Темна вода

7. Коньячок під огірочок

— Тук-тук. Не проженеш, хазяїн?

Обухівський похмуро глянув на Мельника, потім — на годинник.

— Половина десятої.

— У вас у такий час уже спати лягають?

— Дивись там... Тільки гуляти народ починає. Он, „Аврора”, приватне підприємство — там життя тільки починається. Вони до останнього клієнта.

— Хіба це не ваша контора?

— Наша — отой вагончик, ти його вже бачив. Крейсер цей довбаний стоїть фактично за межами території, яка належить до бази. За ним — чисте поле і дикуни.

— Бачив я сьогодні вже ті намети. Серед власного сміття люди живуть.

— Я б не називав тих, хто сере там, де спить і їсть, людями, — Обухівський зітхнув. — Так ти заходиш чи через поріг будемо говорити?

— Ну, раз хазяїн не проти...

Викупавшись, відчувши заодно на собі силу течії Десни і всі підводні сюрпризи, які вона приготувала, Мельник повернувся до себе. Він не знав, за якою системою буде тут харчуватися, тому вирішив це питання для себе просто: сходив до Люди в вагончик, накупив бульйонних кубиків, консервів, кілька пачок вермішелі „Мівіна”, випив заодно ще сотню зі своєї персональної пляшки і, зачинившись із середини в будиночку, заліг спати. Проспавши так більше трьох годин, сходив із чайником на кухню, де йому без проблем дозволили кип’ятити воду, приготував собі військово-польовий обід холостяка, перекусив і знову прогулявся по околицях. По обіді людей на пляжі значно поменшало.

А веселу „бичачу” гоп-компанію він надибав на тому місці, про яке щойно згадав Обухівський. Всі четверо спали біля намету за територією бази, серед кількох подібних „диких” наметів. Довкола валялися порожні балони з-під пива і спустошена горілчана тара.

Поруч із їхнім наметом у тіні розлогої верби лежав здутий рибальський човен.

Мельник не думав, що все буде так просто. Але зовні він був схожий на той, імпортний, на якому плавав на Тихий Затон перший із загиблих рибалок. Зважаючи на те, що три інших човни були не новими і знайшлися, Віталій вивчив опис зниклого човника.

Схожих човнів багато. Імпортні в нас — не дефіцит. Тільки ніхто з цих молодих бичків не був схожий на людину, котра може собі дозволити купити дорогий човен, та ще й так просто кидати його під дерево. До свого власного оснащення справжні затяті рибалки так пофігістично не ставляться.

І все ж таки це було б надто просто. Люди про нечисту силу говорять, а тут — четверо молодих довбодятлів явно без царя в голові. Навіть якби з якихось причин хтось і придумав нечисту силу, в жодного з них окремо, так само як і в усіх разом, не вистачило б звивин обставитися під нечисть.

Мент із офіційними повноваженнями уже давно отримав би санкцію на затримання лише на підставі того, що в чотирьох підозрілих осіб знаходиться човен, схожий на той, на якому плавав загиблий рибалка. Їх би розвели по камерах і пресували до ранку. Результат Мельник знав наперед: хтось перший не витримав би і признався — човен знайшли випадково, валявся безхозний або плавав десь. Замість того, аби шукати господаря, вони тихцем забрали собі. Може таке бути? Може.

Більше того. Мельник, не маючи жодних законних повноважень, переконаний — приблизно так усе відбувалося насправді.

Правда, він ще не з’ясував для себе, чи здатен хтось із четвірки на вбивство людини. Вони — зграя, причому некерована, і це очевидно. Можуть закопати когось ногами і навіть не надати цьому особливого значення. Подадуть потім як подвиг... Але щоб отак старанно все спланувати — і при цьому не знищити такий важливий речовий доказ, як прикметний імпортний човен...

