд. Можемо зараз усе вирішити.

Вона віддала назад оповідання і підняла записку, яку я написав Ранджиту.

— Дозволь мені вручити цю записку,— попросила вона.

— Ам...

— Будь-ласка. Ти навіть не уявляєш, як часто цей чоловік сексуально домагається мене, і це буде надзвичайною насолодою — віддати йому таку записку. Я так і не пообідала, тому, мабуть, маю зниження цукру, але це схоже на неймовірне свято, тож, звісно, дуже жаль через твоє обличчя, але прошу, дозволь передати йому цю записку.

До мене підійшли Дідьє з Кавітою.

— Дідьє, зможеш дати Суніті мій номер і провести її до офісу Ранджита?

— Звісно, але, Ліне, тобі потрібно зникнути звідси.

Неподалік нас пролунав постріл.

— Слухай,— швидко сказав я Дідьє.— Лайза зараз у галереї на Кармайкл-роуд. Можеш туди навідатися?

— Певна річ.

— Переконайся, що з нею все гаразд. Залишайся з нею, або нехай поживе в тебе кілька днів.

— Biensur[84],— відповів він.— А ти що робитимеш?

— Заляжу на дно. Ще не знаю. Візьми ці оповідання і прибережи їх для мене.

Я передав йому папку й побіг шукати Абдуллу, і знайшов його з нашими мотоциклами.

— Хто стріляє?

— Наша людина,— пояснив Абдулла, заводячи двигуна.

— Де копи? — поцікавився я, теж стартуючи.

— Вони були вже на підході, але Раві вистрелив у повітря,— пояснив він.— Вони повернулися по бронежилети й кулемети. Нам потрібно вшиватися звідси.

Рухаючись у пообідньому трафіку, ми з Абдуллою просочувалися крізь повзучі лози транспорту. Час до часу ми зрізали на порожніх тротуарах чи крізь заправки. За кілька хвилин ми вже спускалися по довгому пагорбу на Педдер-роуд і опинилися біля сокового центру біля монумента Хаджі Алі.

— Ми маємо відзвітувати Санджаю,— сказав я, коли ми зупинилися перед світлофором.

— Згода.

Ми заїхали на автостоянку в соковому центрі. Залишивши мотоцикли там, ми зателефонували босу мафії. Він був сонливий, наче ми потривожили його сієсту.

Він швидко прокинувся.

— Що за чортівня? Де ви зараз, вилупки?

— Біля Хаджі Алі,— відповів Абдулла, тримаючи телефон між нами, щоб і я міг чути.

— Ви не можете повернутися. Копи будуть тут за кілька хвилин, це точно, і я не хочу, щоб вони ставили запитання, на які ви не зможете відповісти. Залишайтеся подалі й, на біса, поводьтеся тихо бодай кілька днів, ви, дебіли. Скажіть правду, у цивільних стріляли ?

Абдулла наїжачився при фразі «Скажіть правду». Зціпивши зуби від огиди, він передав мені телефон.

— Жодних цивільних, Санджайбгаю,— мовив я.

Термін «цивільні» застосовувався до будь-кого, хто не був членом кримінального світу, крім суддів, адвокатів, гангстерів, тюремників і поліції.

— Двоє скорпіонів отримали кулі в ногу, разом з фрілансером на ім’я Конкенон. Він отримав дві кулі в одну й ту саму ногу, але я б його ще не ховав. Там було вдосталь свідків. Більшість із них — вуличні хлопці й офіціанти з «Лео».

— Ти створив цей довбаний хаос, Ліне, і ти кажеш мені, як його розгрібати? Пішов ти, сволото.

— Якщо я не помиляюся,— спокійно вів далі я,— одного разу ти теж підстрелив когось біля «Лео».

Абдулла показав два пальці, рухаючи ними переді мною.

— І навіть двічі,— заявив я.— І не я створив цей хаос, Санджайбгаю. Його створили скорпіони, і це почалося давно. Вони напали на нас дев’ять разів за останній місяць. Вони вдарили по «Лео», бо це наше улюблене місце і воно в серці території компанії. Чужинець Конкенон лише хоче, щоб санджайська компанія та скорпіони повбивали одне одного, бо він започатковує власну банду. Це те, що я знаю. Я не можу сказати тобі, що робити, і навіть не намагатимусь. Я лише можу розповісти те, що знаю. І це заради тебе, а не проти.

