Тінь гори

Розділ 68

Прокинувшись, я збагнув, що це не Карлині поцілунки обпалювали мені шкіру: я вимкнувся, упершись обличчям у статуетку бога Шиви, і його тризубець відчеканив свій слід на моїй щоці. Я заліз у душ і знову сполоснувся, вирішивши не відчиняти дверей ще принаймні кілька днів, а може, навіть продовжити своє вшанування померлих. Але витершись і поглянувши у дзеркало, я побачив, що слід тризубця нікуди не зник. Здавалося, що він залишиться на щоці ще кілька днів. І я знав: якщо я став настільки нерозсудливим, щоб нализатись і затаврувати своє обличчя, коли деякі вороги з радістю зроблять це за мене, то прийшов час завершувати з пиятиками.

А з цією освіжаючою думкою також прийшло усвідомлення, що Карла могла раніше піти з вечірки для фетишистів — і одразу ж застрягнути десь у Місті-Острові через заколот. Я одягнув свій бойовий стрій, перевірив кишені й вийшов до вестибюлю. Біля дверей, які вели на сходи, стояла барикада з меблів. У ті роки це була звичайна практика в готелях під час поліцейського перекриття міста, щоб підтримувати безпеку гостей на цьому боці барикади, а мародерів та погромників тримати на тому.

— Увесь Південний Бомбей перекритий,— повідомив Джасвант, читаючи газету.— Мені пощастило дістати цю газету. І ні, ти не зможеш її отримати, доки я не закінчу.

— Де?

— Ти ніде не зможеш її дістати. Бачиш межу, баба?

— Що саме перекрили?

— Усе.

Ця ізоляція означала, що я не зможу вдень їздити містом: ніхто не зможе.

— Як довго?

— Хіба тобі в біса не байдуже?

— Дідько, Джасванте. Як ти гадаєш? Один день — чи чотири?

— Враховуючи пожежі й бунти вчора вночі, я ставлю на три дні,— відповів він.— І повторюю, хіба тобі в біса не байдуже?

— Три дні? Не думаю, що маю досить натхнення на три дні.

— Натхнення! — сказав Джасвант, відкладаючи газету і розвертаючи до мене своє шикарне нове директорське крісло.

Він натиснув важіль на своєму столі й відсунув панель на стіні біля мене. Це була потаємна полиця, наповнена алкоголем, цигарками, перекусками, малесенькими пакетиками з пластівцями, картонками з молоком, пачками з кубиками цукру, горщиками з медом, тунцем, смаженими бобами, сірниками, свічками, аптечками і ще невідомо чим, напханим у банки.

Він узявся за ще один важіль, і навколо полиці спалахнув каскад манюсіньких вогників.

— Агов,— здивувався він, вглядаючись у тризубець на моєму обличчі, який підсвічувало його різнокольорове освітлення.— А ти в курсі, що в тебе на обличчі відбилася тришула[142]?

— Не треба фамільярності, Джасванте.

Він махнув рукою на свою полицю задоволень.

— Завжди радий залишити стосунки на бізнесовому рівні, баба,— мовив він, зводячи брови.— Тут ще й музика є.

Він натисну ще одного перемикача, і з колонок на столі вибухнула бганґра[143]. Прес-пап’є танцювало зі степлером на скляній поверхні, гоцаючи туди-сюди на відображенні Джасвантової посмішки.

— Ми — сикхи — навчилися пристосовуватись,— перекрикував музику він.— Якщо хочеш пережити Третю світову війну, то переїдь до сикхського району.

Він дограв пісню до кінця, а це була досить довга пісня.

— Це ніколи не набридає,— зітхнув він.— Хочеш ще раз послухати?

— Ні. Дякую. Я хочу купити твою випивку, поки до неї не дістався Дідьє.

— Дідьє тут немає.

— Я не хочу так ризикувати.

— Це... мабуть, найрозумніша річ, яку ти коли-небудь мені казав.

— Люди не кажуть нічого розумного, Джасванте, бо твоя поведінка не спонукає до цього.

— До біса поведінку,— вирішив він.

— Обвинувачення питань не має.

— Поведінка не оплачує мені оренди.

— Загорни мені трішки тієї оренди, Джасванте.

— Гаразд, гаразд, тільки не скидай свою довбану пом’яту сорочку, баба,— сказав він, приєднавшись до мене біля вікна та складаючи вказані припаси.

— А в тебе є хоч трохи вже скручених косяків? — запитав я.

— Звісно, у мене п’ятірки, десятки, п’ятнадцяти!...

— Я їх візьму.

— «Їх» — це скільки?

— Усі.

— Чі, чі! Чоловіче, невже ніхто не навчив тебе мистецтва ведення бізнесу?

— Просто дай мені шмаль, Джасванте.

— Ти ж навіть не питав про її вартість, друже.

— Скільки вона коштує, Джасванте?

— Бісовий мішок грошей, чоловіче.

— Підходить. Загорни.

— Ну ось, знову. Ти ж маєш битися за ціну, або це вже не ціна. Ти ж дуриш мене, коли не торгуєшся, навіть якщо я все одно отримаю навар. Так усе має бути, чоловіче.

— То скажи чесну ціну, Джасванте, а я її оплачу.

— Тобі не доходить,— спокійно пояснив він, неначе навчаючи мавпу.— Ця гра для двох, і в неї грають, щоб знайти ту чесну ціну. Це єдиний спосіб визначити будь-яку ціну. Якщо ми всі не будемо цього робити, то прийде капець. Саме такі шкідники, як ти, все паскудять, бо готові заплатити будь-що за невідь-що.

— Я заплачу цю суму, Джасванте.

— Дозволь тобі дещо розповісти. Ти не можеш відмовитися від цієї системи, чоловіче, хай як би намагався. Торг є основою бізнесу. Хіба ніхто тебе цього не навчив?

— Мені байдуже, скільки це коштує.

— Нікому не байдуже, скільки це коштує.

— Мені байдуже. Якщо я не зможу чогось собі дозволити, то не хочу цього. А якщо хочу щось, то можу це собі дозволити, і байдуже, скільки це коштує. Саме для цього і є гроші, хіба не так?

— Гроші — це річка, чоловіче. Дехто з нас пливе за течією, а дехто гребе до берега.

— Досить цих старих сикхських приказок.

— Це нова сикхська приказка. Я її щойно вигадав.

— Загорни припаси, Джасванте.

Джасвант зітхнув.

— Ти мені подобаєшся,— зізнався він.— Я ніколи не повторю цього на публіці, бо не люблю виносити свої почуття на люди. Усі це знають. Але ти мені подобаєшся, і в тобі можна розгледіти деякі досить цікаві якості. Я також бачу деякі помилки в твоєму духовному мисленні, а оскільки ти мені подобаєшся, радо можу перелаштувати кілька чакр, так би мовити.

— Ти вже виголошував цю промову, хіба ні? — поцікавився я, забираючи два пакунки необхідних речей.

— Кілька разів.

— І як усе минулося?

— Я вмію говорити, Ліне. Одного разу я грав Отелло у...

— Приємно вести з тобою справи, Джасванте.

— Саме так! — сказав він.— Саме це я й намагався тобі донести раніше! Ти мені подобаєшся, розумієш, та коли ти поводишся, неначе дитина, а сам уже не дитина, то забираєш усю забаву з процесу бути дорослим, дійшло?

Прийшов час для музики. Він увімкнув музику бганґра.

Я заховав свої припаси, з’їв дві банки тунця; поки всідалася їжа, погострив два свої ножі, а потім віджимався і підтягувався, доки ніч не дозволила пересуватися містом.

Цілковитий бандобаст, чи ізоляцію міста, неможливо порушити за білого дня. Дурень, який з’являється на центральній вулиці опівдні,— це жертва, або скоро нею стане. Копи були налякані. Їх було замало, щоб зупинити людей, коли ті підуть воювати одне з одним, чи навіть захистити банки. Ізоляція істотно спрощувала ситуацію для копів: якщо ти на вулиці, то перетворюєшся на м’ясо.

— Я йду надвір, Джасванте,— незадовго до опівночі сказав я.

— Дідька лисого. Ця барикада залишається на місці.

— Я її зіпсую, якщо спробую відсунути,— пояснив я, підходячи до барикади.

— Нізащо! — мовив він, обходячи свого стола, щоб відсунути барикаду від дверей.— Це заплутана оборона. Мій друг-парс міг би зробити її кращою, якби був тут. Але вона підійде, щоб стримати зомбі.

— Зомбі?

— Саме так усе й починається,— не вгавав він.— Усі це знають.

Він відсунув витвір зі стільців і лав від дверей і прочинив їх: показалася тоненька шпарина.

— Тобі потрібен пароль,— вирішив він.

— Навіщо?

— Щоб повернутися назад. Щоб я тебе впізнав.

— А може, підійде: відчини двері.

— Я схилявся до чогось більш персонального.

— Якщо повернуся, а ти не відчиниш дверей, то я їх виб’ю.

— Як?

— Завіси ззовні, Джасванте.

— Завіси! — просичав він.— Мій друг-парс передбачив би це. Закладаюся, що його барикада проти зомбі просто ідеальна.

— Джасванте, просто відчини кляті двері, коли я повернуся.

— Повертайся, будь ласка, неінфікованим,— звернувся він, знову барикадуючи двері.

Ніч — це Істина, яка носить багряну мантію, і люди танцюють вночі зовсім інакше. Найбезпечніший спосіб пересуватися Бомбеєм під час перекриття міста, якщо тобі справді припекло кудись висунутися,— це їхати на задньому сидінні поліцейського мотоцикла.

Я знав гарного копа, який потребував грошей. Корупція — це податок, накладений на будь-яке суспільство, яке не платить людям достатньо, щоб ті самі з нею боролися. На блокпостах коп розповідав про мене, що я — перекладач-волонтер, який попереджає туристів не виходити вночі на вулицю.

І ми дійсно час до часу зустрічали збентежених туристів, людей з рюкзаками, не наповненими припасами, щоб забарикадуватися в готелі у місті привидів, і люди раділи побачити копа, та ще й з іноземцем.

Ми проїжджали більшість блокпостів на холостому ходу, відповідаючи на запитання вигуком і помахом, і я їхав мовчазним містом позаду копа з пістолетом, платячи йому погодинно, щоб він під час своїх об’їздів допоміг мені знайти Карлу. Я хотів бути з нею чи принаймні знати, що вона в безпеці.

Легенди пишуть кров’ю та вогнем, а вулиці були достатньо закривавлені, щоб створити нові легенди. Дорожній коп, який мене супроводжував, розповів, що біля мечеті Набіла спалахнули запеклі зіткнення. Кілька людей загинуло, а багатьох поранили. Мечеть не постраждала — жодна кахля не тріснула. Люди назвали це дивом, забуваючи, скільки пожежників постраждало під час порятунку святого місця.

— Разючі часи,— по-індійському висловився дорожній коп Домінік, гукаючи через плече, поки ми їхали зі швидкістю равлика порожніми вулицями.

— Разюче лячні, Домініку.

— Отож-бо! — розсміявся він.

