Темна вода

10. Справжній пістолет

Пізно ввечері Мельник вирішив прогулятися до „Аврори”. Враховуючи вчорашню розмову з Обухівським, вирішив не зайве прихопити пістолет. Начепивши наплічну кобуру, він поклав туди зброю, зверху вдягнув куртку. Від води тягнуло прохолодою, тому чоловік у куртці не особливо кидався в очі, хоча ночі цього серпня після денної спеки стояли задушні.

Нічне життя на „Аврорі” та біля неї било ключем. За столиками на палубі не було вільного місця. Гриміла з динаміків музика, верещали дівки, реготали і беззлобно матюкалися нетверезими голосами чоловіки, в основному — молодь, трошки старша двадцяти років. Хоча Віталій помітив тут і старших відвідувачів. Вони як раз говорили тихо, міцно засіли за столиками в глибині палуби, і могли собі дозволити закусювати: хлопчина-бармен періодично підносив їм загріті в мікрохвильовці сосиски, гарячі бутерброди та піцу. На вигляд все це було підозріле і явно гидотне. Саме те, що може зашкодити організму більше, ніж цигарки та самогонка з сивушними маслами.

Але ж гурмани сюди не прийдуть. Всіх усе задовольняло.

За одним із столиків у компанії відразу трьох дівчат, жодної з яких Мельник серед мешканців бази не бачив, сидів рятувальник Сергій. Нічна прохолода і комарі його, очевидно, мало турбували. Бо з одягу на ньому були, як і вдень, лише стильні чорні плавки. Треба визнати — йому було що показувати: м’язиста фігура нагадували ожилу скульптуру давньогрецького бога. Час від часу він ніби між іншим грався біцепсами, і, як помітив Мельник зі свого місця, дівки немов чекали цього моменту — щебет на якусь мить припинявся, три пари захоплених очей стежили за коливанням бугрів мускулів. Простецьке обличчя рятувальника Серьоги, особливо — ластовиння та кирпатий ніс, зовсім не відповідали накачаному торсу. До такого атлетично збудованого тіла пасував би справжній античний профіль. Тільки не лише в Козубах, але й по всій Чернігівщині важко знайти прямих нащадків давніх греків.

За їхній столик хлопчина-бармен у турецькому спортивному костюмі приніс пляшку вина і розігріті сосиски на паперовій тарілці, щедро, видно — по блату, политі кетчупом.

— Коньяк є? — запитав Мельник, коли бармен повернувся на своє місце.

— „Десна”.

— Ну ясно, не „Закарпатський” же на Десні пити. Соточку зробиш?

— На розлив коньяку нема. Пляшку беріть.

— Ага. Тоді сто горілки, тільки чернігівської.

Говорити доводилося головно, аби перекричати музику.

Бармен кивнув, жестом фокусника поставив перед Мельником пластиковий стаканчик, відміряв спеціальною міркою порцію, вилив горілку в стаканчик, запитально подивився на Мельника:

— Ще щось?

— Водички солодкої.

Не чекаючи, поки з’явиться запивка, Віталій випив горілку, витер губи тильним боком долоні. Уже простягнув руку до стаканчика з водою, коли хтось торкнув його ззаду за лікоть. Повернувся. Поруч стояла вранішня білява русалка. Здається — Оля. Світла біля барної стійки було досить, аби Мельник побачив на її обличчі переляк.

— Добре, що я вас побачила!

— Що таке?

— Пішли, швидше! — вона шарпонула його за лікоть.

— Куди?

— Ви тут охоронцем працюєте, я вже знаю.

— То й що? Вам охорона треба?

— Там людину вбивають! Швидше, швидше!

Білявка потягла його за собою сходами вниз. Навздогін йому щось обурено закричав бармен, та зараз Мельнику стало не до нього. Відмахнувшись рукою, він поспішив за Ольгою, на ходу витягуючи зброю.

На цю невеличку пригоду ніхто на „Аврорі” не звернув увагу.

