Темна вода

4. Правила гри

Якійсь час співрозмовники дивилися один на одного. Нарешті Мельник випив свій коньяк, закурив, підсунув стільця ближче до столу, сперся на його поверхню ліктями, як любив робити в своєму кабінеті, і заговорив тоном, яким він звичайно опитував потерпілих:

— Давайте по порядку. Чому ви вирішили, що тут втрутилася нечиста сила? Бо я в чортів не вірю, чорт у людях сидить...

— Про чорта я так, фігурально висловився. Насправді йдеться про іншу нечисть. Потоплеників, які воскресають. Русалок, водяників, що там ще може водитися в річках.

— Ви самі вірите в те, що зараз говорите?

— Не знаю. Зерно сумніву в мені зародив один тамтешній абориген, котрий нас до затону проводжав. Самі б ми через ліс дорогу не нашли. Він казав — можна водою пропливти, тільки після всього не хоче ризикувати.

— Після чого?

— Ну, після всіх цих історій з рибалками. Провідник не надто балакучим виявився. Лише товк усю дорогу якісь загальні речі. Мовляв, давно Тихий Затон нехорошим місцем вважається, там кількасот років нечисть усяка живе. Тільки переважно вона не показується на люди. Треба, аби щось сталося таке, від чого сили зла пробудяться і почнуть свою чорну справу робити.

— Погодьтеся, це якось так звучить...

— Погоджуюся, — перебив Мельника Заруба, випив коньяк, почав крутити келишок у пальцях — так мусульмани перебирають чотки. — Я сам це сприймав за маячню, аж поки ми на місце не приїхали. А місце, я вам скажу, не з приємних. Якось там так дерева повиростали... Чи, може, ми в такий час приїхали, коли сонце майже зовсім не світить. Зате пелена туману над водою стоїть. Не густа. Так це виглядає, наче оце ви в мене в кабінеті накурили, і дим сизий стелеться. Ніби все видно, а пелена очі роз’їдає. Вода гладенька, наче хто скло поклав. Уздовж берега від краю десь метри на три все чисто лататтям заросло. В одному місці очерет густий. Довкола — суцільний верболіз, густий — не пройти, наче хто навмисне таку живу неприступну стіну зробив. Тиша — помацати можна, хіба тільки жаби крекчуть і комарі дзеленчать. Справді, не надто гостинний куточок природи.

— І з цього ви зробили висновок, що там може водитися нечиста сила?

— Я взагалі тоді ні про що не думав. Наш провідник, тільки ми вийшли, відразу каже: „Дна в цьому затоні нема. У війну над цим місцем літак збили, „мессер”. Зайшов він у воду в крутому піке, носом уперед — так і не знайшли”. „Шукали?” — запитую. „Батько говорив, після війни ніби шукали. Водолазів з Києва привозили. Троє приїхало, двоє назад поїхало. Один пірнув і не сплив. Ті двоє пірнали-пірнали, шукали-шукали, дарма. Більше не поверталися”.

— Не буває річок без дна. Навіть глибину Маріанської впадини проміряли, хоча куди вже бездонніше...

— Отут, Віталію, дива і починаються. Я теж тоді під сумнів його слова поставив, а він каже: „Підійдіть до берега і гляньте на воду. Вона не прозора. Руку засуньте — не видно буде”. Я так і зробив. Що ви думаєте? Справді, якась незрозуміло темна вода. Тоді чи загальна атмосфера так подіяла, чи я не знаю — коротше, мені страшнувато стало. А цей ніяк не заспокоїться: „Сам не бачив, але старі люди кажуть — багато всякої нечисті в цій затоці водиться”. „Де ж вона, — питаю, — живе, коли дна немає?” „Ну це чорт її знає, де вона живе. Жила б собі — і нічого. Головне, воно ж все з води вилазить. Давно, правда, нічого про тутешніх бабаїв не чутно було. Значить, щось таки сталося, раз почало воно людей топити. Може — водяник який, може — русалка лоскоче, а може ті, хто тут утопився, ніяк собі спокою не знайдуть”. „Ти чого тут городиш?” — визвірився я. А він спокійно так: „Я — нічого. Старі люди більше знають. Краще вночі сюди не ходити, а коли видно — довго тут не гуляти”. „А як же сюди по рибу їздять?” „Так давно нічого не було, а риби навалом. От народ і перестав боятися. Не будіть лихо, поки тихо, знаєте приказку? Краще давайте звідси від гріха”. Ну, завантажилися в джип та й поїхали собі.

— І після цієї розмови ви почали вірити в нечисту силу на Тихому Затоні?

— Аби на тілі загиблих рибалок виявили сліди від кулі чи, наприклад, ножового поранення, я б забув про цю розмову. Але напасти на людину і занурити її в воду цілком здатен який-небудь водяник. Такі жести навіть у його стилі...

— Ви наді мною знущаєтеся чи серйозно вірите в водяника? Або, ще краще, в русалку чи взагалі в Джейсона з хокейною маскою на морді?[1]

— Давайте так домовимося: я, можливо, і не сприймаю слова того чоловіка буквально. Та цілком можу припустити — насправді водяника не існує, зате є цілком реальна людина з плоті і крові, яка зацікавлена, аби всі в нього повірили. Не обов’язково у водяника, взагалі — в нечисть. Страшне і сумне Щось живе під водою і сіє смерть довкола себе. Хоча я припускаю і таке: Тихий Затон — унікальне місце, де можна досліджувати паранормальні явища. Ну, це вже не в нашій компетенції.

