Третій рівень. Короткі історії

1

— Коли я підписував ці папери, то правда думав, що помру.

— Охоче вірю.

Адвокату не було шкода Стаса Гончаренка.

Власне, жаліти когось чи співчувати комусь не вчили на юридичному факультеті. Та й більш як десять років адвокатської практики раз і назавжди довели: в більшості випадків Феміда справді сліпа. Зате люди, які пишуть закони, вступають у юридичні стосунки, укладають угоди та, як у випадку Стаса Гончаренка, складають заповіти, прекрасно знають, що роблять. Коли документ, складений при свідках і завірений нотаріусом, вступає в дію, сліпу богиню правосуддя зовсім не обходить той бік справи, який зазвичай називають моральним.

Саме тому адвокату і не було шкода Стаса Гончаренка як бізнесмена, котрий в цей весняний день втратив свій бізнес.

Час за вікном нині такий — солідні банківські установи хитаються, не те що якась там середня підприємницька ланка.

Такою вважалася видавничо-поліграфічна фірма «Гермес», створена Стасом Гончаренком за кілька років до одіозних українських президентських виборів, які закінчилися тоді легшим, «помаранчевим» Майданом. Дивним чином вся ця політична історія вплинула на бізнес Гончаренка: кількість клієнтів, які хотіли друкувати буклети, листівки та брошурки, відтоді почала зростати в геометричній прогресії. Скориставшись цим, Стає за наступних півтора року так розкрутився, що фірма «Гермес» почала освоювати нові горизонти. Навіть почала дозволяти собі досить скромні порівняно з іншими рекламні ролики, зате — в ефірах провідних комерційних каналів.

Ну, а потім Стас Гончаренко потрапив зимою в горах у автокатастрофу.

Теж нічого дивного: вкотре за багато років зима видалася справді сніжною та морозяною. Слизька гірська дорога — та пастка, якої багато хто з досвідчених водіїв не минає. А Гончаренко лише рік як сидів за кермом. Ксеня, жінка Стаса, часто називала його авантюристом.

До речі, про жінку.

Дивлячись тепер на не так розгубленого, як пригніченого Гончаренка, адвокат подумав: якщо дорослому самостійному мужикові й слід співчувати, то лише в ті хвилини, коли він вирішує змінити статус жінки, з якою спить. Тобто, перетворити її з коханки на законну дружину. Проте якщо співчувати Стасові, то треба співчувати щонайменше третині чоловічого населення земної кулі. Тому адвокат заховав своє справжнє ставлення до ситуації, що склалася, далеко й глибоко, натомість продовжив розмову.

— Лікарі теж не особливо залишали вам шанси. Знаєте, Станіславе, я тут трошки поцікавився вами… Ви виборсалися практично з безнадійної ситуації. Навіть змогли повністю відновитися, ніби це не вас вирізали автогеном із побитої машини. І це ваша карма: за життя ви, Станіславе, вибиралися і не з таких ситуацій. Бізнес підняли буквально з нуля, хоча не зовсім на ньому розумілися. Люди від мистецтва взагалі не дружать з бізнесом.

Колись Стає Гончаренко грав у театрі.

Кажуть, непогано починав, міг би з роками стати «зіркою». Та купився на епізод у кіно, потім — другий, третій, десятий. З театру пішов: колеги ревнували, та й за епізод у кіно платили більше, ніж за вихід на театральну сцену.

Ось тільки з кіно вперто не складалося.

Далі епізодів Стає не пішов, плюнув — і справді вліз у незнайомий світ бізнесу практично голим. Не знав, із чого почати, тому почав із початку. Рекламних брошур начитався, і раптом стрельнуло в голову — так можна ж самому їх друкувати. Ну, і пішло-поїхало…

— Тому, Станіславе, хочу вас запевнити: ви підніметеся. Ще й не такий бізнес закрутите. Нехай, пан Горянов ще вам позаздрить.

