Третій рівень. Короткі історії

1

— Тепер ми підемо до найбільш оригінального і найбільш цінного експоната приватної колекції барона Таверне!

Екскурсанти скупчились біля картини, єдиного експоната, який знаходився в наступній кімнаті.

Макар зробив кілька спритних рухів і опинився в перших рядах глядачів. Жінка-гід стала так, щоб усім було видно, і продовжила:

— Як ви бачите, це традиційний приклад живопису епохи Ренесансу. Картина ця цікава перш за все своєю історією. Англійський мистецтвознавець Герберт Кейтервіл дев’ять років тому взяв історію цієї картини за основу для науково-популярної праці «Нерозгадана таємниця Відродження», де виклав кілька версій появи цієї картини і спробував встановити її авторство. Праця, видана окремою книжкою, ось вона, мала певний резонанс у мистецькому світі, бо авторство «Жінки з кошиком винограду» й досі точно не встановлено. Дехто приписує її до ранніх робіт Маркантоніо Раймонді, інші переконані, що це — учнівські вправи Лоренцо Лотто, але найбільше обґрунтованих тверджень є про те, що полотно належить пензлю нідерландського художника Йоахіма Бекелара.

Глядачі поважно кивали з розумним виглядом.

— Картина дісталася нинішньому власникові у спадок від прадіда. Старий зовсім не цікавився мистецтвом, і полотно знайшли у підвалах родового палацу Таверне. Як з’ясувалося згодом, раніше картина належала одному шляхтичу, який розорився і роздав майно за борги. Таверне почав вивчати історію походження картини, і з’ясувалося, що ще раніше ця історія стала приводом для сварки і убивства. А до того…

Макар вже не слухав її, а замість картини побачив на стіні, мов на екрані телевізора, пана Яцинського, який ходить туди-сюди по своїй кімнаті — це ж треба, спеціальну кімнату з каміном на дачі збудувати, це вже від жиру! — і читає йому лекцію про суть мистецтва.

— Одні вважають мистецтвом вміння непомітно виймати гаманці з кишень пасажирів громадського транспорту. Інші майстровито відмикають будь-який замок і переконані, що мистецтво — це те, чим займаються вони… Але існують справжні цінності. Згадується історія одного пройдисвіта, про неї багато говорили й писали в Іспанії шість років тому. Спритний злодюжка-поляк поцупив із приватного будинку золоту статуетку Шиви. Переплавив витвір мистецтва на брутальний шматок жовтого металу і продав за ціну, яка в двадцять разів нижча вартості статуетки, виробу з цього золота. Або інший приклад — викрадення картини раннього Коро, тобі, до речі, щось говорить це ім’я? Так я і знав, та менше з тим… Він вирізав полотно з дорогоцінної рами і викинув, а раму продав невизнаному художнику на прізвисько Гепа, який малював благенькі копії шедеврів і продавав їх за валюту, бо вправляв їх в оригінальні рамки. І таких прикладів — море! Тотальне невігластво! Люди не знають, що мистецтво приносить великі гроші вже через те, що воно вічне! Ти хоч розумієш, про що я говорю?

Макар струснув головою — і марево щезло.

Екскурсанти повільно рухались до наступної зали, а він, як справжній цінитель образотворчого мистецтва, стояв і зирив на картину невідомого художника «Жінка з кошиком винограду».

Пан Яцинський знає людину, яка заплатить кілька мільйонів «зелених» за цю картину. Приватна колекція барона Таверне об’їздила вже півсвіту. В Києві вона опинилась завдяки сприянню Французького культурного центру. Виставка тривала лише тиждень. До закриття залишилось три дні.

Часу в Олега Макарчука, злодія на прізвисько Макар, було обмаль.

2

— Сьогодні, мужики, в мене гарний настрій!

Охоронець Вася Бутейко завжди бурчав, коли йому випадало нічне чергування. Він скаржився всім підряд, що взагалі розучився спати. Навіть не допомагає куплене задорого імпортне снодійне, від якого його дружина вирубається моментом у будь-який час.

— Щось в лісі здохло? — запитав Коля Людник.

— Нічого не здохло! Жінка моя народилася, іменини в неї сьогодні! — Вася сяяв, як новенька копійка. — Останнім часом її гості мене вибішують. Ще й Людка бурчить, мовляв, не люблю її друзів.

— Ти справді їх не любиш?

— Не переварюю! Збираються баби і базікають про білизну і панчохи зо три години. А мене запитують, наприклад: «Як ви вважаєте, Васілій, зараз краще купляти долари чи все ж таки євро»? Ніби я їм банкір!

Людник реготнув.

