Теплі історії до кави

РІЗДВЯНИЙ ДАРУНОК ДЛЯ ЛИСТОНОШІ

Надворі було холодно й сніжно. Морозець пощипував і рум’янив щоки пані Ганни, літньої сільської листоноші. Утім до її носа й пальців він був не таким поблажливим — ніс жінці розчервонівся, а пальці, у котрих вона несла повні торби листів, пакунків і газет, несамовито пекли. Утомлена, вона ледь переставляла ноги, залишаючи за собою глибокі сліди в снігові. Він хрумтів, тріскотів і ставав дедалі глибшим.

— Бррр, який мороз, — ледь ворушачи губами, проказала пані Ганна. — А мені ще стільки хат сьогодні обійти… І чому ті Деркачі живуть так далеко… Ох… — жінка скрушно зітхнула й почалапала далі.

А навколо все було невимовно красивим: призахідні промінці позолотили й сам сніг, і засніжені будиночки, а на горах за селом лежав легенький туман, заплутавшись за гілочки дерев. Усе мерехтіло білизною, блищики вистрибували по кучугурах, червонясті кетяги калини визирали з-під пухнастих шапок…

Але втомлена пані Ганна нічого такого не помічала. Вона бачила перед собою лише непролазні снігові барикади. Жінка знала й те, що за декілька хвилин сонце сяде за обрій, село вкриється блакитною пеленою, тоді заляжуть сутінки, а додому вона добереться вже глупої ночі.

— І що ж за невдячну професію я собі вибрала? Літом ще як літом, а зимою й находишся і намерзнешся, та так, що додому вже дійти несила… Худобина не годована, їсти не наварено… Ох…

Тимчасом із-за повороту вигулькнула хатина Деркачів, і пані Ганна вже веселіше пішла по витоптаній стежині.

Назустріч їй вибігло мале хлопча у картатому береті із розпашілим обличчям.

— Цьоцю Ганю, цьоцю Ганю, а що ви нам несете?

— Пані Ганю, а заходьте-но в хату, — за хлопцем вийшла його мама, привітно усміхаючись. — Не мерзніть, погрієтесь у нас трохи!

Поштарка хотіла спершу відмовитися, але гостинна господиня вже відкрила навстіж двері й гукала до доньки:

— А зроби-но нам, Оленко, чаю! Ходіть, пані Ганю, у нас ще й рогалики з горіхами є, Оленчина перша випічка, спробуєте, хай дитина потішиться! Лишень же похваліть, щоби не боялася знову пекти, — сміялася жінка.

Листоноша струсила сніг зі своїх теплих бурок і зайшла до хати. А коло неї вже вся сім’я стоїть, виглядає, від кого то вона їм листа принесла. А листів було аж чотири, та ще й посилка! Ох, скільки ж радості було і в дітлахів, і у дорослих! Господиня діловито дала чоловікові зачитати вголос привітальні листівки від родини, а сама заметушилася на кухні: кинула до приготованого чаю скибку лимона, розклала на тарелі рогалики й узялася знову вмовляти гостю скуштувати доччиних смаколиків.

Рогалики й справді були смачними, і пані Ганна добряче відігрілася в затишній Деркачевій господі. Уже й ті снігові кучугури по дорозі назад не видавалися їй такими страшними.

Підбадьорена теплим прийомом, поштарка поспішила до старої баби Ориськи, що мешкала неподалік Деркачів. Їй вона несла газету.

Пані Ганна довго стукала в двері, аж поки стара їй відкрила. Було добре чути, як із кімнати гучно говорить телевізор. Баба Ориська невдоволено кректала, жалілася на політиків, на телевізор, на рекламу, і навіть не помітивши, як замерзла й утомилася поштарка, почала на неї виливати свої жалі.

— Все не так, все не так, всі не такі, і так неможливо далі жити. І що ти мені там принесла? Газету? І нащо я за неї гроші плачу, і так нічого путнього не пишуть… Аби ж то хтось листа написав, поштівку яку… Родину маю, а всі відцуралися, ніхто не напише бодай слова…

Ганна стояла на порозі й тупотіла ногами, щоби не замерзли.

— Та чого ви так кажете, газета наша багато цікавого пише, та й Різдво ще лише за півтора тижні, лист ще вам може прийти, минулого ж року приходив!

Але баба Ориська продовжувала невдячно бубоніти, а тоді, не попрощавшись, закрила перед пані Ганною двері… Жінці стало сумно й незатишно. Але в пальцях була ще ціла торба листів і газет, тож треба було поспішати.

Так вона переходила від хати до хати. Де грілася, де мерзла ще більше, ніж надворі, від холодного прийому й набурмосених поглядів невдячних господарів.

Але чим далі вона йшла, тим краще усвідомлювала: вдячним, радісним людям було більше листів і пакунків, у них удома було гарно й добре, і смачно пахло. А невдоволені, насуплені чоловіки та жінки й самі виглядали якимись сірими, й будинки в них були якісь не ошатні, не святочні, а похмурі й непривітні. І пошти їм майже не було…

«Гм, цікаво, а яка ж я? — міркувала про себе листоноша. — Мабуть, усе ж невдячна… Іду, нарікаю на роботу, хату не прибрала святково, бо все ніколи… Та й листів мені ніхто не пише…»

Від тієї думки жінці стало якось особливо сумно… Дійшла нарешті до свого будиночка, нашвидкуруч погодувала худобину, зайшла на кухню, зачинила зсередини двері й, знесилена, опустилася на стілець. Поштарська торба перехилилася набік і… з неї вилетів ще один лист.

— Ой, лишенько, як це я його проґавила?! Ні-ні, нікуди я вже не піду… — злякано мовила пані Ганна, все ж піднявши конверт.

А на листі були написані… її ім’я та її адреса!!! І як вона раніше цього не помітила? То ж треба, завалявся на самому дні…

«Дорога тітонько, — писав їй тринадцятирічний племінник із Закарпаття, — Христос народився! Знаю, що лист дійде до Вас завчасно, і тоді ще ніхто не буде так вітатися. Але хіба то має значення? Христос народився понад 2000 років тому, і від того часу навіть літочислення змінилося…

А пишу я так скоро тому, що ми з мамою дуже хочемо, щоби Ви приїхали до нас на Різдво! Кидайте ту роботу та господарку хоч на три дні, нічого їм не станеться, сусіди приглянуть! А ми дуже за Вами скучили…

Чекаємо!..»

…Пейзаж за вікном потяга був невимовно красивим: призахідні промінці позолотили й сам сніг, і засніжені будиночки, а на горах за селом лежав легенький туман, заплутавшись у гілочках дерев. Усе мерехтіло білизною, блищики вистрибували по кучугурах, червонясті кетяги калини визирали з-під пухнастих шапок… Тепер пані Ганна, уже не листоноша, а довгоочікувана гостя, все-все помічала й тішилася.

Різдво вона проведе зі своїми найріднішими…