Третій рівень. Короткі історії

1

Доньці щойно виповнилося вісім.

З усього доступного для її віку друкованого слова вона обрала собі програму телепередач. Війні Пух, коти Матроскін та Леопольд, навіть Вовк із Зайцем не були її героями. Днями вона могла дивитися на мальованих персонажів, у котрих рухається лише рот. Якось вона видала дідусеві, скрививши мармизку: «Я з’їм твою печінку, придурку!». Якби Рибак умів писати статті, він неодмінно виступив би в пресі зі своїми думками про методи виховання сучасних дітей. Там буде, серед усього іншого, задекларовано: «Або ховайте від них телепрограму, або не ставте телевізор у кімнату, де спите».

— Я хочу подивитися концерт Потапа і Насті!

Рибак ніяк не міг пригадати, чим він сам цікавився у вісім років. У цьому віці ще немає зацікавлень, характерних для певної статі. Хлопчики можуть гратися в ляльки, перукарні та «магазин», а дівчатка копати разом з хлопцями м’яча чи обстежувати довколишні підвали. І не скажеш же доньці, що програма не для дітей, не проканає, дітвора нині розумна.

— Який там дурний Потап!

— Сама ти дурна!

Рибак відважив дитині легенького, проте відчутного запотиличника.

— Ти як з мамою розмовляєш? Все Катька, це від неї…

Сусідська Катька акуратно повторювала за своїм батьком усі слова, якими він беззлобно і безадресно користувався в побутових розмовах. Його це спочатку забавляло, та потім сусіди присоромили. Менше матюкатися він не став, просто сварив та лупцював Катьку, коли чув від неї щось подібне. З дитячого протесту вона вживала матюки в розмовах з друзями, подругами, однокласниками.

— Чого ти на дитину визвірився?

Рибак, що вже святкував перемогу, бо донька нагрубила мамі і мусить бути покарана, отже — ніякого Потала, тепер зрозумів помилку. Треба було, аби дружина сама дала грубіянці по задниці, тоді б точно ніякого Потапа, і взагалі — телевізора. А так мама свариться на деспота — батька. Ну хіба це життя?

Колись Рибак вчився на філологічному факультеті.

У роки пробудження національної свідомості та сплеску національно-визвольної боротьби він посварився з п’ятдесятитрьохрічним викладачем мови. Той вимагав, аби Рибак змінив прізвище і називався «Рибалка», навіть не хотів приймати у студента з лексично неправильним русофільським прізвищем заліки, курсові та іспити. Попри це Рибака мало хто називав на ім’я, навіть дружина. Само собою, донька вже кілька разів на запитання: «Як тата звуть?» гордо відповідала: «Рибак!». Донедавна вона погано вимовляла «р», і від «Либак» присутні вибухали непристойним реготом. Коли дружина хотіла його позлити чи подражнити, теж так говорила.

— Не можна таким бути, Либак! Вона й без того каже мамі, що тато її б’є.

Рибак і теща коли тихо, а коли і вголос ненавиділи одне одного.

Спочатку вони жили в батьків дружини, конфлікти виникали, але швидко гаснули, як це буває в подібних випадках. Потім померла Рибакова бабуся, він продав її хату за пристойні гроші бізнесменові, продав заразом машину — і в них з’явилась своя двокімнатна. Теща проданої машини, на якій зять возив її з базару, на базар і взагалі за товаром, пробачити не могла.

Рибак зітхнув і пішов на кухню пити чай. Вчора після доби чергування він нормально виспався, решту два вільних дні хотів провести спокійно, з дружиною. Донька спала в меншій кімнаті, вони — в більшій. Там же стояв телевізор. Концерт Потапа і Насті мали транслювати пізно ввечері.

Надії, що донька засне, не виправдалися, і Рибак годину розгадував на кухні кросворд, дурнішого за який ще не бачив. На запитання «Сантехнічне обладнання міської вбиральні» підходила відповідь «унітаз», але вийшло так, що автор кросворду уявляв собі це слово з літерою «с» на кінці. Бо саме ця літера була частиною слова по вертикалі: «Народна назва купюри вартістю в сто гривень» — «Стольник».

