Темна вода

12. Страшні казки на ніч

— Добрий вечір. Іван Мусійович?

Ніколи не скажеш, що цього міцно збитого дядька всі називають дідом. За відомостями Мельника, йому нещодавно виповнилося шістдесят шість, а виглядав Шалига років на десять молодше.

— Іван Мусійович, — погодився він. — А ви з газети?

— Чому ви так вирішили?

— Мені вже сусіди доповіли. Приїздив, кажуть, учора вдень хтось на „Ниві”, розпитував, де я та що я. Мною, крім журналістів, ніхто останнім часом і не цікавиться. Баба померла, а ті, кого в школі вчив, давно в селі не живуть. Хто не хотів учитися — в селі залишився, спився і помер. Так що вдячні учні свого старого вчителя, як люблять писати в книжках, не розшукують, аби сказати слова вдячності.

Цю тираду старий видав на одному диханні, дивлячись Мельникові просто в очі. За свою оперську практику Віталій жодного разу не допитував людину із вищою філологічною освітою. Це відкриття він зробив для себе лише пару годин тому, коли прокручував у голові можливі варіанти спілкування з дідом Іваном. І виявилося: потерпілими, свідками, пойнятими та, власне, злочинцями виявлялися люди різного соціального статусу та різних професій, окрім українських філологів, учителів української мови та літератури. Зрозумівши це, Мельник трохи розгубився. Він раптом усвідомив, що традиційного підходу до такого співбесідника він не знайде через те, що хронічно писав із помилками, не дружив із розділовими знаками і свої слова завжди підкріпляв ділом. Тоді як для вчителя, особливо — мови, як було спочатку слово, так воно і залишилося на першому місці.

В усякому разі, уроки мови та літератури школяр Мельник намагався прогулювати. А якщо не вдавалося — просто пересидіти з надією, що його нічого не спитають про прийменники чи образ Миколи Джері.

— Взагалі-то я з телебачення, — Віталій не готував версію спеціально, просто це слово чомусь виринуло в голові.

— А де ваші колеги з телекамерами? — поцікавився Шалига.

— Вони зараз ні до чого. Я сценарист, — зараз Мельник дивувався самому собі, але зупинитися не міг — його несло.

— Дуже цікаво. А чому до мене?

— Розумієте, я з Києва. Ну, власне, сам я чернігівській, працюю на одному там телеканалі... Словом, там такий проект — документальні фільми на краєзнавчу тематику. Зараз своя історія популярна, ви ж знаєте, — це знав і сам Мельник, бо пізнавальні програми про історію України по „ящику” крутили регулярно. Будучи офіційно безробітним, він останнім часом частенько пролежував дні перед телевізором, клацаючи з каналу на канал.

— Я ж не краєзнавець...

— Зате ви знаєте багато місцевих легенд, — вийшов на потрібну тему Віталій. — Ми, власне, на подібних темах будуємо наші фільми. Так цікавіше, є якійсь елемент загадковості, інтрига, знаєте...

— І хто ж вас до мене направив, молодий чоловіче?

— Ну, вас багато хто знає... Я статті різні бачив...

— Так я ж вам нового нічого не розкажу, раз ви статті читали, — розвів руками дід Іван. — Там усе написано з моїх слів правильно. Якщо вам мало, в мене книжечка є. „Легенди та міфи Сіверського краю” називається. Подарувати не можу, але в обласну бібліотеку я десяток заніс, можете поцікавитись.

— А чому б нам не поспілкуватися отак, наживо? — Мельник відчув, що втрачає ініціативу. — Розумію, вас усі замучили...

— Ніхто мене не замучив, — відмахнувся дід Іван. — Сиджу тут сам, коли не коли до онуків заїду. Якось не зовсім воно весело. Я чого взагалі про це розмову завів — не хочу просто повторюватися. Звичайно, проходьте, поговоримо...

Він відступив, пропускаючи гостя до хати, і Мельник зрозумів: старому справді нудиться. Тому і влаштував цей трошки дивний допит. Причому при бажанні легко міг розколоти „сценариста”, але для чого йому це робити? Представлятися ж просто приватною особою, яку цікавить все, пов’язане з Тихим Затоном, не зовсім хотілося. Дід Іван уже їздив туди як на місце скоєння злочину. Через те відразу просіче підозрілий інтерес гостя. І, ясно, не захоче ні з чим підозрілим зв’язуватиcя.

До речі, буде правий.

Тому треба потроху так повертати розмову, аби самому говорити менше, а дідові не заважати говорити багато. Звісно, такі люди можуть триндіти годинами, дай їм тільки волю. Але Мельник сподівався в процесі розмови потроху зіжмакати її, щойно дізнається максимум потрібної інформації.

