Темна вода

3. Хто не боїться нечистої сили

Зараз виник той самий момент, коли Мельнику здалося на мить — він розмовляє з божевільним. Повним шизиком, у якого дах конкретно зсунувся. Та відразу оперське минуле нагадало про себе — за той час, що він працював у розшуку, тижня не було, аби не з’являвся хтось і починав городити таке, що може прийти в голову лише пацієнтові дурдома. І хоча заклопотані більш важливими справами опера намагалися спектися таких відвідувачів чимшвидше, так чи інакше перевіряти ту маячню, яку вони несли, їх змушував професійний обов’язок. У переважній більшості випадків історії, які спочатку видавалися породженням хворої уяви, набували цілком реалістичних ознак. А вся чортівня, нагороджена потенційними пацієнтами, у результаті оперативної перевірки мала досить виразний кримінальний відтінок.

Колись одна бабця тиждень морочила весь райвідділ історією про те, що в неї в хаті завівся домовик. Ходить щоночі по хаті, грюкає, стукає, спати неможливо. Тільки сонце сходить — немає нечисті. Бабці — вісімдесят чотири роки. Один із колег спересердя бовкнув: „А товариш Сталін вам, бабо, не ввижається?” Після цього вона прорвалася до начальника, той мало не зі сльозами на очах просив когось піти раз до заявниці і послухати того домовика. Стуки-грюки вночі справді чулися, тільки опер дуже швидко просік: бабця на першому поверсі живе, під нею — підвал, отам домовик і шурує. Рано обстежив околиці. У сусідньому домі на першому поверсі загратовані вікна побачив, склопакети новенькі, сигналізацію, і скромну вивіску „Компанія Комп”. Перевірив — там трикімнатну квартиру під офіс обладнали, комп’ютерами оптом торгували. Одна з кімнат повністю під склад віддана. Наступної ночі „домовиків” і заловили. Троє пацанів, один із яких жив просто над бабцею, вже тиждень з підвалу підкоп до сусіднього будинку робили. Чому їм це стукнуло в голову і як вони збиралися проникнути з підвалу сусіднього будинку до комп’ютерного складу — толком пояснити не могли. На допитах „домовики” казали, що збиралися дірку в підлозі продовбати. Навіть не продовбати — зірвати. В них, виявляється, вибухівка була захована. Спеціально для подібного випадку придбали, хотіли щось типу пограбування століття втнути. І це вже серйозно — вибухівку, як з’ясувалося, з армійських складів потихеньку продавали. Ну, це вже інша історія.

Тому Мельник мовчки закурив ще одну сигарету, всім своїм виглядом показуючи: „Я вам не вірю, але уважно слухаю”. А Заруба, витримавши кіношну паузу і цілком правильно зрозумівши поведінку співрозмовника, заговорив далі:

— База наша в Козубах, знаєте таке село? — Мельник кивнув головою. — Там, з одного боку, дуже гарні місця, з іншого — одна з найбільш проблемних ділянок Десни. Вода то піднімається, то стрімко спадає. Причому так само змінюється дно. Тиждень тому, скажімо, на якомусь місці була мілина, а сьогодні вже яма. Коли по річці ще ходили судна, річники подібні місця знали і проходили їх дуже обережно. Але це ще не все: в тому місці річка робить поворот, і від неї відходить невеличкий рукавчик. Там течії майже зовсім немає, купатися, правда, теж не можна. Зате риби — скільки завгодно. Таких місць по Десні вистачає. Їх називають тихими. Саме через близькість тихої річки база користується популярністю і не вмерла остаточно. Рибалки це місце давно облюбували. Ось і суміщають: вдень сплять або купаються, а на ранок чи під вечір вибираються по рибку. Я, до речі, з наступного року планую організувати прокат рибальського обладнання: вудки, спінінги, човни. Наживку продавати...

— Вибачте, але знову повторюся: яка в усьому цьому моя роль?

