Темна вода

24. Примари Тихого Затону

Скрізь сизий вранішній річковий туман пробивалися перші сонячні промені. Годинник показував четверту сорок п’ять ранку. Мельник позіхнув і штовхнув ліктем Скрипника, якому дозволив трохи поспати перед ранком.

...Залишивши Ольгу в своїй квартирі на хазяйстві, Віталій поїхав до кума додому. Той мовчки провів його на кухню і там без передмов запитав: у що Мельник цього разу вляпався. Як завжди — в говно, спокійно відповів Віталій і замовк, чекаючи наступних запитань. Вони були і Мельник спокійно відповів на кожне. Переваривши почуте, Скрипник запитав, чи нормальний він. Ти ж знаєш — ні, була відповідь. І знову мовчанка. Пошкрібши потилицю, Скрипник поліз у холодильник по пляшку, але Віталій, передбачаючи такий розвиток подій, зупинив його — не тепер, потім. Спочатку справу зробимо.

Загалом Мельник не мав сумнівів, що вмовить кума Скрипника взяти участь у затіяній ним авантюрі. Але про всяк випадок застосував заборонений прийом, надавивши на давній болючий мозоль свого кума. Так, Льошка Скрипник справді був посереднім опером. Через те, власне, і почав просуватися ближче до керівної роботи. Тільки насправді потайки він дуже хотів стати кращим сищиком якщо не області, то хоча б міста. Мельник знав — з цими дитячими мріями Олексій і прийшов у міліцію. Об реальність вони не розбилися, просто заховалися глибоко в його підсвідомість. Кожне нагадування про те, що він справді міг би з часом стати класним опером, болюче зачіпало Скрипника. Як знати, може він дійсно зарано розчарувався в оперативно-розшуковій роботі, надто швидко спасував перед труднощами цієї невдячної професії і, як результат, опинився в своєму спокійному, але до біса нудному кабінеті.

Нагадування про реальну можливість реалізувати себе в якості опера зробило свою справу. Скрипник погодився, але з умовою: в разі, якщо цього разу нічого не станеться, вдруге він участі в подібній авантюрі не візьме. Мельник і сам боявся, що саме нині його розрахунки можуть не виправдатися. Та виходу не було.

Для більшої гарантії Віталій повернувся додому, де застав Ольгу сплячою перед працюючим телевізором. Полегшено зітхнув — так навіть краще. Обережно вклав її на дивані, накрив простирадлом. Вона крізь дрімоту посміхнулося йому, прошепотіла: „Прийшов... Я зараз... ще хвилинку...”і перевернулася на другий бік.

Про всяк випадок Мельник знайшов серед її речей мобільник, вимкнув його, а свій телефонний апарат витягнув з розетки і сховав у кухні на антресолі. Подумавши, закинув туди ж мобільний. Неабиякий тайник, тільки ніхто все одно не здогадається отак відразу.

Потім приліг скраєчку — треба спробувати поспати хоча б пару годин. Бо о третій вони домовилися зі Скрипником, що той чекатиме його на своїй „шкоді” біля під’їзду...

І ось тепер вони лежали в кущах неподалік від Тихого Затону. Поряд з тим самим місцем, де знайшов смерть Антон Кулаков. Хай він блаженний, зате позицію для спостереження за потворою вибрав ідеальну, це Віталій ще раніше примітив.

Між іншим, він ховався на пристойній відстані від знайденого Мельником напередодні сховку. Фактично тайник був на протилежному боці цього берега. І якщо до нього вже завітали, зі свого місця Віталію не почути.

На землю постелили брезент, знайдений у багажнику кумової машини. Зброї в Мельника далі не було, а Скрипник, віднедавна завзятий мисливець, прихопив з тому помпову мисливську рушницю.

Комарі гризли немилосердно, та на якомусь етапі Віталій звернув увагу — ці укуси вже не дратують його. Справді, якось приїлися. Олексій бурчав, матюкався і чухався, а Мельник реагував на їхнє кусання і зудіння на диво спокійно.

Розбурканий поштовхом, Скрипник повернувся на спину, потім сів і запитально подивися на Віталія. Той притиснув пальця до губів. Скрипник кивнув, про всяк випадок підсунув до себе рушницю.

П’ята ранку. Тихо, лише пташиний спів зрідка доповнює ранкову поліську ідилію.

П’ята десять. Нічого, жодних рухів. Легенький прохолодний вітерець шелестів листям, похитував кущі і розріджував туман на клаптики.

П’ята двадцять. П’ята двадцять п’ять. П’ята...

Ось воно!

З боку затону почувся плескіт. Чути його було явно — до того тишу та спокій темної води не порушували сторонні звуки. Чоловіки обережно виповзли зі свого вкриття, аби краще бачити невеличкий пологий шматок берега, запримічений Мельником як найбільш зручне місце, єдине зручне для заходу в воду.

Тому, власне, тайник обладнано на такий пристойній відстані звідси. Наткнутися на нього тут дуже просто. Мельник навіть підозрював, що перший рибалка, який став жертвою примари, наткнувся на сховок саме неподалік від цього місця. Звідси найкраще спускати човна на воду, і випадково знайти щось, приховане поруч, було досить легко.

Плескіт повторився. Тепер ані Мельник, ані Скрипник не сумнівалися — в темній воді плаває щось велике.

Вони напружили очі. Сонце світило все впевненіше, зі свого пункту спостереження вони прекрасно бачили, як поверхня води в кількох метрах від берега почала пузиритися і булькотіти.

