Требізон. Літній семестр

Розділ дев’ятий

Тільки-но стало відомо про крадіжку ящика з тридцятьма фунтами за серфінг, як обурення пробігло Будинком Джуніпер. Це було жорстоко, підло, неприпустимо. Хто міг прийти у викладацьку та ось так спокійно винести його? Ким була ця негідниця?

Місіс Девеншир підтвердила, що ящик востаннє бачила на столі ввечері п’ятниці, перед тим, як пішла додому на вихідні. Одразу після дзвінка місіс Девеншир міс Велбск проінформувала поліцію. Двоє поліцейських приїхали до школи, поставили запитання, зробили нотатки та врешті-решт поїхали.

— Це жахливо, чи не так? — сказала Джосс, роздаючи шматочки холодного м’яса під час обіду. На гарнір були салат та картопля в мундирі. — Це має бути хтось зі школи.

— Цікаво, як вона почувається зараз? — розлючено сказала Ребекка.

— Сумніваюся, що поліція піймає злодія, — сказала Тіш. — Я маю на увазі те, що це може бути хто завгодно. Будь-хто міг прокрастися до викладацької. Її ніколи не зачиняють абощо. Я ненавиджу думку про те, що... — вона примружилася та оглянула їдальню. — Що ж, ця людина має бути в цій їдальні.

— Цікаво, хто це? — зупинилася Ребекка. — Можливо, хтось, хто перевищив свої можливі витрати на спонсорстві. Просто не зміг знайти гроші та запанікував. У стані афекту забрав ящик з грошима.

— Це мало трапитись в стані афекту, — погодилася Сью. — Справжній злодій перевірив би, чи зачинений був ящик.

— А він не був. Боюсь, що вона навіть не подумала про це, — перебила Ребекка.

— Тоді вона б швидко забрала гроші. Тільки великі — фунти чи п’ятдесят пенні, а монети по два пенні та інші залишила б. Я маю на увазі, кому б знадобився той ящик! Який ризик! Це мала бути імпульсивна дія.

— Що ж, напишемо щось для Г. Д. завтра, — сказала Тіш. — Змусимо винуватицю зізнатися та не бути такою дурепою.

— І ми також можемо провести розслідування! — запропонувала Ребекка. — Злодій повиннен був викинути десь ящик. Ми маємо пошукати його. Та він, напевно, позбувся дрібних грошей, можливо, у «Моффатті». Ми можемо запитати місіс Моффатт.

— Розслідування! — рішуче кивнула Тіш. — Знову виконавчий комітет. Я маю на увазі, що ми вшістьох зібрали ці гроші, ми й повинні постаратися їх повернути! Почнемо сьогодні вдень!

— Я також маю допомогти, — сказала Джосс, яка до цього лише слухала. — Адже я брала участь у серфінгу. Але сьогодні вдень я стежу за бігом першокурсниць. Атлетичний клуб. Позаду стільки роботи. Ти також задіяна, Ребекко, пам’ятаєш? День спорту в п’ятницю, та якщо ти хочеш змагатися в забігу на 100 і 200 метрів, тобі треба пройти відбір.

Ребекка пам’ятала про це і винуватила ті дві суботи поспіль, коли дощило, бо через це не прийшла Анжела Гессел. Заняття атлетичного клубу звелись до фізкультури в спортивному комплексі. Вона хотіла знову вийти на стадіон та чекала на це відтоді, як минулої неділі погода поліпшилася. Але тепер...

— Вибач, Джосс. Мені доведеться пропустити його. Я займатимусь легкою атлетикою на іграх у другій половині дня і прийду наступного тижня. Але зараз ми повинні щось із цим удіяти. Принаймні я повинна, адже була настільки дурною, що залишила ящик там, на видноті. Якщо б тільки я не була такою лінивою та попросила міс Морган зачиняти кімнату щоразу після збирання грошей...

— Заради Бога! — сказала Тіш. — Ніхто про це не думав.