— Уже зовсім близько, Віталію. Нормально база почала працювати півтора місяці тому, коли я полагодив усі бюрократичні і фінансові справи. А десь через тиждень зник перший рибалка. Приїхав мужик із родиною, сів увечері в човна, переплив річку, перебрався до тихої води — і все. Його тільки через три дні знайшли, далеко вниз течія знесла. Аби труп за сухе дерево по дорозі не зачепився — довго б іще шукали. Куди подівся човен і все, що в ньому було — досі невідомо.

— Таке трапляється на рибалці. Нещасний випадок.

— Правильно. Родині від цього не легше, але ж криміналу справді нема. Тільки через тиждень в тих же місцях другий рибалка зникає. Цього швидше знаходять, а човен раніше виплив, просто до пляжу його рано піднесло течією. Перекинутий догори дном. Човен не новий. У того, першого чоловіка не човник, кажуть, був — ляля. Новенький, друзі на день народження подарували. Це вам така деталь.

— Ви до того ведете, що новий човен міг хтось знайти і не віддати?

— Давайте не будемо зараз розпорошувати увагу. Маємо два нещасних випадки за два тижні. Причому — приблизно в одному і тому самому місці. Обидві жертви не повернулися з рибної ловлі. Вже поповзли погані чутки. Минає вісім днів — знову потопленик. Цього разу рибалка з місцевих, козубський дядько. Теж любив завжди на тихій річці рибки половити. Так само знайшли вниз по течії. Правда, човен у нього дерев’яний, старий, на березі валявся. Вудки — поруч. І останній випадок — тиждень тому з рибалки не повернувся ще один чоловік із Козубів. Жінка на базар поїхала, повернулася — нікого вдома нема. Нічого поганого не подумала, знала — чоловік по рибу зібрався. Коли ночувати не прийшов — зірвалася і до дільничного побігла. Бо після трьох нещасних випадків відмовляла свого рибалку в ті місця плавати, тільки він не особливо її слухав. Дільничний теж уже знав про те прокляте місце, подзвонив у район. Спочатку його послали, потім опергрупу прислали і заодно — рятувальників із підрозділу МНС. Під ранок тіло виловили — заплуталося в корчах на мілині акурат під самими Козубами, там Десна крутий поворот робить.

— Ви, бачу, знаєте досить багато подробиць, яких цивільній людині не положено знати.

— Цілком справедливе зауваження. Але почалися якісь дивні розмови про прокляте місце. Люди почали боятися. На черговий заїзд багато хто відмовився, довелося повертати гроші. Мені доповіли, що люди навіть у воду заходять із острахом.

— А чого ж страшного на пляжі? Ніхто не тоне наче за дивних обставин...

— Ось-ось, тепер почнемо про дивні обставини. Тільки спочатку я коротеньку історію розкажу. Один мій приятель-бізнесмен купив собі невеличкий старий готель у Криму. Відремонтував, зробив там майже Європу, ціни поставив максимально помірні. Почали до нього люди з грішми приїздити, серед них — банкіри, народні депутати, артисти. В тому числі — російські „зірки”. Рік він так протримався, а потім наче хто поробив: почалися крадіжки в номерах, постояльці їжею з готельного ресторанчику труяться, коротше — нажив собі готель дурної слави. Так десь пару місяців тривало, і раптом на гарячому ловлять одну покоївку. Номери обчищала, зараза. Буквально через пару днів хлопця на кухні зацапали — якоїсь гидоти в перші страви підсипав. Причому обидва особливо не ховалися. Таке враження, ніби вони самі хотіли, щоб їх зловили. Хто і як про це пронюхав — не знаю, тільки преса і телебачення наче сказилися. Інформація сенсаційна: працівники елітного готелю обкрадають і труять жильців. Куди далі працювати з такою репутацією? Знаєте, що ще прикро? Надовго посадити обох не вдалося. Знайшовся в кожного спритний адвокат, отримали винуватці по мінімуму. А мій приятель виходу іншого не бачив, як продати справу. Причому — за половину ціни. Фактично він тоді розорився...

