Третій рівень. Короткі історії

1

Зайшовши до вітальні, Ігор зрозумів свою помилку.

Коли побачив з вулиці смужку світла, що пробивалася крізь щілину між шторами вікна великої кімнати, гордо нареченої ним «вітальнею», вирішив — Ліза повернулася. Та лиш зайшов до квартири, радості від можливого повернення дружини як не було. Спочатку — збентеження, а вже потім видовище розвеселило Ігоря.

Бо він миттєво оцінив ситуацію. Тому не засмутився, а тим більше — не злякався.

А побачене у власній вітальні справді підпадало під класичне визначення «картина маслом». Десь із хвилину Ігор стояв, роздивляючись її та намагаючись прийняти найбільш логічне в даній ситуації рішення. Тоді гмукнув, повернувся до передпокою, старанно зачинив вхідні двері. Чекаючи побачити Лізу, так поспішав, що залишив їх прочиненими. Потім він повернувся, скинув куртку, недбало кинув її на крісло, звичним рухом намацав вмикач на стіні. Засвітивши люстру, Ігор наблизився до канапи, де розташувався незваний гість, і вимкнув торшер — це його світло господар квартири побачив з вулиці.

Спалах яскравого світла не потривожив лежачого.

Незнайомцеві, котрий мирно спав у чужій вітальні, на вигляд було двадцять — двадцять п’ять років. Його обличчя зі слідами невмілого гоління свідчило про повне блаженство та цілковите задоволення. Уві сні він навіть прицмокнув губами, що остаточно розчулило загалом несентиментального Ігоря.

Він спав, як прийшов — одягненим і навіть взутим, підібгавши під себе ноги, запаковані в старенькі, але фірмові і, судячи з усього, міцні кросівки.

Велика брезентова сумка, набита всякою всячиною з числа особистих речей хазяїна квартири, стояла на підлозі поруч із диваном. Ігор присів, зазирнув усередину. Так… старий CD-плеєр, який він ніяк не віддасть бідним родичам…, планшет, музичний центр…

Все це вже давно застаріло, та викидати шкода.

Але це його речі.

Як і незграбно, боком, туди ж запхнутий ноутбук.

Порожня шкатулка валялася попід стіною. Злодієві не пощастило: йдучи геть, Ліза передбачливо забрала звідти всі свої коштовності. Так… більше нічого його не привабило. Правильно: злодій збирав лише те, що швидко і без проблем може реалізувати.

Сплячий не виглядав таким уже покидьком суспільства. Тому Ігор, не відчуваючи особливої гидливості, підважив правицю злодія, яка звисала з канапи, засукав рукав його светра, знов гмукнув. Так, слідів від голки нема. Звісно, хлопець може колотися і в ногу. А може взагалі сидіти на «колесах» чи ковтати «кислоту». Ігор чомусь не мав жодних сумнівів щодо потреб, які реалізує злодій, скинувши крадене: спустить бариш на наркотики.

Хоча до алкоголю молодий чоловік теж не байдужий. З рота сплячого відгонило перегаром від випитого, очевидно, на радощах хильнув віскі. Літрову пляшку злодій знайшов у барі, дверцята якого навіть забув зачинити. Видно, вирішив відсвяткувати сам із собою, почав, розслабився, утратив контроль і вирубився — таке теж буває. Просто-таки анекдот наживо: квартирний злодюжка, вицмуливши хазяйське віскі, заснув у обікраденій квартирі.

Ігор ще якийсь час роздивлявся сплячого, наче екзотичну комаху. Потім знову повернувся до передпокою, уважно оглянув обидва замки на вхідних дверях. Втретє гмукнув: не зламані. Значить, у злодія якимось чином опинилися «рідні» ключі. Навіть більше: хлопець вирахував код замка на дверях під’їзду. Правда… якраз тут нічого складного нема. Хоч кожний місяць код міняй, будь-яка старанна та більш-менш досвідчена людина здатна його вирахувати. А дверні замки для хорошого злодія-домушника — тьху! Видно, хлопець до всього ще й якийсь місцевий кулібін. Тут не треба бути геніальним сищиком, аби все вирахувати.