— Не треба, — промовив Стає.

— Чого не треба? — здивувався адвокат.

— Нічого не треба. Оцих ваших слів — у першу чергу. Ще сльози мені тут витирати почніть. І заздрити мені, до речі, теж не треба. Горянов уже позаздрив. Маємо результат.

Справді, результат наочний. З якого часу Ксенія, законна дружина Стаса Гончаренка, закрутила любов із його партнером Ігорем Горяновим, адвокат не знав і, коли відверто, не надто й хотів знати. Але факт залишається фактом: дізнавшись від лікарів про невтішні прогнози, Ксенія виклала хворому чоловікові все як є. Хоча могла б цього не робити. У свою чергу, Стає, поки відчував себе ще при здоровому глузді, передав керування фірмою «Гермес» дружині: вона ж мусила мати гарантії пристойного життя після його смерті. Чого вже там, Ксенія Гончаренко могла бути досить забезпеченою вдовою. Ось тільки сталося диво, Стає пішов на поправку.

І поки той не оклигав остаточно та не перемінив рішення, Ксенія, діючи лише в правовому полі, спритно продала чоловіків бізнес коханцеві. Який, між іншим, після цього цілком міг вважати себе володарем невеличкої імперії. Ну а тоді подала на розлучення. Причому старанно дочекалася, коли здоров’ю законного чоловіка вже нічого не загрожуватиме.

Ось так.

З одного боку — все законно. З юридичної точки зору жодних порушень. Документ проти людини. Людина програла, бо не з тим, із ким слід, свого часу взаконила стосунки. Та з іншого боку…

Про інший, людський бік цієї історії, адвокат вперто намагався не думати. Він не має права співчувати клієнтам чи ненавидіти їх. Він робить свою роботу.

— Майнових претензій пані Гончаренко до вас не має, — сказав адвокат. — Квартиру та свою машину лишає вам, хоча цілком могла б на все це претендувати. І я вам скажу, Станіславе, — юрист присунувся ближче, — захотіла б забрати все — забрала б. У нас, та й не тільки в нас, до речі, закон у подібних випадках на боці жінок, що розлучаються. Не так важливо, хто ініціатор розлучення. Повелося так у світі: жінка завжди вибирає. Спочатку робить вибір із ким одружитися. Потім — із ким розлучитися, аби зійтися з іншим чи не сходитися ні з ким. Знаєте, я вам заздрю: у вас є свобода, дах над головою і засіб для пересування.

— Ту машину я їй подарував, — згадав чомусь Стає.

— Ну, а тепер вона вирішила залишити її вам, — адвокат глянув на годинник. — То як, будете щось оскаржувати чи все підпишете? Бо в мене за годину зустріч…

Станіслав Гончаренко погоджувався з адвокатом, коли той говорив про заздрість. Дійсно, є чому заздрити: він, Стає, не просто вільний, має дах над головою і засіб для пересування. В першу чергу він — живий.

Бо за подібних розкладів Ксенія, невірна, як з’ясувалося, дружина, запросто могла позбавити його життя і таки стати вдовою.

Стає узяв ручку. Швидко поставив всюди, де треба, свій підпис, а потім запитав адвоката:

— Можете мені допомогти?

— Чим саме? — у адвоката ледь не вирвалося небажане для представників його професії «з задоволенням».

— Порадьте когось, хто надасть послуги, скажемо так, делікатного характеру…

2

Офіс, у якому відбувалася зустріч, виявився маленьким та непоказним.

А кабінет, де проходили переговори — ще меншим. Власне, це справді був не кабінет, а кімната для перемовин, належним чином захищена від прослуховування.

Той, кому належав цей офіс, чоловік із сивими скронями років за сорок на вигляд, вимкнув Інтернет, потім закрив кришку ноутбука. На співбесідника дивився уважно, без жодної симпатії, проте поки що — без неприязні. Перед ним сидів черговий бізнесмен із фінансовими проблемами, яких від нового року через цей офіс і через цю переговорну кімнату пройшли десятки.

