Теплі історії до кави

УПІЙМАТИ ЗІРКУ ЗА ХВОСТА

Тереза допила воду із сьомої за сьогодні пляшки й витягла свою дорожню валізу з-під ліжка. Поміж літніми сукенками, майками та шортами намацала єдину кофтину з капюшоном. Літню й легку, але на довгий рукав. Спускалася вечірня прохолода, і кусали комарі. Дівчина надягла кофту на спалені плечі, з яких щедро злазила шкіра, і поморщилася. Тоді відшукала довгу, до кісточок, спідницю — надягати джинси на розчервонілі, спечені ноги вона б не наважилася.

Сьогодні вони втечуть із душної, переповненої дзижчанням комарів ночі провінційного готельчика на природу — дивитися зірки. Візьмуть із собою старого коцика і ще декілька пляшок води. І телефони. Щоби, наче підлітки з маленьких містечок, слухати з них музику. І танцювати під зірками, які падають.

Тереза останнім часом погано спала вночі. У її вухах на пару з комарами дзижчали думки, сумніви, страхи — її маленькі монстрики, дрібні надокучливі переслідувачі, проти яких не допомагав «раптор». Вона мріяла їх перехитрувати, втекла на цілий тиждень сюди, в це маленьке містечко за сотні кілометрів від дому, щоби жити в крихітному готелі, спати на чужому ліжку, перекладати двійко шалених британців, відвідувати дітей у притулку, дарувати їм радість, забуваючи про власний біль, і втомлюватися так, щоби провалюватися в сон без задніх ніг… Містечко було, чуже готельне ліжко — теж; британці, діти, їхня радість, власне забуття й шалена втома — все це було, але монстрики не відступали.

«Ну й грім із ними, з тими думками. — Тереза закрила валізу й почала вдягатися. Через півгодини приїде директор зі своїми чарівними донечками й дружиною та забере британців і Терезу в парк. — Сьогодні я не буду спати не через них. Сьогодні я просто не буду спати, бо не хочу. Я хочу танцювати й ловити зірки за хвоста. І слати повітряні поцілунки всім тим думкам на прощання».

У кімнату постукали. Тереза зібрала волосся докупи й відчинила двері. На порозі стояв Марсель, вродливий засмаглий британець із несподівано французьким іменем, і лукаво усміхався.

— Я готовий, як бачиш. А хтось казав, що я просплю й залишуся солодко сопіти в готелі, поки ви літатимете на… що то було? На віниках?

Тереза плеснула бідолаху по плечу й упустила в свій номер. З першої хвилини знайомства вона його жорстоко розігрувала: зустрівши в Борисполі, сказала, що вона — його перекладачка, а пошепки додала, що заодно призначена шпигувати за ним і звітуватиме про всі його дії у «КейДжіБі», тож хай поводить себе чемно, щоби ні в кого з них не виникло проблем.

Потім сказала, що в Україні чоловікам із собі подібними прийнято вітатися, не потискаючи руку, а легко цілуючи в праве плече. А знайомлячись із дівчиною, треба тричі голосно вигукнути її ім’я, дивлячись угору.

— Теріса! Теріса! Теріса! — прорепетував тоді він.

— Дорогий госте, неправильне вимовляння імені прирівнюється в нас до страшної образи. Те-ре-за. Правильно так. У дорозі попрацюємо над вашою вимовою, у мене з собою книжка з українськими дитячими віршиками. А нашого водія звуть, до речі, Омелян Кирило-Мефодійович.

— Омелан…

— Ще раз скажете «Омелан», і він вас нікуди не повезе. Доведеться платити за таксі втридорога. Тож давайте, повторюйте.

Водія звали Петро, і він не мав нічого проти того, аби його називали Пітер, чи то навіть Піт, але Тереза вирішила про це змовчати.

— Омеліан Кір’їломифіч, — ледь не плакав Марсель, готуючись поцілувати всміхненого пана Петра в праве плече, але Тереза вчасно змилосердилася над обома й сказала, що то був просто жарт і що в них в Україні просто прийнято розігрувати гостей.

Над чарівною компаньйонкою Марселя, Мері, Тереза вирішила не знущатися; все ж жіноча солідарність — справа серйозна. Вона вручила їй пляшку з холодною водою, а бідоласі Марсу (так вона називала хлопця, коли він не чув) сказала, що для нього, на жаль, не залишилося.

— У нас прийнято спершу напоїти жінку, а чоловікам уже як пощастить.

Ну от, йому цього разу не пощастило. І Тереза таки потяглася за книжкою з дитячими віршами, щоби хлопець не розслаблявся й не переставав вестися на її жарти.

Дядько Петро ледве міг упоратися з кермуванням, коли Марсель учив напам’ять вірш «Мама є у котика… і навіть в бегемотика».