— Ага, тобі смішно! — Бутейко розчервонівся. — Чекай! Далі вони сідають грати в преферанс!

— Хай собі.

— Та хай! Але ж мене тягнуть до компанії! Я не вмію, мені ото в «дурня» найкраще. Колись бовкнув таке. Теща відразу прокоментувала. Вона, до речі, в карти не грає. Зате вмикає телевізор, знаходить серіал про важку жіночу долю й втикає. Тесть теж приходить. Так само не грає в преферанс, і мене прикріпляють до нього. Чоловіча компанія.

— Чим це погано?

— Всім! Відставний полковник п’є горілку. Травить анекдоти та епізоди зі свого армійського життя, причому щораз одні й ті самі і в однаковій послідовності. Час від часу нагадує, який в країні бардак і що до цього Майдани довели. Я слухаю його мовчки і киваю. Тесть усім розповідає, як зі мною цікаво балакати!

Людник знову реготнув. Бутейко махнув рукою.

— Давай, давай, весело йому…

Боря Кравець, третій охоронець, відірвався від смартфона, вийшовши з Інтернету:

— Скільки твоїй стукнуло?

— Тридцять п’ять. Але така натура — останні роки іменини святкує, та вік уперто не називає.

— Бува. Знав одну мадам, коли ще опером працював. Не в поліції, міліцейським. Жіночка приховувала свій вік навіть від чоловіка. — Кравець закурив. — І її справжній вік знали лише батьки. Було б все гаразд, коли б ця мадам не була трошки поведена. Щоб ніхто не видав її вік, вона спочатку отруїла батька, а потім — матір. Я ту справу вів.

— Нічого собі!

— Лікарі поставили їй клінічний діагноз і запроторили до божевільні. Я чув, вона там поїхала остаточно і тепер скидує собі роки. Зараз твердить, що їй вісімнадцять.

Боря Кравець справді вісім років працював опером у кримінальному розшуку. Якось при затриманні бандит кинув гранату, яка розірвалась поряд з Борисом. Ніхто не думав, що виживе. Але він міцно тримався за життя, про нього навіть зняли кілька телевізійних сюжетів. Стан здоров’я не дозволив повернутися на службу. Тепер він шостий рік працював у приватній охоронній компанії. І ображався, коли ставили на безпечні, як вважало керівництво, об’єкти.

— Не зрозуміти цих жінок ніколи, — філософськи зазначив Людник. — Мо’ відзначимо день народження твоєї жінки в нашій компанії?

Пити на роботі заборонялося. За таке — не штраф, відразу звільняли. Але їх уже шостий місяць тримали тут, у приватній галереї. За три роки існування салону трапилась одна НП — п’яний випадково впав у вітрину. І то не в їхню зміну, взагалі — не в той час, коли на об’єкт зайшла їхня фірма.

Чоловіки нудилися.

Всі троє щиро вважали те, що стережуть, барахлом.

Та й дозволяли собі тільки пиво.

З

Приватна галерея містилася на першому поверсі новобудови на Подолі.

Другий так само викупили під якийсь офіс. Туалети там були по обидва боки довжелезного коридору. На дверях одного теліпалася табличка: «Вибачте, ремонт». Тож туди ніхто й не потикався.

Макар сам повісив її позавчора, вибравши слушний момент. Після того приходив до офісу кілька разів, міняючи зовнішність, і перевіряв, чи не стурбував когось ремонт у сортирі. Він переконався, що розрахував правильно — офісні мешканці користувалися вільним. Бо до ремонтів у нас звикли: якщо табличка висить — значить, так треба, нехай комунальні служби займаються.

Сьогодні перед самим закриттям салону Макар спритно відчинив двері туалету — врізний замок, ключ підібрати, щоб зачинити й відчинити, дуже просто — і заховався там, зачинившись зсередини. Прибиральниці не звертатимуть уваги на ці двері, зачинено, не працює, що там прибирати?

Спливли кілька довгих годин і Макар обережно вислизнув зі своєї схованки, не забувши зачинити двері. План будівлі він вивчив напам’ять, тому рухався впевнено, не присвічуючи ліхтариком. Нарешті — потрібний зал. Тоненький промінь ковзнув по стінах, висвітив потрібну картину. Макар підійшов до здобичі, загасив світло і видобув скальпель…

4

— Як твій племінник, Миколо? — запитав Бутейко.

— Нарешті одружується…

— Бідолашний. Це ота, про яку казав — не дай Боже?

— Ага. Таки обкрутила, він соплі розпустив. Вагітна, тому й так. Тільки я підозрюю — не від нього. Ми запрошені на весілля.

