Тінь гори

Розділ 57

Гріх — це роз’єднання, і нічого нас так цілковито не роз’єднує, як великий гріх — війна. Боротьба за контроль над південним криміналітетом спровокувала друзів стати ворогами, ворогів — нападати без попередження, а копів — прохати про мир, бо ворожнеча руйнувала бізнес для всіх.

Скорпіони перегрупувалися під керівництвом Вішну, покликавши до Бомбея ще двадцятьох людей з північного штату Уттар-Прадеш. Вони були досвідченими вуличними бійцями, і протягом тижня після їхнього приїзду нові скорпіони відібрали в санджайської компанії фонтан Флори та район Форту.

Помітивши часткову анексію своєї імперії, санджайська компанія блискавично відреагувала на північне вторгнення: вони вбили свого ватажка менш ніж за сто метрів від його маєтку.

Другий Гусейн — перший солдат, який бився за Хадербгая кількадесят років тому, вийшов перед автомобілем Санджая, коли бос злочинців покидав свій маєток. Гусейн стріляв зі своєї зброї, аж поки Санджай і два його афганські вартові не загинули.

Він перейменував компанію на свою честь, як часто роблять царевбивці, й підніс хлопчика-короля Тарика до повноцінного члена ради в новій компанії Гусейна. Першою дією Тарика як учасника ради став заклик до смерті. «Вбийте їх усіх,— оголосив хлопець.— Вбийте їх усіх і заберіть усе, що вони мають».

Це перетворилося на нове гасло компанії Гусейна: «Заберіть усе, що вони мають»,— у той час як колись воно звучало так: «Правда і Мужність».

Гріх накладався на гріх, доки важкий тягар розірвав останню одежину толерантності, й пошарпані ниточки честі та віри відлетіли на зимних вітрах, залишивши на загальний огляд голу ненависть.

Карла знову почала зі мною спілкуватися, але мала ще більше клопотів, аніж раніше: була занадто зайнята, щоб розділити зі мною більш ніж один прийом їжі раз на кілька днів. Мені здавалося, що самогубство Вікрама сильно і надовго на неї вплинуло в моральному плані, але, можливо, моя кохана хотіла показати мені те, на що я волів заплющувати очі.

Вона перестала сміятись і навіть усміхатися. Якийсь час вона була Карлою, з якою я колись познайомився, Карлою, яка не усміхається. І не було ніяких «піжамних вечірок».

Це був тест на витривалість, призначений для звільнених в’язнів чи музикантів. Я блукав павутинами тестостерону, адреналіну і феромонів, від’єднаний від жінки, яку кохав і з якою не міг кохатися, але щодня розмовляв.

І я ще й досі був роздратований. Але дратівливість стала новою нормою в Південному Бомбеї, тож ніхто вже не звертав уваги.

Чоловіче мірило — це відстань між його людськістю і відданістю. Я був відданий Карлі, але відстань між нами залишала відданість саму-одну охороняти свічку посеред вітрів, поки людськість десь мандрує вулицями.

Так сталося, що на цей час кожна вулиця в місті стала карнавалом для мандрівників.

Ідрис колись сказав, що Страх — це злидні Правди, а Жадоба — це злидні Віри. Страх і жадоба тижнями по черзі нишпорили вулицями й нетрищами Південного Бомбея: шість довгих тижнів напруги, грабунку, спекуляції і крові у провулках.

Гашиш, марихуана, стимулятори, депресанти, метамфетаміни подорожчали вп’ятеро. Найкмітливіші державні службовці вчасно підняли розміри хабарів, запускаючи сніговий ком корупції, завдяки чому заробили невеличкі капітали, і таким чином подвоїлися хабарі у десять рупій, які дорожні копи вимагали за перевищення швидкості. Жадібність змушувала платити під місячним сяйвом, а страх був єдиним постійним другом на вулицях.

Я познайомився з хлопчиною, який саме потрапив у компанію Гусейна, і він мені сподобався, але за годину я почув, що його вбили. А за кілька днів це повторилося зі ще одним молодим бійцем компанії Гусейна — з різницею лише в кілька годин між потиском рук і жменею ґрунту.

Боліло обидва рази, навіть попри те, що це мене не стосувалось. Я почувався ніяково під час кожного знайомства зі ще одним новим вуличним солдатом, захопленим війною.

Велосипедні вбивці погодилися на контракти компанії Гусейна і належним чином страчували людей компанії скорпіонів. Скорпіони збивали людей Гусейна з їхніх мотоциклів. Люди Гусейна закидали запалювальними бомбами бар скорпіонів.

Скорпіони пограбували банк у Південному Бомбеї, та їм усе зійшло з рук. Компанія Гусейна відплатила, накривши інкасаторський фургон на території скорпіонів, і їм усе теж зійшло з рук. Обидві банди використовували крадені гроші, щоб давати хабарі, чи погрожували працівникам банків та охороні. Без свідків справи розвалювалися.

Кожен, у кого була зброя на продаж, загинав за неї втричі більшу ціну. Чоловіки, яким була потрібна зброя, продавали заради неї весільні прикраси своїх дружин. Часи сокир і ножів, які дозволяли вести ближній бій, за одну зиму відійшли в минуле, а замість них прийшла контактна перестрілка.

Під час вуличних воєн тебе може вбити будь-який темний куток, а темні кутки якраз і вбивали людей аж чотири тижні, поки насильство не зупинилося. Я платив двом найкращим молодим бійцям Команчі, щоб ті здалеку наглядали за Карлою і захищали її в ці тижні. Я й сам хотів це робити, але вона не дозволила.

Війна за Південний Бомбей між компанією Гусейна і компанією скорпіонів закінчилася так само раптово, за один день, як і почалася, завдяки переговорам Гусейна й Вішну. Хай що вони один одному сказали наодинці, але заява після виходу з кімнати була не лише про мир, але й про братерство та інтеграцію.

Дві компанії погодилися об’єднатися в єдине ціле. Правда, назвати новостворену компанію було проблемно, бо деякі люди Хадербгая, і Санджая, і Гусейна заявили, що швидше застреляться, ніж назвуться скорпіонами.

Нова об’єднана мафіозна банда отримала назву «компанія Вішну». У Вішну було хоч і більше людей, зате набагато менше території, ніж мав Гусейн, проте вирішили, що компанія, названа його ім’ям, втамує заколот на вулицях і перешкодить навалі немісцевих банд у Південному Бомбеї.

Обоє ватажків головували на зборах ради, і обоє визнавали владу один одного. Місця в раді рівномірно розподілялися між членами колишніх банд, здобич теж ділили по-братськи.

Це був складний баланс між обмеженою довірою й необмеженою люттю, і щоб покращити взаємодію, племінники та племінниці з кожного боку мали жити у ворога, тож перемир’я підтримувалося пульсом у них на горлі.

І коли ті заручники почали жити в родинах, які мали піклуватися про них, як про своїх, і прикінчити у разі закінчення перемир’я, то шість тижнів війни закінчилися за день, а вулиці знову повернулися до безпечного беззаконня.

Коли знову встановився мир, я розплатився з молодими бійцями Команчі, які охороняли Карлу. Вони взяли гроші, але повідомили, що в майбутньому не зможуть виконувати цю роботу.

— Чому ні?

— Бо Карла найняла нас як польових агентів «Бюро втраченого кохання».

— Польових агентів?

— Так, Лінбаба. Круто, правда? Тепер я став польовим агентом, який шукає зниклих людей. Це вже вирішена справа, яар. Я ще кілька тижнів тому пригощав усіх напоями в барі Менні.

— Я теж люблю бар Менні,— образивсь я.

— Я вестиму щоденник,— розповів його друг.— Збираюся написати сценарій для боллівудського кіно. На основі наших справ. Міс Карла, вона відпадна, чоловіче. Вона просто відпадна. Побачимося, Ліне. Дякую за бонус!

— Побачимось.

Я об’їхав кордон свого району, де контролював обмін валют, спілкуючись дружньо і підтримуючи, коли міг, і роздаючи ляпаси за необхідності.

Перемир’я, здається, трималося. Я помічав, як скорпіони їздили з людьми Гусейна, і представники обох банд разом заправляли лотереями, проституцією і збутом наркотиків, неначе злочинні поплічники.

Я зробив перерву і поїхав на Марін-драйв дивитися захід сонця. Гурт музикантів вправлявся на барабанах посеред широкої стежки. Це був останній тиждень фестивального сезону, і барабанщики з усього Бомбея відточували свою майстерність перед процесіями й весіллями, на які їх запрошували.

Діти виривалися з рук батьків, щоб танцювати й гойдатися біля музикантів. Батьки стояли позаду, плескаючи в долоні та хитаючи головами в такт з ідеальним ритмом. Дітлахи стрибали, неначе коники, їхні тоненькі руки й ноги дриґались і смикалися. За присутності аудиторії барабанщики напружувалися майже до істеричності, посилаючи своє серцебиття через море, аж до сонця, що сідало на обрії. Я спостерігав за ними, поки вечір перетворювався на ніч, розливаючи чорнило на хвилі.

«Що ж ти робиш, Карло? — подумав я.— Що ж ти робиш?»

Я розвернув мотоцикла і поїхав у «Леопольд». Сподівався зустрітися з Кавітою Синг і розповісти їй про мадам Жу. Потому як мадам Жу піднялася зі своєї хвилі тіней під готелем «Амрітсар», я кілька разів намагався зв’язатися з Кавітою, але марно. Коли холодні погляди рецепціоністів у офісі газети перетворилися на стіну відчуженості, я усвідомив, що вона мене просто уникає. Я не розумів, чому Кавіта може так поводитися: невже я щось таке зробив, щоб її образити? — тож вирішив дати час Долі, поки та знову нас зведе докупи. Але згадка мадам Жу її імені мене хвилювала, і неможливо було позбутися почуття обов’язку. І нарешті один з моїх зв’язкових повідомив, що Кавіта зависає з Дідьє в «Леопольді» між третьою і четвертою годиною дня.

Дідьє і сам перетворився для «Леопольда» на таке собі втрачене кохання, і його часта відсутність ображала працівників. Вони виражали свою образу, стаючи під час обслуговування бездоганно ввічливими, бо нічого не бісило його більше.

Він намагався їх ображати, щоб вибити нестерпну чемність. Він робив усе можливе, згадуючи кілька лайок, які приберіг для особливих випадків. Але вони не піддавались, і та жорстока люб’язність заганяла невеличкого шпичака у його груди після кожного огидного «Прошу» і непростимого «Дякую».

— Ліне,— заговорив Дідьє, сидячи з Кавітою за своїм звичним столиком.— Який у тебе улюблений злочин?

— Що, знову? — сказав я.

Я нахилився, щоб поцілувати Кавіту в щоку, але вона піднесла келиха до губ, тож довелось просто махнути рукою. Я потис руку Дідьє і сів біля нього.

— Так, знову це,— заявила Кавіта, перехиливши половину келиха за раз.

— Як і раніше — заколот.

— Ні, це вже другий раунд,— пояснив Дідьє, таємниче посміхаючись.— Ми з Кавітою вирішили пограти. Ми попросимо усіх номінувати другий улюблений злочин і перевіримо власні теорії щодо них на основі обох відповідей.

— Ви розробили теорії щодо людей?

— Облиш, Ліне,— не кажи, що не маєш теорії про мене.

— Узагалі-то, ні. А яка в тебе теорія щодо мене?

— Ой ні,— засяяв Дідьє.— Це зіпсує гру. Спочатку ти маєш номінувати другий злочин, а потім ми підтвердимо свої теорії.

— Гаразд, мій другий улюблений злочин? Опір арешту. А який твій другий улюблений злочин, Кавіто?

— Єресь,— повідала вона.

— Єресь — це не злочин в Індії,— заперечив я, посміхаючись Дідьє, щоб той допоміг.— Це дозволено правилами вашої гри?

— Боюся, що так, Ліне. Хай якою буде відповідь людей на це питання, вона приймається.

— А ти, Дідьє? Лжесвідчення було твоїм першим улюбленим злочином, правильно?

— Дійсно, ти не помилився,— радісно відповів він.— Ти справді маєш зіграти з нами.

— Дякую, ні, але я б хотів почути твій другий вибір.

— Перелюб,— сказав він.

— Чому?

— Ну, звісно ж, тому, що він включає любов і секс,— відповів він.— Але також тому, що цей злочин повністю розуміє кожна доросла людська істота. А на додаток, оскільки нам — гейкам — не дозволено брати шлюб, це один з небагатьох злочинів, на який гейки не здатні.

— Це тому, що перелюб є гріхом, а не злочином.

— Ліне, ти ж не переходиш з нами на релігію, розповідаючи про гріх? — кепкувала Кавіта.

