Навіть будучи опером, Віталій Мельник завжди брав у розробку потерпілого. Живий він чи мертвий.
Прокачати терпилу він вважав першочерговим завданням, причому не особливо приховував це від тих, хто вважався жертвою злочину. Терпили писали на нього скарги, і хоча стандартної форми такого документу ніхто не придумав, і жоден із них не був знайомий з іншим, висловлені в скаргах претензії були приблизно однакові. Мовляв, ми постраждали, нам завдали великих матеріальних та моральних збитків, а оперативний уповноважений, капітан міліції Мельник збирає про нас відомості і ставиться до нас так, ніби ми самі скоїли цей жахливий злочин проти себе. Словом, у такому дусі. Мельник отримував регулярні пістони за гальмування роботи по справі, і все одно вперто відпрацьовував разом з іншими й потерпілого.
Він мусив знати, чим той живе. Його звички. Коло його знайомих. Гастрономічні, алкогольні та інші пристрасті. Прізвища друзів, ворогів, коханок, коханців. Де він працює, яку отримує платню. Причому з’ясувати джерело фінансових надходжень, тобто роздобути інформацію, яку навіть доброчинні громадяни старанно приховують, в тому числі — від своїх рідних, Мельник вважав одним із основних своїх завдань.
Бо сьогодні крадуть лише гроші. І вбивають лише за гроші. Або за їхній еквівалент: квартири, машини, престижні посади, нарешті — дорогих коханок чи перспективних коханців. Навіть якщо хтось когось порубав сокирою із заздрощів, то позаздрив він тому факту, що жертва має більше грошей, аніж він сам.
Всі злочини, з якими за свою десятирічну оперську практику стикався Мельник, так чи інакше скоювалися через гроші.
Він і далі не вірив у нечисту силу. Чотирьох рибалок хтось вбив. Затягнув під темну воду Тихого Затону і тримав там, доки вони не захлинуться. Поки що це єдиний доконаний факт. А раз так, то навіть у річкової нечисті мусить бути причина систематичного нападу на мужиків, які ловлять у затоці рибу. Не рибки ж для них водяники з русалками пожаліли...
А раз Павло Заруба вважає, що вся ця потойбічна сила пробудилася заради того, аби чимось насолити персонально йому, то, значить, на то повинні бути реальні вагомі підстави. Виходить, йому треба більше дізнатися про свого несподіваного багатого працедавця.
Знову ж таки з власного досвіду Мельник знав: заможні люди або колись були „клієнтами” відділу по боротьбі з економічною злочинністю, який утворився з колишнього обєхєєса, або далі залишаються ними. Судячи з усього, свою трудову діяльність Заруба починав на малій батьківщині, тобто — в самому Чернігові або в області. Знайомі в потрібному відомстві в нього, як і в кожного опера, нехай колишнього, були. Лишалося тільки подзвонити, нагадати про себе і домовитись про зустріч.
Із майором Локотковим він зустрівся наступного вечора на Валу[2]. Раніше приятель не міг — міністерські перевірки запарили. Взявши по пляшці пива, вони розташувалися на лавці під деревами. Пиво було тепле — дівча у віконечку кіоску печально повідомила, що від спеки зранку полетів холодильник. І чомусь додала, ніби двоє незнайомих мужиків можуть їй чимось допомогти: приходив хазяїн, вірменин Вардан, і попередив — ремонтувати холодильник вона повинна за власний рахунок.
— Нічого собі, — свиснув Локотков. — І чого це так?
— Він мені не зарплату платить, а процент від виторгу, — дівча шморгнуло носом. — Значить, якщо в мене не буде холодного пива, я його мало продам. І так само мало зароблю. Холодильник у спеку — гарантія моєї зарплати, він так сказав.
— Може, ну його? Іншу роботу знайдеш?
— Нє. Таку саму знайду. Я ж некваліфікована... Тільки не кажіть нікому, — раптово стишила вона голос. — А то мене точно ніхто не візьме, тоді все. Я мамці в селі сказала, що в технікум поступила.