Видобувши з бару почату пляшку ужгородського коньяку, яка чомусь програла в очах злодія перед літром шотландського віскаря, Ігор налив собі в склянку на два пальці. Повільно випив. Злодій на канапі заворушився, і господар квартири вирішив: пора б уже і йому щось робити.

Витягнувши зі своїх штанів міцний добротний шкіряний пасок, Ігор обережно перевернув п’яного злодія. Завів його руки за спину і стягнув їх разом. Вперше в житті він, Ігор Баркаш, бізнесмен, голова фірми, що торгує комп’ютерами оптом і вроздріб, зв’язував людину. Діяв господар квартири незграбно і невміло, зате в процесі цього дійства його охопило невідоме дотепер відчуття. Подібне до того, яке відчуваєш під час виграшу. Та все ж таки не зовсім воно.

Як керівник, наділений певною, але обмеженою різними правовими нормативами, владою, Ігор раптом відчув владу конкретну. Над конкретною людиною, яка проникла в його дім, намагалася вкрасти його речі і в результаті впилася до нестями його віскі. Хоч що кажи, а ось так узяти і зв’язати когось із своїх підлеглих, наприклад — старшого менеджера з продажу, керівник фірми дозволити собі не міг.

Переконавшись, що руки злодія зв’язані міцно, Баркаш без жодних мук совісті обстежив кишені його куртки кольору хакі. В правій боковій знайшов два ключі, дуже схожі на його власні. Значить, його припущення правильні: злодію вдалося отримати дублікат. Кинувши ключі на підлогу, Ігор продовжив обшук. У внутрішній кишені знайшлися водійські права. Цікаво, куди він такий поїде, на чому і як далеко заїде… Так-с, Ковалевський Денис Петрович, дуже приємно познайомитись.

Ігор заховав конфісковані права у задню кишеню своїх штанів.

А це що таке?

В одній кишені з правами лежало ще щось. Видобувши черговий трофей, Ігор глянув на нього — і раптом передумав викликати поліцію. А саме так він і збирався вчинити. Кінець кінцем, не влаштовувати ж тут кривавий самосуд. Та й не вийшло б кривавої розборки: бізнесмен Ігор Баркаш не переносив вигляду навіть власної крові, коли траплялося порізатися або кров йшла носом під час перепадів артеріального тиску — так буває під час різкої переміни погоди.

Проте тепер, після несподіваної знахідки, Ігор поміняв свої плани.

Адже в кишені разом із правами злодій носив колоду карт.

2

Кинувши колоду на журнальний столик, біля порожньої пляшки, Баркаш рішуче пройшов на кухню.

Набрав повну каструлю холодної води.

Вилив її на голову сплячого.

Той зарепетував від несподіванки, почав фиркати, а хазяїн уже облив його знов, не переймаючись тим, що може зіпсувати диванне покриття. Нарешті злодій очуняв, спробував спертися на руки. Йому це не вдалося, і той, кого, якщо вірити документам, звали Денисом Петровичем Ковалевським, незграбно завалився на бік. Взявши злодія двома руками за вилоги куртки, Ігор посадив його рівно і для більшого ефекту відважив два ляпаса.

— Е, ти чого! — запротестував Денис.

— А ти як думаєш? Добрий ранок, товаришу! Вірніше, доброї ночі.

— Уже ніч? — щиро здивувався злодій.

— Нуль годин п’ятнадцять хвилин, — Ігор кивнув на настінний годинник. — Що ж ти, братчику, так облажався? Ти, мабуть, поганий злодій. Або — дурний злодій. Хоча дурний і поганий — навряд: ключі, бач, змайстрував, сюди пробрався. Мабуть, не один день мене випасав, либонь розпорядок дня знаєш. Чи ні?

— Так, — похмуро кивнув Денис.