— Ні. Я використовую це слово в менш конкретному і більш широкому людському сенсі.

— А хіба ми здатні дізнатися про будь-які гріхи, крім власних? — запитала Кавіта, виклично випнувши щелепу.

— Потужно! — вирішив Дідьє.— Обожнюю таке. Офіціанте! Ще по одному!

— Якщо люди не вірять в існування принаймні колективного розуміння, то удачі їм. Якщо ти приймаєш спільну мову, то можеш говорити про гріх у багатозначній нерелігійній площині. Саме це я й маю на увазі.

— Тоді що це взагалі таке? — зажадала вона.— Що таке гріх?

— Гріх — це все, що травмує любов.

— Ой! — вигукнув Дідьє.— Це надзвичайно, Ліне! Ну ж бо, Кавіто, увімкни пантеру. Удар у відповідь, дівчинко!

Кавіта відкинулась на своєму стільці. На ній була чорна спідниця і чорний топ без рукавів, розстебнутий до улоговинки між грудьми. Її коротке чорне волосся, яке будь-де на світі вважалося б міським шиком, спадало розкуйовдженими пасмами на обличчя без грама макіяжу. Їй був тридцять один рік, вона була досить гарненька, щоб умовити кого завгодно.

— А якщо все твоє життя — це гріх? — вишкірилася вона.— Якщо кожен твій подих ранить любов?

— Благодать любові полягає в тому,— сказав я,— що вона змиває будь-які гріхи.

— Цитуєш Карлу, еге ж? — виплюнула Кавіта.— Як зручно!

Вона розлютилася, а я не міг зрозуміти чому.

— Так,— мовив я.— Її важко не цитувати.

— Навіть не сумніваюся,— гірко процідила вона.

У її голосі була присутня агресія. Тоді я не збагнув, звідки вона з’явилась.

Я прийшов у «Леопольд», аби попередити її про нову одержимість мадам Жу. Я навіть не замислився про гру, в яку грали вони з Дідьє, бо лише чекав перерви в розмові, щоб розповісти Кавіті усі факти. Якби я був пильнішим, то, може, й підготувався до її наступної ремарки.

— Гріх? Любов? Як ти взагалі смієш вживати ці слова?

— Ого, Кавіто, почекай-но. Що це ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що ти ніколи не забував про Карлу, ні на мить, навіть коли був у ліжку з Лайзою.

— А це звідки в біса взялося?

Дідьє кинувся на втихомирення шторму.

— А в Навіна другим улюбленим злочином стало надання притулку втікачам. Це довершує його анкету. Хочеш про нього послухати?

— Стули пельку, Дідьє! — вибухнула Кавіта.

— Кавіто,— почав я,— якщо ти хочеш мені щось сказати, то викладай.

— Я б тобі зараз в обличчя плюнула,— сказала вона, поставивши на стола свого келиха.

— То вперед.

— Лайза залишала тебе, щоб бути зі мною, Ліне,— повідомила Кавіта.— Вона трохи зустрічалася з Розанною з художньої галереї, аж поки не спробувала зі мною, але ми були коханками вже кілька місяців. І якби вона пішла до мене раніше, то й досі була б жива.

«Гаразд,— подумав я,— тож тепер ми все знаємо». Яка іронія: Кавіта звинувачує мене в тому, що я думав про Карлу, зустрічаючись із Лайзою, коли Кавіта сама була з Лайзою, поки Лайза зустрічалася зі мною. Ревнощі не мають дзеркала, а образа глуха перед правдою.

— Гаразд, Кавіто,— вирішив я, підводячись.— Я прийшов сюди, щоб розповісти про нещодавню зустріч з неліцензованою маніячкою на ім’я мадам Жу, яка попередила триматися від тебе подалі. Ну, тепер це вже не буде проблемою.

Я вийшов з бару.

— Ліне, будь ласка! — крикнув Дідьє.

Я завів мотоцикла і почав об’їзд: від своїх міняйл до чорного банку і назад. Я об’їхав свої приховані сховки. За кілька годин я поспілкувався з десятками людей, але не міг забути про Лайзу. Милу Лайзу.

Любов — це завжди лотос, де б ти її не знайшов. Якби Лайза знайшла любов чи навіть радість з Кавітою Синг — дівчиною, яка завжди мені подобалась, я б за неї радів.

Невже ми стали настільки чужими, що вона не могла розповісти мені про свої стосунки з Кавітою?

Лайза завжди була непередбачуваною і завжди, принаймні трохи, незрозумілою. Але я піддавався на поцілунки і завжди її підтримував, незважаючи на викрутаси мого милого Водолія. Боліло від усвідомлення, що ми не були досить близькими. І боліло навіть більше від усвідомлення, що Кавіта могла не помилятися щодо того, що Лайза могла б зараз бути живою та щасливою, якби залишила мене раніше заради стосунків з Кавітою: якби я був відвертішим, то, може, вона б теж охоче розповідала правду.

Чесно кажучи, боліло так сильно, що я зрадів, отримавши повідомлення від Таурега. Нагода кілька годин їхати по заторах на зустріч з одним з найнебезпечніших умів цього міста.

Розділ 58

Таурег був майстром, який роками працював на компанію Хадербгая, але вже вийшов на пенсію. Він був повноцінним членом ради з правом голосу, але ніколи не приходив на збори, бо у компанії був катом.

Його завданням було забезпечувати поступливість і добувати інформацію. Це була робота, яку багато хто в компанії хотів бачити виконаною, але ніхто, крім Таурега, не бажав виконувати. Але Таурег не став катом через садистські нахили: він лише усвідомив, що має до цього талант.

Він був психіатром фройдистського напрямку в Північній Африці. Ніхто конкретно не знав де саме. Він приїхав до Бомбея і почав працювати в компанії Хадербгая. Він використовував свої навички психіатра, щоб дізнатися про найглибші страхи суб’єкта, а потім посилював ті страхи, аж поки суб’єкт не ламався. Таурег тихенько вихвалявся, що його рівень успіху кращий за справжній психоаналіз Фройда.

Я його не бачив кілька років — від часу його виходу на пенсію і переїзду до Хара. Я чув, що в нього тепер лотерейний кіоск посеред дитячої крамниці іграшок.

Будь-якого іншого дня записка про необхідність зустрічі з ним могла схвилювати мене: Таурег викликав хвилювання. Але того дня радів я чомусь тривожному, бо це відволікало.

Я поїхав на північ, до відносно глухої окраїни Хара. Бомбей розростався так швидко, що Південний Бомбей, мистецьке серце міста, почав перетворюватися на віддалений пульс активності, який бився у більшому серці — північних околицях.

Колись гола земля вже почала заростати новими житловими й комерційними комплексами. З’являлися нові фабрики одягу, творячи собі славу серед будівельного хаосу. Збудовані на скору року брендові крамниці на центральній вулиці змагалися зі збудованими на скору руку фальшиво-брендовими вуличними кіосками, що відбивались у яскравих вікнах брендових крамниць, які вони, власне, й копіювали.

Я проїжджав повз будинки й торговельні комплекси, що були наполовину збудовані, але вже розпродані, немов сама надія нарешті знайшла собі прихисток. І довгі лінії повзучого транспорту залатали ті клаптики надії на акрах амбіцій; запруджені автомобілями вулиці простягалися, неначе шрами на обличчі й чолі істоти, яка до нашого втручання була Землею.

Будинок Таурега був великий і сучасний — справжнє марокканське палаццо. Темношкірий чоловік, який відчинив двері, був схожий на бородатого професора — вченого, який неуважно шукав окуляри, що тим часом сиділи у нього на голові.

— Саламалейкум, Тауреже.

— Валейкумсалам, Шантараме,— відповів той, тягнучи мене за жилет.— Тобі справді потрібно було брати з собою мотоцикла? Заходь. Ти лякаєш моїх сусідів.

Він завів мене до будинку, переповненого арками, неначе цей дім був вуликом, а ми — бджолами.

— Сподіваюся, ти зрозумієш: спочатку я маю підвести тебе до своєї дружини, аби дізнатися, чи вона не проти твого перебування тут.

— Я... розумію.

Ми проминули кілька арок, дійшовши до місця, де другий поверх будинку зливався з високою стелею.

У центрі тієї кімнати, на платформі заввишки в три сходинки, стояла жінка. На ній була сяйлива чорна бурха[129], розшита чорними коштовними камінцями. Обличчя жінки затуляла сітка з мережива, її очі могли мене вивчати, але я тих очей не бачив.

Я не знав, чи потрібно було щось сказати. Таурег надіслав повідомлення, і я відповів. Я навіть не уявляв, чого чекати, стоячи навпроти жінки, помережаної чорними зірками.

Потому як вона відхилила голову, я збагнув, що жінка кілька разів обдивилася мене з ніг до голови. Мені здалося, що їй було не до вподоби побачене. Вона нахилила голову на другий бік, міркуючи.

— Одна година,— сказала вона, досі схиливши голову набік, й випірнула крізь арку, яка вела до іншої арки.

Таурег повів мене крізь арки до меджлісу[130], устеленого важкими килимами та м’якими подушками. Коли ми посідали на підлогу, молоді хлопці з його родини подали кокосовий сік і гіркий лаймовий гуммус зі спаржею.

Після закусок нам подали гарячого чаю, який настоювався у високому самоварі. Ми помили руки під струменями теплої води з запахом мандарину, яку зливали племінники й кузени, а потім сьорбали чай крізь шматочки цукру.

— Маю за честь бути тут, Тауреже,— мовив я, коли ми опинилися наодинці й ділилися кальяном з турецького тютюну, керальської трави і гімалайського гашишу.

— Маю за честь,— озвався він,— приймати тебе тут.

Я знав, що він має на увазі. Моя швидка реакція на його запрошення була незвична: важко було очікувати такого від працівників компанії — теперішніх і колишніх. Поки він був таємним членом ради, то отримував стриману повагу, а після звільнення Таурега відцуралися.

Я цього не розумів. Усі в компанії отримували користь від його роботи і були у змозі й самі таке робити, але не бажали. У компанії я відповідав за паспорти, тож послуг Таурега не потребував. Але це була та сама компанія, яка роками захищала мене в Бомбеї, тому хіба міг я когось засуджувати?

Чи подобалося мені його заняття? Ні. Але те, чим займається людина, не завжди те, ким вона є, і я затямив це у важкий спосіб.

— А знаєш,— зауважив Таурег, задоволено пихкаючи,— ти один з чотирьох людей, які тисли мені руку за всі роки роботи на компанію. А знаєш, ким були інші троє?

— Хадербгай, Махмуд Мелбаф і Абдулла Тагері,— припустив я.

Він розсміявся.

— Правильно. Мій батько любив казати: коли йдеш на битву, то постав попереду вікінга, а позаду перса. Якщо вікінг не одержить перемоги, ти ніколи не загинеш на самоті, бо перс не дозволить померти без нього.

— Гадаю, що всі ми маємо достатньо запалу при потребі, Тауреже.

— Шантараме, невже ти переходиш зі мною на філософію?

Узагалі-то, я починав кайфувати. Ємність для кальяну мала розмір добрячого соняха, а в мене попереду була довга дорога додому. Потрібно було розбурхати мізки. Після кількох наших розмов я знав, що Таурег завжди в образі.

— Я хочу сказати, що коли на кону щось дороге — ми боремося. Не важливо, хто ми і звідки. Ніхто не може цього монополізувати.

Він знову звеселився.

— Було б добре вести побільше таких розмов,— зізнався він,— якби вони взагалі були можливі. Але ти більше не повернешся сюди, хіба що від цього залежатиме твоє чи моє життя. Це особливий випадок, з особливими мотивами. Я надзвичайно ретельно оберігаю своє приватне життя. Ясно?

Другий раунд кальяну почав діяти. Час позіхнув і влігся спати. Обличчя Таурега розпливлося, раптом розізлилося, раптом подобрішало, але він узагалі не рухався.

«Усе гаразд,— заспокоїв себе я.— Ти не ката маєш побоюватись, а психіатра».

— Розумію,— запевнив я, сподіваючись, що мій голос звучав не настільки пискляво, як мені здавалося.

— Добре,— задовольнився він, знову запалюючи кальян.— Ірландець. Він тобі потрібен, а я знаю, де він.

Конкенон. На мить ситуація здалася занадто абсурдною: професійний кат викрив мого особистого ката. Я вже добряче був під кайфом, тож розреготався.

— Пробач, Тауреже,— вичавив я, заспокоївшись.— Я радий почути, що ти знаєш, де він, і дуже хочу це дізнатись. Я не кепкую з твоїх слів. Просто цей ірландець завжди вмів розвеселити, навіть коли дуже хотілося завдати йому болю.