В будь-якому разі пороти гарячку він не збирався. Через те в бутність свою опером мав низькі показники розкриття злочинів. Зате в тій ганебно невисокій, порівняно зі звітністю колег, кількості розкритих справ усі факти були старанно, до занудства, перевірені. І на зону йшли реальні злочинці, провина яких підтверджувалася солідною доказовою базою.

Тому, лишивши гоп-компанію в спокої до завтра, Мельник прихопив коньяк і пішов до Обухівського. Не вийде розмови, так хоч випити буде з ким...

Побачивши пляшку, директор бази скривився.

— У Люди брав?

— А де ще?

— Їй нормального нічого не завозять.

— Чим поганий? „Борисфен”, наче нічого...

— А, ну його... Все одно... Тільки ми з тобою по любе не подружимося.

— Так я хіба дружитися прийшов? Просто розмова є. Мені тут ніби як працювати треба. Охороняти типу... А що, де, як, кого і від кого...

— Це ти в хазяїна свого запитай. До тебе в нас тут охоронців не було.

— Без потреби чи просто не вистачало бюджету?

Відповідати Обухівський не поспішав. Знайшов два гранчаки, витягнув з холодильника копчену ковбасу, з плетеного кошика в кутку взяв кілька огірків та помідорів.

— Звиняйте. До коньяків не звичні. Чим закусимо, тим і добре.

— Ну, коньяк узагалі не закусюють...

— Так ми ж не кацапи!

Залізний аргумент, нічого не скажеш.

— Тут будемо чи на повітрі?

— На повітрі комарі нами закусять.

— Тут звикнути треба! — багатозначно підніс пальця догори Обухівський. Причому промовив це з очевидної гордістю. Ех ви, мовляв, жевжики міські. Кинути вас на природу — дня не протягнете. І комарі вам, і мухи, і какати без унітаза...

— Значить, я ще не звик.

— Тоді сідай! — кивнув хазяїн на вільний стілець, сам примостився навпроти. Нарізав ковбаси, перекраяв навпіл кожен овоч. На правах старшого розлив коньяк по чарках.

— Ну що, погнали наші городських? — Мельник підніс свою чарку і заклично гойднув.

— Давай, давай, — Обухівський ледь торкнувся його чарки своєю, швиденько випив, хрумкнув огірком. Навздогін своїй порції Мельник послав шматочок ковбаси. Помовчали.

— Нічого так пішло, — порушив мовчанку Віталій.

— Угу. Як діти в школу — рівненько, гладенько і тихенько, — погодився директор бази. — Ти, знаєш, не шукай тут до мене підхідців. Мент?

— Хто?

— Папа римський. Не роби таких круглих очей, в тебе все на морді написано. Мент?

— Ну, скажімо, вже ні. Колись був, тепер — на вільних хлібах. Розшифрував ти мене, значить, начальнику...

— Це ти начальник, коли вже на то пішло. Давай по другій, — вони випили ще, тепер уже — не чокаючись і не закусюючи, Обухівський витер губи тильним боком долоні і повів далі: — Ти не аж так зашифрований, скажу я тобі. Кого в нас у охорону наймають? Колишніх ментів чи пацанів молодих після армії. На молодого ти явно не тягнеш, виходить — лягавий. А, з тобою просто все, — він потягнувся за сигаретами, закурив. — От аби мені хто пояснив, для чого мені тут ще двоє рятувальників і де таких беруть.

— В смислі?

