Темна вода

9. Лютий, Кора, Малий, Череда

На тому кінці дроту приятель з обласної міліцейської управи пообіцяв зробити все, аби установочні дані на молоду людину з погонялом, або, може так бути, що й прізвищем Лютий проб’ють ще до кінця дня. В крайньому випадку — до наступного ранку. Мельник старанно продиктував прикмети Лютого, ті, які встиг роздивитися. Заодно попередив — якщо на нього щось накопається, там поруч із ним обов’язково намалюються ще троє. Або хоча б двоє.

Насправді цей колега з головного управління Чернігівської обласної міліції міг запросто послати Мельника, тепер уже — цивільну людину, до того ж звільнену з органів, за всім відомою адресою. Більше того — навіть якби Мельник зараз ще працював опером, його так само могли послати. Нема чого робити відповідальному працівникові, майору на підполковничій посаді, окрім як особисто вирішувати проблеми опального сискаря. Все дуже просто: з Льошею Скрипником, до якого зараз дзвонив Мельник, вони вчилися спочатку в одному класі, потім — у школі міліції, а потім Мельник був свідком на весіллі Скрипника і хрестив його сина.

Ніхто не винен. Так уже доля розпорядилася, що більш активний Олексій Скрипник швидко зробив і продовжує робити непогану кар’єру. Опер з нього вийшов посередній, зате на адміністративній роботі він проявив себе з кращого боку. Тому й пішов у керівники. Це не заважало кумам регулярно спілкуватися. З рештою, навіть президент України своїх кумів намагався пристроїти. Бо кум — найголовніший родич, тут нема куди подітися. Правда, Скрипник нікуди Мельник не тягнув — знав, що друг дитинства краще ходитиме все життя в простих операх, ніж почне пнутися в начальство і гратися в апаратні ігри. Зате в Мельника опинилася своя людина в головній управі. Яка завжди може допомогти організувати щось без того, аби писалися десятки паперів і витрачався час на збирання купи резолюцій та закарлючок-віз. Папери, з рештою, завжди можна підготувати заднім числом, тим більше — якщо це треба кумові.

До того ж Віталій Мельник ніколи не зловживав своїми стосунками. А Олексій Скрипник, у свою чергу, знав — без нагальної потреби кум його напружувати не стане. Словом, теперішній міліцейський чиновник і колишній міліцейський опер розуміли один одного завжди, зрозуміли і тепер. Тому отримання відповіді на свій запит було для Мельника лише справою часу.

Поки що, поснідавши „Мівіною” і рибними консервами, він поїхав у Козуби. Уже перед самим виїздом вирішив дотримуватися правил гри. Адже зараз він — формально підлеглий Обухівського. Значить, треба поставити його до відома про потребу на кілька годин відлучитися. Начальнику бази за великим рахунком пересування охоронця в часі та просторі виявилося глибоко до лампочки. Але він так само дотримувався правил гри, тому поважно кивнув, не заперечуючи проти короткої відлучки Мельника з робочого місця.

Та поїздка в Козуби нічого нового не дала.

Вдова Григорія Коцюби саме готувалася відбувати дев’ять днів, тому говорила без особливої охоти. Хоча й не поцікавилася, для чого людині, яку вона знати н знає, раптом знадобилося дізнатися щось про її трагічно загиблого чоловіка. Видно, вона звикла розповідати про Коцюбу купі незнайомих людей, схожих на міське начальство як зовні, так і за манерою триматися. Мельник на начальство схожий не був, та хто знає — може, те саме начальство його послало...

Вона нічим не відрізнялася від більшості сільських жінок, котрі вже в тридцять років можуть виглядати на всі сорок, у сорок — на всі п’ятдесят, і чим далі, тим важче дати їм їхні справжні роки. Город, базар, кілька вечірніх серіалів — і спати поруч із чоловіком, від якого вже традиційно смердить або щойно випитим самогоном, або вчорашнім перегаром. Ще треба передати дітям продуктів у місто. Для чого їм купляти картоплю, капусту, цибулю, моркву та сало, коли в матері все це безкоштовно... Головне — такі жінки можуть дожити якщо не до ста, то до дев’яноста років — це точно.

Мельник від удови Коцюби дізнався про самого Коцюбу дуже мало. Хоча б через те, що нічим особливим земне життя трагічно загиблого сільського дядька не вирізнялося. Ні з ким не сварився, навіть коли випивав добряче. За межі рідних Козубів вибирався не часто. Подружжя Коцюб лише один раз, десь за два місяці після весілля, поїхали на Чорне море. Тепер, правда, до райцентру на базар почали вчащати. Життя таке почалося: не винесеш свою городину на продаж сам, іншим способом не заробиш. Ну, ще кілька разів на рік до Чернігова їздили, до родичів та взагалі — по сімейних справах.