— Спробуймо готель «Магеш»,— запропонував я.

— Про ці часи можна буде розповідати своїм онукам,— сказав Домінік, повертаючи до «Магешу» і вдивляючись у кожен безлюдний провулок крізь завіси тіней.— Про часи, коли по Бомбею вільно блукали привиди.

Ми не знайшли Карлу, але знайшли її авто. Коли до нього під’їхали, то побачили за кермом Рендалла, а Вінсон сидів на задньому сидінні.

Рендалл зі свистом опустив вікно. Вінсон зі свистом хлебтав віскі.

— Привіт, Рендалле. Де Карла?

— Я не знаю, сер. Я не бачив її, відколи мадам поїхала на мотоциклі з міс Бенісією.

— Я її знайшов! — заволав із заднього сидіння Вінсон, трохи п’яний.

Я обернувся до нього.

— Де?

— В ашрамі! — радісно заявив він.

— Карла в ашрамі? Ні, хіба що вона його купує.

— Не Карла. Ранвей. Навін її знайшов. Вона в ашрамі, десь за сотню миль звідси. Я поїду туди, тільки-но все це вляжеться.

Я знову обернувся до Рендалла.

— Що відбувається?

— Мені наказали зустріти міс Карлу біля готелю «Амрітсар»,— розповів він.— Але бандобаст був такий стрімкий, що поліція заборонила кудись їхати, а покинути автомобіля не варіант, отож я й застряг тут, сер.

— А пасажир?

— Пан Вінсон вскочив до авто, коли мародер намагався вкрасти іншого автомобіля, схожого на цей, і його застрелили посеред вулиці, о другій годині дня, сер.

— Мені пощастило, що ти відімкнув дверцята, Рендалле,— сказав Вінсон, висуваючи шухлядку з алкоголем.

— І ти був тут увесь цей час?

— Так, сер, чекаючи на шанс зустрітися з міс Карлою в готелі «Амрітсар».

— «Магеш» лише за п’ятсот метрів звідси, Рендалле,— нагадав я.— Це невдала ніч, щоб стирчати надворі. Тобі там буде безпечніше.

— Я не покину транспортного засобу, сер, крім випадку загрози моєму життю. Мені досить комфортно. Але, може, пан Вінсон захоче добігти туди.

— Нізащо, чоловіче,— промимрив Вінсон.— Я хочу бути живим, аби знайти мою дівчину. Вона в ашрамі... А це потужна хрінь, друже.

Я глянув на Домініка.

«Заплатиш»,— досить справедливо промовив його погляд: я забагато просив.

— Перетвори це на авто преси,— вигадав він, хитаючи головою.— Ми прорвемося.

— У тебе є ручка й аркуш білого паперу? — запитав я.— Можеш намалювати табличку «ПРЕСА»?

Вони сперечалися через ескіз напису, як інколи чинять люди, навіть коли на кону важливі речі, але нарешті узгодили макет.

Рендалл прилаштував табличку на панелі приладів, підперши до скла за допомогою Карлиного черевика.

Домінік проводив нас через блокпост за блокпостом. Рендалл віддавав честь. Вінсон пив, удаючи представника преси.

У провулку за готелем «Амрітсар» я заплатив Домініку й подякував йому за допомогу.

— Ти гарна людина, Ліне,— посміхнувся він, ховаючи гроші.— Якби я думав навпаки, то пристрелив би тебе. Побачимося за дві години. Не хвилюйся. Ми знайдемо твою дівчину. Це ж Бомбей, яар. Бомбей завжди знаходить шлях до кохання. Відпочинь трохи.

Коп від’їхав геть, деренчання його мотоцикла нагадувало людям за зачиненими віконницями та дверима, що тут ще хтось — хоробрий чоловік, який підтримує лад.

Її горлорізи:— близнюки й метальники кислоти — випірнули з тіні. Я саме зібрався відповісти, але Рендалл зробив крок уперед, ставши біля мене.

Розділ 69

Коли Домінік поїхав, Рендалл прошмигнув навколо машини, щоб відчинити дверцята для Вінсона. Перш ніж він їх досягнув, з провулку озвався голос, і ми обоє завмерли.

— Я ж тебе попереджала,— сказала мадам Жу.— Я попереджала триматися подалі від Кавіти Синг.

— Прошу,— тихо втрутився він.

— Я все тримаю під контролем, Рендалле,— мовив я, намагаючись водночас спостерігати за п’ятьма небезпечними особами.— Мадам Жу проводить регулярні вистави в цьому провулку, і якимось чином я завжди маю на них квиток.

Вона розреготалася, але ніхто до неї не приєднався.

— Прошу, дозвольте мені сказати,— м’яко наполягав Рендалл.— Я чекав цього.

Він це серйозно хотів зробити. Я йому дозволив.

— Дозвольте мені відрекомендуватися, мадам,— почав він, звертаючись до постаті з вуаллю.— Я — Рендалл Соарес, один з двох чоловіків, які охороняють тут Жінку. Якщо хоч волосина впаде з її голови, я вб’ю тебе і твоїх посіпак. Це моє останнє попередження, мадам. Облиш нас, бо помреш.

Він був сміливцем. Це було більше, ніж я б зробив на його місці, бо знав, що спеціалізацією мадам Жу була другорядна помста. Я сподівався, що Рендалл не мав родичів, які носять спільне з ним прізвище і яких можна таким чином вистежити.

Рендалл тримав руку на кишені свого жакета. Метальники кислоти тримали свої руки в кишенях. Я тримав руки на своїх ножах. Мадам Жу почала задкувати в провулок, доки темрява знову її не поглинула.

— Рендалл Соарес,— повторила вона, перетворивши останнє слово на сичання гримучої змії.— Рендалл Соарес.

Посіпаки теж заховались у темряві. Провулок поринув у тишу.

— Знайди всіх знайомих Соаресів,— порадив я йому.— Ця жінка дуже злопам’ятна.

— У мене немає родини,— повідомив Рендалл.— Я сирота, якого віддали відразу після народження і ніколи не всиновлювали, а в шістнадцять випхнули з сиротинцю. Мадам Жу не може нашкодити родині, якої в мене нема.

— Ти справді б їх повбивав?

— А ви б такого не зробили хіба, сер?

— Я сподіваюся до цього не довести. Ти колишній військовий?

— Ні, сер, Індійська морська піхота.

— Морська піхота, га? Як довго?

— Шість років, сер.

— Що сталося? — гукнув з автомобіля Вінсон.

— Кажан потрапив не в ту дзвіницю, сер,— пояснив Рендалл, відчиняючи йому двері.— Кулачок, що стукає у ворота Пекла.

— Як у біса добре вибратися на повітря,— сказав Вінсон, потягуючись.— Я годинами сидів у авто. Маю відлити, чоловіче, негайно.

Він кинувся до найближчої стіни.

— Будь цивілізованим, Вінсоне,— мовив я.— Потерпи, поки не опинимося нагорі. Тут паркують мотоцикли.

Рендалл поставив авто біля стіни в арковому провулку, щоб інший транспорт міг проїжджати, але також забезпечивши можливість швидкої втечі.

— Ніхто його не зачепить,— запевнив я, коли Рендалл замкнув авто.— Ти можеш піднятися нагору і відпочити.

— Чудово, сер.

— Досить уже з цим сером, Рендалле. Називай мене Ліном, або Шантарамом, якщо подобається, але тільки не сером. Це неначе називати мене босом.

— Спасибі, пане Шантараме,— усміхнувся він, а в очах спалахнуло гоанське призахідне сонце.

— Я можу десь відлити? — запитав Вінсон, підстрибуючи на доріжці.

Ми з Рендаллом виволокли Вінсона по сходах, і я почав гатити У двері.

— Відчиняй, Джасванте.

— Який пароль? — гукнув з того боку Джасвант.

— Відчини бісові двері, сволото,— гаркнув я, тримаючи Вінсона.

— Ліне! — сказав Джасвант, стоячи за дверима.— Чого тобі треба?

— Чого мені треба, ти, орендодавська відмовка пенджабця? Мені треба задушити тебе твоїм же тюрбаном і заколоти твоїм же кирпаном[144].

— Тільки через мою хрещену сраку,— сказав він.— Чого тобі насправді треба?

Я глянув на Рендалла, який, здавалося, був собою задоволений. Я глянув на Вінсона, який обслинював мою руку. Він точно цим насолоджувався. Я глянув на замкнені двері власного готелю.

— Я б хотів зайти всередину, прошу, Джасванте,— мовив я, розмовляючи якомога солодше та зціпивши зуби.

— Без проблем,— погодився він.— З тобою є інфіковані?

— Відчини кляті двері, Джасванте!

Барикада почала зі скреготом здригатися, від’їжджаючи від дверей, і ми заштовхались усередину. Джасвант підіпхав барикаду назад, мерщій розвернувся і тицьнув на Вінсона, який був безбожно п’яний.

— Він здається інфікованим,— вирішив Джасвант.

— Мені дуже треба відлити,— заявив Вінсон.

— З нього витікають рідини? — обурився Джасвант, відходячи.

— Вони витечуть з нього на підлогу, якщо ти не замовкнеш,— запевнив я, намагаючись утекти.

— Ти бачив там когось інфікованого? — запитав Джасвант.

— Досить уже про зомбі,— сказав я, пхаючи Вінсона до своєї кімнати.— Це Рендалл.

— Привіт, Рендалле. Я — Джасвант. Як воно там?

— Поки що тихо,— розповів Рендалл.— Але я цілком підтримую тебе щодо пильнування появи зомбі. Передбачливість — це єдина мудрість, коли ситуація стосується ходячих мерців.

— Отож-бо! — підтвердив Джасвант, повертаючись до свого крісла.— Я все кажу їм. Чума. Хаос. Такі випадки, як цей. Усе саме так і починається.

— Джасванте,— озвавсь я, намагаючись тримати Вінсона вертикально і водночас відчинити двері своєї кімнати, що виявилося несподівано складно.— Мені потрібно більше припасів. Як бачиш, маю гостей.

— Навіть не сумнівайся, іноземна ти срако,— розреготався він.

Я відчинив двері й побачив у своїй кімнаті Дідьє з Олегом і Діву з Дівами — Чару й Парі.

Вони всі були в костюмах. Діва була в комбінезоні з леопардовим принтом, Дідьє скинув гладіаторський верх, окрім шкіряної маски, але залишив пачку і трико. Олег був римським сенатором у сандаліях і тозі з мого простирадла. Чару і Парі переодяглися кішками, припасувавши невеличкі вушка й довгі хвости. Чару була сірим персом, а Парі — чорною кішечкою.

— Ліне! — зрадів Дідьє, сидячи біля Діви на матраці посеред дерев’яної підлоги.— Ми, як ведеться, запізнювались на вечірку, і нас на блокпості зупинила поліція; ми так нікуди й не потрапили, тож повернулися сюди, якраз коли все місто поринуло в ізоляцію.

— Привіт, Ліне,— сказала Діва.— Ти не проти, що ми тут?

— Звісно ж, ні. Радий вас бачити. Це просто...