— Знав я одного хлопця, — Кравець ковтнув ще пива. — П’ять разів женився. Всі його дружини помирали максимум через півтора року після весілля. І головне — його ніколи при цьому не було. Поїде, бува, у відрядження, повернеться — в хаті покійниця. Його й до бабок водили, аби пристріт зняти. Жаліли його всі — симпатичний, не дурний… Звісно, не дурний, після кожної йому значна сума лишалася.

— От падлюка! — Людник відсунув від себе порожню пляшку. — Ну й що то було?

— Хімію мужик непогано знав. — Борис ще ковтнув. — Готував отруту сповільненої дії і жінок підгодовував. А коли від’їжджав кудись — заряджав отрутою страви, які жінка обов’язково з’їсть, або ліки, які вона обов’язково вип’є. На цьому, зрештою, і попався. До останньої жінки гість зайшов, не коханець, просто знайомий… Якраз на вечерю… Обоє з копит. За хлопцем вже давно спостерігали. Забили тривогу. Відкачати вдалося лише гостя, його ж отрутою не годували…

— Яку кіно! — зробив висновок Людник.

— А то ще було. Одна дівиця нарешті знайшла своє щастя…

5

Макар закінчив свою роботу.

Тепер треба вийти звідси. Найбільш ризикована частина операції, але він сподівався досягнути ефекту несподіванки…

6

Пиво давало зворотний ефект — Людникові хотілося спати. Під розповіді Кравця він тихо куняв, схрестивши руки на грудях.

— … ну і застав її голу, — теревенив Борис, його голос чувся Людникові немов крізь вату. — Тоді він мовчки взяв її весільну сукню і…

Від несподіваного різкого окрику «руки вгору!» Людник стрепенувся. Чиї це дурні жарти?

На голові в жартівника — чорна балаклава. В руці — зручний ізраїльський автомат «Узі».

— Ану, не рипайся! — гарикнув незнайомець Борисові, який потягнувся до кобури на боці. — Дітей не шкода?

Беручи приклад з колег, Людник підняв руки догори. Він помітив, що Кравець тримав у руці пилочку, якою мав звичку полірувати нігті.

Макар одразу відзначив, що цей хлопець з пилочкою здатен на багато що, он як зіщулився і очицями бігає по кімнаті. Він наймолодший, двоє інших — солідні, розважливі дядьки, яким зовсім не хочеться йти грудьми на кулі.

— На підлогу! Мордами донизу, руки за голову!

Молодший зробив якийсь небезпечний рух, але один із старших, той, що сидів навпроти нього, швидко заговорив:

— Роби як кажуть, Борько! Ну його! Життя одне! Живи!

Він першим виконав наказ. Молодший — останнім. Макар підійшов до найближчого, став ногою йому на потилицю. Швидко нахилився і витяг зброю з кобури.

— Тепер слухайте мене, — спокійно заговорив він. — Я не вийду звідси, бо знаю, що, не вимкнувши сигналізації, навіть ваша трійця може тут лишитися назавжди. Хто знає, як розблокувати двері?

Відповіддю було мовчання.

— Добре, партизани, я не жартую. Зараз вб’ю одного з вас і подивлюся, чи стане у тих, хто лишиться, глузду грати героїв далі. Чи є сенс так ризикувати? Ну, хто розблокує двері?

Мовчанку порушив Бутейко.

— Мужики, в мене жінка і двоє дітей…

— І тесть — відставний військовий, — озвався Борис.

— А тобі яке діло! — верескнув Бутейко, скочив на ноги, та одержав дулом автомата по писку і заспокоївся, відчувши, як по щоці тече кров. — Моє життя мені не заважає, мужики. І хай хоч якесь падло скаже, що я не правий!

— А вякне хто — ми їх, дядьку, постріляємо! — реготнув Макар. — Давай до справ, ніколи мені!

Борис Кравець скреготів зубами. Він втратив колишню хватку, став лінивим і — так, так, не жалій себе, козел! — старим і незграбним…

Але він таки зазначив, що грабіжник трошки загикується. А це вже особлива прикмета. Хай хоч десять балаклав у тебе на морді, сволото…

7

Минуло два дні. Бориса Кравця та інших звільнили з роботи. Прочитавши заголовок у стрічці новин, Кравець натиснув пальцем на посилання, відкрив весь текст.

«Як уже повідомлялося, 25 вересня було викрадено один з найкоштовніших екземплярів колекції французького цінителя мистецтв барона Таверне, яка виставлялась на Подолі, в приватному художньому салоні „Арт-клас“. Це — не перший замах на колекцію, але це перша спроба, яка була успішною. Злочинець міг би прихопити багато цінного, але метою його була саме картина „Жінка з кошиком винограду“, тому напрошується висновок — злодій виконував завдання конкретного замовника».

