Требізон. Літній семестр

Розділ дванадцятий

Шестеро дівчат залишили гуртожиток дуже рано, поки Джені та Джоана все ще міцно спали, та побігли через шкільні майданчики до церкви Святої Марії.

Тіш першою відчинила двері.

— Він тут! — заверещала вона.

Всі вони з’юрмилися на ґанку кліпаючи, адже зайшли сюди з ранкового сонця. Дівчата не йняли віри, дивлячись на ящик. Потім вони підштовхнули Ребекку вперед.

— Нумо, Ребекко! Ти відкрий його!

Її пальці тремтіли, поки вона відкривала кришку, виймала тридцять фунтів монетами та перераховувала їх. На дні ящика лежав квадратний аркушик. Усі оточили дівчинку, коли вона дістала його.

— Що там написано?

На папірці було лише одне слово, що написали поспіхом великими літерами:

«ВИБАЧТЕ».

— Ох, — зітхнула Ребекка. — Хіба це не чудово?

Вона написала незнайомцеві щирого листа, і він відгукнувся! Людина відповіла! Одразу! Для Ребекки цей момент був дуже особливий.

Вони переможно пробігли весь шлях назад до школи з ящиком у руках.

— Цікаво, хто це був, — сказала Маргот.

— Не впевнена, що ми коли-небудь дізнаємося, — відповіла Сью.

— Байдуже! — піднесено мовила Ребекка. — Ми повернули гроші. Тепер можемо надіслати їх у фонд.

Вони повернули ящик, та грабіжник вибачився! Це єдине, що має значення!

Новини поширилися школою миттєво, тож коли Ребекка з іншими ввійшла до їдальні на сніданок, майже всі вже були обізнані. Їх привітали аплодисментами та стукотом столових приборів. Міс Морган, яка на той час була черговою, поспішила до них, коли вони зайняли свої місця.

— Ви всі такі молодці! — мовила вона. — Особливо ти, Ребекко.

Першим уроком була математика. Макс не з’явився. Жакінда Мередіт, старший префект, прийшла до класу, щоб стежити за порядком до приходу вчителя.

— Його довго не буде? — запитала Ребекка.

— Не дуже, він зараз прийде, — відповіла Жакінда. — Він мав зустрітися з міс Велбек та міс Гейтс. Вони попросили показати ваші іспитаційні роботи, тож йому довелося їхати за ними додому, але це не надовго.

Класом прокотилася хвиля цікавості, але Ребекка навіть не слухала. Перед уроком вона почала читати П. Г. Вудхауса[6] під партою. Зараз це цілком її поглинуло.

Роберта Джонс сильно штовхнула Деббі Рікард. Маргот нещодавно помінялася з Робертою місцями, щоб ці двоє могли сидіти разом у класі.

— Присягаюся, що це через мене! — прошепотіла Роберта. — Я ж казала, що у міс Гейтс особливий інтерес до мене.

Вона мала рацію.

Те, що трапилося у кабінеті директорки, здебільшого стосувалося Роберти. Міс Гейтс дуже цікавилася нею, але не настільки, як дівчинка це уявляла.

Після затримання Макса у церкві минулої ночі вона поїхала поговорити з міс Велбек просто додому. Тож коли Макс прийшов до кабінету директорки одразу після ранкової Асамблеї, на нього чекав прохолодний прийом. Обидві жінки сиділи зі складеними руками та виглядали зовсім недоброзичливими.

— Сідайте, Деннісе, — сказала міс Велбек, киваючи на стілець.

Макс сів, виглядаючи трохи винуватим. Він схрестив ноги та обтрусив пил зі своїх елегантних брюк. Потім він нервово пригладив своє темне волосся.

— У мене проблеми з грошима, — почав він першим. — Я не мав ані пенні того п’ятничного вечора, коли сунув ящик з грошима до свого кейсу. Мені треба було вести на вечерю деяких дуже інтелігентних друзів Кеті, а я вже витратив останні гроші на квіти для Боббі Джонс та невелику вечірку для решти дітей...