— Просто як мій кузен Гулаб,— мовив Таурег.— Він виправився аж тоді, коли троє його родичів удалися до насильства.

— А як зараз?

— Чудово. Зараз він — живий святий.

— Святий, га?

— Саме так. Дивом було вже те, що він пережив мої постріли, мовчу про інші виправні методи. Люди вірять, що його благословили. І він справді став благословенним завдяки своїй новій кар’єрі: роздає благословення просто біля мечеті Дадар. Моя тобі порада щодо ірландця: убий його, поки ще можеш.

— Слухай, Тауреже, я...

— Без жартів,— сказав він, серйозно до мене нахиляючись.— Ти ж гадки не маєш, хто він такий, правда ж?

— Я завжди радий дізнатися більше,— відповів я, намагаючись протверезіти сильніше, ніж будь-коли намагався зловити кайф.

— Він — це істина.

— Не доганяю.

— Він, як і я, шукач істини.

— Ти хочеш сказати, що він теж змушує людей розповідати різні речі.

— Небезпечною є не сама істина,— мовив він,— а той, хто завжди знає, як її знайти. Ірландець саме такий. Я бачив його досьє. Він надзвичайно добре виконував свою роботу. Він, можливо, моя молодша версія.

Він знову розсміявся і вдихнув ще трохи диму.

— Ти навіть не уявляєш, скільки страху можна в собі знайти,— розповідав він,— доки хтось тобі з цим не допоможе.

Це була гра, психологічна гра, а я не грав у такі ігри. Я не відповів. Він запросив мене до себе додому, тож рано чи пізно мав дійти до суті. Він вказав на кальян, закликаючи мене затягнутись. Я затягнувся.

— Під час мого перебування в компанії з Хадербгаєм,— провадив він,— не було нікого могутнішого за мене, хоч я й не ходив на наради. Хадербгай знав, що я можу перетворити будь-яку пустелю на весняний струмок зі святою водою, і битиме він навіть з його вуст. Коли він усвідомив мою вправність, то мав лише два варіанти: убити або використати. Ти можеш зробити з цього висновки.

Він пильно на мене поглянув.

— Будь ласка, не треба порад про вбивство людей,— відразу попросив я.

Його це дуже розвеселило, і Таурег знову помахав трубкою від кальяну.

— Затягнися! — наказав він.

Я пихкотів, аж доки вуглинки в лотосовій чаші не почали сяяти, неначе мініатюрне сонце, а потім глибоко вдихнув, знову закрив трубку і видихнув стовп диму, що хвилями закрутився попід стінами кімнати з арками.

— Неймовірно! — вирішив Таурег.— Ніколи не довіряй чоловікові, який не може втримати свого гашишу.

— Занадто швидко? — висловив я припущення.

— Гашиш розв’язує язика,— посміхнувся він.— Тож продовжмо нашу розмову.

— Гаразд. Продовжмо.

— Цей ірландець, його ненависть спрямована не на тебе. І ніколи не була. Він ненавидить Абдуллу. Він атакує тебе, бо знає, як це зачіпає Абдуллу.

— І що ти про це все знаєш?

— Я знаю, що ірландець ходив до твоєї дівчини в її останню ніч.

Я не зміг приховати шоку.

— Так, я знаю про останню ніч твоєї дівчини.

— Але як?

— Спершу ще раз затягнися,— порадив він, показуючи на кальян.— Ти ж розумієш, що для деяких зізнань потрібен стан трансу, щоб їх повністю зрозуміти?

«Гаразд,— подумав я.— Тепер я все зрозумів».

— Тауреже, я усвідомлюю, що ти проводиш наді мною психологічні експерименти. Було б добре, якби ти й мене до них підключив, щоб ми могли дійти до суті разом.

Він любив веселитися, каральний психоаналітик, і мав своєрідний сміх, високий і уривчастий, який ніколи не змінював висоти чи тону. Не було для нього чогось більш смішного, а чогось менш смішного, й він ніколи не пирхав, не хихикав, не мінявся.

«Сміх і хода про все тобі розкажуть» — колись казав мені Дідьє.

— Як би я хотів улаштувати ще бодай одну таку розмову,— сказав Таурег.— Ти справді маєш рацію. Це був ще один невеличкий експеримент. Пробач.

— Зупини свої експерименти, Тауреже.

— Зупиню, зупиню,— розсміявся він.— Тут нечасто бувають гості, розумієш, і останнім часом я не виходжу з будинку. Я сумую... за польовими дослідженнями. То мені продовжувати розповідь про ірландця?

— Будь ласка.

— Він разом з Абдуллою убив людину.

— Він... що?

— Узагалі-то, загинуло багато людей,— розповідав Таурег.

Цього не могло бути. Я не хотів у таке вірити.

— Як ти про це дізнався?

Він нахмурив брови, вагаючись на березі збентеження і готуючись щомиті розреготатися.

— Люди мені багато чого розповідають,— нагадав він.

— Гаразд, знаєш, Тауреже, далі розповідати не потрібно. Абдулла розкриє мені решту.

— Зачекай! Не будь таким нетерплячим. Цю інформацію мені повідомили, а не видали під натиском, і ти маєш знати таке про Абдуллу.

— Я не хочу розмовляти про Абдуллу, якщо його немає в кімнаті. Пробач.

— Чудово,— м’яко промовив він.— Це була ще одна невеличка перевірка. Сподіваюся, ти не образишся. Мені не вистачає жертв.

— Що це взагалі таке, Тауреже? Ти запрошуєш мене до себе додому, а тепер потрібно кодове слово лише для нормальної розмови?

— Ні, ні, дозволь продовжити. Був один бізнесмен, який заборгував компанії гроші й не бажав платити. Він звернувся в суд через вимагання і привертав багато уваги до Санджая. Абдулла був з ірландцем, коли вони залагодили проблему. Саме він має розповісти деталі. Я тільки можу повідомити, що це було дуже погано.

— Який стосунок це має до дівчини?

Лайза. Лайза. Я не міг вимовити її ім’я всередині Таурегового вулика.

— Це знає лише він.

— А ти цього не знаєш?

— Я цього не знаю... поки що.

Він глянув на мене. Гадаю, йому подобалася моя присутність. Я й досі не певен, як це характеризувало мене.

— Шантараме, а ти знаєш, що таке секрет? — поцікавився Таурег весело, і посмішка ворухнула довгу сиву бороду.

— Те, про що ти мені не розповіси? — обнадійливо відповів я.

— Секрет — це не сказана правда,— провадив він.— І Абдулла тримав це від тебе цей секрет, а я все знаю, бо буквально вчора його про це запитав.

— Чому ти його запитав?

— Гарне запитання,— мовив він.— А ти чому запитуєш?

— Зупинися, Тауреже. Чому ти запитав про мене? Це через мою дівчину?

— Ірландець, Конкенон, знає, що Абдулла тебе любить. Він вважає, що Абдулла розповів тобі про їхній спільний злочин. Це дає йому дві причини для твого вбивства. Добова пропозиція винагороди за твою голову не була жартом. Це була серйозна спроба тебе прикінчити. Він хотів тебе вбити, щоб Абдулла страждав, і він збирається вбити Абдуллу.

— Розумію, Тауреже. І дякую. Де я можу його знайти?

Він знову зареготався. Я сподівався, він пояснить, що тут такого смішного. Я сидів у арці, поміж нескінченної кількості арок, і був настільки обкурений, що ноги здавалися ватними.

— На світі є лише два типи людей,— мовив Таурег, уперше щиро усміхаючись,— ті, хто використовує, і ті, кого використовують.

Я думав, що існує багато різновидів людей, і точно більше двох, але Таурег мав розповідати про щось інше, а саме про причину, з якої він запросив мене до себе додому.

— Гадаю, що ця інформація буде мені чогось коштувати,— сказав я.

— Я справді хочу отримати навзамін послугу,— підтвердив він.— Але вважаю, що ти будеш не проти.

— Наскільки не проти?

— Я хочу всі наявні дані, які в тебе є на Ранджита Чудрі, й усі майбутні теж.

— Навіщо?

— Я хочу посадити його у в’язницю раніше за інших.

— У свою в’язницю?

— Так, тут неподалік є одне місце.

Доля інколи дарує тобі пригорщу піску й обіцяє, що коли його досить міцно стиснути, то він перетвориться на золото.

— Знаєш, Тауреже,— вирішив я, готуючи свої ватні ноги до вставання,— дякую за пропозицію, але я знайду ірландця і Ранджита самотужки.

— Стривай,— сказав Таурег.— Пробач. Це була остання перевірка. Обіцяю. Я закінчив. Хочеш почути результати твоєї перевірки на сьогодні?

— Я вже казав тобі, що прийшов сюди не для того, щоб ставати твоєю жертвою.

— Звісно,— розсміявся він, тягнучи мене знову сісти.— Прошу, зостанься і випий іще одну порцію гарячого чаю, перш ніж підеш.

Кузени та племінники прибрали тарілки і принесли нового самовара з гарячим чаєм.

— Ти мусиш мене пробачити,— наполягав Таурег.— Якщо ж ні, то я на цілий рік порину в аналіз.

Він аж зареготався.

— Ні, серйозно. Ти мусиш мене пробачити,— щиро повторив він.

— Пробачаю,— сказав я.

— Я не почуваюся пробаченим,— видав він.— Ти справді мене пробачаєш?

— Ну ж бо, Тауреже, та хто я в біса такий, щоб когось пробачити?

— Приймається,— вирішив він.— І дякую. Якщо в чисто комерційному сенсі, без жодних перевірок, я б не проти заплатити тобі значну суму за... особисте інтерв’ю з Ранджитом Чудрі.

— Хай як привабливо це звучить...— почав я, але він мене урвав.

— Є дві родини скривджених дочок, які щедро заплатять, якщо Ранджит опиниться в моїх руках.

— Ні.

— Я розумію,— м’яко запевнив він.— І це перевірка, про яку я навіть не думав. Дякую. Я надзвичайно цим насолодився. Тримай адресу ірландця.

Він витягнув з манжета невеличкого папірця і передав його мені.

— Сьогодні ірландець перебуватиме в товаристві лише двох інших чоловіків. Він буде уразливим. Сьогодні опівночі — найкращий час для нападу.

— Дякую,— сказав я.— Але я все одно не віддам тобі Ранджита, якщо знайду його.

— Та розумію. Тобі потрібна допомога для викрадення ірландця?

— Я не хочу його викрадати, а просто змусити переглянути свої погляди.

— О, розумію. Ну, тоді нехай Бог буде з тобою, і насолодімось останнім кальяном.

— Знаєш, мені справді вже час.

— Ну прошу! Залитися ще на одну трубку.

Кузени та племінники поміняли кальян і, за їхніми словами, наповнили його гімалайською водою, а потім додали чистого гімалайського збору.

— Я загартовував свідомість,— розповідав Таурег, відхилившись на шовкові подушки, а таця з чаєм і фініками стояла між нами,— і знущався зі свідомості. І знаєш що? Немає жодної відмінності. Це кумедно, еге ж?

— Не для пацієнтів.

Почувся його механічний сміх.

— Знаєш, де в кімнаті ховається слон, коли йдеться про психіатрію? — запитав він.

— Коефіцієнт успішності? — запропонував я.

— Ні,— сказав він.— Коефіцієнт успішності лише викриває тих, кому можливо цим допомогти, і тих, кому неможливо. Слон у кімнаті ховається в тому, що ми здатні керувати поведінкою краще, ніж розуміти її. Коли ти знаєш, як змусити когось щось робити, то починаєш замислюватися, ким насправді ми є.

— Тауреже, ти не можеш змусити нікого нічого робити. Навіть ти. Суть полягає в тому, що декого неможливо передбачити й неможливо контролювати, і мені так подобається.

— Ти це проходив,— нагадав він, сідаючи рівно.— Ти знаєш, як воно.

— Проходив що?

— Тортури,— блискаючи очима, мовив він.

— То ось для чого була ця остання порція кальяну, га?

— Ти це проходив,— повторив він.— Розкажи про свій досвід. Прошу, відкрийся мені.

— Я знаю, що люди, які здаються слабкими, насправді можуть бути сильними, і навпаки.

— Так,— погодився він.— А дозволиш мені... допитати тебе з цього приводу?

— Узагалі-то... ні,— заявив я, силкуючись підвестися.

— А бажаєш почути моє одкровення? — запитав він.— Це відсьогодні пов’яже нас.

— Узагалі-то... ні,— вирішив я, знаходячи опору, щоб зіп’ятися на ноги.

— Я обрав крамницю іграшок, бо це те, що мені справді подобається,— розповів він.— А лотерейну франшизу компанії прийняв, лише щоб переконати їх у своїй вірності. Я з самого початку хотів мати цю крамницю іграшок, а злочинна діяльність — це лише прикриття.