Дід Іван виклав у полумисок кілька зварених молодих картоплин, поруч поклав жмутики зеленої цибулі, молодий часничок, порізав старе, ледь укрите жовтим нальотом сало, кудись вийшов і швидко повернувся з півлітровою пляшкою з-під кока-коли, наповненою прозорою рідиною.

— Натурпродукт. Вживаєте?

— Я за кермом.

— Тут ДАЇ немає.

— Зате при в’їзді в місто стоять. Я ж повертатися назад буду.

— В такій порі вони не особливо звіріють, — дід Іван поналивав чарки. — Це в мене традиція така. Мусите дотримуватися, раз на моїй території.

— Так я ж не заперечую, Іване Мусійовичу...

Самогон обпік горло. Нічого собі вчителі-пенсіонери — градусів п’ятдесят, коли не більше. Навіть подих перехопило, хоча Мельник у своєму житті, особливо — за роки служби в розшуку, пив практично все, що горить. Включно з нерозведеним спиртом, який постійно пропонували патологоанатоми в морзі.

— Значить, що саме вас цікавить? — дід Іван акуратно поклав шматочок сала на шматочок хліба і відкусив зараз половину цього бутерброду, запитально дивлячись на гостя. Мельник перевів подих, пожував зелене пір’ячко цибулини.

— Ну, наприклад, один із варіантів — Тихий Затон.

— Знаєте, я чомусь так і подумав, — Шалига перевів погляд на недоїдений бутерброд, поклав його до рота, прожував, витер тильним боком долоні масні губи. — Вибачте, це така звичка в мене: всіх, хто за віком годиться мені в учні, називаю на „ти” після першої чарки. Нічого?

— Ради Бога! — відмахнувся Мельник.

— Так от, — дід Іван вмостився за столом зручніше, — скажу тобі, що Тихим Затоном час від часу народ цікавиться, і не даремно. Тільки я ж ще який не який краєзнавець, тому деякі чутки перевірив. Багато різних легенд про затон народилася не з повітря. Там справді нехороше місце. Я б навіть сказав — страшне.

— Вовкулаки, привиди, інші лісові та водяні потвори — все це правда?

— Істоти, потворнішої за людину, насправді природа не вигадала, — промовив дід Іван тихим голосом, і Мельник відзначив: зовсім недавно він десь уже чув подібну фразу. Хоча, з рештою, він стикався з проявами дикої людської жорстокості щодня впродовж десяти років. Тому в чомусь погоджувався з таким висновком. Тим часом господар налив по другій і повів далі, явно починаючи заводитись, осідлавши улюбленого коника: — Починати треба здавна. До середини вісімнадцятого століття наше село називалося Низове. Бо знаходиться вниз за течією Десни. Належало село тоді козацькому полковнику Омелянові Бирці — він отримав його в подарунок від самого Кирила Розумовського за вірну службу.

Мельник уже хотів запитати, хто він такий — цей Розумовський, і чому мав право дарувати села наліво і направо. Але вчасно прикусив язика — сценарист, під якого він зараз бутафорив, точно мусив це знати. Тому лише з розумним виглядом кивнув головою.

— Згодом Бирка програв маєток разом із селом у карти поміщику Северину Козубу. Відтоді воно стало називатися Козуби і переходило в спадок від нащадка до нащадка аж до самої революції. Син Северина Козуба — Пантелеймон, якого тут називали Паньком, але тільки поза очі, відрізнявся лютим норовом. Міг запросто забити до смерті будь-якого кріпака за найменшу провину. Або собаками зацькувати — в нього здоровенна псарня була. Любив таку, наприклад, розвагу. Візьме якогось винуватця і скаже: „Можу наказати забити тебе батогами до напівсмерті, а всім іншим під страхом смерті забороню до тебе підходити. Так і помреш повільно, в страшних муках. А можу просто так на волю відпустити. Якщо, звичайно, від собачок моїх утечеш”. Бігти бідака мусив через широке поле до лісу. Добіжить до дерев — урятується. Звісно, надія якась з’являлася. Тільки нікому не вдавалося втекти від лютої псячої зграї. Сам Панько Козуб скакав за ними верхи і гарцював довкола того місця, де його собаки терзали спійману жертву за горло та мошонку.

Уявивши собі цю картину, Мельник здригнувся. Йому здалося, що він сам відчуває той шалений біль від гострих собачих ікол, що впиваються в тіло.