— Хоч поступала?
— І далі що? Зароблю трохи — і відразу в інститут.
Локотков купив у неї ще дві упаковки копчених кальмарів, і вже коли вони сіли, буркнув:
— Тьолка дурна, Вардан — мудило. Тільки на дурних закону не придумаєш, а на таких варданів закони не діють. По нашій лінії його не протягнеш, в нього з документами все гаразд. Податки платить, легальний підприємець. Більше того — у нас тут почали вірменів відпрацьовувати, так вони міністру Луценку скаргу настрочили: чернігівські правоохоронці переслідують приватних підприємців за національною ознакою. Націоналісти ми, коротше. Так що хай дівка зі своїм Варданом сама розбирається.
— Давай їй порадимо на зґвалтування подати, — Шульга ковтнув пива. — Він же, скотина чорна, сто пудів її кілька разів на тиждень безкоштовно дере на правах роботодавця.
— Щоб чорні її взагалі на лоскути порізали?
— Можуть порізати. А можуть домовитись — штука баксів відступного і ніхто ніякої заяви не бачив. Сімсот дівчині, триста — операм за послугу. Вона таких грошей у цього Вардана за рік не заробить.
— Ти збираєшся вирішувати її проблеми чи свої?
— Ні те, ні інше, — Мельник легко припинив світську розмову. — По вашому департаменту такий собі Павло Павлович Заруба ніколи не проходив?
Локотков відірвався від пива, глипнув на приятеля зацікавлено.
— Ну, по твоєму колишньому департаменту він точно не проходив. У всякому разі, останніх років десять.
— Я тоді як раз після армії і школи міліції в розшук прийшов.
— Це я до того, чому ти раптом зацікавився шановним громадянином, бізнесменом та меценатом?
— Вони ще й меценат?
— А хулі! Опікає сімейний дитячий будинок. Купив їм двоповерховий дім за Черніговом і бусик-мінівен. Глава великого сімейства його під маршрутку переробив, зареєструвався я приватний підприємець і тепер з Чернігова на Київ і назад людей возить. Бач, скільки користі пан Заруба одним махом людям приніс. Так скажеш, чим він тебе зацікавив?
Мельник зробив великий ковток із пляшки, зажував шматочком кальмара.
— На роботу сватає. В охорону.
— Особистим охоронцем? Ростеш, Віталику!
— Та ні. Просто територію охороняти. В мене чорного пояса по карате нема, лише розряд по самбо. І то, здається, форму втратив з усім таким життям.
— Його мільйонер у службу охорони кличе, а він ще на життя скаржиться! Жлоб ти, Мельник, ось що я тобі скажу.
— Значить, Заруба — мільйонер...
— А чого ти дивуєшся? В нього обігового капіталу кілька сотень зелених мільйонів. Банкір, причому основний офіс не в Києві, як це не дивно, а в нашій провінції. В столиці, тільки не смійся, в нього філія. Ти з ним що, не в офісі зустрічався?
— В офісі. Тільки на дверях нічого не написано. Просто броньовані двері, чувак при вході, секретарка за комп’ютером в приймальній, і сам Заруба в кабінеті.
— Точно. Це все на Рокосовського[3]? Можеш навіть не кивати, знаю я це помешкання. Понти в Павла Павловича такі. От у солідних людей в офісах є кімнати для переговорів, а в нього — цілий окремий офіс для таких зустрічей. Він і телефон того переговорного офісу всім дає. Секретарка переключить на мобільний, якщо така потреба є. А немає — просто запитає, чи хоче він зараз із тим-то чи тим-то говорити.
— Значить, банкір. Ну-ну...
— А чого ти? Репутація в банку хороша. Інвестує гроші в будівництво. Квартири елітного планування, елітні приватні котеджі в заміській зоні, нежитловий фонд — це приміщення під офіси. Спонсор академічного камерного хору, до твого відома. При цьому з’являється лише на банкірських тусовках, і то — не завжди. В політику не лізе...