— Ти ж слухати прийшов, та к слухай. Я тут начальником за царя Гороха. І якщо людина дурна, її підрозділ МЧС не врятує. Скажімо, поліз хтось п’яний серед ночі при місяці купатися. Причому не сам, а з дівкою своєю. Обидвоє голі — русалки, блядь. А течія когось із них раз — і потягла. Кричи, не кричи, завжди всі думають, що п’яні забавляються. Поки туди, поки сюди — вже все, гайки, потонула людина. Тепер ти мені скажи: оці, хто вночі купатися біжить, повинні розбудити рятувальників, аби ті на березі стояли і в разі чого рятували? — тепер він наливав сам, свою чарку перехилив, не припрошуючи, гризнув помідора, затягнувся цигаркою, — Це я до того, що цілком нормально справлявся з одним рятувальником. А тут приходить багатий дядя і відразу оформляє мені в штат ще двох. Результат — такий самий. Що один мій Саня на березі з ранку до вечора товчеться, що тепер всі троє по пляжу гуляють. Розумна людина сама не полізе річку перепливати, дитину від себе не відпустить ні на крок, а на придурків, я ж кажу, управи немає взагалі. Багатий дядя цього, думаєш, не розуміє?

— Думаю, розуміє, — Мельник випив і теж закурив, витягши з кишені шортів завбачливо захоплені свої цигарки.

— Бачиш, а зарплату їм платить. Причому вони в нього, здається, за окремою відомістю проходять. Чи як там у них розрахунки — не знаю. Коротше, в мого рятувальника одна зарплата і він її в заводській бухгалтерії отримує, так само як я і наша медичка. Ну, всі, хто тут у мене в штаті працює. А нових рятувальників ніяк не оформили, я дізнавався. Значить, хазяїн їм гроші зі своєї кишені дає. І, мабуть, більші, ніж ми тут дістаємо. А тепер скажи: для чого Заруба платить їм ці гроші, якщо розуміє — ці дві штатні одиниці сьогодні тут не потрібні. Причому — зовсім.

— Ну, як тобі сказати... Заруба мені казав, що бачить тут перспективу. Потроху все відбудується, перебудується, модернізується. Почнуть грошовиті клієнти їздити відпочивати. І їм звичайно більш спокійно та приємно, коли на пляжі за їхньою безпекою стежить не один рятувальник, а цілих троє. Вони теоретично повинні чергуватися якось. Поки один пісяти чи їсти пішов, двоє за водою стежать.

— Не сміши мене, — Обухівський знову налив і знову випив, не припрошуючи. — Рятувальників, значить, троє, а охоронець — один. Де логіка? За великим рахунком, охоронців так само мусить бути кілька. Я, правда, не знаю, кого тут від кого охороняти. На моїй пам’яті тут ніхто ні в кого нічого не крав, бо народ сюди з собою дорогих речей не бере. Гроші — так вони в кожного мало не в труси зашиті. Приймачі — теж не здобич, дешевенькі. Ну, на „Аврорі” бійки майже щодня, але я її не прикрию. Знаєш, чому? — хитро примружився він.

— Здогадуюся. Приватне підприємство. На тебе зареєстровано?

— Я схожий на ідіота? На сина. Всі це знають, але ніхто нічого не каже, бо ця „Аврора” формально розташована за територією бази відпочинку. Поряд з нею — але не на території. Пляж у нас так само загальнодоступний. Я чув, Заруба збирається цю лавочку прикрити...

— Тут тобі нічого не скажу. Знаю тільки, що в планах у нього обмежити доступ на пляж тим, хто не відпочиває на базі. Пісочку сюди завезти, впорядкувати сам пляж, обгородити його. Словом, усе цивілізовано. Сторонніх лише за гроші хоче пускати. Додатковий заробіток.

— Во-во, і в мене теж додатковий... „Аврора” ця... Синок, ясно, якусь копійчину батькові підкидає. І боюся я, мужик, що Заруба корабель цей потопить. Під себе підімне.

— Поки що ніхто нічого ні під кого не підминає. Ми тут про бійки говорили...

— Куди ж без них у такому кабаку? Але все це — за межами території, — знову наголосив Обухівський, націливши на співбесідника вказівного пальця. — І на ранок жодних скарг. Одні п’яні доколупалися до інших п’яних. Ну, звісно, коли хтось чужих дівок чіпає, теж заступники знаходяться. Все одно до начальника бази ніхто скаржитися не біжить, ментів так само ніхто не вимагає викликати. Порядні люди, яким спокою треба, беруть у Люди спиртне і сидять у себе в будиночках. На „Аврорі” шпана переважно...

