Теплі історії до кави

ЛАТЕ ІЗ АРОМАТОМ БЛЮЗУ

— Ну і що там може бути цікавого? За що мені кожної п’ятниці така кара?

Ліля неохоче підвелася з дивану й побрела у ванну, заодно додавши звуку в програвачі. У кімнаті там і сям лежали різні частини вечірніх нарядів, а коло м’якого крісла шеренгою розмістилися декілька пар взуття.

Дівчина уважно розглядала своє відображення в дзеркалі: зараз була зима, й шкіра виглядала втомленою і… якоюсь сумною.

— У виснаженої та знудженої жінки завжди кисла міна й прив’яла шкіра, чого ж іще хотіти, — із удаваною байдужістю сказала Ліля й узялася дбайливо змивати денний макіяж із обличчя й ніжно, самими пучками, наносити крем.

Сьогодні була п’ятниця, і дівчина могла б залишитися вдома, послухати музику, прийняти ванну з ароматичною піною під стелю, подивитися смішні фільми, напекти коржиків чи почитати книжку про гномів. Та що завгодно можна було би зробити — аби тільки нікуди не йти. До того ж надворі було холодно, брудно й страшенно неприємно.

Але робота є робота, а її робочий день у п’ятницю продовжувався на невизначену кількість годин, якщо якимсь нехорошим людям приходила в голову ідея влаштувати вечірку, концерт чи відкриття готелю, як ото сьогодні. За останній рік роботи в редакції часопису, куди постійно, без усілякого сорому, приходили запрошення на всі ці події, Ліля повірила, що нехороших людей у світі тьма-тьмуща, і вільні вечори в п’ятницю їй не особливо світять.

Інколи дівчині щастило — і до міста приїжджали нереальні хлопці зі шкірою кольору міцної кави та грали джаз. Або ж талановиті пари палко танцювали танго. Або ж хтось — раз на сто років — писав хорошу книжку й розповідав про неї так захоплююче, як колись Лілин дідусь розповідав онуці про свою службу в армії і те, як вони з товаришами купалися в Байкалі.

Але щастило їй рідко. Зазвичай у бокалі п’ятничного вечора змішували кричущий несмак у декорі, попсову музику, декілька «грошових мішків» і непропорційно багато довгоногих мисливиць за гламуром та ефемерним яхтово-діамантовим щастям. Усе це заливали великою кількістю алкоголю. Мабуть, останній мав перебити неприємний присмак інших інгредієнтів, але їй це нічого не давало — дівчина не пила.

Ліля повернулася до кімнати й почала вибирати одяг. Примірка суконь перетворилася на муку. Вони ну ніяк не пасували до внутрішнього настрою дівчини. А шпилясті підбори й зовсім виглядали, як знаряддя тортур.

— Усе, хай собі думають, що хочуть, а я вдягаюсь так, як мені буде зручно.

За декілька хвилин Ліля вже усміхалася дзеркалу: вузькі блакитні джинси, затишна плетена великими петлями бежева туніка на короткий рукав з коміром-хомутом і такі ж бежеві уггі. На руках — затишні блакитні мітенки з бежевими сніжинками.

У програвачі Дін Мартін саме краяв серце своїм «Різдвяним блюзом».

— Кому що, а мені Санта не приніс нічого, ні натхнення, ні музи, лиш морок за вікном і трохи різдвяного блюзу, — у вільному перекладі підспівувала йому Ліля й пішла до кухні готувати собі какао з молоком на дорогу.

…У фойє готелю було дуже світло й просторо. Дзеркала, світильники з водоспадами кришталевих «краплинок», квіти у вазах. Привітний швейцар з ідеально накрохмаленим білим коміром і красивою, «правильною», усмішкою провів Лілю до святкової зали, де чемно передав її в руки адміністратора. Той — так само гладенько виголений, із награним шармом і ледь уловимим здивуванням ув очах (імовірно, посіяним туди не зовсім, м’яко кажучи, формальним виглядом дівчини) — підвів Лілю до столика, накритого білою атласною скатертиною й акуратно, підтримуючи гостю за лікоть, допоміг їй зручно вмоститися на м’якому білому дивані.