— Це не твоя провина, Ребекко, — підтвердила Ельф. Вона нарешті доїла свою картоплю у мундирі, на її підборідді залишилося трохи олії. — Насправді ми могли б упоратися без тебе сьогодні, якби не твоя неймовірна пам’ять. — Ідея детективного розслідування справді захопила її думки. — Напевно ти запам’ятала непомітні, але дуже важливі деталі у чиїйсь поведінці минулої п’ятниці.

— Все нормально, Ельф. Я йду з вами сьогодні ввечері, — сміючись, сказала Ребекка. — Я пригадаю все.

Вона справді хотіла піти до атлетичного клубу, потренуватися з Анжелою Гессел і пробігти за 13,5 секунди, але не зробить цього. Вони повинні спробувати знайти гроші. Це змусило її ненавидіти злодія ще сильніше.

Як виявилося, того вечора вони не знайшли ані ящика, ані жодних зачіпок, хоча й обшукали всю територію школи. Зорова пам’ять Ребекки не згадала жодної важливої деталі. Коротко кажучи, все це було гаянням часу.

Так само ніхто не відгукнувся на заклик Тіш, коли в понеділок його опублікували в газеті «Джуніпер». Успіхів не мала і поліція, яка швидко полишила розслідування та зайнялася більш важливими злочинами.

У них не було можливості відшкодувати ці гроші, якщо не написати додому. Міс Морган заборонила їм робити це. Рахунок надіслали до Лондона на тридцять фунтів менше, ніж він мав бути.

— Я відчуваю, що рано чи пізно людина з нечистою совістю зізнається, — сказала відповідальна за будинок молодших класів. Крадіжка дуже обурила її, адже ставила клеймо на когось молодого та імпульсивного, можливо, на одну з першокурсниць. — Я гадаю, вона зізнається, можливо, перед закінченням семестру. Нечиста совість — надто важкий тягар, щоб носити його за собою. Найкраще, що ви, дівчата, можете зробити зараз — забути про це.

Але Ребекка та інші мешканці шостої кімнати навіть не збиралися про це забувати. За два тижні до закінчення семестру вони згуртувалися у своїй команді сильніше, ніж будь-коли. Спонсорований серфінг дуже зблизив їх, але не так сильно, як крадіжка грошей. «Шестеро детективів» — називала їх Роберта Джонс, але не висміюючи, як раніше. Роберта все ще цвіла та таємно не припиняла дивуватися, як багато часу Макс приділяв їй.

Шестірка сконцентрувалася на пошуках металевого ящика, який — вони були впевнені — злодій сховав десь поблизу, на шкільних майданчиках чи у будівлях. І хоча це було схоже на пошуки голки в копиці сіна, вони почали отримувати насолоду від такого таємного проведення часу.

— Ми повинні сконцентруватися, — говорила Тіш, — тоді, рано чи пізно, ми розгадаємо таємницю.

Саме під час тих двох тижнів Ребекка вперше усвідомила, що попереду — переїзд до інших Будинків. Вона почала впадати у відчай з приводу математики та мимоволі звикати до думки, що повинна перейти до класу Бета наступного року. Тож питання щодо мешкання у тому самому Будинку, що й її подруги, почало набувати важливості.

У вересні всі другокурсниці залишать Будинок Джуніпер. Вони більше не будуть молодшими, а стануть третьокурсницями, а отже, — ученицями середньої школи. Середня школа включала дівчат з третього, четвертого та п’ятого курсів у Требізоні. Їх розподіляли нарівно у п’яти гуртожитках на шкільних майданчиках. Вони були дуже маленькі порівняно з Будинком Джуніпер, де мешкали сто двадцять дівчат. У кожному з тих Будинків мешкали не більше тридцяти шести дівчат.

— Як вони вирішують, у який гуртожиток середньої школи нас розселяти? — запитала Ребекка.

— Точно не знаю, — сказала Тіш, яка у цей час чистила зуби. — Гадаю, ми всі напишемо наші імена на папірці наприкінці семестру, а вони намагатимуться поселити друзів разом. Але це ще не скоро.

— Але вони дозволять друзям залишитися разом? — нетерпляче запитала Ребекка.

— Я майже впевнена, що на цьому будується вся система. Краще б воно було так!