— Я впевнена, що вам би позичив хтось із персоналу, — холодно мовила міс Велбек. — Хіба це не спадало вам на думку?

— Я нікого не знайшов, а Кеті була розлючена, адже ми запізнилися та... — Макс розвів руками. — Що мені було робити? Звісно, я збирався повернути їх. Я хотів надіслати анонімне пожертвування цим людям до Лондона, тим, які займалися тваринами.

— Тож ви зробили це? — поцікавилася міс Гейтс.

— Ні. Я тільки почав це обмірковувати, коли побачив лист у газеті вчора. Я навіть не гадав, що вони все ще переймаються цим! Тож я вирішив, що зроблю їм приємний сюрприз. Зроблю те, що вони запропонували, принесу гроші до церкви. Я не думав, що хтось шпигуватиме за мною! — з легким обуренням додав він.

Запанувала кількахвилинна тиша, яку порушила міс Велбек.

— Шкода, що у Ґрінкорті не було нікого, хто б міг у такий самий спосіб натиснути на вашу совість. Тоді ви також збиралися повернути гроші? Ті, що їх збирали на шкільну поїздку до Франції й довірили вам? Якщо так, то навіщо ви сказали, що їх викрали з вашої квартири, хоча насправді ви витратили їх на нову машину?

Макс подивився на міс Велбек з-під чорного пасма та знов обтряхнув пил зі штанини. Він був не дуже стурбований.

— Я їх повернув, з часом. Звісно, це була величезна сума. Але я знайшов спосіб виплатити. У моєму житті настала найжахливіша чорна смуга, коли я знаходився там, у Ґрінкорті. Я розбив незастраховану машину та не мав способу швидко пересуватися. Я лише позичив ті гроші.

— Вам дуже пощастило, що ви не потрапили до в’язниці, — сказала міс Гейтс, яка телефонувала директорці Ґрінкорту та почула від неї історію цілком. — Справі не дали хід.

— Справді? Я не був так певнен. Незабаром після цього я залишив район.

— Нікому з дітей та батьків не сказали, чому ви так неочікувано поїхали з Ґрінкорту. Так само, як Роберті Джонс та її родині. Губернатори сплатили поїздку до Франції, а правду так і не розголошено. Я говорила з Робертою про Ґрінкорт у суботу, та зовсім не дивно, що вона гадки ні про що не має.

— Не має? — Макс уперше проявив якусь емоцію. Посмішка щастя осяяла його засмагле обличчя. — І її батьки теж? Справді?

— Так, справді, — сухо мовила міс Гейтс. — Тож всі ваші зусилля цього семестру фактично виявилися гаянням часу. Ви поставилися до неї трохи по-особливому, чи не так? Просто на випадок, якщо щось зрине в її пам’яті. А насправді вам було до неї байдуже.

— Агов, ви кажете образливі речі! — Макс раптово здався розлюченим.

— Образливі чи ні, — перебила його міс Велбек, — це відкриває питання іспиту з математики. Ми обидві дуже здивувалися через оцінку, яку отримала Роберта. Боюся, що нам доведеться заново перевірити всі роботи.

— Нічого дивного тут немає! — вигукнув Макс. — У цьому немає потреби!

— Ми однаково хочемо перевірити їх, — наполягала міс Велбек. — Де вони?

— У мене в котеджі, — неохоче мовив Макс. — А Кеті поїхала на машині сьогодні, тож вона не зможе приїхати та підвезти мене туди та назад. — Він подивився на годинник. — У мене урок з Другим Альфа за п’ять хвилин.

Міс Велбек взяла слухавку внутрішнього телефону і набрала номер.

— Я попрошу Годкіна відвезти вас до котеджу, щоб ви змогли привезти іспитаційні роботи. Це не займе багато часу, — приємно сказала вона. — Перш ніж ви поїдете, знайдіть якого-небудь префекта, щоб посиділа з вашим класом, поки вас не буде.