— Значить, і там охорони спеціальної не треба? Ти до цього ведеш?

— Так точно. Я абсолютно з тобою згоден: троє рятувальників — це солідно. Хай не сьогодні, хай у майбутньому, але — солідно, хоча зараз цю солідність нема перед ким виставляти. Тоді чому вас, охоронців, так само зараз тут не дуже потрібних, не троє, четверо чи восьмеро, а один ти, колишній мент?

— У багатих свої причуди, — знизав плечима Мельник, хоча доводи Обухівського видалися йому не позбавленими певної логіки. Це була логіка людини, яка не перший рік працює на своєму місці і знає ситуацію зсередини краще, аніж будь-хто, навіть багатий інвестор Заруба. — Може, в нього якійсь розрахунок, про якій нам з тобою знати не положено. Ось ти на сина „Аврору” записав? Записав. А раптом ці двоє рятувальників — його родичі? Куми, скажімо, чи хрещеники. І Заруба, почавши вливати бабло в базу, відразу приткнув сюди родичів чи знайомих. Своїх або жінчиних. Він же теж людина. Он президент наш — і той спочатку кумам роботу дав, потім усім іншим. Чим Заруба гірший?

— Та воно то так, — Обухівський налив знову, критичним оком подивився на вміст пляшки, випив, доїв огірок. — Тільки щось не схоже. Нема йому чого робити, як для того, аби родичам роботу дати, купувати занюхану базу відпочинку на Десні.

Знову запала мовчанка. Чоловіки курили, перетравлюючи разом із коньяком інформацію, отриману одну від одного. Мельник не знав, про що зараз думає Обухівський. Він ще раз відзначив про себе, що начальник бази правий у своїх розрахунках на всі сто. Немає жодного розумного пояснення тому, що штат рятувальників збільшився на двох чоловік, тоді як охороняти територію бази від непроханих гостей, які і так сюди не лазять, найняли одного колишнього мента.

Все правильно. За винятком однієї деталі.

Це в Обухівського не було пояснень. Він же нічого не знає про справжню причину перебування Мельника тут, на базі. Швидше за все, він ніяк не пов’язав чотири смерті на Тихому Затоні із появою поруч із цим нехорошим місцем оперативника, нехай колишнього.

Але, з іншого боку, не буде Заруба задля димової завіси, заради прикриття Мельника, якого і так ніхто ні в чому не запідозрить на перших порах, наймати ще з півдесятка людей для охорони. Оце вже справді викидання грошей на вітер, причому — не виправдане. Те, про що говорить зараз Обухівський, не підозри, не пошуки відсутності логіки, а звичайна образа. Чоловік керує цим куточком природи більше як чверть століття. Відчуває, що його часи невідворотно проходять. І його дуже скоро замінять іншою людиною, молодшою і перспективнішою. Яку називатимуть можним словом „менеджер”, яка носитиме на поясі мобілку, в сумці — ноут-бук, розгорне бурхливу діяльність по викачуванню з цього місця максимальної кількості зелених грошей. А він, Обухівський, вийде на пенсію. Яку нарахують, до речі, в національній валюті.

Словом, нинішній директор бази тримається за своє місце. Тому й шукає різні причини, аби пояснити собі та іншим недоречність і зайвість тут усіх чужаків.

— Я чув, у вас тут люди в околицях гинуть, — Мельник розлив по чарках рештки коньяку. — Це до питання про охорону і рятувальників.

— Що значить — гинуть? — підозріло примружив очі Обухівський.

— Тонуть. Кілька потоплеників за останній місяць. Наче пороблено...

— Це хто тобі сказав?

— Про що? Про потопельників?

— Про „пороблено”.