— З того, що я встиг дізнатися про вас, пане Горянов, у мене склалося не найкраще враження.

— Чому? — наївно запитав той, кого чоловік із сивими скронями назвав Горяновим.

— Тому що ви з коханкою кинули її чоловіка. Кидок вийшов зовсім не артистичним. Діяли ви, Ігоре Михайловичу… Михайлович, правильно?

— Правильно.

— Так ось, діяли ви, Ігоре Михайловичу, ломом. Ви не комбінатор, бо проти комбінації можна виставити іншу комбінацію. А проти лому нема прийому. Я б навіть визначив ваш спосіб дії як варіацію рейдерського захоплення.

Співбесідник промовчав, навіть відвів погляд, поглянув крізь скельця своїх окулярів на дітей у скверику за вікном.

— Але нехай це прозвучить парадоксально — з такими методами роботи ви, пане Горянов, все ж таки більше наша людина.

— Взагалі-то я просив про зустріч не для того, аби тут мене виховували, — все ж таки не стримався — огризнувся співбесідник.

— Ви, Ігоре Михайловичу, в будь-який момент можете піти звідси, — сивий відкинувся на спинку стільця. — Поки що вам це нічим не загрожує. Бо щойно я познайомлю вас із Скаженим Семом, вийти з цього офісу неушкодженим ви зможете лише в тому разі, якщо будете чемною та вихованою людиною. Яку батьки виховували на доктринах про неможливість брати чуже. І якщо вже взяв або дозволили взяти — то поверни вчасно.

— А не можна висловлювати свої думки якось простіше? — досить різким тоном поцікавився співбесідник.

Сивий схилив голову набік, вивчаючи нового знайомого, наче дивну комаху.

— Ви справді такий, як мені про вас говорили. Різкий, нетерплячий, не любите говорити і дуже не любите слухати. Це у вашій системі цінностей називається «жити своєю головою». Аби не втратити її, Горянов!

— Та чого це ви мене весь час лякаєте?

— Щоб ви злякалися, Ігоре Михайловичу! — просто пояснив сивий. — Бо часи зараз такі: люди зовсім страх втратили. А страх, аби ви знали, має таку природу, яка стимулює процес думання. Бач, ніхто в світі нічого не боявся, а отже — ніхто ні про що не думав. Тому і кричать тепер: «Криза! Криза! Рятуйте!». Хто кого рятуватиме? Багаті — бідних? Так багатих набагато менше стало, ніж було. Як думаєте, Горянов, хто кого тепер здатен урятувати?

Співбесідник знизав плечима і поправив окуляри, що зсувалися зі спітнілого від нервової напруги перенісся.

— Так я вам скажу, Ігоре: рятуватимуть розумні дурних. Ну, — сивий тут таки трошки відіграв назад, — не те щоб зовсім дурних, таку публіку вже ніхто не порятує… Скажемо інакше: вся надія не на багатих, а на розумних. Отже, вам потрібні гроші. Готівка. На три місяці. Ось ця сума, правильно?

Сивий відірвав квадратик від стосика стакерів, написав цифру з п’ятьма нулями. Співбесідник кивнув. Господар офісу розірвав папірець на дрібні клапті, кинув у кошик для сміття.

— До банків по кредити, як колись, ви не підете. Не дадуть. А позика потрібна, бо бізнес рятувати треба. Взяли ношу не по собі і не в той час, коли розширення корисне, так?

— А ви все знаєте…

— Бо ви, Горянов, у мене не перший і не останній. У мене надійніше, ніж у банку. Знаєте, чому?

Співбесідник похитав головою.