— Не «бахамотіка», не «бахамотіка», дорогий госте!!! Бе-ге-моти-ка, невже це так складно?

Тільки-но мокрий від сміху водій, дещо розгублена чарівна Мері, виснажений Марсель і ледь усміхнена Тереза зайшли до великого кафе на Контрактовій, усе трохи втихомирилося: люди хотіли їсти, а в кафе смачно пахло. Але коли Марсель замовив вареники з вишнями й устиг злопати їх півмиски, Тереза взялася за своє:

— Знаєш, Марсель, вареники з вишнями — не цілком вегетаріанська страва. У кожній мисці обов’язково один вареник — із червивими вишнями. У нас існує повір’я, що тільки-но людина його з’їсть, не скривившись, наступного дня збудеться якась її мрія.

Марсель був готовий скривитися, але скоро передумав:

— Прекрасно. Я не знав, але не хотів вас образити, то й не кривився. А такий червивий вареник я з’їв щойно.

— О, вітаю! Сподіваюся, ти кажеш правду. У нас існує повір’я, що коли людина каже, що з’їла чарівний вареник, а то насправді не так, на неї чекають тяжкі випробування наступного тижня…

Марсель зрозумів, що ця дівчина вкотре з нього кепкує, обтер серветкою губи, демонстративно засміявся і сказав:

— Я тобі не вірю. І в те, що ти донесеш на мене в «КейДжіБі», до речі, теж.

Але чомусь, промовляючи останні слова, він таки стишив голос і акуратно роззирнувся на всі боки.

З того часу він почав вигадувати кумедні пастки для Терези, а наступного ранку сказав, що вона йому, як сестра. Дивно, але з того часу й почалася їхня дружба. Терезі легко було йому довіряти, і Марсель розповідав історії, які дівчині було цікаво слухати. Вона все ще намагалася розіграти його, але це їй удавалося дедалі рідше, та він усе одно сміявся, і це тішило.

— Я рада, що ти не проспав. Нам би тебе бракувало під зірками. Марсель усміхнувся й підійшов до вікна.

— О! Машина приїхала!

До кімнати зайшла Мері — привітна й гарна-гарна, як завжди. Діти в притулку шаленіли від неї й повисали на дівчині гронами. Тереза ж спершу не знала, як поводитися коло неї: Мері була справжньою леді, витонченою, щирою, ніжною; Тереза ж натомість нагадувала збитошного хлопчиська — теж щирого й доброго, але якогось надто необтесаного чи що. Їй усе дитинство батьки ставили в приклад таких дівчаток, як Мері. Але Тереза завжди знала, що такою їй не стати ніколи. І поки її ровесниці бавилися в принцес, дівчинка уявляла себе мушкетером.

Але вчора ввечері, коли Мері постукалася до кімнати Терези, відбулося маленьке диво: дівчата посідали на підлогу, дудлили колу, їли якесь англійське печиво й говорили про все на світі. Мері розповідала, що завжди мріяла бути такою, як Тереза: сміливою, веселою, з тендітною фігурою і лукавими очима. Натомість росла сором’язливою, невпевненою, із виразно жіночою фігурою, через яку набула ще купу комплексів на додачу.

— Мері! — вигукнула здивована Тереза, оглядаючи дівчину довгим прискіпливим поглядом. — Але ж ти абсолютно й дивовижно вродлива! Зізнатися чесно, я почувалася не дуже затишно коло тебе. Я взагалі незатишно почуваюся коло таких витончених красунь.

— Більших нісенітниць у житті не чула! Це я про «почуватися незатишно». А щодо моєї фігури й обличчя — так, зараз вони мені подобаються. Але коли бачу таких, як ти, раптом звідкілясь вигулькують ще ті, дитячі бажання.

Дівчата ще теревенили про подорожі й чоловіків, про мрії й спогади, про роботу й дітей, яких вони любили. А коли йшли до сну, кожна з них знала, що здобула собі справжню подругу.

— Ну що, поїхали, поїхали!!! — У номер Терези ввірвалися директорові доні — Олеся і Дануся — й одразу взялися тягти за руки всіх трьох.

Через кілька митей весела галаслива компанія вже палила свічки від комарів, розстеляла пледи на траві та розкладала неподалік печиво, фрукти й воду. Коли все було готове, дівчата пішли в дикі танці — ті, які дарують відчуття, наче на світі не існує нічого, крім волі, руху й радості. Хлопці час від часу переможно вигукували — це означало, що вони таки «впіймали зірку за хвоста». І тих «о-оо-о» і «є-е-е-е» було так багато, що, здавалося, метеоритний дощ більше нагадував метеоритний водоспад.

Але, щойно дівчата розляглися, небо затягли тоненькі хмарки. Дощу в них не було, але краєвид вони все одно зіпсували. Тереза була певна, що Марсель, котрий лежав поруч, зараз покаже їй язика. Але він повернувся до неї обличчям і запитав, як вона почувається.

