Требізон. Літній семестр

Розділ тринадцятий

Ребекка не почула, як Макс увійшов до класу. Вона повністю поринула в книгу. Від суботи її надихала думка, що вони робили щось, аби повернути гроші на благодійність. Це жваве відчуття з’явилося, коли вони вшістьох рано вранці з тріумфом принесли ящик із грошима назад до школи. Але тепер ці відчуття минули, тоді тупий, важкий біль знову запанував у неї всередині. Семестр уже майже закінчився. Наступного року відбудеться чимало змін. Значно краще сховатися в книзі, ніж думати про неприємні речі. Зараз світ замку Блендґінс набагато приємніший, ніж власне життя.

Роберта, навпаки, одразу почула кроки Макса.

— Він іде! — прошепотіла вона Деббі. — Зараз мене відправлять до директорки! Цікаво, що вони вирішили?

— Схрестимо пальці, — сказала Деббі, коли двері відчинилися.

Макс застиг у дверях. До розпачу Роберти, він навіть на неї не подивився. Він зазирнув у клас та покликав Ребекку, яка сиділа на останній парті.

— Ребекко Мейсон! Вийди в коридор та візьми із собою зошит з математики.

Сью сильно штовхнула її.

Ребекка винувато сховала Вудхауса всередину парти, дістала звідти зошит та вийшла до Макса у коридор. Вона гадки не мала, навіщо він покликав її туди.

Головна префект згорнула роботу, якою займалася, та почекала на вчителя, щоб він прийняв клас. Але спочатку він підштовхнув Ребекку далі по коридору, до верху сходів, де їх не могли побачити з класу.

— Міс Велбек хоче, щоб ти зайшла до її кабінету, — сказав він. — Візьми із собою зошит.

Він завагався, немов хотів сказати ще щось. Ребекка помітила, що він виглядав трохи схвильованим, тож нетерпляче чекала.

— Слухай, Ребекко, — він озирнувся, майже крадькома. — Залишилося всього кілька хвилин уроку. Я не хочу, щоб ти поверталася сюди. Коли побачишся з міс Велбек, йди одразу до бібліотеки, сиди та чекай на мене. І не кажи нікому нічого, поки ми не побачимось. Обіцяй!

— До бібліотеки? — вона була шокована, але кивнула. — Добре.

«Що, заради Бога, коїться?»

Коли вона ввійшла до кабінету та міс Велбек показала їй дві іспитаційні роботи, цілковито розмазані та зім’яті, дівчинка у шоці дивилася на них.

— Що з ними трапилось? — випалила вона.

— Нещасний випадок, — швидко мовила міс Велбек. — Річ у тому, Ребекко, що імена розмило. Яка з них твоя?

— Оця! — швидко сказала Ребекка, вказуючи пальцем.

— Нумо переконаємося, добре? — сказала міс Велбек, простягаючи руку, щоб узяти зошит Ребекки. Вона розгорнула його навмання, а потім уважно звірила з двома іспитаційними роботами на столі. — Так, твоя правда.

Згорнувши зошит, міс Велбек віддала його Ребецці. Вона усміхалася.

— Ти отримала шістдесят один відсоток за іспит з математики. Молодець!

— Шістдесят один? — зітхнула Ребекка. — Але...

— Боюся, що двадцять вісім відсотків належать Роберті Джонс. Сталася плутанина, таке трапляється.

— Тож... — всередині Ребекки вибухнуло відчуття величезної насолоди. — Це означає, що я можу врешті-решт перейти до Третього Альфа та вирушити до Будинку Курт з іншими?

— Безсумнівно, — кивнула директриса. — А тепер біжи назад на урок. Поки нічого не кажи Роберті Джонс. Я влаштую все так, що міс Гейтс повідомить їй якнайшвидше.

Повідомить! Коли Ребекка вийшла з кабінету, то хотіла істерично сміятися. Роберта точно не засмутиться! Але навіть її щастя не зрівняється зі щастям Ребекки зараз. Вона марила.

Дівчинка хотіла побігти вгору сходами, кричати від радості та мчати просто в кімнату для занять і повідомити гарні новини Тіш і Сью, Маргот та Ельф! А потім знайти Мару!