— Рендалл, міс Діво,— відрекомендувався Рендалл.— А ваше чарівне обличчя не потребує передмови.

— Ого,— пролепетали Чару й Парі.

— Привіт, я — Вінсон,— мовив Вінсон,— і знайшов свою дівчину. Вона в ашрамі.

— Ого,— пролепетали Чару й Парі.

— Вона в ашрамі,— розповідав Вінсон, потискаючи руку Парі.

— А вона що — одержима? — поцікавилася Парі.

— Чи помирає від невиліковної недуги? — докинула Чару.

— Що? — перепитав Вінсон, хитаючись і пробуючи сфокусуватися на них.— Знаєте, мені дійсно треба відлити.

Я провів його до вбиральні й зачинив двері.

— У тебе пошарпаний вигляд, Шантараме,— помітила Діва, піднімаючись і розкидаючи руки.— Обійми мене, яар.

Вона обійняла мене, а потім знову присіла біля Дідьє на матраці. Я глянув на той матрац. Він здавався знайомим. Я спрямував погляд крізь двері спальні на своє ліжко. Матраца на ньому не було. Голе дерев’яне ліжко перетворилося на труну. Мій матрац лежав на підлозі.

— Сподіваюся, ти не проти, Ліне,— звернувся Дідьє, попиваючи мої порції для зомбі.— Коли ми вже застрягли тут і на біс його знає скільки, то перенести матрац сюди здалося найкращим варіантом.

— Джасванте! — гукнув я менеджеру.— У мене більше гостей. Візьму все, що маєш!

— Це не так робиться, баба,— озвався він.— Ти це знаєш.

— Джасванте, це буде або так, або я пришлю на переговори Дідьє.

— Вибачення прийняті,— сказав він.— Усе твоє.

Він приніс до кімнати картонні коробки та ящики з пивом. Повернувся з пляшкою гасу і плиткою на дві конфорки.

Він відсунув мої газети і нотатки вбік і встановив плитку, підпалив її запальничкою-пістолетом на батарейках. Перевірив тиск газу, вмикаючи його на максимум і мінімум, неначе випускаючи світлячків з пляшки.

— Ого,— одностайно мовили Чару й Парі.

Джасвант уклонився.

— Усі ресторани зачинені,— розповів він,— і немає виносу, доставок — нічого крім того, що приготуєте власноруч. Триватиме все це невідомо скільки.

— Нам потрібно буде більше травички,— попросив я, стоячи в дверях спальні.

— Це можна організувати, але за додаткову оплату, враховуючи цей карантин.

— Я візьму все.

— Ну от, знову. Хіба ти нічого не вивчив? Ти — загроза для чесного бізнесу.

— Дідьє!

— Вибачення прийнято. Я принесу шмаль пізніше. Вона в тунелі.

— У тунелі?

— Так.

— Під готелем є тунель?

— Звісно, там є тунель. Саме тому я придбав готель. Сикхи виживають у Третій світовій війні, пам’ятаєш?

— Я можу туди спуститися?

Він зіщулив очі.

— Боюся... що стільки ти заплатити не зможеш,— мовив він.

— Пішов ти, Джасванте.

— Хіба тільки...

— Пішов ти, Джасванте.

— Хіба тільки,— наполягав він,— сюди прорвуться зомбі, й це буде єдиний вихід. Якби я мав того бластера, то ми б качались як сир у маслі.

— Годі уже про зомбі.

— Ти взагалі не маєш почуття гумору,— похнюпився він, повертаючись до свого столу.— Плитка здається в оренду. Оплату я включу до твого рахунку.

Я оглянув барикаду, думаючи про Карлу й очікуючи на нові пошуки, й озирнувся на людей у кімнаті.

Олег нишпорив по коробках. Він виймав звідти якісь каструлі та сковорідки.

— Дуже корисно,— сказав він.

— Якби ж ми тільки врятували слугу,— засмутилась Парі.

Діва не втрималася, регочучи так голосно, що підтягнула коліна до грудей і скрутилась у тугий сміхотливий клубочок.

— Немає потреби у прислузі,— посміхнувся Олег.— Ви коли-небудь куштували російську їжу? Ви збожеволієте від неї, обіцяю.

— Ого,— проспівали Чару й Парі.

Олег відіслав футболки до Москви, по одній кожній несхожій близнючці, й за правилами Дідьє міг знову набувати аромату, поки чекав на реакцію Ірини, його феромонової паломниці.

Він подобався Дівам. Він усім подобався. Дідько, він і мені подобався. Але я міг думати лише про Карлу, яка була десь там — сиділа в якійсь будівлі, не маючи іншого захисту, крім як покладатися на саму себе.

— Я можу допомогти з їжею? — втрутився Вінсон, п’яно човгаючи з ванни.

— Недоцільно, пане Вінсон,— заспівав Рендалл.— Підозрюю, що кулінарні навички пана Олега — це видовищний вид спорту, а не кривавий.

— А хто це такий? — запитала Діва, прихиляючись до Дідьє на матраці.

— Він — Рендалл,— розповів Дідьє.— Я вже казав тобі про нього. Він — таємниця, роз’яснена дотепними фразами.

— Я — Рендалл, міс Діво,— мовив Рендалл.— І маю за честь знову познайомитися.

— Прошу, іди і посидь з нами, Рендалле,— запросила Діва, погладжуючи ліжко.

— Міс Діво, можу я шанобливо попросити, щоб до мене приєднався пан Вінсон? Він, здається, залишився під моєю опікою, і гадаю, йому варто трохи прилягти.

— Ну звісно,— сказала Діва, погладжуючи матраца.— Влаштовуйся, Вінсоне.

— Велике спасибі,— белькотів Вінсон, поки Рендалл укладав його на моєму матраці та підклав під голову одну з моїх подушок.— Моя дівчина в ашрамі, ти ж знаєш. Тож боюся, що трохи перенапружився сьогодні, та й учора вночі теж, бо вона в ашрамі, і знаєш, це приблизно означає, що її хлопцем став Бог, якось так, то як з цим можна боротись? Як хто-небудь може змагатися з Богом? І, типу, якщо Він такий могутній, то чому не знайде собі власну дівчину? Це мене просто причавило. Цілковито.

— Це добряче тебе зачепило, зайчику,— помітила Діва.

— Це всіх добряче зачепило, якщо пробачите моє втручання, міс Діво,— сказав Рендалл.— Тут потрібно боротись або втікати від почуттів.

Діва перехилилася через Дідьє, щоб узяти Рендалла за руку.

— Якщо я запропоную вдвічі збільшити ставку Карли, ти перейдеш на інший корабель, Рендалле?

— Робота на міс Карлу — безцінна,— посміхнувся Рендалл.— Це привілей, тож з усією повагою, я залишуся на борту і допомагатиму міс Карлі гребти на шлюпці, якщо доведеться.

Діва оцінила хлопця, роздивляючись його посмішку.

— Ми познайомимося набагато краще,— мовила вона,— якщо залишимося замкнені тут усю ніч.

— Кожна мить у вашій присутності — це честь, панно Діво.

Тут я залишив їх, радіючи можливості зостатися на хвилинку сам-один у своїй спальні, але Діва негайно пішла слідом, розвернула мене і схопила за лацкани жилета.

— Між Рендаллом і Карлою щось є? — прошепотіла вона.

— Що?

— Якщо є, то я не буду вторгатися на її територію. Карла мені подобається.

— Вторгатися?

— Але якщо ні, то кажу тобі, Ліне, цей хлопець просто красунчик. Він неймовірно красивий, яар.

«Деякі райони в нашому чарівному Бомбеї палають,— подумав я.— Деякі райони вже зникли. Люди загинули».

— Щира правда,— мовив я, дивлячись на неї і не розуміючи, чому дівчина не готувалася до ізоляції міста, яка могла тривати кілька днів, але радіючи, що побачив тигряче рикання колишньої Діви.

— То все нормально? — вона невинно шукала мої очі.

— Так.

— І між Карлою та Рендаллом абсолютно нічого немає? Бо, ну, типу, він же красунчик, і в таке досить важко повірити, розумієш?

Слова не повинні змінюватися так швидко, але, дивна річ, вони завжди таке роблять. Я нічого не міг розібрати. Карла катається з Бенісією, Навін катається з Кавітою, Діва танцює з Рендаллом, моя кімната повна людей, які вирішили перечекати бурю. У тій бурі я мав лише одну мотузку — Карлу, яка, можливо, десь застрягла, чекаючи на мою появу.

— Усе гаразд, Діво. Усе добре.

Вона вискочила зі спальні, а я зачинив двері й зіперся на них, не замикаючи. Я не хотів, щоб хтось почув звук замка і почувалися потім непроханим гостем. Гості могли залишитися хоч на місяць, я був не проти. Я натис на двері спиною, боячись, що хтось от-от відчинить їх, а я потребував побути хвилинку на самоті.

Кавіта мала рацію. Карла ніколи не зникала з мого внутрішнього вівтаря, навіть коли я запалював свічки відданості з Лайзою. Карла і була тим внутрішнім вівтарем, з першої секунди.

Хіба ж це гріх — дарувати комусь свою любов, якщо не можеш віддати свого серця? Чи помираємо ми тоді всередині, принаймні на деякий час, чи продовжуємо кохати живучи? Чи відрізала вона свої крила, моя голубка, коли відчинила навстіж вікно? Чи було наше життя щасливим, чи, може, щасливим те життя було лише для мене? Чи мав я з Лайзою справжнє життя, чи, може, це була брехня?

Сміх панував у галасливій сусідній кімнаті: рятувальний човен, що дрейфує на хвилях непереборності. І на якусь спокійну хвилину небажаної правди двері за моєю спиною стали стіною зізнання, а всі мої гріхи несамохіть прокотилися крізь моє серце. Назір і Тарик — знехтувані друзі, яких спилили та вбили, і Лайза — знехтуване кохання, втрачене назавжди. Шкірою поповзло каяття за мій егоїзм. І я благав померлих мене пробачити.

Сміх і тупотіння ніг линуло крізь двері, стукаючи мене по спині. Я не знав, це відпущення чи спокута. Я вирішив, що зрівняв рахунок, і почав прибирати в кімнаті, якщо раптом виживанці в сусідній кімнаті потребували місця для ночівлі.

Я склав простирадла й ковдру на дерев’яній основі ліжка, щоб забезпечити якнайбільше комфорту для будь-якого змореного сонька. Причепурив кімнату, прибрав книги в один куток, а гітару — в інший, і протер підлогу вологою ганчіркою.

І десь посеред тієї несподіваної послуги несподіваним гостям, десь посеред спокою, простоти й потреби всього цього, струмок жалю перетворився на річку, і я забув про Кавіту і Лайзу.

Хай де вони є, хай куди прямують, живі чи мертві, я їх відпустив. Я пам’ятав, як вони сміялись, як я обох їх веселив. І я посміхнувся, згадуючи це, і та посмішка відчинила заґратоване вікно та звільнила їх.