— От знаєш, що прекрасне в друзях?

— Ти мені не просто подружка, ти мені — як сестра!

— І того ти вирішив, що можна мене перебивати? І з чого ти взагалі взяв, що мова про тебе?

— А я помилився?

— Ні.

— Ну от. То що в мені прекрасне?

— Що коли в тебе є нагода показати мені язика, то ти питаєш, як у мене справи.

— А знаєш, що в сестрах незрозуміле?

— М-м?..

— Що коли в них питаєш, як у них справи, то вони заговорюють тобі зуби.

Тереза засміялася й ляснула Марселя по руці. А тоді припіднялася, опершись на руки, і роззирнулася довкруж. Світло ліхтарів долітало сюди ледь помітним. Уся компанія розташувалася на відстані кількох метрів одне від одного. Директор із дружиною і не думали дивитися на небо. Вони вкрилися собі пледом і про щось стиха гомоніли. Мері заплітала дівчаткам косички. А Марсель лежав поруч і дивився на Терезу.

— Ну? Як ти? Мені здається, ти сумна.

— Сумна.

— Чого?

— Бо хмари. А я мріяла побачити цей метеоритний дощ цілий рік.

— І то єдина причина?

— То, знаєш, навіть не причина, а привід. А загалом, усе зараз складно.

— Ти ж віриш у Бога. Помолися, щоби Він розігнав хмари.

— Ще чого. Марсель, ти з’їхав із глузду. У моєму житті зараз і так проблем вище голови. Куди серйозніших. Буду я молитися про такі нісенітниці.

— Я бачив, як ти молилася з дітьми сьогодні. Чого тобі легше молитися про когось, ніж про себе?

— Не знаю. Чомусь так. І взагалі, досить бавитися в психолога. Ти ж пам’ятаєш про «КейДжіБі», м-м?..

Тереза піднялася, підбігла до дівчат і почала смикати їх за руки.

— Нумо танцювати! Ми ж не даремно не спимо! Чи як?

Дівчата танцювали довго, і так, щоби забути про все, — принаймні, саме такі наміри мала Тереза. Забути про зірки, які транслюють так близько, але за густою непроглядною ширмою; про те, що завершиться цей тиждень, і перед нею знову гостро постане питання вибору. Забути, що цього вибору вона досі не може зробити. Про розгубленість, утому, пустку всередині…

Так, мине ще пару днів, і їй доведеться повертатися в своє місто, де вона більше не могла жити. Там у неї на столі лежать дві пропозиції, абсолютно різні. Одна — переїхати в це містечко, де зараз над її головою хмари затуляють зірки; маленьке й страшенно далеке від дому; працювати в домі з садом, відвідувати дітей у притулку й робити те, що вона так любить — помагати створювати книжки. Інша — поїхати до Києва, жити десь у крихітній кімнатці в душному спальному районі; працювати над тим, що її ніколи не цікавило — писати про моду й інший життєвий дріб’язок, однак нарешті заробляти трохи більше, і, відвідуючи з друзями якусь кнайпу раз на сезон, не вишукувати найдешевший напій у переліку, а купувати справді бажане.

Тереза давно мріяла про розвиток, зміни, воліла вилізти з гнітючих злиднів. Колись вона хотіла працювати на радіо, а опинилася у великому двоповерховому автобусі, що їздив по західноукраїнських замках і возив іноземців на екскурсії. Дівчина була майже ді-джеєм, як і хотіла: вона мала мікрофон і слухачів, лише замість саундтреків і пісень змінювалися картинки за вікном. А ще у неї була маленька наймана квартира в живописній місцині й сусідський кіт, який приходив до неї їсти та ніжитися.

І в кінці цього тижня Терезі потрібно буде повернутися туди й, нарешті, щось вибрати.

Мері з дівчатками підійшли до машини, малеча вже хотіла спати, а Мері обіцяла розповісти їм казку. Тереза ж повернулася до Марселя й лягла коло нього на плед.

— Я тут молився, щоби розійшлися хмари, — прошепотів він. — Тож нікуди вже не тікай, добре?

Тереза кивнула, глянула на небо… і раптом побачила шалений хвіст падаючої зірки!

— Є-е-е-е-е!!!!!!!

У цю мить дівчина була ладна розцілувати Марселя й пообіцяти йому ніколи більше навіть не пробувати над ним покепкувати. А ще раптом — Боже, як несподівано! — вона знову почала вірити в маленькі дива. Коли емоції трохи вляглися, Тереза повернулася до хлопця й прошепотіла:

— Дякую.

— Завжди будь ласка. Які ще будуть побажання?