— А тепер як? — чомусь вирвалося в Мельника.

— Нічого. Попиячив із місяць, полежав у приватній наркологічній клініці, вийшов із запою, почав усе спочатку. І згодом дізнався: покоївка і той хлопець із кухні працювали на замовлення того, кому він готель продав. Він тоді навіть не задумався, як це так швидко покупець намалювався. За незручності, пов’язані з тюрмою, замовник заплатив їм пристойну компенсацію. Адвокат, до речі, так само його людина. Дуже хотілося вигідний бізнес до рук прибрати. Тепер готельчик квітне. Ті ж самі злочинці там працюють, причому — дуже сумлінно.

Мельник роздушив у попільничці недопалок. Все почуте від цього моменту потроху починало його цікавити. Правда ,він досі не розумів, для чого Заруба запросив саме його, але деякі висновки вже народилися в голові.

— Ви підозрюєте, що хтось хоче так само зашкодити розвитку вашого перспективного бізнесу, через те лякає відпочиваючих, місцевих жителів і навіть вбиває рибалок?

— Десь так воно виглядає.

— Теоретично, з великою натяжкою, я можу це припустити. Тільки всі чотири трупи — не кримінальні. Без ознак насильницької смерті. І жодної кримінальної справи, як ви кажете, не заведено.

— Правильно, — кивнув Заруба. — Але раз я вкладаю грубі гроші в розвиток перспективної, як на мене, справи, я можу витратитися і на організацію безпеки власного бізнесу. Не буду казати, що скільки коштує. Просто в мене є певні зв’язки в високих київських кабінетах, які в купі з фінансовими затратами допомогли мені вирішити деякі питання. А саме — домігся ексгумації всіх чотирьох трупів, отримав дозвіл на розтин та замовив ряд інших експертиз, які проводяться у випадку, коли кримінал явний. Причому все це робили в Києві на висококласному дорогому обладнанні кращі криміналісти.

— Широко у вас усе поставлено.

— А як же! Я хочу знати, з чим я маю справу і чого мені боятися в найближчому майбутньому. До речі, жодному з чотирьох розтин не робили на прохання рідних. До того ж поховані всі відносно недавно. Тому вміст шлунку кожного можна було досить дбайливо дослідити.

— Що ви хотіли дізнатися?

— Кожен із них наковтався води. Мені цікаво, де саме це з ними сталося. Власне, я мусив визначити з максимальною точністю, де саме на берегах Десни знаходиться оте саме прокляте місце, на якому рибалок чекає неминуча смерть.

— Ви так красиво говорите, прямо як у кіно чи книжках.

— Дякую. Іноді мене справді заносить. Колись я хотів стати артистом, навіть ходив у драмгурток. Тільки часи потім настали не мистецькі. Перебудова, Горбачов, розвал Союзу, бардак, гроші знецінювалися. Мистецтвом не заробиш.

— Ви збиралися на цьому заробляти? — брови Мельника стрибнули вгору.

— А, — Заруба махнув рукою. — Кажу ж — молодий та дурний був. Усі ми колись такими були. Правда, дехто виріс, а з дурістю не попрощався. Колись іншим разом про це поговоримо. Я вже майже наближаюся до суті, — він на мить замовк, збираючись із думками. — Значить, ось які я отримав результати. Перше: в кожного з потерпілих шиї помічені сліди, так ніби їх душили за горло. При цьому висновок експертів — чоловіки одночасно захлиналися водою і при цьому задихалися від механічної асфіксії. Їх усіх тримали під водою за шию доти, доки вода остаточно не наповнить їхні легені. Навіть якби місцева міліція щось запідозрила, все одно до подібних висновків вона б не дійшла. Умов для проведення подібної експертизи в області немає. Ніхто б не заводився із відправкою трупів до Києва — дорого. До того ж, повторюся, явного криміналу нема. Друге: хімічний аналіз води, яка знаходилася в легенях усіх чотирьох потоплеників. Фахівці робили кілька заборів води в різних місцях, аж поки не знайшли зразки, які ідентичні знайденим. Ясно, трупи провели в деснянській воді багато часу, вода могла затікати всередину вже після смерті. Але деякі частинки залишилися, і спеціалісти, порівнявши зразки, прийшли до єдиного висновку. Я не буду втомлювати вас зараз різними науковими термінами з царини хімії та біології, бо сам, коли чесно, не в усьому розбираюся. Скажу тільки одне: всі четверо потонули, чи, краще сказати, були потоплені в одному місці. Воно тут називається Тихий Затон. Чули щось?