— Ну-ну, — Борис зручніше вмостився в кріслі, попіл з сигарети падав на клавіатуру.

«Зловмисник не лишив жодних слідів. Але навряд чи ця справа буде похована — скандал навколо пограбування набуває міжнародного масштабу. Колекція широко відома в світі і вважається однією з найповніших приватних колекцій живопису. Ходом розслідування цікавиться особисто посол Франції в Україні, а це змушує наших сищиків працювати на совість. Родина Таверне і керівництво салону „Арт-клас“ встановили солідні грошові винагороди тому, хто досягне успіху у пошуках, а також особі, яка підкаже вірний шлях до викраденої картини. Сама ж картина оцінюється в…».

Сигарета випала з рота Бориса.

Хлопець — молодець! Заради цієї суми варто ризикувати. Але… ну нічого собі! Бачив він цю картину… Ні, треба щось випити і подумати, добре подумати…

8

Старі зв’язки спрацювали.

Борисові легко пощастило знайти одного зі своїх колишніх стукачів. Сашко Кролик, який отримав прізвисько через два передніх зуба, що дуже випирали вперед і робили його видовжене обличчя подібним до кролячого писка, здивувався, коли перед дверима своєї квартири побачив екс-опера. Вже майже два роки Кролик жив спокійно.

— Якого біса, начальнику?

— Скучив, Кролику, скучив. Обійматися і плакати не будемо, мені потрібна твоя допомога.

— Якого біса, командире? Ми ж давно…

Дужа рука притиснула сутулу спину Кролика до брудної стіни.

— Я тебе знайшов, дурню. Невже ти думаєш, що важко знайти людей, які з задоволенням послухають історії про плідну співпрацю Сані Кролика з органами правопорядку?

Здавалося, Кролик зараз заплаче.

— Якого дідька тобі ще треба?

— Ото ж бо, — Кравець відпустив стукача. — Мені потрібен один заїка. Це все, що я про нього знаю. Судячи по замашках, мужик крутий, схожий на професіонала. Певен, що він ще в місті, якщо ні — дізнайся хоча б хто він і чи є виходи на нього. Второпав?

— Малувато вихідних даних. Заїка…

— Не прибідняйся, Кролику, — Борис поплескав його по щоці. — Ти ж як захочеш — з-під землі людину викопаєш…

Кравець не перебільшував здібностей Кролика. Помножені на страх бути викритим і на бажання якомога швидше спекатися настирного лягавого, вони проявилися якнайкраще.

Вже ввечері Кролик подзвонив.

— Думаю, я знаю, хто тобі потрібен. Макар, Олежка Макарчук… Останнім часом у нього якісь справи з Яцинським.

— Це ще хто такий?

— Велика, кажуть, людина… Рукою його не кожен дістане, крутиться поміж великих грошей…

Борис слухав і замислено кивав головою.

9

— А я вас упізнав. Ви працюєте в охороні.

— Вже не працюю, — посміхнувся Кравець.

— Для чого така втаємниченість? Як у поганому детективі…

Французької Кравець не знав, тому з Бернаром Таверне вони розмовляли каліченою російською. Обоє змушені були говорити повільно, щоб зрозуміти один одного як слід.

— Може, сядемо в мою машину? Накрапає…

— Нічого. Мені так спокійніше.

Борис знав, що машину Таверне надала фірма «Арт-клас», яка, власне, й запросила його в Україну. Але він не був певен, що там немає якоїсь записувальної апаратури. Правда, Таверне приїхав на зустріч у довгому плащі, і тут теж не можна нічого сказати напевне…

— Сподіваюсь, інформація про винагороду тому, хто допоможе в пошуках картини, відповідає дійсності?

— Авансом винагорода не надається.

— Звичайно. Скажіть відверто, чи згодні ви робити все для того, аби викрадена робота повернулася до законного власника?

— В якому розумінні?

— Ну, наприклад, якщо для цього доведеться піти на невеличку авантюру?

Таверне вже важче було вдавати спокійну ділову людину.

— А саме?

Кравець вдихнув повітря, немов збирався зануритися у воду з головою. І виклав свою ідею Бернарові Таверне. Той вже не зважав на ріденький дощик, слухав зосереджено, іноді перебивав, просив повторити якесь слово, аби краще зрозуміти співбесідника.

— Ви впевнені, що картина ще в Україні? — запитав нарешті.

