Теплі історії до кави

ДОЩОВЕ МАТЕ

Марта прокинулася, подивилась у вікно, і її сни розтанули в туманному ранковому світлі.

По шибках витонченими змійками стікали струмочки дощу. На горизонті розплилися аквареллю обриси гір. Вікно майже сягало долівки, і Марта любовно обмацувала поглядом рухливе мереживо за ним, не висуваючи розморене сном тіло з-під теплої ковдри. Простирадла пахнули Остапом.

Щоранку Марта внюхувалася в цей запах, пробувала його на дотик, намагалася відкласти в закамарках пам’яті. Але він розчинявся в інших запахах дня, не залишаючи по собі найменшого спогаду, найдрібнішого натяку. Та щоранку вона впізнавала його знову.

Із кухні долинав приглушений звук футбольного матчу. Остап завжди снідав, спостерігаючи, як інші ганяють м’яча. Він любив відкинутися на спинку м’якого крісла, спокійно пережовувати й швидко водити очима за метушнею на екрані. Марта завжди думала, що з таким самим урівноваженим спокоєм Бог дивиться з небес на людську метушню.

Засвистів чайник. Остап користувався винятково газовою плитою, коли готував собі вранішню каву. Він категорично не визнавав пластмасових електричних чайників і стверджував, що кава з них смердить смітником. А ще Остап передплачував щоденну газету і дуже хотів, щоб її приносили вранці. Він тоді слухав матч, пив каву й гортав газету.

На щастя, тут, у провінції, ніхто не приносив газет.

Марта спробувала ногою повітря на дотик. Воно було прохолодним і ніжним. Вона висковзнула з-під перини й накинула на себе довгий плюшевий халат. Навшпиньки пройшла до кухні й зазирнула туди. Остап зосереджено водив очима за рябою кулею на екрані. Аромат кави тріпотів у повітрі. Але Марта не любила кави. Вона усміхнулася й затрималася на мить, щоб укотре помилуватися чоловіком. Так, майже щоранку, вона милувалася ним уже майже шістнадцять років.

Тихесенько вийшла на терасу. Вітер розхристував їй волосся, проганяв залишки сну. Марта дужче затулилася халатом. Вітер жбурнув їй в обличчя декілька мокрих крапель. Вона любила дихати дощем.

Спиною відчула, як Остап усміхається, стоячи позаду неї. Коліна зм’якли від ніжності, але вона не обернулася. Вітер пестив їй щоки. Міцна рука невагомо обійняла за талію. Другою Остап простягнув їй горня, яке парувало туманними завитками. Вона відчула запах цинамону. То було її улюблене мате.

Вони стояли мовчки. Марта лише сильніше закуталася в сильне чоловікове тіло. Він лагідно дмухав їй у волосся.

Марта думала, що ще три дні, і їхня відпустка закінчиться — вони повернуться до шуму великого міста, до своїх синів-підлітків, до буденного графіку. Але зараз вона вбирала в себе цю легкість, цю неймовірну свіжість і тишу. У них з Остапом не було медового місяця. І це вперше вони відпочивали лише вдвох.

Вітер зненацька заскочив їх крижаним подихом. Дерева засвистіли, вигнулися. Повітря стало кольору розведеного водою молока. Остап пригорнув Марту міцніше й повів до будинку. Вона зупинила його.

— Ти замерзнеш, — він дивився на неї тим самим поглядом, як тоді, майже шістнадцять років тому, коли вперше переводив через хисткий місток у цих самих горах. І вона так само вдячно йому усміхнулася.

— Облиш, я зовсім трішечки побуду тут. Наодинці, — вона підняла на нього благальний погляд.

Остап кивнув. За мить він повернувся, щоби накинути їй на плечі шерстяного пледа.

Марта почула, як у кухні гучніше заговорив коментатор. Остап уже не боявся її розбудити.

Він майже ніколи не говорив їй, що кохає. Але щоранку заварював їй чай і перебирав волосся. І він завжди знав, чого вартує справжнє мовчання.