— О, вже не зовсім віслюк… А взяв і нажерся до нестями… Не міг пляшку з собою прихопити і десь потім за моє здоров’я… той? — Ігор клацнув себе вказівним пальцем по горлу.

— Та міг, — погодився злодій. — Тільки раз ковтнув — добре пішло. Потім ще раз, ще…

— Оклигав — гіпс, — підсумував Баркаш, натякаючи на скручені руки полоненого. — Давай вирішимо, братчику, що з тобою робити.

— Є варіанти? — обережно запитав злодій.

— Варіанти завжди є. Граєш? — Ігор узяв із журнального столика конфісковану колоду. — Мало того, що бухаєш на роботі, то ще й азартні ігри… Наркота мабуть теж є, а?

— Що я — зовсім кінчений? — щиро обурився Денис. — То малолітки, втрачене покоління.

— Ага. Ти, значить, дорослий. Знаєш, не схоже за вчинками, — розвів руками Ігор. — Ну, то як, катаєш у карти?

— Буває, — Денис повів плечима. — Час від часу.

— Покер, бридж, преферанс?

— То для інтелігентів. Ми з пацанами так… у «двадцять одне» коли побавимося…

— В «очко»? — здивовано перепитав Ігор. — Та-ак… І почім граєте? По щиглях?

— По грошах! — образився Денис. — Я взагалі-то, — тут злодій по-хлопчачому шморгнув носом, — сюди прийшов через борг. Програвся, коротше. Картярський борг — борг честі. Туди-сюди, поставили на лічильник…

— Багато продув? — швидко запитав Ігор, але тут таки сам себе перервав: — Добре, не моя справа. У мене до тебе, Денисе Петровичу, ділова пропозиція є.

Вислухавши пропозицію, злодій перетравлював її досить довго.

За цей час господар устиг сходити у найближчий кіоск за новою колодою.

Нарешті він повернувся, швиденько підсунув до канапи крісло, поставив між кріслом і канапою журнальний столик і сів навпроти злодія. Звичним жестом розпечатав колоду.

— Як бачиш, я не жартую, — Ігор говорив, а руки вже тасували карти. — Зараз, Денисе Петровичу, я тебе розв’яжу. І не треба, будь ласка, зразу на мене кидатися: поки ти нічим не ризикуєш.

— Поки, — наголосив на незручному для себе слові злодій.

— Отже, братчику, повторимо умови. Граємо п’ять партій в «очко». Виграєш ти — спокійно йдеш. Будемо вважати інцидент вичерпаним. Звісно, мої речі лишаться в мене. Виграю я — звиняй, дзвоню в поліцію. Спробуєш скористатися моментом і напасти на мене — врахуй, що я колись займався боротьбою, а ти виснажений алкоголем. Я можу розв’язати тобі руки?

— Валяй, — зітхнув злодій. — Тільки пусти до ванни, в макітрі ще віскарик шумить.

Ігор звільнив Дениса, провів у ванну. Той підставив голову під струмінь холодної води, довго пирхав і кректав, поки, нарешті, не закінчив водні процедури. Витершись запропонованим рушником і скудлавши при цьому мокре волосся, злодій потер руки.

— Ну, погнали наші гороцьких! Шлях до свободи і таким буває.

З

Вони вмостилися один навпроти одного.

Баркаш провів жеребкування — першим повинен здавати той, до кого прийде більша масть. Вісімка вийшла Денисові, короля здав собі.

Посміхнувшись, Ігор ще раз перетасував колоду, дав партнерові зсунути, засвітив першу карту. Непогано: відразу хрестовий туз, одинадцять очей. Посміхнувшись, простягнув карту злодію. З виразу його обличчя зрозумів — слабенько.

— Ще, — попросив Денис, мельком глянувши на другу отриману карту. — Ще, — тепер очі його забігали: — Собі.

Ігор спокійно поклав поруч з тузом чирвову дев’ятку.

Двадцять.