Ребекка заспокоювала себе думкою, що навіть якщо вона з якихось причин потрапить наступного року до Третього Бета, то вони зі Сью та Тіш хоча б весь інший час залишатимуться разом. Якими доброзичливими, але непов’язаними між собою виглядали гуртожитки середньої школи, адже в них мешкали лише три десятки дівчат. Вона чула, що проводилися заняття на 3-4 особи. Мара, Маргот та Ельф також мають мешкати з ними. Виконавчий комітет Тіш. Дурнувата назва, але вона прижилася.

Ребекка поринула в легку атлетику. Одного вечора до її радості прийшла Анжела Гессел, щоб зайнятися з ними бігом, відпрацювати дві пропущені суботи. Вона засікала Ребецці час у 100-метровому забігу.

— 13,8 секунд. Знайди взуття з шипами до суботи, — суворо сказала вона. А потім у звичайному тоні додала: — Воно стане у пригоді. Тобі буде легше змагатися у День спорту.

Ребекка не тямилася від щастя. У неї не було грошей, щоб купити нове взуття, тому попросила поношені кросівки для бігу у міс Вілліс та попросила додати їх до рахунку за навчання. У тижневому листі дівчинка розповіла батькам про тс, що зробила. Вона, звісно, не розповіла їм про таємний намір бігти на змаганнях округу наприкінці семестру, коли вони повернуться додому з Саудівської Аравії. Вона мріяла здивувати їх цим. Це ставало її найбільшою мрією.

Коли вона взула бігові кросівки на зборах атлетичного клубу, то пробігла 100 метрів за 13,2 секунди, чим підтвердила слова Анжели Гессел. Вона перепочила кілька хвилин і пішла виборювати право бігти 200 метрів.

— У тебе 6 днів до Дня спорту, — все, що сказала Джосс. — Тож краще працюй. Ти повинна пробігти менш ніж за 13 секунд, якщо хочеш потрапити до першої трійці. Аба може впоратись за 12,9, так само як і Лаура Вілкінс з Другого Бета. Тоді взагалі немає сенсу змагатися в місцевому забігу, якщо не можеш впоратися менше ніж за тринадцять секунд.

— Тоді я пробіжу швидше, ніж за тринадцять секунд, — сказала Ребекка.

Ребекка та Тіш тренувалися разом. Тіш так само змагатиметься в День спорту в забігу на 800 метрів. Сью могла взяти участь у стрибках у довжину, але у неї було забагато занять музикою, тож вона вирішила викреслити атлетику зі свого графіку. Шкільний оркестр готувався грати на концерті на честь закінчення семестру. Увесь вільний час Сью грала в теніс.

Тож вони обидві тренувалися, немов фанатики, протягом шести днів. Дівчата виконували спеціальні вправи в спортивному комплексі, які порекомендувала Анжела Гессел, та бігали щодня. Зранку та ввечері вони виходили на пробіжку до пляжу Требізон і назад.

Дні ставали спекотнішими, але вранці та ввечері було приємно бігати: золотистий пісок був вологий під босими ногами. Увечері в понеділок, після особливо сонячного дня, спека довго не спадала. На той час, коли вони дісталися до далекого краю затоки, дівчата дуже спітнілі, попри те що вдягнені були в майки, шорти та були босоніж. Погляд на сяюче синє море та чайок, які літали над мисом, здався дівчаткам надто привабливим. Навколо не було нікого. Більше не витримуючи спеку, дівчата порушили всі шкільні правила і кинулися у хвилі, в чому були, та випливли в гавані Малберрі. Ребекка з Тіш повалилися на пласку кам’яну плиту, об яку вдарялися хвилі та розліталися бризки морської води, сонце пригрівало їхні спини. Беккі занурила ноги у море. Вона б лежала тут вічність.

— Голоси! — раптово сполошилася Тіш, підіймаючи голову.

Вони підповзли до груди каменів і визирнули з-за них. Там, менше ніж за двадцять ярдів, перебував Макс! Він, розвалившись на кам’яній плиті у плавках, зі своєю дівчиною Кеті перевіряв роботи. Морська вода омивала його ноги й бризкала на зошити. Він говорив та сміявся під час роботи, а Кеті курила цигарку і струшувала попіл за край каменю, у море.