— Одразу після викрадення такі речі не вивозяться. Злочинець вичікує, поки все вляжеться, і може чекати довго, бо певен — швидко його не знайдуть.

— Але ж його можуть знайти за цей час…

— Ви ж самі не вірите в те, що кажете! І потім, він не чахне над здобиччю, як цар Кощій над златом…

— Тут не зрозумів… Який цар?

— А, це так, фольклор… Злочинець потурбувався про те, щоб заховати здобич якомога далі від себе, але щоб за першої слушної нагоди вона була під руками.

— Якщо пресу не вдовольнять наші пояснення?

— Куди вона дінеться? Зрештою, ваша власність, ви розпоряджаєтеся нею так, як вважаєте за потрібне.

— Копію з Парижа мені доправлять лише післязавтра, і за умови, що доведеться пояснювати, для чого вона… А це означає…

— Про істинний бік справи повинні знати лише надійні люди! — жорстко сказав Кравець. — Розумію, що між нами двома це не втримається з суто практичних міркувань. Але — лише надійні люди!

— Які гарантії з вашого боку?

— Жодних, — сказано це було дуже просто. — Чим ви ризикуєте? Репутацією? Хто доведе, якщо про справу знатимуть лише свої? Хто винесе сміття з власної хати? Всі будуть мовчати заради збереження тієї ж таки репутації! Що втрачаю я? Хіба що винагороду за врятовану картину.

— Але якщо ви знаєте злочинця, чи не легше…

— Ні! — від різкого вигуку Таверне здригнувся. — Я ж вам казав — навряд чи картина буде при ньому. Як ми доведемо? Саме тому я й пропоную не вплутувати в справу поліцію, вони працюють, як сокирою рубають. Ми спровокуємо злочинця і він сам захоче позбутися здобичі. І тут я вже його не випущу! На цьому етапі й органи підключимо.

Таверне ще вагався. Логіка в плані, запропонованому цим чоловіком, безперечно, була. Але якщо це буде холостий постріл… Та зрештою… чому б…

Він навіть не помітив, що дощ посилився.

10

Яцинський вже відбував дуже неприємну розмову з замовником.

Увесь негатив емоції збирався вилити на Макара. Чекаючи на нього, Яцинський вкотре перечитував погану публікацію:

«ВИКРАДАЧ КАРТИНИ СТАВ ЖЕРТВОЮ ЩАСЛИВОГО ВИПАДКУ»

Учора в приміщенні Французького культурного центру пан Таверне, один з представників «Таверне колексьон», зробив офіційну заяву для засобів масової інформації. Суть заяви: зловмисник викрав не оригінал «Жінки з кошиком винограду», а лише вправну, зроблену на високому професійному рівні, копію.

Наявність кількох примірників копій з кожного експонату колекції не просто не приховується — вона широко афішується. В деяких випадках власники колекції замінюють оригінали копіями, звичайно, не повідомляючи про це публічно. Шанувальники мистецтва приходять дивитися картини і їх не цікавить, що саме та, через яку вони витратили час і гроші, знаходиться на реставрації.

Звичайно, пан Таверне усвідомлює, що подібна заява дещо похитне репутацію фірми — люди, які йдуть дивитися на оригінали, хочуть побачити саме їх, а не копії, нехай і найкращі. Та з паном Таверне можна погодитися в тому, що є й інший, позитивний бік справи, адже таким чином зберігаються витвори мистецтва, і свідомі його шанувальники не можуть цього не оцінити.

Виставку продовжено ще на тиждень, крім того, завтра вхід безкоштовний — кожен з бажаючих може впевнитися, що оригінал на місці. Тут же будуть присутні кваліфіковані спеціалісти, які підтвердять, що перед глядачами саме оригінал. Заради цього з Лондона прибув Герберт Кейтервіл, людина, яка півтора десятиліття досліджувала «Жінку з кошиком винограду» і яка знає буквально кожний міліметр оригіналу.

На цілком логічне запитання, чому інформацію про те, що викрадено копію, а не оригінал картини, тримали в секреті цілих шість днів після викрадення, пан Таверне відповів, що власники користувалися своїми міркуваннями. Він висловив сподівання, що розшук злочинця і надалі буде вестися активно та запевнив, що умова про грошову винагороду лишається в силі.

Яцинський не відірвався від читання, хоча й помітив, що Макар вже прийшов і тепер тупцяє на одному місці. Дочитавши, Яцинський кивнув на монітор:

— Грамотний? Читав уже?

— Це не моя провина! — вигукнув Макар.

— Не винуватий, що грамотний?

— Для чого блазнювати! Хто знав, що там висить фальшивка?