Але вона опанувала себе. Бібліотека! Вона пообіцяла Максу. Вона має опанувати себе, піти до бібліотеки та тихо чекати.

«Він хоче перепросити! — подумала Ребекка, сівши на широке підвіконня, чекаючи на нього. Вона мала розлютитися на нього, але нічого такого не трапилось. Їй було добре через власне щастя. — У нього роботи полетіли у море. Мабуть, він знову прийшов на ту плиту. Хіба це не типово для нього? Ох, не можу дочекатися, коли скажу Тіш і Сью! Вони посміються...»

Вона почала всміхатися сама собі. Коли Макс увійшов до бібліотеки, усмішка все ще не зійшла з її обличчя. Він зрозумів усе після одного погляду на неї.

— То я все ж таки переплутав роботи! — простогнав він, затуляючи обличчя руками через сором, сідаючи поруч із нею. — Так?

— Так, — весело мовила Ребекка.

— Я хочу перепросити... — почав він.

— Ні, все добре! — сказала Ребекка, зводячись на ноги. Вона не хотіла слухати вибачення Макса. Вона хотіла облишити це! Ребекка хотіла просто зараз знайти своїх друзів. До початку біології! — Я рада, що все з’ясувалось.

— Ні, почекай, — він швидко схопив її руку та потягнув назад на місце. — Справа не тільки в тому, що я хочу перепросити, але, звісно, я хочу. Справа у Роберті. — Ребекка здивовано подивилася на нього — він здавався схвильованим. — Гадаю, міс Велбек сказала тобі, що це я поцупив ваші гроші з благодійності та що я пограбував Ґрінкорт, але...

У Ребекки голова пішла обертом. Макс, гроші з благодійності? Ґрінкорт? Це та школа, яку відвідувала Роберта! Вона згадала її щасливий крик першого ранку цього семестру.

— Згадала! Ви були у Ґрінкорті! — І раптово Ребекка відновила у пам’яті живу картинку, як Макс, стоячи спиною до класу, пишучи крейдою числа, завмер після слів Роберти! Звісно! Чому вона раніше нічого не підозрювала?

І хоча обличчя Ребекки виказало її здивування, Макс продовжив викладати все. Поволі його слова доходили до її свідомості.

— Незабаром я усвідомив, що Боббі не пам’ятає жодного скандалу, — казав він, — але я ніколи не міг бути впевнений, що ніщо не постане в її пам’яті, особливо, якщо я їй не сподобаюсь. Тож я вирішив вдавати, що вона моя улюблена учениця, та сподівався, що це змусить її полюбити мене.

— Це змусило, — сказала Ребекка. — Вона все ще любить.

— Я це усвідомлюю, але не треба дивитися з такою відразою. Правда у тому, що вона гарна дівчинка та дуже старається.

Він подивився Ребецці просто в очі, та вона побачила, що він щиро відчуває доброту до Роберти. Тепер Беккі зрозуміла, чому він хвилювався.

— Роберта засмутиться, якщо дізнається про це все, чи не так? — пробурмотіла Ребекка.

— Так, — сказав Макс. — Я гадаю, буде дуже шкода, якщо Боббі дізнається про те, що трапилось у Ґрінкорті.

— Я теж так уважаю, — погодилася Ребекка.

— Це змусить її думати, що все було обманом, — сказав Макс. — Можеш нікому не розповідати?

— Я не можу не казати двом моїм найкращим подругам, — сказала Ребекка. Всередині неї не було жодних емоцій. — Це надто велике прохання. Але ми втрьох присягаємо, що Роберта ніколи про це не дізнається.

— Справді? — вони вдвох підвелися. Макс виглядав так, немов відчував неймовірне полегшення. — Та міс Велбек чи Гейтс також ніколи їй нічого не скажуть, чи не так?

— Звісно ні! — сказала Ребекка. Вона хотіла додати: «Що взагалі змусило вас думати, що вони сказали мені?» — але вона не зробила цього.

Роберті довелось піти до міс Гейтс на уроці біології. Вона повернулася, посміхаючись, тільки під час ранкової перерви.

