Темна вода

22. Золотий літак

Якби хто сказав Віталію Мельнику, що він, мент, нехай і колишній, просидить у міській бібліотеці до самого закриття, він би розсміявся цьому фантазерові в писок.

Правда, він сам від себе не чекав такого. Книжок він читав дуже мало, хіба від нудьги під час відпустки перегляне якійсь бойовичок кишенькового формату із бандитського життя. Газети переглядав трошки частіше, та загалом читання заміняв йому телевізор. І ось тепер, після розмови з краєзнавцем, Мельник не знав, куди, окрім міської бібліотеки, йому ще йти.

Спочатку йому довгенько шукали підшивку „Фактів” — бібліотека передплачувала цю газету, але оскільки вона щоденна, то підшивок навіть за півроку накопичувалося кілька. До того ж ці газети постійно гуляли по читальному залу. Потрібне йому число таки знайшли, і Віталій почав читати статтю повільно та уважно, намагаючись нічого не пропустити.

Прочитавши один раз до кінця, він відкинувся на стільці, заплющив очі, посидів так кілька хвилин, потім перечитав її знову. Стаття не дуже велика, займала дві третини шпальти і була проілюстрована не дуже якісною фотографією Тихого Затону. З цієї фотки зробили колаж — підверстали згори палаючий літак із свастикою на борту. Але Мельник все одно змусив себе прочитати її ще раз, після чого згорнув газету і, спершись ліктями на стіл, обпер об кулаки голову.

Поки що він не знав, що означає прочитане. Лише чуйка підказувала — цей слід обов’язково повинен кудись привести. Стаття називалася „Радянські винищувачі втопили в бездонній затоці кілька мільйонів золотом”, і суть її, якщо коротко, зводилася до наступного.

В 1941 році, незадовго до того, як Червона Армія залишила Чернігів, працівник відділення Держбанку СРСР Аркадій Поляк та інструктор міськкому партії Віктор Косарчук отримують важливе завдання — вивезти з міста золотий актив, що зберігався в обласній філії банку, а також золоті вироби та монети з музейних фондів. Усе золото влізло в два великих фанерних чемодани, оббитих дерматином. Автор стаття, чернігівський журналіст Владислав Коротун, навіть подає фрагменти з опису скарбу. Якщо вірити йому, то, окрім іншого, там були золоті браслети, сережки, персні та медальйони, датовані не лише XVIII століттям нашої ери, а навіть I століттям до нашої ери. За його твердженнями, якщо оцінити лише цей скарб за сьогоднішнім курсом долара, то вміст фанерних чемоданів уже затягне до мільйона. Та це ще не все.

Чемодани перев’язали шкіряними ременями і опечатали печатками міськкому. Про те, що в них заховане, знали, окрім Поляка і Косарчука, лише троє: секретар обкому, директор банку та начальник обласного НКВС. Секретаря розстріляли німці вже через тиждень після того, як увійшли в місто. Його залишили в тилу на чолі невеличкої підпільної групи, і цю групу хтось дуже швидко здав гестапівцям. Директор банку загинув у розбомбленому поїзді, на якому вивозилися в радянській тил важливі станки з міських підприємств. Начальник НКВС був політруком партизанського загону, який взимку 1942 року карателі взяли в кільце і знищили до останнього бійця. Таким чином, відомостями про золото володіли двоє.

Їх доля так само розкидала. Для перевезення золота Поляку і Косарчуку, як пише журналіст, виділили спеціальну машину. Десь на околиці Чернігова полуторка попала під бомбардування і перекинулася. Водія вбило осколком, хранителі скарбу перебіжками дісталися до лісу, тягнучи за собою чемодани. Переночувавши в лісі, Поляк і Косарчук на ранок зрозуміли, що опинилися в німецькому тилу. Вирішили пробиратися лісами і шукати своїх. Але цілком логічно розсудили — з таким вантажем далеко не зайдуть. Тому закопали чемодани, виривши яму в чотири руки. Після чого спочатку йшли разом, а потім домовилися розділитися.