— Тепер всі лізуть, — відмахнувся Мельник. — Швидше за все, лізе, але непомітно для інших. Не каже просто, не афішує.
— Ну, цього я вже не знаю. Що тебе ще цікавить? Одружений другим шлюбом, дві доньки. Від першого дітей нема, перша дружина спилася, стояла на обліку в психдиспансері, два роки тому повісилася.
— Нічого собі чистенький банкір! Меценат і спонсор!
— Перестань. Заруба тут ні до чого. Він з нею одружився для того, аби за бугор випустили. Американці холостякам із колишнього Союзу візи не дають. Залишив її тут, потім уже з-за кордону через два роки оформив розлучення.
— Заочно?
— А чого ж? Так можна. Дітей у них нема, квартиру на неї записав, від права на спільне майно відмовився. Прислав якогось спритного юриста, той все швиденько оформив — і хай живе свобода! — Локотков блазнювато відсалютував пляшкою.
— Ти, бачу, стільки про нього знаєш, наче член його сім’ї.
— Він же мій давній знайомий. Навіть аби ти в когось іншого спробував довідки про Зарубу навести, тебе б усе одно до мене спрямували. На початку дев’яностих Паша бухгалтером працював на одному нашому заводі, який ще в перебудову по швах тріщав. Ну, він прокрутився і примудрився практично все, що можна було перетворити на брухт кольорових металів, із заводу вивезти. Спочатку — в Київ, потім на Росію переключився, благо до кордону тут до плюнути можна. Але найбільше йому сподобалося гнати брухт у Прибалтику. Сам ніде не світився, тому коли всю його підприємницьку компанію замели, Заруба викрутився. Прикинувся нещасним бухгалтером, який просто списував те, що інші крали. Головне — всі інші в один голос заявляли на слідстві, що бухгалтер справді прямого відношення до їхнього брухтового бізнесу не мав. Словом, усіх посадили. А Заруба кудись пірнув, аби виринути, коли тут у нас у області одна фінансова піраміда почала будуватися. Реклама в газетах, нібито прозорий бізнес. Схема традиційна: сьогодні покладете у ямку п’ять золотих монет, а на ранок дерево з монетами виросте. Тільки в тій схемі один нюанс був: на носі обмін купонів на гривні, і народу пропонували зараз віддати чим більше купонів, аби потім отримати в два рази більше гривень, ніж це передбачатиме офіційний курс обміну. Якого тоді, до речі, ніхто не знав.
— Здорово! Зарубу за це не посадили?
— Навіть не збиралися. Ти що, він же знову офіційно не при ділах. Він тільки купони на долари перетворював і на кілька різних рахунків клав. Аби потім, будучи фаховим бухгалтером, перекинути всі гроші на один рахунок, до якого мав доступ тільки він один. Думаю, це стало основною причиною, чому його причетність до такого грандіозного кидку не вдалося довести. Швидше за все, він пообіцяв подільникам: тільки-но все закінчиться, розділить гроші. Тому коли хто попався — краще мовчати і максимально відмазувати його. Адже він, Павло Заруба, їхній грошовий мішок.
— Невже ніхто не попався?
— Вони, Віть, півроку жирували. Щойно другого вересня дев’яносто шостого року ввели гривню, як народ погнав за своїми грішми. Перші п’ятдесят чоловік навіть щось отримали. Іншим, хто в черзі стояв, оголосили: гривнева готівка закінчилася, все ж таки гроші нові, мусите розуміти ситуацію. Люди зрозуміли і розійшлися. Наступного дня лавочку вже прикрили. Коли нам косяком заяви пішли, нікого з аферистів уже не було в зоні досяжності. Це вже потім нам стукнули про ймовірну причетність Заруби. Але він, на відміну від інших, нікуди не тікав. Я його особисто на допити викликав, він каву приносив, пили, тринділи ні про що. Вираховували процент лохів на душу населення. Ось тобі і все розслідування. Після цього Заруба почав готувати документи для виїзду в Америку.