— Ти незабаром дізнаєшся деякі дуже гарні новини, Ребекко, — сказала вона. — Я вже дізналася свої. Я йду до Третього Бета через математику, тож мешкатиму у будинку Норіс з Деббі та близнючками! Ба більше, ти можеш зайняти моє місце у Будинку Курт та у Третьому Альфа. — Ребекка, Тіш і Сью усміхнулися та покивали, нічого не сказавши. — Звісно, Гейтс би у житті не погодилась на це. Це все Макс. Він знав, як сильно я хочу бути з подругами та якось утнув це, розповів їм фантастичну історію про те, як переплутав наші роботи. Ти гадаєш, це може бути правдою?

— Що ж, як на мене, це можливо, — сказала Ребекка.

— Ні, — Роберта похитала головою. Вона виглядала натхненною, майже гарною. Протягом тих днів вона вже ніколи не носила ці товсті косички. — Гадаю, він зробив це для мене. Що ж, і для тебе, — спішно додала Роберта. Вона задивилася вдалину. — Повірити не можу, що семестр майже закінчився та він поїде. Поки я житиму, я не забуду Макса. Він дійсно неймовірна людина.

— Одна з найкращих, — сказала Тіш.

Коли Деббі підійшла та забрала Роберту геть, Ребекка з найкращими подругами обмінялися поглядами. Дуже скоро Макс стане гарною згадкою Роберти. Вони ніколи не дозволять нічому зіпсувати її.

Тіш і Сью взяли Ребекку попідруч.

— Ходімо, знайдемо трьох інших, — сказала Сью.

— У Мари є торт, — згадала Тіш. — Він покритий шоколадною глазур’ю та маленькими цукерочками — його сховали у кабінеті міс Морган, зранку у неділю.

— Чому? — запитала Ребекка.

Батько Мари надіслав його на честь святкування закінчення семестру. Ми просто не знали, що з ним робити. Ніхто не мав святкового настрою.

— До цього моменту! — сказала Сью. Вона засміялася та відкинула з лобу пасмо волосся кольору піску. — Тепер ми точно знаємо, що з ним робити!

— Закладаюся! — з насолодою закричала Ребекка, та всі вони побігли.

Семестр закінчився багатьма прощаннями.

Прощанням з Будинком Джуніпер та кімнатою номер шість зі стінами жовтого кольору, великими вікнами та краєвидом на море. Прощанням з міс Морган, відповідальною за Будинок молодших курсів. Вони вже ніколи не будуть молодшими! Прощанням з Г. Д., яка принесла їм так багато веселощів і не менше драми. Наступного семестру редактором газети вже буде Сюзанна Скелхорн.

Прощанням з Одрі Максвелл, яка свого останнього семестру випустила блискуче видання журналу «Требізон», у якому представляли себе також і молодші курси. Та з Жакондою Мередіт і Джоан Гісап, які їхали до Оксфорду, та з рештою старшого шостого. Прощанням з їхньою класною керівницею міс Гіт та маленькою, гарною класною кімнатою Другого Альфа, розташованою на горішньому поверху старої будівлі.

Перший рік Ребекки у Требізоні закінчився.

Разом з прощаннями вона особливо подякувала Піппі за допомогу з математикою.

— І хоча ти про це не знаєш, але ти теж деяким чином допомогла мені, — мовила Піппа.

— Я? — здивовано запитала Ребекка.

Піппу, яка переходила до старшого шостого наступного семестру, голосуванням обрали наступним редактором журналу «Требізон».

— Ми все робили пліч-о-пліч, — сказала Піппа. — І гадаю, що вирішальним фактором став малюнок, який я зробила для твого есе. «Зимовий ранок», пам’ятаєш?

Ребекка ніколи не забувала про своє есе, яке отримало нагороду в шкільному журналі минулого семестру. Для неї це стало найкращим моментом року.

— Малюнок був гарний! — вигукнула вона. — Той сніговик та пташки. Та бідолашна маленька білка, яка змерзла в снігу.

— Але це ти написала його та показала світу. Тож бачиш, Ребекко, я також маю за що тобі подякувати. Я завжди мріяла одного дня стати редактором журналу «Требізон». — Цієї хвилини вона виглядала дуже щасливою. — Я ніколи не думала, що моя мрія здійсниться!