— Але найбільше страждали молоді дівчата-кріпачки, — дід Іван говорив, наче читав учням урок. — Матері боялися народжувати дівчаток, а коли вже народжували, то просили Бога, аби не наділяв їх вродою. Та як на лихо дівчата в Козубах виростали красунями. Панько терпляче чекав, поки їм виповниться п’ятнадцять, і забирав до себе в маєток покоївками. Якщо дівчата були слухняними і покірними, то скоро поверталися додому з байстрям від пана. Далі змушені були няньчити байстрючат, і дуже сильно щастило, якщо знаходився хлопець-кріпак, який погоджувався одружитися і прийняти жінку з, так би мовити, додатком. Та частіше дівчата все ж таки намагалися опиратися. І тоді їхні скалічені тіла вірні слуги пана Козуба вивозили серед ночі до Тихого Затону. Там забавлялися з дівкою наостанок, а тоді топили у темній воді затону. Скільки молодих життів поховано під водою, точно не знає ніхто. Чутки про забави Козуба ходили по окрузі, доходили до губернії, тільки ніхто нічого не міг, а швидше — не хотів робити. Але там же, у Тихому Затоні, знайшов свою смерть і сам Панько.

Раптом, ніби на замовлення, враз погасло світло. Мельник машинально лапнув зброю, та господар пробурчав щось явно нецензурно на адресу підстанції, з якою все постійно так. З вікном було ще не зовсім темно, та сутінки поволі огортали все довкола. Сидіти так і слухати страшні історії за інших обставин справді було б більш цікаво. Та Віталію раптом стало від цього всього не по собі. Тим часом дід Іван уже чиркав сірниками, запалюючи гнотика напівобгорілої свічки, що стирчала в глиняному горщику. Полум’я затремтіло, кидаючи на стінки химерні тіні. Дід заклично взяв чарку. Після того, як вони випили, він заїв шматочком сала з хлібом і продовжив:

— Були кріпаки, що наважувалися тікати від своїх панів. Вони відразу оголошувалися поза законом, тож ховалися в лісах та промишляли розбоями. Від Козуба, сам розумієш, тікало дуже багато. Ось ці самі збіглі якось влаштували на пана засідку в ніч на Різдво. Той повертався з гостей від сусіди, п’яний в димину. Отямитися не встиг, як вискочили з-за дерев на засніжену дорогу зарослі обірвані брудні мужики, зупинили коней, стягнули його з саней і потягли через ліс до затону. Морози стояли люті, але на темній воді лід завжди стояв тонкий. Кажуть, чим більша глибина, тим слабкіший лід. А до дна Тихого Затону вже тоді ніхто ніколи не діставав.

— Виходить, правда, що те місце бездонне? — Мельник чомусь заговорив пошепки, хоча оповідач не знижував голосу.

— Не знаю, — повів плечима Шалига. — Не міряв. Люди кажуть. Мо’, брешуть. Тільки з дна затону ще ніхто нічого не діставав. А там, за чутками, ого-го скільки всього може бути. Особливо — після останньої війни. Але це так, не має значення. Зіштовхнули лісові мешканці свого кривдника на лід. Проломилася крига і пішов Козуб під воду каменем. На ранок збіглі здалися поліції, їх засудили на довічну каторгу, а син Козуба, успадкувавши маєток, повів зовсім іншу політику. Злякався, що повторить батькову долю. Хоча вбивці в Сибіру зогнили, але ж тіло Панькове так і не знайшли. Ось звідси і починається містика, яка тобі так цікава, — оповідач перервався, ніби чекаючи, що Мельник щось скаже, та той мовчки стежив за тінями на стіні, тож дід Іван повів далі: — Кажуть, мається неприкаяна душа вбитого і не похованого поміщика. Ось і мститься він усьому людському. Кілька разів на рік серед ночі виходить він з води і починає шукати собі чергову жертву. Побачить якогось необережного рибалку — хап за горло, і тягне під воду. Все думає, що знайдеться колись така сама чорна душа, яка не відійде, а так само буде між світами маятися, спокою не мати. Тільки не так багато чорних душ на світі, як того хочеться привидові. Заблудлі є, чорні не зустрічається. Ще кажуть: уся нечисть, яка довкола Тихого Затону водиться, вважає його серед себе чимось на зразок старшого. Не знаю, як це в них насправді називається, але всі вони його бояться і слухаються.

— Хто — вони?

— Ну, там різного вистачає. Русалки, водяники, лісовики, перевертні. Все це — чорні душі лихих людей, які після їх смерті, природної чи наглої, перевтілилися в різну нечисту силу. Кажу ж тобі — погане місце цей Тихий Затон. Це тепер люди боятися перестали, бо науково-технічний прогрес та різні інші чинники. А ще років сто назад нікого в ті краї калачем не заманити. Різні люди, які вважали себе освіченими, час від часу билися об заклад одне з одним, що переночують на березі Тихого Затону і нічого з ними не станеться. Мертвими нікого з них на ранок, ясно, не знаходили. Гірше — знаходили божевільних, які не могли сказати, де вони і як їх звати. Де в кого взагалі мову відбирало. Страшно?