Білявка вела Мельника до кущів, які густо росли метрах в тридцяти від корабля. Тут було темно, і чим ближче підходили вони до заростів, тим ясніше чули приглушені крики і голосне хекання. Так хекають, коли рубають дрова.

Якщо десь і була стежка, Мельник її не шукав. Відсторонивши Ольгу, він проломився крізь кущі і вийшов просто на невеличку круглу галявину. Весь її простір зайняли собою чотири людських постаті, котрі, здавалося. Тупцяли на одному місці, ніби виконуючи тільки їм відомий ритуальний танок. Очі вже звикли до темряви, і Мельник побачив просто в них під ногами щось живе. Це живе звивалося вужем і зойкало від болю, а чотири пари ніг далі продовжували несамовито топтати жертву. Вона були настільки захоплені своєю справою, що не звернули уваги на появу стороннього.

— Назад! — викрикнув Мельник, тримаючи пістолет перед собою. — Розійшлися, мать вашу!

Розправа припинилася. Але ніхто з чотирьох і не думав розбігатися. Вони повернулися на крик, і Віталій не сумнівався, кого зараз побачить і впізнає. Ближче всіх до нього стояв Лютий. Поруч із ним — клаповухий Коля Череда. З іншого боку від жертви стояли Малий і Кора. Всі четверо важко дихали, чотири пари очей недобро блищали в темряві.

— Стояти! — повторив наказ Мельник, виставивши руку з пістолетом ще далі вперед. Дуло дивилося просто в груди Лютому.

— Це хто тут? — промовив той, розтягуючи слова на блатний манер.

— Мене звати Бетмен. Я тут порядки наводжу.

— Козел ти, а не Бетмен, — Лютий не говорив, а ніби випльовував слова. — Ставай у чергу, якщо теж хочеш. Ми зараз зайняті.

— Зараз, — наголосив на цьому слові Мельник, — от саме зараз, пацани, ви поки що вільні. Поки я добрий.

— Ти диви — добрий, блядь! — Лютий озирнувся на свою зграю. — Чули, пацани? Він добрий!

— Зате ми злі! — гаркнув той, що стояв на нього ближче і з усієї сили вгатив носаком по боку жертви, яка тим часом спробувала виповзти з кола. — Лежи, сука! Ми ще з тобою не все!

— Правильно, Малий! Ми сьогодні злі! — погодився Лютий.

Тепер Мельник точно знав, хто з них хто. Так простіше.

— Злі як собаки? — поцікавився він.

— Ага! — реготнув Лютий. — Покусаємо!

— Ну, а я ветеринар, — Віталій зробив півкроку вперед. — Уколи від сказу роблю. Розійшлися на хер звідси, собаки, бо дядя зробить ваву!

— З чого?

— Лютий, в нього волина! — попередив Малий.

— Бачу. Тільки це не волина. Вона не стріляє. Понти.

Поки Лютий говорив, інші вже перегрупувалися і тепер насувалися на Мельника півколом, забувши про свою жертву. Скориставшись моментом, той, кого били, таки відкотився в бік і заповз у кущі.

— Назад, — стишив голос Мельник. — Стріляти буду.

— Давай, вали! — весело дозволив Лютий. — Мені вже цікаво. Ти жопою пукнеш чи як?

— Отак!

Опустивши руку, Мельник натиснув на спуск.

Гахнуло. Темряву на мить розрізав сніп вогню.

Він стріляв просто під ноги ватажкові. Лютий від несподіванки цапом підскочив на місці, сахнувся, відступив. Решта зграї вклякнула на місці.

— Ще раз? — запитав Мельник, не підносячи голосу. — Друга — в ногу, якщо мало буде, тоді третя — в голову. Кому — не знаю, на кого Бог пошле. Ну, чого стали?

— Стріляє! — Череда позадкував першим, за ним — Кора з Малим. Лютий лишився стояти, опустивши стиснуті в кулаки руки вздовж тулуба.