А потім просто в них на очах з води та з туману почало підніматися щось чорне. Спочатку виринула голова — без обличчя! Потім показалися плечі, далі — тулуб, нарешті примара стала в воду по пояс, просто біля самого берега.

Тепер вони ясно бачили чоловіка у чорному облягаючому водолазному костюмі та масці, забраний склом. Від рота тягнувся шланг трубки, який з’єднувався з балонами аквалангів.

Це їх кілька днів тому Мельник у тумані з нетверезих очей прийняв за величезні плавці гігантської потойбічної чудо-рибини.

Він поклав руку на плече Скрипнику. Це був сигнал виходити з засідки. Вони випросталися синхронно, Олексій відразу взяв помповика напереваги, пересмикнув затвор.

— Давай, давай, вилазь! Лапи перед собою, тварюко!

Водолаз вкляк від несподіванки. Скрипник повів стволом рушниці вгору і, не чекаючи, поки аквалангіст вийде сам, ступив кілька кроків до нього. Мельник лишився на місці.

Він надто пізно відчув рух за спиною, тому не встиг повернутися — хтось спритний на важкий накинувся на нього ззаду, міцно стиснувши руками-лещатими шию. Скрипник рвучко повернувся. Скориставшись цим, водолаз зі свого місця шубовснув у воду спиною вперед і зник, лиш кола пішли по поверхні.

Мельник упав на коліна і різко нахилився вперед, кидаючи напасника через себе. Прийом удався — супротивник послабив хватку, Віталій спритно вивернувся, розвернувся обличчям до ворога і вони, зчепившись, покотилися по траві.

Скрипник, повернувшись до затону і наставивши дуло рушниці на воду, стрельнув у неї один раз. Потім другий, потім — знову і знову. На п’ятому пострілі над поверхнею показався втікач— водолаз. Він тримався обома руками за голову в тих місцях, де під костюмом ховалися вуха, трясся і щось вигукував. Дославши в ствола ще один патрон, Скрипник голосно крикнув:

— Вилазь, вилазь! Тетеря глуха! Я не промахнуся, почув мене!

Трусячи головою, аквалангіст поплив до берега, підгрібаючи однією рукою. Іншу далі тримав на вусі — видно, таки добряче оглушило. Оцінивши його стан і зрозумівши — нікуди не дінеться, Скрипник поспішив на допомогу Мельнику.

А Віталій, опинившись під супротивником і відчувши його фізичну силу, пустив у хід зуби, стиснувши їх на нижній губі ворога — той буквально торкався його обличчя своїм. Лісову тишу порушив принизливий крик, хватка знову ослабла, і Віталій без особливих зусиль скинув ворога із себе.

— Наручники! — закричав він, спльовуючи солону кров із чужої прокушеної губи.

Скрипник витягнув із кишені заготовлену пару кайданок. Перевернувши свого напасника на живіт і придавивши коліном хребет, Мельник звичним жестом заломив йому руку за спину і застебнув браслети на обох зап’ястях.

Тим часом оглушений аквалангіст вибрався на берег і, далі тримаючись за вуха, опустився на коліна. Підвівшись, Мельник підбіг до нього, на ходу беручи в Скрипника другу пару наручників, і перш, ніж закувати руки і цьому, скинув з нього водолазну маску.

— Знайомся, куме, — важко дихаючи, промовив він. — Це — Михайло Моруга. А он там, — кивок за спину, — такий собі Микола Чабан. Хтось із них убив п’ятьох чоловік тут, на Тихому Затоні. А може, вони робили це по черзі.

— Закрий рота, — прохрипів Чабан, крутячись на траві вужем. — Досить уже, ти самий сильний! Відпускай нас і поговоримо!

— А як же, мужики! Звичайно, поговоримо, — погодився Мельник. — Тільки відпустити вас поки що не вийде. То як, Мишко? — легенько штовхнув він у плече Моругу. — Є там німецький літак із золотом чи дуже глибоко в мул засмоктало?

— Пішов ти..., — видихнув Моруга.

— Ми, Мишко, разом підемо. Всі. І якщо самі все не розкажете, будьте спокійні: ніхто не знає, що ми сюди приїхали. Зате вас із цієї бездонної затоки точно ніколи не виловлять.

— Нічого ти не зробив, — вигукнув Чабан.

— Хто тобі це сказав, потворо? — повернувся до нього Мельник усім корпусом. — Ми з Сашком не любимо, коли просто так топлять у воді людей і протикають їхні трупи ножами. Я дуже злий, і це — серйозно. Тому краще давайте, аби в нас розмова вийшла...

Була половина дев’ятої ранку, коли Мельник відчинив двері своєї квартири. Попри його передчуття, Ольга тихо і спокійно спала. Підійшовши до дивна, він нахилився і поторсав її за плече.

— Ну? — сонно запитала вона, не розтуляючи очей.

— Підйом. На нас чекають великі справи.

— Які? — очі її нарешті розплющилися, подивилися на Віталія знизу вгору. — О, ти вже одягнений. І знову брудний. Де ти вічно лазиш?

— Я для цього тебе й розбудив, аби пояснити. Збирайся, збирайся. На нас дехто чекає.

— Ти такий втаємничений...

— Це ще не всі таємниці на сьогоднішній ранок. Збирайся, кажу. Справи серйозні.

За двадцять хвилин здивована Ольга, вдягнена в джинси та футболку, але без косметики, яку не встигла накласти, сідала в машину до Олексія Скрипника.

Уже в салоні вона здивувалася ще більше.