І дівчина розповіла йому все; виклала, як на долоні: про свої страхи й сумніви, про своїх монстриків і сусідського кота, про автобус, мікрофон, щоденну каву в термосі, видавництво в провінційному містечку і глянцевий журнал у такій чужій столиці. А потім попросила його розказати їй якусь історію і заснула під його голос.

У останній день, коли треба було прощатися, всі болі, накопичені за довгий період, раптом зібралися в одній точці й пекли немилосердно. Узагалі, Тереза давно завважила, що має алергію на прощання з людьми, яких любила. У неї зразу сльозилися очі, стискало горло, свербів ніс, опускалися руки й ставало важко ходити. Вони їхали з притулку й плакали, бо плакали діти. Марсель сидів поруч і витирав сльози теж. Він казав, що ніколи не плакав на похороні когось із родичів, а тепер просто не міг стриматися.

Директор зупинив машину біля річки, й усі мовчки вийшли надвір. Тереза ридала, загорнувшись в обійми Мері. Олеся й Дануся стояли коло Марселя й дивилися, як він набрав пригорщу пласких камінців і почав кидати ними в бік річки, пускаючи «млинці». Мері витерла свої й Терезині сльози й підійшла до дівчаток. Тереза тим часом почала спускатися вниз, за річкою, а тоді перейшла її по великих камінцях на другий берег і почала видиратися на небезпечну кам’яну стіну. Вона дуже боялася висоти, але в той момент її це не турбувало. Емоції спопеляли дівчину зсередини, і вона тікала від думок туди, де запаморочується голова і де вони більше не виникають. Вона якось примостилася на висоті п’ятнадцяти метрів над річкою, у слизькому взутті, з утомленими руками. А спуск був таким небезпечним! Дівчина просто сиділа наверху й робила вигляд, що відпочиває, тому й не злазить.

Раптом звідкілясь узявся Марсель.

— Слухай, чого ти там сидиш? Тобі допомогти?

— Угу.

— Ем… А чого ти не попросила раніше?

— Не хотіла.

— А… Он воно що…

Марсель зробив вельми здивований вигляд, але почав видиратися вгору, а, порівнявшись із дівчиною, подав їй руку. Сходити було дуже страшно: кам’янистий берег круто спускався вниз, де шуміла річка, руки й ноги вперто тремтіли. Вона чіплялася ними за траву, за ґрунт, а Марсель постійно повторював, що трава ламається, ґрунт розсипається, потрібно ставити ноги на камінь.

НОГИ НА КАМІНЬ! Не чіплятися за дрібниці, виводити в пріоритети найважливіше!

Тереза всміхнулася цій думці й захотіла відразу втілити її в життя, але це було не так уже й легко. Олеся й Мері підбадьорливо кричали з мосту, Марсель просив ну хоч трохи більше довіряти йому й відпустити сухе бадиляччя. Уся ця ситуація нагадувала сцену з фільму: красиві гранітні камінці, стрімке урвище над річкою, чоловік із зовнішністю сміливого ковбоя простягає руку — і картинка стає статичною.

Аж поки Тереза, нарешті, не довірилася повністю — і вони зійшли за лічені хвилини.

А потім була смачна їжа, прощання, знову сльози, дорога, Київ і співбесіда в модному журналі. Тереза прийшла туди трохи невиспана й заплакана, у вим’ятій сукні, яку її бабуся точно б назвала «як корові з писка», і великою валізою. І коли вже сиділа в холодній маленькій кімнатці з прозорими стінами, раптом побачила, що в неї… брудні руки. Дівчина придивилася й помітила напис кульковою ручкою, який просвітлювався на шкірі — його Марсель, граючись, наніс жартома: ROYALTY — член королівської родини.

Принцеса всередині Терези усміхнулася, згадуючи казку днів, що були позаду. І вірячи в дива попереду. Вона подякувала пані, яка сиділа навпроти, за витрачений час, сказала, що передумала, вийшла з високого будинку, довкруж якого стояли дорогі машини. Волочачи за собою велику валізу, витягла з кишені свій старий телефон із потертим екраном і написала смс-ку директору провінційного видавництва: «Я з вами. Коли мені приїжджати?».

А наступного ранку, добувшись до свого комп’ютера, відкрила листа від Марселя.

«Ти все зробила правильно. Тепер — уперед, і ноги на камінь, пам’ятаєш?»

Тереза пам’ятала. Їй хотілося плакати з удячності щоразу, коли вона згадувала про цей час, про Мері, дівчаток, дітей із притулку, їхню команду, про Марселя. Але хто ж показуватиме слабкість?

«От не псуй мені спогади спробами навчити мене жити. А то наступного разу, як приїдеш, не лише води не дам, а ще й спечу пиріг із вишнями — не вегетаріанський, як ти пам’ятаєш. Ти ж пам’ятаєш?»