— Чесно — ні.

— Це справді досить дивне місце. Воно зовні нагадує середніх розмірів озеро. Ми їздили туди джипом, для цього довелося зробити досить пристойний гак і продиратися лісом. Кажуть, досвідчені рибалки знають кілька проходів з боку тихої Десни. Ну, на цей затон можна втрапити більш коротким шляхом і по воді. Значить, це такий собі відросточок. Вода там, за словами місцевих жителів, смугаста. В одному місці знизу б’ють теплі ключі, в іншому — холодні, далі — знову теплі. Словом, ви розумієте, про що я говорю. Але вода не стояча — там сильні підводні течії. Швидше за все, якимось дивним чином тіла рибалок винесло спочатку на тиху воду, звідти — в основне гирло Десни, а далі вже їх підхопила швидка течія. Принаймні, до такого висновку прийшли ті, хто їздив зі мною на Тихий Затон. Це я вам кажу до того, аби ви зрозуміли: поверхня води в цьому місці справді дуже спокійна. Отже, самі по собі човни перекинутися не могли. Припускаю, що хтось із рибалок у пилу азарту міг скочити на ноги і забути про обережність. Тільки не всі четверо! Навіть якби хто і бухнувся в воду, перевернути човен і залізти на нього дорослий чоловік у тихій воді завжди може.

— А чому їх не могла схопити судома? Самі ж казали про холодні ключі... Потрапив у холодну смугу, ногу звело — і гаплик.

— Віталію, вибачте мені за те, що я вам зараз скажу, тільки мені здається, ви підсвідомо намагаєтеся, як це робиться в міліції, відписати справу. Знайти десятки причин, чому труп може бути не кримінальним і розшук, який ні до чого не приведе, починати не треба.

Мельник посміхнувся кутиками губ.

— А ви правильно думаєте. Я вже вас просік: ви хочете, аби колишній опер у приватному порядку розкрутив цю справу. Хтось топить рибалок на Тихому Затоні. Причому робить це навмисне, аби відлякувати від того місця, а заодно і від тієї бази відпочинку потенційних клієнтів. Ніхто не хоче відпочивати там, де в околицях систематично вбивають людей. Коротше кажучи, невідомий конкурент хоче загубити ваш бізнес на корню. І моє завдання його вирахувати. Ситуація просто як у американському детективному кіно.

— Не думав, що опери дивляться кіно.

— Колишні опери дивляться. Часу вільного — хоч залийся. Ну, я правильно вгадав?

— Майже. Тут, власне, є один нюанс, який повертає справу зовсім іншим боком...

— Момент! — Мельник виставив перед собою руку долонею вперед. — Секундочку. Чому б вам не передати всі матеріали експертиз відповідним органам? Якщо вже ви змогли організувати ексгумацію трупів, розтин, коштовні аналізи, то невже на підставі цього хтось, особливо — сьогодні, коли в міліції тотальні чистки, ризикне відмовитися від порушення явної кримінальної справи? У вас на руках незаперечні докази того, що чотирьом рибалкам допомогли потонути. До того ж один човен зник. Відоме навіть місце, де все це трапилося. При всьому бажанні я, будучи при виконанні службових обов’язків, не зміг би відписати справу, підкріплену такими серйозними паперами. До того ж ви можете стимулювати процес розслідування власним авторитетом. Я так розумію, ви можете впевнено рухати різними важелями. Офіційне розслідування може стримати вашого ворога, навіть зупинити його. Принаймні, на деякий час. А може — назавжди. Для чого вам цей зарубіжний детектив із приватним розслідуванням?