Дівчата відповзли назад, пірнули у воду та попливли до пляжу Требізон так швидко, як тільки могли. Вони повалилися на пісок, сміючись та підтримуючи одна одну.

— Так ось де він перевіряє наші зошити!

— Я нещодавно помітила дивні сліди на моєму, — сказала Тіш. — Напевно, у нього промокла обкладинка.

— Хотіла б я, щоб він упустив мій зошит у воду, — вигукнула Ребекка.

Коли вони добігли назад до школи, їхній одяг майже висох. А коли мотрона побачила, що вони з мокрим волоссям у піжамах і халатах п’ють какао, то подумала, що вони тільки-но з душу.

— Краще б вам носити шапочки для душу, дурненькі, — посварила вона їх. — Ну ж бо, швидко сушіть волосся! Вже пізно!

Одного дня перед сніданком дівчата побачили Роберту на пробіжці, хоча вона не брала участі у Дні спорту.

— Намагається виглядати гарно для Макса, — прошепотіла Ребекка.

— Як у тебе з математикою? — раптово запитала Тіш.

— Ох, Тіш, давай не будемо говорити про математику. Це неймовірний ранок, тож я вирушаю на пробіжку.

Ребекка побігла по піску, а її волосся розвивалося позаду. Вона підбігла до дюни та забігла просто на неї, розправила руки та крикнула у небо:

— Просто неймовірно!

Однак коли класна керівниця Ребекки, міс Гіт, спіймала її вранці п’ятниці та сказала: «Нумо поговоримо про твою математику!» — вона втекти вже не могла. Настав кінець чверті, тож одразу після Дня спорту дівчата роз’їдуться по домівках. Учителька хотіла встигнути поговорили з Ребеккою.

— Я нещодавно подивилася на твої оцінки за семестр, — сказала вона. — Вони жахливі. Буде дуже обурливо для такої розумної дівчинки, як ти, перейти до Третього Бета наступного семестру. Але це трапиться, Ребекко, якщо ти не візьмешся за розум.

— Погрози! — сказала Сью на ранковій перерві. — Просто погрози!

— Я не впевнена, — ніяково сказала Ребекка.

Новини Мари стали повною протилежністю новинам Ребекки. Вона перебувала у піднесеному настрої, адже міс Біл, її класна керівниця, відвела їх з іншою дівчинкою, на ім’я Джейн Бовен, убік після уроку географії.

— Вона сказала, що ми з Джейн Бовен перейдемо до класу Альфа у вересні, якщо наші оцінки за іспити будуть так само гарні, як семестрові.

— О, Маро! — Ельф обійняла її. — Як добре!

— Зубрила! — передражнила її Тіш.

— Тільки-но ми возз’єднаємось, я більше ніколи не буду зубрити! — пообіцяла Мара. — Я просто ненавиджу бути окремо.

— Буде прекрасно, якщо ми возз’єднаємось — сказала Сью.

— Я знаю, — кивнула Тіш. Але глянула на Ребекку з трохи стривоженим виразом обличчя.

Ребекку засмутили слова міс Гіт. Сью відмовилася вірити, а Тіш не була впевнена. Але Ребекка дивилася правді в обличчя: вона може перейти у клас слабкіше. Її батьки засмутяться, якщо таке трапиться. Але який у тому сенс, коли вона просто не може прилаштуватися до методу викладання Макса. Якщо б тільки ця місіс Шоу приїхала цього семестру!

Вона засмутилася ще сильніше, коли всі батьки почали приїжджати на День спорту одразу по обіді. Хотіла б вона, щоб її власні перебували в Англії. Батьки Сью також не приїхали, адже ніхто з оркестру не їхав додому на канікули наприкінці чверті. Батьки Тіш виявилися неймовірними. Вони добре знали Сью, але ніколи раніше не зустрічали Ребекку. Вони взяли обох дівчат під опіку.

— Так це Ребекка! — сказав доктор Андерсон, у якого було приємне зморшкувате обличчя. — Ось, візьми шоколад, поповни свою енергію.

— Ти сказала нам, що вона розумниця, Тіш, — пролунав хлоп’ячий голос позаду Ребекки. — Але ти ніколи не згадувала, що вона виглядає цілком нормально.

