Требізон. Літній семестр

Розділ третій

— Ну, як тобі? — запитала Тіш.

— Ще питаєш! — вигукнула Ребекка.

Тепло переодягнені, дівчата втрьох поверталися через пляж до школи. Гаррі знов зачинив спорядження в білому сараї до завтра. Щоки Ребекки порожевішали.

— Ти виглядаєш веселою, — сказала Маргот, — незважаючи навіть на твоє падіння!

— Просто на очах у того хлопця! — захихотіла Тіш.

— А коли ми зможемо знову повторити? — захоплено запитала Ребекка. — Тепер, спробувавши, я хочу дуже добре навчитися серфінгу, як ви двоє. До речі! А ви знали, — раптово згадала вона, — що 1936 року чоловік піднявся на хвилю заввишки 4500 фунтів?

— О, Ребекко, — засміялася Маргот, — де?

— На узбережжі Гаваїв, — урочисто відповіла Ребекка.

Вона мала такий тип пам’яті, що тримав непотрібні уривки інформації. Щотижня вона писала для рубрики «Чи знаєте ви?..» у газеті «Джуніпер», новинному виданні, яке молодші курси випускали самотужки. Здавалося, у неї ніколи не вичерпаються факти для нього.

— 4500 фунтів! — захопилася Тіш. — Йому пощастило, що ти не опинилася поблизу, щоб усе зіпсувати. — Всі засміялися. — Тільки уявіть, — Тіш широко розвела руки, — він уже готовий побити світовий рекорд, натовп підбадьорює, у повітрі майорять прапори, і ось, раптово, спливає Ребекка, яка шукає свою дошку для серфінгу!

— Упс, — врізалась! — вибачте! — засміялася Ребекка.

Вони тільки-но дійшли до піщаних дюн, коли Маргот раптово про щось подумала. Вона обернулася та подивилась на пляж, гарний і вже порожній. Море червоніло у світлі призахідного сонця, а біла лінія буйків ще ніколи не виглядала такою привабливою.

— Я придумала! — вигукнула вона. — Ви двоє, зачекайте хвилинку.

— Що придумала? — запитали вони, зупинившись.

— Встановлення рекордів! Збирання грошей! Тиждень благодійності! — виголосила Маргот.

— Серфінг! — заверещала Тіш. — Так, це ідея.

— Можливо, одна з нас має спробувати встановити якийсь рекорд, — почала Маргот.

— Який? Рекорд на проходження довгої дистанції? — не зрозумівши, перепитала Ребекка.

— Ні, ні, — відповіла Тіш. — Почекайте, я думаю. — Вона подивилася на далекі хвилі, а потім заплескала у долоні. — Лише кількість запливів! Спробувати якнайбільше разів пройти від буйків до берега, не впавши. Якщо впала — ти вилітаєш!

— І кожна з нас зможе знайти спонсорів! — нетерпляче додала Маргот. — Люди мають пообіцяти заплатити пенні за кожен наш удалий прохід.

— А заможні навіть два пенні, — задоволено сказала Тіш.

— Це справді неперевершено, — визнала Ребекка. — Спонсорований серфінг. Закладаюся, більше ніхто до цього не додумається! Я б хотіла взяти участь!

— Можливо, тобі вдасться! — сказала Тіш. — У тебе є кілька тижнів, щоб навчитися!

— А як щодо інших? — запитала Ребекка, маючи на увазі решту виконавчого комітету.

— Краще і бути не може, — відповіла Маргот. — Сью гарно катається, Ельф так само, а Мара...

— А Мара ненавидить серфінг, — усвідомила Тіш. — Але вона може всім керувати. Хтось же повинен. Комусь доведеться вести таблицю, відмічаючи кожен раз, який ми пройшли, не впавши. Ходімо! Нумо знайдемо їх та запитаємо, що вони думають з цього приводу!

Дівчата відвели очі від моря та побігли назад до школи.

Вони одразу ж знайшли Мару Леонодіс і Селлі Елфінстоун, які пліткували, притулившись до батерії в коридорі біля кімнати відпочинку другого курсу.