— Гаразд...

— І мене звати Мустафа,— додав він.— Це Хадербгай вигадав ім’я Таурег. Він сказав, що це означає «покинутий Богом», і так називають блакитних людей, бо їх неможливо підкорити. Але звати мене Мустафа.

— Я...

— Ось, я зробив два зізнання, і тепер ми стали братами.

— Гаразд...

— І базуючись на сьогоднішній перевірці, я знаю, що робити, якщо ти комусь розповіси про моє ім’я.

Він глянув на годинника.

— Ой,— сказав він.— Бачу, що наш час вийшов.

Розділ 59

Дещо відбувається, коли сідаєш за кермо під кайфом, і жодна адекватна людина цього не повторить на тверезу голову. Я доїхав до Колаби з віддаленого Хара, зовсім не пам’ятаючи дороги. Якби моєю метою була власне подорож, то я її, вважай, не здійснив.

Хай що там відбувалося на шляху до Міста-Острова, я почувався звільненим від переживань і потреб. А можливо, це було тому, що я мав адресу Конкенона, тож слід було лише дочекатися півночі й навідатися туди.

Я спробував знайти Карлу. Вона не уникала мене, але й не шукала. Я дізнався, що вона інколи пізно ввечері випивала з Дідьє в «Леопольді».

Залишивши мотоцикла надворі, я зайшов усередину, сподіваючись, що моє розчарування не дуже відбилося на обличчі після, коли я побачив, як Дідьє сидить сам-один. Він подарував мені золоту посмішку, а я посміхнувся у відповідь, підходячи до друга. Трохи подумавши, я зрадів, що Карли немає: не сьогодні, не тоді, коли я саме хотів поквитатися з Конкеноном.

Дідьє підвівся для привітання, активно тиснучи мені руку.

— Я такий радий бачити тебе, Ліне,— сказав він.— Я турбувався, куди ти зник. Я так засмутився, коли після розмови з Кавітою ти пішов раніше. Мене це зачепило. Хіба ти не думав про мої почуття?

— Ти знав про Лайзу і Кавіту? — запитав я.

— Ну звісно,— пхикнув він.— Дідьє знає все. Навіщо взагалі Дідьє, якщо він не знає кожного скандального нюансу?

— Не певен, що розумію твоє запитання. Ліпше відповідай на моє.

— Я... я знав, Ліне. Першою думкою після того, як Лайза мене надурила, було перевірити, чи вона не з Кавітою. Я перевірив, але тієї ночі Кавіта була на іншій вечірці, десь у цьому районі.

— Чому ти не розповів мені? Чому мені не розповіла вона?

— Офіціанте! — гукнув Дідьє.

— Ти уникаєш запитання, Дідьє.

— Ти поставив відразу два запитання, Ліне. Офіціанте!

— І досі уникаєш, Дідьє.

— Звісно ж, ні,— відповів він.— Я просто обираю, як відповісти на них після двох міцних напоїв. Це не те саме. Офіціанте!

— Як можу прислужитися, сер? — солодкомовно поцікавився Солоденький.

— Досить увічливості, Солоденький! — вибухнув Дідьє.— І принеси нам два холодних пива.

— До ваших послуг,— мовив Солоденький, лестиво задкуючи.

— Забирайся геть! — заверещав Дідьє.— Принеси мої кляті напої, чоловіче!

Солоденький, задкуючи, посміхнувся — занадто улесливо.

— А ти знаєш, що перетворюєшся на англійця, коли злишся? — зауважив я.

— Ці свині! — запротестував Дідьє.— Вони ввічливі зі мною лише тому, що знають, як це ображає. Це неначе ляпас, але навпаки. Це наймерзенніше використання чемності, а чемність визначає нас, еге ж?

— Любов визначає нас, Дідьє.

— Звісно ж, ні! — не вгавав він, тупаючи ногою під столом.— Саме тому зворотна чемність така болісна. Прошу, Ліне, поки ти тут, змусь їх бути похмурішими та грубішими. Благаю тебе.

— Зроблю, що зможу, Дідьє. Але, ну ж бо, важко їх буде умовити щодо тебе. Можливо, доведеться прибрехати, як ти зробив, представляючи мене Дівам. Який з твоїх варіантів використати?

— Ліне, ти зловживаєш моєю чутливістю.

— Дідьє, усі зловживають твоєю чутливістю. Це одна з тих речей, за які ми тебе любимо. А от мою чутливість ображає той факт, що ти не розповів про Лайзу.

— Але, Ліне, це таке делікатне питання! Досить важко це ось так вимовити вголос. Твоя дівчина — бісексуалка і має коханку-лесбійку. Чи я мав перетворити це на жарт? Агов, Ліне, кицька в тебе язика поцупила, так би мовити?

— Я не кажу про секс. Лайза розповіла мені про свою бісексуальність ще під час першого побачення. Я говорю про стосунки. Усе виглядає так, неначе ви з Лайзою і Кавітою знали про те, про що я теж мав би знати, але так і залишивсь у невіданні.

— Мені... мені шкода, Ліне. Інколи секрет є надто цінним, щоб його розповідати. Ти мене пробачаєш?

— Більше жодних секретів, Дідьє. Ти ж мій брат. Якщо речі стосуються тебе чи мене, то ми маємо бути відверті один з одним.

Він засміявся. Його блакитні очі засяяли, неначе маяки, що кличуть мандрівників додому. Але за мить хвилювання знову поховало мімічні зморшки від сміху.

Від того, що Дідьє старанно потурав своїм звичкам, щоки в нього запали, як печери, але шкіра залишалася пружною, рот був ще й досі рішучим, а ніс — імператорським. Він коротко обстриг кучеряве волосся, зачісував його набік. Я списав це на вплив Діви.

Ця зачіска перетворила Дідьє на Дірка Богарда у цьому ж віці, а ще напрочуд личила йому. Я знав, що це привабить до нього нових кавалерів на вечірках.

— То мене пробачено?

— Дідьє, тебе завжди пробачають ще до вчинення гріха.

— Я неабияк зачарований твоїм сьогоднішнім візитом, Ліне,— заявив він, ляскаючи себе по стегнах.— Я відчуваю, що у повітрі витають грандіозні речі. Ти можеш затриматися, чи, як завжди, кудись полетиш?

— Я посиджу тут до півночі. Тож на цей час я увесь твій.

— Чудово!

Солоденький гримнув переді мною пивом.

— Аур куч? — буркнув мені Солоденький.— Ще щось?

— Іди геть,— гримнув Дідьє.

— О, звісно, пане Дідьє-сагіб[131],— сказав він.— До ваших послуг, пане Дідьє-сагіб.

— Бачу, в чому тут справа,— звернувсь я до Дідьє.— Це вже серйозно. Тобі доведеться утнути щось надзвичайне, аби відвоювати їхню зневагу.

— Я знаю,— благав він.— Але що?

До нашого столика підійшов чоловік. Він був високий, широкий у плечах, з коротким білявим волоссям і дуже коротким носом, таким приплюснутим, що перетворював обличчя на двовимірне.

Коли чоловік підійшов упритул, я помітив, що його ніс просто-таки розчавили: поламали так багато разів, що аж хрящ запав. Він або був жахливим бійцем, або пережив так багато лютих бійок, що статистика наклала свій відбиток на місце, де раніше був ніс.

Так чи так, над нашим столом нависало не гарненьке зображення. Узагалі-то, воно нависало наді мною.

— Як ти можеш сидіти біля цього брудного збоченця ? — запитав мене чоловік.

— Це називається сила тяжіння,— пояснив я.— Перевір це поняття, коли матимеш вільний час.

Здоровань обернувся до Дідьє.

— Мене від тебе нудить! — просичав він.

— Ще ні,— відповів Дідьє.— Але може і знудити.

— А може, щось станеться з твоїм обличчям? — сказав здоровило, ворухнувши щелепою завбільшки з лопату.

— Обережно,— попередив я.— У мого хлопця лиха вдача.

— Пішов ти,— випалив велет.

Трохи далі стояв ще один чоловік. Я залишив його на задньому плані та сфокусувався на приплюснутому місяці над нашим столом.

— Знаєш, що ми робимо з такими, як ти, у Ленінграді? — запитав здоровань у Дідьє.

— Те саме, що й у будь-якому іншому місці,— спокійно мовив Дідьє, поклавши руку в кишеню піджака й відхиляючись на своєму стільці.— Доки ми вас не зупиняємо.

Ленінград. Росіяни. Я ризикнув глянути на другого типа, який стояв за кілька кроків від нас. Його коротке каштанове волосся було трохи скуйовджене, світло-зелені очі сяяли, а емоційний рот легко розтягувався в посмішку. Чоловік тримав великі пальці в петлях своїх побляклих джинсів.

Він був стрункіший і швидший за свого друга, і набагато спокійніший. Це перетворювало його на найнебезпечнішу людину в кімнаті, за винятком Дідьє, бо всі інші, включно зі мною, нервували набагато більше. Чоловік глянув мені прямо у вічі й душевно посміхнувся.

Я звернув погляд на його приятеля, який своєю головою затуляв кілька горішніх ліхтарів.

— Покажи мені, що ти можеш,— заверещав високий росіянин, ляскаючи себе в груди.— Бийся зі мною!

Завсідники похапцем звільняли сусідні столики. Високий росіянин відсунув порожні столики та стільці вбік і став на вільне місце, викликаючи Дідьє.

— Іди-но сюди, малюче,— дражнив він.

Дідьє запалив цигарку.

— Двічі мерзота! — завівся високий росіянин.— Гейко і єврей. Єврейський гейко. Найгірший вид гейка.

Офіціанти утворили широке коло. Вони приготувалися втрутитись, якщо сварка переросте в бійку, але ніхто не бажав втручатися першим, щоб не отримати прочуханки від великого розлюченого росіянина.

— Ну ж бо, малюче. Підходь.

— Так і зроблю,— спокійно відповів Дідьє.— Коли закінчу цигарку.

«От дідько»,— подумав я — і зрозумів, що був не єдиним у «Леопольді», хто так подумав. Дідьє задоволено пихкотів, повільно насипаючи купку попелу у своїй скляній попільничці.

Під час мовчанки приятель росіянина швидко підійшов до мене. Він не ховав рук, тримав їх перед собою, вказуючи на стілець біля мене.

Це була хороша ідея. Поки він наближався, я відхилився назад, діставшись до одного з ножів у себе на спині.

— Тут зайнято? — приязно поцікавився він.— Твоєму другові знадобиться ще хвилинка, щоб закінчити свою цигарку, а я краще присяду, якщо ти не проти.

— Це вільна країна, Олеже,— сказав я.— Саме тому я тут живу.

— Дякую,— мовив він, комфортно вмощуючись біля мене.— Агов, не бери до серця, але хіба це не занадто стереотипно? Я росіянин, то звати обов’язково мають Олегом?

Він мав рацію. А коли чоловік має рацію, то від цього не втечеш, навіть коли хочеться штрикнути його в стегно.

— Я — Лін,— повідомив я.— Не певен, що приємно познайомитись.

— Навзаєм,— відповів він.— Олег.

— Ти що — знущаєшся?

Я продовжував триматися за ножа.

— Ні,— розсміявся він.— Мене справді так звати. Олег. А твоєму голубому єврейському товаришу от-от надеруть дупу.

Ми обоє глянули на Дідьє, який пильно досліджував свою цигарку.

— Я ставлю на єврея,— доповів я.

— Справді?

— Я завжди ставлю на єврея.

— Скільки? — запитав Олег, і посмішка пустотливо запалила його очі.

— Усе, що є.

— А це скільки конкретно?

— Десь три тисячі,— порахував я подумки.

— Американських?

— Я не розраховуюся рублями, Олеже. Цигарка майже дотліла. Ти згоден?

— Так,— сказав він, пропонуючи руку.

Я відпустив ножа, потиснув йому руку і знову вхопився за свою зброю. Олег махнув офіціантові. Дідьє майже закінчив палити. Офіціант спантеличено зиркнув повз Олега на мене.

Він був схвильований. Велетень продовжував чекати на Дідьє між столиками. Робота припинилась. Офіціант на ім’я Саїд не розумів, що відбувається. Я кивнув, і він підбіг до нас, не відводячи погляду від кремезного росіянина.

— Я б випив охолодженого пива, будь ласка,— замовив Олег.— І тарілку вашої домашньої смаженої картоплі.

Саїд, кілька разів кліпнувши, глянув на мене.

— Усе гаразд, Саїде,— заспокоїв я.— Я теж не знаю, що тут відбувається.

— А,— полегшено зітхнув Саїд.— Я негайно принесу пива й картоплі.