Партнер відкрився: шістка, сімка, дама.

Шістнадцять.

Баркаш розвів руками — нічого, мовляв, тут не вдієш.

Він знову здавав. Випала вісімка. Потім карту взяв Денис.

— Ще! Ще! Собі!

Собі так собі. До вісімки додалася дама. Трошки подумати… Ще одну карту. Десятка, чо-орт! Н-да, перебрав.

Колода перейшла до Дениса. Він тасував незграбно, помітно нервував. Третю партію злодій виграв по очках. Потім так само виграв Ігор. Коли прийшла черга вирішальної, п’ятої партії, злодій почав нервувати сильніше, ніж звичайно, і попросив випити. Баркаш налив коньяку собі й йому. Зі своєї склянки зробив лише маленький ковток. Денис перехилив склянку залпом, голосно видихнув.

Ігор почав здавати. Собі засвітив вісімку. Партнер взяв першу карту, потім — другу. Трошки подумавши, замовив ще і роздратовано жбурнув карти на стіл. Дев'ять, валет, туз. Двадцять два очки, перебір.

Ігор із хрускотом потягнувся, підморгнув партнерові.

— Ну, братчику, готовий здаватися правоохоронним органам?

— Я хочу відігратися, — глухо пробурмотів Денис. — Ще одна партія. Тільки одна, хазяїне.

— Добре! — згода вирвалася в Ігоря машинально, він навіть не встиг ні про що подумати. Але тут-таки обмовився: — Які у нас ставки? Свободу я в тебе, вважай, виграв. Чи залишити трошки? Буквально дещицю, аби було, що на кін ставити…

— Мені більше нема що ставити, — вичавив із себе Денис. — Хіба, — він спробував пожартувати, — твоє барахло.

— Гаразд. Зрівняємо шанси.

Ігор пружно підвівся, взяв свою куртку, витяг з кишені гаманець, з гаманця — стодоларову купюру. Поклав її на стіл поруч із колодою, азартно підморгнув партнерові.

— Ти ставиш рештки своєї свободи. Я — сто баксів. Виграєш — береш бабки і йдеш собі з думкою про те, як тобі сьогодні пощастило. Програєш — закриваємо тему, я викликаю поліцію. Годиться?

Злодій кивнув.

Ігор уже тасував колоду. Гра почалася.

Йому вийшла десятка. Денис узяв одну карту, потім попросив ще одну.

— Досить. Собі.

Поруч із чирвовою десяткою лягла ще одна, бубнова. Двадцять. Навіть дуже непогано. Ігор посміхнувся, потер руки, знову підморгнув партнерові. Але не стримав усмішки і злодій. Підморгнувши у відповідь, він спочатку поклав на поверхню столика туз, поруч виклав пікову десятку.

Двадцять один.

«Очко».

Денисова рука переможно підсунула до себе зелену купюру.

— Ну, я пішов? — він зробив спробу підвестися.

Ігор не відразу оговтався від несподіваного програшу. Взяв карти злодія. Для чогось потер їх між пальцями, потім старанно переглянув усю колоду: цьому хлопцеві не могло пощастити просто так. Та жодних можливостей махлювати в Дениса не було. Колода нова, він сам її купив, зіграли вони всього лише п’ять разів, і тасував та здавав він, Ігор, власноруч…

А тим часом задоволений злодій уже звівся на рівні. Він, як виглядало, чесно виграв собі свободу і сотку баксів заразом.

— Почекай, — жестом зупинив його Баркаш. — Тепер право відігратися є в мене. Згоден?

— Чому ні? — злодій знову сів на своє місце.

— Один момент, — сказав Ігор.

Вийшовши в сусідню кімнату, вже навіть не турбуючись про те, що лишає злодія без нагляду, він повернувся за хвилину з тоненькою пачечкою доларів у руці. Поклав гроші біля себе на столик. Послинивши для чогось пальця, відділив від пачечки одну сотенну купюру. Підсунув на середину, хлюпнув по склянках ще коньяку.