— Увесь виконавчий комітет у зборі? — запитала Мара.

— Знайдемо декілька крісел! — запропонувала Тіш. — Ми розповімо вам, що вигадали. До того ж ми займалися серфінгом, і через що у нас болять ноги.

— Не поспішайте! — сказала Ельф. — Там Роберта базікає про свою п’єсу для тижня благодійності. Вона надрукувала купу копій на канікулах.

— Не встигнете увійти, як вона всучить вам по копії, — застерегла Мара. — Ймовірно, їй потрібно щонайменше двадцять акторок!

— Ми думали про власну ідею! — сказала Тіш. — Принаймні Маргот дещо вигадала. Ходімо на кухню.

— Сью! — здивувалася Ребекка, відчинивши двері кухні. Сью жувала сандвічі. — Від кого ти ховаєшся?

— А ти як гадаєш? — прошепотіла Сью.

— Хіба ти не хочеш зіграти в «Жахи літньої ночі»? — запитала Тіш. — Гей! Де ти взяла ці сандвічі?

— Залишилися з потяга. Ось, пригощайтеся.

Дівчата після серфінгу нетерпляче схопили їжу: Ребекка не очікувала, що так зголодніє. У перервах між смачними шматочками хліба з маслом та вершковим сиром вони розповіли план «спонсорованого серфінгу». Ідея мала успіх.

— Чудово! — сказала Сью. Потім, дивлячись на порожнє місце, де лежали її сандвічі, додала: — А потім нам слід улаштувати спонсоровану нарізку сандвічів та встановити рекорд, скільки ви втрьох можете з’їсти.

Ельф засміялася. Вона була у захваті. Дівчинка жахливо грала в ігри, але любила плавання та серфінг і добре зналася на них. Інші казали, що це через те, що вона мало часу приділяла іншим видам спорту.

— А як щодо тебе, Маро? — тривожно запитала Тіш.

— Добре! — посміхнулася дівчинка, яка дуже любила Тіш та завжди погоджувалася з її ідеями. — Як ти й сказала, я можу вести підрахунки, допомагати збирати гроші й усе таке.

— Ми зможемо непогано заробити! — нетерпляче сказала Ребекка.

Потайки вона вирішила навчитися серфінгу до тижня благодійності та мала намір практикуватися за будь-якої нагоди. Дівчина хотіла взяти участь та хоча б кілька разів прокотитися не впавши!

— Тоді ми все вирішили, — мовила Тіш. Вона оглянула групу дівчат і жартівливо сказала: — Я оголошую відновлення виконавчого комітету!

Вони весело бубоніли, пораючись на кухні: готуючи какао та шукаючи печиво. Тепер їм доведеться багато чого зробити. По-перше, звісно, отримати дозвіл, а по-друге, міс Морган, відповідальна за їхній Будинок, неодмінно захоче переконатися, що серфінг проводитиметься під пильним наглядом дорослих. Також треба було розробити спонсорські бланки. Тіш надрукує їх та скопіює на маленькому копіювальному апараті, який батько Мари подарував школі-інтернату. Саме його дівчата використовують для видання газети «Джуніпер».

Раптово Ребекка почула голоси у коридорі та крадькома визирнула з-за кухонних дверей з чашкою какао в руці. Роберта Джонс у компанії Деббі Рікард та близнючок Нейтон нарешті виходили з кімнати відпочинку другого курсу. Кожна з них тримала копію сценарію п’єси.

— Думаю, всі захочуть грати в ній, — сказала Деббі. — Як ти обиратимеш акторок?

— Доведеться провести кастинг, якщо так, — сказала Роберта.

— Шлях вільний! — доповіла Ребекка, коли вони пішли. — Тепер можемо піти туди та попити какао.

Вони ввійшли до великої зручної кімнати відпочинку з кріслами, килимками та великими вікнами. Кімната знаходилася на першому поверсі Будинку Джуніпер. Крізь вікно Ребекка бачила шкільні сади, оточені будівлями, які формували чотирикутник, тінисті та спокійні у сутінках. Подекуди світло з вікон старої будівлі школи падало то на трояндовий кущ, то на кам’яну плиту, то на газон, вистрижений у формі трикутника.