— Що би ви хотіли випити? — адміністратор ледь помітним кивком підкликав офіціанта.

Ліля окинула поглядом підкреслено послужливого та привітного юнака — її вже починало нудити від цих галантних істот, схожих на пінгвінів у своїх чорно-білих формах, хіба що з кращою фігурою. А ще їй негайно захотілося додому, під картатий плед, слухати Діна Мартіна й лузати мандаринки.

— Лате, будь ласка.

Вона зумисне підкреслила перший склад — зазвичай у всіх кафе й ресторанчиках офіціанти виправляли її, перекроюючи слово на латЕ, хоча це й було неправильно. Якщо цей пінгвінистий хлопака зробить те саме, прискіплива журналістка в замітці про відкриття готелю напише: «Попри ввічливість і досконало випрасувані костюми своїх підлеглих, керівництво готелів такого рівня мало би краще дбати про те, щоби вони правильно вимовляли назви страв і напоїв і не виправляли відвідувачів, безсоромно нехтуючи золотим правилом „Клієнт завжди правий“».

— Лате, — повторив офіціант за дівчиною, так само виділяючи голосом перший склад. — А яке саме лате любить синьйорина? У нас, — тут він притишив голос і прихилився ближче до вуха дівчини, — роблять неймовірно смачне лате зі спеціями до гарбузового пирога. У американських кнайпах воно так і називається Pumpkіn Pіe Latte. Туди входять цинамон, мускатний горіх, імбир і гвоздика. Ну от. Я вже «здав» вам рецепт. Але щодо пропорцій — ні пари з вуст. Доведеться вам самостійно почаклувати на кухні, щоби винайти досконалу гармонію, яка вже є у нашого напою.

Офіціант усе менше нагадував Лілі пінгвіна і все більше скидався на дуже приємного співрозмовника. Вона усміхнулася йому найчарівнішою усмішкою зі свого арсеналу й попросила принести їй саме цього лате.

— А самого гарбузового пирога у вас немає?

— Бажання синьйорини — для нас закон. Навіть якщо доведеться перетворювати на гарбуза «карету» котрогось із заможних гостей, пиріг ми для вас усе одно спечемо, — засміявся він. — Ваш вибір дуже вдалий — саме те, що треба для такого зимового вечора, коли за вікном погода… не надто приємна. Але в нас ви начисто забудете про погоду, повірте! Хорошого й теплого вечора вам… — хлопець запнувся й грайливо подивився на гостю.

— Ліля.

— Хорошого й теплого вечора вам, Лілю. Я передам ваші захцянки нашому чарівникові на кухні.

«Напевне, доведеться тут залишитися жити, — подумала Ліля й усміхнулася сама до себе. — Отак би щовечора хтось дбав про те, що мені смакуватиме. А ще краще — щоранку й що обіду теж. Може, вони в своїх номерах ще постіль електроковдрами гріють?»

Дівчина видлубала з сумки свій фотоапарат, ніжно погладила його пальцями й поклала собі на коліна. Саме заради нього вона й прийшла на цю роботу — хоч як це дивно звучало. У той час, коли вона істерично переглядала списки доступних вакансій, лише в цій редакції пропонували службову дзеркалку на додачу до соціального пакету й такої-сякої зарплати.

У залу починали сходитися люди — всі такі вишукані, святкові. Ліля дуже вирізнялася з-посеред них, але ніскілечки не збиралася цим перейматися. Дійство зараз почнеться, ну й нехай. А вона тим часом насолоджуватиметься собі лате з цинамоном, мускатним горіхом, імбиром і гвоздикою й наминати гарбузовий пиріг. Тоді їй точно буде про що написати в замітці про готель, де замість офіціантів прислуговують ельфи, а на кухні живе справжній Рататуй.

На сцену збоку зали вийшли музиканти — у таких самих пінгвінячих костюмах. Однак настрій у дівчини значно покращився, і вона вже на це не зважала. Квінтет. Клавіші, саксофон, барабани, бас-гітара, труба. Трохи класики, трохи імпровізації. Ельф із доброю усмішкою приніс лате, за ним — пиріг. Але й це вже не мало аж такого значення, адже музика лунала неймовірна.