Нарешті телевізор вимкнули, донька забігла на кухню, цмокнула тата в щічку і, щаслива, побігла спати. Аби ще завтра була не субота, можливо, так пізно «ящик» дитині не дозволили б дивитися. Понеділок і п’ятниця — таки погані дні. Рибак щільно причинив двері в кімнату доньки. Дружина читала в ліжку детектив. Рибак сам ковтав подібні кишенькові книжечки на роботі. Роздягнувшись, примостився поруч.

— Цікаве щось?

— Попередній цікавіший. Там гомиків убивали…

— Можна відкласти?

— Для чого?

— З трьох разів здогадайся. Тут дехто не гомик, а його теж доконати хочуть. Тиждень терплю…

— Сам винуватий, що цілий тиждень терпів, а тепер лізеш… Я втомилася, з мамою погано…

Тещі вирізали апендицит, зі свого перебування в лікарні вона зробила трагедію, подібну до Чорнобильської аварії.

Рибак рішучим жестом забрав у дружини книжку, трошки грубувато стиснув її груди. З деяких пір їй це подобалося. Вона пручалася, та більше для порядку — не може ж сучасна жінка, яка читає глянсові журнали, здатися тиранові-чоловіку без бою… Його рука вже ковзнула під нічну сорочку, пестила стегно, її рука теж пересунулася, куди треба…

І як підтвердження, що п’ятниця — дійсно не його день, у двері подзвонили. Дзвінок був довгим, так тиснуть, коли потребують негайної допомоги. Дружина зойкнула і тоненько зітхнула. Рибак лайнувся, застрибнув у штани і вийшов до передпокою.

— Хто?

— Лікаря треба швидко! Боже! Помирає, помирає!

Впізнавши сусідчин голос, Рибак відчинив. Розтріпана, у халаті, боса, вона протаранила його й метнулася до стаціонарного телефону. В сусідів телефону не було. Вираз її обличчя перелякав Рибака.

— Що таке? Галко, що трапилося?

З кімнати вийшла дружина, теж налякана криками. Вона навіть забула вдягнути халат.

— Руслан! Русланчик помирає, о-о-о-ой!

Усередині Рибак відчув порожнечу, яку відразу заповнила тиха чорна лють.

— Твою ж мать! Ти зовсім трахнута?

Русланом сусідка Галя назвала свого улюбленого пса, пикатого ротвейлера.

2

«Швидка допомога» відмовилася їхати до собаки.

Сусіда, чоловік Галі і батько тієї самої Катьки, якого позаочі прозвали Чуня, пообіцяв написати скаргу Президентові і обматюкав телефонну трубку. Комерційна медична служба теж відмовилася, телефону спеціальної медслужби для тварин ніхто не знав. Уночі пес іздох. Він мучився до того шість днів, щось було негаразд зі шлунком. Уколи, приписані ветеринаром, не допомогли.

— Його травонули! — сусіда Чуня скреготів зубами. — Це Машка з третього поверху, сучка. Русланчик на її драну таксу не так гавкнув! Блядюга така, я її саму травону, шльондру!

Переконувати його, що це не так, у Рибака не було жодного бажання. Його з дружиною мало не силою змусили дивитися на останні хвилини улюбленця сусідської родини. Плакав сусіда Чуня, плакала Галка, рюмсала Катька. Труп накрили килимком, лише тоді втомлені та злі Рибаки були відпущені спати. Про свої сексуальні наміри чоловік забув, а якби й поновив спроби, дружині вже точно було б не до подружніх обов’язків.

Рибак засинав довго і спав погано, а коли нарешті Морфей змилостивився і прийняв його в свої обійми, снилися табуни ротвейлерів, такс, пітбулів, вівчарок, пікінесів та інших тварюк. Та навіть такі сни довго дивитися йому не дали: о сьомій ранку сусіда Чуня побудив усіх таким самим безцеремонним дзвінком.

— Слухай, у тебе гроші є? До понеділка, баксів сто чи хоча б півсотні. А Галці в понеділок за товар віддадуть, — Галка торгувала різним барахлом, надійним клієнтам продавала в кредит, тож позичка сусідам була надійною, що не часто трапляється в наші часи.

— Для чого?

— Руслана ж поховати треба… Та й пом’янути…

Рибак замість відповіді покрутив пальцем біля скроні.