— Вже майже стемніло, — сказала Сью, вмикаючи світло.

Джені Брук-Хаєс, вставши зі стільця біля вікна та поклавши книгу, пішла зашторювати його.

— Дивіться, Роберта розмістила оголошення! — вигукнула Тіш.

Вони скупчилися перед великою дошкою оголошень біля дверей. У записці мовилось:

— Ніхто ще не записався, — констатувала Ребекка. — Як вона? — запитала дівчинка, дивлячись на Джені, яка знов узялася читати роман.

— Не дуже, — промимрила Джені, читаючи.

— Я не про твою книгу, а про п’єсу, — перепитала Ребекка.

— Я теж, — мовила Джені. Вона підвела очі та зітхнула. — Крім того, Роберта сподівається, що ми виберемо це і для журналу «Требізон».

— Тільки не знову, — простогнав хтось.

Щосеместру Роберта намагалася написати щось для журналу «Требізон», офіційного шкільного видання. Зараз Джені обіймала пост відбірника матеріалу від Будинку Джуніпер та вирішувала, що із запропонованого молодшими класами піде до журналу. Будинок голосував щодо остаточного списку й обирав найкращі роботи. І врешті-решт вони з’являлися у журналі, що ставало великою пошаною для авторки.

— Сподіваюся, люди знайдуть час на те, щоб створити щось гарне, — раптово сказала Джені. — Тобто з цим тижнем благодійності на носі. Це останній семестр Одрі у школі, тому вона хоче, щоб цей випуск журналу став найкращим.

Одрі Максвел, редактор журналу «Требізон», навчається на старшому шостому курсі, а восени йде до університету.

— О, вони знайдуть час, — сказала Ребекка. Люди завжди бажали потрапити до «Требізону».

Сама Ребекка не буде пропонувати нічого цього семестру, адже її письмові роботи друкували вже двічі. Першу взагалі за дуже незвичайних обставин у її першому семестрі. Існували інші люди, які прагнули потрапити до журналу.

Вона присіла на бильце стільця Джені.

— Тож ти не хочеш узяти участь у п’єсі?

— Ми з Джоаною та Джосс вирішили встановити лавку з випічкою.

— Ми також дещо вигадали, — сказала Сью, підходячи, щоб приєднатися до них. — Міркували про це цього вечора.

Ребекка зітхнула та зробила ковток какао. Спонсорований серфінг мав стати неймовірним, але їй було трохи шкода Роберту. Вона була гладка, не дуже гарна та завжди занадто самовпевнена. Дівчинка настільки вірить у те, що пише чудово, хоча насправді набагато краща у таких речах, як хокей чи нетбол. Вона також гарно вчиться, але слабка в математиці, так само як і Ребекка. Але Роберті було просто необхідно постійно щось писати та доводити людям, яка вона талановита. Чи захоче хтось, окрім близнючок Нейтон, вірних подруг Роберти, та, можливо, Деббі Рікард, зіграти у «Королеві казок»?

Ребекка майже засинала, тому гул розмови у кімнаті відпочинку другого курсу здавався їй дедалі нерозбірливішим. Коли міс Морган зазирнула до кімнати й сказала: «Час спати!», дівчинка встала та пішла до своєї кімнати, не чекаючи на інших. День видався дуже довгий.

— Привіт, Ребекко! Гарно провела канікули? — запитала струнка красива дівчина, коли другокурсниці заповнили хол Асамблеї наступного ранку.

— Так, дякую, Піппо! — сором’язливо відповіла Ребекка.

Піппа Феллоус-Вокер навчалася на молодшому шостому та вже стала префектом — найулюбленішим префектом Ребекки. Ребекка була єдиною дитиною в родині, але якщо б вона могла мати старшу сестру, то хотіла б, щоб та була схожою на Піппу.