За п’ятнадцять хвилин Макс повернувся до кабінету директорки з іспитаційними роботами Другого Альфа з математики, несучи їх у згортку попідруч. Він безтурботно кинув їх на шкіряний стіл міс Велбек.

— Ось, вони всі в порядку.

Він відкинувся на спинку стільця, поки дві жінки перевіряли трохи загнуті роботи. Міс Гейтс, шокована, взяла дві з них, тримаючи їх між великим та вказівним пальцями в обох руках.

— А з цими що трапилось? Вони виглядають, немов з пральної машинки.

— Їх віднесло в море, поки я їх перевіряв, — безтурботно мовив Макс. — На щастя, я зміг їх дістати, незабаром вони висохли на сонці. Та, що зверху, належить Боббі, тобто Роберті.

Міс Гейтс узяла олівець й уважно перевірила її.

— Хм-м-м, — сказала вона наприкінці, трохи заспокоївшись. — Так, шістдесят один відсоток. Дуже розмазана у деяких місцях, але це не її провина. Насправді досить гарна робота.

— Мені приємно, що ви погоджуєтесь, — сказав Макс. — Інша належить Ребецці Мейсон — безнадійна.

— Нумо переглянемо обидві роботи, — раптово сказала міс Велбек.

Потім вона вигукнула, порівнюючи місця, де дівчата писали свої імена, на першій сторінці зверху.

— А звідки ви знаєте, кому належить яка з робіт? — запитала вона.

— Ну, вони підписані... — почав Макс.

— Але обидва імені жахливо розмазані! — констатувала міс Велбек. — Я можу розібрати тільки те, що вони починаються на літеру «Р» та є приблизно однієї довжини, але більше нічого. Також у дівчат дуже схожий почерк, тож чому ви так упевнені у тому, яка з них кому належить?

— Що ж, можливо, я тицьнув пальцем у небо. Якщо ви порівняєте оцінки, які вони отримували протягом семестру, то будь-які питання зникнуть...

— Мені здалося, що Ребекка дуже підтягнулася останнім часом, — сказала міс Гейтс. — Я гадаю, що Піппа...

— Так, Піппа Феллоус-Вокер допомагала їй, — мовив Макс. — Я припускаю, також виконувала замість неї домашні завдання, тож я не сприймав би це серйозно.

— А як серйозно тоді ви сприймаєте оцінки Роберти за семестр? — наполягала міс Гейтс. — Хіба ви не надавали їй багато допомоги?

— Я впевнений, що Боббі впоралася значно краще, ніж на двадцять вісім відсотків! — досить полохливо відказав Макс. — Я впевнений, що правильно розрізнив роботи!

— Ви хотіли, щоб вона впоралася добре. Ви заздалегідь запевнили себе, що гарна робота належить їй, а погана — Ребецці, — різко сказала міс Велбек. — Можливо, ви мали рацію. Можливо, ні. Але ви навіть не спромоглися перевірити! Це ганебно! Гірше, ніж у Ґрінкорті. Багато залежить від цього, коли таке трапляється. Дуже важливо, щоб ми з’ясували, кому належить, яка з робіт.

Директриса звелася на ноги, міцно стиснувши губи.

— Повертайтесь до Другого Альфа та проводьте урок математики, Деннісе. Одразу попросіть Ребекку Мейсон прийти до мого кабінету, та хай візьме із собою зошит. Можете продовжувати викладати тут до четверга, поки не закінчиться ваш контракт. Як на мене, кінець семестру дуже доречний.

Після того, як Макс вийшов, міс Гейтс подивилася на годинник.

— Мені час іти проводити додаткові заняття, — мовила вона.

— Тоді біжи, Евелін, — сказала директриса. — Я з’ясую щодо Ребекки, уважно дослідивши її почерк. Незабаром я зможу точно визначити, яка робота належить їй. Цікаво, яка? Маю зізнатися, мені дуже цікаво.