— А хіба ні?

— Слухай, не дивися на мене такими очицями. Рибалки щороку тонуть, бо риба їм до одного місця. Вибираються з дому, аби гориляки нажертися і проспатися десь під кущем. Потім рибу десь прикуплять, бо заначки від жінок уже зроблені для такого діла, і пхаються додому. Ось тобі і все „пороблено”. Ти для чого це запитав?

— Бо почув. Я все ж таки в ментурі працював. І раз мене охоронцем наймають, вирішив наперед розпитати про оперативну обстановку. Кого і від кого тут можна охороняти. В сільмазі запитав, коли сюди їхав. Мені й кажуть — чотири трупи на „Метеорі”. Топиться народ.

— У церкві ще попитай, — буркнув Обухівський. — Тамтешній батюшка двох відспівував, це правда. Тільки не в мене на території вони втопилися. Кажу ж тобі — рибу ловили на Тихому Затоні. Може, нарвалися...

Мельник відчув — співбесідник хоче сказати йому щось важливе. Але наперед закинув вудку, перевіряючи покльовку, наче справжній рибалка. Йому цікаво, чи ковтне Мельник наживку.

Доведеться ковтати.

— В смислі — нарвалися?

— Рибу ловиш?

— Ніколи.

— Воно й видно. Я тобі зараз дещо скажу, тільки ти міліцейські свої штучки заховай в кишеню і просто слухай, без висновків. Бо насправді це робиться не перший десяток років. Правда, тільки останніх років п’ять-шість злісно стало, до того часу — без фанатизму.

— Ти про що?

— Сітки та „екрани” формально вважаються браконьєрством. Чув про це? — Мельник кивнув. — Але на вудку чи спінінг затято тільки риболови-спортсмени ловлять. Решта браконьєрствує. Одні сітку поставлять, а інші, такі ж самі, на ті сітки полюють і їх вичищають. Ось ця босота давно і негласно поділила територію. Це так, як у вас у місті бомжі смітники поділили — кому звідки пляшки визбирувати.

— Ясно, не треба зайвих пояснень.

— Ага. Значить, якщо хто на чужу територію залізе, можуть зловити і так по голові дати, що навіть проламається вона.

— І до смертельних випадків доходило?

— Ніколи не чув про таке. За рибу тут ніхто нікого ніколи не вбивав. Човни пробивали — це було. Значить, пливе чужак на човні, йому раз — ножем борт прокололи і попливли собі далі. Чужак сам мусить випливати. Такі закони наших джунглів.

— Отак, значить... А якщо, скажімо, людина тонути почне?

Обухівський допив свій коньяк, відхрумнув відразу половину огірка, старанно його прожував.

— Я тобі так скажу, колишній ти мент. Справді, чотири тіла минулого місяця з води виловили. Двох із них я добре знав — Васька Мироненко і Гришка Коцюба. Обидва з Козубів, — він мотнув головою кудись позад себе. — Це якраз ті, що полюбляють час від часу чужу рибку потрусити. Причому, знаєш, вважають Десну своєю, бо всі інші тут приїздять і їхню рибу виловлюють. Мироненко — той взагалі з цього цілу філософію вивів, наскільки може філософствувати колгоспний тракторист. Більше нічого не можу тобі сказати, аби заспокоїти.

— Криміналу, кажеш, нема?

— Кримінал кругом є, — Обухівський багатозначно підніс пальця вгору. — Тільки він різний буває. Скажімо, дам я тобі зараз по морді. Стаття?

— За що?

— Не важливо. Ти скажи — стаття?

— Якщо я заяву накатую і в міліцію віднесу — стаття.

— Бачиш. А якщо ти замість заяву нести мене по морді отовариш, ми зап’ємо мирову і розійдемося — буде стаття?

— Ні, звичайно.

— Але ж кримінал у всьому цьому залишається?

— Ніби так.