— Мені більше до вподоби ваше перше припущення. Воно опускає нас усіх на грішну землю. Я розвину цю думку — в того, кому вигідні русалки та водяники в Тихому Затоні, можуть бути свої інтереси максимально відлякати від цього місця сторонніх. Не обов’язково в даному випадку, що цей „хтось” неодмінно намагається зашкодити вашим інтересам. Звідси перше запитання — хто цей казкар, з котрим ви їздили на затон?

— Звати його Іван. Прізвище не пригадую, так само, як і вік. Знаєте, як у сільських мужиків, зроблених і спитих: однаково даси і сорок, і шістдесят років.

— Так сорок чи шістдесят?

— Швидше за все, десь так п’ятдесят із копійками. Тільки він усе на батька свого посилався. Вам би слід ним поцікавитися. Іван обмовився — батько ще живий, причому такий бадьорий старий, молодим заздрісно. Само собою, спільних знайомих у нас нема, раніше я його не знав і не бачив. Мої помічники запитали в селі, хто може провести до Тихого Затону, нам Івана і назвали. Якщо потрібна його хата, вам розкажуть, як її знайти.

— Тепер так — кого ви особисто підозрюєте?

— Поки що — нікого. Це я до того, що вам не треба буде мотатися по всій крайні, перевіряючи алібі моїх партнерів по бізнесу чи потенційних конкурентів. Я відчуваю, що розгадка всієї цієї чортівні — тут, тобто — там, — Заруба махнув рукою кудись у бік вікна. –

На самому Тихому Затоні, на базі відпочинку, в довколишніх селах. Припускаю — навіть у Чернігові. Якщо все це змова, тут, у місті, повинен осісти мозковий центр.

— Змова, мета якої — напустити на вас нечисту силу? Вселенське зло?

— Ну, не іронізуйте вже аж так. Всяке може бути. Хтось може начитатися родинних легенд і оживити собаку Баскервілів. Читали книжку чи фільм дивилися?

— Кіно.

— Значить, зрозуміли моє порівняння. Ну, а хтось надто розумний може начитатися легенд та міфів рідного краю, і так само за допомогою багатої розвиненої уяви перетворити Тихий Затон на місце, де сконцентрована вся довколишня нечисть. Чим не версія?

— Версія, — погодився Мельник. — Тільки ви не відкидаєте того варіанту, що вся це нечисть може водитися в темній воді насправді.

— По ваших очах я бачу — ви теж не відкидаєте такого повороту, — посміхнувся Заруба.

Мельник волів не відповісти, хоча зловив себе на думці — цей мужик класно його вирахував. Щось подібне майнуло в голові, тільки за це „щось” колишньому оперові раптом стало соромно. Хоча на обличчі цей сором не відбився.

— Більше у вас нема для мене ніяких зачіпок?

— Аби були, я б без вас розібрався, — досить жорстко відрубав співбесідник. — Інакше б мені справді лишалося тільки покликати міліцію і заарештувати всіх підозрілих. Нехай далі розбираються самі.

— Скільки в мене часу?

— Отже, ви погоджуєтеся?

— Все одно треба шукати роботу.

— З цим простіше. Я все одно збирався набирати штат охоронців, і якби ми на цей момент ні до чого не домовилися, я збирався все одно лишити вас біля себе в службі охорони. Я ж не лишу базу відпочинку без професійного нагляду...

— Теж правильно.

— Таким чином, офіційно ви оформляєтеся охоронцем. Живете на території бази в окремому будиночку. Я поповнюю рахунок вашого мобільного телефону. У вашому розпорядженні — транспорт. Іномарку не пропоную, в місцях, де все буде відбуватися, вони кидаються в очі. Старенька „Нива” надійніша, до речі — також у плані всюдихідності. Начинка в „Ниви” новенька, двигун форсований, тільки хто це бачить? Про те, чим ви займаєтеся насправді, знаю лише я.

— Крім мене на базі є охоронці?

— Ні. Проте хай вас це не турбує. Ваша присутність навряд чи буде аж так помітною, а значить і відсутність не кидатиметься в очі. На разі особливої роботи саме для охоронця я там не бачу. Рятувальники більше потрібні. Був один, я розширив штат до трьох. Відпочиваючим, до речі, подобається, коли на пляжі гуляє багато людей, готових урятувати їх у будь-яку хвилину. Ну, а в разі справді нештатної ситуації вийдете на перший план, швиденько вирішите її і знову зайдете в тінь.

— Обов’язково звітувати вам щодня?

— Для чого? Не будемо бюрократами. Мене цікавить проміжний або кінцевий результат. Поточна буденна робота — це для вас. Хіба виникнуть проблеми технічного або фінансового характеру. Ага, зовсім забув попередити: звітувати мені особисто вам щодня і не вдасться. В мене справи, я не можу і не повинен стирчати на базі постійно. Мене там просто не буде, я в офісі чи на мобільному. А телефонні переговори по таких делікатних справах я вести не звик. Та й ви, думаю, так само. Ви поселитеся в окремому будиночку, вам надається повна свобода дій. В межах розумного, звісно. Деякі досить своєрідно трактують саме поняття „свобода”. До речі, зброя у вас є?

— Гм... Як би вам сказати...

— Ясно. Навряд чи вам треба постійно мати її при собі. Ви ж не збираєтеся відстрілюватися від водяника?

— Ви пропонуєте мені взагалі не брати з собою зброю?

— Я прошу вас не застосовувати її без крайньої потреби. Поясню, чому: є причини, через які мені не хочеться, аби моє ім’я зв’язали з людиною, яка незаконно зберігає зброю під моїм, як би це сказати, патронатом.

— Останнє запитання — скільки? Ставка охоронця, чи...

— Чи. Давайте обговоримо це питання. Ще по коньячку? — Заруба простягнув руку до пляшки.