Він пострибав геть, розмахуючи руками та крутячи головою.

— Усе гаразд,— перейшов на хінді він.— Ніхто не знає, що відбувається.

Офіціанти розслабилися, споглядаючи за останніми секундами цигарки Дідьє.

— До речі, сподіваюся, що твій друг переможе,— зізнався Олег.— Хоч, на жаль, маю сумніви.

Дідьє загасив цигарку.

— Ти сподіваєшся на перемогу мого хлопця?

— Черт, да,— сказав Олег.

— Що це означає?

— Це означає з російської — «дідько, так».

— Добренько.

— Черт, да. Я б віддав три тисячі зелених, аби побачити, як віддубасять нетерпиму сраку цього ідіота, якби я був таким.

— Але ти не такий.

— Ну, дивися, ти з ним щойно познайомився, а я тижнями працюю з цим мудаком. Але не можу змусити себе йому всипати. Навіть йому. Я кілька разів був з тамтого боку, і не дуже все це мені сподобалось.

— Ага.

— Таким чином, якщо твій хлопець переможе, це неначе я з ним сам розплачуся за все, але буду вільний від кармічного боргу.

Дідьє повільно підвівся і відійшов від столу.

— Потому як розрахуєшся,— мовив я,— нам потрібно поговорити, Олеже.

Дідьє струснув попіл зі свого пом’ятого чорного вельветового піджака і підняв комірця. Глибоко запхавши руки в кишені того піджака, він підійшов до великого росіянина.

Я все тримався за свого ножа. Якби Олег вирішив втрутитися, то я б міг підрізати його ще до того, як він встиг би підвестися з-за столу. Але Олег заклав руки за голову, відхилився назад і спостерігав за шоу.

Дідьє зупинився за півтора кроку від здорованя, а потім високо підстрибнув, мов зробив балетний пірует, досі тримаючи руки в кишенях. На піку стрибка він широко розставив руки й опустився дугою, буцнувши росіянина колінами в груди, а пістолетом — у маківку.

Дідьє, мов танцюючи, відійшов від здоровила, знову заклавши руки в кишені. Росіянин спочатку знетямлено впав навколішки, розмахуючи руками, а потім гримнувся долілиць на підлогу. Ніс прийняв перший удар.

— Плати, Олеже,— сказав я, поки Дідьє попрямував до шинкваса, аби владнати все з власниками.

— Ого,— здивувався той.— Здоровило — відомий російський боєць голіруч, без правил.

— Твій боєць голіруч тільки-но отримав прочуханки завдяки балету й хорошому пістолету.

Олег витягнув з кишені пакунок, зняв кілька верхніх шарів зелені й запхнув гроші назад у кишеню.

— Олеже, а ти — потаємний.

— Узагалі-то, я безробітний.

Той факт, що Скорпіон Джордж найняв російських охоронців і «Леопольд» заполонили росіяни, не міг бути випадковістю.

— Дай-но здогадаюся,— припустив я.— Ти охороняв пентгауз у «Магеші»?

— Саме так. Він звільнив сьогодні нас, сволота.

— Так сталося, що він — мій друг, навіть якщо й та ще сволота.

— Пробач,— сказав він.— Якщо ви знайомі, то ти знаєш, який він жадібний. Він рахував кожну хвилину нашої роботи, а як прощальний поцілунок за охорону життя роздав по двісті баксів. Кумедно, еге ж?

— У тебе там більше, ніж дві сотні зелених.

— У готелі проводиться гра в покер. Нею керує один тип — Близнюк.

— Ага.

— Так. Мені посміхнулась удача, і вдалося зірвати куш.

Олег, золотий хлопчик, зірвав куш. З усіх ігор у покер у всьому світі він вліз у мою.

Саїд, радісно всміхаючись, приніс напої та їжу.

— Пан Дідьє був неймовірний,— прошепотів мені Саїд.— Ми кілька років не бачили від нього таких танців! Він вирубав того здорованя лише одним ударом.

— І куди ж ви тепер витанцюєте цього здорованя, Саїде? — запитав я.

— На вулицю,— відповів той, витираючи зі столу воду і пропонуючи Олегу приправи.

Олег вказав на мене картопляною соломкою, перед тим зануреною в томатний соус.

— Ти не проти, якщо я поїм? — ввічливо запитав він.— Обожнюю домашню смажену картоплю.

— Олеже, твого друга виволікають на вулицю.

— То це так чи ні?

— Я зараз повернуся,— зітхнув я, а він почав їсти.

Я знав, як це працює. Тіло великого росіянина виволочуть на вулицю біля «Леопольда» і залишать за дванадцять дюймів від законної межі. Тож він опиниться у торговельній зоні.

Власники торговельних яток побачать це і виштовхають його зі своєї зони у канаву, за дванадцять дюймів від їхніх придорожніх крамниць.

Так він опиниться в комерційній зоні таксистів, а з часом його тіло буде на трасі, де його підбере «швидка допомога», якщо доти не переїде автобус.

Я вже бував на його місці — безтямним м’ясом, залишеним на милість світу. Я прикликав знайомого вуличного торговця і заплатив, щоб той запхав росіянина у таксі й завіз у лікарню.

Дідьє ще й досі приймав похвали і гарно розплачувався за втручання в роботу «Леопольда». Я повернувся до столика, виглядаючи третього росіянина: то були шалені роки, тож з власного досвіду я знав, що цілком доцільно розглядати можливість присутності третього росіянина.

— А третій є? — сідаючи, поцікавивсь я в Олега.

Витерши рота серветкою, він обернувся до мене, чесно дивлячись мені в очі.

— Якби був ще й третій росіянин,— мовив він,— то мене б тут не було. Усі бояться росіян. Навіть росіяни бояться своїх. Я ж росіянин. Можеш мені повірити.

— Чому Скорпіон тебе звільнив?

— Слухай. Він твій друг...

— Він ще й навіжений. Розповідай.

— Ну, він мов з’їхав з котушок після прокляття, яке наклав на нього якийсь святий. Я би просто вбив людину, яка посміла мене проклясти, або змусив забрати свої прокльони назад. Але ж я росіянин, а ми бачимо речі в іншому світлі.

— То що сталося?

— Мій колишній бос — твій друг — найняв дегустаторів.

— Дегустаторів?

— А ти зустрічав колись дегустатора?

— Ні, Олеже, але ти зустрічав.

— Індійські хлопчики. Гарні дітлахи. Вони куштують його їжу, аби пересвідчитись у тому, що вона не отруєна.

Я знав, що в орлиному гнізді Скорпіона справи йдуть поганенько. Близнюк уже звертався до мене. Я несерйозно сприйняв Скорпіонову одержимість прокляттям. Якщо Олег каже правду, то Скорпіон вскочив у халепу. Він був хорошою людиною в поганій ситуації, а саме тоді й мають втручатися друзі.

Але в моїй кишені була адреса Конкенона, а в «Леопольді» потрібно було згаяти час, чекаючи до півночі, тож я забув про горе-товариша.

— То ти сам пішов, чи звільнили?

— Я заявив, що не дозволю дітлахам куштувати його їжу,— розповів він.— І запропонував робити це самому. Я завжди голодний. Але він погано сприйняв критику. Він звільнив нас обох.

— А хто заплатив вам, щоб ви прийшли сюди й заварили кашу?

— Заплатили не мені, а йому,— сказав Олег.— Попросив випити разом востаннє. Я погодився, сподіваючись, що це буде наша остання зустріч. А потім, дорогою сюди, він каже мені, що отримав одне замовлення — наклепати якомусь французові в барі.

— І ти вирішив приєднатися?

— Я вирішив, що коли не наглядати за цим шаленцем, то він когось уб’є, а це може спаскудити візу.

— А ти в нас гуманіст,— вирішив я.

— Та хто ти в біса такий, щоб мене засуджувати?

Він усміхався, неначе те привітне цуценя. І він знову не помилявся, а коли людина має рацію, то тут уже нічого не вдієш.

— Пішов ти,— промовив я.— Тобі доведеться зі мною владнати, розумієш, якщо вже ти прийшов сюди зашкодити моєму другу.

— Я так тебе розумію! — запевнив Олег, порушуючи мою струнку теорію.

— Що?

— Я цілком тебе розумію,— загорлав Олег.— Обіймімося.

Він підняв мене на ноги (хлопець був дужчий, ніж здавалося) й обійняв.

Доля ніколи не бореться чесно. Доля підкрадається ззаду. Світ розплескався по озерах часу, і кожне озеро, крізь яке я падав, повертало мене в обійми, неконтрольовані й ніжні, мого втраченого брата в Австралії.

Я розірвав обійми і знову сів. Олег підніс руку, щоб замовити ще пива, але я його зупинив.

— То ти без роботи? — перепитав я.

— Так. А ти щось пропонуєш?

— Робота на три-чотири години.

— Коли починати?

— Трохи згодом сьогодні,— уточнив я.

— Що мені треба робити?

— Можливо, потрібно буде пробити собі шлях усередину, а потім пробити його назовні. Зі мною.

— Куди конкретно треба його пробити? — поцікавився він.— Я не займаюся банками.

— У будинок,— сказав я.

— А навіщо нам пробивати собі шлях усередину?

— Бо люди всередині не дуже мене люблять.

— Чому?

— А тобі не начхати?

— Це не головне.

— А що головне?

— Гроші, які я сьогодні програв у парі...— пояснив він.— Хочу їх подвоїти.

— А, це головне. Згода. То ти приєднаєшся?

— А нас можуть убити?

— А тобі не начхати?

— Звісно ж, не начхати. Мені навіть на тебе не начхати, а ми щойно познайомилися.

— Не думаю.

— Я росіянин. Ми швидко знаходимо друзів.

— Я маю на увазі, що, гадаю, нас не вб’ють.

— Гаразд, то скільки там буде людей?

— Троє,— мовив я.— Але один з них — ірландець на ім’я Конкенон — вартує двох.

— А до яких національностей належать інші двоє?

— Якого біса ти питаєш?

— Національність визначає ціну, чоловіче,— сказав він.— Усі це знають.

— Я не веду перепису, але раніше чув, що він працює з афганцем та індусом. Саме вони можуть бути там.

— Тож там буде троє чоловіків?

— Двоє чоловіків та ірландець, який вартує двох.

— Ірландець, афганець та індус?

— Можливо.

— Проти росіянина з австралійцем,— міркував він.

— Ну, якщо ти це так сприймаєш.

— Ще раз подвоїти.

— Ще раз подвоїти?

— Черт, да.

— Чому?

— На цю мить афганець з росіянином в одній кімнаті — це вже подвійний тариф.

— Дванадцять штук за бійку на вечір? Забудь про це.

Дідьє повертався до столика. Почувся вибух аплодисментів, і він кілька разів уклонився вечірнім завсідниками, а потім таки сів.

— Давай так,— запропонував Олег, нахиляючись ближче,— я піду з тобою, і якщо не впораюся, не плати взагалі нічого, але якщо впораюся, то отримаю всю суму.

— Дідьє, познайомся з Олегом,— представив я.— Ти закохаєшся в цього хлопця.

— Enchanté, monsieur[132],— розцвів Дідьє.

— А ви не проти моєї присутності за цим столом, мсьє? — ввічливо поцікавився Олег.— Враховуючи мою появу в барі разом з тим схибленим?

— Хто тільки не заходив у «Леопольд» зі схибленими! — вигукнув Дідьє.— І Дідьє може визначити такого метрів з п’ятдесяти і прострелити йому серце з тієї ж відстані.

— Я вже бачу, що ми добре ладнатимемо,— вирішив Олег, зручно зіпершись руками на стіл.

— Офіціанте! — гукнув Дідьє.— Ще по одному!

Я підніс руку, щоб зупинити офіціантів.

— Ми вже йдемо, друже,— повідомив я.— Ти в нормі?

— Але, Ліне! — насупився він.— Як же я розділю свій тріумф? Хто тепер вип’є зі мною?

— Наступний схиблений, який сюди зайде,— сказав я, обіймаючи його.

Розділ 60

Ми поїхали до Парелу й далі до району покинутих млинів. Інформація Таурега вказувала, що Конкенон розмістився зі своїм бізнесом з обігу наркотиків на порожньому заводі, який поділили на невеличкі офіси для оренди.

Уночі це місце перетворювалося на місто привидів, тобто багато людей під покривом ночі начебто бачили привидів у тій великій мережі заводських відділів. До закриття млинів чоловіки і жінки два покоління жили, працювали й помирали на цих акрах. «Ти ж знаєш, хто такі привиди? — одного разу запитав мене Джонні Сигар.— Померлі бідняки».

— Це місце здається безлюдним,— зауважив Олег, коли ми припаркувались і попрямували до рядів сірих безмовних будівель заводу.