Коли хол заповнили, містер Баррінгтон, директор музичної школи, зіграв на роялі. А дівчата тим часом сновигали, базікали, скрипіли стільцями і врешті-решт зайняли місця. Це був ще один теплий літній день. Усі школярки одяглися в літню форму: смугасті блузи з відкритою шиєю, свіжі та чисті; бездоганні сині спідниці. І лише де-не-де в синіх светрах проходжало кілька дівчат, яким було прохолодно. Коли директорка ввійшла, щоб очолити Асамблею, запанувала тиша. Жінка пройшла холом легкими кроками та піднялася на сцену.

— Доброго ранку, дівчата!

— Доброго ранку, міс Велбек!

Це були перші збори семестру, попереду ще чимало оголошень, а Ребекка все ще була сонна. Вона задрімала, та прокинулася саме вчасно, щоб почути, як міс Велбек закінчує оголошення:

— ...І хоча нам шкода, що місіс Шоу, яка, як ви знаєте, приїздить до нас як учитель з надання першої допомоги кожного літнього семестру, цього року не зможе бути з нами, проте нам пощастило знайти іншого вчителя за дуже короткий термін. Він має ступінь магістра із відзнакою з математики.

І хоча багато молодших дівчат нудьгували та совалися через цю промову, а деякі вже майже поснули, Ребекка раптово прокинулася. Місіс Шоу не приїде! Замість неї приїде чоловік! Магістр із відзнакою — видатний, мудрий, ерудований. У Ребекки опустилися руки.

— Він напевно буде навіть гірший за міс Гейтс, — сумно сказала вона Тіш, входячи до класу в старій будівлі, після Асамблеї. — Дивно, що така людина взагалі шукала роботу.

— Гадаю, це якийсь дідусь, якого вони висмикнули з пенсії, — припустила Тіш.

Сью співчутливо поглянула на Ребекку.

— Підбадьорся. Є дещо гарне щодо вчителів-чоловіків. Вони жаліють тебе сильніше, ніж жінки, та більше допомагають. Ось подивись на містера Дугласа.

Це поліпшило Ребецці настрій. То була правда — їхній вчитель з хімії був добрий і товариський. У її лондонській денній школі також було багато вчителів-чоловіків, і в цілому вона знаходила з ними спільну мову.

— Краще б у нас викладала місіс Шоу, — сказав голос позаду. Він належав Роберті Джонс. Її коси, які не дуже добре виглядали й у кращі часи, цього ранку були особливо неохайні. — Вона дуже допомогла мені минулим літом. Не люблю, коли нас навчають чоловіки, вони ніколи нас не помічають!

— Ти маєш причепуритися, Роберто! — з усмішкою сказала Тіш. — Розпусти волосся, та й усе таке.

Роберта насупилась:

— Замовкни!

Вона не мала настрою для жартівливих зауважень Ішбель Андерсон. Правду кажучи, хоча дівчина й не визнавала цього, вона переймалася. Роберта отримала листа, такого самого, як і Ребекка, тому її батьки дуже розсердяться, якщо наступного року їхню доньку відправлять до класу Бета. Вона має надолужити невивчене з математики цього семестру!

Новий учитель завжди викликає цікавість. Вісімнадцять дівчат з класу Ребекки не могли дочекатися математики, яка була у них другим уроком у середу. Тільки-но міс Гіт, їхня класна керівниця, закінчила заняття з англійської та вийшла з класу, Тіш разом із кількома іншими дівчатами побігла до дверей. Класна кімната Другого Альфа розташовувалася на горішньому поверсі старого маєтку, тому, якщо їм пощастить, перехилившись через поруччя, дівчата зможуть побачити нового вчителя, коли він підійматиметься сходами.

Ребекка та Сью, які сиділи разом за останньою партою, залишились на місці, готуючись до математики. Ребекка почувалася трохи засмученою.

— Я гадала, що всі мої проблеми закінчилися, коли ти сказала мені про місіс Шоу! — мовила вона. — А тепер я навіть не знаю.

— Не хвилюйся, Ребекко. — Сью поплескала її по руці. — Із ним усе, напевно, також буде добре. Навіть якщо ні, у шкільних листах вони просто лякають тебе і насправді нічого не заподіють.