Трубач із трохи скуйовдженим волоссям і розхристаним коміром був вродливим — із великими сумними очима й вузькими, грайливо вигнутими губами. Чимось він нагадував дівчині головного героя фільму «Піаніст». А ще він мав такі ж тонкі й красиві пальці.

Типові оди нововідкритому готелю змінювали одна одну, але на ці моменти й згодився пиріг, який виявився-таки дивовижно смачним. Як і лате. Ліля зосередила увагу на поглинанні смаколиків, поки люди з добре поставленими голосами не припинили свої теревені й не всілися на місця, дозволивши музикантам продовжувати творити казку.

Трубач виглядав ще розхристанішим, ще справжнішим, ще гарнішим. Він заплющував очі, а пальці танцювали по вентилях. Він розмовляв музикою, і Ліля також заплющила очі — щоби не відволікатися й краще його розуміти.

І коли нарешті згадала, що було б непогано познімкувати це все, музиканти вже зовсім розігрілися й шпарили сміливо, легко, здається, забувши про все на світі.

Трубач розплющив очі й усміхнувся фотографині. Напевне, вони двоє найменше пасували до багатої та вишуканої атмосфери залу. Він зіграв щось немислиме, але цей дисонанс лише додав пікантності композиції. Трубач повернувся до своїх колег і щось їм сказав поглядом. Басист із барабанщиком заусміхалися, клавішник насупив брови, а саксофоніст набрав повітря в легені.

Дівчина повернулася на свій диванчик і залізла на нього з ногами, зручно вмостившись і налаштувавшись слухати музику, заодно поклавши фотоапарат на бильце, як на імпровізований штатив.

А хлопці тим часом ушкварили різдвяний блюз, за ним — I’m Feelіng Good.

Ліля потягнулася за сумкою, щоби змінити об’єктив. А трубач тим часом змінив трубу — на маленьку, червону, із золотистими вентилями, точно позичену в якогось Санта-Клауса на вечір. Музики заграли «Щедрика» — і так щемко, так трепетно, що хотілося плакати.

А потім на сцену знову вийшли дядечки з поставленими голосами, щоби довго розводитися про зірковість готелю й іще там щось. Ліля почала збиратися додому — не хотілося псувати собі вечір вислуховуванням нудних промов.

Вона подякувала офіціантові-ельфові, який сказав, що сьогоднішня гостина за рахунок закладу, й поклав їй у руку запрошення на наступний святковий прийом, відповіла йому, що неодмінно прийде, якщо він сам нікуди не подінеться, передала вітання Рататую й тихо — у її уггі це чудово вдавалося — пішла до виходу.

На вулиці було сиро й неприємно. Таксівка ще не приїхала, але Лілі чомусь відчайдушно бракувало свіжого повітря.

— Панянко, куди ж ви? — хтось узяв її за руку вище ліктя, зовсім не так галантно, як готельні пінгвіни, але цей дотик був значно приємнішим за всі їхні уважності.

Трубач — усміхнений, із лукавими іскорками в очах — стояв посеред цього туману в одній сорочці й не відпускав Лілиної руки:

— Не думайте нікуди втекти, у мене тут серйозна пропозиція. Міняю диск із музикою на візитівку. Ви ж хочете диск із музикою?

Ліля засміялася.

— Ви замерзнете.

— Не біда.

Хлопець зігнувся й задер чорні класичні штанини — під ними були теплі червоні шкарпетки з різдвяними оленями.

— Мені сестра зв’язала. На Різдво. Тепер я ніколи не мерзну. То що, вам не сподобалася музика? Ви не хочете диска?

Ліля переклала сумку в руку, за яку він її тримав, аби не змушувати трубача її відпускати, хоч це й було безглуздо, і вільною рукою потяглася за візитівкою.

Під’їхало таксі. Насуплений клавішник з’явився у дверях готелю. Трубач замість поцілувати дівчині руку поцілував її в щоку, притримав двері машини й — прокрутившись на підборах тричі — повернувся в світ дзеркал і кришталевих водоспадів.

— Зупиніться ще біля супермаркету, будь ласка, — попросила дівчина таксиста, — я швидко. У мене вдома просто гвоздика та мускатний горіх до кави закінчилися.