— Міліція! Міліція! — почулося по той бік кущів. Голос жіночий — Ольга кричить.

— Ладно. Не прощаюся, — сплюнувши під ноги, Юра Лютий, так само задкуючи, відступив, і лише відійшовши на безпечну відстань, повернувся і зник серед заростів. Пацани слухняно пішли за ватажком і полянка спорожніла.

Тишу, яка настала раптово, порушував тільки тихий стогін побитого. Мельник заховав пістолет, підійшов до лежачого, присів біля нього.

— Що тут у вас?

— А ви не бачите? Могли вбити, козли малолітні! — чоловік, стогнучи, сів і почав обмацувати себе. — Ох, блін, мудаки! Хоч кістки цілі...

— Точно? Може, лікаря?

— Якого, на хрін, лікаря! Здається, все ціле... Я голову закривав, яйця і живіт. Все одно пару разів хтось добре приклав, — побитий потрусив головою. — Ф-фу-у! Ви вчасно...

— Це не я. Тут є кому дякувати, — Мельник глянув на Ольгу, яка саме підходила до них. — Як ви побачили?

— Очима! — вона так само присіла поруч. — Цей чоловік ішов на „Аврору”, а вони його перестріли, оточили і в кущі повели. Я давно помітила цю компашку — добра від них не буде.

— І ви відразу до мене побігли?

— Чесно? Я не знала, що робити. Там той рятувальник здоровий сидів, знаєте, ходить тут такий місцевий мачо... Тільки навряд би він чимось допоміг. Тут же мало не щоночі бійки.

— Ви кожну ніч тут гуляєте? Сама? — Мельник не приховував подиву. — І купатися сама не боїтеся. І потвори не злякалися. Ви смілива жінка, скажу я вам.

— Момент! — побитий чоловік ураз ніби ожив. — Ви щось знаєте про місцеву потвору?

— Ми з вами тільки що бачили чотирьох місцевих потвор, — відповів Мельник, внутрішньо напружившись.

— Ви ж знаєте, про що я говорю! — чоловік схопив його за руку. — Мене ж через це мало не вбили, ясно вам!

— Так-так, — Мельник підвівся. — Тут без півлітри не розібратися. Я через вас бармену не заплатив. Піду розрахуюся, заодно поговоримо!

— Ще чого! Це я вам винен! — врятований, крекчучи, підвівся, далі спираючись на руку Віталія. — Мене Антон звати, — він ляснув себе по кишені. — Гроші не забрали, хоч це добре.

— А може, треба було віддати їм гроші відразу?

— Я ж вам кажу — не в грошах тут справа. Скільки хто там у барі винен?

У нового знайомого вистачило грошей на пляшку коньяку. Ольгу він від себе не відпускав, називав її рятівницею і Мельнику нічого не лишилося, як забрати до себе в будиночок обох. Білявка тільки заскочила до себе, принесла шоколадку — купила вранці в Людиному вагончику. Антон швидко поламав її на дрібні кубики, Мельник тим часом заходився наливати коньяк. У нього в бунгало, розрахованому теоретично на двох, знайшлося тільки два емальованих кухлі. Довелося Ользі йти до себе ще за одним.

Тепер, при світлі лампочки, вони змогли роздивитися врятованого ближче. Йому було років під сорок, був він дуже худим і патлатим. Каштанове волосся сягало майже до плечей. Джинси і теніска викачані в землі, на обличчі — кров та синці. Хоча Антон умився біля річки, все одно розбиті губи кривавили. Ліве око являло собою щось суцільне синьо-лилове.

— Так і вибити могли, — Ольга обережно торкнулася підбитого ока пучками пальців.

— Запросто, — погодився Антон, збираючи волосся за спиною в „хвіст”. — У вас випадково немає чим цю гриву затягнути?

— Жіноча заколка? Підійде?

— Смієтеся? Смійтеся, я справді смішний, — Антон дав волоссю спокій, взяв наповнений кухоль. — Ви мені життя врятували, правда.