— Уночі так зазвичай і є,— сказав я.— Він працює з четвертої будівлі. Завод 4А. Розмовляй пошепки.

Ми трималися біля загорожі, затіненої бігбордами, що рекламували найкращий-спосіб-збанкрутіти у сфері нерухомості та фондового ринку.

— Ну, це принаймні,— прошепотів Олег,— стане хорошим матеріалом для моїх творів.

Я зупинився і зупинив Олега, поклавши йому руку на груди.

— Творів? — прошепотів я.

— Так.

— Олеже, то ти журналіст?

— Черт, нет,— тихенько мовив він.

— Що це означає?

— Російською це означає — «дідько, ні». Це антонім до черт, да.

— Ти саме зараз навчаєш мене російської? — обуривсь я.— Олеже, то ти клятий журналіст чи ні?

— Ні, я письменник.

— Письменник?

— Так.

— Російський письменник? Ти жартуєш, еге ж?

— Ну, я письменник,— наполягав він.— І я росіянин. Тож гадаю, що це робить з мене російського письменника, якщо ти хочеш так думати. То ми битися збираємося?

Я намагався вирішити, чи спробувати щастя заводі 4А самому-одному, чи все-таки робити це з російським письменником. Це було непросте рішення, але, можливо, то просто через те, що я сам письменник.

— Російський письменник,— прошепотів я.

— А ти щось маєш проти російських письменників?

— А хто не має чогось проти російських письменників?

— Справді? І проти Аксьонова? Аксьонов усім подобається.

— Пішов ти,— прошепотів я.

— І проти Тургенєва? Тургенєв — кумедний.

— Справді. Так само кумедний, як і Гоголь.

— Гоголь не був виключно росіянином,— уточнив Олег хрипким шепотом.— Він був українським козаком. Одним з найвизначніших козацьких авторів.

— Досить.

— Почекай-но,— пробубонів Олег, ухопивши мене за руку.— То ти письменник? Це так, правда? Ага! От кумедно, двоє письменників розпочинають разом пригоду.

— От дідько.

— До речі,— запитав він.— Яка в нас буде пригода?

За допомогою росіянина можливо було заскочити трьох ворогів зненацька, швидко розібратися з Конкеноном і вибратися на волю без жертв, й не постраждав би ніхто, крім Конкенона й мене. Без Олега мені б довелося підрізати людей Конкенона, і саме тому потрібен був росіянин. Але ж він був письменником. Російським письменником.

— А ще є Лев Лунц,— з надією прошепотів Олег.— Я його обожнюю.

— Та закрий ти піддувало,— просичав я.

Я випростався і роззирнувся. З одного боку довга широка вулиця була незабудована, вдалині проглядалася залізниця. На нашому боці поринули в тишу ніссенівські[133] бараки, простираючись удалечінь, неначе багато поховальних курганів.

Навколо нікого не було, і навіть бездомні собаки досліджували інші території. Усе було спокійно, як буває в небезпечних місцях, якщо ти не боїшся туди йти. Я роздивлявся це місце, бо перелякався: хотілося зупинити Конкенона без занадто великого кровопролиття, але навряд чи все буде так просто.

— До речі, а чому я? — звернувся Олег.— Чому не твій друг Дідьє чи ще хтось?

— Ти справді хочеш знати?

— Звісно,— зізнався він, шукаючи мій погляд.— Це може стати добрим матеріалом.

— Бо друзі, які погодяться приєднатись, можуть травмуватися, і я буду погано почуватися, але якщо постраждаєш ти, то це не так страшно. Розумієш?

— Розумію,— щасливо вишкірившись, прошепотів він.— Дуже хороший аргумент. Якби я опинився у схожій ситуації, то теж купив би твоє життя.

— Я не купую твоє життя, Достоєвський. Я купую твій час у бою. Дійшло?

— Дійшло,— бадьоро озвався він.— Добре, що в нас відбулася ця розмова.

— Гаразд, ось іще одна розмова. Якщо ти хоч наблизишся до моєї дівчини, я тебе заріжу.

— У тебе є дівчина? — ошелешено вичавив він.

— І це що має означати?

— Ну...

— Якщо ти застосуєш до неї свій шарм російського письменника, я тебе заріжу.

— Я ще першого разу зрозумів про «заріжу»,— запевнив він.— Таке важко забути.

Він вишкірився, а я не міг зрозуміти чому. Він або був щасливою людиною у будь-якій ситуації, або знав щось таке, чого не знав я.

— Що? — спохмурнів я.

— У тебе справді є дівчина? — запитав він.

— Тримай свою російську епопею подалі від неї.

— Я розумію, розумію,— вищирився він.

— А чого ти тепер скалиш зуби?

— Просто це так весело — робити щось таке, про що можна буде потім написати, та ще й з іншим письменником. Після цього ми маємо разом написати якесь коротке оповідання. У мене вже є кілька класних ідей.

— Може, ти вже припиниш? Ми можемо серйозно постраждати. Цей ірландець просто навіжений, і міцніший за вольфрам. Не відволікайся.

— Гаразд, гаразд, розслабся. Я ж маю інвестицій на дванадцять тисяч баксів у цій справі. Намахаємо ірландця та його друзів, а потім нап’ємося.

Він перший побіг у напрямку заводу 4А. Росіянин.

Я побіг слідом і догнав його біля входу. Ми крадькома обійшли величезний вигнутий ангар, щоб зазирнути в підняте вікно.

Усередині був Конкенон ще з двома чоловіками. Вони грали в карти на капоті ідеального-червоного «Pontiac Laurentian», частково прихованого срібним покривалом пилу.

— Ти готовий? — прошепотів я.

— Готовий до чого? — прошепотів у відповідь Олег.— Який план?

— Ми заходимо у двері, і я викликаю того ірландця на дуель.

— А тобі не здається, що нам краще прокрастись усередину?

— Якби я полюбляв прокрадатися, то захопив би з собою пістолета.

— Ти не брав пістолета?

Я відчинив двері й зайшов на порожній завод. Олег був на крок позаду. Ми зупинилися за кілька кроків від Конкенона та його друзів.

Афганець тримав руки на колінах. Індус тримав руки на колінах. Я не знав, чи вони мали зброю.

Зате я знав, де були руки Конкенона. Вони аплодували.

— А ти кумедніший за п’яну черницю,— плескав у долоні він.— Я чув, що ти вже сконав. Бачу, що це була хибна чутка.

— Ну ж бо,— сказав я.— Лише ти і я.

— То ти жадаєш бійки, хлопчику?

Він ще й досі шкірився. Я збагнув, як сильно можна зненавидіти щасливу посмішку.

— Я жадаю, щоб ти віддовбався від мене і моїх друзів і тримався подалі. Якщо погодишся на це, то я заспокоюсь і надеру тобі дупу в покер.

— А якщо я не погоджуся?

Холодні зорі пронизали вологе світло, що сяяло в його очах.

— Тоді все вирішимо просто тут, лише ти і я, раз і назавжди.

Він відхилився у своєму пластиковому кріслі і посміхнувся.

— Настав на нього зброю, Говіндо,— тихо мовив він.

Саме індус мав зброю. Афганець підвівся, так і тримаючи в руці карти.

— Так, босе,— сказав Говінда.

— Підводься, Говіндо, і стань біля його приятеля.

— Так, босе.

Говінда також підвівся і відійшов від автомобіля.

— Націль свого пістолета на австралійського злочинця, поки йдеш, друже,— попередив Конкенон.— Він поганий хлопчик. Якщо він хоч на дюйм поворухнеться, стріляй.

— Так, босе,— сказав Говінда, посміхаючись мені.

В тому приглушеному освітленні заводу його очі сяяли, неначе опали. Підійшовши до Олега, він приставив пістолета йому до живота. Олег і далі посміхався. Здається, я був єдиний, хто не посміхався.

— Я прийшов сюди, як чоловік до чоловіка, а ти витягаєш зброю? — обуривсь я.

Конкенона це зачепило, бо ми обоє знали, що я мав рацію. У ньому швидко прокидався шал.

— Просто невеличка пересторога,— запевнив він, гамуючи свою лють.

— Конкеноне, якщо схибиш, то загинемо не лише ми.

Я сказав це заради найманців — афганського та індійського прихвоснів.

— Говінда точно помре,— мовив я.— І афганець теж.

Я обернувся до афганця.

— Саламалейкум,— привітався до нього я.

Він не відповів.

— Саламалейкум,— повторив я, пригадавши добре ісламське вчення про те, що щире мирне привітання завжди має отримати відповідну, ба й кращу відповідь.

— Валейкумсалам, — нарешті відповів він.

— Як тебе звати?

Він розтулив рота, аби відповісти, але Конкенон його зупинив.

— Нічого йому не розповідай, ти, дикунський недоумку. Він колупається у твоїх мізках, чи тобі цього не видно? Він уже влився, тож знає, як спілкуються місцеві. Але це також допомагає колупатись у ваших хистких дикунських мізках. Стежте за майстром, поки я колупатимусь у його мізках.

Він підвівся й обійшов автомобіля, щоб наблизитися до мене.

— Якщо він що-небудь утне,— звернувся він до Говінди,— пристрель його друга. Пізніше я власноруч допоможу тобі порізати його на шматки.

— Так, босе.

Конкенон став навпроти мене, повільно розгойдуючись із боку в бік, розтягнувши губи в подобу посмішки.

— Я знаю, що ти хочеш дізнатися,— почав він, стаючи ближче до мене.

— Я хочу, щоб ти зупинився. Це все.

— Ха! Ні, не хочеш. Ти хочеш отримати відповідь на дуже важливе запитання.

— Що ти в біса маєш на увазі?

— Запитання,— співав мені він.— Запитання, запитання.

— Та викладай уже.

— Пам’ятай мої слова, Говіндо! — наказав він, дивлячись на мене.— Якщо він хоч поворухнеться в моєму напрямку, убий його друга. А я потурбуюсь про цю лярву.

— Так, босе.

— Ти хочеш знати лише одну річ,— сказав він, нахиляючись ближче.— Чи трахнув я ту твою милу маленьку американську дівчинку до того, як залишити її тієї ночі з Ранджитом, чи ні.

Я стиснув щелепи, і жили напнулися аж до лоба. Я аж пітнів від люті — так кортіло покалічити Конкенона. Це вже було щось інше, щось нове, я прийшов сюди зовсім не з цим. Та коли він згадав Лайзу, я почав битися за неї.

— А знаєш, Конкеноне,— вкусив я у відповідь, щоб змусити його відбиватися.— Якщо навіть Великий голод[134] не витравив з тебе англійця, то, може, це тому, що ти просто англієць з ірландським акцентом.

Він націлився на моє горло, але я ухилився й відійшов до автомобіля.

— То чому б нам просто все не вирішити? — запропонував я, розслабляючись.— Здається мені, що ти лише патякаєш. Дізнаймося — і покінчимо з усім. Якщо надереш мені дупу, а потім готовий будеш потиснути мені руку та стати другом, я радо визнаю, що ти кращий за мене. Якщо переможу я, ти в біса триматимешся якнайдалі від мене й моїх друзів. Так чесно, Говіндо?

— Так, босе,— автоматично відповів той.

— Заткни піддувало, дурню,— вибухнув Конкенон.

— Гадаю, твій посіпака поставив розум на запобіжник,— провадив я.— Тож нумо розбиратися без пістолета, Конкеноне. Це чесно, Говіндо?

— Закрийся! — заволав Конкенон.— Усі закрийтеся!

Він трохи мене пороздивлявся.

Чи правильно я чиню? Чи правильно я чиню, бачачи посмішку на обличчі ворога, бачачи вагання в людині, яка обожнює бійки?

— Гаразд, якщо ти прийшов на бійку, Втікачу, тоді ти не помилився. Не проти, якщо я увімкну музичку? Я завжди слухаю музику, коли перетворюю людей на чорно-червоне місиво. Я подумую про створення альбому власних улюблених треків.

Він запхнув диск у магнітолу, приєднав її до спікерів у автомобілі. З червоного «понтіака» залунала ірландська музика. Конкенон приготувався, поставивши руки перед собою, захищаючись.

— Почнімо,— сказав він.

Я побіг на нього і, падаючи на землю, вдарив у стегно, якраз туди, куди поцілив Абдулла. Пролітаючи, я двічі добре його туди приклав. Він зойкнув від болю і впав навколішки.

Я мерщій зіп’явся на ноги і, обійшовши його оборону, потягнувся до його ока. Дозволив йому вдарити мене в потилицю. Відчув удари, але болю не відчув. А тоді я стиснув пальці, вичавлюючи йому око.

Він швидко вирвався. Я так подряпав йому око, що воно заплющилося від крові.

