Теплі історії до кави

СПОВІДЬ ЮНОЇ КАВОМАНКИ

Мабуть, усі кавоманки, а тим паче шанувальниці солодкої кави з вершками і тертим шоколадом, мріють про справжню віденську каву. А я, безумовно, кавоманка. Люблю каву, і вершки, і шоколад, і європейські кав’ярні. А про Відень мріяла з дитинства.

Тож, щойно автобус із українськими номерами в’їжджав у австрійську столицю, мої внутрішні відчуття увімкнули зелене світло. Мені стало добре, спокійно, затишно, поспіх і нетерплячість угамувалися. Я відчинила двері й вийшла на простору чисту вулицю, щоби просто йти нею, усміхаючись, наспівуючи місту пісні, розглядаючи замки й жовте сяйво ліхтарів, ведучи пальцями по стінах, запам’ятовуючи місто-любов-із-першого-погляду на дотик. Усе навколо зачаровувало, дива вигулькували ледь не з-за кожного рогу… Але з особливим трепетом я чекала ранку — лише одна думка про каву примушувала мої руки тремтіти від бажання.

…Уранішній дощ за вікном скромного хостелу лише зміцнив моє бажання хутчіш потрапити до кав’ярні. Але для цього ще треба було знайти саме таку кав’ярню, де би кожна абищиця відповідала моєму кавовому настрою. Я заходила в декілька кафе, але всюди мене щось та й відлякувало.

Аж тут помітила казково гарний «італійський» дворик ліворуч через дорогу.

— Кава зачекає, — прошепотіла місту, — а от пройти повз таку красу — це злочин чистої води!

Я швидко перебігла дорогу й зайшла всередину. А там!.. Поміж винограду й плющу заховалася маленька пекарня і… затишна кав’ярня! Кав’ярня моєї кавоманської мрії.

Я несміливо просунула голову в коридор, оглядаючи приміщення. Привітний господар, помітивши ранню відвідувачку, відразу взяв мене за руку, глянув на білі рукавички й здивовано запитав:

— Білі?

Я кивнула.

— Як красиво! — вигукнув він.

Я засміялася й запитала, чи подають тут віденську каву. Господар трохи знітився, а потім, так само розгублено, відповів:

— Ну… це — частина Відня, і вся кава, виходить, тут віденська… Чи як?

Я вже знала, що нікуди звідси не піду, поки не скуштую напою, приготованого цим чудовим чоловіком, трохи схожим на доброго чарівника.

— Тоді я хочу віденської кави! — твердо сказала йому. Господар галантним жестом запросив мене досередини.

У маленькій і дуже затишній кімнатці, заповненій свічками, книжками й красивими різнокольоровими стільцями, вже сиділа літня пара австрійців за вранішніми напоями й цілою горою дзбанків із різним повидлом.

Поки я складала парасольку та вмощувалася за столиком біля вікна, господар метушився коло мене.

— Ви ж хочете меланж, правда?

Я страшенно люблю, коли хтось вгадує мої кавові чи музичні смаки. «Правильна» музика вже лунала в кімнаті, а тепер ще й «правильна» кава! Це місто не припиняло зачаровувати.

— Я хочу те, що ви мені порадите. І струдель! Кажуть, віденський струдель із яблуками — найкращий у світі! До речі, ви знаєте, що традицію славетної віденської кави започаткував українець — Ю. Кульчицький?

— О! — він покрутився на місці, немов шукаючи поглядом у закапелках кімнати правильну відповідь. — Не знав… То ви з України? У вас там якісь дивні політики, в Україні… Але дуже красива земля! Правда, що у вас дивні політики? Як вас звуть? Мене, до речі, звуть Армін.

Господар заметушився ще більше, а до розмови долучилася літня пара. Їм теж було цікаво послухати про дивних політиків і казково красиву землю. Армін, скориставшись миттєвою паузою, вибіг готувати меланж.

…Пухка пінка, наче хмаринки із запахом гіркого шоколаду, гіркувато-солодка кава з яблучним струдлем смакували чудово. Армін умостився за столиком навпроти. Запитував, чому відома українська діячка весь час носить біле й плете собі косу, та чи не шкода їй на те часу. Знову казав, що Україна дуже красива. Ділився по секрету, що австрійцям не подобається, коли німці виграють у футбол, бо їм самим це ніколи не вдається (ну, вдалося лише раз, і то давно). Розповідав казку про мудрих вовків із Баварії й порівнював їх із євреями, яких дуже любить, хоч сам і не єврей. Я помітила серед книжок на етажерці «Пробачте Австрію. 1945».

— А почитайте мені щось німецькою? — попрохала я гостинного господаря.

— Почитати? Що вам почитати?

Я підійшла до книжок і вибрала великий альбом із фотографіями і віршами. Відкрила на «Осінній сонаті» Рільке.

— Ось це, будь ласка…

Він відповів, що не любить читати вголос і вдавано невдоволено пихтів над книжкою, але таки прочитав, виразно й красиво. А коли підвів очі та побачив, що всі дивляться на нього й усміхаються, поспішив змінити тему:

— Мела-а-а-анж, — сказав він мені, — ви п’єте мела-а-а-анж. Ану скажіть: мела-а-а-анж!

Я повторила, але Арміну моя вимова геть не сподобалася. Він махнув рукою й узявся повторювати по складах. Чоловік так старанно вчив мене правильно вимовляти це слово, неначе від скорочення звуку «а» в каві осіла б пінка.

— Ви давно в Європі? Звідки їдете? І куди? — знову почав допитуватися невгамовний господар.

— Я щойно з Будапешта, а завтра — в Прагу, — відповіла.

— Що? В Прагу! Ви їдете в Прагу і їсте струдель тут? Як необдумано! Найкращий струдель готують у Празі, точно вам кажу.

— А каву? — трохи кокетуючи, запитала я.

— Каву? Таке запитаєте! Найкращу каву — безсумнівно! — готують тут.