Темна вода

14. Тихий серпневий ранок

Антон Кулаков прокинувся від холоду.

Рвучко сівши і відкинувши картатого пледа, він роззирнувся довкола і виявив себе на невеличкій лісовій галявинці. Холодом тягнуло від води: Тихий Затон був у якихось п’яти метрах від нього. Мабуть, він спеціально обрав таке місце, за кущами — якщо хтось з’явиться на воді чи з води, не відразу помітить його засідку.

Мабуть...

Коли це почалося, Кулаков точно не знав. Та останнім часом він став помічати за собою провали в пам’яті. Ось він виходить з дому, сідає в маршрутку, і тут клац — наче хто світло вимкнув. Умикається воно, коли він уже на місці. Там, куди збирався. Чи на роботі, чи просто серед Чернігова по дорозі в бібліотеку чи комп’ютерний клуб. На персональний комп ще не заробив і не скоро заробить, а в Количівці такого задоволення нема. До дорослого дивакуватого дядька в клубі давно звикли, тим більше, що він нікому не заважав. Пірнувши в безмежжя Інтеренту, вишукуючи і читаючи потрібну йому інформацію та листуючись з такими ж, як сам, дослідниками незвіданого, Кулаков забував про все на світі. А раз так, то всі забували про нього.

Поки що ці „вимкнення” жодної шкоди ані йому, ані оточуючим не робили. Антон підозрював: у такі моменти, які насправді розтягувалися на хвилини, а то й години, його місце в реальному світі займав хтось інший. Зовні такий самий Антон Кулаков, з усіма характерними для нього звичками, тільки інакший.

Скажімо так — дублер. Щось на зразок другої половини. Темна вона чи світла, поки не ясно. В усякому разі жінка, з якою він жив, теж помічала того Дублера, але нічим особливим від тієї людини, до якої вона звикла, він поки не відрізнявся. Хіба погляд ставав якійсь нерухомий. Кулаков починав дивитися в одну точку, на всі звертання до нього відповідав трошки загальмовано і ніби механічним, більш глухим, ніж завжди, голосом. Координація рухів та орієнтація в часі та просторі при цьому не порушувалася. Той, кого Антон прозвав Дублером, прекрасно знав, хто він, де, скільки йому років і чого хоче, а також упізнавав знайомих і навіть спілкувався з незнайомцями.

Цього Антон Кулаков боявся найбільше. Коли він знову ставав самим собою, в нього не виникало жодного бажання активно спілкуватися з незнайомими людьми. Трапляються, звичайно, винятки. Вчора, наприклад, ті чоловік та жінка врятували йому життя, і тут він не перебільшував. До того ж зовсім випадково виявилося, що обидва бодай чули про загадкову істоту, котра живе в бездонній глибині Тихого Затону. Правда, вони заперечували надприродне походження цієї потвори, як і взагалі існування чогось подібного. Тільки вони не одні такі.

Саме для того, аби довести це і хоча б вистежити підводне чудовисько, він і з’явився поруч із цим самим зачарованим місцем. Його ще називають проклятим, але Кулаков вважав такі заяви звичайнісінькими бабськими забобонами.

Сонце поволі сходило. Антон глянув на годинник — без трішечки п’ята ранку. Помацав лице — воно свербіло від комариних укусів. Видно, цієї ночі вони влаштували собі нічогенький бенкет довкола нього. Трошки поболювала голова, і саме ця обставина дуже непокоїла Кулакова.

Напередодні, коли його лупили четверо подонків, йому не вдалося зовсім уже вберегти голову. Кілька раз по черепу серйозно перепало. Можливо, саме це стало причиною, що вчора за цілий день його перемикало кілька разів. Такого за собою він не пригадував. Іноді Двійник узагалі не з’являвся по кілька днів, навіть тижнів. А тут за один день світло „вимикалося” не менше чотирьох разів.

Ні, звісно, він хотів нарешті заховатися десь поблизу Тихого Затону з вечора, коли ніхто не бачить, перележати до ранку і таки дочекатися моменту, коли потвора бодай визирне з води. За впертими чутками, на полювання Воно виходить саме в цей час, із першими сонячними променями. Так, Антон навіть готувався до нічлігу в лісі: прихопив шмат брезенту, плед, ліхтарик, кухонний ніж та надувну подушку. Випросити пістолета в молодика на ім’я Віталій не вдалося, тож доведеться в разі чого боронитися ножиком. Коротше, він збирався, це факт — але як саме він учора зібрався і коли пробрався сюди, на берег затону, він не знав.

