Третій рівень. Короткі історії

1

Каву приніс чоловік.

Він же зустрів того, хто називав себе Крейзі, на першому поверсі й провів до переговорної кімнати. Запрошення на зустріч не здивувало. Крейзі підозрював, що фірма зацікавиться ним. Здивувало інше: місце призначеної зустрічі.

Свої дані він залишив на третьому поверсі звичайного, типового для нашого часу офісного центру. Двадцять три поверхи, конструкція зі скла й металу, безбарвні, без особливих прикмет охоронці в холі, такі само дівчата на рецепції та за столиками в конторах. Якщо бути точним, Крейзі назвав їх про себе безбарвними не через зовнішність.

Тут, виглядало, працівниць старанно добирали. Вочевидь вік — до тридцяти чи ледь старші, — та вродливі личка значилися першим пунктом для претенденток на роботу в будь-якому тутешньому офісі. Але саме візуальна однаковість красуньок змішувала їх, не вирізняла жодну з-поміж інших. Той випадок, коли природна врода, ще й старанно підкреслена фарбами, тонами, помадами й перукарями, в результаті позбавляла дівчат і молодих жінок особливих, властивих кожній окремо барв.

Проте в офісі Крейзі мав справи лише з ними.

Перша, осяявши нещирою посмішкою, дізналася куди йому треба, й відправила на десятий поверх. Там, уже на іншій рецепції, просто під назвою фірми, зустріла такою самою посмішкою інша дівчина. Не міняючи виразу обличчя, з підкресленою люб’язністю, вона внесла дані Крейзі в комп’ютер, видала бейдж гостя й показала, куди пройти. Далі він пішов аж у кінець коридору, ліворуч якого тягнулися забрані непрозорим склом від стелі до підлоги бокси-офіси.

Потрібний знайшов за рогом, у самому кінці куцого коридорчика-апендикса. Щоб відчинити двері, притулив, як радили, бейдж до пластикового прямокутника. Всередині побачив шість столів, по три з кожного боку, кожен відгороджений таким самим непрозорим, матово-сірим грубим склом. Його відразу закликали на вільне місце, бо, крім нього, тут уже сиділо двоє відвідувачів-чоловіків. Уже третя за півгодини дівчина розтягнула у посмішці пухкі губки, не сміючись очима, поставила кілька стандартних запитань, дала заповнити кілька форм і одну анкету, потому пообіцяла: з ним неодмінно зв’яжуться, й попрощалася.

Тож місце, куди його запросили на повторну співбесіду, трошки напружило Крейзі. Йому назвали зовсім іншу адресу. Навіть не в центральній частині — їхати довелося на Троєщину, там шукати серед однотипних панельних дев’ятиповерхівок скромну двоповерхову будову, дуже схожу на колишній дитячий садок. Обійти її з торця, піднятися на другий поверх залізними сходами до єдиних там чорних броньованих дверей без номера.

Тут навіть кнопки дзвінка не побачив — відчинили, щойно піднявся. Мовчазний чоловік в окулярах на м’ясистому носі з широкими ніздрями, сірому джемпері під темні штани й черевиках з круглими носаками коротко потиснув Крейзі руку, жестом показав, куди йти. А коли гість пройшов половину шляху — назустріч із прочинених дверей вийшов добродушний з вигляду дядько. Цей був у джинсах, світлій сорочці й картатому піджаку, всім виглядом підкреслюючи неформальність зустрічі. Посміхався щиро, панібратськи поплескав по плечу, поцікавився, що б гість хотів випити, й повторив голосно:

— Каву, будь ласка. Одну, — додаючи тихіше: — Я вже сьогодні три випив, перепочину.

За п’ять хвилин Сірий Джемпер поставив чашку кави на стіл перед Крейзі.

— Що здивувало? — господар кабінету перехопив погляд гостя.

— Нічого, — той збентежився, бо не думав, що аж так викаже себе.

— І все ж таки, — у голосі вчувався легенький тиск.

— Тут у вас секретарки нема, — відповів Крейзі. — Взагалі, людей не бачу.

— Й особливих меблів теж, — господар обвів рукою круг себе.

Справді, обстановка була аскетичною. Звичайний офісний стіл, ноутбук на ньому, поруч — настільна лампа. Єдине вікно щільно закривали білі жалюзі. Господар умостився в чорному кріслі з високою спинкою, для гостя було таке саме крісло, лиш іншого — каштанового — кольору.

— Для зустрічей і розмов більше нічого не треба, — вів господар далі. — Ми цінуємо людей, а не меблі. Людські якості, розумієте?

— Охоронній фірмі це важливо, — кивнув Крейзі й пригостився кавою.

— Сюди ми запрошуємо тих, із ким можлива особлива форма співпраці. До речі, не назвався, даруйте. Савоста.

— Хто?

— Моє прізвище. З грецької походить. Славний. Священний.

— Хто?

— Я, — посміхнувся господар. — Це таке значення прізвища, розумієте? Я колись цікавився. Взагалі первісно Савоста — ім’я, не прізвище. В церковних книгах значиться, як Себастьян. Є такий святий — Себастьян, чули?

— Не віруючий.

— Але ті, хто не вірить, чули про Христа, Діву Марію, Миколу Чудотворця… Святого Себастьяна, хіба ні?

— Ми тут про Бога говоримо? — Крейзі поволі починав дратуватися.

— Я чув, війна міняє людей. Коли валять «Гради» й літають міни над головами, навіть невіруючі починають молитися. Якщо не знають жодної молитви — складають собі кожен свою. Особливо — розвідники.

Їхні погляди схрестилися.

2

Крейзі допив каву одним ковтком, не зводячи з Савости очей.

Потім поставив порожню чашку на стіл, поруч із блюдечком. Погляд далі свердлив господаря кабінету. Дуель тривала недовго: Савоста засміявся, підняв руки вгору:

— Все! Здаюся! Вже пече, ви в мені дірку пропалите!

— Звідки ви знаєте, що я воював?

— Назвали себе в анкеті учасником АТО, забули?

— Не забув. Але не вказував, що служив у розвідці.

— Ви залишили свої дані в серйозній структурі, — Савоста опустив руки, зручно вмостивши їх на бильцях крісла, потарабанив пальцями. — Скажу більше. Знаю не лише сектор, у якому воювали. А й батальйон, прізвище й звання командира. Ваш позивний — Крейзі. І — прізвище слідчого, який вів вашу кримінальну справу.

— Нема ніякої моєї кримінальної справи, — різко відказав Крейзі.

— Справа є, є, ви дуже добре це знаєте, — Савоста кілька разів кивнув головою. — Просто ви вже не її фігурант. Домовилися, дали потрібні свідчення на колишніх побратимів. У вас є реальні бойові заслуги, їх врахували. Зрештою, ви ж не винні в тому, що війни — не лише для героїв, а й мародерів та загалом авантюристів різного штабу. Не лише наша, нинішня війна. Всі війни в історії людства такі.

— Я хотів їм зашкодити…

— Ми з вами дорослі люди, друже Крейзі… чи не хочете такого звертання?

— Без друже.

— Прийнято, — легко погодився Савоста. — Отже, щоб закрити тему між нами й більше не повертатися. Але щоб ви розуміли: ми запросили вас сюди, вирізнили з-поміж інших кандидатів, бо подібні деталі вашої біографії дають нам змогу розширити пропозицію.

— Слухайте, ви реально морочите голову! — тепер Крейзі не приховував роздратування. — Можна простіше висловитися, не так кучеряво?

— Теж прийнято. Ви чудово знали, чим займалися ті четверо з вашого батальйону. Ви не брали участі в катуваннях, грабунках, не приводили в дію незаконні вироки. Тобто, нікого не розстрілювали, самосудом не займалися. Те, що відбувалося з вашого відома й на ваших очах, ви списували на витрати, котрі додаються до війни. Зітхали про себе — на жаль, і виправдовували гріхи побратимів.