Заруба не поспішав відповідати. Замість того він, помовчавши, підвівся, підійшов до вбудованого в стіну сейфа, набрав потрібну комбінацію цифр, відкрив дверцята, вийняв почату пляшку „Тиси”. Не закриваючи сейфа, повернувся за стіл, прихопивши по дорозі с полиці два срібних келишки, наповнив їх коньяком. Один підсунув Мельнику, другий взяв сам і, заклично хитнувши ним, перехилив його вміст собі до рота. Примружився, поплямкав губами.

— Чому не п’єте? Звикли до горілки?

— Швидше не звик до дорогого коньяку, — Мельник так само одним ковтком осушив свій келишок, покрутив його в пальцях, обережно поставив на гладеньку поверхню стола.

— Значить, повертаючись до наших справ, у всьому ви праві. Логіка є в кожному вашому слові. Але є речі, — знову пауза, — є, знаєте, такі речі, які не піддаються жодному логічному поясненню. Тому я не поспішаю вимагати офіційного розслідування. Про висновки експертиз правоохоронні органи не знають. Я дізнавався — при бажанні документи завжди можна пустити в діло. Тут інше... Розумієте... хоча, гм, це важко зрозуміти нормальним осудним людям... Ви тут сказали, що я знаю місце, де все це сталося. Справа в ньому — в цьому самому місці. В Тихому Затоні, будь він проклятий... Власне, ходять такі чутки, що це місце справді прокляте. Погане місце.

— Можна якось більш чітко висловлюватися?

— Куди вже чіткіше! Люди кажуть, що в Тихому Затоні водиться нечиста сила. І чотири жертви — її рук справа... Якщо, звісно, в нечистої сили є руки. Тепер ви розумієте, чому я не в захваті від перспективи швидко почати офіційне розслідування? В мене є солідний бізнес і певна репутація. Мене ж на сміх піднімуть: вирішив базу відпочинку на Десні до ума довести, а сам чортів боїться! Тоді всі мої задумки швидше поганим місцем накриються.

Тепер настала черга Мельника помовчати, переварюючи сказане.

— Чому ви вирішили, що я з вас сміятися не почну і повірю всьому, що ви мені зараз скажете?

— Дуже просто: бо я вам гроші пропоную за те, аби ви розібралися, що до чого. Можете сміятися, але сам із собою, перед дзеркалом удома. Можете вважати мене придурком, якому нема куди бабло дівати. Головне — аби робота робилася по можливості швидко. У стосунках із міліцією я собі цього дозволити не можу.

Мельник знову помовчав.

— Щось не так? — поцікавився Заруба.

— Скільком таким, як я, ви вже пропонували цю роботу?

— Ви хочете знати, хто вже відмовився?

— Ага.

— Нічого не вийде. Ви — перший, і, сподіваюся, єдиний на сьогодні кандидат. Я навів певні довідки і багато передумав, перш ніж з усіх запропонованих кандидатур зупинитися саме на вашій.

— Дякую, звичайно, за довіру... Тільки цікаво, чим вона викликана?

— Дуже просто, — Заруба налив по другій. — Я зібрав про вас багато відгуків і характеристик. Різних. Позитивних і не дуже. Так завжди буває, коли шукаєш відомості про неоднозначну людину. З усіх мені одна сподобалася. Один із ваших колег сказав: „Віталик Мельник міг би далеко піти, тільки ж він такий, що і чорта не боїться. Коли йому чого треба — напролом пре. У нас таких не люблять”. Враховуючи те, чим я пропоную вам займатися, без людини, яка не боїться чорта, мені не обійтися.