— Тому, що банкам у нас чомусь повертають кредит неохоче. Намагаються домовитися чи щось таке… В мене система не така, в мене Скажений Сем є. В нього ви, між іншим, потрібну вам суму і будете позичати. Відповідно, будете, Ігоре Михайловичу, його боржником. Я вас лише зведу, і далі всі справи залагоджуйте вже між собою. Годиться?

Той, кого сивий назвав Горяновим, знов поправив окуляри. Тепер він уже не приховував свого хвилювання.

— Послухайте… Я або чогось не розумію, або мені чогось не пояснили. Дійсно, мені потрібні гроші. На ринку конкуренція, хочу модернізувати обладнання, аби послуги були якіснішими. Вартість же піднімати не буду, це така в мене антикризова пропозиція. Якщо я втримаю всіх своїх партнерів, до мене підуть нові. Ось тоді можна поступово змінювати цінову політику — адже можливість демпінгувати відсіче конкурентів, котрі такої можливості не матимуть…

Сивий виставив перед собою руки долонями вперед.

— Стоп, Горянов, стоп! Ви тут хочете мене повчити, як треба бізнес робить? На відміну від вас, я економіст за освітою. До того ж економіст, який не згорів у дев’яності роки, коли горіли всі довкола. Через те мої фінансові справи стабільні навіть у кризові часи. Ви мені тут схеми розписуєте, навіть слово «демпінг» вживаєте. А в мене все просто: взяв у борг — віддавай вчасно і на чверть більше, ніж брав.

— У вас? — єхидно перепитав бізнесмен.

— О, молодець, вірно просік: не у мене, а у Скаженого Сема, в чиїх інтересах я тут стараюся. Розумієте, він трошки специфічний чоловік. Дивний, незвичайний. Насамперед це проявляється в його невмінні до пуття висловлювати свої думки. Щоправда, коли доходить до конкретних розмов із боржниками, він висловлюється дуже лаконічно. Без оцього словоблуддя, що ним часом грішимо ми, люди з вищою освітою. Але все одно його прекрасно розуміють. Ворогом Скаженого Сема ніхто не хоче бути. А кожного, хто в нього в боргу і не віддає чи взагалі не визнає себе боржником, він вважає своїм ворогом. Колись під настрій поцікавтеся, як поводиться Скажений Сем зі своїми боржниками. Дам вам кілька телефонів, наберіть на дозвіллі. Слухайте, — сивий справді стривожився. — Ви, Ігоре Михайловичу, зараз так поводитесь, ніби справді вперше почули про принципи нашої тут роботи. Ви що, не знали, куди йдете?

— Ні-ні, — швидко відповів співбесідник, хоча тепер свого схвильованого стану точно не приховував. — Я дещо знав… Але не такі подробиці… Гаразд, я не проти, все одно позика мені потрібна, а в інакший спосіб я ці невеличкі гроші нині ніде не роздобуду.

Поставивши на коліна шкіряний портфель, він клацнув замком, витяг звідти тоненьку прозору течку, з течки — фірмовий бланк «Гермесу плюс».

— Ось, тут усі наші реквізити. Бачите, я досить впевнений у своїх силах та можливостях. Мій юрист склав на цьому бланку типову розписку — зобов’язання, щоб ви переконалися — Ігор Горянов нікого не кидав і не збирається кидати. Тим більше — ховатися. За три місяці, день в день, всі потрібні розрахунки будуть проведені. Оригінал розписки поміняю на готівку — і все, дякую за увагу.

Сивий уважно вивчив і сам бланк, і текст боргового зобов’язання на ньому.

А тоді підвівся, підійшов до дверей і прочинив їх, запрошуючи того, кого називали Скаженим Семом, приєднатися до розмови.

З

Коли в двері подзвонили, годинник показував початок на одинадцяту вечора.

Від аварії в Стаса Гончаренка лишилася тільки легка кульгавість, яку він за потреби міг приховати. Але зараз такої потреби не було. Він був у себе вдома і йшов відчиняти нехай колишній дружині, та все ж таки — формально не зовсім чужій людині.