Ребекка не була впевнена, що якось допомогла цьому, але одночасно відчувала щастя.

А потім останнього ранку семестру трапилось іще дещо, те, що принесло їй ще більше щастя, та на що взагалі ніхто не чекав.

— Мені дуже шкода, що ти не їдеш з нами на змагання округу, Ребекко, — мовила міс Вілліс.

Ребекка мовчала, адже старе розчарування повернулося тупим відголоском. Її батьки тільки-но повернулись додому до Лондона. Усе могло б бути інакше! Вони разом із батьками Тіш могли б приїхати до Західної Англії сьогодні, щоб подивитися, як вона побіжить.

— Але у мене є дещо інші гарні новини для тебе, — продовжила білява вчителька з ігор. — Можеш уважати себе щасливицею, адже народилася у цьому окрузі...

Ребецці було цікаво, про що йдеться. Це правда, за випадкових обставин містер Мейсон працював у Західній Англії, коли народилася Ребекка, але вони повернулися до Лондона, коли їй минуло три місяці.

Раптово Ребекка почала розуміти, що може трапитись далі, та мурахи пробігли в неї по спині. Та висока жінка, яка нещодавно ходила тенісними кортами разом з міс Вілліс, дивилася, як вони грають. Хтось казав, що вона представниця Юніорського тенісу графства!

— Все правильно, Ребекко, — сказала Сара Вілліс, читаючи по її обличчю. — Тебе «помітили», адже ти багатообіцяюча. Тебе обрали для нової системи тренування гравців-юніорів графства — тренування у залі в зимовий період. Твоїм батькам надішлють лист з усіма подробицями.

— Мене? — Ребекка застигла від захвату. — Але ж я тільки почала... — трапилось ще дещо, за що можна подякувати Піппі!

— Це гарна можливість, — учителька засміялася. — Тож ми знов не побачимо тебе на атлетиці наступного семестру. Я маю рацію? Мені здається, ти обереш великий теніс.

— Що ж, — Ребекка почувалася трохи ошелешеною. Вона ніколи серйозно не думала про таке, до цього моменту. — Що ж... можливо... так.

Тіш та Сью обійняли її, почувши новини. Вони пішли на останній, неймовірний серфінг разом, перш ніж збирати валізи. Пляж виглядав неймовірно. Пізніше перед обідом троє з них пішли подивитися на Будинок Курт іззовні. Це була чудова стара будівля, вкрита диким виноградом, на протилежному боці від Гіларі.

— Отже, тут ми мешкатимемо наступні три роки, — зітхнула Мара з умиротвореним виразом обличчя.

— Вони розподіляють навчання на трьох, — сказала Ельф. — У нас буде ще дві сусідки.

— Навчання! — мовила Маргот.

Вони продовжили дивитися на Будинок Курт.

— Непогано, — сказала Тіш.

— Зовсім непогано! — погодилась Ребекка.

Після вечері всі роз’їхалися. Макс поїхав перший. Знайома червона спортивна машина під’їхала до головного входу, щоб забрати його. Він весело спустився сходами востаннє. Маленька група шанувальниць на чолі з Робертою Джонс чекала на нього, щоб проводити.

Він помахав їм усім, повагався, а потім усміхнувся Роберті: — Бувай, Боббі! — сказав Макс, перш ніж сісти в машину.

Роберта махала та махала, поки машина не зникла з виду, а потім узяла за руку Деббі Рікард.

Нагорі, у панельному кабінеті біля вікна, стояли міс Велбек із міс Гейтс та дивилися на його від’їзд.

— Я помилилася щодо цього молодого чоловіка, — тихо мовила директриса.

— Він — повне розчарування, — сказала міс Гейтс.

Міс Велбек глипнула вниз з вікна на Роберту Джонс і Деббі Рікард. Вони пройшли за руки повз велике кедрове дерево з плямистою тінню, яке захищало від сильного липневого сонця. Вони притулили голови одна до одної. Деббі, безсумнівно, заспокоювала Роберту.

— Ні, Евелін, — нарешті мовила вона з легкою тінню усмішки. — Його присутність тут не була марна. Не зовсім.

Навіть Ребекка погодилася б із цим.