— Знаєте, Олю, він зовсім не перебільшує, — погодився з потерпілим Мельник.

— Вірю. Кажу вам — я їх бачила.

— Зараз ви мені розкажете, чому, в такому разі, ви ходите вночі сама туди, де точно можна зустріти цю компанію. Причому — нетверезу. Білявкам такі зустрічі особливо протипоказані, — Мельник чокнувся з обома, випив, зажував шоколадом.

Антон спішив, тому закашлявся. Ольга поляскала його по спині, та він смикнувся і зойкнув. Видно, вона зачепила якійсь із його свіжих синців.

— Ой, вибачте...

— Нічого, нічого! — махнув той рукою. — Ви краще розкажіть, що про потвору знаєте. Мене це дуже цікавить.

— Давайте так, — Мельник поставив кухоль на стіл. — Говорити ви будете по черзі, а я — запитувати. Так простіше звести кінці з кінцями.

— Ви з міліції? — поцікавилася білявка.

— Колись там працював. Тільки це нічого не означає. Ми тут усі — приватні особи, які задовольняють власну цікавість. Згода?

— Взагалі-то я відпочиваю, — вставила Ольга. — І такі пригоди не входять ані у вартість так званої профспілкової путівки, ані в мої особисті плани.

— Ваші плани порушили подруги, залишивши вас саму?

— Можна сказати й так. Вважайте, що я нуджуся.

— Тоді чому ж не поїхали? Грошей шкода? Оцей будиночок на турбазі і те харчування, яке пропонує їдальня, не можуть коштувати так дорого, аби про ці гроші не можна було забути. Тим не менше, ви лишаєтеся нудитися.

— Я повинна вам зараз відповідати?

— Ні, — чесно признався Мельник. — Ви можете йти спати. Але ж вам нудно — це раз. Ви фактично врятували нашого дорогого Антона, тому хоча б заради ввічливості мусите посидіти з нами — це два. Нарешті, від вас першої я сьогодні рано почув про існування якоїсь потвори. Тепер про неї заговорив Антон. Тому, думаю, нам краще обговорити цю проблему тут і тепер.

— А що — є проблема?

— Значить, так, мої хороші, — Мельник виклав на стіл пачку цигарок, узяв одну сам, жестом запросив курити інших, та гості відмовилися. — Значить, так, — повторив, прикурюючи, — Давайте домовимося: ніхто ні з кого не робить ідіота. Олю, ви сказали мені таке: подруги, з якими ви сюди приїхали, почули щось про чудовисько, яке живе в річці і нападає на людей. Тому швиденько забрали речі і втекли. Звідки вони це почули? Чи, може, вони бачили те чудовисько?

— Як вони могли його побачити? — щиро здивувалася Ольга.

— А так: бо прозвучало слово „потвора”. Аби назвати щось чи когось потворою, треба мати на це підстави. Наприклад, побачити цю саму істоту.

Антон поривався влізти в розмову, але Мельник налив йому ще коньяку, тицьнув кухля в руку, і він трошки попустився.

— Мабуть, ви праві, — промовила Ольга. — Тільки з мене та моїх подруг можете зняти підозри.

— Боже збав, я нікого ні в чому не підозрюю. І вже точно не думаю, що хтось із вас запустив цю міфічну потвору в річку.

— Хоч за це спасибі. Ми домовилися з жінками, які приходять сюди з села і приносять різні продукти, про молоко. Він них мої дівчата і почули страшну казку про річкове чудовисько. Потворою його назвала якась тітонька. Як її звати — поняття не маю. Ми ж приїхали сюди не знайомитися з жителями села Козуби.

— Як саме про це розказали? В якому контексті чи з якого приводу?

— Якійсь сільський дядько на рибалці утопився. Перед тим — ще один. Ніби міліція була, і говорили про вбивство. Але, знову ж таки, вбивала не людина. Такі чутки, в усякому разі, ходять по селу. На чому вони базуються — не знаю. А купатися я не боюся, бо живе те чудовисько десь у затоні, куди спеціально треба діставатися або на човні, або — берегом. Тільки берегом далі.