— На війну йдуть убивати, — мовив Крейзі. — Якщо ви цього не розумієте… святий Себастьяне. Нема там святих. Нема чистеньких, у білих кітелях та рукавичках. Війна — бруд.

— А ще на війні нагороджують тих, хто вбив найбільше ворогів, — додав Савоста. — Війна — чи не єдиний спосіб виправдати масові вбивства. Чи заховати кінці страшних злочинів.

— Почали з релігійного просвітництва. Зараз заходимо в пацифізм. Це десь поряд, одне витікає з іншого.

— Ми вже закриваємо тему війни, як обіцяв, — Савоста вмостився зручніше. — Але далі будемо говорити про вбивство. Яке не виправдаєш війною, та воно краще оплачується. З почутого від вас зараз припускаю: моральні принципи дозволяють вам у ряді випадків та за певних обставин забрати в людини життя.

— Знову кучерявите. Чому ви всі боїтеся простоти?

— Ми всі — ви про кого?

— Такі, як ви.

— Тепер ви уникаєте простих фраз та висловів.

— Люди, звиклі до того, що вони по життю головні. Все залежить від них. Вони крутять землю, змушують сонце сходити й заходити. Від них залежить, кому коли прокидатися й лягати спати. Кому жити — кому помирати.

Кажучи так, Крейзі знову дивився Савості в очі.

— Браво, — господар кілька разів легенько плеснув у долоні. — Можете, коли хочете, висловлюватися красиво. Десь вичитали? Чи всередині у вас нудьгує оратор?

— Спробував нагадати — маю клепку в голові.

— Хіба в когось тут є сумнів? Ви розвідник, Крейзі. Двадцять чотири рази ходили за лінію розмежування. Ви особисто ліквідували п’ятьох бойовиків і двох вояків регулярної російської армії. Під час останнього виходу вас тяжко поранили, потому вас комісували. Поранення врятувало вас від звинувачень, висунутих пізніше тій четвірці негідників. Бо вас уже не було в батальйоні, коли вони, гм, відзначилися й усе лайно полізло назовні. Так, вони назвали вас. Вони валили все й на всіх, намагалися замазати в своїх гріхах чимбільше народу. З бійців та командирів зійшло по сім потів, поки все розгрібали й виходили зі скандалу з мінімально можливими втратами. Нам за той час, що ви чекали відповіді на подану в головному офісі заяву, вдалося зібрати про вас потрібну інформацію. Вас цінували, Крейзі — й водночас ви заважали. Ваша роль у злочинах тієї четвірки — на межі між свідком та співучасником. Участі не брали — але й зашкодити не намагалися. Це наводить на думку: вас просто ніхто або ніщо не підштовхнуло діяти так чи інакше. Ви, Крейзі, виправдовували своє невтручання тим, що загалом у війні обрали світлий бік. Знаєте, хто напав на вашу країну. З ким треба воювати, кого треба вбивати. Воювали й убивали. Тим самим купили собі своєрідну індульгенцію. Дозволяли своїм чинити так, як не вільно чужим. Але цілком могли одного разу переступити червону лінію. Питання мотивації, ось і все. Ви її не отримали. Швидше за все, не встигли.

— Звідки такі висновки? — поцікавився Крейзі після короткої паузи.

— Терпиме ставлення до зла поруч із тобою рано чи пізно неодмінно підштовхує самому вписатися в лиходійство, — по-філософськи зауважив Савоста.

— От не можете без кучерів словесних!

— Цього разу простіше нема куди. Спробував пояснити, чому ви поставили «пташку» в графі «делікатна робота з особливим ризиком». Там відеокамера пише, наш психолог дослідив і оцінив вашу реакцію. Ви згодні, навіть не думали довго.

3

Почувши про камеру, Крейзі здригнувся.

Закрутив головою, обмацуючи поглядом голі, фарбовані в зелене стіни. Савоста не квапив, і гість не витримав. Рвучко підвівся, обійшов приміщення по периметру, за кожним кроком вдивляючись у кутки.

— Тут нема, — озвався господар. — Можете не вірити, але нема. І розмова наша теж не пишеться. Якщо відмовитеся, йдіть собі з миром. Ніхто не знатиме, що ви тут були. Про це місце взагалі мало хто знає. Офіційно тут чиїсь склади.

Слова пролетіли повз вуха. Крейзі не заспокоївся, поки не дослідив кожен куток. Не отримав жодного результату, повернувся в крісло. Поклав ногу на ногу, відрубав:

— Не вірю. Але й не перевірю.

— Про склади?

— Про все інше, — помовчав, ще раз кинув круг себе оком. — Від чого я відмовлюся?

— Від делікатної роботи, пов’язаної з особливим ризиком.

— Когось убити треба? Не раз ви тут піднімали тему…

— Так. Не лише наші непрості часи потребують найманих убивць. Вас шокує визначення?

— Нарешті ясно. Ви під вивіскою охоронної структури кілерів вишукуєте.

— Загалом — у яблучко. Проте є моменти. Нас цікавить кваліфікація. Бо сьогодні в суспільстві настільки втрачені моральні орієнтири, що найняти вбивцю можна за тисячу гривень. Або — пляшку віскі. Або — тисячу гривень і пляшку віскі. Або — за кілька наркотичних доз, тисячу гривень і пляшку віскі на додачу. Людське життя нині найдешевше в світі. Та кому я розказую — людині з війни!

— Валіть уже більше конкретики.

— Конкретніше нема куди, — Савоста переплів пальці на руках, виклав цю фігуру поверх невеличкого животика. — Даруйте, якщо буду повторюватися. Та ви маєте чітко зрозуміти: найняти виконавця для такої роботи нам, структурі з досвідом, грішми й можливостями, проблеми не становить. Але будь-хто нам не потрібен. Мішені, які потрапляють під наш приціл, здатні вразити лише підготовані фахівці. До слова, потенційні жертви знають, що рано чи пізно стануть для когось мішенями. Можуть назвати своїх ворогів. Тож дбають про безпеку так само, часом навіть ретельніше, ніж президенти або мільярдери.

— Здалеку заходите.

— І вже підійшли, — Савоста поворушив пальцями. — Чи можемо ми вважати згодою той факт, що вас не обурила пропозиція вбивати за гроші?

— Дивлячись, кого й за що.

— За гроші, ось за що, — господар зараз перейшов на тон, яким досвідчені батьки повчають нерозумних дітлахів. — Кого — питання дуже правильне. Тільки ж не виконавець вирішує. Замовник. Виконавець лише виконує.

— Замовник — ви? — Крейзі націлив на Савосту вказівний.

— Наша фірма надає, серед інших, таку послугу. Перевіреним клієнтам. За особливу плату. Слово честі, мені однаково.

— Кого я вбиватиму?

— Хто, кого й за що хоче закатрупити. Ми, повторюся, забезпечуємо виконання. Так навіть краще. Жодної емпатії.

— Що-що?

— Емпатія. Відчуття жалю, співчуття, скорботи. Тобто, абстрактно я, жива людина, зі своїм світоглядом та власними емоціями, сумую щодня, коли новини передають про чергові людські жертви. Чоловіки, жінки, діти. Аварії, катастрофи, стихійні лиха, війни, п’яні батьки, релігійні фанатики, маньяки, радикальні ісламісти, терористи-смертники, російська агресія — людині щохвилини загрожують. Проте здоровий цинізм — у тому, що ані я, ані ви не здатні помахом чарівної палички припинити все раз і назавжди. Коли так, мене ані прямо, ані криво жодна з цих трагедій не зачіпає. Чому я маю перейматися намірами однієї людини, здебільшого — незнайомої й неблизької, позбавити життя іншу особу. З якою я так само в цьому житті ніколи не перетнуся.