Зовні було чутно гамір та метушню. Двері відчинилися, і дівчата поспішили на свої місця, галасуючи та сміючись.

— Він іде!

— Ви повинні його побачити!

— Який він, Тіш? — запитала Ребекка, коли Тіш впала на свій стілець та нахилилася під парту за речами, потрібними для математики. Тіш подивилася через ряд на Сью та Ребекку, а в очах грали бісики.

— Він молодий! Чорнявий! Здається...

— Тс-с-с-с!

Увійшов новий учитель математики, високий, м’язистий і дуже гарний, з темним хвилястим волоссям. Ребекка відразу його впізнала. Це був неймовірний серфер із затоки Требізон.

— Привіт, — сказав він із привабливою усмішкою. Він пройшов класом і сів на край столу перед дошкою, оглядаючи дівчат. Вони розглядали його у відповідь. — Я містер Максвелл. Друзі звуть мене Макс, тож ви також можете.

Дівчата з Другого Альфа посміхалися, шепотілися та штовхали одна одну. Вони ледь могли повірити своєму щастю. Містер Максвелл, Макс, не тільки виглядав привабливо, але й, здавалося, був доброзичливий. Ребекка натомість почувалася трохи розчарованою, особливо враховуючи те, що минулого вечора новий учитель математики впав через неї в море. Вона сподівалася, що він не сердиться на неї.

Тим часом Роберта Джонс не зводила з нього очей. Вона сиділа за першою партою разом з дівчиною з Нігерії, Абою Аморі, неподалік від своїх подруг близнючок Нейтон. Вона могла справді добре розгледіти нового вчителя. Її безпристрасне червоне обличчя дедалі більше червонішало від задоволення та почуття власної важливості.

— Я ніде вас раніше не зустрічала? — випалила вона.

Макс подивився на неї з-під своїх довгих, темних вій, трохи повагався, а потім усміхнувся їй:

— Моя дівчина каже, що я скидаюся на актора.

Усі захихотіли.

— Але я точно зустрічала! — запротестувала Роберта, намагаючись згадати. Вона не допустить, щоб у неї відібрали момент власної важливості. — Я зараз згадаю.

Макс підвівся, взяв шматочок крейди та підійшов до дошки, показово повертаючись до Роберти спиною. Він почав писати.

— Добре, тож почнемо з того, що пригадаємо двійкові та десяткові системи...

— Згадала! — закричала Роберта. — Ви були у Ґрінкорті!

Вчитель зупинився на середині написання якихось чисел. Він застиг на секунду, а потім, повільно опустив руки, розвернувся та підійшов до Роберти. Його обличчя пожвавішало, поки він дивився на неї.

— Ви ніколи не були моїм учителем, але навчали старший клас! Ви не дуже довго викладали, але я вас пам’ятаю!

— А ти?..

— Роберта Джонс! — нетерпляче сказала вона.

— Звісно! — він подивився на її жваве обличчя і посміхнувся. — Маленька Боббі Джонс! Авжеж, я тебе пам’ятаю! Я якийсь час викладав у твоїй підготовчій школі, семестр чи два, так? Господи, як ти виросла! Що ж, світ тісний!

— Так, — зітхнула Роберта, яка майже не могла говорити.

— Гм-м! — прокашлялася Тіш. Почулося кілька стриманих смішків.

— Отже, до роботи, — радісно сказав Макс, повертаючись до дошки, але спершу озирнувся через плече, щоб доброзичливо кивнути Роберті. — Я впевнений, що Боббі швидко розв’яже цей приклад. А що до решти з вас?

Роберта зачаровано дивилася, як він писав числа на дошці.

— Роберта закохалася! — прошепотіла Сью через ряд до Тіш.

— Як кумедно! — всміхнулася Тіш.

Ребекка трохи безпомічно усміхнулася. Роберті одразу пощастило. А чи знайде вона спільну мову з новим учителем? Чи пам’ятає він її з минулого вечора?

Що взагалі таке двійкові та десяткові системи?