Правда, риба родину дуже виручала. Особливо коли доньки вчитися почали. Гроші треба, от Грицько і насобачився чужі сітки потрошити. Про це вдова говорила, наче про щось буденне. Ніби її покійний чоловік офіційно оформився на цю роботу і тепер регулярно на неї ходить, причому тримається за місце всіма кінцівками і навіть зубами. Чи виникали довкола цього проблеми? А які? Грицько знав, хто з своїх де рибалить, на чужих він плювати хотів.

Тепер, виходить, нема кому рибу в хату приносити і на базарі продавати. Годувальника родина втратила.

Про нечисту силу в Тихому Затоні вдова Коцюби нічого не чула. І не знає, хто міг би щось про це сказати. Так само не знає жінка, вірить вона в нечисту силу чи ні. Майже так само пройшла розмова зі вдовою ще одного загиблого — Василя Мироненка. Тут, правда, син родину годував — малий підприємець, тримав свою пилораму, дурницями голову не забивав. Через те родинний бюджет Мироненків не залежав напряму від риби, яку приносив з річки Василь.

Ще їм не подобалася історія з вириванням із свіжої могили Василевого трупа. Міліції якась дурня в голову стукнула — почали в могилах копатися. Це ані вдова, ані син, ані невістка загиблого обговорювати невідомо з ким не збиралися.

Про нечисту силу так само нічого не знають. Жінка ляпнула спересердя: вся нечисть у сільмазі сидить, і звати цю всю нечисть Галка Штанько. Ось у кого не язик — помело брудне!

Завідувачка козубським продуктовим магазином, вона ж на сумісництвом і через брак коштів на ще одну зарплату — продавщиця Галина виявилася куди більше говіркою. Правда, намолола вона Шульзі сім бочок арештантів. Йому довелося докласти чималих зусиль, аби спрямувати розмову в потрібне русло. Тільки всі її підозри стосовно чудовиська, яке живе в Тихому Затоні і нападає на людей, так само основані на різних чутках. А вони йдуть від дядька Івана. Взагалі-то, відразу виправилася Галина, він дід Іван. Бо йому десь років, дай Боже пам’яті, за шістдесят. Чи взагалі під сімдесят... Коротше, вчителював він тут, у козубській школі, скільки вона, Галка, себе знає. Він ще її вчив, тільки нічому не навчив. Чому треба — вона сама кого завгодно навчить, отако-о! Дядько Іван крім того, що читав у школі мову з літературою, різні місцеві казки та небилиці збирав. У нього навіть книжечка десь років із десять так вийшла. Її на пошті продавали — щось про легенди рідного краю, отаке.

Де живе? Вона, Галка, вже задовбалася всім дорогу показувати. До нього часто з різних газет приїздять, навіть обласне телебачення було. І всі — прямою дорогою в сільмаг, наче вона, Галина Петрівна Штанько, тут довідковим бюро працює, а не магазином завідує. А ті, що могилу Мироненка копали, так само дядька Івана шукали. Здається, на Тихий Затон із ним для чогось їздили.

Бурчала вона так, для порядку. Все одно пояснила молодому-інтересному, куди і як їхати треба. Тільки вдома дядька Івана Мельник не застав. Сусідка сказала — поїхав до сина в Чернігів, онука провідати. Повернеться хіба завтра після обіду.

Хай буде так. Більше Мельнику в Козубах шукати нема кого.

Кум спрацював оперативно.

Уже близько третьої дня Скрипник озвався на мобільник Віталія. Той саме прогулювався по пляжу, вдаючи, що стежить за порядком, через те мусив відійти подалі від людей, у затінок, аби говорити вільно. Правда, йому довелося більше слухати і запам’ятовувати.

Власне, оперативність, з якою Скрипник отримав інформацію на підозрюваного, пояснювалася дуже просто: той, кого називали Лютим, справді був давнім „клієнтом” як міського, так і обласного карного розшуку. Не дивлячись на те, що станом на сьогоднішній день йому виповнилося лише повних сімнадцять років. Шульга не стикався з Лютим лише через те, що працював в „убійному” відділі. А Лютого кілька разів притягували за крадіжки, пограбування і нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Прізвище його — Лютик, звати Юрій Миколайович. Народився і виріс у Чернігові, на легендарній в середовищі чернігівських малолітніх злочинців вулиці імені Рокосовського. Там же у десять років разом із гуртом старших хлопців уперше попав під кримінал — пацани залазили в якійсь офіс, а його, наймолодшого, поставили на шухері. Ясно, що тоді обмежилися профілактичною розмовою з батьками. Ті, хто втягнув малолітнього в злочин, так само тоді на зону не пішли, отримали умовні терміни. Та вже через чотири роки Юра Лютик, тоді вже — Лютий, сам попався на спробі обікрасти приватну квартиру. Засипався на дурниці — у кватирці застряв, із відеоплейєром у руках. Ніяк не міг приміритися, як зручніше вилізти, тут як раз господарі повернулися. Лютий уже тоді вважався повноцінним „важким підлітком”, та суд урахував його вік — присудив два роки умовно. Але протягом наступних семи місяців він обікрав ще три квартири. Тому, коли на четвертій знову попався, суд уже не ліберальничав. Лютий поїхав у Прилуки на знамениту тамтешню зону — „малолітку”, та свого не досидів, через два роки якимось чином його випустили по амністії.