— Ви думаєте — це казки?

— А ви думаєте інакше?

— Ми всі розумні люди. Чудовиська нападають на людей лише в казках та фільмах жахів.

— Значить, ми з вами казкові персонажі. Або знімаємося в такому фільмі, — Мельник струсив попіл в порожню консервну банку. — Коли двоє людей, не знайомих між собою, протягом одного дня говорять мені про те, що десь тут живе якась потвора, це не може бути випадковістю. Більше того — один з цих людей твердить: його били саме через ту загадкову почвару. Навіть якщо всіх хтось цілеспрямовано лякає, в цьому треба розібратися. І потім — для чого сільським тіткам спеціально когось лякати? Бачите, скільки питань. Антоне, ми слухаємо вас.

Перед тим, як почати говорити, врятований сам хлюпнув собі коньяку і швиденько випив.

— Так болить менше... Ви все правильно говорите. В мене ситуація більш складна. Не знаю, як сказати... Словом, я приїхав сюди ловити цю потвору.

Запала тиша. Мельник та Оля перетравлювали отриману інформацію. Нарешті білявка обережно запитала:

— Виходить, вона існує?

— Поза всяким сумнівом, — твердо заявив Антон, для переконливості труснувши своїми патлами. — Мені ніхто не вірить, але коли я її зловлю і пристрелю, то цьому відкриттю ціни не буде.

— У вас є з чого стріляти? — насторожився Мельник.

— Тепер є, — врятований скривив у посмішці розбиті губи. — У вас же справжній пістолет чи це просто пугач із шумовим ефектом? Можна подивитися? — він простягнув руку.

— Не можна, — відрізав Віталій, легенько ляснувши його по кисті. — З чого ви взяли, що я дам вам зброю?

— Значить, ви підете зі мною. Ми заляжемо в засідці, вистежимо його і завалимо. З живою тварюкою нам не впоратись.

Антон говорив дуже впевнено. Ольга і Мельник перезирнулися.

— Ви знаєте, як він... ну, чи вона... воно... ну, як це виглядає?

— В мене є вдома бестіарій. Але я, коли чесно, не ідентифікував його.

— Що у вас дома?

— Така книга спеціальна. Там описані всі бестії, які тільки існують в природі. Всякі різні монстри.

— Гм... Ви переконані, що все це існує в природі?

— А як же! Інакше б їх ніхто ніколи не бачив і не описував. Є в мене пізні версії, я можу зараз...

— Не треба! — поспішно перервав його Мельник, відчуваючи, що зараз їхня розмова зайде в царину шизофренії. — Скажіть краще, хто ви і як збираєтеся ловити вашого монстра?

— Прізвище моє Кулаков. Я дослідник, біолог, у мене хата під Черніговом, у Количівці. Знаєте, біля аеродрому.

— Знаю, — Мельник ніколи там не бував.

— Про невідоме чудовисько, яке живе в Тихому Затоні, не так давно всі газети писали. Навіть київські, з науковими коментарями. Я дізнався, де цей Тихий Затон, і приїхав сюди. Будиночок пощастило зняти через знайомих. Виявляється, сюди не так просто потрапити. Аби мені не заважали, заплатив за двомісний і живу в ньому сам. Це на тому краю, останній ліворуч. Відразу біля сортирів. Дуже воняє, тому так просто вдалося пробити саме це місце. Повадки цієї тварюки я знаю: вона нападає рано-вранці на рибалок. Не себе ж я живцем поставлю! І вмовити нікого не вийде, наперед знаю. Тому я почав стежити за всіма, хто плаває на той берег, до затону. Найчастіше це роблять ті четверо, що напали сьогодні на мене. В мене навіть човен є, тільки вправлятися з ним — ціла наука...