— І його випустили?
— Не було підстав затримати. Він же навіть у якості підозрюваного не притягався. Завжди виступав свідком.
— Він туди назавжди милився?
— Візу отримував гостьову. Потім якось крутнувся і залишився там. Через п’ять з копійками років повернувся сюди вже з подвійним громадянством. Американську грін-карту заробив. Ну, далі бізнес у нього почався легальний. Наш земляк із Америки поважним громадянином прибув. Я так собі мислю, гроші з тутешніх рахунків потроху до штатівського банку течуть. Але ж Заруба їх тут тепер чесно заробляє. Ось ти на це уваги не звертаєш, а він кілька разів публічні акції влаштовував: банкір декларує власні доходи. Прозорий бізнес, людям подобається. Ага, знаєш він у нас ще хто? Революціонер, туди його мать!
— У смислі?
— В прямому! Коли минулого року все це на Майдані в Києві почалося, Заруба туди продукти і теплий одяг машинами відправляв. Навіть сам один раз їздив. Помаранчевий шарфик купив, на „5 канал” сходив, коли там усі, кому не ліньки, революцію підтримували. Виступив у прямому ефірі і сказав приблизно так: „Я, звісно, міг би перерахувати на зазначений рахунок певну кількість грошей. Міг би прийти на Майдан і роздавати людям ці гроші на руки. Тільки це — вода на млин наших противників. Вони й без того кричать, що все це продажне і люди мерхнуть за гроші. Тому я закликаю своїх колег-бізнесменів не козиряти тут своєю готівкою. Продукти, одяг, ліки, бензин — це важливіше зараз”.
— Ти бач, що робиться? Ти ж казав — Заруба поза політикою?
— Даремно іронізуєш. Тоді не політика була, а громадянська позиція. А ось той факт, що тебе з органів вичистили — це вже справа політична.
— Ну, ти на мене стрілки не переводь... Значить, Павло Заруба — чесний банкір і його руки нічого не крали?
— Нічого іншого не доведено. Те, що я тобі розповів, лише факти. Які самі по собі нічого не означають, — Локотков допив пиво, поставив пляшку поруч із лавкою на траву. — Тепер ти мені скажи — для чого мій старий знайомий тебе наймає?
— Так я ж казав уже — служба охорони, — Мельник теж допив своє пиво. — Він, бач, хоче вздовж Десни кілька комплексів для відпочинку побудувати. Дещо — на основі старих турбаз. Одну вже потроху викуповує, я в нього територію охороняти буду.
— Хороша робота для колишнього опера.
— Нормальна. Поспішаєш?
— Тебе ще щось цікавить?
— Власне, ті люди... Ну, кого колись посадили, а він викрутився. Чи ті, хто так своєї частки грошей за „піраміду” не дочекався... Вони ж не дочекалися, правильно? І в міліцію скаржитися не побігли, так?
— Говори, говори, сищик...
— Я ось про що: хтось із них може нині успішному легальному бізнесмену, банкіру, інвестору, спонсору і меценату бажати зла? Причому настільки, що почав робити конкретні кроки проти Заруби?
— А він цього боїться? Йому вже хтось погрожує? І він найняв тебе, безробітного мента, аби ти все це розкрутив?
Шульга покрутив у руці порожню пляшку. Нахилився, поклав її на асфальтовану поверхню доріжки, крутнув рукою. Пляшка прокрутилася довкола своєї осі, а коли зупинилася, горлечко націлилося на сандалі Локоткова.
— О! — задоволено підніс пальця догори Віталій. — Аби ми грали з тобою в „бутилочку”, я б тебе повинен був цілувати.
— Чого ти дурника вмикаєш? Я, здається, тебе про щось запитав...