Мельник дуже добре знав ці розклади. Насправді зони переповнені, і час від часу адміністрація просто чистить їх, випускаючи раніше тих, хто сидить за „легкими” статтями.

Уже через два місяці Лютий, а разом з ним — такі собі Сергій Корбут і Олег Мальцев залетіли за групове пограбування та побиття людини. Пізно вночі ця трійця перестріла на вулиці підпилого дядька. Лютий, погрожуючи ножем, почав вимагати з нього гроші. Як на зло, потерпілий того дня отримав зарплату, і обмивав з приятелями цю знакову подію. Дія відбувалася в Бахмачі, Лютик і Мальцев приїхали туди в гості до свого друга Корбута. Аби дядько не випив тоді, він би точно віддав гаманця. Та хміль надав сміливості, він почав опиратися, і тоді трійця накинулася на нього хором. Ударом в щелепу Лютий вибив йому два зуби, потім звалив на землю, і всі троє заходилися копати дядька, зламавши два ребра.

Знайшли нападників тоді дуже швидко. Правда, до суду справа не дійшла: терпило раптом забрав заяву. Ну, не зовсім раптом, пояснив Скрипник. Виявляється, батьки в Корбута постійно десь на заробітках, гроші водяться. До того ж Бахмач — містечко невелике, всі всіх знають. Тобто, в даному випадку батько Корбута знав замначальника міліції і навіть заочно знав потерпілого. Вони втрьох зачинилися в міліцейському кабінеті, результатом цих переговорів стала забрана заява. Скільки Корбут-старший заплатив і кому, не знають навіть у главку. Хоча, враховуючи той факт, що один із фігурантів справи про розбійний напад рецидивіст, матеріали вже пішли з міста в область. Тільки не такі справи закривали.

Протягом наступного року, за різними відомостями, Лютого і його гоп-компанію могли посадити мінімум тричі. В усіх випадках — вуличні пограбування, розбиті носи, вибиті зуби, поламані кістки. І так само в кожному разі терпили забирали заяви. Хоча Скрипник був певен, і Мельник із ним погоджувався: більше гопники не відкупалися. Швидше за все їхні жертви забирали заяви після тривалих погроз. У ділі Віталій нікого з них іще не бачив, але точно знав — раз вони погрожують, що буде гірше, якщо не забрати заяву, то люди їм вірили відразу. До того ж нема гарантії, що всі їхні жертви бігли в міліцію.

Ця компанія вже не раз пускала людям кров. Кожен уже знає її смак, п’яний від власної безкарності. Скрипник припустив, а Мельник із ним так само погодився: рано чи пізно вони почнуть залишати після себе трупи. Якщо вже не залишили і якщо деякі знайдені на смітниках та в лісополосах замордовані чи зґвалтовані трупи, котрі автоматично приносять „убійникам” ненависні „глухарі”, не на їхній совісті.

Про Мальцева на прізвисько Малий та Корбута на прізвисько Кора відомостей було менше. Власне, вся інформація зводилася до того, що обидва свого часу вчилися в Чернігівському ПТУ №17 і рахуються робітниками заводу „Октябрьский молот”, який фактично нічим не відрізняється від інших підприємств області, тобто — більшою частиною простоює. Живуть у гуртожитку, перебиваються випадковими заробітками, періодично потрапляють в міліцію, та само регулярно виходять звідти. Органам є чим зайнятися, окрім як виховувати дрібних гопників. Якщо вони за рік не підуть до війська, то за півтора підуть на зону, ось такий висновок.

Четвертий у їхній компанії не фігурував. А оскільки Мельник не знає ні прізвища, ні прізвиська, і не може надати відбитків пальців для ідентифікації, то відпрацьовувати його мусить сам. До речі, хто з них Малий, а хто — Кора, він так само повинен з’ясувати сам. Прикмети їхні ніде не описані.

— Я тобі допоміг? — поцікавився Скрипник.

— Чим міг.

— Звиняйте, дядьку, але справді — чим міг. Люди, до речі, дивувалися, чим це таким важливим ця шелупонь зацікавила головне управління.