— Ніхто, — погодився Яцинський. — От ти й мусив про це дізнатися. Перевірити все, перед тим, як брати аванс і йти на справу.

— Як, нахрін, я міг…

— Стули пельку! — Яцинський опустив кришку ноутбука. — Ти не виправдав довіри, ясно? — він розумів, що в тому, що сталося, не винен ніхто, навіть цей Макар, але він втратив свої гроші і це його бісило. — Мазанину, яку ти вкрав, почепи собі в сортирі! Про гроші не може бути й мови, досить з тебе авансу!

— Я працював…

— Все, тему закрито! — Яцинський трошки заспокоївся. — Більше ми не зустрінемося… поки що, принаймні…Ти не знаєш мене, тебе я й знати не хочу, — вдаючи втому від усього цього дурного життя, він примружив очі, а коли за кілька хвилин розплющив їх, запитав здивовано: — Ти ще тут?

Двері за Макаром зачинилися і Яцинський пошкодував, що так з ним повівся. Макар образився і розлютився. Злі й ображені роблять дурниці… Ох, як не любив він віддавати подібні накази! Але що тут вдієш?..

Він потягнувся до телефона.

11

Макар напився.

Він мандрував з одного питного закладу до іншого і заливав горілкою горе поразки. Коли відчув, що ледь тримається на ногах, вирішив їхати додому. Краще взяти таксі — не вистачало ще потрапити на очі копам, які за рахунок п’яниць виконують свої плани. Так само, як це раніше робила міліція, нічого не помінялось.

З водієм не торгувався, закемарив у машині. Шоферові довелося його розбуркувати. Сходами піднімався, підтягаючи неслухняне тіло обома руками за бильця. Довго шукав ключа, не втрапив у замкову шпарину, ключ сильно штовхнувся об двері. Двері відчинилися.

Спочатку Макар думав — так і треба. Як уздрів перед собою незнайомця — повільно почав тверезіти.

— Ого! — вигукнув Кравець, глипнувши на Макара. — З горя чи з радості набрався?

— Яц-цинсь-кий прис-слав? — п’яний Макар затинався ще дужче.

— Ходімо під холодний душ. Потім тобі покажу хлопця, якого справді прислав Яцинський.

Не такою уявляв собі Борис зустріч з тим, хто принизив його, хто змусив лягти обличчям донизу і наступав ногою на шию. Він збирався як мінімум віддухопелити його. Але, побачивши п’яного й переляканого заїку, несподівано для себе пожалів людину. Нарешті Макар струснув головою, глянув на непроханого гостя і впізнав його.

Один із трьох охоронців.

Наймолодший.

Найнебезпечніший.

— Як ти мене знайшов?

— Довга історія… Картина де?

— Хіба я схожий на художника?

Нарешті Кравець отримав привід, щоб з усієї сили затопити Макарові в писок. Той не втримався на ногах, полежав трохи, повільно звівся. З розбитого носа цівкою текла кров.

— Картина — де?

— В надійному місці… Охороняєте різне барахло…

— Не твоя справа. Вона мені потрібна.

— Навіщо?

— Яке твоє собаче діло?!

Макар приречено кивнув. Від сьогодні колишній Олег Макарчук помер і, мабуть, ніколи не воскресне.

Клята мазанина.

Закортіло спалити її і топтати ногами попіл.

— Зараз ти зі мною поїдеш до свого сховку і віддаси картину. Сюди повертатися на раджу. На всі запитання тобі відповість пацан, який валяється у твоїй кімнаті. Піди, глянь.

Борис вирішив не розповідати Макарові, як невдало зламав замок його квартири. Як замість очікуваного господаря з’явився хлопчисько з пістолетом. І як він, Борис Кравець, випередив його на кілька секунд і вбив пострілом у голову.

Стріляв він з «берегти», зброю цю ще за часів міліцейської служби непомітно для всіх привласнив після сутички з бандою Корвета. Оточена у захопленій ними дачі, банда мала при собі арсенал зброї і могла б витримати тривалу облогу, якби брат Корвета не випустив з руки, простреленої випадковою кулею, гранату Ф-1. Глушник Борис виготовив сам.

З кімнати Макар повернувся похмурий і зосереджений.

— Спокою мені тепер не буде.

— Тому я й пропоную тобі зникнути з міста.

— Нічого собі! Я вже приготувався вечеряти баландою…

— Це ще не гірший варіант. Якби не я — ти дихав би перегаром на чортів у пеклі.

— Для чого тобі все це потрібно? Ти ж можеш добре заробити, здавши мене лягавим.

— Я розберуся. Поїхали.