Куди подівся Поляк, досі невідомо. Судячи з усього, він лишився одним із тих сотень тисяч, що пропали без вісті. А ось Косарчук попався німецькому патрулю. За фатальним збігом обставин, його впізнав один із поліцаїв — поліція набиралася з місцевих жителів, котрі ненавиділи радянську владу і виявили бажання добровільно служити німцям. Куди вони поділися під час мобілізації, ніхто не знав. Але щойно німці входили в міста і села, вони звідкись виринали і поспішали записатися на службу новій владі. Отже, інструкторові міськкому партії загрожував розстріл без суду. Тож Косарчук, рятуючи своє життя, розповів про закопані в лісі чемодани з золотом.

Це не врятувало його — знайшовши чемодани, німці все ж таки наказали стратити комуніста. Про те, як склалася подальша доля золота, журналіст не знав і чесно в цьому признався. Зате він наводить свідчення такої собі Катерини Лапоногової. Ця жінка, виявляється, нещодавно померла у віці вісімдесяти років. Свого часу вона відсиділа десять років у таборах за співпрацю з окупаційним режимом — у тому ж сорок першому німці завербували її перекладачкою в комендатуру. Дівчина погодилася, бо батько був на фронті, мама хворіла, а на руках ще маленька сестричка. Німці давали за роботу непоганий пайок, і тут вибирати не доводилося.

Так ось: німці на той час уже настільки довіряли їй, що говорили, не криючись. Тож вона знала і про пограбовані церкви, і про винесені з монастирських підвалів золоті монети, і про золото, вичищене під час обшуків у єврейських родинах. Найцікавіше — Катерина нібито сама чула, як комендант розпорядився запаяти все золото у великий сейф і завантажити його в спеціальний літак.

Куди його збиралися вивозити далі — не важливо. Адже радянській літак-винищувач почав переслідувати „фріца” в повітрі, зав’язалася коротка битва, і ворожий „мессер”, оповитий чорним димом, спікірував просто в Тихий Затон.

До недавнього часу, закінчує свою статтю Владислав Коротун, всі ці факти не були секретними, а з історії про золоті чемодани не робилося таємниці. Відомості про те, як евакуювалися цінності, про загибель комуніста Віктора Косарчука та інших, посв’ячених у таємницю, можна знайти в архівах. Правда, дотепер вважалося, що цінності зникли без сліду і назавжди втрачені. Так само відомо, що над Тихим Затоном у війну збили літак. Над тими місцями взагалі збивали не один літак, і не лише німецький.

Тільки ніхто не збирав ці факти докупи і не робив з них висновки. Крім того, ображена на радянську владу Катерина Лапоногова з принципу не розповідала нікому про те, що чула в комендатурі. Рідних та близьких у жінки не було. Лише випадково Коротуну вдалося розговорити жінку. Він готував матеріал про тих, хто постраждав від радянського режиму і досі не реабілітований. За його версією, жінка вирішила розповісти йому все тому, що відчувала — скоро помре. Саме тому попросила його не розголошувати почуте доти, доки вона жива. За цей час Коротун попрацював у архівах, зібрав потрібні відомості, додав до них історію Лапоногової — і мозаїка, за його висловом, склалася сама.

Переваривши цю інформацію і про всяк випадок прочитавши статтю ще раз, Мельник дійшов до висновку: живих учасників тих подій, які могли б бути свідками і підтвердити, правда це чи ні, сьогодні реально немає. Доведеться або перевіряти все самому, йдучи слідами Коротуна. Значить, треба йти по архівах і пірнати в паперове море. Він не знає, як до цього підійти, тому розіб’є собі об архіви лоба.

Є ще один варіант — завітати до журналіста, потрусити його і вивернути навиворіт. Для цього, звісно, треба його знайти. Годинник показував, що шукати когось на роботі вже пізно. Підключати знайомих ментів так само пізненько. Зітхнувши, Мельник прийняв єдине правильне рішення: повернутися додому і переночувати з цими новинами.

З домашнього телефону передзвонив Ользі і попросив почекати його до завтра. По голосу Мельник не зрозумів її настрою, але сподівався — їй хочеться його дочекатися.

Цієї ночі йому знову приснився страшний сон: привид у формі гітлерівського солдата, весь обліплений річною тванню, ганявся за ним серед дерев і гортанно вигукував щось про своє золото.