— Що ти хочеш почути?

— Нічого. Мені тут уже встигли капнути, ніби ти на Зарубу зараз працюєш.

— Здорово. Скільки народу з нашої управи до нього на доповідь ходить?

— Ти не кривляйся, куме. Заруба калиткою труснув, і для нашого главку п’ять „бумерів” купили. Бачив, їздять такі...

— Ага, так ось звідки колеса виросли! Бачив, бачив ці машинки. Вони ж для оперативних заходів, правда?

— Правда. Перший крок до поліпшення технічного оснащення обласної міліції. Не повинні ж опери свою зарплату на таксі витрачати...

— Скажи, а районним відділам теж щось перепаде?

— З часом так.

— Н-да, вигідно бути спонсором міліції.

— Абсолютно вигідно. Дивись, куме, обережно. Без своїх штучок. Бо Заруба може бути корисним, а може реально закопати.

— В прямому смислі? В землю?

— В переносному. Якщо в нього не втримаєшся, нормальної роботи в місті точно не знайдеш.

— Дякую, куме. Буду мати на увазі.

— Я тобі це серйозно кажу...

— Так і я серйозно! Все, відбій, справ багато.

Справ у Мельника після розмови зі Скрипником справді виникло багато. Наприклад, зайти до Люди і поцікавитися, чи ціла ще її холодильнику вчорашня почата пляшка горілки. Коли підходив до її вагончика, звідти саме вийшла четвірка Лютого в повному складі. Кожен тримав у руці по літровій пляшці пива. Далеко не відходили — присіли кружка на травичку і, попиваючи пивце, проводжали кожного, хто заходив і виходив, ціпким поглядом.

Принаймні, Мельник відчув такий погляд на собі.

— Драстуйте, Людо!

— Ну?

— Ви хіба забули — вчора я водку тут не допив...

— Ага, забудеш тута, — продавщиця байдуже витягнула холодну пляшку, поставила перед Віталієм. — Забираєте?

— Та хай ще постоїть. Зайвий раз зайду...

— Один чорт зайдете, — „ч” вона вимовляла як м’яке „т”, і виходило „тьорт”. — Ви ж у столовій не їсте.

— О, ви і таке вже знаєте? — Мельник хлюпнув горілки в склянку, випив одним великим ковтком, рішуче закрив її і підсунув до Люди. — Ховайте, бо спокуса велика.

— Так я знаю, шо ви тута охранником. Мені Сєрий, матрос-спасатєль, щось таке сказав сьогодні. Ви тута нас охороняти будете?

— Ну, раз матрос-спасатєль сказав, тоді ясно, що буду.

— І мене?

— Вас, Людо, в першу чергу. Ви мені таке скажіть: тут рибу носять?

— І рибу, і молоко, і яблука, і сир домашній, і кукурудзу. Вам риби треба?

— Так точно.

— Оно пацани на вулиці сидять, бачили?

— З пивом?

— З пивом. Вони сьогодні вже носили рано. Лящиків, карасиків, навіть щуки бувають. Можна з ними договоритися, бо люди розбирають.

— Ви їх знаєте, Людо?

— Одного знаю. Це наш, козубський. Коля Череда, вухатий такий. А ті, думаю, в гості до нього приїхали. Вони вже ціле літо тут крутяться.

— Друзі?

— Чиї?

— Ну, Колині?

— А я знаю? Мені воно надо?

— Та ясно, що вам воно не треба. Де ж вони рибу беруть?

— Де всі — в річці, — знизала вона плечима. — Вона там живе. Плаває.

— Ясно, — кивнув Мельник. — Дайте, я ще ковтну, і ховайте вже пляшку на сьогодні. Завтра ще зайду.

— Бога ради, — продавщиця знову знизала плечима.

Мельник купив у неї сухариків, випив, розірвав пакетик і відправив одного сухарика до рота, захрумкотів. Коли вийшов із вагончика, четвірка далі сиділа і пила пиво. Клаповухий Коля Череда справді вирізнявся серед інших. Значить, лишилося вирахувати, хто з інших двох Кора, а хто — Малий.

Тепер Мельник знав напевне: сьогодні рано гоп-компанія подалася кудись на двох човнах. Потім пацани продавали відпочиваючим рибу. Сидять вони тут ціле літо, причому, швидше за все, не постійно стирчать у друга-Череди, а бувають тут наїздами. Бо не можуть такі орли зависати тут постійно.

Кинувши до рота ще одного сухарика, Мельник повернувся на пляж. По дорозі зустрів ранкову русалку — вона вже відлежала своє на сонці і поверталася додому. Білявка стримано кивнула йому, він відповів таким самим стриманим кивком.