Теплі історії до кави

ТИ ЗНАЄШ, ДЕ НОЧУЮТЬ МРІЇ?

Я стояла на березі прохолодного осіннього моря й усміхалася. Коло мене на дерев’яній лавці стояв термокухлик із недопитим зеленим чаєм. Я дивилася на море й геть забула, що змерзла й хотіла пити.

— Ти любиш, як шумить море? — маленький хлопчик, що вовтузився з мушлями та холодним на дотик піском неподалік, підняв на мене свої блакитно-зелені очі й дивився якимсь нетутешнім поглядом.

— Люблю, — відповіла я й усміхнулася.

Усміхнулася тому, що — ні, звичайно, я йому про це не сказала — дуже люблю розмовляти з дітьми. Вони завжди зайняті чимось таким важливим: бавляться, будують піщані замки, збирають мушлі, сміються, бігають і водночас непомітно для всіх ростуть і дорослішають. Вони кажуть дурниці, які чомусь завжди мають сенс. Принаймні, дарують радість слухачам. Мені — то вже однозначно.

Я хотіла розпитати хлопчика про його ім’я, його батьків і домашню собаку чи кота, хоче він стати моряком чи принцом, і — зовсім по-дорослому бездарно — що він тут робить. Але дитина з очима кольору осіннього моря заговорила першою.

— А ти любиш, коли тихо?

— Люблю, — я знов усміхнулася. — У тиші дуже приємне відлуння.

— У тиші не буває відлуння, — насупився малий.

— Його не всі чують, але воно буває. Якби ти захотів, то почув би неодмінно.

— Де? Я ніколи не чую тиші. Я живу біля моря, ти ж бачиш.

— А й справді. Біля моря не буває ні тиші, ні її відлуння. А ти був колись на горі?

— Ні. Я живу біля моря, ти ж бачиш, — повторив малий.

— Колись ти неодмінно виростеш і побачиш гори. Вони дуже красиві.

— Ти любиш гори?

— Дуже.

— Більше, ніж море?

— Інколи мені здається, що так.

— Тому що там можна чути тишу?

— Так… А ще тому, що там можна чути її відлуння.

— Як?

Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші. Він слухав зосереджено, розплющивши широко свої неймовірні очі.

— Коли ти виростеш, піднімися на гору чи хоча б на пагорб, але краще таки на гору.

Хлопчик кивнув.

— Заплющ очі, ось так. І вслухайся в тишу, тоді ти почуєш, що вона дзвінкіша, ніж тисячі звуків. І далекі гори (пагорби, ну нехай, але краще все-таки гори) повторять ці звуки відлунням. Знаєш, тиша — це просто дивна назва для неописаних звуків. Як зоряне небо — загальна назва для мільярдів невідкритих планет.

Малий мовчав. Тоді подивився на мене й запитав знову:

— А ти любиш море?

— Люблю.

— Але море — то не море. Це просто дивна назва для тисяч нікому не відомих мрій. Тому я люблю море більше, ніж гори… На, тримай, це тобі.

І хлопчик подарував мені маленьку красиву мушлю. З того часу я ношу її з собою, у кишені. І коли відлуння тиші стає нестерпним, я прикладаю ту мушлю до вуха. Слухаю море, дослухаюся до мрій. І думаю про те, як добре, що я люблю говорити з дітьми. Вони завжди кажуть такі важливі слова.