— Ви зараз нагадуєте мені адвоката диявола. Виправдовуєте вбивства.

— Хіба ми з вами, Крейзі, не однакові? — швидко парирував Савоста, на мить припинивши ворушити пальцями в такт розмові. — Це ж ви щораз знаходили виправдання неприйнятним з усіх точок зору діям отієї четвірки своїх військових товаришів! Я зараз лиш демонструю різний масштаб подібного мислення, — пальці знову заворушилися. — А знаєте, з вами справді цікаво отак сидіти, базікати. Не кожному таке кажу, повірте.

— Вірю. Я згоден, — Крейзі провів перед собою в повітрі горизонтальну риску, мовби підкреслюючи сказане раніше. — Ближче до справ. Кого треба прибрати?

— Ви досі не в курсі всіх застережень, — нагадав Савоста. — Забули? Той, на кого є замовлення, вже чотири рази за два роки уникав вірної смерті. Має досить ресурсів, аби організувати якісні безпекові заходи. Аби дістатися до нього, вам доведеться пройти три рівні.

— Три рівні!

— Перший — прийняти цю пропозицію на наших умовах. Другий рівень визначили мої специ, вивчаючи щоденний розклад мішені. Кожна мішень має охорону. І треба позбутися її так, аби об’єкт того не помітив і не вжив додаткових заходів. Нарешті, третій рівень — виконати свою роботу чисто, не залишивши слідів, та обійти спокуси.

Савоста розплів пальці.

Показав Крейзі «корону» — розчепірені вказівний, середній та безіменний.

— Три. Три рівні.

— Це все? — спокійно перепитав гість.

— Ви не перший кандидат, — рука повернулася на живіт. — Завдання щораз має однакову складність. Проходження трьох рівнів — обов’язкова умова для кожного. Вважайте це іспитом, випробувальним терміном. Далі буде на один рівень менше.

— Екзамен можна не скласти?

— Саме так.

— Чим загрожує, гм, провалений іспит?

— Якщо не пройшли перший рівень — нічим. Якщо пройшли, та далі виникли проблеми, проте роботу все одно зроблено — теж нічим. Крім того, що в обох випадках більше нічого подібного кандидату не запропонують. Сподіваюсь, ви розумієте: ляпати язиком після розставання не в ваших інтересах. Шукатимете іншого, не такого складного заробітку.

— А якщо…

— Матимете постійні контракти, серйозні заробітки й тихе, непомітне, зате забезпечене й захищене життя. Тут не заведено здавати своїх. Навпаки, вас усіляко оберігатимуть. Раптом форс-мажор — витягнуть з-за грат. Вірите?

— Після побаченого й почутого — цілком. Та щось підказує — це ще не все.

Савоста знову легенько ляснув долонею об долоню.

— Що далі, то більше задоволений нашою зустріччю. Не помилився. Інтуїцію маєте таку, як треба.

— Подлянка либонь, — зітхнув гість. — Але валіть далі.

— Тоді прошу на перший рівень, — Савоста розвів руки, немов для обіймів. — Гонорар за іспит стандартний. Незалежно від рівня складності — п’ять тисяч. Доларів.

Крейзі гикнув.

— Скільки?

— Ви почули, — відчеканив Савоста.

— Ви серйозно?

— Дуже. Я — бізнесмен. Якщо ви не впораєтесь, якщо переоціните власні сили, я не буду в збитках. З іншого боку, якщо захочете далі заробляти в десятки разів більше, названа сума вас не зупинить. До всього, п’ять тисяч — одноразова виплата вам. Ще полегшимо вам етап підготовки: надамо максимум потрібної інформації. Виглядатиме все так, мовби я і мої люди навели вас на ціль.

— Як зброю?

— Точно. Вважайте нашу допомогу коригуванням вогню.

— Сам займався коригуванням певний час.

— Тим більше розумієте, про що мова. І будуть додаткові кошти на витрати. Вдасться зекономити — повертати не треба. Ось, матимете бонус. Премію, так би мовити. Заразом пройдете тест. Знатиму, чи розходяться у вас слова із ділом.

— Тобто?

— Пропозиція — о’кей, але грошей мало? Обирайте, що ближче. Не гріє сума? Приємно познайомитись, до побачення. Тобто, прощавайте, видаляємо вас із нашої бази даних. Гріє пропозиція, готові прийняти виклик? Чудово, за таких розкладів гроші не мають великого значення. На кону значно більша сума, відкриється чимало можливостей. Бачте, маєте перше випробування. Скільки берете часу на роздуми?

Крейзі неквапом підвівся.

— Ніскільки. Хай так і буде.

Савоста підвівся слідом за ним, тепер вони стояли навпроти один одного.

— Вітаю з проходженням першого рівня.

Правиця простягнулася через стіл.

Обопільне стискання вийшло міцним.

4

За два тижні серпень перетік у вересень.

Легше від того не стало — шалена літня спека хіба трошки вщухла, вечори ще були задушливими. Та від кондиціонеру в салоні чоловіки відмовилися, натомість той, хто сидів із пасажирського боку, опустив скло. Водій однаково не мав комфорту: його товариш курив, у такий спосіб збавляючи час. А віднедавна придумав собі нову забавку, задля різноманітності. Піднімав скло до половини, глибоко затягувався й пускав сивий струмінь диму у прямокутний отвір. Закурюючи наступну, зменшував отвір й цілив уже туди.

Його звали Ігорем Набоковим.

Товариша, що потерпав за кермом — Олегом Бирком, і він дев’ять місяців тому покинув палити.

Такий дарунок він зробив на день народження дружині. До того смолив одинадцять років, із них у шлюбі був сім. Весь час цигарки очолювали список причин, через які подружжя сварилося. Спершу дружина терпіла, бо, на думку Бирка, приживалася. Далі народилася донька, й на куриво пішла цілеспрямована атака. Олег навіть не міг вийти з цигаркою на балкон, а коли брав дитину на руки, дружина забирала, якщо до того тато влаштував собі перекур.

Навіть обмежити кількість спожитих за добу цигарок й тим самим здобути мир та злагоду в подружньому житті не вдалося. Дружина вимагала взагалі вилучити цигарки з сімейного бюджету. Її категорично не влаштовувала навіть одна сигарета на добу. Першим аргументом проти чоловікової звички була шкода від нікотину не так для курця, як для членів його родини. Потім обрала іншу, дієвішу тактику боротьби — почала рахувати прокурене.

Спершу виводила суму в гривнях, потім пішла далі: додумалася переводити в долари та євро за курсом. Щойно після Майдану національна валюта стрімко обвалилася, дружина отримала додатковий козир. До того претензія звучала: «Ти викурюєш сто п’ятдесят доларів», тепер оперувала іншими, соліднішими цифрами: «Викидаєш на вітер чотири тисячі гривень!».

Зрештою Бирко здався, викинув білий прапор, та все одно вирішив викрутити собі хоч якусь вигоду. Зазвичай доводилося ламати голову й трусити гаманцем, аби дружина виявилася задоволеною іменинним подарунком. Запропонувавши замість презенту прощання з цигарками, він виграв — іменинниці сподобався оригінальний хід, причин для сварок стало менше, ще й не морочився з пошуком дарунку.

Все б нічого, аби не Набоков, якого останнім часом Биркові почали частіше ставити в напарники.

Начальник охорони робив так ненавмисно. Йому було однаково, хто з ким заступає на чергову добу служби. Сказати, що компанія Набокова не влаштовує, означало нарватися на неприємності. Не аж такі, проте подібне прохання вимагало пояснень. Якщо двоє охоронців із якихось причин конфліктують, це ускладнює їхню ефективну взаємодію в критичних ситуаціях. А ще — виглядає так, що один дорослий мужик нажалівся на іншого дорослого мужика, навіть не спробувавши залагодити проблему між собою.