— Погнали?

Денис акуратно поклав виграну сотню поруч із хазяйською, взяв колоду.

— Погнали.

Тепер він, очевидно, вже почувався впевнено. Руки вже не тремтіли, Денис тасував спритно і здавав хвацько. Собі засвітив дев’ятку, Ігорю прийшла дама.

— Ще, — сказав він.

Денис простягнув наступну карту. Тепер сімка.

— Ще.

Король.

Чотири очка.

Ігор моментально провів подумки просту математичну дію. Не зупинятися, шанси є.

— Ще.

Дев’ятка.

Чорт, перебір. На користь Дениса відійшла ще одна сотня.

Тепер уже Ігор жадібно випив коньяк, і відразу, без перерви, налив собі ще. Не хлюпнув на денце — коричнева рідина заповнила більше третини склянки. Рука Баркаша зрадницьки смикнулася, і він впізнав симптом, свідчення того, що процес уже набув незворотності і погано контролюється. Саме тому Ігор уже нічого не міг з собою вдіяти. Лишалося віддатися інстинктам, як це траплялося з ним завжди — цілковито, без вороття.

Відділивши від пачечки сотенних ще два папірці, він скомандував:

— Поїхали далі.

— Може, досить? — обережно поцікавився Денис. — Я б уже такий, що пішов би… І так щастя підвалило…

— Здавай, — Ігор глянув на партнера поглядом, від якого бажання суперечити в того зникло взагалі. — Здавай, бо поліцію викличу.

Знизавши плечима, Денис покірно перетасував колоду.

Собі засвітив шістку. Потім карту взяв Ігор. Вісімка.

— Ще.

Десятка.

— Собі.

— Собі не вам, перебору не дам, — прокоментував Денис.

До шістки додалася ще одна шістка. Потім поруч лягла вісімка. Двадцять проти вісімнадцяти. Злодій став багатшим ще на двісті доларів.

Ігор розгорнув віялом решту купюр. Чотири сотні. У партнера — так само. Ще один добрячий ковток коньяку. Баркаш не звернув уваги на те, що злодій не п’є. Азарт уже володів ним безроздільно.

— Вперед?

Колода замигтіла в руках у Дениса. Чотириста доларів на кону. Ігор витер спітнілі долоні об штани. Що випало партнерові, цього разу він навіть не зазначив. У нього самого — валет, два очка. Або «двоє очей», як казали дворові картярі в його дитинстві.

— Ще.

Туз.

Одинадцять плюс два. Тринадцять — погане число. Треба ще, ризик тут мінімальний, а люфт є.

— Ще.

Десятка. Перебір.

Денис перерахував свій виграш. Вісімсот доларів, а ще й години не минуло. Ігор рішуче піднявся, жестом тепер уже не стільки наказав, скільки попросив партнера лишатися на місці, знову вийшов. Цього разу — в спальню. Там, за дзеркалом, у стіну був умонтований невеличкий сейф. Якби злодій навіть його і знайшов, йому б довелося з ним добряче повозитися. І все одно він обламав би собі зуби.

Відчинивши сейф, Ігор Баркаш дістав з нього пачку доларів. Цього разу — більш пухку.

4

Вийшовши з під’їзду, Денис Ковалевський на повні груди вдихнув лагідне повітря квітневої ночі.

До кінця гри господар квартири був уже досить п’яний. Але не намагався затримати злодія і взагалі не особливо заперечував проти того, що той виносить з його хати десять тисяч «зелених». Денис був певен: це все, що зберігалося в домі. Сьогодні люди навіть якщо мають гроші в банку, все одно тримають удома пристойну кількість готівки. Та якби в квартирі виявилося ще щось, господар не зупинився б, грав до кінця.

Як у казино.

Або біля гральних автоматів.

Денис примружив очі, наморщив лоба.

Так-с. Прикинемо, скільки людей в цій справі.

Він сам, професійний гравець у карти, картяр, катала.

Юлька, його коханка.