Стає десь вичитав: люди, котрі хоч раз бачили одне одного без одягу в зачиненому приміщенні, вже ніколи не будуть геть чужими. Нехай навіть більше ніколи й не зустрінуться.

Ніде правди діти: свою колишню дружину Ксеню він таки сподівався ще раз побачити після всього, що вони з Горяновим йому заподіяли. Причому — саме в такому вигляді: без косметики, розпатлану, розхристану, помітно перелякану.

Увірвавшись в їхню колишню квартиру, Ксеня відразу забігла на кухню, впала на м’яку табуретку, віддихалася, запитала:

— В тебе є що випити?

— Знаєш же — лікарі заборонили. Та я й раніше не надто…

— Не мороч голову, Стає! Давай!

— Спеціально для таких випадків тримаю коньяк, — зберіг обличчя Гончаренко, сходив у кімнату до бару по пляшку, відкоркував, плеснув гості просто в чашку, з якої не так давно пив м’ятний чай.

Ксенія лигнула алкоголь, мов ліки — одним махом, навіть не скривилася. І хоча, наскільки знав Стає, колишня дружина завжди погано переносила спиртне, швидко п’яніла від невеликих доз і потім скаржилася на розбитість, зараз коньяк, здавалося, зовсім не подіяв. Більше того: гостя мовчки постукала пальцем по краю чашки, вимагаючи ще. Знизавши плечима, Гончаренко налив. Тепер Ксенія вже пила маленькими ковтками і, здається, трошки отямилася.

— Ну, так у чому справа? — поцікавився Стає, коли жінка поставила порожню чашку на стіл. — Чим вам із чоловіком нинішнім може допомогти чоловік колишній?

— Не кривляйся! — вигукнула Ксеня, навіть не намагаючись тримати себе в руках. — Ти, мабуть, тільки руки потираєш від радості!

— Я б, може, і потирав би, — на відміну від гості, Стає говорив спокійним рівним голосом. — Ось тільки не знаю, з якої це радості. Може, поясниш?

Ксеня хотіла знову виплюнути щось різке. Та, видно, зрозуміла, що прийшла не сваритися, а по допомогу. Отже, зробила вдих-видих і взяла себе в руки.

— В Ігоря проблеми. Причім — серйозні. А головне — взялися невідомо звідки. Просто впали. На голову, на шию, на задницю — думай як завгодно. Ти не думай, він… я… гм, ми не хочемо тебе втягувати. Та всі інші, до кого Ігор звертався по допомогу чи бодай за порадою, дружно радили не шукати варіантів, а віддавати гроші.

— Він що, комусь винен? Хто йому позичив у такий скрутний час?

Ксенія помовчала, тоді заговорила вже тихіше.

— Стасе, ви з Ігорем були партнерами. Навіть друзями. Ти ж знаєш його: він надійна людина в усьому, що стосується ділових стосунків. Зокрема, завжди позичав гроші лише тоді, коли точно знав, як віддаватиме. І завжди повертав борги. Якось, ще студентом, він позичив сто радянських рублів у…

— Цю історію я знаю, — перебив її Гончаренко. — Тоді вчасно віддати не зміг, а через п’ятнадцять років повернув своєму кредиторові сто американських доларів. Той, між іншим, про студентський стольник і забув. Ближче до справ.

— А справа, Стасе, ось у чому: цього разу Ігор ніяких грошей не позичав. Ні в кого! І тут спочатку дзвонять, потім — приходять люди, показують йому якусь розписку, причому — на бланку «Гермесу плюс» і з його підписом!

— Значить, — промовив Стає, — твій чесний та порядний чоловік не вважає за потрібне звітувати тобі, з ким веде справи і які розписки підписує.

На сказане Ксеня на диво не відреагувала. Знову помовчала, тоді запитала:

— Чув щось про Лебедька? Лебедько Семен Ілліч.