Насправді жодних інших претензій, крім курива, Бирко до Набокова не мав. Сили волі терпіти й вдихати тютюновий дим вистачало — аби Набоков не віддавав перевагу дешевим міцним цигаркам. Кілька разів чоловіки гарикалися: Олег вимагав від Ігоря перейти на дорожчі марки, бо не так смердить, а Ігор беззлобно, але стабільно й коротко посилав Олега. Не переймаючись поясненнями, чому курить саме таке й не бажає іншого.

Можливо, інший об’єкт завантажував би охоронців більше, і Набокову просто не лишалося б часу на постійне куріння. Але чоловік, якого вони пантрували з кінця серпня, змушував обох більше товктися на одному місці, чекаючи, поки він перебереться на інше. Де його знову доведеться довго й нудно чекати.

Чим займався Лев Якович Голос, охоронці не знали й не надто хотіли. Досить того, що їх приставили до особи, яку назвали бізнесменом. Контакти з ним охоронці звели до мінімуму, таку дістали інструкцію. Від охорони вимагався супровід об’єкта всюди, хоч би куди йому заманулося. І втручатися лише у разі виникнення нештатної ситуації, яка б загрожувала його здоров’ю та життю.

Бирко і Набоков приймали чергування вчетверте. Але так і не вивчили звичок пана Голоса. Точніше, зрозуміли головну: він ніколи не попереджав, де ночуватиме, і взагалі не інформував охорону про маршрут. Машиною керував сам, їм пояснили — то слабкість бізнесмена. Слово по слову, й вони дізналися, що охороняють власника відразу кількох транспортних фірм із міжнародних перевезень, товарних і туристичних. Ринок росте, стає конкурентнішим, на ньому вже затісно, шматок пана Голоса — ласий, домовлятися ні з ким не хоче, вже мали місце спроби рейдерства, далі почалися замахи. На цьому знання охоронців обмежувались. Але цього було досить, аби зрозуміти, чому він щодня спить в іншому місці й працює в різних офісах.

На пам’яті цієї пари охоронців, Лев Якович Голос одного дня до обіду сидів у приміщенні на Виноградарі. Після чого їхав через увесь Київ на Позняки. Перебував там допізна, на ніч їхав у центр, до Золотих Воріт, де зникав в одному з двориків.

Наступної їхньої зміни робочий день почав на Познаках, звідти подався на Виноградар, причому обирав найменш зручний маршрут, весь час петляючи. Манія переслідування прослідковувалась наочно, проте питань не було — після кількох замахів у кого завгодно загостряться фобії. Тієї ночі з Виноградаря він знов поїхав до Золотих Воріт, але раптом різко поміняв напрям, викрутивши через Поділ на Оболонь, де залишився в якійсь із квартир старого непоказного дев’ятиповерхового будинку.

Третьої їхньої зміни пан Голос ще більше напетляв. Охорона прийняла об’єкт у борщагівських хащах. Каталася за ним цілий день, причому напрям руху він міняв, як хотів, й одного разу різко подався в протилежний бік. Нарешті, спати Лев Якович поїхав кудись на Осокорки, в приватний сектор, зачинився в будиночку неподалік дніпровської затоки.

Зараз вони знов нудилися на Борщагівці. Але куди понесе пана Голоса звідси на ніч, охоронці поняття не мали. Набоков запропонував Биркові зробити ставку й спробувати вгадати. Але той відмахнувся — напарник без того втомив своїми цигарками. Так вони й сиділи в машині, яку прилаштували в глибині двору, аби бачити авто свого підопічного — чорний джип-«кубик».

Вересневі сутінки повільно обгортали місто.

Дітей уже закликали по домівках. Кудись забралася молода пара, що облаштувала собі кубельце на лавці поруч із обгородженим дворовим стадіоном. Довкола враз ніби зникло саме життя, від чого охоронцям стало ще нудніше. Бирко знайшов новини на якомусь радіо, Набоков попросив перемкнути на музику, бо політика вже в печінках. На що Бирко миттю відповів — мовляв, його куриво засіло в печінки ще глибше, на що Набоков відмахнувся, вибив нігтем із пачки наступну цигарку.

Збоку раптом грюкнуло.

5

Різкий неприємний звук увірвався в сутінкову тишу так несподівано, що чоловіки в машині, не змовляючись, здригнулися.

Бирко поклав руки на кермо, стиснув «бублика». Набоков відчинив бардачок, де чекав напоготові травматичний револьвер — бойовою зброєю їм користуватися заборонили. Наступної миті обоє так само дружно попустилися й розслабилися. Гуркотіли коліщата повного, але без верху, сміттєвого баку.

Двоє неохайних дядьків волочили його з одного місця на інше, й наміри їхні лишилися незрозумілими. Сутінки ще не загусли остаточно, тож із машини трударів можна було чітко розгледіти. Не обідрані смердючі бомжі, проте — явно тутешні аборигени, місцеві маргінали-пияки. Таким байдуже, чим себе зайняти, аби в результаті дійства можна було наколядувати на пиво чи, як пощастить, на щось міцніше.

Для таких не існує погоди, крім хіба взимку, коли справді без верхнього одягу не обійтися. Зазвичай вони не знімають подертих светрів, брудних джинсів та дешевих бейсболок, надибаних на рекламних акціях різних фірм, з пізньої весни до ранньої осені. Виглядали аборигени однаково, хіба один замість светра натягнув джемпер з напівстертою емблемою футбольного клубу «Дніпро».

— Нічого робити пацанам, — кивнув на дійство Набоков.

Бирко не встиг відповісти — враз картина помінялася.

Парочка й до того сунула не по прямій. Координація їхніх рухів під кінець дня вже суттєво порушилася. Вони пхали смітник, наче згадавши дитинство та гру в машинки — хлопчики люблять виписувати іграшковими коліщатками «вісімки» та інші кривулі. Але забавка з громіздким баком уже не виглядала кумедною — аборигени змістили траєкторію руху, вже перли просто на машину охоронців.

— Куди, блядь! — загорлав Бирко, ударивши розкритою долонею по сигналці.

Різкий звук лише все погіршив. Мужички налякалися, спробували розвернути смітник, аби уникнути непоправного й не нарватися на проблеми. Та не втримали бак, надто сильно розігнавши й занадто рвучко сіпнувши.

Сірий брудний контейнер упав із гуркотом на порепаний асфальт.

Просто перед машиною охоронців, заледве не зачепивши капот.

Сміття висипалося, відрізавши їх від джипу пана Голоса, який міг ось-ось вийти.

Не змовляючись, Бирко й Набоков вискочили назовні. Винуватці-алкаші, передчуваючи розправу, сипонули врізнобіч. Набоков хоч курив, проте майже не пив, проводив чимало часу в спортзалі, міг похвалитися чудовою формою. Наздогнати Джемпера йому було завиграшки: налетів, збив із ніг, забувши про огиду, згріб за карк, сіпнув:

— Ти в мене, мудак, зараз усе прибереш! Що не вилижеш — то зжереш!

Тим часом Светр виявився спритнішим. Біг широкими стрибками, пірнув за найближчий ріг. Покарати його стало для Бирка справою принципу. Тож забув про все на світі, помчав за ним, теж завернув.

Не зрозумів нічого, не встиг оговтатися — Крейзі зустрів його прямим ударом у щелепу. Зваливши з ніг, влупив носаком по голові, вимикаючи охоронця на короткий час. Потому відступив, киваючи Светрові:

— Давай. Як я обіцяв.

