Третій рівень. Короткі історії

Одним ударом

Коли в спальні закричала жінка, я вирішив більше не чекати та вийти на сцену.

І вийшов з кімнати: туди майнув, коли почув, як у замку повертається ключ. Пройшовши до спальні, побачив — дуже вчасно втрутився.

Бо події там розвивалися вже критично.

На ліжку — двоє.

Обидва напівголі.

Чоловікові років двадцять шість, він устиг стягнути з себе джинси, і тепер сидів отак, без штанів, з піднятими догори руками. Партнерка була приблизно одного з ним віку. Блузка валялася біля ліжка, оголені груди жінка прикрила інстинктивно — навіть під дулом револьвера думала перш за все про зовнішній вигляд.

Під дулом їх тримав худий хлопчина у старій шкірянці, яку навскоси перетинала блискавка. Почувши мій викрик: «Поліція!», рвучко обернувся, і тепер його пістолет дивився на мене. Та правиця все ж таки здригнулася. А очі виявилися красномовними.

До поліції я мав прямий стосунок ще рік тому. Чому пішов?.. Колись іншим разом поясню. Гукнув так, бо звичка — друга натура. Таким окриком багато разів доводилося припиняти різні кримінальні ситуації в зародку.

А взагалі-то я десять років ловив наркоманів. Так насобачився, що можу вирахувати їх у натовпі. Причому — навіть зі спини. А зіниці хлопця вже точно не могли обдурити.

— Кинь залізку, — промовив спокійно.

Коли шкіряний почав зволікати, ступив ще крок уперед, коротко замахнувся, сильно вдарив руків’ям свого пістолета по його зап’ястку.

Револьвер впав на густий ворс килима. Ногою я зафутболив його під ліжко. Дуло приставив до голови молодого наркомана. Чисте тобі кіно. А парочка тим часом вийшла з анабіозу та швидко почала одягатися.

Отже, що ми тут маємо.

Березень, четвер, тринадцята двадцять дня. В чужій квартирі опинилося четверо. Тут, правда, поправочка: для жінки, котра зараз похапцем застібала блузку, це помешкання якраз не чуже. Ми всі зустрілися не просто в її квартирі, а навіть у її спальні. Сидить вона на подружньому ліжку. Ось тільки цей, без штанів — не її чоловік.

З її чоловіком я мав честь познайомитися чотири дні тому. Він спочатку подзвонив сам, а потім не погребував завітати під вечір у мій скромний холостяцький барліг. Узагалі-то я й до розмови з ним гортав газети, зазирав у телевізор та блукав Інтернетом. А коли цей поважний чоловік зробив мені, відставному менту, досить невинну пропозицію — почав збирати відкриту інформацію більш вибірково. Так, він справді відомий банкір та світський лев. Є великі фото з молодою дружиною Аліною на тлі пальм. Значить, жінка молодша рівно наполовину, в їхній родині гармонія, дружина — його друг та помічник. Це з інтерв’ю випливає.

А тепер цей «друг і помічник» сидить, переляканий, на подружньому ліжку поряд із молодим чоловіком без штанів.

— Дай мені слухавку, — я кивнув худому нападникові на радіотелефон, що стояв біля ліжка на тумбочці.

Той підкорився. Я запхав трубку в кишеню армійських брюк, запитав коханців:

— Мобільники з вами?

Ті синхронно хитнули головами.

— Значить, я вас тут лишу поки. Дурниць не робіть.

Жестом звелівши худому вийти зі спальні, вийшов за ним, причинив за собою двері.

Тепер треба подумати, і то швидко. Варіант перший: розігнати всю цю компанію з почуттям виконаного перед самим собою обов’язку: злочину не сталося. Варіант другий — таки викликати ментів. Але тоді «друг і помічник» буде пояснювати, за яких обставин і з ким вона опинилася вдень у подружньому ліжку. Та головне — мені доведеться пояснювати, як і чому я сам, колишній працівник поліції, звільнений за службову невідповідність, опинився в чужій квартирі. Та звідки в мене пістолет.

Господар, який сам дав мені ключі, за мене не заступиться. Тому варіант другий відпадає. Але перший — теж, бо надто багато запитань з’явилося в мене протягом останніх п’яти хвилин. Ось вам порада: не хочете зайвих запитань — не підписуйте колишніх оперів на сумнівні справи. Адже з чоловіком невірної дружини ми насправді зовсім про інше домовлялися…

— Будеш знову Крутого Вокера корчити — приб’ю, — пообіцяв полоненому, звелів сісти в крісло, сам примостився навпроти. — Не трусися, чого тебе колотить? Ти прийшов сюди, відчинивши двері ключами. Після того, як залетіли он ті голубки. Я все чув, бо був тут ще раніше, і мені теж видали ключі. Звідси питання: хто тебе послав?

Худий вперто мовчав. Я потер підборіддя дулом.

— Значить, так. Ми обоє знаємо: ти ж без дози скоро почнеш загинатися. Я вивезу тебе звідси і закрию в льосі. А сам поїду кудись на добу. Хочеш так?

