Теплі історії до кави

ХАТИНКА НА КРАЮ ВУЛИЦІ

Олеся поверталася додому зі школи. Сьогодні був останній навчальний день у цьому семестрі. Увечері для дітей улаштують новорічне свято. Але вона на нього не піде, задавнена застуда їй добряче дошкуляла, і єдине, про що дівчина зараз мріяла, — це гарячий чай із медом і тепла ковдра. Ковдру з овечої вовни колись для неї пошила бабуся. Це була майже єдина пам’ятка від неї, не рахуючи декількох світлин. Олеся була сиротою, і бабуся виховувала її сама, а кілька років тому померла…

Удома дівчину ніхто не чекав, і поспішати було нікуди — все одно доведеться на самотині пересидіти всі свята та довгі зимові канікули, — але Олесі чомусь дуже хотілося додому. Відпочити від шуму й гаму шкільних коридорів, від учнівських зошитів і своєї червоної ручки, від пронизливого звуку дзвоника і… від тих поглядів. Зверхньо на Олесю дивилися всі, починаючи від директорки та вчительок і закінчуючи модницями зі старших класів.

Олеся була чудовим педагогом і безмежно любила свою роботу. Проте була бідною і мала обмаль одягу, а такого в провінційній школі не пробачали. І учениці й учительки одна поперед одної викуповували модні вбрання й хизувалися ними, пихато проходжаючи коридорами на перервах.

В Олесі ж було дві добротні, але достатньо зношені кофтини, дві спідниці та старенькі підтоптані черевички. Усе було чистим та охайним, але віддавало позаторішньою (чи тільки позаторішньою?!) модою, провінційністю (а в глибинці ж так ненавидять власну провінційність і не люблять її у комусь, намагаючись бути нібито непричетними до «сільських манер») і убозтвом.

Олеся й сама була не проти оновити свій скромний гардероб, однак усі заощадження мусила віддавати банку — дівчина сплачувала кредит за хатинку, яку придбала в райцентрі: одних лише грошей від проданої глинянки з обійстям у селі не вистачило.

Дужче закутавшись у теплий плетений шарф, Олеся зупинилася біля гарно прикрашеної новорічної вітрини. Крихітна, яскраво вбрана ялиночка, веселий Дід Мороз із червоною торбою за плечима, вата замість снігу, кольорові блималки… Свято було так близько, воно виглядало таким радісним. А Олеся цього якось і не помічала раніше.

За горою атестаційних робіт і зошитів із контрольними молода вчителька й забула, що скоро Різдво. А колись, як бабуся ще була жива, вона ж так ретельно до нього готувалася! Генеральне прибирання, кутя і ще одинадцять страв — разом їх обов’язково мало бути дванадцять, як апостолів; піст до першої зірки на Святвечір… Ялинка чи бодай одна глицева гілка й кілька саморобних прикрас, ну й ще якась цукерка та горішок на ниточках… Ой, як давно то було…

На останнє бабусине Різдво Олеся спекла мандариновий пляцок, щоби потішити рідненьку — і та тішилася, ой як тішилася!!!

А цього річ дівчина навіть ялинки не вбирала…

Її пройняло тремтіння, по плечах забігали мурашки. Голова закрутилася. Застуда знову нагадувала про себе. І все ж панянка твердо вирішила, що це Різдво вона святкуватиме по-справжньому. А для цього горнятка чаю з медом було недостатньо.

Олеся впевнено зайшла до магазину зі святковою вітриною. Чого там лишень не було! Але дівчина швидко відшукала відділ, де продавалися малесенькі штучні ялиночки, придбала одну, до неї ще плетену зірочку, золотистий бант і червоненький «дощик». Вона аж сама здивувалася, коли продавчиня попросила у неї лише тридцять гривень — Олеся завжди думала, що ці строкаті святкові атрибути коштують значно більше.

Задоволена зі своїх покупок, Олеся поспішила до продуктового відділу, придбала все необхідне для мандаринового пляцка, куті та ще дечого: як святкувати, то святкувати.

А тоді поквапилася на другий поверх магазину: там продавали дорогі трав’яні та квіткові чаї, звідти завжди так спокусливо пахло! Чомусь Олеся купила дві баночки, закоркованих дерев’яними чопами. Для однієї з них вона придбала красиву подарункову обгортку — а може, доведеться-таки комусь на це Різдво справити подарунок… Бо ж завжди так: коли тільки є дар, то завжди знайдеться, кому його віддати.

Радісна, дівчина поквапилася додому. Навіть незважаючи на те, що температура піднялась і Олесю морозило, йшлося їй якось по-особливому легко.

Вона роздивлялася хати на вулиці, оглядала, як господарі прибрали оселі до свят. Хтось поставив перед домом ялинку, хтось почепив під дахом Діда Мороза, який ніби намагався непоміченим дістатися комина, щоби через нього прошмигнути до дитячої кімнати й розкласти малятам під подушки подарунки в барвистих обгортках. А хтось розвішав миготливі гірлянди. Олесі ж її крихітна ялиночка здавалася найсвяточнішою, найгарнішою.

Одна лише хатинка на краю вулиці — за нею вже починалися луки, а за луками — ліс, — стояла неприбрана, смутна. Навколо неї були стосами складені дрова. Видно, газ сюди не підводили. Тому дрова використовувалися не лише для того, щоб опалювати взимку хату, а й щоби втримувати те тепло: так само колись вони з бабусею обкладали свою глинянку кукурудзинням.