Радісний абориген швиденько обмацав кишені непритомного, витягнув гаманець і мобільник, більше нічого не знайшов. Телефон простягнув благодійнику. Крейзі швиденько витягнув картку, повернув трофей, сімку ж переламав навпіл, викинув шматочки. Светр заходився в’язати охоронцеві руки заздалегідь приготованим широким скотчем. Не чекаючи, поки він заліпить Биркові рота, Крейзі поквапився на поле битви, виручати Джемпера.

Той терпляче виконував обіцянку: мовчки терпів побиття. Набоков так захопився, що побачив наближення третього чоловіка не відразу. Крейзі не виглядав маргінально. Навпаки, йому треба було справити враження надійної притомної людини, якій відразу повіриш. Тому випалив на видиху:

— Там друга твого вбивають!

Розрахував усе точно: такого заклику стало досить. Пустивши жертву, Набоков з низького старту погнав туди, куди показав незнайомець. Крейзі тупнув ногою, наказуючи потовченому Джемперу чимдуж тікати. Сам же побіг за Набоковим, і в того не виникло жодних підозр. Навпаки, він сприйняв незнайомця своїм, тому й пустив за спину.

За інших обставин ніколи б собі цього не дозволив.

Лишалося сильно штовхнути, щойно зникне за рогом. Далі — все те саме: вирубив носаком, передав під опіку мародера, викинувши перед тим сім-картку з телефона. Більше Крейзі нічого не цікавило, справу було майже зроблено.

Мить — він уже за кермом машини охоронців.

Запустив мотор, здав трохи назад. Акуратно об’їхав клятий бак, примостився перед ним. Якщо пан Голос не мінятиме звичок, поїде звідси хвилин через двадцять.

Мішень з’явилася за півгодини.

Він лиш мазнув поглядом по машині супроводу. Жестом показав — все, поїдемо. Як стартонув, найманий убивця спокійно поїхав за «кубиком». Незабаром жертва сама приведе його туди, де вирішить ночувати сьогодні.

Крейзі позбувся охоронців, Голос цього не помітив, паніки не здійняв.

Кандидат успішно пройшов другий рівень.

6

Після останнього невдалого замаху за Левом Голосом стежили довго.

Так пояснив Савоста, передавши Крейзі чотири роздрукованих аркуші без підпису — звіт від спостерігачів. З нього випливало: об’єкт має кілька офісів, адреси вказані, й кілька помешкань для нічлігу, адреси додаються. Ніхто не знає системи, її просто не існує. Сьогодні пан Голос працює тут, ночує там, завтра може знову приїхати в учорашній офіс, а потому переїхати в інший, працювати там, а де ночуватиме — хтозна. Це з’ясовується щойно об’єкт залишить робоче місце.

Але все одно, хай у різному, довільному порядку, Лев Голос міг лишитися на ніч в одному з трьох місць.

Будинок на Осокорках — родинне кубельце. Щоправда, тепер там ніхто не жив. Дві доньки бізнесмена давно виїхали за кордон. Одна вже одружилася й працювала в варшавському офісі якоїсь татової фірми. Друга — вчилась у Лондоні. Щойно стало гаряче, пан Голос відправив дружину до старшої на невизначений час. У будинку з ним постійно ночував озброєний охоронець.

Квартира на Оболоні записана на молодшу доньку. Донедавна там ніхто не жив, у обов’язки секретарки пана Голоса входило дбати про це помешкання: оплачувати комуналку, час від часу навідуватись, нічого зайвого. Люди Савости звідкілясь дізналися, що об’єкт, вирішивши якоїсь ночі їхати саме туди, дзвонив бійцям, підтягував туди відразу двох. Багатоквартирний будинок не охоронявся спеціально, зайти у під’їзд міг хто завгодно.

Нарешті, старий флігель у дворах старого Києва, район Золотих Воріт. Фірма Голоса викупила свого часу весь третій поверх, зробивши з двох квартир одну велику й замурувавши зайві двері. Савоста стверджував — дружина бізнесмена знає, що там поселили молоду жінку. Лев Якович взяв її на утримання, власне мешканка була дорогою повією, і її обов’язок — приймати хазяїна, коли той завітає. Крейзі не надто вникав у такі подробиці та не дивувався. Зрештою, міркував він, подібні звичаї притаманні багатим родинам не лише України. Хтось коханку старанно приховує. Хтось навпаки, підтримує з дружиною лише ділове партнерство за обопільною згодою, заводячи любаску для інтиму.

Та важливим для Крейзі тут було інше.

У квартирі коханки Лев Голос бійців не тримав.

Напевне покладався тільки на охорону ззовні, в машині. Крім того, будинок мав лише одне парадне. Його обладнали домофоном і відеонаглядом. Інші мешканці зраділи такій спонсорській підтримці, а сам він, як і коханка, завжди бачитимуть, хто дзвонить і наміряється зайти.

До речі, звали її Рита — Маргарита Аверченко.

З-поміж усіх варіантів Крейзі вибрав саме цей. Проте все одно попросив два тижні на підготовку, отримав гроші на витрати, й ретельно вивчив кожну локацію. Від Савости просив хіба одного: нехай його люди далі відстежують щодня переміщення Голоса. Колишнього розвідника цікавило, чи можна вирахувати часовий діапазон завершення робочого дня об’єкта.

Тож поки займався «нічними» адресами, для нього склали довідку.

Закінчити роботу Лев Голос може не раніше восьмої, не пізніше половини дев’ятої вечора.

План виводу охоронців із гри Крейзі придумав раніше. Він годився для будь-якого місця, проте найкраще втілювався саме на Борщагівці. Щойно йому повідомили — Голос там, Крейзі вирішив діяти. Куди повезе пан Голос далі — невідомо. На всі випадки вбивця теж мав плани, не бездоганні, але цілком прийнятні для реалізації.

Проте, коли зрозумів, що жертва наміряється нині ночувати в центрі, неподалік Золотих Воріт — зрадів неймовірно. Вочевидь примхлива Фортуна нарешті вирішила змилостивитися, посміхнутися йому. Дуже вдалий розклад вийшов, наче на замовлення.

Тим часом споночіло.

Заходячи в парадне, Лев Голос знову махнув у бік машини охоронців, тим самим даючи зрозуміти: все в порядку, доброї ночі, до завтра.

Крейзі припекло діяти негайно.

Тим не менш, змусив себе почекати годину. Потім прогулявся до найближчого маркету на розі, повернувся з пляшкою шампанського. Сперся на багажник, видобув телефон, набрав потрібний номер.

— Добрий вечір, — привітався, почувши жіночий голос.

— Це ви? — співбесідниця не приховувала подиву. — Так пізно…

— Не зовсім пізно. Ще нема десятої. Час дитячий.

— Так несподівано…

— Ви мали б мати надію. Для мене наше випадкове знайомство — не розвага. Знак, якщо ви вірите в знаки.

— Не вірю. Ніколи не вірила. Але у цей повірити готова. Ви…

Крейзі не дав закінчити фразу.

— Може, поговоримо про знаки не телефоном?

— А…

— Я біля вашого будинку. Зараз подзвоню — відчиніть, будь ласка.

Він ступив до парадного й став так, аби в камеру потрапив він сам і шампанське в його лівій руці.

Довго не чекав.

Замок клацнув, вхід вільний.

7

Жінка, з якою говорив, жила в старій скромній квартирі на другому поверсі.

Шукаючи варіанти проникнення, Крейзі попросив Савосту, аби той знайшов можливість отримати список всіх тутешніх мешканців. Порівняно з багатоквартирним домом на Оболоні, тут проживало небагато народу. Здебільшого заможні, котрі свого часу змогли викупити нерухомість задля можливості жити в самому серці Києва. Проте дехто зі старожилів лишився.

Донька офіцера радянської армії підійшла Крейзі якнайкраще.