12

З картини Борисові посміхалася жінка.

Він подумав, що якщо художник малював з натури, то в епоху Ренесансу були справді вродливі жінки, а якщо вигадав її у своїй уяві — то в нього нівроку уява, хай би ким він був. Волосся її спадало на плечі, обрамляючи миле личко, довга спідниця не приховувала, а лише підкреслювала довершеність форм і класичну красу фігури.

Ні, таких жінок зараз, певно, немає!

Жінка не йшла, а, здавалося, пливла, дерев’яні черевики майже не торкалися бруківки. Кошика вона несла легко й граційно, гроно винограду визирало з нього, немов дражнячись. А навколо сновигають міщани, до жінки з кошиком нікому немає діла, і лише вбраний, як павич, вельможний пан зі шпагою на перев’язі озирається на неї і не приховує ласого погляду. На відміну від хлопчика, що скрадається поряд і чекає, коли ж впаде на землю хоч одне гроно з повного кошика, вельможа хоче поласувати зовсім не виноградом. Жінка ж нікого й нічого не помічає навколо себе, вона думає про своє і посміхається своїм думкам…

Макар куняв на канапі в квартирі Кравця. Полотно Борис розгорнув на журнальному столику. Вдосталь надивившись на нього, він перевів погляд на Макара, який теж невідомо чому посміхався уві сні. Якщо в цієї баби є підстави сміятися, то в тебе, друже, навряд. Борис теж посміхнувся своїм думкам і набрав номер Таверне.

— Картина в мене. Здається, в повному порядку. Приємно чути… Так, ми не помилилися. Злочинець, — він подивився на Макара. — Не певен… Можливо, я знаю, де його тепер шукати. Так, поговоримо. Чекайте. Хвилин десять-п’ятнадцять.

13

Кілька сотень людей стали свідками того, як по одній з центральних вулиць міста їхала палаюча машина. Коли вона нарешті вибухнула, то обійшлося без людських жертв, лише постраждало кілька автомобілів, припаркованих неподалік. Від водія мало що лишилося. Якимось дивом збереглися ведійські права, з яких було зрозуміло, що жертвою невідомих вбивць став Борис Кравець, один з охоронців, що чергували в салоні «Арт-клас» у ніч пограбування.

Борис Кравець тривалий час працював у кримінальному розшуку і виявив себе з найкращого боку. Трагічний випадок змусив Бориса відмовитися від оперативної роботи.

Причини вбивства з’ясовували недовго. Все пояснив пан Бернард Таверне. Виявляється, Борис Кравець був незадоволений тим, що його звільнили з роботи після пограбування, і вирішив сам встановити істину. Зрозуміло, чому він не тримав контакту зі слідчою бригадою. Маючи певний досвід оперативно-розшукової роботи, Борис вийшов на слід грабіжника. Як йому це вдалося і хто здійснив цю зухвалу акцію, ми вже ніколи не дізнаємося — до останнього моменту Борис Кравець волів не розкривати своїх особистих таємниць. Пан Таверне тримав постійний контакт з Кравцем.

За кілька хвилин перед загибеллю Борис подзвонив йому і сказав, що їде до нього, щоб назвати ім’я злочинця. Ніхто, гадаю, не засудить його за те, що він прагнув отримати високу грошову винагороду — для безробітного це надзвичайно важливо.

Ім'я злочинця він не поспішав назвати, мабуть, через те, щоб підстрахуватися і змусити Таверне до кінця дотримуватися угоди. Але життя вже не один раз доводило — одинак ніколи не виграє. Експертиза показала, що спочатку Бориса вбили пострілом в обличчя, потім спотворили його і посадили в машину, а що не доробили вбивці — доробив вогонь. Тіло обгоріло настільки, що не кожен взагалі ідентифікує його як людину.

Таким чином, справа пограбування колекції Таверне — справа рук не одинака, а добре організованого синдикату, котрий, переконавшись, що наробив помилок, старанно замітає сліди.

Слідство триває.

Сивий американець перечитав новину ще раз. Потім із сумом подивився на вдоволене обличчя Бориса Кравця. Той розвалився у кріслі навпроти і тягнув через соломинку апельсиновий фреш.

— Бідолашний Олежка Макарчук… Взагалі-то він був хлопець не дурний, вивідав якимось макаром — пардон за каламбур! — ім’я людини, яка мала справу з Яцинським і дату вашого приїзду в Україну. Мені лишилося тільки забрати всі Олежкові гроші зі сховку і тихо, як миша, жити в його квартирі кілька днів, чекаючи на ваш приїзд.