До горла підступив клубок. Щось таке віддалено рідне було в тій хаті.

Олеся мимоволі зупинилася. Пильніше оглянула хатинку. На дровах, підігнувши під себе пухнасті лапки, спали два котики. На прив’язі сидів кудлатий песик. Вхідні двері заскрипіли, із хати вийшла старенька жіночка з цебром у руці. Голова замотана в хустку, ноги взуті в старі, замащені валянки. Такий самий брудний фартушок. Зморщене обличчя, зашкарублі руки. Жінка помітила Олесю і всміхнулася їй.

— Холодно сьогодні, правда? Такий вітер колючий. Аж надвір не хочеться виходити.

Олеся посміхнулася у відповідь.

— Дуже холодно…

Подув пронизливий вітер, посипав дрібний сніжок. Олеся знову усміхнулася до жінки, закуталася в шарфик і звернула на свою вулицю.

Дівчина вже знала, для кого призначений чай у подарунковій обгортці. На Святвечір вона обов’язково завітає сюди, у хатинку на краю вулиці.

Олеся вже майже очуняла від своєї застуди. Із самого ранку вона порядкувала на кухні. Запах печеного пляцка лоскотав ніс, до нього додавався аромат тертого маку — Олеся терла його в старій глиняній макітрі дерев’яним макогоном, який за традицією не облизувала — щоби чоловік, боронь Боже, не попався лисий. Вона не мала нічого проти лисих чоловіків, але так завжди примовляла бабуся, значить, так треба було. На столі стояли в горнятках родзинки, налущені горішки. У каструлях і мисках ховалися інші інгредієнти і напівготові страви…

Хата блищала чистотою, ялиночка красувалася в Олесиній спальні, на ній висіли горішки й шоколадні цукерки, прив’язані за ниточки.

Коли все було готове, а на небі займалася перша зоря, Олеся надягла свою нову синю сукню — вона наважилася-таки купити собі обновку на свята. Загорнувши горщик із кутею у свій плетений шарф, дівчина поклала його в кошик до решти подарунків, тепло вдяглася й поспішила надвір.

Мороз пощипував щоки, сніжинки сідали на обличчя. Олеся добігла до вбогої хатинки й постукала. Через віконниці не пробивалося світло, та й собаки надворі не було.

«Невже нікого немає?» — з острахом і передчуттям гіркого розчарування подумала дівчина.

Але за дверима почулося шаркання, хтось тремтячим голосом кволо проказав:

— Іду, йду…

Двері відчинилися, та ж сама жіночка намагалася впізнати несподівану гостю. Вона втерла фартухом — цього разу чистим — сльози з очей і запитала:

— Ви когось шукаєте?

Олеся переступила з ноги на ногу й відповіла, усміхаючись:

— Вас. Я прийшла до вас у гості. Бо теж не маю з ким зустрічати Святвечір, як і ви, здається. Я вам не заваджу?

Жінка цього разу не стрималася й від несподіванки заплакала, вже не втираючи сльози фартушком. Але щоби не сполохати таку дорогу гостю, потягнула її за рукав до хати. Біла пухнаста кицька підбігла до господарки, високо задерши хвоста, і потерлася до її ніг. Із кухні задріботів собака й пометляв хвостом, вітаючи Олесю. Інша кицька тим часом вискочила на стіл й намагалася поцупити з нього скромну вечерю.

— Ич, яка! — гукнула господиня, зганяючи її рукою. Вона нашвидкуруч витерла для певності стола й приставила другого стільця, запопадливо протерши і його.

Олеся засміялася — так ця жіночка нагадала їй бабусю, а хитра кицька — їхнього сільського кота Василька. Вона швиденько розставила на столі свої дарунки, поки баба Марта — так господиня представилася — заходилася коло чайника.

…Ще ніколи в Олесі не було такого щасливого Різдва з того часу, як померла її бабуся, а в цієї самотньої жінки — баби Марти — й поготів. Вони цілий вечір весело розмовляли, співали колядок, прихвалювали вечерю, ділилися спогадами.

На прощання Олеся поцілувала бабу Марту в зморщену щоку, а та, плеснувши себе по чолі, поспішила кудись у хату.

— Почекай, дитино, почекай, — уже звідтіля гукала вона.

Олеся взяла на руки кицьку й присіла в коридорі. Уже за декілька хвилин баба Марта швидко крокувала до неї, розмахуючи рукою. У руці щось було.

— Це тобі, дитино, — жіночка розтулила долоню: у ній лежала прекрасна нитка бірюзи, — у тебе такі чудові блакитні очі! Тобі пасуватиме. А як надягнеш намисто до цієї сукенки — о-о-о! То всі парубки будуть твої, — засміялася старенька.

Цього разу сльози заблискотіли в Олесиних очах.

— Бабусю Марто, а ви ж прийдете завтра до мене, святкувати Різдво? У мене є красива ялинка…

— Як би то я не прийшла? Певно, що прийду. Тільки ти зайди за мною, бо я сама боюся заблудити.

Олеся знову нахилилася до старої й обійняла її.

— Христос народився, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Славіте Його, — ще тихіше відповіла баба Марта, ховаючи заплакані очі.