Требізон. Літній семестр

Розділ четвертий

Ребекка дивилася, як лінії графіків з’являються на дошці.

1011... Що, заради всього святого, вони відображають ?

— Починайте перемальовувати їх у ваші зошити, — сказав Макс, ковзаючи крейдою по дошці: 10011, 100111... Лінії, здавалося, ставали довше і довше. Зчинилася метушня та почувся шурхіт сторінок, коли дівчата розгорнули зошити й почали писати. Ребекка переписувала числа з дошки так уважно, як тільки могла, одночасно шепочучи Сью:

— Що це?

— Двійкові числа! — прошепотіла Сью так, немов це все пояснювало.

— Тихо! — сказав Макс, присівши навпочіпки, щоб закінчити графік, який дійшов майже до низу дошки. Він підвівся, обернувся, поклав крейду на стіл та обтрусив руки. Потім притулився до стіни, біля дошки, чекаючи, поки дівчата допишуть. Він раз чи два зупиняв погляд на Роберті, та, здавалося, занурився глибоко в думки.

— Добре, — зрештою, повернувся до реальності Макс. Більшість дівчат поклали свої кулькові ручки, в очікуванні дивлячись на нього.

— Давайте я поясню. Ми не будемо вивчати нічого нового цього семестру, а просто крок за кроком повторимо все, що ви вчили тут протягом перших двох років. Ми будемо закріпляти. Незабаром іспити, де вас запитуватимуть по всьому матеріалу. Якщо до того часу ви не знатимете всього — Бог вам у поміч! Усі, хто отримають менше п’ятдесяти балів на іспиті з математики чи матимуть погані відмітки протягом семестру, наступного року перейдуть до класу Бета! Чи навіть Гамма! Ви, напевно, дуже розумні, якщо знаходитесь у цьому класі.

Почувся трохи захопливий сміх. Макс грав. Їм подобалось. Одна чи дві дівчинки нагородили його виступ довгими, реалістичними зітханнями.

— Тепер хтось пояснить мені, що означають ці числа... — Він вказав на Тіш. — Ти, позаду, з кучерями. Як тебе звати?

— Ішбель Андерсон.

— Тіш! — вигукнули кілька голосів одразу.

— Добре, Тіш. Ти відповіси мені. Як вони називаються, та що ми з ними робитимемо?

— Двійкові числа, — радісно відповіла Тіш. Вона вже вирішила для себе, що уроки Макса будуть кращими за ті, які давала міс Гейтс. — Та ми перетворюватимемо їх на десяткові числа.

— Точно! Наші думки збігаються! — сказав Макс, подарувавши їй сліпучу усмішку. Потім він огледів кімнату. — Ви повинні взяти кожне двійкове число та перетворити його на десяткове і записати у рядок. Якщо є хтось, хто не може виконати це просте завдання, — підведіть руки.

Він чекав. Усі дівчата опустили голови над зошитами з математики та почали писати. Тільки дві руки піднялись. Одна — Роберти, інша — Ребекки.

— Будь ласка, Максе, — сказала Роберта. — Минуло вже понад рік відтоді, як ми це робили, тому я просто не можу згадати.

— Добре, Боббі, — спокійно сказав він. — Йди сюди, сідай поруч — і ми поговоримо. Ти швидко все згадаєш.

— Дякую! — зраділа Роберта, поспішно додаючи: — Мені просто треба освіжити пам’ять, насправді я вмію це робити.

Макс зупинив погляд на Ребецці.

— А ти?

— Ребекка Мейсон.

Вона одразу зрозуміла, що він упізнав її.

— Хіба не з тобою я зіштовхнувся минулого вечора? — пожартував учитель.

— Саме так, — сказала Ребекка. — Я впала зі своєї дошки для серфінгу, вибачте.

Почулося кілька смішків.

— А зараз у чому проблема?

— У тому, що я ніколи не робила цього раніше.

— Не займалася серфінгом? — запитав Макс, і клас вибухнув сміхом.

— Ні, я маю на увазі... — почала Ребекка червоніючи. — Я навчалася в іншій школі минулого року та...

— Добре, — здавалося, Макс майже не слухав. — Спочатку я закінчу з Робертою, адже у неї лише маленька проблема, а потім повернусь до тебе.

«Переконана, Макс уважає, що я дурепа», — подумала Ребекка.

Роберта вже стояла біля його столу. Учитель приніс вільний стілець, і вони сіли, дуже тихо розмовляючи. Сью та Тіш скорчили кілька смішних гримас одна одній і Ребецці, повернулися до роботи. Ребекка ліниво намалювала дошку для серфінгу з акулячими зубами та чекала, поки Макс закінчить із Робертою. Дуже довго чекала. «У неї напевно малесенька проблема», — думала Ребекка, спостерігаючи за ними. Макс продовжував писати числа у зошиті та пояснювати дуже спокійним, терплячим голосом. Тільки-но він закінчував, як у Роберти поставало наступне запитання. Ребецці почало здаватися, що це може тривати цілий урок.

Тіш передала Ребецці записку через Сью.

Вони обидві захихотіли. Ребекка показала Сью записку, і дівчина також засміялася.