З одним заплющеним оком і одним зігнутим коліном він використав проти мене звичний бійцівський прийом, про який попереджав Навін. Я ухилився, пірнув і підібрався досить близько, щоб дістатися пальцями його ключиці. Смикнув її вниз, укладаючи всю вагу свого тіла в цей прийом. Кістка піддалася, і Конкенон залементував, розмахуючи руками від болю.

Бійки у в’язницях не мають на меті просто почубитись. Вони мають закінчуватися перемогою і смертю.

— То ти отак? — вигукнув він, намагаючись вирватися від мене та тручи око.

— Саме так.

Він знову позадкував, але я впав на підлогу і схопив його за яйця, викручуючи їх під час падіння. Я не відпускав. Він незграбно впав, намагаючись захистити своє багатство.

Зіп’явшись навколішки, я щосили вліпив йому. Цього виявилося недостатньо, тож я ударив його ще раз.

Конкенон, сидячи на підлозі, розгойдувався. Він реготав, і ще й досі тримаючись за яйця цілою рукою. Він реготав, розгойдуючись туди-сюди, наче дитина на ковдрі.

— Ти шахраював, і цей чоловік буде моїм свідком,— мовив він, показуючи на Олега.

— А як щодо того шматка свинцю, яким ти бив мене минулого разу? Це що — було за правилами маркіза Лондондеррі? А винагорода за мою голову? Це все було чесно? Тепер ти отримав шанс замовкнути й хоч раз послухати. Дай мені спокій, Конкеноне.

— Ти брудно грав, синку,— вичавив він, силкуючись засміятися.— Знаєш, а тобі доведеться покаятись у цьому гріху.

— Якщо не припиниш нападати на мене, я каятимусь у більших гріхах.

— Знаєш, хлопчику, ти більше подобався мені мертвим,— зареготав він, заплющивши одне око, бо воно добряче-таки кривавило.— Говіндо, пристрель цього бісового каторжника. Стріляй цій лярві в голову.

Усе відбулося миттєво. Говінда ворухнув рукою. Олег витяг ножа, полоснув його по обличчю і відібрав у хлопця пістолет — хлопець і зморгнути не встиг.

Говінда заверещав від болю, розуміючи, що його гарненьке личко кіногероя відсьогодні отримало іншу роль. Олег угатив індуса його ж таки зброєю, і той затих.

Афганець і досі тримав у руці карти, неначе маленьке віяло. У мене в руці був ніж. Олег тримав пістолета.

— Друже, на твоєму місці я б тікав,— посміхнувся Олег, опустивши зброю.— Незважаючи на те, яка в тебе хороша техніка.

Афганець кинув карти і зник.

— Ти вивихнув мені ключицю, лярво,— сказав Конкенон, схиляючи голову набік.— Я навіть руки не можу підняти. Якби міг, то вирубав би тебе одним ударом, і ми обоє це знаємо.

— Дай... мені... спокій.

— Мила, мила, мила Лайза,— проспівав він.

Я знову йому вмазав. Він гепнувся навзнак на підлогу, розкинувши руки, але не відключився.

«Що ж робити? — подумав я.— Може, вбити його? Ні, хіба що він сам таке спробує». Конкенон лежав на підлозі з одним заплющеним оком і вивихнутою ключицею. Він навіть не намагався підвестися. Та все одно теревенив і сміявся, неначе це все було жартом.

Олегу це не сподобалося. Він хотів заткнути йому чимось пельку, але я нагадав, що коли Конкенон задихнеться, це стане для Олега кармінним тягарем.

Отож натомість Олег йому вліпив, та ще й вдало. Конкенон обм’як, і ми залишили його на пораненого Говінду. Я попередив його, що коли ще раз побачу на півдні, то втратить він не лише щоку.

— Я беру твою зброю,— повідомив йому Олег.— Якщо хочеш отримати її назад, то чекай смерті.

Ми мовчки побігли до мотоцикла, а там я зупинив Олега, щоб подякувати.

— Шість тисяч сьогодні,— пояснив я, даючи йому гроші.— Завтра вже матиму решту, разом з бонусом. Прийду в «Лео» на п’яту. Я — твій боржник після того вчинку.

— Не хотілось би побачити ірландця п’яним,— мовив він, озираючись через плече.

— Сподіваюся взагалі його більше не побачити. Олеже, ти чудово впорався.

— Дякую,— посміхнувся він.

— А ти забагато посміхаєшся, ні?

— Більшість часу я щасливий. Це мій хрест, але намагаюся нести його з гумором. У мене є приводи сумувати, але не дозволяю їм перешкоджати своєму щастю. То ти хочеш писати спільне оповідання?

— А ти справді письменник?

— Звісно.

— Там прозвучало кілька досить дотепних фраз.

— Яких фраз?

— Як ти сказав афганцю тікати, незважаючи на його техніку. А потім сказав Крішні, що вб’єш його власного ж зброєю.

— Російські фільми,— розповів він, насупивши брови.— Хочеш сказати, що не чув діалогів у російських фільмах? Тобі сподобається. Це ідеальний матеріал.

Ми поїхали в Колабу. Я потис Олегу руку і залишив його біля готелю для туристів на променаді.

Марнославство ховається в гордощах. Я залишив Олега на узбіччі, потому як він урятував моє життя, переконуючи себе в тому, що не потребую нікого, навіть такого хорошого хлопця, як він. Але правда полягала в тому, що я покинув його, бо вподобав і знав, що Карлі росіянин також сподобається, а може, навіть більше, ніж мені. Це сором: соромно зізнатися, що я залишив хорошу людину на вулиці, бо трішки заздрив, а вони з Карлою навіть не були знайомі.

Розділ 61

Треба було розшукати Абдуллу. Я мав дізнатися про те, що він робив чи не робив разом з Конкеноном. Я з’їздив до мечеті Набіла біля Нал-базару і до всіх інших місць, де Абдулла розслаблявся на товариському кораблі запеклих злочинців. Я лютував. Кулаки кривавилися. Я не міг вдавати ввічливість навіть зі знайомими.

— Де Абдулла? — запитував я знову і знову, не вимикаючи двигуна.

Міцні чоловіки, які ризикували своїм життям, вимагали поваги, тож озивалися відповідно:

— Пішов ти, Ліне. Хочеш зазирнути в дуло мого пістолета? Раптом він ховається там.

— Сам пішов. Де Абдулла?

Я знайшов його на нічному фестивалі співаків-суфіїв[135] — він співав. Присутні завели нескінченний наспів алі-мунни, і я знав, що це може тривати годинами, а співаки будуть ділити чилум у сяйливих естафетних колах.

Я привернув увагу Абдулли, і він одразу ж підвівся, делікатно ступаючи босими ногами між сидячими співаками.

Ми вийшли назовні, на гравійну стоянку, обсаджену деревами.

— Саламалейкум,— почав він, вітаючи мене поцілунком у щоку.

— Валейкумсалам. Що за біс, Абдулло? Невже ти вбив когось із цим ірландцем Конкеноном? Це тому того дня ти двічі в нього вистрелив? Щоб його заткнути?

— Ходи зі мною,— похмуро сказав Абдулла, схопивши мене за руку.

Ми заховались під широкою аркою магнолій, які тремтіли від легкого бризу, немов танцювали в повільному темпі. Ми присіли на велике каміння, залишеного рядком на відкритій місцевості як бар’єр для припаркованих автомобілів.

Співаки продовжували свої наспіви в наметі за кілька метрів від нас. Ворона, яка прокинулася запізно чи зарано, почала каркати з гілки у нас над головами.

На переплетені дроти повісили два яскраві ліхтарики, щоб освітити вхід до намету співаків. Ці стихійні молитовні зібрання інколи організовувалися в різноманітних місцях, коли давали дозвіл, а після сходу сонця все так само зникало без сліду.

Усе було мирно і безпечно, бо всі вірили, що коли потурбувати таку чисту молитву, то накличеш прокляття на сім поколінь. Це був ризик, на який ніхто не наважувався, навіть гангстери-конкуренти. Інколи саме ненароджені покоління нас захищають.

— Ми погоджувалися на контракти за межами власної компанії,— почав Абдулла.— Це було рішення Санджая. Думаю, у нього були політичні мотиви, але це лише мої здогадки. Першим завданням було вбивство бізнесмена.

Він зупинився, і я дав йому зібратися на думці. Я довго їздив, і день був кошмарний.

— Ірландець пропонував свої послуги усім компаніям. Санджай найняв його, а мене відіслав разом з ним наглянути.

Він знову зупинився.

— Але все пішло не так,— здогадався раптом я.

— Його дружина і дочка теж були вдома. Їх не мало там бути. Вони нас побачили і могли потім впізнати, але я не мав снаги їх убити.

— Звісно ж, ні.

— Але... Конкенон їх убив, а я це дозволив і все чув, тож тепер цим проклятий.

Абдулла, Абдулла, непереможний Абдулла. Я відчув, як він вислизає, неначе те кохання, коли міст занадто далеко, а земля на шляху до нього перетворюється на пісок.

— Що ж ти наробив, чоловіче?

— Він перерізав їм горлянки,— сказав він.

— Господи!

— Це було в газетах. Ти, мабуть, бачив.

Чоловік повішений, дружину з дочкою вбили, а гроші вкрали,— я пам’ятав цю історію. А пам’ятав тому, що вона мені не сподобалася.

— Після цього,— мовив Абдулла,— я сказав Конкенону, що коли ще хоч раз його побачу, то вб’ю. Я зупинив його співпрацю з компанією, а Санджай віддав усі наші контракти велосипедним убивцям.

— Чому ти не розповів мені? Той тип відкрив контракт на мене, хай йому грець.

— Мені було соромно,— зізнався він.

— Соромно?

Сором. Мені це знайоме. Та й Абдулла був моїм братом, а братерство не має обмежень.

— Ти мав розповісти мені, Абдулло. Ми ж брати.

— Але якби ти відхрестився від мене через ці ганебні дії?

Доля перетворює тебе на суддю так само часто, як і на підсудного. Я був утікачем від правосуддя, який працював на вуличному чорному ринку, а Абдулла підняв мене на суддівську лаву і вручив молотка. Я хотів його ним огріти.

— Ти мусив мені сказати.

— Я знаю,— погодився він, понуривши голову.

— Більше жодних таємниць,— наполіг я.— Ви з Дідьє, присягаюся, ви обоє обожнюєте таємниці.

— Більше жодних таємниць,— повторив він.

— Даси клятву солдата?

— Даю.

— Добре. Будь напоготові. Сьогодні я відвідав Конкенона, і він або відступить, або вискочить з печери жалячи.

— Ти пішов без мене?

— Усе було гаразд. Я мав підтримку.

— Ти його побив? — ожив Абдулла.

— Усе вийшло за межі цивілізованого. Будь обережний.

— Я пишаюсь тобою, Ліне,— сказав він.

— Ти такий один,— запевнив я.— Цього не повинно було статися, але з ним складно поладнати.

— Може, зайдемо всередину та приєднаємося до співів? — запропонував він.

— Дякую, але ні. Маю дістатися дому. Карла може бути там. Незабаром побачимося, брате.

По довгій широкій Марін-драйв я повернувся на Місто-Острів, а потім завернув до готелю «Амрітсар». Дорога була безлюдна. Біля дамби теж була порожньо. Ліворуч від мене дрімали будинки, спливаючи спокоєм в океан.

Раптом я помітив чоловіка, який грав на гітарі. Він сидів під вуличним ліхтарем на роздільній смузі бульвару.

Це був Олег. Я зупинився біля нього.

— Ти що робиш?

— Граю на гітарі,— радісно заявив він.

— Чому ти граєш на гітарі посеред дороги?

— Тут чудова акустика,— посміхнувся він, дратуючи мене.— Море позаду, а будівлі попереду. Це ідеально. А ти на гітарі граєш? Ми просто мусимо зіграти тут удвох. Ми могли б...

Я поїхав геть, дістався аж Нариман-Пойнту — і повернув назад та знову під’їхав до нього.

— Хочеш напитися? — запропонував я, поки гуркотів двигун.

— З тобою? — недовірливо запитав він.

Я знову зірвався з місця й дістався Нариман-Пойнту, а там розвернувся і ще раз поїхав до нього.

— Так! Я залюбки нап’юся,— вирішив він.

— Залазь, Олеже.

— А можна я покермую?

— Більше ніколи не говори такого про мого мотоцикла.

— Гаразд,— сказав він, сідаючи позаду і повісивши гітару на плече.— Добре знати межі.

— Міцно тримайся.

— А ми начистимо комусь пику, коли нап’ємося?

— Ні.

— Навіть одне одному?

— Злазь із мотоцикла, Олеже.