Жінці нещодавно виповнилося п’ятдесят шість. Вона не виглядала на свої роки, але не молодилася навмисне. Поліна Петрівна Воронова являла собою той тип, який поступово відходить — київська кісточка, четверте покоління киян. Батьків уже поховала, тата раніше, маму — минулоріч. Із чоловіком розлучилася, діти — хто де. Але Поліна Петрівна, як встиг помітити й зрозуміти Крейзі, не почувалася старою, усіма покинутою. Ні, вона була літня, тобто — в літах, на пенсію не збиралася. Намагалася відвідувати всі прем’єри в Опері, дякувати Богові, вона поруч, була завсідницею багатьох мистецьких заходів, ходила в басейн, виходила рано вранці на пробіжки Хрещатиком.

Познайомитися там із нею для Крейзі було нескладно.

Йому навіть не довелося нічого спеціально вигадувати. Лиш розказав свою історію, не вдаючись у зайві подробиці. Поліна Петрівна була прихильна до ветеранів. Не жаліла, але дуже легко говорила з ними про війну й мир, про можливе й неможливе в цій війні, підсвідомо прагнучи виглядати кимось на кшталт психолога-порадника.

Крейзі того не потребував, йому хотілося гри й довіри. Він від самого початку окреслив дистанцію: Поліна Петрівна — старша жінка, друг, близька людина, з якою можна поділитися особистим у важку годину. Більше нічого. Хоч певну, зрілу жіночу привабливість вона зберегла, вмикати Казанову не збирався. Навіть гратися в почуття до жінки, котра не втратила, за її власним визначенням, пізню молодість, не збирався.

Готував значно більший обман. Планував використати Воронову як відмичку. Тож вдавати закоханого — зайвий клопіт і напруження звивин.

Обладнаний глушником пістолет йому видав той самий мовчазний помічник Савости. Весь цей час Крейзі тримав зброю при собі. Спершу напружувався, коли бачив патрульних чи фіксував поліцейську машину. Поступово звик: нема їм до людського виру діла, перебільшена їхня пильність. Навіть кілька разів привітався для куражу, проходячи повз машину чи розминаючись із поліцейськими на вулицях. Нуль емоцій, хіба якось дівчина у форменому картузі машинально кивнула у відповідь та для чогось козирнула. Зараз, як і завжди, пістолет був під пахвою, в м’якій наплічній кобурі.

Блакитні рукавички вдягнув, поки піднімався сходами.

Старша приятелька чекала в дверях, кутаючись у смугастий махровий халат. Заспаною не виглядала. Більше того — досі не змила косметику, хоча не зловживала штучною красою, накладала помірно, зі смаком. Склалося враження, що Поліна Петрівна ось щойно прийшла з театру, куди полюбляла ходити, пила чай, обмірковувала, перетравлювала виставу, а халат накинула за звичкою, поверх одягу. Забарвлення робило Воронову схожою на тигрицю.

Посміхнулася назустріч — та погляд здивований, запитання в очах.

Але більше Поліна Воронова його не цікавила.

Крейзі не мав бодай приблизного плану подальших дій. Вбивати жінку не збирався, хоч вона і знає його в обличчя, при нагоді може впізнати. Та не буде нагоди. Він назвав себе вигаданим іменем та прізвищем. Фронтовик — так їх чимало. Військова частина, місце служби? Теж від ліхтаря, довго перевірятимуть, лоби порозбивають. Відбитків лишати не мав наміру, у поліцейських базах дані його відсутні. Могли, щоправда, внести після тієї історії. Та навряд, адже Крейзі лишився в статусі свідка.

Фоторобот — не спрацює.

— Добрий вечір, — повторив м’яко, не віддаючи жінці шампанське. — Зайдіть назад, будь ласка.

— Не розумію, — посмішка нікуди не поділася, як і здивований погляд, хіба додалася крапля стурбованості й легкої бентеги. — Ви…

— Зайдіть, — вільна від пляшки рука вже тягнула пістолет.

Воронова ще не вірила в страшну реальність.

— Чекайте. Це…

— Заряджений, — кивнув Крейзі. — Бойова зброя. В мене з головою погано. Зайдіть.

Дивлячись тепер на дуло, а не йому в очі, Поліна Петрівна слухняно відступила.

Крейзі швидко пройшов за нею. Зачинивши двері, мовчазним жестом наказав жінці відступити в кімнату. Там вона вже сама сіла в крісло, склала руки на колінах, спитала, з останніх сил намагаючись зберегти гідність та не виказати переляку:

— Що це означає? Ви хочете поговорити? Вам погано?

— Мені добре. І я не хочу робити погано вам. Просто повірте мені зараз. Не опирайтеся, ви не помрете. Боляче теж не буде.

— Боляче?

Крейзі поставив шампанське на комод. Шприц чекав свого виходу в лівій кишені піджака. Довелося далі оперувати однією лівою: видобув, зубами стягнув і виплюнув пластмасовий ковпачок, звільнивши голку. Тут Воронова зойкнула, втиснулася спиною в глибину крісла, немов збираючись розчинитися. Пістолет загрозливо сіпнувся, жінка знов зойкнула, прикусила губу.

— Не треба боятися, — нагадав Круйзі. — Краще спатимете цю ніч, не більше.

— Для чого…

— Бо не хочу принижувати, — пояснив, випускаючи тонку цівку з голки. — Зв’язувати, бити по голові, загалом вдаватися до насильства.

— А це — не насильство?

— Необхідний мінімум. Критично необхідний, я б сказав.

Воронова скосувала очима на дуло, приречено заплющила очі.

— Не тягніть, — й додала. — Ви мерзотник. Хочу вірити: ви збрехали про те, що воювали.

— Ні. На жаль, я реальний. Війна реальна. Якщо це вас заспокоїть, — не всі такі, як я.

— Ось тут — вірю без питань. Ну!

Жінка підвищила голос, мовби наказуючи. Коли Крейзі колов, склалося враження — не хазяїн становища, лиш кориться, діє за командою. Зробивши своє, відступив. Дочекався, поки Поліна Петрівна заплющить очі й розслабиться.

Треба прибратися.

На кухні знайшов порожній пакет для сміття. Запакував шприц. Підняв з підлоги наслинений ковпачок, теж поклав туди. Трохи подумавши, запхав і принесену пляшку. Так краще, ніж витерти й лишити.

Вийшовши з квартири й клацнувши замком, Крейзі враз відчув себе ніяково, незатишно з пакетом у лівій руці. Куди його приткнути, поки не вирішив. Зловив себе на думці: а дивно, не подбав про утилізацію слідів. Не пхатися ж із таким доважком до пана Голоса, недолуго виглядатиме. Оперета якась, чесне слово.

Не знайшовши іншого рішення, примостив у кутку, притулив до стіни. Йтиме назад — підбере, викине десь по дорозі.

Піднявся поверхом вище.

Останній штрих: чорна маска-балаклава, чекала свого часу в правій кишені.

Подзвонив у двері.

Почувши обережно-тривожне: «Хто?», відповів коротко:

— Поліція.

— Не викликали…

— З сусідкою вашою біда.

— З Поліною?

Щойно зсередини відчинили — пішов у наступ.

8

Його появу зустрів жіночий зойк.

Не стриманий, як поверхом нижче. Відчайдушний, просякнутий справжнім, диким, тваринним переляком. Так кричали, коли поруч вибухали снаряди й починалися чергові, звичні вже обстріли. Молоду жінку, ту саму утриманку-коханку, Крейзі налякав ще більше, тупнувши ногою в її бік. Щойно верескнула знову, звелів чоловікові, котрий пустив його:

— Хай закриє рота.

— Я…

— Не ви! Вона!

— Рито, слухайся, — зітхнув мужчина.