— Ну, чого ти, чого? — Чуня посунув на Рибака, причинив за собою двері, пройшов на кухню, і господареві нічого не лишалося, як йти за гостем. Від сусіди вже ледь відгонило горілкою, та й вигляд у нього був, немов у вдівця чи людини, яка випадково і одночасно втратила усіх своїх родичів. На кухні Рибак курити не дозволяв, та коли сусіда Чуня поліз по цигарки, вирішив не сперечатися. Сам не закурював, страхуючись від жінчиного гніву.

— Знаєш, який то був пес?

— Бандюга.

— Він тебе чіпав? Навіть не гавкав, — сусіда ще жодного разу не матюкнувся, чим дуже здивував Рибака. — Ну, не те щоб зовсім… На різних мудаків, само собою, вишкірявся… А коли Катька його по квартирі за шкірку волочила, навіть не рикав. Прийду, бувало, під цим ділом, Галка рота відкриє, Русланчик отак підбіжить підтюпцем, — Чуня напівприсів, склав перед собою руки, не випускаючи цигарку з пальців, і задріботів кухнею, демонструючи ходу покійного пса, — мордою тикається в ногу, жаліє. Хто б мене ще так в цьому, блядь, житті пожалів… Знаєш, — його рука стиснула Рибаків лікоть, — виручи мене, га?

— За бабки домовилися, — це вже починало всерйоз набридати, швидше б відчепився.

— То само собою, — сусіда шморгнув носом. — Закопати його треба… Ну, поховати. Достойно, знаєш, по-людськи…

— До чого тут я?

— Кажу ж — закопай… поховай Руслана… Я не зможу, зрозумій…

— Ще чого! Дай десятку двірникові, він…

— Цей придурок ненавидів Русланчика. Каже — він увесь двір засирає. Хай на людей дивиться, собака йому заважав! Галка рано з ним гуляла, так двірник, козел капловухий, його мітлою перетягнути хотів! І ментам поскаржився, що Руслан без намордника, може дітей малих покусати. Це, я так думаю, він його і отруїв.

— Ти ж казав — Машка.

— Вони вдвох могли. Допоможеш?

Рибак не міг похвалитися, що він сам дуже любив пса, але, коли чесно, сусідський собака особисто йому нічого поганого не зробив. Ситуація складалася не на користь Рибака: сусіда Чуня міг зараз образитися, і хто його знає; раптом він заведе ще одного собаку і почне цькувати його родину.

— Де я його закопаю? У дворі? Знаєш, який хай народ підніме?

— Можна в парку… Знаєш, мені півсотні досить, раз ти допоможеш. По грамулі? В мене є…

— Пізніше.

Дружина трохи побурчала за обкурену кухню, але бажання сусідів урочисто поховати дурнуватого собаку викликало в неї ще більше обурення, вона навіть сама закурила, що дозволяла собі нечасто. Нормально поснідати родина Рибаків не встигла: від чергового довгого дзвінка тепер синхронно здригнулися всі троє.

З

Галка простягнула Рибакові нове оксамитове покривало. Донедавна воно накривало канапу.

— Загорни Русланчика сюди. Йому тут буде добре, м’яко. Він завжди любив на ньому лежати.

— Самі не можете?

— В мене істерика станеться… Я вже без того хвора, а коли ще це — не витримаю.

Здохлий ротвейлер лежав на кухні, в кутку, на килимку за холодильником. Біля нього навпочіпки сиділа зарюмсана Катька і тихо промовляла:

— Скажи «гав», песику, ну, скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав», пе-есику…

Рибак відсторонив дівчинку, присів біля собаки, розстелив покривало. Пес виявився збіса важким. Загорнувши труп, Рибак узяв клумак на руку і підвівся.

— Куди-и ви його-о! — запхинькала Катька, та її батько поклав дівчинці на голову розчепірену п’ятірню, заспокоюючи. Рибак вирішив швидше позбутися цього несподіваного клопоту і рішуче попрямував до виходу. Сусіда Чуня пішов за ним — він особисто хотів обрати місце поховання.

Йому сподобалося під липою, в самому центрі невеличкого скверика, який довколишні мешканці пафосно іменували парком. Рибакові не вдалося переконати вбиту горем людину, що тут не можна закопувати собак. Це зробив поліцейський патруль.