Дядя Міша.

Юлька працює в казино. Одному з тих, які після заборони діяти офіційно цнотливо прикриваються вивісками на кшталт букмекерських контор. Це вона розказала про Ігоря Баркаша. Дружина постійно намагалася відтягнути того від грального автомата. Дійшло навіть до того, що Баркаша перестали пускати в зал, скандали набридли. А нещодавно він прийшов і пояснив охороні: дружина Ліза пішла, кинула його, не змогла змусити пройти якісь дурнуваті курси лікування від якоїсь там залежності. Цю лжехворобу, переконував охорону Баркаш, вигадали спритні люди в білих халатах, аби потім брати з народу ще більше грошей за так зване лікування. Одне слово, умовив, пустили.

Юлька бачила таких людей немало. Ігромани, сто відсотків хворі люди. Попроси трошки на якусь важливу справу, так не дадуть. Зате без проблем спустять за вечір суму, навіть половина якої може врятувати одну справді хвору людину. В Юльки дуже хвора мама, на операцію потрібні гроші. А багаті буратіни і раніше були не надто щедрі, тепер же, коли всі навколо теревенять про кризу, ще більше жмуться. При тому, що ігрові заклади не мають наміру закриватися.

Випадок Баркаша, як пояснила Юлька, був з розряду важких. Денис стежив за ним кілька днів і переконався: сама атмосфера гральної зали вводить клієнта в стан, коли контроль над собою повністю втрачається. Та оскільки чоловік так чи так продовжує грати, тож, гроші має. Не все ж у казино залишати. Шкода людину, та якщо сама на себе наплювала і не розуміє проблеми…

Надто сентиментальним професійний картяр не був.

Юльчиній мамі потрібна операція.

Баркаш жбурляє гроші на вітер.

Треба лише знайти можливість втягнути його в гру, причому бажано — за незвичайних обставин.

Так спочатку виникла ідея. Потім виник третій подільник — дядя Міша. Від нього вимагалося лише зробити потрібні ключі. І старий майстер блискуче із завданням впорався. Як саме — Дениса не обходило.

Йому самому випала найбільш ризикована частина: зайти в квартиру, дочекатися хазяїна, зобразити з себе злодія-невдаху, прикинувшись п’яним, як чіп.

Найскладнішим усе одно виявилося чекання: Юлька з дядею Мішею стежили за під’їздом, дали знати на мобільний, коли з’явиться Баркаш, і Денисові після цього треба було швиденько і старанно прополоскати рота віскі, а вміст пляшки із жалем вилити в унітаз.

Далі в квартирі лишаться багатий ігроман, який лише уздрівши колоду карт, втрачав почуття реальності, і професійний картяр, котрий знає не лише те, що партнер заводиться з напівоберта, а і як треба правильно здавати, коли колода потрапляє тобі до рук.

Ну, і нарешті — останній штрих.

Дядя Міша підписався їм допомагати за третину здобичі. В плани Дениса це не входило, але так само не входило в його плани кидати старого кримінальника. Неприємності їм із Юлькою ні до чого. Тому перш, ніж іти в машину, де на нього чекали спільники, картяр зробив ще одну, останню в цій історії маніпуляцію.

…Коли всівся в машину, мовчки простягнув дяді Міші гроші. Той швидко перерахував купюри.

— Це все? — розчаровано протягнув він.

— Як пройшло? — тим часом запитала Юлька.

— Нормально, — коротко відповів Денис. — Клієнт направду божевільний.

— Яке нормально! — вклинився дядя Міша. — Тут же вісімсот баксів! Це менше, ніж по три сотні на рило! Варто було через це…

— Вибачте, — зітхнув Денис. — Справді, це все, що було в квартирі. Збирався в борг грати, тільки нема дурних. Хотів ще обручку ставити, тільки я забобонний. Не можна вигравати і програвати обручки. Чого дивитесь? Баркаш іще раніше все програв. Не буде ж він нас спеціально чекати…