Подіяло. Рита, теж у халаті, лиш не такому старомодному, як у сусідки, синього атласу, затягнула пасок тугіше і стулила губи. Але на місці не вклякла. Підійшла до благодійника, стала поруч, тісно притулилася стегном, шукаючи бодай якогось захисту.

Тепер Крейзі міг розгледіти жертву крізь отвори в балаклаві краще.

Дотепер бачив лише фото Лева Голоса, з різних ракурсів, різного розміру. Стежачи за ним всі ці дні, не наближався на критичну відстань. Бачив перед собою немолодого, сивого череваня із задовгими сильними руками й закороткими ногами. Якщо порівнювати з кимось — найкраще з мавпою, на яку вдягнули дорогий, зі смаком дібраний костюм.

— Що це означає? — він з останніх сил намагався зберігати спокій та бодай якийсь контроль.

— Чомусь усі запитують однаково, — гмукнув Крейзі. — Як ви думаєте, Леве Яковичу?

— Так. Ви мене знаєте. Я вас не знаю. Зате здогадуюсь, хто прислав, — й відразу випалив: — Ми домовимося. Слухайте, ми можемо домовитися!

Голос заметушився. Зробив крок уперед. Крейзі знову тупнув:

— Куди? На місці стояти!

— Стою! — Лев Якович запопадливо витягнув перед собою руки. — Стою, стою, стою! Рито, ти теж стій!

— А Рити нам якраз тут і не треба, — Крейзі заговорив спокійніше. — Квартира велика, кімнат вистачає. Хай дама дасть чоловікам можливість побалакати сам на сам. Тільки телефони сюди, — дулом вказав на стіл, що зараз розділяв їх. — Всі телефони, скільки є. Стаціонарний маєте?

— Хто зараз тримає стаціонарний…

— Не розписуйтесь за всіх. Моя мама тримає. Але… — він помовчав, розмірковуючи, — зробимо не так. Де кухня?

Голос і Рита одночасно, синхронно показали йому за спину.

— Пройдемо всі разом. Перевірю, що там.

Дівчина рушила першою, Голос слухняно посунув за нею. Приміщення кухні виявилося не аж таким великим, до всього ж, обладнане відповідно до модного нині мінімалізму. Уважного погляду було досить, аби переконатися: засобів зв’язку тут немає й бути не може.

— Двері зачиняються?

— Ззовні, — кивнув Голос.

— Чудово. Ви зачините дівчину тут. Ти, — Крейзі перевів дуло на Риту, — сиди тихо. Навіть не думай стрибати у вікно. Третій поверх тебе може не зупинити. На допомогу гукнеш — все, уб’ю обох. Я встигну втекти, тож гірше зробите тільки собі.

— Ви ж убивати прийшли, — схлипнула Рита.

— Не треба квапити події, — тон Крейзі тут прозвучав повчально. — Ми можемо домовитися, чи я погано почув?

— А… можемо? — Голос забринів надією.

— Спробуємо. І давайте вже почнемо.

Рита вкотре поправила пасок халату, притулилася до столу, зиркнула в темне вікно. Його оздоблювали білі жалюзі. Крейзі, грубувато зачепивши дівчину плечем, сіпнув за мотузку, опустив їх.

— Дурниць не роби, — глипнув на Риту, перевів погляд на Лева Яковича. — Ще ви нагадайте.

— Зайчику, роби, як велено, — вичавив Голос.

— Будь слухняним зайчиком, — мовив йому в тон Крейзі.

Зачинивши кухонні двері ззовні й перевіривши, чи надійно, він нарешті лишився з господарем на самоті. Розмову не починав, хоч давно й ретельно продумав. Нарешті заговорив, при цьому ніби ненавмисне опустивши пістолет:

— У вас чимало ворогів, Леве Яковичу.

— Не новина, — легко визнав той.

— Рано чи пізно вас дістануть. Міняйте маршрути тричі на день. Заведіть четвертий, п’ятий барліг. Найміть не одну, а три машини супроводу. Це тільки роздраконить, додасть жару. Вам винесли вирок настільки серйозні люди, що виконати його — справа принципу.

— Так, вони принципові.

— Навіть не цікавить, про кого мова?

— Без різниці. Мені справді по цимбалах, хто прислав такого спритного убивцю. Знання не врятують від смерті, так?

— Мудро.

— Вам же заплатили. Чи ще ні?

Крейзі поклав пістолет на стіл.

— Звідси починаємо розмову.

9

Вбивця прокашлявся.

— Леве Яковичу, ви бізнесмен. Настільки вправний, що ваша смерть розв’яже безліч проблем конкурентів. Ви дорого коштуєте як за життя, так і після. Але! — він багатозначно підніс пальця, хитнув ним. — Я так само себе ціную. Витратив чимало часу й зусиль, аби дістатися сюди, до вас. Змушений був переступати через певні моральні принципи, які не дозволяв собі порушувати навіть на війні. Хтось порушував, я — тримався.

— Ви воювали? Це пояснює…

— Нічого це не пояснює! — гарикнув Крейзі. — Не шукайте причин там, де їх нема! Не списуйте все на війну! Нею дуже просто прикритися.

— Ви прикриваєтесь?

— Я хочу допомогти вам, — тон знову звучав рівно. — І ще більше хочу зробити подлянку тим, хто замовив вашу смерть.

— Навіть так, — протягнув Голос. — Особисте?

— Авжеж, — легко погодився Крейзі. — Вони загадали складну роботу. Невдячну роботу, яка дає змогу дорікати мені війною. Ніби я не можу заспокоїтися, скалічена психіка, різні синдроми, шукаю собі застосування й таке інше. Насправді я нормальний, Леве Яковичу. Нормальніший та притомніший за багатьох. Й вимагаю до себе нормального ставлення. Хочу поваги, зрозуміли?

— Не бачу в тому нічого поганого, — співбесідник явно не знав, як реагувати, тож намацував правильний напрям.

— Чого крутити, — Крейзі переступив з ноги на ногу. — Мені мало заплатили. Назвали те, на що підписали, випробувальним терміном, іспитом — і вирішують свої проблеми за мій рахунок. Задарма.

— Вам же заплатили, самі кажете…

— Майже задарма, — легко виправився Крейзі. — Ви напевне маєте тут, у квартирі, готівку. Якщо не маєте — поїдемо з вами туди, де вона є.

— До чого ведете?

— Прекрасно знаєте. Ви заплатите стільки, скільки скажу. Не хвилюйтеся, я не нахабний. Зайвого не візьму. Зрештою, самі оцініть власне життя. Хотіли домовлятися, забули? Напевне збиралися зробити схожу пропозицію.

— Не схожу. Таку саму.

— Бачте, мислимо однаково. То як?

— Вже домовилися, хіба не ясно? — Голос уже зовсім заспокоївся. — І вам пощастило. Тут у мене справді є готівка. Тримаю скрізь потроху.

— Пощастило вам, Леве Яковичу. Не забувайте. Інший би з вами отак не говорив.

— Хтозна.

— Ведіть, — правиця Крейзі знову стиснула пістолет.

— Отак, відразу?

— Без прелюдій.

— То ходімо. Але ж це не все, правда?

Крейзі грався пістолетом.

— Не все? Ви про що?

— Замовники. Їм же треба явити мій труп.

— Я й тут придумав. Залагоджу. Та давайте спершу закриємо фінансове питання.

— Гаразд. Несу.

— Ви не зрозуміли. Проведіть.

Голос не заперечував — рушив через вітальню ліворуч, до наполовину прочинених дверей. Біля них Крейзі притримав господаря за плече. Штовхнув двері носаком, рвучко ступив усередину. Невелика, проте затишна спальня. Нічого зайвого: щільно зашторене вікно, велике, наполовину розібране ліжко, вбудована шафа для одягу.

— Будуар.

— Подобається слово? Нехай собі, — Голос завмер у дверях.