— Мужики, ну, невже вам шкода? Не кидати ж песика посеред вулиці? — Чуня хотів навіть тицьнути ментам гроші, як відкупався в тих випадках, коли його в цьому скверику зупиняли п’яним, але цього разу номер з невідомих причин не пройшов. Руслана довелося закопати за гаражами, неподалік від смердючих контейнерів для сміття. На очі сусіди знову навернулися справжні сльози. Він кинув у могилу жменьку землі і махнув рукою, даючи Рибакові сигнал закопувати яму. Рибак працював зосереджено і мовчки. Коли нарешті він розрівняв горбочок і обтрусив лопату, постукавши нею об стінку гаража, сусіда Чуня глухо промовив:

— Чуєш… теє… Не кажи моїм, де він похований. Тут не місце… Сам розумієш… Скажемо, що в скверику, під липою.

— Там же нема горбочка.

— Ти ж починав, поки лягаві не набігли. Там трошки скопано. Не будуть же вони перевіряти.

— Хай так буде. Ходімо.

— Зажди. Треба постояти.

Кілька хвилин вони постояли біля могили Руслана: колишній господар зі скорботним виглядом, і могильник-аматор, нервово тупцяючи і подумки клянучи всіх собак, — і мертвих, і живих, і ненароджених. Нарешті сусіди рушили додому. Рибак так і не зрозумів, для чого Чуні п’ятдесят доларів, які він потягнув із запасів потай від дружини, бо точно був би скандал, гроші призначалися на покупку взуття для неї, костюмчика для доньки і куртки для нього. Все стало ясно за три години, коли Рибак таки заснув, причому — міцно й солодко, надолужуючи недоспане.

— Я вимкну цей гадський дзвоник!

— Стукати будуть.

— Поспати мені дадуть в цьому житті?!

Звичайно, в дверях стояв сусіда Чуня. Він був на диво урочисто вдягнутий: незважаючи на липневу спеку — в костюмі, при краватці і в домашніх капцях з діркою на правому.

— Пішли, пом’янемо новопреставленого.

— Ти зовсім здурів?

— Чого?

— Поминки по псові… Курям на сміх.

— Деякі пси кращі за людей, — настрій у сусіди був філософський. — Бери дружину — і гайда, вже всі збираються.

— Хто — всі? Близькі покійного? Пси благородних порід?

— Є люди… І не смішно зовсім. Нічого ви не розумієте, — він зітхнув.

Дружина на диво не опиралася. Катьку привели до Рибаків, вона була дуже сумна і тихо згорнулася в кріслі калачиком. Донька Рибака теж сиділа тихо, навіть улюблені мультики дивилася, стишивши звук телевізора.

На позичені гроші сусіди постаралися. На столі було багато м’яса, окремо, скраєчку, стояв великий полумисок, повний кісток. Поряд Галка примостила почату пачку собачого корму. За столом розсілися дві пари сусідів знизу, одна з шостого поверху, троє з сусіднього під’їзду і куми господарів, що жили за Києвом, в Ірпіні. Рибак із дивним задоволенням зрозумів: не лише він сам почувається тут повним ідіотом.

— Усе, що наш Русланчик любив, — Галка для чогось поправила тарілку з шинкою. — Такий розумний був, знаєте, ми вечеряємо, чи там снідаємо, чи просто щось їмо, а він так — раз! На задні лапи стане, передніми об мої ноги обіпреться, і дивиться так жалісно… Ми з ним з однієї тарілки завжди їли, чистоплотний собака був — не те що свекор.

— До чого тут свекор? — сусіда Чуня навіть припинив наливати.

— Прийде вічно в смердючих шкарпетках, Русланчик на нього гавкав. Кажу: «Па, ви б до ванної сходили, собака в нас чистоту любить!». А свекор ще «Приму» смалить, наш песик цього смороду жах як не любив.

— Не можна з твариною одним посудом користуватися, — приятель з шостого поверху повчально підніс пальця. — Я читав десь.