— Ну, я тобі все сказав. А якщо тобі в сільмазі про якусь нечисту силу говорили, так ти слухай більше. Ні, не так, — Обухівський мотнув головою. — Хочеш більше слухати про це — в сільмаг не ходи. Живе в Козубах дядько Іван, дуже цікавий чоловік. До нього постійно якісь журналісти приїздять, він їм байки розповідає. Колись учителем у Козубській школі працював, тепер на пенсії. Причому вже давно. Скільки йому років — не знаю, він не міняється. Цікавий дядько.

— А сам ти що думаєш про все це?

— Нічого не думаю. Як у тому кіно казали, про Гліба Жеглова — не шукай чорного кота там, де його нема. Ми випили, потринділи і розійшлися.

— Тонкий намьок пойняв, — Мельник випив, захопив із собою помідорчика на доріжку з мовчазної згоди господаря, махнув рукою і вийшов у зоряну ніч.

Його відразу обсіли комарі, тому довелося бігти до свого будиночка підтюпцем. Відмахуючись, Віталій буквально ловив набридливих кусючих комах жменями. Довкола всі спали, лише з боку „Аврори” чулася музика, та на терасі тримісного будиночка навпроти його бунгало стояла в світлі вікна постать. Схоже, жіноча.

Чого їй не спиться?

Чи здалося, чи жінка кивнула йому. Мабуть, здалося — в голові трошки шумить від випитого. А навіть якщо кивнула — чому б і ні? Сусідка все ж таки.

Прокинувся Мельник ніби від якогось сильного поштовху. Відразу сів, рипнувши продавленою за десятиліття використання панцерною сіткою, труснув головою. Він не міг зрозуміти, що саме змусило його прокинутися. За вікном сірів ранок. Примружившись, Віталій глянув на циферблат годинника, близько піднісши руку до очей. Нічого собі — п’ята десять ранку.

Раптом по тілу ніби струм пройшов, а в голові блиснуло, наче проводи замкнуло. Ранком, десь у такий час, мисливці за своєю чи чужою рибою зазвичай виходять на полювання. Ця інформація, підкріплена з кількох джерел, підсвідомо відкладалася в голові, і тепер, очевидно, спрацювала.

Власне, він знав одних рибалок, які точно повинні спустити ранком човна на воду.

Застрибнувши у спортивні штани і вдягнувши зелену брезентову штормівку, Мельник запхав ноги у кросівки, секунду повагавшись, поклав пістолета в кишеню куртки, прочинив двері і вислизнув у ранкову прохолоду.

Навкруги все спало. Попереду, над водою, стелився густий туман. Рухаючись обережно, Мельник пройшов до виходу на пляж, там пригнувся і одним стрибком перебіг у густий верболіз, що кущівся біля дротяної огорожі. За кущами він присів, а потім — заліг. Бо побачив уже знайомих йому пацанів, котрі вовтузилися на березі. Їх чомусь було троє, зате човнів — аж два. Один звичайний, непоказний, зате інший — той самий, примітний. Двоє саме спустили його на воду, а третій, повернувшись до прибережних кущів, гукнув:

— Лютий, блін, ти скоро там?

— Та вже йду, йо-мойо! –почулося у відповідь, і з заростів вибрався четвертий, найбільш прикметний з компанії. Його Мельник змалював для себе найкраще: перебитий ніс і густі брови, що зрослися на переніссі. На ходу той, кого назвали Лютим, застібав штани.

Тим часом перша пара вже запливла в туман. Двоє інших швиденько зіпхнули на воду свого непоказного човника, Лютий взяв у кожну руку по маленькому веслу і вправно запрацював ними по воді.

Якщо вони на рибалку, то, мабуть, збираються ловити рибку руками. Ані вудок, ані спінінгів, ані жодного іншого рибальського знаряддя Мельник у човнах і в руках хлопців не помітив.

Лютий, значить. Ну, це вже щось...