— Мадачудг! Багінчудг! — почав лаятися Санджай, а потім знову заспокоївся.— Знадобиться ціле багатство, щоб це зам’яти. Як вважаєш, хто домовився з копами Колаби?

— На чергуванні був Блискавичний Диліп, але думаю, що для нього це занадто амбіційно. Він воліє бачити своїх ворогів живими та зв’язаними.

— Є один молодший інспектор на ім’я Матр, і він уже давно не злазить з мене,— згадав Санджай.— Вишкребок! Це все смердить його духом. Тгик. Я з цим розберуся. Ви двоє залишайтесь у тіні наступні кілька днів. Зв’яжіться зі мною завтра. Дай Абдуллі слухавку.

Я передав Абдуллі слухавку. Він глянув на мене. Я знизав плечима. Абдулла почав слухати.

— Так,— двічі проказав він і повісив слухавку.

— У чому справа?

— Він запитав тебе про поранення? — поцікавився Абдулла.

— Він не належить до типу люб’язних людей. Він якраз зовсім нелюб’язний.

— Він не запитав,— загарчав Абдулла, насупившись.

Запала коротка важка тиша, а потім він отямився.

— Твоє обличчя. Воно закривавлене. Ми маємо відвідати одного з наших лікарів.

— Я оглянув своє обличчя у дзеркалі. Усе не так уже й погано.

Я обв’язав носовичок навколо ран на лобі й оці, де зброя Конкенона поранила до крові.

— Просто зараз,— вирішив я,— нашою проблемою є те, що Санджай не піде на війну через нас, тож ми залишилися самі.

— Я можу його змусити піти на війну.

— Ні, Абдулло. Санджай залишив мене теліпатися на вітрі, а тепер дозволяє тобі приєднатися. Він нізащо не піде на війну, поки все не закінчиться.

— Я повторюю, що можу змусити його це зробити.

— Абдулло, от чому війна — це завжди вибір? Я не скаржуся, бо Санджай не хоче йти на війну. Я радію, бо він цього не робить. Я радий, бо більше ніхто не постраждає. Ми можемо відплатити і власноруч.

— І ми це зробимо, іншалла.

— Але якщо ми залишилися наодинці, то потрібно розробити стратегію і тактику відплати, бо ти щойно поранив трьох людей. Одного з них — двічі. Який у тебе план?

Він озирнувся, перевіряючи навколишні перехрестя головних магістральних проспектів, по яких потоком рухались автомобілі, виблискуючи металом.

Абдулла знову обернувся до мене з напіврозтуленим ротом, але слова так і не пролунали: він був сам, і жоден товариш не поспішав на допомогу. Він був солдатом на території ворога, якому повідомили, що шлях для втечі щойно закрився.

— Думаю, слід триматися подалі від них, хоч деякий час,— запропонував я, заповнюючи бентежну тишу.— Можливо, Гоа. Ми можемо доїхати туди до ранку. Але нікому не кажи. Щоразу як я розповідаю про поїздку на Гоа, мене просять забрати там брудну білизну.

Я намагався викликати посмішку на хмурих кряжах його сумнівів. Це не спрацювало.

Абдулла поглянув у напрямку Південного Бомбея. Він боровся з бажанням повернутися та вбити кожного скорпіона, що будь-коли виповзав з-під каменя. Я почекав ще кілька хвилин.

— То як бути?

Він хвильку помовчав, а потім зробив два довгі видихи, заряджаючи свою силу духу.

— Я прийшов до «Леопольда», щоб запросити тебе в одне особливе місце. Я вдало прийшов, але почекаймо, щоб побачити наслідки цього дня для кожного з нас.

— Що за особливе місце?

Він знову глянув на обрій.

— Я не очікував, що ми вирушимо туди з тінню над головами, але ти згоден помандрувати зі мною просто зараз?

— І ще раз: куди?

— Зустрітися з учителем учителів, майстром, який викладав мудрість Хадербгаю. Його ім’я Ідрис.

Я повторив ім’я легендарного вчителя:

— Ідрис.

— Він там,— мовив Абдулла, вказуючи в бік низки пагорбів на північному видноколі.— Мешкає в печері на тій горі. Ми купимо тут води, щоб узяти з собою. Це довгий підйом до вершини мудрості.