Ребекка обернулася та зрозуміла, що тисне руку високому, м’язистому хлопцю, з таким самим великим ротом, просто як у Тіш, який також постійно сміявся, та такими самими сяючими карими очима.

— Я не розумниця, — швидко сказала Ребекка, картаючи себе за те, що почервоніла.

— Це мій брат Роббі, — відрекомендувала Тіш. — У нього також закінчилася чверть. Батьки щойно його забрали.

Хлопець навчається в школі-інтернаті «Коледж Гарта», що на іншому боці міста. Здається, у багатьох дівчат з Требізону там навчаються брати.

— Вам двом краще виграти, — сказав Роббі, — адже ми приїхали подивитися.

— Чай дуже смачний, — розізлилася Ребекка.

Але настрій швидко повернувся. Вона має десь виграти сьогодні! Якщо наприкінці семестру вона зможе брати участь у змаганнях округу — це змусить батьків забути про все інше! Це раптово здалося їй найважливішою річчю у світі.

День був сонячний, але земля залишалася твердою. Майже безвітряно. Її перший забіг на 100-метровий юніорський спринт незабаром розпочнеться. Уздовж бігових доріжок скупчився натовп із дівчат та батьків, багато з яких з’юрмилися біля лінії фінішу. Хотіла б вона, щоб її батьки також були там, поміж інших. Ребекка уявила, що перебуває на змаганнях округу.

Пролунав постріл про початок. Вони стартували.

Ребекка знала, що почала добре. Вона бігла у першій шістці та тримала неймовірний темп протягом усього шляху. Жодних уповільнень! Вона летіла вперед і на середині шляху усвідомила, що бачить Абу Аморі праворуч себе та Лауру Вілкінс — ліворуч, а інші учасниці тупотять позаду. Чулося багато оплесків та галасу. Втім зараз Ребекка розуміла тільки одну річ — постійну присутність темношкірої по праве плече. Довгі темні ноги набирали темп, голова, шия та плечі — все прагнуло вперед.

Стрічка наближалася і Ребекка розуміла, що повинна прискоритись, інакше Аба розіб’є її вщент. Дві останні секунди вони бігли пліч-о-пліч. «РЕБЕККО!» — пролунав голос Тіш. «Ну ж бо, Ребекко!» — підтримка її брата!

Ребекка вирвалася вперед та кинулася на стрічку. Вона відчула її дотик і пробігла крізь неї з піднятими руками, хапаючи повітря.

Вона виграла!

— 12,7 секунд, Ребекко! Дуже добре! — підсумувала міс Вілліс незабаром. Джоан Гісап прийшла особисто, щоб обійняти її.

— Ти поїдеш на місцеві змагання, Ребекко! — радіючи, мовила вона.

Аба по-товариськи обійняла дівчинку. Джосс Вайнінг, Тіш, Сью — всі бігли до неї!

— Блискуче! — вигукнула Джосс.

— Що б не трапилось на 200 метрах, ти пройшла на місцеві змагання! — раділа Тіш. — Господи, незабаром починається мій забіг!

Ребекка почувалася піднесено. Якщо б тільки батьки могли бачити, як вона пробігла! Смішно, але вона б хотіла, щоб Макс також побачив її. Вона хотіла, щоб він знав, що існує щось, у чому вона гарна. Але Макс зник. Роберта Джонс шукала його всюди, щоб познайомити з батьками, поки Деббі Рікард не розповіла їй, що його забрала червона спортивна машина одразу після ранкових уроків.

Тіш виграла забіг на 800 метрів серед юніорів і також потрапила на місцеві змагання. Так само, як Аба та Лаура. Вони взяли реванш у забігу на 200 метрів, де відкинули Ребекку на третє місце. Проте це не зіпсувало її настрій. Тепер вона знала, що має зосередити зусилля на стометровому забігу. Вона буде працювати щосили від цього моменту і до змагань. А коли відбуватимуться змагання округу, її батьки повернуться додому!

Атмосфера того вечора була святковою, бо того ж самого ранку старші дівчата склали свої важливі іспити.