— А я, Локотков, не знаю відповіді. В таких випадках у телешоу дзвінок другові роблять. Я такий дзвінок зробив, тільки друг, тобто — ти, відповіді не знає. Лишається підказку шукати.
— Ти, Мельник, не крути. Якщо я правильно тебе про все запитав, справа тут серйозна.
— Куди серйозніша... Можеш знайти тих, хто колись проходив по справі металобрухту? Про кидал не питаю, їх точно в околицях нема. То як?
— Не знаю, Мельник, за що я тебе люблю і за що тебе так не любить начальство, — Локотков легенько тицьнув його кулаком у плече. — Взагалі-то в мене ще справи були сьогодні, але давай ще по пиву? Я ставлю.
— Думаєш, продовжимо розмову?
— А ми її можемо закрити. Хіба нема про що язиками почухати?
— І то правда. Тільки пішли кудись, де пиво холодне. Не хочеться Вардану на холодильник збирати...
Наступного ранку Мельника збудила мелодія з „Бумера” — він поставив її на свій мобільний. Спочатку глянув на годинник — восьма. Безробітні не звикли вставати так рано. Потім глипнув на дисплей телефону. Там висвічувався номер Заруби, вбитий у памя’ть “труби” позавчора після зустрічі.
— Доброго ранку, Павле Павловичу.
— Вам того ж, Віталію. Радий, що не помилився в вас. Хочу подякувати за серйозний підхід до справи.
— Буль ласка. Це ви про що?
— Ну як — ви ж серйозно цікавитеся моєю персоною. Всі мої гріхи молодості з мішка витрушуєте. Не знай я всіх обставин справи, подумав би — під мене копаєте.
Мельник тихенько присвиснув.
— Ви організували за мною топтунів чи Локотков сам признався?
— Ми з майором подружилися ще тоді, коли він був лейтенантом, — у трубці це прозвучало з ностальгійним відтінком. — Ви нічого не думайте і не поспішайте з висновками. Я не плачу йому зарплату в конверті. Наші стосунки не настільки брутальні. Аби це так було, то Локотков намалював би вам словесний портрет ангела з крильцями, а не розповідав про так зване кримінальне минуле. Якщо за такими мірками всіх міряти, то весь нинішній легальний бізнес починався із проблем з чинним законодавством. Так що не поспішайте записувати мене в страшні злочинці.
— Але ж майор вам подзвонив. І нашу розмову переповів.
— А як інакше? Я ж йому про свої нинішні проблеми нічого не говорив. Бо він мені реально не допоможе. Хоча б через те, що він лишився працювати в міліції, тоді як моя проблема потребує більш делікатного вирішення. Приятелями ми лишилися, ви нагнали на нього жуті: мовляв, Зарубі хтось за старі гріхи помститися хоче. Ну, звісно, він мене відразу після зустрічі з вами набрав. Так і так, чому не до мене з такими проблемами, оперативно вирішимо. Довелося його заспокоювати. Все в мене хокей, просто новий працівник служби охорони відразу після співбесіди почав активно доводити власну професійну придатність.
— Ви пояснили, чому співбесіду з кандидатом у охоронці проводив не начальник служби безпеки вашого банку? До речі, на свій сором так і не запитав у Локоткова, як же він називається...
— Ганьба вам, пане сищик. Двічі ганьба, навіть тричі! — судячи по тону, настрій у Заруби з ранку був хороший. — Ну, подумайте трохи, як міг назвати свій банк той, хто народився і виріс на берегах Десни? Хто настільки любить цю річку, що вирішив зробити все, аби інші теж її полюбили і вибиралися туди відпочивати?
Точно. Тепер Мельник ніби просто перед собою побачив вивіску на капітально відремонтованому будинку в центрі міста — „Банк „Деснянський”. Рекламні заклики в газетах так само пригадав — депозитні внески, кредити, проценти, вигідно і все таке.
— Значить, банк „Деснянський” — це ви?