— Стоп, — підніс руку Мельник. — Значить, громадянине Кулаков, ви вирішили, що рано чи пізно чудовисько, котре ніби-то живе в Тихому Затоні, нападе на них.

— Звичайно нападе. Так їм і треба.

— І як ви планували діяти далі?

— Програма мінімум — побачити потвору і переконатися, що вона є. Стільки жертв, воно ж не зупиниться. Тепер у нас є справжня зброя.

— У кого — „у нас”?

— Хіба я не переконав вас полювати на озерне чудовисько?

— Ні, — жорстко відрізав Мельник. — Думаю, далі дії розвивалися так? ця четвірка побачила, що ви їх пасете, і вирішили розібратися. Їм не так важливо, хто ви і чого шукаєте. Вони не хочуть, аби за ними стежили. В чомусь вони праві, хоча самі — чудовиська більш реальні, аніж те, за яким ви полюєте. Я б не радив вам далі займатися цією справою. Або, принаймні, робити щось самостійно. Домовились?

— Отже, пістолета не дасте?

— Здається, я чітко висловився. Тепер з вами, Олю...

— Хіба зі мною ще не все, сусіде?

— Не все. Хто вам сказав, що я працюю охоронцем бази?

— Сергій, рятувальник.

— Ви добре знайомі?

— Я не знайомлюся з місцевими мачо. Навіть із великої нудьги. Не хочу конкурувати з тутешніми шмаркачками. Ми розговорилися випадково. Чомусь зайшла мова про безпеку. Здається. Я запитала, чи приписаний до бази хоча б один пост міліцейської охорони. Особиста безпека всіх цікавить, особливо коли молода жінка живе в благенькому бунгало сама, згодні? Ну, Сергій і обмовився: мовляв, тепер тут є цілий охоронець...

— Так і сказав — цілий?

— Так і сказав. Ще сказав, що боятися нема чого. Ви типу вирішуєте всі проблеми. Ось чому я підійшла саме до вас, коли побачила проблему.

— Хто ще говорить про чудовисько в затоні?

— Здається, ніхто. Може, хтось і думає, але аж такого ажіотажу я не помічала.

— Я теж, — вставив Антон. — І добре — це моє чудовисько!

Мельник з Ольгою знову перезирнулися. Сто п’ятдесят грамів коньяку і кілька ударів по черепу не можуть так подіяти на людину.

— У такому разі пропоную і нам цю тему не розвивати. Я спробую розібратися. Хто лякає людей. Заодно, Антоне, я б просив вас не особливо розводитися про те, що в мене є справжній пістолет. Згода?

— О’кей!

— Чому ви мене не попереджаєте? — поцікавилася Ольга.

— А ви, думаю, знаєте це і без мене, — Віталій глянув на годинник. — Ого! Початок першої! Засиділися ми з вами. Лягаємо спати чи...

— Ви пропонуєте з принципу допити цю пляшку? — посміхнулася Ольга.

— Я пропоную віддати її Антону. Все ж таки він у нас потерпілий. Ви як, не проти?

Антон мовчки підвівся і, буркнувши щось собі під ніс, вийшов, лишивши пляшку на столі.

— Образився, що йому не повірили?

— Думаю, Олю, він образився, що йому не дали пістолет. Я ви думаєте, він — нормальний?

— Рівно настільки, наскільки нормальний довколишній світ, — вона підвелася. — Піду і я. Тепер спатиму спокійно. Я ж сусідка цілого охоронця. До речі, а вас як звати?

— Віталій.

— Нарешті познайомилися остаточно. Добраніч, Віталію...

Коли на ранок Мельник вийшов, аби перевірити, як там Лютий з компанією, їхнього намету та речей він не побачив. Після них лишилася тільки купа сміття. Виходить, утекли...

Де їх тепер шукати і чи потрібно це робити взагалі. Чомусь Шульга був переконаний — вони рано чи пізно самі нагадають про себе.

Адже вчора вони не втекли. Вони лише відступили.