Чай подали на великій терасі перед їдальнею з видом на чотирикутні сади. Смакуючи напій, люди насолоджувалися блискучим сонячним світлом.

Витончені сандвічі, рулетики із сосисками та смачна випічка, які з дивовижною спритністю рук начаклували в шкільній їдальні, там, де зазвичай з’являлися тушковане м’ясо, запечені боби й інші страви.

— Навіщо кухарі ховають свій талант під ковпаком? — запитала Ребекка, смакуючи третій шоколадний еклер.

— Щоб здивувати відвідувачів.

— Тоді я здивований, — сказав Роббі з набитим тістечком ротом.

— Гарних канікул! — пізніше сказала Піппа Феллоус-Вокер.

— Сподіваюся! — відповіла Ребекка.

Але коли вона приїхала до бабусі наступного дня та їй показали циркулярний лист[4] — все щастя випарилося.

Бабуся Ребекки, її офіційний опікун на той час, поки батьки за кордоном, отримала його на початку тижня. Вона випадково показала його Ребецці ввечері суботи:

Ребекка перечитала лист тричі.

— Що таке, Ребекко?

— Нічого, бабусю.

Вона взяла з банки у кухонній шафі олівець та записала імена дівчат зі свого класу за абеткою:

Аба Аморі, Тіш Андерсон, Мері Брон, Джені Брук-Хаєс, Селлі Елсрінстоун, Енн Фергусон, Енн Фінч, Роберта Джонс, Елізабет Кенделл, Маргот Лоуренс, Ребекка Мейсон, Сью Мардох, Рут Нейтон, Capa Нейтон, Деббі Рікард, Джуді Шарп, Джоана Томсон, Джосс Вайнінг[5].

Вона відрахувала дванадцять імен з Другого Альфа, ставлячи крапку після імені Сью. Якщо весь клас залишиться без змін та стане Третім Альфа, то вони зі Сью підуть до Будинку Курт разом із Тіш, Маргот та Ельф, але без Мари.

Та цього не трапиться! Джейн і Мара переходять до Третього Альфа — це вже вирішили. Джейн Бовен і Мара Аеонодіс. Тож вони перебуватимуть у першій дванадцятці! Дівчата потраплять до Будинку Курт із Тіш та іншими, тоді як Ребекка та Сью — до Будинку Норіс.

Це було досить погано, але існувало дещо значно гірше.

Ребекка може потрапити до Третього Бета!

Чи, може, вона однаково потрапляє до Будинку Норіc зі Сью? Імена дівчат з класу Бета зринали у пам’яті Ребекки... Сьюзан Картер, Елізабет Фічумі, Джейн Форд, Гелена Кінг, Пенні Лісон, Рейчел Лі. Щонайменше шість прізвищ перед Мейсон! Вона не потрапить до Будинку Норіс зі Сью. Вона мешкатиме у Будинку Стерндейл. Сама.

Це прикро для Сью, але вона хоча б бачитиме Тіш та інших на уроках щодня. Якщо ж наступного семестру Ребекка піде до класу Бета — це відділить її від інших на весь час! Сама назва «Будинок Стерндейл» звучала ненависно — немов в’язниця!

Ще більш ненависною була літера «М», яка означала «Мейсон» і «математика».

Вона нервувала через це впродовж усіх вихідних. Повернувшись до школи після канікул, дівчата у шостому гуртожитку більше ні про що не могли говорити. Це було схоже на розв’язання складного кросворда: вони випробували всі можливі комбінації — хто може посунутися вверх, хто вниз, у кого є сестра, хто піде до якого Будинку. Ребекка не могла опанувати себе, щоб приєднатися до них. А потім Сью сказала те, що стало останньою краплиною.

— Підбадьорся, Ребекко! Я знаю, це зводить з розуму. Але Будинки Курт і Норіс знаходяться поблизу, зовсім не те, що Стерндейл — далеко й сам по собі. Та ми завжди будемо разом на уроках.

— Раніше я гадала, що ви розумні! — гірко схлипнула Ребекка й пішла. — Я йду до бібліотеки.

Тіш і Сью пішли за нею двома хвилинами пізніше й застали подругу в сльозах.