Сивий розумів російську краще, ніж Таверне, навіть говорив майже без акценту, тож Кравець продовжив:

— А я здивувався тому, що ви все ж таки прилетіли. Адже та туфта про викрадену копію, яку з моєю допомогою запустив Таверне і яка дуже допомогла мені, облетіла весь світ. Я боявся, що доведеться або вирахувати вас власними зусиллями, або шукати іншого покупця.

Сивий відпив кави з молоком.

— Ну, в мене в Україні взагалі багато справ… Але змушений розчарувати вас, молодий чоловіче. Копія, — він кивнув у бік скатаного полотна, яке лежало на ліжкові, — мені не потрібна.

— Ви не зрозуміли! Це — оригінал! Історію з копією…

— Це ви не розумієте, про що я кажу! — перебив його сивий. — Ваш нещасний Макар украв копію. Вже кілька років у колекції барона Таверне замість оригіналу «Жінки з кошиком винограду» виставляється високоякісна копія. Кажу вам як людина компетентна.

Якби зараз з-під ліжка виліз слон і почав походжати по стелі, Борис Кравець здивувався б менше.

— То, значить, Таверне…

— Дайте спокій нещасному Таверне! Його легко обвести навколо пальця, що й зробив з успіхом такий собі Герберт Кейтервіл, посередній вчений, який створив собі ім’я завдяки «Жінці з кошиком винограду». Оригінал вже давно ним викрадено і продано одному італійському цінителю за неймовірну суму. А це — прекрасна копія.

— І ви… знали це… і…

— Про все я дізнався буквально тиждень тому. Так, я давно ганявся за цією картиною, але тепер вона мені не потрібна. Навіть оригінал. Він нічого не вартий, повірте мені. Герберт Кейтервіл — геній, він зробив з посередньої картини дорогоцінний шедевр і ця містифікація триває вже майже десять років.

Читаючи на обличчі Бориса повне нерозуміння, сивий допив вистиглу каву, взявся до пояснень.

— Картина ця, звісно, має певну цінність як пам’ятка старовини. Але мало кому відомий Кейтервіл вирішив провернути махінацію, подібної якій я ще не бачив. Він взявся вивчати історію цієї картини, вигадав навколо неї тисячу й одну ніч, обплутав мережею таємниць, додав кілька вагомих реалій, аби убезпечити себе від нападок фахівців, і в результаті світ отримав його ґрунтовну наукову працю, котра перетворювала звичайну собі картину, яку невідомо хто написав — може, якийсь учень художника-майстра, на шедевр, подібний, скажімо, «Джоконді». Таке відкриття піднімало престиж колекції Таверне, люди валом валили, всі хотіли глянути на новоявлений шедевр. Звичайно ж, родина Таверне почала фінансувати дослідження Кейтервіла, а оскільки світ довго нудився без сенсацій в образотворчому мистецтві — казки Кейтервіла прийняли такими, якими він їх подав. Грошова вартість картини астрономічно збільшилася. І хоча Кейтервіл несподівано для себе став одним з авторитетних науковців і далеко не бідною людиною, грошей все одно забракло. Ось цю копію виготовив один з тих талановитих молодих художників, які дні й ночі проводять на виставках і галереях. Між іншим, репродукції продаються по всьому світу, це нормально, і роблять їх цілком професійні майстри… Так от, Кейтервіл знав людей, які готові платити великі гроші за мистецтво, щоб тримати його в своїх таємних сховках і кайфувати з того, що це — їхнє!

— Ви — один з таких…

— Боже збав, я не сперечаюся! Отже, Кейтервілу зовсім не складно було замінити оригінал на копію. Італієць, такий собі Петроллі, — між іншим, його називають Дон Сантіно, — заплатив Кейтервілові гроші, двадцятикратно збільшену реальну вартість картини. Як я про це дізнався? — сивий прочитав у очах Кравця німе запитання. — Яка вам тепер, зрештою, різниця? Допивайте сік. Приємно було познайомитися.

14

— Ні, я не говорю італійською… Я й англійською говорю погано… Пані, тьху, чорт, як вас там… сеньйора, мені все ж таки потрібен Дон Сантіно! Ні, я дзвоню з Мюнхена, з автомата на вулиці… Шкода… Я ще передзвоню, але це важливо, мадам, тьху, сеньйора! Запитайте його, коли він звільниться, чи цікавить його певна інформація про «Жінку з кошиком винограду», так, кошиком винограду… Він знає, про яку жінку йдеться… Запитайте це і, головне, запитайте, скільки він може за неї заплатити… Я ще дзвонитиму, скажу, якого плану інформація… Це дуже серйозно! Добре, дзвонитиму… Так…