— Ні, ні,— спохопився він.— Просто якщо ми чубитимемося, то я пити не буду, бо ти брудно б’єшся.

— Пішов ти.

— Ми, росіяни, не вміємо брудно битися. Саме тому ми такі простаки.

— Олеже, якщо хоч раз іще згадаєш слово «росіянин», я викину тебе на узбіччя.

— Що ж я тобі маю казати? Я ж усе-таки росіянин.

— Давай називати їх людьми Р.

— Дійшло,— погодився він, міцно тримаючись.— Ми, люди Р, швидко все схоплюємо.

Він був хорошим пасажиром, а ще їхати з ним було весело. Мій настрій значно покращився, коли ми припаркували мотоцикла і піднялися сходами до моїх апартаментів у готелі «Амрітсар».

Коли ми підходили до моїх дверей, Карла відчинила свої, саме кудись виходячи.

Вона одягнула вечірню сукню без рукавів і високі кеди. Її волосся було зібране в Гульку і трималося завдяки кістці риби-меч, яку Карла придбала на рибному базарі. Вона вичистила її, відполірувала і на ширший край тієї кістки приладнала одну зі своїх каблучок з коштовним камінцем. У ній відбивалося кімнатне освітлення у неї за спиною.

— Ого,— сказав Олег, зазираючи до бедуїнського намету.

— Карло, це Олег. Він російський письменник і хороша людина в поганому місці. Олеже, це Карла.

Карла оглянула його з ніг до голови, нахиливши голову так само, як жінка в сяйливій чорній бурсі в Тауреговому арочному будинку. Щось було не так, навіть більше не так, ніж зазвичай. Карла поглянула на Олега. Посміхнулася.

— Погані місця, га?

— Карла,— мовив Олег, цілуючи її руку.— Яке чарівне ім’я. У мене є кохана, і називаю її Карлеша. Це моє пестливе ім’я для неї. Маю за честь познайомитись. Але якщо почну фліртувати, то твій хлопець мене поріже.

— О, він таке зробить, дійсно? — посміхнулася Карла.

— А знаєш що,— сказав я,— ми з Олегом збираємося нализатись у моїй кімнаті. Це була довга ніч. Тяжка ніч. Не хочеш до нас приєднатися?

— Хочу я чи згодна я?

— Карло.

— Це хороше запитання,— приєднався Олег.

Я обернувся до нього.

— Я лише кажу...

— Ні, дякую,— сказала Карла, вимикаючи світло, зачиняючи двері своєї кімнати й замикаючи кілька замків.— Але знаєш, у мене є пропозиція для тебе, Олеже.

Вона обернулася до нього, увімкнувши всі шістнадцять ферзів.

— Нам потрібні польові агенти, а ти відповідаєш вимогам.

— Польові агенти?

— Олеже, відкоркуймо пляшку забуття,— запропонував я.— І напиймося.

— У нас є бюро, у сусідніх з моїми апартаментах,— розповіла Карла, прихиляючись до одвірка.— І нам потрібні польові агенти з потенціалом. Олеже, у тебе є потенціал?

— У мене є потенціал,— запевнив Олег.— Але що змушує тебе кваліфікувати мене як вдалого кандидата?

Вона тицьнула пальцем на мене.

— Він би нас не познайомив, якби цього не було. То ти згоден?

Олег глянув на мене.

— А ти поріжеш мене, якщо погоджуся?

— Звісно ж, він цього не зробить,— сказала Карла.

Олег знову обернувся до Карли.

— Чудово! — сказав він.— Звільнили й найняли двічі за один день. Я знав, що забагатію в цьому місті. Коли починати?

— О десятій,— повідомила Карла.— Одягни гарну сорочку.

Олег зацікавлено посміхнувся. Карла посміхнулась у відповідь.

Я хотів придушити Олега тією гарною сорочкою.

— Гаразд,— втрутивсь я.— Тож незабаром побачимось.

Я підійшов, щоб поцілувати її, обійняти, насолодитись ароматом океану, повернутися додому, але вона притримала мене руками на грудях.

— Заходь у кімнату, Олеже,— запропонував я, жбурляючи йому ключі.

Він відчинив двері — й зойкнув.

— Святий мінімалізм,— наодинці з моїм декором мовив він.— Чоловіче, тут просто Солженицин!

— Карло, що відбувається? — запитав я Карлу, коли ми залишилися наодинці з тим, що відбувалося.

Вона роздивлялася моє обличчя, неначе то був лабіринт і Карла вже знаходила з нього вихід. Вона вдивлялась у мої губи, чоло й очі.

— Мене кілька тижнів не буде,— повідомила вона.

— А де ти будеш?

— А ти знаєш, що мене водночас тішить і дратує, що я передбачила твоє запитання заздалегідь?

— Перестань мене відштовхувати. Куди ти збираєшся?

— Навряд чи ти захочеш знати,— сказала вона, палаючи ферзями.

— Я дуже хочу знати. Я хочу знати, які ламати двері, якщо знадоблюся тобі.

Вона зареготалася. Люди дуже часто сміються, коли я стаю серйозним.

— Я кілька тижнів побуду з Кавітою,— сказала вона.— Наодинці.

— Що за біс? — обурився я.

Вона знову нахилила голову.

— Це що — ревнощі, Шантараме?

Я не ревнував. Коли зараз усе згадую, то знаю, що більше ревнував до російського письменника, бо той був класним хлопцем, ніж до Кавіти.

Але Кавіта образила мене своїми словами, і раптом я збагнув, що це і досі боліло. У моїй свідомості Карла не йшла до іншого кохання — вона ішла до когось, хто мене ненавидів.

Тієї ночі я не розповів Карлі, що мені сказала Кавіта. Я мав щось сказати. Я мусив зізнатися їй. Але це була важка ніч.

— Мадам Жу навідалася сюди у провулок і застерегла мене триматися подалі від Кавіти. Ти справді гадаєш, що безпечно з нею кудись їхати?

— А чого ти від мене хочеш? — обурилася Карла, вся вогонь і люта гордість.

— Карло, я хочу бути найближчим до тебе. Це гріх — використовувати таке проти мене. Припини ці ігри зі мною. Накажи мені або кинути тебе, або кохати усім серцем.

Її зачепило. Я таке нечасто бачив, щоб її виказали реакції обличчя або тіла, яких Карла не могла приховати.

— Я вже казала: ти маєш мені довіряти, що це ставатиме дедалі важче.

— Карло, не йди.

— Я поживу з Кавітою,— мовила вона, відвертаючись.— Не чекай.

Вона пішла геть. Я слідкував за Карлою до сходів, а потім кинувся до свого мешкання, щоб простежити за коханою, яка підходила до стоянки таксі біля кінотеатру «Метро».

Олег приєднався до мене. Вона сіла в таксі та зникла.

— Ти добряче запав, брате,— поспівчував Олег.— Твоя горілка — лайно, до речі, але ром — нічого. Ну ж бо, пити.

— Спочатку хочу помитися,— сказав я.— Потім підготую душ для тебе. Почувайся як удома.

Він зиркнув на мою вбогу кімнату: дерев’яна підлога сяяла, неначе віко лакованої труни.

— Гаразд,— мовив він.

Я стояв під душем, вмикаючи різні його режими. Воду в наш будинок привозили водовози і закачували нагору в спеціальні резервуари на даху. Усі жителі будинку користувалися водою з тих резервуарів.

Намагаючись марно не витрачати воду, я час до часу її вимикав, притулившись до стіни, аж поки всі перипетії з Конкеноном не зринули в пам’яті настільки раптово, що аж тіло почало здригатися, з’явилася нудота, і довелося знову увімкнути цілющу воду.

У світі, який ми створили для себе, це облуда — бути чоловіком, і облуда — бути жінкою. Жінка завжди є складнішою, ніж уявлення про неї, а чоловік завжди є складнішим, ніж обов’язок, покладений на нього. Буває, чоловіки співчувають, а жінки керують арміями. Буває, чоловіки виховують дітей, а жінки досліджують екзосферу. Ми не є лиш однією ідеєю, ми є дуже цікавими варіаціями одне одного. І чоловіки теж інколи плачуть у душі.

Мені знадобилося чимало часу, щоб стерти з обличчя емоції. Потім, поки мився Олег, я для медитації чистив свого пістолета і заховав його на потаємній поличці біля ліжка.

— Твоє мило просто лайно,— заявив Олег, витираючись.— Я дістану тобі трохи Р-мила. Воно зішкребе з тебе всіх молюсків.

— Ну, в мене їх практично немає,— відповів я, пропонуючи йому пляшку.— І мені подобається це мило.

Він простягнув пляшку назад, я випив і простягнув йому, він випив і знову повернув її, і я знову випив.

— Це ж моя футболка,— посеред цього дійства помітив я.

— Сподіваюся, ти не проти,— сказав він.— Так приємно натягти щось чисте! У попередній я прожив цілу геологічну еру.

— Залиш собі,— вирішив я.— Я маю ще.

— Я бачив. І дві пари джинсів. Ти маєш небагато речей, чоловіче. Якщо я позичу одну пару, ти не проти, коли підкочу їх знизу? Мені дуже подобається такий стиль.

— Та хоч до Уралу їх підкочуй, Олеже, але відкоти посмішку. Якщо ми ще хоч трохи вип’ємо, то це почне мене лякати.

— Зрозумів, друже. Менше посмішок. Ми, люди Р, надзвичайно швидко адаптуємось. У тебе є якась музика?

— Я ж письменник,— нагадав я, передаючи йому пляшку.— Звісно, тут є музика.

У мене була магнітола, з’єднана з уживаними боллівудськими колонками. Мені подобалось, як вони перетворювали всю музику на однакові звуки океану і однакові китові заклики з якогось підводного місця.

— Твоя музична система — лайно,— сказав Олег.

— А ти критичний бісів син, Олеже.

— Узагалі-то, я лише роблю собі примітки, ну, знаєш, тих речей, які можна дістати для тебе і вони будуть кращими за лайно.

— Що хочеш послухати, Олеже?

— А є «Клеш»?

Я увімкнув їхню пісню «Combat Rock», і він рвонувся по свою гітару.

— Перемкни на останній трек — «Death Is a Star»,— попросив він.— Я знаю, як її грати. Зіграймо разом.

Ми разом бринькали російсько-австралійсько-індійську акустичну версію, граючи водночас із далеким «Клешем» у готельному номері Бомбея. Ми грали пісню знову і знову, аж поки ідеально не синхронізували гру, і почали реготатися, неначе діти, коли все вдалося. А струни повідкривали порізи на моїх пальцях, і кров від бійки з Конкеноном заляпала гітару.

Ми вже занадто сп’яніли, щоб далі грати, але щойно ми припинили переживати з цього приводу, і взагалі переживати, як у моїй кімнаті з’явився посильний. Він був одягнений у форму посильного, кольору хакі, й тримав у руці послання.

— А ти звідки взявся? — здивувавсь я, похитуючись, аби тримати його у фокусі.

— Знадвору, сер,— повідомив він.

— Ну, добре. Що я можу для тебе зробити?

— У мене є повідомлення для вас, сер.

— Я не люблю повідомлень.

— Але ж це моя робота, сер.

— Маєш рацію. Скільки я тобі винен?

Я заплатив посильному і присів, роздивляючись послання. Я не хотів його читати. Англійці кажуть, що відсутність новин — це добрі новини. Німці кажуть, що відсутність новин — це відсутність поганих новин. У цьому я приєднуюся до німців. Щось усередині мене — і досі не знаю, воно рятує чи занапащає,— завжди твердить, що варто рвати повідомлення не читаючи, незважаючи на адресата. Інколи я до цього дослухаюся. Але я мусив прочитати послання — на той випадок, якщо це стосувалося Карли. Це був не той випадок. Повідомлення було від Близнюка Джорджа.

Я вирішив, що це радісний обнадійливий лист, тож також зрадів. Я не усвідомлював, що це був заклик про допомогу. Я кинув листа на стіл, увімкнув хороше реґі на своїй акустичній системі, й ми почали танцювати. Гадаю, що Олег гоцав лише заради забави, але, може, той усміхнений росіянин мав власних демонів, які рвалися на волю. Я думав про бійку з Конкеноном і танцював за відпущення перемоги: що здолав ворога й жалкую через це.

Місяць — наш самотній брат — фільтрує біль і шкоду від сонця і безпечно відбиває сонячне світло, не палячи й не пошкоджуючи. Ми танцювали тієї ночі в місячному світлі на терасі. Ми з Олегом співали, і горлали, і сміялися, загартовуючись перед звитягами і перед втратами. А місяць вшановував двох пропащих дурнів одного пропащого дня, поки сонячне світло очищалося небесним дзеркалом, зробленим з каміння.