Теплі історії до кави

ЗИМОВЕ ПЛЕТИВО

Узимку легко писати казки. Узимку взагалі легко писати. Не лише тому, що писати — одне з небагатьох (відносно) корисних занять, доступних зимової пори. Узимку більший простір для уяви. От їдеш у потязі — і за вікном уранішнє сонце вихоплює зі сніготуманної «закулісної темряви» поснулі села. Будиночки, кошлатиться дим із димарів, і більше нічого не видно. Усе вкрите снігом. Таємницею. Сніг, наче біле полотно, на якому уява вимальовує свої казки. Що у тих будиночках? Хто у тих будиночках? Що діється поза ними?

За вікном потяга починає сипати сніг, і уява розцяцьковує кожну сніжинку, даруючи їй ім’я та Історію. Вигадані історії для сніжинок важать значно більше, ніж надгробки для людей. Вони не констатують факт їхнього існування, а дарують ціле життя — барвисте та яскраве, — дають причину для прекрасної мандрівки з неба на землю.

А ще ти їдеш, дивишся у біле безмежжя, бездоганну білу прірву, перевернуту вбік на дев’яносто градусів, неначе вона кран, і хтось його перемкнув, і раптом прямісінько перед тобою вигулькує ліс, густий-густий і чорний із вибіленими химерним інеєм гілками. Потім знову біле поле зливається з білим небом через молочний туман, але ти вже більше не віриш у Ніщо. Ти знаєш, що поза тим, що ти бачиш, є Щось. Ти віриш у це, намагаєшся уявити.

Безмежність перетворюється для тебе із беззмістовної пустки на осмислену, пересипану дивами дійсність. І тобі хочеться писати.

Провідниця приносить чай. Ти просиш скибочку лимона і мед замість цукру. Лимона немає, але в твоїй сумці взимку завжди знайдуться мандаринки. Тож ти дістаєш одну, обираєш і кидаєш дві помаранчеві плястерки до склянки. А потім ще одну, попередньо витиснувши з неї сік ложечкою.

Ти дбайливо затуляєш ноги коциком, поправляєш теплого шарфа на шиї, скидаєш мітенки й берешся за спиці. Поки поїзд їде, поки за вікном падає сніг, поки пальці пахнуть мандаринками та груднем, так легко й приємно виплітати вовняні шкарпетки дітям. А потім, зійшовши на дбайливо підметений від снігу перон, з перону — в машину, з машини — в теплу й світлу домівку, яка пахне сосною, помаранчами, цинамоном і випічкою, надягати ті шкарпетки на малі зворушливі ноженята своїх рожевощоких малюків і розповідати їм історії сніжинок, які танцювали за твоїм вікном. Поки ти їхала додому й уперто не вірила в Ніщо. Ти неодмінно скажеш дітям, що за кожним ілюзорним Ніщо є Щось — чудове, добре, радісне — і вони, як завжди, тобі повірять. А коли трохи підростуть — зрозуміють. І вигадуватимуть зимові історії разом із тобою. Може, навіть самі колись сплетуть тобі теплі шкарпетки на ноги. Щоби тобі завжди було по-зимовому тепло. Бо взимку, ти знаєш, дуже особливе тепло. Воно пахне любов’ю і затишком. І казкою. Зимовою казкою.