Розділ 70

Життя втікача натягує власні загорожі. Вітальня була переповнена мирними друзями, але також і небезпечною зброєю. Я продумано розклав зброю в кожному кутку на меблях, від балкона до дверей, прорахувавши будь-яку ймовірність нападу. Я не врахував, що до кімнати можуть вторгнутися друзі.

Я пішов назад у вітальню і зібрав нотатки й записники, принесені в жертву Джасвантом заради його плитки.

— Народе, народе,— звернувсь я, перериваючи веселощі.

Усі поглянули вгору. Вони посміхалися.

— Сьогодні я чекав непроханих гостей, а натомість з’явилися звані гості.

Вони зраділи і заплескали в долоні.

— Ні, стривайте, вам тут, звісно, раді, й, дякуючи Джасвантовій передбачливості, у нас буде вдосталь їжі та води, а ще інші речі, щоб усе це перечекати...

Вони веселились і плескали в долоні.

— Ні, стривайте, річ у тому, що я чекав на непроханих гостей, розумієте, тож порозкладав навкруги зброю.

Присутні підморгнули мені. Вони гадали, що це жарт, і, мабуть, чекали на кульмінацію.

Я потягнувся до майже порожньої книжкової полиці й дістав звідти томагавк.

— Просто повертайтеся до своїх справ,— сказав я, тримаючи томагавка.— Розслабтесь. Я пройдусь по кімнаті та позбираю зброю, бо не хочу, щоб хтось випадково поранився. Гаразд?

Вони знову мені підморгнули. Дідьє вдягнув на обличчя маску, але й він підморгнув.

— Ого,— проспівали Чару й Парі.

Я поклав зброю вуличних джунглів на своє дерев’яне ліжко і повернувся до кімнати, збираючи ножі, пістолета, два кийки й елегантного кастета. Останньою зброєю був Вікрантів набір метальних ножів, які я заховав за рогом балконної опори, неподалік місця, де сиділа Діва.

— Ти або трагічно параноїдальний,— зауважила Діва,— або трагічно передбачливий.

— У мене часу немає бути параноїдальним,— розсміявся я.— Забагато людей хочуть мене дістати.

Я запхав пістолет у кишеню жилета. Я не міг ховати його в апартаментах, бо не міг довіряти жодному з присутніх, якщо його знайдуть. «Погана карма — дозволити комусь загинути з твоїм пістолетом,— колись сказав мені Фарід, Фарід Посередник.— Це у переліку якраз під убивством когось власноруч».

Дідьє з Олегом мали власні пістолети, якщо потрібно. І був шанс, якщо все погіршиться, що це знадобиться. Бунтівники палять міські квартали Бомбея й інші індійські міста. А довкруж пожежі зімкнули коло озброєні ножами й кийками люди, які затіяли цю пожежу, чекаючи на втечу здобичі.

Я домовився з Домініком на наступну поїздку за дві години. Йому потрібно було з’їздити додому, поїсти, поспати і відрапортувати керівництву. Під час ізоляції міста кожен коп був на кожній зміні.

Я планував пропустити їжу й одразу перейти до сну, та коли моє житло наповнилося людьми, а матрац опинився на підлозі, то ніч перепланувала себе.

Я повернувся до вітальні й перебрав припаси Джасванта, накидані на стіл біля плитки. Однією рукою я зірвав банана з грона, а другою взяв мигдаль. Випив півкелиха з глечика меду. Потім розбив троє яєць у велику склянку, налив згори молока, всипав трохи куркуми і все це випив.

Дівчата за всім цим спостерігали.

— Фу-у-у,— мовила Чару.

Вона була гарненькою дівчиною. На мить моєму марнославному «я» захотілося пояснити, що потрібно повертатися на вулиці, а там нема де поїсти, куховарити ж нема часу. Але я був закоханий, і марнославство — та невеличка тінь гордості — не могла мене ослабити.

— Хочеш? — запропонував я, простягаючи їй склянку.

— Фу-у-у,— повторила Чару.

— Це якийсь фокус, чи що? — запитала Парі.

— Якщо ви полюбляєте фокуси, міс Парі,— заявив Дідьє,— то не шукайте нікого, крім Дідьє.

— Ого. Я хочу побачити всі твої фокуси, Дідьє,— зажадала Чару.

— Перетвори це на дійство, Дідьє,— додала Парі.

Все знову стало небуденно. Усі ненавмисно казали щось істотне. Я повернувся до спальні, закрутив у простирадло зброю і залишив на підвіконні, за комодом.

— А знаєш, якби це був фільм жахів,— сказав Олег, обіпершись на двері позаду мене,— то захована зброя була б точкою напруги.

— Ну, якби про це знав ти,— відповів я, запихаючи клунка подалі.— Тоді ти і став би точкою напруги.

— Дідько! — озвався він.— Ти коли-небудь грав у «Пошуки дракона» ? Люди божеволіють від цього у Москві.

— Я забираюся звідси, Олеже,— оголосив я, повернувшись до нього.

— Почекай,— випалив він,— ти забираєшся звідси? Я гадав, ніхто нікуди не піде. Ніколи не розділятися. Це перше правило тактики виживання під час шалених часів.

— Хай як дивно це прозвучить, але я залишаю тебе на чолі.

— На чолі чого?

— На чолі цієї кімнати, поки мене не буде.

— Гаразд,— міркував він.— Що мені з нею робити?

— Оберігай мої записники. Переконайся, що їжа рівномірно розподілене між присутніми. І якщо по мене прийде Карла, стережи її.

— Певен, що хочеш отак ризикнути зі мною? — запитав він.— Тепер я став точкою напруги, бо знаю, де зброя.

— Припини це, Олеже.

— Пробач,— посміхнувся він.— Але це дуже кумедно. Рендалл розповів, що в лабораторії неподалік проводили стрьомні експерименти, й один з об’єктів нещодавно втік. Це було в газетах. Дівчата нажахані до напівсмерті. Сьогодні мені може пощастити. А це дозволено, якщо на дивані?

Я дивився на нього, думаючи про охоплені вогнем будівлі й охоплених вогнем друзів.

— Цей погляд означає «так» чи «ні»? — посміхаючись, поцікавився він.

— А ти про це напишеш, Олеже, про сьогоднішні події?

— Звісно ж. Фіксую все, неначе та камера. А ти що — ні? Це досить незвичайна ситуація, і досить незвичайне зборисько людей. Я хочу сказати...

— Не лягай спати, Олеже. Будинки можуть загорітися, коли палять Бомбей. Це не жарт. Саме тому я не пив. Саме тому я не палив. Ситуація просто гівняна, і ти маєш залишатись у нормальному стані, поки я не повернуся.

— Не хвилюйся про рятувальний човен, поки я тут,— пожартував він.— Вони будуть на місці, коли припливеш назад.

— Ти нещодавно записав це, еге ж?

— Черт, да. Надзвичайно тобі дякую, Ліне,— мовив він.— Я справді це ціную.

— Якщо Карла повернеться раніше за мене, тримай її тут.

— Ображаєш,— запевнив він.— Ти вже казав про це.

— Я маю на увазі, що ти маєш охороняти її пильніше, ніж будь-кого і будь-що. Ти ж розумієш, правда?

— Я розумію,— вишкірився він.— Стає дедалі краще.

Я підійшов до комода й одягнувся для битви. Дідьє грав у «камінь-ножиці-папір» з Дівою. Чару й Парі намагалися пояснити правила Вінсону, який дивився на забагато рук, щоб їх розібрати. Рендалл стежив за рахунком з увічливим махлярством. Усі реготалися. Я вийшов до вестибюля.

— Невже знову треба відсунути цю бісову барикаду? — пожалівся Джасвант.

— Відчиняй, Джасванте.

— Там же бандобаст, ідіоте! За кілька годин прийде світанок, і тоді ти перетворишся на сидячу гуску.

— Качку. На сидячу качку. Відчиняй.

— Хіба не доходить,— терпляче провадив він,— що кожне відкриття барикади її ослаблює.

— Прошу, Джасванте.

— Якби мій друг-парс був тут, він би порадив рухому барикаду за таких непередбачених обставин, але...

— Джасванте, відсовуй барикаду, і якщо після мого повернення ти запитаєш у мене пароль, я найму ювеліра, щоб той написав його на твоєму кара[145].

— Через мій товстий пенджабський зад,— обурився він, підтягуючи своє видатне черево до своїх видатних грудей.— І вибачення приймаються.

Він відволік барикаду від дверей, та коли я вже просовувався за неї, він мене зупинив.

— Якщо повернеться міс Карла,— сказав він,— зі мною вона буде в безпеці.

— Ти щойно став мені другом, Джасванте.

— Але за безпеку буде плата,— повідомив він, поки я протискався крізь дірку в дверях.— За мої послуги охоронця. Я включу це в твій рахунок.

Я пострибав по сходах, ковзнув уздовж стіни, шукаючи Домініка, який нетерпляче чекав на мене в провулку під аркою готелю.

— А ти не поспішав,— дорікнув він, коли ми від’їхали.— Твою присутність і так важко пояснити, Шантараме, а тут ще доведеться пояснювати моє запізнення на зміну.

— Ти хоч трохи поспав? — гукнув я йому.

— Годинку. А ти?

— У мене були гості. Які останні новини? Наскільки все погано?

— Дуже погано,— розповів він, а у вікнах будівель пролітало зображення мотоцикла.— Спалахнули пожежі в Донгрі, Маладі й Андгері. Сотні людей втратили будинки та крамниці. Вокзал «Вікторія-Термінус»[146] переповнений утікачами, які шукають прихистку чи залишають місто.

— А бійки були?

— Молодіжні лідери індуїстської та мусульманської громад згуртували своїх людей. Коли пожежа спалахує в індійському районі, то приїжджають на вантажівках індійські студенти. Вони ставлять кордон зі свідків, щоб не почалася бійня. Те саме на мусульманському боці. Вони не хочуть повторення останніх заворушень у Бомбеї.

— І як це працює?

— Поки що студенти досить непогано зберігають мир. Нам би не завадило провести роботу з їхнього вербування. Такі молодики будуть чудовим доповненням для поліції.

— Хто займається підпалами?

— Коли вогонь охоплює вулицю в Бомбеї,— мовив Домінік, спльовуючи на дорогу,— то роль підпалювача виконує торгівельний центр або житловий комплекс.

Спекулянти інколи використовували напругу в суспільстві як можливість знищити вогнем вулиці з маленькими крамничками, які стояли на заваді їхнім прибутковим схемам. Вони наймали горлорізів, в’язали на їхні голови помаранчеві бандани, коли ті палили мусульманські крамниці, й зелені бандани, коли ті палили індуїстські вулиці.

Домінік не сприймав правду з цинізмом: вона його просто причавила. Йому було тридцять років, він мав трьох дітей — двох дівчаток десятьох і вісьмох років і чотирирічного хлопчика. Він був чесним роботягою, який цілодобово ризикував своїм життям, одягаючи уніформу, але перестав вірити в систему, яка одягла його і дала зброю для її захисту.