— І де ж каса? Під матрацом?

Лев Якович мовчки кивнув на шафу.

Крейзі різким жестом відсунув скляну стулку.

Побачив прямокутний неширокий сталевий сейф з цифровим замком.

— Скільки там?

— П’ятдесят тисяч. Чи шістдесят.

— Доларів?

— Вибачте, дурне питання.

— Прошу, — дулом вказав на знахідку.

Голос тримався вже не просто спокійно. Навіть по-хазяйськи, повертаючи собі панівне становище. Ставши між шафою і кілером, ніби забув про існування небезпечного гостя. Звично набрав потрібну комбінацію. Хотів відчинити сам, та Крейзі зупинив вигуком:

— Куди!

— Щось не так? — господар озирнувся здивовано.

— У вас там тем може лежати зброя.

— Або жива гадюка, — підхопив Голос. — Я саме збирався жбурнути нею у вас.

— П’ять кроків назад.

— Бога ради!

Виставивши перед собою розкриті долоні, Голос слухняно позадкував.

Крейзі став на його місце.

Вільна — ліва — рука відхилила прямокутне дверцятко.

Кілька грошових пачок у банківських упаковках, лежали одна на одній.

— Не обдурили, — Крейзі задоволено клацнув язиком.

— А ви своїх наймачів — так, — вирвалося в Лева Яковича.

Пальці легенько штовхнули дверцята, причиняючи, але не до кінця.

Крейзі розвернувся до Голоса всім корпусом.

— Хто вам сказав, що я когось збираюся дурити? Я завжди виконую завдання. На війні не можна інакше.

— Щойно нагадали — війна ні до чого, — голос бізнесмена ледь здригнувся, реагуючи на лихе передчуття.

— Справді. Роботу, на яку підписався, треба виконувати завжди й за будь-яких умов.

— Ви… Як вас там… Ви ж обіцяли залагодити…

Лівою рукою Крейзі стягнув із голови балаклаву.

— Дівчина не бачила мого лиця. Вам можна. Бо краще бачити, хто вбиватиме. Смерть теж повинна мати якесь втілення.

— Ви обіцяли!

— Обіцяв — і виконую. Мені справді треба явити ваш труп. Сейф зачиняється автоматично, бачу. Дівчина знає, скільки там грошей?

— Знає!

— Не страшно. Повісить їхнє зникнення на мене — їй однаково не повірять. Бо на мене все можна списати. Але й не шукатимуть касу. Дозволять їй зникнути. Ще й Рита навряд дурна. Не оголосить реальної суми. Ні, Леве Яковичу, мене не викриють у крадіжці. Не хвилююся.

Голос повільно опустив руки.

Стиснув кулаки.

Набичив голову, мовби готуючись до останньої відчайдушної атаки.

Більше Крейзі не було про що з ним говорити.

Підняв озброєну правицю.

Палець уже тиснув спуск.

Постріл.

10

Нічого не сталося.

Лише хлопок, не гучніший, ніж бахкає іграшковий пістолет. Нічого не розуміючи, точніше — не бажаючи розуміти, — Крейзі знову і знову давив на гачок. Спершу ще цілив у пана Голоса, який дивився на нього, мов дослідник на комаху. Потім — хаотично водив дулом по периметру. Після шостого хлопка курок лише сухо клацав.

— Набої холості. Та ви вже самі зрозуміли. Мали б перевірити, — повчально зауважив Лев Якович.

— Я… Мені… — Крейзі не знаходив слів.

— Ви цілковито довірилися нам.

Аж тепер він побачив на порозі спальні Савосту.

Той стояв, спершись плечем на одвірок, руки схрестив на грудях. Змірявши поглядом збентеженого, в один момент розчавленого найманця, він став поруч із Голосом. Потиснув йому руку, повів далі:

— Третій рівень. Ви не пройшли його. Не витримали випробування спокусою. Саме для того вам пропонували такий мізерний гонорар. Ви ж могли не домовлятися з мішенню. Якби пальнули відразу — ласкаво просимо в родину. До речі, знайомтеся. Лев Якович Голос, мій заступник із внутрішньої безпеки.

— Великі фірми, подібні до нашої, мають найперше дбати про внутрішню безпеку, — легенько вклонився Голос.

— То це… То ви…

Крейзі перехопило подих. Чавлячи уривки слів, він не чув сам себе.

— Ми підготували цю невеличку виставу саме для вас, — визнав Савоста. — Чесно кажучи, щось подібне пропонується іншим кандидатам. Ви не найгірший, браво. Охоронців нейтралізували дотепно. Ваш фокус зняли на відео. Тепер будемо показувати на наших тренінгах. Хай бійці вчаться.

— Зйомка? — Крейзі все ще відмовлявся вірити власним очам та вухам.

— За вами стежили весь час, — сказав Голос. — Як ви думали?

— Ніяк…

— Неправда. Якось ви думали, — знову включився Савоста. — Лиш не до кінця. Ви, любий друже, прийняли без найменших сумнівів усе, що ми вам згодовували. Хоча мусили самі, задля власного спокою, перевірити особу мішені. Ви отримали легенду, та вона не була нічим підкріплена. Аби ви почали хоч трошки перевіряти нас, я б уже поставив вам плюс. Проте ви тішилися. Вам зручно, коли за вас, найманця, роблять велику частину вашої роботи. Я обіцяв вивести вас на ціль — і ви вирішили не докладати жодних додаткових зусиль. Навіть не пересвідчилися, що набої бойові. Та все одно, такому вчать. Ми б учили — аби ви не шукали собі додаткового заробітку. Не домовлялися з жертвою. Робили свою роботу, хай гонораром не задоволені.

— Ви зрадили, — зітхнув Голос. — На жаль, після такого вам не можна довіряти. Питання?

— Тут усе несправжнє? Рита в кухні, двоє охоронців…

— Навпаки. Справжнє все, крім легенди про бізнесмена Голоса, — мовив Савоста. — Ось це — його квартира. Рита — не коханка, молода дружина. Будинок на Осокорках — їхня дача. Навіть про дружину й дочок за кордоном правда. Просто вони давно розлучилися, залишившись добрими друзями. Квартира на Оболоні — наша службова. А тих охоронців, яких ви сьогодні зробили, справді найняли через іншу фірму. Втемну, як вас. Вони теж думали, що бережуть бізнесмена. Тільки їм і не треба знати більше, пхати носа в чужі справи.

— Поліна Петрівна, справжня вдова військового, — додав Лев Якович. — Щойно ви почали бігати разом, ми зрозуміли ваш хід. Вирішили трохи підіграти, всі разом. Аби спростити задачу, підвести до потрібного результату швидше. Єдине, чим я перейнявся — коли ви почали шукати снодійне. Моя добра приятелька могла не витримати сильного препарату.

— У ампулі був безпечний вітамін, — сказав Савоста. — Не завжди треба вірити написаному на упаковці. Тим більше, якщо купили не самі, а отримали через когось.

— Через ваших людей! — розпачливо вигукнув Крейзі.

— Ще одна маленька деталь, якою ви знехтували. Хоча, — погодився Голос, — як би ви перевірили? Хімічний аналіз чи ще щось… Але якраз тут ми допускали для вас послаблення в сценарії. Все? — він глянув на Савосту.

— Та ніби все, — той подивився на Крейзі. — Все. Ходімо.

— Тобто…

— Потенційний зрадник. Ще й забагато знаєте. Ходімо. Людям треба відпочивати.

Зайшов ще один чоловік.

Той, хто передавав ампулу, шприц, пістолет, потрібні відомості. Мовчазний чоловік в окулярах на м’ясистому носі з широкими ніздрями, сірому джемпері під темні штани й черевиках з круглими носаками.

Він жестом показав Крейзі, куди треба йти.