— А більше ти нічого не читав? Про СНІД, інші болячки, про те, що горілку пити шкідливо? Там напишуть, там таке напишуть…

— Ти даремно про свекра, — Чуня ніяк не міг заспокоїтися. — Це твоя матір Русланчика простроченими сардельками колись нагодувала. І ще хвалилася: «Ось, так дешево, думаю, люди не їстимуть, то візьму собаці!». Її б тими сардельками годувати! В Русланчика два дні потім пронос був…

Рибак голосно зітхнув, усі подивилися на нього, дружина штовхнула під столом ногою. Сусіда Чуня згадав про причину зібрання і набув урочистого вигляду, підвівся з чаркою в руці:

— Шановні сусіди. Дякую за те, що прийшли розділити з нами наше горе. Про собак різне кажуть, особливо про ці породи, мовляв, злі та жорстокі. Але ми знаємо, що робиться сьогодні в світі, тож погодьтеся: люди здатні наробити більшої шкоди, аніж нещасний собака. Я вважав його членом нашої родини, тут усе, що він любив їсти, давайте пом’янемо.

Випили мовчки, закусювали теж у повній тиші. Коли випили по другій, Рибакові почало здаватися, що здохлий ротвейлер справді міг бути хорошим собакою, і гарчав він не завжди на тих, на кого не треба. Наприклад, колись обгавкав поліцейський патруль… Випили по третій… Рибак відчув, що готовий любити всіх собак на планеті… Після п’ятої він сказав це вголос, потім додав, що згоден закопати в землю хоч одного пса, хоч усіх разом…

Оклигав він удома.

Був недільний ранок, у голові шуміло, в роті було гидко, у горлі пересохло. Дружина лежала поряд, і, здавалося, спала, та коли Рибак підвівся, розплющила очі і повернулася до нього:

— Радий чи ні?

— Що такого? Випили…

— Нажерлося, свинюка, на собачих поминках! Далі вже нема куди, Рибак, стій, приїхали!

— Ну, попросив сусіда…

— Ти з ним посварився, хоч це пам’ятаєш? Спочатку кричав, що всіх собак закопаєш, а потім почав верзти щось про те, як його Русланчик нашу дитину мало не загриз.

— Хіба не так було?

— Не так! Це був хлопчик з сусіднього будинку, він до нас гратися приходив, а псина ця його до квартири не підпускала. Лежав на порозі, на килимку, тварюка, і на людей кидався. Бо господарі на весілля пішли, а собаку залишили квартиру стерегти. Просто так, біля дверей посадили. Оце ти їм і згадав учора.

— І правильно.

— А потім ти почав вимагати собі лопату. Мовляв, піду його ще глибше закопаю, і не під липою він зовсім, а на смітнику, де йому саме й місце. Якби мужики не розборонили… Ой, Рибак, попив ти мені крові, ото вже попив!

Рибак розгублено почухав потилицю. Точно, горілка розкріпачує підсвідомість. Він увесь час хотів сусідові щось подібне сказати, та мовчав. Злість, виходить, накопичував. Якось воно буде, хай шум у голові вщухне.

А тут ще понеділок завтра. Собака в п’ятницю здох, а в понеділок на роботу, не дуже вдалі дні, він завжди це казав. Треба відлежатись. Він працював охоронцем у нічному кафе. Основна гульня закінчувалася близько третьої ночі, а зачинялися вони о восьмій. Та чергувати він мусить обов’язкову добу. Потім знову три дні вихідних…

4

На екрані сновигали озброєні спецназівці в бронежилетах, майнула «швидка», камера пройшлася по приміщенню та тілах, що лежали на підлозі. Голос за кадром був удавано тривожним:

— Це трапилося після опівночі, коли сюди, у кафе «Три карти», зайшли двоє. За словами свідків, це були молоді коротко стрижені хлопці без особливих прикмет. На них не звернули увагу, бо саме на цю пору в кафе традиційно припадає пік нічних веселощів. Тому ніхто не бачив, звідки новоприбулі витягли автомати. Хоча свідки бачили, що хлопці зайшли до приміщення з сумками через плече.

Як пояснив нам працівник поліції, в невелику за розмірами сумку цілком може поміститися десантний варіант автомата Калашникова. Далі все сталося за якусь мить: один з них холоднокровно випустив довгу чергу по гурту молодиків, що сиділи за столиком у кутку, другий тримав під прицілом інших відвідувачів. Зробивши свою справу, нападники швидко втекли з місця скоєння злочину, залишивши після себе три трупи та одного тяжкопораненого.

Випадковою жертвою нападу став охоронець: шальна куля влучила йому в голову, чоловік загинув миттєво. Як його звати — поки не повідомляється. Можливо, скоро ми дізнаємося, що стало причиною такого нахабного нападу на кафе у традиційно спокійному районі столиці.