Під час тієї поїздки він говорив з гіркотою, і я вже багато разів чув таке у нетрищах, на вулицях і в крамничках. Це був голос обурення через подвійну нечесність соціальної нерівності, яка збиткується з бідняків, переконуючи, що їхня карма — жити у злиднях.

Дідусь Домініка ще сповідував індуїзм. Родина перехрестилася під час хвилі навернення, викликаної елегантними й незабутніми промовами доктора Амбедкара, першого міністра юстиції Індії і поборника касти недоторканних[147].

Спочатку родина страждала через навернення, та коли Домінік з дружиною створювали свою сім’ю, вони вже цілковито інтегрувались у християнську комуну, так само як багато інших стали буддистами чи мусульманами, щоб позбутися ланцюгів кастової ієрархії.

Вони були тими самими людьми, тими самими сусідами, які лише обрали інше місце, щоб поєднатися з Джерелом. Але кожна релігія обурювалась, а інколи й жорстоко протистояла тертям усередині власного кола, і питання лишалося дуже спірним.

Ми проїхали Домініковим маршрутом по місту, від Нейві-Нагару до «Ворлі Джанкшн», перевіривши всі можливі дороги. Нас оминали вантажівки, переповнені індусами й мусульманами в молитві, їхні стяги маяли навколо — помаранчеві для індусів і зелені для мусульман.

Політики й багатії не зважали на ізоляцію, їздячи з озброєними кортежами порожніми дорогами, завжди женучи, неначе боялися погоні. Тут і там кілька сміливців ризикували вийти на вулицю. Коли ми їх помічали, а вони нас теж, то втікали геть. Але в іншому місто перед світанком було безлюдним.

Не було жодних зомбі, але вдосталь собак і щурів вешталися вулицями, шукаючи їжу, бо люди не забороняли їм цього. Вони захопили багато порожніх вулиць, завиваючи та гребучись у відходах.

Домінік був надзвичайно обережний. Індуси люблять собак і щурів. Індуси практично всіх люблять. Він навіть зупинився, коли навала щурів заблокувала нам проїзд, наче ті вівці на сільській дорозі.

Він газонув, блимнув дальніми фарами і посигналив. Щурі навіть не ворухнулися.

— Є якісь ідеї? — запитав він.

— Ти можеш постріляти в повітря, щоб їх розігнати. Копи чинять так з людьми, коли ті перегороджують дорогу.

— Не варіант,— сказав Домінік.

Худоребрий вуличний пес почав наближатися до нас, тремтячи, його тоненькі ноги дригалися на бігу. Індійські вуличні собаки жили тут тисячі років, і цей точно знав свій район. Він зупинився і почав якось складно гарчати і гавкати, неначе щось розповідаючи.

Щурі заметушилися, продріботіли геть, як густий сірий кожух, шукаючи іншого скупчення сміття. Собака почав на нас гавкати.

«Забирайтеся геть»,— начебто погрожував він.

Ми поїхали далі.

— Гарний собака,— озирнувся Домінік.

— Так, добре, що в нього не було друзів неподалік. В Індії від сказу щорічно гине тридцять п’ять тисяч осіб.

— Ти справді бачиш усе в негативному світлі,— зауважив він, повертаючи мотоцикла до Ворлі-Нака.

— Я бачу все з точки зору виживання, Домініку.

— Ти маєш впустити в серце Ісуса.

— Ісус уже й так у кожному серці, брате.

— Ти серйозно?

— Звісно. Я обожнюю його. А хтось хіба ні?

— Багато людей,— розсміявся він.— Дехто навіть ненавидить Ісуса.

— Ні. Блискучий розум, любляче серце, значна спокута: Ісус був неабиким. Вони можуть недолюблювати деяких християн, але ніхто не ненавидить Ісуса.

— Сподіваймося, що сьогодні вночі Його ніхто не зненавидить,— мовив Домінік, роззираючись навколо.

Ми досягай Ворлі-Нака — перехрестя на п’ять смуг під яскравими ліхтарями, з футбольним полем простору навколо єдиного копа, який був на патрулюванні.

Домінік під’їхав до нього і вимкнув двигун.

— Ти один, Магане? — звернувся на маратхі він.

— Так, сер. Але не зараз, сер. Бо ви приїхали сюди, сер. Хто цей білий тип?

— Він перекладач. Волонтер.

— Волонтер?

Маган мене огледів, ретельно стежачи, щоб я не робив жодних непотрібних рухів, бо лише безумець добровільно вийде на вулицю.

— Волонтер? Він що — божевільний?

— Та рапортуй уже в біса, Магане,— гаркнув Домінік.

— Сер! Усе спокійно, сер, відколи почалася моя зміна о...

Долинув подвійний глухий удар: доверху набита вантажівка досягла «лежачого поліцейського». Ми обернулись і побачили, як вона наближається зі сходу.

Величезна вантажівка мала дерев’яний кузов з бортами, що сягали по груди людям, які туди напхалися. Коли вантажівка проїжджала під ліхтарями, то помаранчеві прапори здавалися спалахами жовтогарячого світла.

Вантажівка подолала другого «лежачого поліцейського»; співаючі люди в кузові підстрибували вгору-вниз, коли колеса наїжджали на перешкоду, і від передніх до задніх, притиснутих до заднього борту, прокотилося дві хвилі.

«Рам! Рам!» — так вони співали.

Позаду нас почувся гудок, і ми розвернулися, щоб побачити іншу вантажівку, яка їхала з заходу. На ній маяли зелені прапори.

«Аллагуакбар!» — чулося звідти.

Ми всі обернулися на помаранчеву вантажівку, а потім на зелену. Було ясно, що автомобілі проминуть одне одного дуже близько — в тому місці, де ми стояли посеред дороги.

— Ну добре,— спокійно сказав Домінік, ставлячи мотоцикла на бокову опору.— Радуйся, Маріє.

— Нараяні,— пробубнів Маган, також молячись жіночому божеству.

Я стояв разом з копами. Ми вертіли голови праворуч і ліворуч, стежачи за просуванням вантажівок, які скидали швидкість і вже ледве повзли.

Маган — коп, який самотужки наглядав за широким перехрестям, мав при собі поліцейську рацію і бамбукового кийка. Я зиркнув на нього і піймав його погляд.

— Усе гаразд,— заспокоював він.— Не хвилюйтеся. Сер тут не сам, а з нами.

— А ми разом із сером,— на маратхі відповів я.

— Правда! — на маратхі мовив Маган.— Вам до вподоби місцевий алкоголь?

— Він нікому не до вподоби,— розсміявсь я, а він приєднався.

Водії вирішили перевірити свою вправність, проїжджаючи одне одного якомога ближче. Підручні в кабіні поховали бокові дзеркала і попіднімали прапори вгору. Інші перехилялися через борти, вигукуючи інструкції водіям і гатячи по дерев’яних дошках.

Вантажівки — слони на черепахах — повзли, неначе ті черепахи назустріч одна одній, так близько, що рятувала тільки віра. Неподалік нас ці вантажівки призупинилися, співаки біля співаків. У кожному кузові було приблизно по сто скандуючих чоловіків, їхня віра була шалена. Їхній піт освячував їх. На кілька куплетів їхні співи розгортались і зливались, слова перегукувалися зі словами, а потім помаранчеві вихваляли зелених, а зелені вихваляли помаранчевих, оспівуючи одного Бога.

Я стояв напружено, готуючись до будь-чого, але у вантажівках не було злості. Молоді студенти дивилися лише на своїх братів і на Бога, без упину читаючи молитви.

Вони були на завданні. Пожежні загони не могли доїхати на пожежі в індуїстських і мусульманських районах через натовпи людей. Молодь у вантажівках була громадськими свідками, які ризикували власними життями, щоб загроза не заважала світським органам влади виконувати свою роботу.

Їхня місія була священна — рятувати громади, і тому поза провокаціями. Вантажівки потихеньку роз’їхалися, не зупиняючи шалених співів, але без жодного злого погляду.

Коли вантажівки роз’їхалися, продовжуючи співати, я побачив її — Карлу. Вона стояла сама в дальньому кінці дорожньої розв’язки. Під’їхала на одній з вантажівок.

Вона була одягнена у чорні джинси, чорну блузку без рукавів і тоненький червоний плащ з каптуром, що ховав її чорне волосся, її дорожня сумка висіла на плечі. Її високі черевики були прив’язані до сумки. Вона стояла босоніж.

Я помітив, як вона махала вантажівці з зеленими прапорами, а потім побіг до неї.

— Я така рада тебе бачити! — сказала вона, коли ми обійнялися.— Гадала, що це забере цілу вічність.

— Що саме забере цілу вічність? — здивувавсь я, тримаючи її близько.

— Твої пошуки,— уточнила Карла, поки вуличні ліхтарі освітили зелених ферзів.— Я думала, що ти застряг десь із сумнівними суб’єктами. І збиралась тебе рятувати.

— Це кумедно. Я гадав, що якраз ти застрягла десь із сумнівними суб’єктами, і саме збирався рятувати тебе. Поцілуй мене.

Вона мене поцілувала і відхилилася, знову поглинаючи поглядом.

— Ти тренувався?

— Усе в житті — це тренування, Карло.

— Іди до біса, Шантараме. Використовувати проти мене мої ж рядки! Ганьба.

— Це не єдине, що я б хотів проти тебе використати.

— Ловлю тебе на слові,— розсміялася вона.

— Не зовсім. Не знаю, які в тебе плани і що саме збираєшся ти робити, але доки все в місті не заспокоїться, прошу, поїхали зі мною, Карло. Лише, ну, знаєш, щоб ти переконалась у моїй безпеці.

Вона знову зареготалася.

— Переконав. Показуй шлях.

— Ходімо, познайомлю з Домініком. Він друг і допомагає мені.

— Де твій мотоцикл?

— Місто повністю перекрите,— нагадав я.— Я об’єднався з Домініком. Це єдиний варіант пересуватися містом і продовжувати твої пошуки.

— Ти справді їздив позаду дорожнього копа?

Вона глянула через порожнє поле світла на Магана і Домініка.

— Він ще й стане нашим таксі додому,— повідомив я,— якщо ти не проти їхати втрьох.

— Тільки якщо я посередині,— вирішила вона, беручи мене за руку.

— Як ти змогла потрапити на ту вантажівку?

Вона зупинилася посеред безлюдної дорожньої розв’язки, поки ми не дійшли до Домініка. Схопила комірці мого жилета і потягнула мене для ще одного поцілунку.

Коли я отямився від нього, то вона відійшла на крок, а я й досі нахилявся, неначе для цього була причина. Копи свистіли, співали і танцювали.

Я підбіг до них і відрекомендував її.

— Дуже приємно, міс Карло,— мовив Домінік.— Ми шукали вас дуже високо і дуже низько.

Індійська розсудливість означає, що тебе не перебивають, щоб розповісти щось нерозсудливе.

— Як люб’язно, Домініку,— щебетала Карла.— Я не проти почути про ваші враження від тих низьких місць, коли не рятуватимете місто.