— Замовкніть! — наказав Макс.

Він продовжив розмовляти з Робертою, а Ребекка продовжила малювати на обкладинці зошита, поки нарешті не почула скрипіння стільця в передній частині класу. Роберта повернулася на своє місце із самовдоволеною усмішкою на обличчі. Як пізніше сказала Тіш, вона виглядала так, немов зараз самотужки спростувала теорію відносності Ейнштейна.

Видихнувши з полегшенням, Ребекка чекала, коли він покличе її. Макс боком сидів за своїм столом, елегантно схрестивши ноги, суплячись від зосередженості. Здавалося, що він щось розробляв у своєму блокноті. У Ребекки склалося враження, що він цілком забув про неї. Врешті-решт, надто соромлячись покликати його, вона відсунула стілець та підвелася на ноги. Щойно вона це зробила, як відчинилися двері й з’явилася місіс Девеншир, шкільна секретарка. Вона захекалася і трохи розсердилася, що довелося підійматися стількома сходами. Її кабінет знаходився на першому поверсі старої школи, а класна кімната Другого Альфа з її нахиленими стелями та смішними маленькими вікнами — на самому верху.

— Вас до телефону, містере Максвелл, — сказала вона.

— Мене? — він аж засяяв, підхопився, підійшов до дверей і згадав про клас. Учитель обернувся до них. — Працюйте! Я заберу ваші зошити наприкінці уроку, тож ви побачите свої оцінки у тижневому табелі. Якщо хтось не встигне закінчити, я хочу дізнатися, чим вона тут займалася... Ох... — він вперше усвідомив, що Ребекка стояла. — Знайди на моєму столі минулорічний підручник. Здається, розділ п’ятий. Це освіжить тобі пам’ять.

— Я навчалася в іншій школі минулого року... — знов почала Ребекка.

Він вибіг із дверного отвору. Ребекка підійшла до його столу та побачила, що у своєму блокноті він намалював діаграму. Вона виглядала як дельтаплан. З багатьма вимірами та підрахунками, нашвидку написаними поруч. Дівчина знайшла підручник за перший курс з математики, взяла його, повернулася на місце та розгорнула на п’ятому розділі.

— Думаю, він проектує дельтаплан, — прошепотіла вона Сью.

— Справді? — перепитала Сью.

— Дельтаплан? — вигукнула Тіш. — Я маю це побачити, за хвилинку. — Вона схилила голову над роботою, скоцентровано займаючись числами.

— Хіба він не спортивно виглядає? — спитала Джуді Шарп, яка сиділа збоку від Тіш. — Він займався серфінгом минулого вечора?

— Так. І він справді вправний у цьому. Ребекка перешкодила йому!

— Я вважаю, що дельтапланеризм — це весело, — пролунав голос Джосселін Вайнінг з останнього ряду. — Я б упоралась!

Незабаром у класі зчинився такий гул, що Ребекка не могла зрозуміти жодного слова з п’ятого розділу. Вона заздрила легкості, з якою інші дівчата виконували завдання та одночасно обговорювали Макса. Вона повинна збагнути ці бісові числа!

— Сью! — заблагала вона, коли та поклала ручку. — Допоможи мені!

— Це легко, — пояснювала Сью, вказуючи на перший рядок чисел. — Бачиш одиницю? Насправді це не одиниця, а двійка. Зрозуміла?

Ребекка не зрозуміла, а слідом виникла нова хвиля відволікаючих маневрів. Тіш вийшла на середину класу, знайшла малюнок Макса та показала його всім. Потім вона поклала його на місце та вмостилася на краєчку столу. Дівчинка розхитувала ногами та дивилася на всіх, як Макс, коли ввійшов сюди вперше.

— Привіт! — вигукнула вона, жахливо усміхнувшись та імітуючи голос міс Гейтс. — Мене звати міс Гейтс, друзі звуть мене Гейтсі, тож ви також можете.

Усі вибухнули сміхом, навіть Деббі Рікард, яка взагалі-то ненавиділа Тіш. Роберта Джонс просто усміхалася, а її очі сяяли. У Тіш закипала в жилах кров, вона ставала дедалі дикуватішою й зрештою вилізла на стіл та розмахувала руками вгору-вниз.

— Не звертайте на мене уваги, дівчата, я лише збираюся трохи зайнятися дельтапланеризмом.

Дівчата істерично сміялися, а в Ребекки вже котилися щоками сльози від сміху. БАХ! Тіш стрибнула високо у повітря зі столу, розмахуючи руками, та приземлилася майже біля дверей.

— Бувайте, бувайте, дівчата!

Двері відчинилися. Тіш опинилася віч-на-віч ні з ким іншим, як із самою міс Гейтс, яка просто проходила повз. Тіш так і заклякла з піднятими руками. Повільно, дуже повільно вона опустила їх. Так само повільно гул у класній кімнаті вщух, перетворившись лише на кілька схлипів та смішків.

— Сідай на місце, Ішбель, — сказала сива вчителька старших класів. — Хто проводить тут урок?

— Я, — сказав Макс входячи. — Терміновий дзвінок!