— Оцінка „п’ять”, Віталію!
— У вас правда в Києві філія є?
— Чому б і ні?
— Так, просто запитав... Дивно... Всі в столицю перебираються...
— Нам усім при потребі до Києва дві години їхати. А по київських вулицях ви стільки ж само по справах діставатися будете. По центру просто не проїхати, пробки — страшне! Ні, мені тут комфортніше. Вибачте за гучні слова, але я патріот.
— Ніколи не бачив патріотів.
— Вважайте, позавчора бачили одного. Значить, вас іще цікавлять ті контрабандисти, котрі все, що могли, в металобрухт перетворили і за кордон контрабандою вивезли? Можу прізвища назвати, дечию навіть адресу знаю.
— Ви що, зустрічалися з ними?
— Років чотири тому. Вони вже на той час повиходили. Ну, я розшукав, подивився, хто як живе. Кому треба — невеличку матеріальну допомогу надав.
— Відкупилися?
— Чесне слово, мені правду про вас розповіли, Мельник! Знаєте, що мені подібні закиди можуть не сподобатися — і все одно прямо в лоба! Ви точно знайдете мені ту нечисту силу в затоці...
— Так я повторюю своє питання.
— Думайте, що хочете, але я скажу ось що. Судили тоді шістьох. Один заготовляв і зберігав, другий на митниці домовлявся, ще один папери підмахував і печатки ставив, на одного фіктивну фірму оформили з його відома і дозволу. Решта двоє — водії, з них узагалі як із гуся вода. Хто з них, на вашу думку, настільки мене ненавидить, що заради зведення рахунків убив чотирьох чоловік? Ті двоє шоферів, до речі, після того в жоден кримінал не влазили. Зони їм із головою вистачило. Мужики вони порядні, сімейні. Їм я на життя підкинув, що міг. У межах пристойного, звичайно. Той, хто мав справу з митниками, сидить уже по третьому колу. Контрабандист-рецидивіст. Той, на кого фірму записали, квартиру в Чернігові продав і в село перебрався. Там жити дешевше і пити так само.
— Тобто?
— Спивається дядько. Інші — добропорядні громадяни. Виїхали з Чернігова, в Києві щастя шукають. Один, правда, хотів на історичну батьківщину податися. Тільки до Ізраїлю, як і до інших країн, із судимостями не приймають.
— Кого треба, того приймають.
— Згоден. В того мого колишнього колеги стільки грошей справді не було. І тепер нема. Так що можете для очистки совісті записати їхні координати. Але час даремно витратите. Між іншим, робочий час. Ви ж тепер на мене працюєте, тому я не стільки ваш, скільки свій час економлю. Хоча ви теоретично вірний напрямок обрали — ворогів моїх у моєму минулому шукати.
— Умовили. Не лишили ви в минулому ворогів. Пошукаємо в сьогоденні.
— Тоді до справ. Якщо ви все про мене вже з’ясували, ваше койко-місце на базі відпочинку „Метеор” чекає. Директор про все знає.
— Взагалі про все?
— Не чіпляйтеся до слів. Ще одна ідіотська міліцейська звичка. Розумію, ви так спілкується з підозрюваними. Тільки давайте вже виведемо мене з їх числа. Чи ви ще це питання для себе не вирішили остаточно?
— Поки що вирішив, — Мельник зітхнув. — Так що там із директором бази?
— Він чекає, коли прибуде охоронець. Знає, що ви будете стежити за порядком на суші, так само як рятувальники відповідають за безпеку на воді. В курсі того, що ви підпорядковані безпосередньо мені. Хоча в критичних ситуаціях він так само може віддавати вам певні розпорядження. Правда, вони навряд чи виникнуть — відпочивальники ще не жодного разу не скаржилися на небезпеку. Ага, можете заїхати в офіс. Туди, на Рокосовського, де вибули. Там для вас приготовані якісь продукти. Це аби вам менше мороки. Все, успіхів.