Ми поїхали втрьох. Карла сиділа спиною до моїх грудей. Вона приліпилася до мене, схопившись руками за мого жилета, ще більше нас зближуючи. Поклала голову мені на груди і заплющила очі. Я почувався би краще, якби її стегна не обхоплювали Домініка, а її ноги не лежали на паливному баці його мотоцикла.

Ми оминали блокпости, неначе зачаровані. Домінік використовував лише одну мантру, щоб об’їхати поліцейські барикади. «Не питайте»,— говорив він на маратхі, коли проминав дорожні загорожі зі мною позаду й Карлиними ногами, що прикрашали перед.

Ніхто з копів нічого не питав. Ніхто навіть не кліпнув. «Тобі мають подобатися копи,— колись сказав мені мудрець.— Вони думають, як ми, діють, як ми, і б’ються теж, як ми. Вони злочинці, які продалися багатіям, але той злочинний дух залишається всередині».

Домінік висадив нас у провулку за готелем.

— Дякую, Домініку,— мовила Карла, поклавши руку на серце.— Гарна поїздка.

Я віддав йому всю наявну готівку. Це були здебільшого американські долари, але також поєднання кількох інших валют, зібраних для непередбачених обставин.. Там було десь двадцять тисяч доларів. Така сума проходила крізь мої руки ледь не щодня, але це було чимало грошей для чоловіка, який жив на п’ятдесят доларів на місяць. Цього було досить, аби придбати невеличкого будиночка, що було Домініковою мрією, бо коп, який рятував місто під час ізоляції, як і більшість інших, жив у старих бараках.

— Тут забагато,— насупився він, і я усвідомив, що образив його.

— Це все, що є в моїх кишенях, Домініку,— сказав я, наполягаючи, щоб він забрав гроші.— Якби було більше, то й те віддав би тобі. Я надзвичайно щасливий. Я тобі буду винен. Зателефонуй, якщо потрібна буде моя допомога, гаразд?

— Дякую, Ліне,— погодився він, запихаючи гроші в сорочку; його очі вже бігали: він вирішував, скільки часу потрібно, щоб дістатися додому після своїх обов’язкових об’їздів і розповісти про все дружині.

Він поїхав геть, і Карла рушила до аркового провулку, але я її зупинив.

— Агов,— розхвилювавсь я, притримуючи її за лікоть.— Мадам Жу має звичку вискакувати з цих тіней.

Карла глянула на новий день, що малював брудно-сірий обрій навколо будівель.

— Не думаю, що вона виходить за білого дня,— вирішила Карла, ступаючи вперед.— Це шкодить її шкірі.

Ми піднялися сходами до заблокованих дверей на нашому поверсі.

— Пароль? — гукнув Джасвант.

— Абсурд,— загорлав я.

— Ти що — бісовий екстрасенс, чоловіче? — відповів він, але барикада не зрушила.— Звідки ти можеш це знати?

— Відчини двері, Джасванте. Я привів із собою інфіковану дівчину.

— Інфіковану?

— Відсунь... барикаду... і відчини... двері!

— Баба, ти абсолютно не відчуваєш гри,— розчарувався він, відсовуючи мистецьку барикаду набік.

Він трішки відчинив двері, й Карла прослизнула всередину.

— Ви взагалі не схожі на інфіковану, міс Карло,— виспівував Джасвант.— Ви просто сяєте.

— Дякую, Джасванте,— відповіла Карла.— А ти нічим не запасався на випадок такої катастрофи?

— Ви ж знаєте нас, сикхів, пані,— сказав Джасвант, крутячи пасма своєї бороди.

— Трохи більшу щілину у дверях, Джасванте,— нагадав я, і досі намагаючись протиснутися.

Він відсунув ту штуку, я просунувся, і менеджер підгорнув усе назад.

— Які новини? — запитав мене він, стираючи пил зі своїх рук.

— Пішов ти, Джасванте.

— Зачекай-но! — серйозно звернувся він.— Я хочу знати, що діється на вулицях. Що може доповісти твоя розвідка?

— Моя розвідка? — здивувавсь я, намагаючись обійти його і дістатися своєї кімнати.

— Не так швидко,— наполягав він, блокуючи мені шлях.

— Що таке?

— Ти не відрапортував! Що там відбувається? Ти єдиний, хто був назовні за останні шістнадцять годин. Наскільки все погано?

Він був щирий. І справді хотів знати. Після анти-сикхських заворушень було таке, що люди ходили вулицями з відрубаними сикхськими головами в руках, неначе з торбами. Це була індійська трагедія. Це була людська трагедія.

— Гаразд, гаразд,— погодився я, підіграючи.— Погані новини, хоча залежить від того, як на це подивитись: я не бачив ніяких зомбі. Жодного, ніде, якщо не враховувати пияків і політиків.

— О,— мовив він, трішки розчарувавшись.

— Але хороші новини — місто заполонили ріки щурів і зграї ненажерливих собак.

— Добре,— сказав він, ляскаючи руками.— Я зателефоную своєму другу-парсу. Він роками діставав мене щодо цього Плану щурячої чуми. Він дуже зрадіє цим новинам.

Ми залишили його, коли він набирав свого друга-парса.

— За тобою оплата резервного охоронця,— нагадав мені він, поки набирав номер.— Я ж резервний, навіть попри те, що міс Карла повернулася з тобою. Я запишу це на твій рахунок.

Двері моєї кімнати були незамкнені. Всередині ми почули дивні звуки. Я тихенько відчинив двері. Дідьє лизався з Чару на матраці, доки Олег залишав свій запах на Парі й моєму дивані.

Той дивний звук, який ми почули,— то був Вінсон, що догори дриґом намагався грати на моїй гітарі. Він лежав на спині, а ноги були підняті на стіну. Ніхто нас не помітив.

Ми разом підійшли до дверей моєї спальні. На моєму дерев’яному ліжку розклалися Діва з Рендаллом. Вони пестили одне одного руками і вустами.

Я хотів відволокти Рендалла від дівчини, яку кохав Навін, але давати йому ляпаса було завданням Діви, якби таке знадобилося.

Карла потягнула мене за жилет.

— Ти цей апокаліпсис не розрулиш,— прошепотіла вона, виводячи мене за руку.

Ми повернулися до дверей її кімнати. Моє серце виривалося з грудей. Карла запхала ключ у замок, потім зупинилась і поглянула на мене.

Я ніколи не сприймав Карлу як належне. Але ключ був у замку, який відмикав двері до її бедуїнського шатра, і моє серце занадто переповнилось надією, щоб сумніватись. Я сподівався, що цілковита ізоляція міста і міні-сатирикон у моїй кімнаті дозволить їй відчинити своє шатро.

Вона посміхнулася, відчинила двері й ніжно підштовхнула мене всередину. Увімкнула приховані вогники і запалила в потрібних місцях ароматичні палички. Схопила мене за комірця жилета, поки я витріщався на знамена червоного та блакитного шовку над головою, і повела до краю свого ліжка.

Карла почала мене цілувати і використала свою перевагу, штовхнувши мене на ліжко, так що ноги лишилися звисати в повітрі.

Вона підсунула до ліжка тахту, сіла на неї і почала розшнуровувати один з моїх черевиків. Її пальці розплутали вузлики, потім розпустили шнурівки і зняли черевика. Він приземлився на підлозі гупнувши, а потім вона взялася за другого. Він гупнув на підлогу за кілька секунд.

Вона стягнула з мене жилет і футболку, розстебнула джинси і залишила мене без одягу.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — сказала вона, оглядаючи мене.— Ти збудився більше, ніж треба.

— Це ти винна,— запевнив я, тримаючи руки за головою, на Карлиних подушках, у Карлиному бедуїнському шатрі.

— А хто сказав, що це провина? Просто інколи дівчина полюбляє провокувати.

Я знову нічого не розумів, але це було нічого. Мені дуже подобалося дивитися на ореол шовку над головою.

— Ти справді повернулася по мене? — не вірив я.— І пішла з вечірки для фетишистів, щоб мене знайти?

Вона стояла, розставивши ноги, тримаючи руки на стегнах.

— Я перепливу затоку Колаба-Бек заради тебе, любий,— зізналася вона, посміхаючись через моє збентеження.— Ну, гадаю, що можу попросити Рендалла приєднатися, бо не дуже добре плаваю, але я прийду по тебе, зайчику.

— Індуси не вміють плавати, як австралійці,— розповів я.— В Австралії живе більше акул.

Вона розстебнула свою чорну блузку і жбурнула її кудись.

— А знаєш,— сказала вона, знімаючи джинси й роздягаючись догола,— усім буде легше, якщо відтепер я не випускатиму тебе з поля зору.

Вона нахилила голову набік, стежачи за моєю реакцією.

— Гадаю, нам узагалі не варто розлучатися,— серйозно заявив я.— Що скажеш, Карло?

— Ти дізнаєшся про всі мої думки,— відповіла вона, нависаючи наді мною, щоб поцілувати,— десь через шістнадцять хвилин.

Король усього — і водночас жебрак на її банкеті. Мене кидало на неї, її кидало на мене, ми крутилися, рухалися, мінилися, торкалися і пітніли після занадто-тривалої-самотності.

Мої руки притислися до стіни, розганяючи тіні. Її ноги лежали в мене на грудях, ніжно промовляючи, підошви до пальців, а язики гуляли по всіх інших частинах тіла.

Світ скочувався з ліжка. Моя спина на підлозі. Її коліна на килимі, різнокольорове шатро в мене над головою, лопаті вентилятора, неначе кружляючі димові голуби з сандалових ароматичних паличок...

Карла припадала до мене, торкаючись своїм чолом до мого, очі-в-очі, очищуючи мене єднальним світлом. Я губився в її задоволенні, забуваючи про власне, знову його знаходячи в її очах, повертаючись додому: Карлин погляд, без страху й остороги, повертався додому і до мене.

Сплутані руки, пальці зшиті разом, ноги у випадковості тіл,— ми лежали подих до подиху, згорнувшись, неначе залізничні колії, що сплять посеред лісу.

Розділ 71

Ми з Карлою більше не полишали її шатра під час ізоляції. Першого ранку я прокинувся, аби побачити, як вона йде до мене з філіжанкою кави на таці. Я завжди прокидався перший, навіть у в’язниці, особливо у в’язниці, тож було дивно прокинутися, коли інша свідомість уже заправлена кавою.

На Карлі було щось на зразок жіночого халата, але чорного і повністю прозорого, а ще моя кохана була під ним гола. Так наче Карла плавала в тіні, а я хотів поплавати з нею.

Вона поставила тацю на великий вуличний барабан, який використовувався як тумбочка, поцілувала мене і приєдналася на ліжку.

— Я хочу розповісти тобі про те, що відбувалося,— сказала вона, поклавши руку мені на коліно.

— Ти про теперішні події? — сподівався почути я щось нове.

— Відколи я зустріла Ранджита.

— Розумію. Не теперішні.

— Не теперішні. Ти знаєш, як ми з Ранджитом познайомилися?

— На собачих боях?

— Тобі потрібно це знати, Шантараме.

— Ні, Карло, не потрібно. Мені потрібна лише ти.

— Так, я тобі потрібна, але це також.

— Чому?

— Чому тобі потрібна я чи знати це?