— Я бачу, що ви залишили їх без нагляду, — холодно мовила міс Гейтс.

— Я впевнений, що вони виконали завдання, яке я їм залишив, — сказав Макс абсолютно незворушно. — Чи не так, дівчата?

— Так! — закричали всі, бажаючи захистити Макса від міс Гейтс.

Почувся дзвоник на ранкову перерву.

Міс Гейтс вийшла з класу, а Макс на прощання кинув їй услід переможний погляд. Все, що могли зробити дівчата, — це стримувати сміх. Потім він подивився на клас і заплескав у долоні.

— Здавайте зошити, будь ласка!

Вісімнадцять учениць Другого Альфа склали в стос зошити з математики на столі вчителя. Роберта несла свій зошит розгорненим та показала його Максу. Він радісно усміхнувся.

— Дуже багато виконала, так, Боббі? — розгублено запитав він. — Пощастило тобі.

— Я взагалі нічого не виконала, — сказала Ребекка, перепрошуючи та тримаючи підручник у руці. — Боюся, що все ще не розумію цього.

— Залиш собі книгу та вивчи п’ятий розділ напам’ять, — суворо сказав він. — Там усе пояснюється односкладними реченнями. Я перевірю тебе завтра, якщо буде час.

— Це нечесно! — вигукнула Ребекка пізніше, коли вони зі Сью та Тіш брали по апельсиновому фрешу та печиво в їдальні. — Він увесь час провів з Робертою, яка вже розв’язувала такі завдання раніше!

— Роберта безнадійна в математиці, — перебила її Тіш.

— А коли справа доходить до мене, він каже прочитати все в книзі. Тепер у мене додаткове домашнє завдання!

— Це насправді не його провина, що ти не вчилася тут минулого року, — сказала Сью. — Але він би все пояснив тобі, якщо б його дівчина не зателефонувала посеред уроку!

Вони всі засміялися, але Ребекка іронічно додала:

— Він би пояснив, якщо б я вивернула йому руку. Він уважає, що я безнадійна, я впевнена.

У цю хвилину Роберта ввійшла до їдальні з близнючками Нейтон. Вона перебувала у дуже піднесеному настрої.

— Роберта сяє від того, що трапилось! — сказала Тіш. — Вона не тямиться від свого щастя.

— Сяє? Це все Макс-фактор, — сказала Сью. Тіш і Ребекка посміхнулися.

— Що у ній такого, чого я не маю? — пізніше дивувалася Ребекка. — Хай там як, я маю зрозуміти та отримати це.

— Все буде добре, Беккі, не хвилюйся, — підбадьорила Тіш, поки вони пили фреш. — Ти чула, що він сказав. Він повторить з нами все, що ми вже вчили, крок за кроком. Ти швидко все надолужиш. І визнай, з ним нам буде весело.

— Можливо, — кивнула Ребекка. — Але я б краще займалася з місіс Шоу. Цією, яка, ви кажете, дуже гарна.

— Можливо, — підтвердила Сью. — Але я скажу тобі дещо, — мовила вона, поправивши окуляри на носі та посміхнувшись. — Макс виглядає краще за місіс Шоу.

— Та міс Гейтс, — додала Тіш. — Навіть разом.

— Особливо разом, гадаю, — закінчила Ребекка.

Вони засміялися.

Евелін Гейтс провела ранкову перерву за кавою з Маделін Велбек, директрисою Требізону, в її панельному кабінеті. Він розташовувався в головній будівлі школи, яка колись була маєтком вісімнадцятого століття. Вікна першого поверху виходили на парк. Величезні дуби втратили свої оголені коричневі зимові обриси і вкрилися густим, молодим зеленим листям. Промені ранкового сонця проходили крізь крони дубів на трав’яний пагорб, а міс Велбек, примруживши очі, уявляла, як прогулюється цим чарівним парком, далеко у середніх віках. Уже тоді на цьому місці знаходився цей будинок.

Вона повернулася до реальності. Жінки розв’язували проблеми з розкладом математики для старших класів, у яких цього року були важливі іспити. Закінчивши, міс Гейтс піднялася, щоб піти.

— Цей молодик, Денніс Максвелл, має влучне ім’я, — раптово сказала вона. — Мені здається, він трохи небезпечний.

— Справді? — здивовано перепитала міс Велбек. — Як на мене, нам з ним пощастило, Евелін. Він дуже харизматичиий та з блискучим розумом, — вона приємно усміхнулася. — Його знання нових технологій у галузі вищої математики перевищують мої, та, напевно, твої також!

— Тоді чому він не має постійної роботи?

Міс Велбек подивилася у вікно та всміхнулася.

— Він молодий. Не хоче ніде затримуватися. Він насолоджується життям! Требізон — дуже приємне місце, особливо влітку, враховуючи те, що у містечку живе його дівчина. Він знахідка, Евелін! Я впевнена, дівчата обожнюватимуть його.

— Я не сумніваюся, — глибокодумно кивнула міс Гейтс. — Денніс, — пробурмотіла вона, вийшовши з кімнати. — Денніс Небезпечний[2].