До того ж Дублер уперше серйозно підвів його. Він не потонув, перепливаючи річку на гумовому човні, спеціально позиченому в сестриного чоловіка. Зятьок дав, аби тільки Антон відчепився — стосунки з родичами були не найкращими. Значить вони вдвох перепливли на цей берег, а далі Дублер провів „виключеного” Кулакова до затону тією стежкою, яку той знайшов, блукаючи околицями. При цьому теплі речі, светр та брезентова тужурка, чомусь лишилися на базі. Ясно, тут хто завгодно змерзне. Але сам цей факт не на жарт збентежив і перелякав Антона. Виходить, він, періодично „вмикаючись” і „вимикаючись”, перебував у іншій реальності майже півдня. Тоді як Дублер, завжди такий старанний, цього разу забув зробити деякі заплановані Антоном справи.

Справді, кілька ударів по голові могли все ускладнити.

Після того, як все скінчиться, треба піти до лікаря. Нехай кладе в лікарню, обстежує і лікує. Його давно в лікарню посилали, але тепер він буде не простим пацієнтом. Він зробить відкриття, воно напевне стане сенсацією нового тисячоліття, тож такий пацієнт, як Антон Кулаков, відразу зможе зробити честь, і заодно — рекламу не лише кращим чернігівським, а й кращим київським лікарням.

Він давно відчував гостру потребу спокійно полікуватися. Особливо це стало зрозуміло, коли Дублер почав становити для нього певну загрозу. Коли потроху ставав некерованим.

Переклавши брезент так, аби вийшла позиція, з якої найкраще спостерігати зі свого сховку за темною водою затону, Кулаков улігся на живіт, поклав ножа праворуч від себе, на відстань витягнутої руки, а сам загорнувся в плед із головою. Лишалося чекати. Він чомусь був певен, що ці четверо справді підгодовують річкове чудовисько. Наприклад, приносять йому людські жертви. За це Воно щедро одарює їх рибою. Яку ті, в свою чергу, з успіхом продають людям на базі. Навіть, за його спостереженнями, постачають свіжими карасями та лящами декого в Козубах.

Вони точно злигалися з нечистою силою. І він це доведе. Тоді з нього, Антона Кулакова, нарешті перестануть кепкувати.

Годинник показував двадцять по п’ятій, коли на Тихому Затоні почало щось відбуватися. Спочатку хлюпнуло, наче під водою плаває крупна риба. Потім щось зашелестіло в прибережному очереті. Антону раптом стало страшно. Він навіть уявити собі не міг, що саме тоді, коли омріяний і жаданий момент істини, заради якого він підставив голову під удар, почне невмолимо наближатися, його охопить тваринний переляк. Першою думкою було тікати, та тіло ніби хтось притис на землі важким пресом. Нічого не лишалося, як вичікувати, що ж буде далі.

Рука Антона простягнулася до ножа. Намацала дерев’яне руків’я. Здається, стало трохи спокійніше.

Тим часом у воді знову хлюпнуло. Цього разу не виникало сумнівів — із чорної глибини піднімається на поверхню темної води щось справді жахливе. Чому люди поки не придумали назви. Антон зіщулився за кущем, та при цьому не зводив очей з води.

Нарешті просто в нього на очах Воно повільно виринуло з-під води.

Спочатку Кулаков не повірив власним очам. Він очікував побачити яку завгодно потвору. Він уже наперед її боявся.

Але те, що піднялося з води і посунуло до берега, не вкладалося в жодну його уяву.

Саме в цю мить його вперше за багато років осяяло.

Він не стримався. Підхопився на рівні ноги і відчайдушно закричав, розмахуючи в повітрі ножем.

Тільки просвітлення не встигло закріпитися в його запаленому мозкові. В очах раптом стало темно. А той, кого він називав Дублером, не опирався — покірно дозволив затягнути себе в воду.

І мовчки прийняв смерть.