— Я знаю, чому мені потрібна ти: ти — друга половинка всього. Чому мені потрібно повертатися до вас із Ранджитом?

— Друга половинка всього,— посміхнулася вона.— Мені подобається. Тобі потрібна ця розмова, бо я погано до тебе ставилась і тепер погано почуваюся, навіть попри те, що вчиняла правильно щодо тебе всю дорогу.

— Гаразд, але...

— Мені не до вподоби почуватися погано, особливо щодо тебе, тож це потрібно якось виправити. І єдиним варіантом є розповісти тобі, чим я займалася, щоб усе прояснилося.

— Мені байдуже, що ти робила.

— Ти заслуговуєш це знати.

— Я не хочу знати. І мене це дійсно не цікавить.

Вона розсміялась і потягнулася рукою до моїх грудей.

— Інколи ти кумедніший навіть за правду.

— І щасливіший,— додав я, цілуючи її і плаваючи в тій чорній тіні разом з нею.

Трохи згодом вона принесла свіжі філіжанки з кавою в ліжко і почала знову.

— Я хотіла внести розселення нетрищ у політичну програму Бомбея.

— Добра кава,— мовив я.— Італійська?

— Звісно, і не відволікайся.

— Розселення нетрищ,— замислився я.— Розумію. Просто не певен, що хочу розуміти.

— Що саме?

— Карло, я тебе кохаю. Мені справді байдуже, що ти там...

— Гуманне розселення жителів нетрищ, з доброю компенсацією,— пояснила вона.— Ти ж розумієш, правда?

Вона наслідувала мене, і виходило це чудово.

— Я розумію. Я лише...

— Ми з Ранджитом познайомились у ліфті,— розповідала Карла.

— Карло...

— У зламаному ліфті, якщо конкретніше.

— Це досить непогана метафора про Ранджита. Зламаний ліфт.

— Ліфт застряг між сьомим і восьмим поверхами на цілу годину,— сказала вона, тягнучи мене у свої спогади.

— На годину?

— Шістдесят довгих хвилин. Нас було там лише двоє: Ранджит і я.

— Він до тебе чіплявся?

— Звісно. Він фліртував і почав чіплятися, а я дала йому ляпаса. Тож він спробував ще раз, і я вліпила набагато сильніше, а потім Ранджит сів на підлогу і запитав про мої життєві цілі.

Я випив кави, подумки двічі давши ляпаса Ранджитові.

— Це вперше у моєму житті хтось поставив це запитання,— мовила Карла.

— Я ставив тобі це запитання. Я запитував це багато разів.

— Ти питав, чим я хочу займатися,— пояснила вона,— так само як і я запитую, чим хочеш займатися ти. А він запитав, чого я хочу досягти у своєму житті. Це зовсім інше запитання.

— Це те саме запитання, але інший ліфт.

Вона почала сміятися, а потім похитала головою.

— Я не збираюся зараз у це заглиблюватися, хоча дуже хочеться надерти тобі дупу.

— Її треба надерти,— серйозно сказав я.— Коли тягар справді важкий.

— Я цього не робитиму, Ліне. Я розкажу тобі те, що варто знати, а потім заафоризмую твою дупу так сильно, що здаватиметься, неначе ти обпився домашнього вина.

— Обіцяєш?

— Не переводь більше теми, згода?

— Гаразд, тож ти замкнена у шлюбі, пробач, у ліфті, з Ранджитом, і коли він не зміг тебе досягти, то вирішив поцікавитися, чого хочеш досягти сама. Що ти йому відповіла?

— Я відповіла навіть не думаючи. Я сказала: «Хочу домогтися пристойного розселення мешканців нетрищ».

— Як він відреагував?

— Він сказав: «Це просто доленосний зв’язок. Я збираюсь у політику і, якщо одружишся зі мною, зроблю твою програму пріоритетною ».

— Він запропонував таке у ліфті.

— Так.

— І ти погодилася?

— Так.

— Після години у ліфті?

— Так,— нахмурилася вона.

Вона зазирала мені в очі, зелені ферзі розгулювали сірими небесами.

— Зачекай-но,— обурилася вона.— Ти не вважаєш, що чоловік може запропонувати мені одружитися після години у зламаному ліфті, еге ж?

— Я такого не казав...

— Моя найшвидша пропозиція пролунала рівно через п’ять хвилин,— заявила вона.

— Я такого не казав...

— Я б кинула тобі виклик це переплюнути, але знаю, що ти не зможеш, тож навіть не дозволю спробувати.

— Без образ, але яка в нього була мета, окрім тебе?

— Він зізнався, що хотів розізлити свою родину, а це був найкращий спосіб. Він уже шукав когось схожого на мене.

— Навіщо йому потрібно було злити свою родину?

— Ранджит мав контроль над родинними активами, але його брати й сестри намагалися завадити проведенню деяких нечесних угод. Вони вже тричі подавали на нього до суду, намагаючись отримати гроші, які він викидав на вітер. Він шукав дружину, яку можна було перетворити на зброю.

— Щоб їм протидіяти?

— Отож-бо. Він їх не міг просто так позбутися і знав, що вони не зможуть тримати язик за зубами щодо його іноземної дружини, особливо якщо ця іноземна дружина не зможе мовчати про них.

— Ви все це за годину виметикували? Ти вирішуєш його проблеми, а він твої. Незнайомці у ліфті, серйозно?

— Саме так. Після кожної моєї вдалої провокації та образи від них він прикручував грошовий краник. Я була його пенсійним планом навпаки.

— Ти надто мила, навіть коли намагаєшся такою не бути,— посміхнувсь я.— Як тобі вдалося змусити їй так тебе зненавидіти?

— Вони малоприємні люди. І легко здатні зненавидіти. І Ранджит розповідав мені всі їхні брудні таємниці. Я ковтала пігулку правди під час кожної нашої зустрічі. Вони не витримували цього.

— Тож коли ви з Ранджитом дісталися першого поверху, ти за нього вийшла?

Вона раптом стала серйозною.

— Після того, як я вчинила з тобою через Хадербгая, я гадала, що ми більше ніколи не розмовлятимемо. І я не помилилася — частково. Ми два роки були окремо і не сказали жодного слова одне одному.

— Я дав тобі спокій через одруження з Ранджитом.

— Я одружилася з Ранджитом, аби дати спокій тобі,— відкрилася вона.— І два роки допомагала обривати родинні зв’язки і пхалася нагору політичним пагорбом, до підйому на який Ранджит був надто погано підготовлений, мав хіба що амбіції.

— Тож ти без потреби розсварила його родину, щоб він міг розтринькати родинний статок, а Ранджит натомість просував твій план розселення нетрищ? Я правильно все розумію?

— Здебільшого. Принаймні такою була угода, якби він її дотримувався.

— Карло, це... якось божевільно — те, що ви робили з Ранджитом.

— А стосунки з Лайзою хіба не були якоюсь мірою божевільні?

— Не... щодня.

Вона розреготалась, а потім відвела погляд.

— Ранджит відмовився від програми розселення в останню мить і зійшов з передвиборчих перегонів, бо, бачте, його налякали кілька погроз із протилежного боку.

— Коли це сталося? — запитав я, міркуючи, що його рішення про вихід з політики могло якось стосуватися Лайзиної смерті.

— Того дня, коли ти заявився в офіс, шукаючи мене, я саме з ним погризлася. Усе було скінчено. Усе, над чим я працювала. Він відкликав свою кандидатуру. Він трусився і пітнів. Він здався, а ти знаєш, що я терпіти не можу боягузів. Я пішла і сіла в кутку, доки він заспокоювався, і заявила, що як ми знову опинимося в одній кімнаті, то сидітимемо якнайдалі одне від одного.

— Ніхто з нас не знав тоді, що Ранджит так злякався того дня, бо думав, що я знаю про його зустріч з Лайзою перед її смертю.

— Я так зраділа, коли ти зайшов туди!

— Настільки ж, як я радію зараз? — поцікавивсь я, цілуючи її.

— Більше,— муркотіла вона.— Я сиділа в тому кутку з почуттям, що всі мої плани тепер лежать у руїнах, аж раптом зайшов ти. Я ніколи так не раділа, когось побачивши. Я подумала: мій герой.

— Давай я приготую тобі щось героїчне. Не знаю, як ти, але я помираю з голоду.

— Ні, дозволь мені.

Вона підготувала асорті з фініків, сиру і яблук, а ще вино у високих червоних келихах з ніжками у формі соколиних кігтів.

Вона розповіла про Кавіту Синг, і як зникнення Ранджита залишило Карлу лише з одним козирем, бо вона мала право голосу за дорученням по акціях Ранджита, яке він не міг анулювати без появи на публіці. Карла призначила Кавіту заступником редактора в обмін на обіцянку перетворити питання про розселення нетрищ на окрему рубрику в газеті.

Працюючи разом, Карла з Кавітою розробили загальноміську програму благоустрою, аби підштовхнути суспільство до консенсусу щодо гуманного розселення жителів нетрищ і перетворити це на громадський здобуток. Вони розіграли це на сторінках газети, що й досі технічно належала Ранджиту.

— Редактор був проблемою,— сказала Карла.— Ми багато тижнів намагались отримати його підтримку. Він протистояв нам у всьому. Та коли він прийняв запрошення на вечірку фетишистів, усе вирішилось.

— Що саме?

— Поступливість,— мовила вона.— Хочу викурити разом з тобою косячка.

— Чому ти вчора їхала на мотоциклі з Бенісією?

— Тобі болить, що я була з Бенісією чи що сиділа на дуже красивому мотоциклі?

— Воно все болить. Я взагалі не хочу бачити тебе на будь-якому мотоциклі, крім мого, хіба коли сидітимеш на власному.

— Тоді тобі варто навчити мене його водити, відступнику. Починати треба з широко розставленими ногами, правильно?

— Достатньо розставленими, щоб утриматись,— усміхнувся я.

— Розділи зі мною косячка,— запропонувала вона, лежачи на ліжку і поклавши ноги на мене.

— Зараз?

— Дивись, місто перекрите. Ми нікуди не можемо поїхати. Джасвант має вдосталь припасів. У мене є пістолет. Розслабся і викури зі мною косяка.

— Я вже достатньо розслаблений, але гаразд, якщо гадаєш, що це хороша ідея.

— Деякі двері,— повільно розповіла вона,— можна відчинити за допомогою чистого бажання.

Трохи пізніше вона принесла нам фрукти на блакитній скляній таці й погодувала мене своїми пальчиками, шматочок по шматочку. Кохання — це зв’язок, а щастя — це вже внутрішній зв’язок. Карла розцілувала мої руки, її волосся було неначе крила, розкинуті до сонця. І одна мить, яку благословило кохання жінки, змила всі рани.

— Поступливість,— провадила Карла, вмощуючись біля мене з келихом вина.

— Поступливість?

— Ніщо так не спонукає людську поступливість, як вечірка фетишистів.

— Головний редактор? — запитав я.

— Ти, що вимикаєшся? — запитала вона.— Ну звісно, редактор.