— Не знаю, — чесно признався Шульга.

— Ось і я не знаю, де там правда, а де — придумка народна. А кажуть різне. Наприклад, мало не щоночі виходять з темної води затону русалки і хороводи водять, панночку викликають.

Він замовк, ніби навмисне витримуючи паузу. В тиші було чути, як шкребуться десь під підлогою хати миші, а ще щось порипувало в сінях і потріскував гнотик свічки.

— З тією панночкою так вийшло, — знову заговорив дід Іван. — Полюбила вона попри батькову волю простого сільського парубка. Кріпосне право тоді вже скасували, але все одно сільських парубків кохати для панночок — зась. Ну, тікала вона до свого милого потайки, аж поки не відчула — його дитина під серцем у неї. Тоді вона швиденько спокусила на балу в губернатора молодого панича-офіцера, а той в пристрасному запалі і не встиг зрозуміти, що вона — не дівчина. Відразу ж попросив її руки. Дитина народилася майже тоді, коли треба. Тільки сама панночка чорнокоса, її чоловік так само чорнявий, а дитинка — білява, як її справжній батько. Швидко все випливло. Обдурений офіцер свого суперника в солдати відправив. А через рік його десь на війні з турками вбили. Панночка і так щастя з немилим, та ще й рогатим чоловіком не знала, а тут узагалі з лиця спала. Через тиждень після сумної звістки втекла з дому верхи, взявши кращого жеребця з чоловікової конюшні. Куди поскакала серед ночі — ніхто не знав. Коня знайшли прив’язаним біля Тихого Затону наступного дня. Поруч валялося на траві жіноче плаття. Втопилася, бідолашна, гріх великий на душу взяла. Тому й душа неспокійна. Ну, а через деякий час пішли розмови. Ніби бачили люди, як виринає з темної води величезна рибина, зовні схожа на щуку, тільки в кілька разів більша і з потворною пащекою. А на щуці — молода жінка в білій нижній сорочці з розпущеним волоссям. Це такий знак: не можна в Тихому Затоні рибу ловити. Хто насмілиться, на того смерть чекає. Панночка нікого не впізнає, тож для неї всі чоловіки на одне лице — лице її загиблого милого. Так вона починає обнімати, цілувати, тільки холодні її поцілунки. Після них людей мертвими знаходять. Така ось казка.

— Дивна. І сумна, — промовив Мельник.

Знову, ніби на замовлення, спалахнула лампочка під стелею. Дід Іван спокійно поплював на пальці, взявся ними за гніт, який із шипінням згас, і повів далі, ніби нічого не сталося:

— Знаєш, скільки я таких історій поназбирав? Якщо в усі вірити, то виглядає — в Тихому Затоні і довкола нього нечисті стільки, що їй самій одне від одного тісно. Чого тільки люди не вигадають...

— А ви самі... Ви вірите в щось?

— В те, що панночка втопилася — вірю. Тільки про її кохання до кріпака, думаю, хтось таки придумав. Насправді могла нагуляти від одного панича, а вийти за іншого. Бо, ймовірно, їхні батьки були в сварці чи ще щось. У таких історій більш як півторастарічної давнини маса всяких варіацій. Ну, а історії про неприкаяні душі давно відомі. Їх ще Гоголь збирав. Ще по одній?

Мельник машинально кивнув. Вони випили, і в голові його відчутно зашуміло. Сидіти з дідом Іваном ще означало, по-перше, напитися, що не бажано, а по-друге, вислухати ще кілька страшних казок. Які підтвердять статус Тихого Затону як справді нехорошого, навіть проклятого місця, і остаточно зіб’ють його з пантелику.

Бо виглядає так, що чотири трупи зі слідами вдавлення на горлі на совісті привида Панька Козуба.

Чи панночки, що плаває верхи на величезній щуці.

Чи ще якоїсь тамтешньої нечистої сили.

А вірити в подібні речі колишній опер убійного відділу не мав права, навіть якби дуже хотів списати все на прояви нечисті. Треба подумати і, чим чорт не жартує, по можливості подивитися на все це особисто.

Тому, якось вийшовши з розмови і подякувавши дідові Івану за цікаві та повчальні історії, Мельник вийшов у серпневі сутінки, сів за кермо „Ниви” і поїхав на базу.

Може, Антон Кулаков як раз повернувся.