Полонений хитнув головою.

— Віриш, що можу так зробити?

— Я не знаю, — вичавив він із себе.

— Чого не знаєш?

— Сказали, де захований ствол… І ключі від квартири. Сказали, треба прийти в такий-то час і грохнути всіх, хто буде в хаті… Три штуки обіцяли.

— А ти знаєш, скільки таке замовлення реально коштує?

— Ні.

— Раніше вписувався в таке?

— Боже збав…

— Для чого ж тоді? Повірив у себе?

— Якби в мені тільки діло… Борги… В голку просадив… За борги сестру можуть…

— Ясно з тобою все, — зітхнув я.

Дійсно, знайома ситуація.

У службі безпеки хазяїна цієї квартири працює один мій колишній колега. Тільки мене вигнали з поліції, а він сам пішов. Сватав якось мене до них, я відмовився. Ось звідки банкір про мене знав… І ось через кого він міг вийти на цього загнаного наркомана…

Ну що, схоже, комплекти ключів нам видала одна й та сама людина.

Я пригрозив худому пістолетом, підвівся, повернувся до спальні.

Коханці вже привели себе в порядок. Аліна навіть встигла зачесатися. Та повернула собі відчуття, що все це відбувається в її домі.

— Хто ви і як тут опинилися?

— Не все відразу, — я говорив до неї, як до малої дитини. — Між іншим, я вам обом життя врятував. Хоча б подякували…

— Дякую. І все ж таки?

— Та не женіть ви! Це, — кивок на кавалера, — ваш чоловік?

— Це має значення?

— Має.

— Ні. Це водій мого чоловіка, — просто відповіла Аліна.

— Ви часто тут проводите свої інтимні побачення?

— Тільки тоді, коли чоловіка нема в Києві. Я провела його в аеропорт. Зараз він уже в небі, по дорозі в Стокгольм. Тепер я можу…

— Не можете, — грубувато перервав її я. — Боюся, ми лише згаємо час. У квартирі є якісь цінні речі? Я маю на увазі — дорогий антикваріат. Якщо бути зовсім точним, мене цікавить ось це, — я витягнув з кишені золотий годинник на ланцюжку.

— Це… — Аліна розгублено подивилася на коханця, потім — на годинник, потім — знову на мене, — один партнер дав йому, під заставу, це дуже коштовна річ… Як він у вас опинився?

— Я його взяв із сейфу, Алю. Ключі дав мені ваш чоловік. Заплатив гроші, а за це я мусив зіграти невеличку виставу. Я збирався зімітувати пограбування. Через цей годинник у вашого чоловіка неприємності. Він не хоче його комусь там повертати. Ось і вирішив обставитися в такий спосіб. Потім я мусив влаштувати тут бардак, замовник уже придумав навіть, на кого можна перевести стрілки… Годинник, ясна річ, я мусив віддати йому. Я погодився, бо тут справді нема криміналу. Звичайно, я перевірив, чи його це квартира і все таке інше… Я зайшов сюди о дванадцятій сорок п’ять. Раптом приїхали ви обоє, від пристрасті забули про все на світі. Я заховався, а поки думав, що робити — з’явився той наркоман із пістолетом. У нього теж були ключі від вашої квартири.

— Де він їх… А, ясно! — тепер уже й Аліна все зрозуміла. — А для чого?

— Просто все. Йому заплачено за те, що він уб’є вас обох. І ваш чоловік, сонечко, одним ударом вирішує всі свої проблеми: вбиває дружину та її коханця, стає безутішним вдівцем і жертвою, може не повертати дорогий годинник. Квартиру ж пограбовано! Претензій не може бути, бо жінку під коханцем застрелили, що там якийсь годинник! Годинник же можна вигідно продати якомусь колекціонерові за бугор. Торгівля антикваріатом — частина бізнесу вашого чоловіка. Сума буде значно більшою, аніж взято грошей під заставу. Ну, а наш приятель, який мусив вас убити, міцно та давно на голці. Довго не житиме, а йому ще й допоможуть. Наприклад, передоз. І виглядатиме все так, ніби коханці вбиті наркоманом під час пограбування. Я ж мовчатиму, бо сам заліз у погану історію. Ось такий був розрахунок, мені здається.

Вони повірили.

Ось тільки банкір повернеться. І якщо за час його відсутності не станеться нічого з того запланованого, кожному з нас буде загрожувати якась нова небезпека. Тиха, немов нічна гадюка.

— У мене є гроші, — подав голос коханець, який досі мовчав. — Скільки хазяїн платив за нас тому типові?

Я назвав суму.

Не зважаючи на ситуацію, водій не стримав короткого смішка.

— Ми його замовимо. Мого хазяїна. Не такому наркоші, а солідним людям. За більші гроші.

І ось тепер слово за мною. Стою, дивлюся на них та думаю.

У мене, наприклад, безліч зауважень до цієї ідеї.

Але є в неї один плюс: проблеми чотирьох людей у такий спосіб будуть вирішені буквально одним ударом.