— Як ти дізналася про його фетиш? Він повідомив, чи що?

— Коли прибули гості, то ми презентували всі можливі фетиші за допомогою дівчат у масках, одягнених для пекельних мук. Ми вивели їх і водили перед ним, доки одна не привернула до себе уваги. Узагалі, це доволі швидко відбулося.

— Яка саме?

— Доміна[148] у сарі зі шкірозамінника. З каталогу секс-шопу.

— А потім що?

— Потім його зафільмували у приватній кабінці — як він підкоряється доміні.

— Ви з Кавітою зняли його на камеру?

— Не лише його. Ми також зафільмували суддю, політика, бізнес-магната і копа.

— Ти все це підлаштувала?

— У нас із Кавітою була знайома серед організаторів.

— Хто?

— Організаторка.

— Хто саме?

— Діва,— зізналася Карла.

— Діва, наша Діва, яка перебуває за стіною, з Рендаллом?

— Наша Діва, яка вже поїхала з Чару й Парі, поки ти спав,— розповіла вона.— Приїхало кілька автомобілів, щоб забрати їх додому. Охоронці вибивали двері. Джасвант вирішив, що зомбі намагаються прорватись усередину. Ми відсунули барикаду, і...

— Стривай-но, я все це проспав?

— Звісно, солдате,— мовила вона.— Діва сказала, що ти був милий.

— Діва сказала що?

— Вона хотіла поговорити зі мною, доки Чару й Парі збиралися. Цим дівчатам абсолютно на все потрібен час. Діва зайшла до мене, і ми посиділи на ліжку.

— Поки я спав?

— Так. Вона мала рацію: коли ти спиш, то набагато миліший. На щастя, я не можу встояти радше перед тим, хто не спить.

— Скільки Діва була тут?

— Ми викурили косяка,— розповіла Карла.

— Так довго?

— І випили по келиху вина.

— Поки я спав?

— Так, вони зайшла, щоб розповісти мені про нового таємничого шанувальника Кавіти, і що та поводиться трохи навіжено.

— Кавіта і є трохи навіжена,— сказав я.— У неї були стосунки з Лайзою, і це не могло минутися так. Вона розумна і здібна, але зі мною також якось навіжено поводиться. Гадаю, що саме тому її вподобала мадам Жу. Вони варті одна одної.

— Кавіта прокрутила все це разом з нами, Ліне,— сказала Карла.— Вона брала участь на кожному етапі.

— А ти зробила її наступним кандидатом на керівника головної щоденної газети.

— Я не дозволю тобі обмовляти її,— заявила вона.— Я нікому не дозволю обмовляти її чи будь-кого з моїх друзів. Я так само не дозволю і тебе обмовляти.

— Гаразд. Справедливо. Але я вважаю своїм завданням попереджати тебе про загрози.

— Твоїм завданням? — хихикнула вона.

— Так, а твоє завдання — попереджати мене,— посміхнувсь я.— Тож Діва поїхала з дівчатами?

— Охорона провела їх додому. Їм ще пояснювати свою відсутність цілу ніч.

— І я все це проспав?

— Так і було. Ми допомогли Джасванту поставити барикаду назад, я прийняла душ, повернулась у ліжко, і ти дуже зрадів мене побачити. До речі, дівчата переказували вітання.

Я почувався якось дивно. Я завжди прокидався перший, незалежно від того, який був зморений, і якщо в когось у сусідній кімнаті впала ручка на підлогу, то мій глибокий сон відразу переривався. Але якимось чином я проспав цілу розмову на власному ліжку.

Це було незвичне почуття, воно збивало з пантелику, доповнювалося повільним пульсом і розмитою свідомістю, а змагатися з ним було неначе ходити по палубі корабля, що розхитувався на хвилях. Мені знадобився час, щоб збагнути: я почувався спокійно.

«Спокій,— сказав мені колись Ідрис,— це ідеальне прощення і є протилежністю страху».

— Ти слухаєш, Шантараме? — посміхнулася Карла, трусячи мене за підборіддя.

— Я уважно слухаю, Карло.

— Добре,— розсміялася вона.— То на чому ми зупинилися?

— Ти розповідала мені, як ви з Кавітою все це організували,— нагадав я, тримаючи її близько.

— Кавіта, Діва і я. Зараз, Діва — найзаможніша дівчина Бомбея, тож коли вона влаштувала вечірку для фетишистів, багатії вишикувались у лімузинах.

— Але ж Діви там не було.

— Ми підлаштували, щоб її завернули на блокпосту і відіслали в місто: це пристойна відмовка за будь-яких непередбачених подій під час вечірки.

— Щоб захистити її активи.

— Щоб захистити її активи,— підтвердила Карла, ляскаючи мене по грудях на знак згоди.

Це вперше вона таке зробила: цей легенький жест цілком розслабленої у коханні жінки прошив мені шкіру.

— Тож ви влаштували ігри для фетишистів і камери?

— У нас було сім цілей, разом з редактором, але з’явилися лише п’ятеро.

— Цілі?

— Перешкоди на шляху прогресу, які ми хотіли перетворити на посудини змін.

— І тепер ці п’ятеро стали...

— Посудинами змін, і ми доможемося розселення нетрищ і ще більше уваги до прав жінок. Безпрограшний варіант у жіночому стилі.

Я сів на ліжку. Карла запропонувала мені рушника, просякнутого імбиром, і ми витерли обличчя й руки.

— Якщо ці хлопці справді великі цабе, Карло, то вони автоматично небезпечні. Це відео — бомба, і воно продовжуватиме цокати, доки існує.

— У нас є посередники,— зізналася вона, знову обіпершись на мою руку.

— Вони мають бути куленепробивними.

— Так і є,— сказала вона.— Ми попросили велосипедних убивць бути нашими представниками.

— Оце додає ситуації здорового глузду. Велосипедні вбивці?

— Я не маю жодних безпосередніх контактів. Вони самі ведуть переговори з тою стороною.

— Як це відбулося?

— Ти справді хочеш знати?

— Звісно ж, я хочу знати.

— Ну,— здалася вона, сідаючи обличчям до мене в позу лотоса.— Ми з Рендаллом помітили, як велосипедні вбивці двічі слідкували за тобою, тож я послала Рендалла з’ясувати, чого їм треба.

— Він сам пішов на зустріч з велосипедними вбивцями?

— Без вагань.

— А він справжній охоронець,— посміхнувсь я.— Добре, що він з тобою.

— З нами,— виправила вона.

— Що ти про це думаєш, про Рендалла й Діву? Я знаю, що Навін божеволіє через неї і гадав, що вона теж добре до нього ставиться.

— Ми ж у ізоляції, Шантараме. Те, що відбувається в ізоляції, зостається в ізоляції. Краще не втручайся в це.

— Ти маєш рацію, мабуть. Повертаємось до велосипедних убивць.

— Тож Рендалл дізнався, що Абдулла найняв їх наглядати за тобою, а ще знайшов там кількох друзів.

— А коли ти дізналася, що їх можливо найняти, то так і вчинила.

— Так, і вони радо погодилися.

— Ага.

— Так, вони працюють над своїм іміджем. Вони б хотіли працювати в більш порядних галузях, ніж убивство людей за гроші.

— Щось на зразок погроз людям за гроші.

— Щось на зразок цього,— погодилася вона.— Це буде покращенням іміджу, але гадаю, що вони серйозно. Думаю, вони хочуть знайти власну нішу.

— Ага.

— Коли велосипедні вбивці погодилися проводити за нас переговори, я склала план. Я б не могла виконати його без них, бо важко було повірити, що хтось інший не прогнеться під тиском і не здасть нас. Коли Доля поставила їх у тебе за спиною, я поставила їх у себе за спиною.

— Узагалі-то, перед собою.

— Отож бо. Ішміт — бос, який веде переговори з посудинами змін.

— Я знайомий з Ішмітом.

— Він справжній джентльмен,— мовила вона.

— Просто сіль місяця.

— А Панкадж, його друг, якому ти справді подобаєшся,— він бунтівник. Я запросила його на вечірку фетишистів.

— Ну звісно. І тобі справді потрібно було тримати мене в невідомості під час цієї брудної оборудки ?

— Я захищала тебе,— запевнила вона.— Я тримала тебе подалі від лінії вогню.

— Неначе дурня?

— Неначе споріднену душу,— виправила вона.— Якби все це вибухнуло, то я мала переконатися, що тебе не зачепить вибухова хвиля. Ти ж також переховуєшся, пам’ятаєш?

Вона була прегарна у новому світлі. Вона захищала мене, оберігаючи часточкою своєї душі.

Вона запалила ще сім ароматичних паличок, і вони були неначе світлячки, що кружляли в різнокольоровій кімнаті, та вклала їх у пащі глиняних драконів. Я спостерігав, як вона ходить по спальні, і моя свідомість боролася з Часом, намагаючись зупинити все, окрім цього.

Карла знову сіла біля мене, узявши за руку.

— Якби я розповіла, що збираюся підштовхнути все місто в напрямку гуманного розселення нетрищ,— поцікавилася вона,— то ти приєднався б до цієї справи чи намагався б мене зупинити? Тільки чесно.

— Я спробував би тебе перевезти, й ми б разом оселилися в іншому місті.

— Саме тому я тебе і захищала,— мовила вона.

— І це причина?

— Ти допоміг би мені, бо кохаєш, але наміри були б чисті від самого початку, і це зробило б тебе вразливим. І мене, мабуть, також.

Я це осмислив, не до кінця розуміючи, але з’явилося інше запитання.

— Навіщо ти це зробила, Карло ?

— Ти не вважаєш цю справу досить важливою?

Вона мене дражнила.

— Навіщо ти це зробила, Карло?

Тепер вона мала подумати. Вона всміхнулась і пішла шляхом чесності.

— Щоб перевірити, чи зможу,— сказала вона.— Я хотіла побачити, чи зможу це втілити.

— Гадаю, що ти на все здатна, Карло. Але ми мали зробити все разом.

Вона знову розсміялася.

— Ти такий любий! — заявила вона.— І я дуже щаслива тобі про це розповісти.

Це вже занадто — це втілення всіх мрій. Сумнів — річ, яка бореться з коханням, підштовхував мене зі скелі, спонукаючи стрибнути. Я стрибнув.

— Я так кохаю тебе, Карло, що загубився в цьому, і так буде завжди.

Чоловіки в коханні не люблять настільки відкривати свої почуття, укладати зброю в руку жінки і підносити до власного серця, кажучи: «Агов, отак ти можеш мене вбити». Але це було нічого. Усе було гаразд.

— Я теж тебе кохаю, любий,— підтвердила Карла, сяючи всіма зеленими ферзями.— І завжди кохала, навіть коли здавалося, що це неправда. Я звихнута на тобі, тож краще звикай до цього, бо відтепер ми будемо нерозлучні. Ти ж розумієш це, правда?

— Розумію,— сказав я, підтягуючи її для поцілунку.— Ти все це довго й скрупульозно обдумувала, еге ж?

— Ти ж мене знаєш,— промуркотіла вона.— Я все роблю довго і скрупульозно.