— Ні. Хто це?

— Згідно розписки, Ігор винен цьому типу гроші. Не аж так багато, але за нинішніми мірками — пристойно. До того ж Ігор, як свідчить розписка, не просто позичив у Лебедька певну суму, а під двадцять п’ять відсотків, що взагалі не вкладається в голові. Та й це, Стасе, півбіди. Якось би викрутилися. Найняли б адвокатів, ті б не відразу, але — довели відсутність у цього документу юридичної сили. Біда в іншому — біда сам оцей Лебедько Семен Ілліч. Дай ще, а?

Стає налив Ксені ще коньяку, вона випила, щоки порожевіли, жінка продовжила.

— Коли Ігор спробував дізнатися, що за один цей Лебедько, йому ледь погано не стало. Знають цього типа здебільшого як Скаженого Сема. Скажений — бо справді носить у кишені медичну довідку. З якої кожен бажаючий може дізнатися, що в нього — легка форма шизофренії. Проявляється хвороба лише тоді, коли Лебедька справді хтось чи щось дратує. Копнув Ігор глибше — так цей Скажений Сем давненько працює на такого собі неофіційного лихваря. Робота в Семена Ілліча — давати в борг і потім ці борги збирати. Лихвар, сам розумієш, своїм Скаженим Семом прикривається. Він — його гарантія, що боржники борги повернуть. Довести йому нічого не можна, Стасе! Адже кожен, хто йому заперечує, вже починає його цим дратувати. І тоді — ховайся! Чого мовчиш, Гончаренко? Чого дивишся? За ці дні Ігор знаєш скільки історій почув про тих, хто свій бізнес за безцінь продавав, аби тільки від Скаженого Сема відкупитися, живим залишитися і ще щоб на послуги хірурга вистачило? Ігореві вже натякнули, Стає, вони ж уб’ють його! Скажи бодай щось, Стасику, що нам робити?

4

А що міг сказати на це Стас Гончаренко…

Що попросив тоді її адвоката порадити йому якогось колегу, приватного детектива?

Що продав машину, аби оплатити його послуги і мати гроші на всі подальші витрати.

Що це найнятий ним, Стасом Гончаренко, приватний сищик зібрав інформацію і склав короткий список тих, хто може створити місцевим бізнесменам серйозні проблеми.

Що з цього списку Стає сам особисто вибрав Скаженого Сема — надто вже зібрані відомості про методи роботи громадянина Лебедька йому сподобались.

Що той-таки приватний детектив дізнався, коли Ігоря Горянова не буде в місті і викрав з офісу «Гермесу плюс» чистий фірмовий бланк. А він, Стає Гончаренко, підробив підпис свого колишнього друга і партнера. Причому, як показав час, дуже добре підробив — бідака не заперечує, що це — фальшивка, просто зрозуміти не може, коли це він таке підписав.

І головне: що він, Стає Гончаренко, найняв професійного гримера.

Знав таких зі свого колишнього театрально-кіношного життя. І що цей майстер, дивлячись на фотографію Горянова, зробив із Стаса якщо не повного двійника, то максимально схожу на Ігоря людину. Потім Стасові лишалося відкопати заритий акторський талант, пригадати манеру поведінки Горянова і зіграти його роль у тому невеличкому офісі, перед чоловіком із сивими скронями і, головне, перед самим Скаженим Семом.

За великим рахунком, будь-який адвокат, хоч той, котрий приходив до Стаса від імені його колишньої дружини, зможе довести відсутність у розписки юридичної сили. А експертиза відрізнить фальшивий підпис від справжнього. Ось тільки Скаженому Сему всі ці адвокати, закони та експертизи — по цимбалах. Тут діє інша сила, зовсім не юридична, більш руйнівна.

Нічого не міг у цій ситуації порадити Стає колишній дружині.

Проблеми індіанців не турбують шерифів…